Покоління джинс. Втекти з СРСР

Літак

Вони назвали це викраденням літака, хоча насправді це було більш схоже на самогубство відчайдушних людей.

Викрадачі були одягнені так, як зазвичай одягалось джинсове покоління тих часів, і лише Гія Табідзе був одягнений у костюм із краваткою, а в руках він тримав глобус. Окрім того, Гія тримав у руках ще й Біблію, яку потім, вже в літаку, взяв Гега Кобахідзе. Глобус потім зник, і з’явилась версія, що зброю до літака занесли саме за допомогою нього, хоча це було не так — насправді зброю в сумці занесла, сама того не знаючи, подруга Тіни Петвіашвілі.

Гія Табідзе взяв із батьківщини лише грузинську Біблію й глобус, дружині ж лишив прекрасного листа для сина, у якому навчив маленького Георгія впізнавати ту зорю, що мала нагадати батька, коли той сумуватиме за ним.

Рейс спочатку затримався через негоду, а потім якийсь пасажир на прізвище Галогре так сп’янів, що довелось викликати міліцію.

Спроба ж захоплення затрималась, бо Каха Іверіелі не вмів користуватися зброєю. Коли до Батумі лишалось зовсім небагато (за офіційною версією), пілоти отримали з Батумі інформацію щодо різкого погіршення погоди і літак змінив курс. Існує версія, що саме це здалось підозрілим викрадачам, і вони почали діяти. Хоча, за тією ж офіційною версією, згідно з чорною скринькою, інструкції пілотам давали не диспетчери, а якісь вояки, що підтверджує попередню версію.

У літаку сиділо п’ятдесят вісім пасажирів, один з яких не мав у Батумі жодних справ, проте все одно летів з рештою, його справа була саме у сидінні в літаку — як і в інших працівників КДБ, що супроводжували авіарейси. У всьому радянському авіаційному просторі не існувало рейсу чи літака, який не супроводжував хоча б один працівник кадебе у якості рядового пасажира — про це знав кожен радянський громадянин. Про це знали й друзі Геги, які супроводжували його з Тіною у весільній подорожі, хоча справжньою їхньою метою було викрадення цього літака, тому вони були впевнені, що в першу чергу мають упізнати кадебешника, котрий супроводжував їхній літак. Вони думали, що усунення кадебешника було обов’язковим для того, аби відносно легко змусити екіпаж перетнути кордон біля Батумі й посадити літак у Туреччині, на одній з американських військових баз. Але вони не знали, хто саме з тих п’ятдесяти восьми пасажирів дійсно був співробітником КДБ, і їхні версії були всього лиш припущеннями, їхні рішення були схожими на дитячу гру, коли малеча вишукує й визначає шпигуна за його одягом. Саме таким чином — через сірий плащ — вони вирішили, що чоловік середнього віку, що сидів у першому ряду, був саме тим кадебешником, який супроводжував цей рейс. Щоправда, Гега все ж сумнівався, — мовляв, може, це й не він, та більшість була іншої думки щодо цього, і «дуже твердий» аргумент спочатку озвучив хтось один, а потім повторила й решта:

— Це точно він, обличчя ж як у справжнього кадебешника!..

— Та схоже на те, але, можливо, це звичайний пасажир? — все ж висловився проти загальної думки Гега, але дарма.

— Якщо не цей, знайди іншого, покажи мені, я ним займусь, — порадив старший брат, а молодший щиро засміявся.

— Де я тобі його знайду? — так само щиро здивувався Гега.

— Тут, у літаку, — сказав Гія без посмішки, і Гега врешті здогадався, що вибір уже зроблено.

Молодший брат випередив старшого і, підвівшись, попрямував до передньої частини салону з шампанським у руці, допиваючи з пляшки рештки напою. Коли він наблизився до першого ряду салону, абсолютно неочікувано для обраного пасажира вдарив його по голові пляшкою з-під шампанського, розпочавши спробу захоплення літака.

Вже потім, коли все скінчилось, виявилося, що викрадачі помилились, і той чоловік середнього віку, який після удару по голові одразу втратив свідомість, насправді був звичайним пасажиром, а не працівником КДБ. Паата Іверіелі, який помилився, потім сам бинтував голову потерпілому чоловікові. Та тоді для того чоловіка це не мало жодного значення, оскільки він вже без тями, з розбитою головою лежав на підлозі, а жінка, що сиділа поруч із ним, верещала на весь літак.

Дивним було те, що вереск і шум зовсім не подіяв на викрадачів, не спричинив серед них паніку. Вочевидь, до цього вони були готові більш за все, ставши на шлях до мети.

Щойно молодший брат підвівся з крісла з пляшкою шампанського, решта одразу зайняли свої місця, і першим, хто з’явився перед пілотами зі зброєю, був Георгій, за яким слідував старший брат Кахабер. Та Георгій навіть не встиг сказати екіпажу вимоги викрадачів, як якийсь озброєний чоловік без жодного попередження вистрілив у Гію, вбивши того на місці. Той одягнений у цивільне чоловік сидів обличчям до входу і спиною до неба, вже мав напоготові зброю, а його перебування у кабіні екіпажу виявилося несподіванкою для викрадачів. Вони вивчили план того маленького літака, який хотіли викрасти насправді, який замінили, а вони вже не передумали летіти, вирішивши, що це було б більш підозрілим для кадебе, у випадку якщо радянська влада якимось чином дізналася про їхні наміри.

У тій маленькій кабіні окрім екіпажу ніхто й не вмістився би, тим більше так, як зробив це той озброєний пасажир, входження якого до кабіни Георгій та Кахабер навіть не помітили.

Георгій був уже мертвий, і у викрадачів дійсно не було часу роздумувати над власними помилками, більше того, взагалі не було часу думати — озброєний чоловік стріляв з кабіни пілотів уже прямо в салон. Опустивши голови через стрілянину, в салоні сиділо понад п’ятдесят пасажирів. Серед них були й викрадачі, та про те, яким чином куля може обрати винного серед невинних, як видно, не думав і той, хто стріляв. Він поранив Каху і ще одного пасажира, і тому стюардеса, можливо, інстинктивно вирішила зачинити двері до кабіни пілотів, що було не так легко зробити через першу жертву, яка непорушно лежала у проході. Можливо, зачинивши двері, стюардеса хотіла завадити викрадачам дістатися до пілотів, та Гасоян, який відкрив вогонь із кабіни, закрив двері перед самісіньким носом стюардеси, яка перед цим допомогла йому пересунути труп Гії Табідзе. Незважаючи на суцільну паніку в літаку й такий трагічний початок, викрадачі все таки наважилися здійснити задумане, та й іншого виходу в них просто не було.

Решта мала вогнепальну зброю, а Гега стояв у проході між сидіннями, тримаючи у руці несправжню лимонку, про яку знав тільки уже мертвий Георгій.

Гега погрожував екіпажу вибухом, якщо вони не скерують літак в сторону Туреччини, однак пілоти вже прийняли наказ із землі в жодному разі не виконувати вимогу викрадачів. З метою їх дезорганізації пілоти почали імітувати падіння. Та це було геть зайвим — викрадачі діяли вже зовсім хаотично, і це імітоване падіння знову більш за все налякало ні в чому не винних пасажирів. Падіння було таким стрімким і несподіваним, що пасажири зривалися зі своїх місць із несамовитим вереском, і що найстрашніше — цей маневр пілоти повторили кілька разів.

Врешті, коли все більш-менш заспокоїлося, викрадачі повторили свої вимоги, але цього разу ще категоричніше, і тепер вони більше скидалися на відчайдушних шахідів. Пілоти були вимушені брехати, аби потягнути час і хоча б тимчасово вгамувати злодіїв. Вони сказали Сосо, що кількість палива була розрахована лише до Батумі, і до Туреччини вони просто не долетять. Для Сосо, як і для решти викрадачів, сказане здавалось підозрілим, та вони були вимушені повірити у це, як і у необхідність дозаправки в сухумському аеропорту. Сухумі знаходився найближче до Батумі, був найкращим виходом із ситуації, але пілотам було наказано повернутись до Тбілісі, оскільки саме у столичному аеропорту на викрадачів чекала російська озброєна військова частина, що базувалася у Тбілісі. Аби збити з пантелику викрадачів, пілоти все ж здійснили повітряний маневр — нібито літак справді взяв курс на Сухумі, але це було зайвим — у повітряних маршрутах ніхто з них не тямив. Викрадачі до кінця не розібралися і в тому, чи дійсно їхній літак супроводжували зі сторін два реактивні військові літаки — про всяк випадок, а раптом вони дійсно попрямують до Туреччини. Якщо такий ескорт дійсно з’явився вже у батумському небі, то в першу чергу це було зроблено для впливу на пілотів, для контролю точного виконання вказівок з Тбілісі. У протилежному випадку — при наближенні до турецького кордону — літак було б збито.

Викрадачі здогадалися про справжній маршрут літака лише тоді, коли з’явилася земля, окреслилися контури і літак почав сідати. Саме тоді Дато вирішив, що все закінчено, виправдовувати себе не було сенсу, та й сам він не хотів цього робити, тому наклав на себе руки. Він зробив це, впевнившись, що літак повернувся до Тбілісі.

Дато застрелився, і звук цього пострілу порушив тишу, яка тимчасово запанувала у салоні, і пасажири, що сиділи поруч, інстинктивно закричали, хоча жоден із них не уявляв того жаху, який іще чекав на них попереду.

Щойно літак зупинився, кілька десятків озброєних автоматами військових оточили його і без жодного попередження й ультиматуму відкрили вогонь по літаку, в якому перебувало понад п’ятдесят пасажирів.

Навіть зараз незрозуміло, хто тоді віддав наказ, який став причиною найбільшого кровопролиття, — і це тоді, коли більшість пасажирів думали, що вже пережили цей жах. Незважаючи на все, важко уявити, до чого міг призвести розстріл літака кількома десятками радянських солдатів за допомогою автоматичної зброї.

Коли це пекло врешті скінчилося, у літаку панував лише звук стогонів поранених, а ті, що вижили, шоковані й заціпенілі, просто мовчали.

Сосо мовчав через поранення у горло, говорити було важко, але він добре побачив, як одразу після посадки стюардеси відкрили запасний вихід і поглядом попросили у Сосо дозволу спуститися, і він кивнув головою на знак згоди. Вони думали, що це — порятунок, однак на землі їх одразу розстріляли. Ірина Хіміч, яка дивом лишилася живою, виявилася настільки чесною людиною, що її жодним чином не змогли змусити змінити свідчення, у яких вона сказала те, що бачила і знала точно. Радянські солдати стріляли не лише у будь-якого пасажира чи члена екіпажу, який вистрибував на землю, а й у пасажирів, що сиділи в літаку.

Тому викрадачі кричали пасажирам, аби ті показали в ілюмінаторах руки без зброї, аби ззовні перестали стріляти, та, як виявилося пізніше, результатом цього стало те, що більшість пасажирів отримали поранення у пальці.

Після посадки літака у Тбілісі найбільш енергійним був Паата, який намагався збадьорити решту. Можливо, на нього вплинуло те, що поранений брат просив про допомогу, благаючи пристрелити (вбити просив Паату і Сосо Церетелі, як тільки спецназ розпочав штурм літака). Паата і сам був поранений, але лише в ногу, і начебто легко, бо мав здатність й силу стільки рухатись. До речі, згідно зі свідченнями, ногу Паати Іверіелі перев’язали самі пасажири, а одна жінка середнього віку відірвала край сукні для того, аби перетягнути ногу). Фактом є й те, що Паата рухався у літаку найбільше за усіх, здається до самого кінця, і більше за всіх кричав — особливо тоді, коли ззовні стріляли у пасажирів. Мовляв, нас вбивають за свободу — то зрозуміло, але чим ви їм завадили…

Паата Іверіелі не просто кричав — він голосно сварив усіх міцним словом і в літаку поводив себе досить агресивно. У свідченнях таку поведінку він пояснив тим, що якби пасажири не злякались би викрадачів, вони ще до появи спецназу змінили б ставлення до Паати та його друзів. Окрім цього, Пааті Іверіелі агресивна поведінка необхідна була для впливу на уряд — там повинні були переконатися, що викрадачі літака є справжніми бандитами, а не романтичними студентами. Згодом саме через це він тихо питав пасажирів, що лишилися, як поводитися і чи був у них шанс вижити у випадку здачі владі.

Можливо, на відміну від решти, Паата думав, що це ще не кінець, що можна попросити палива, звільнити літак від загиблих та поранених і полетіти до Туреччини. Вони так і зробили, а коли представники влади наблизилися до оточеного літака й почали переговори, викрадачі поставили їм свій ультиматум. Та переговори були лиш розтягуванням часу з боку влади і над виконанням вимог викрадачів вони, ясна річ, не думали. Уряд тягнув час в очікуванні прильоту спеціального підрозділу з Росії, який виконував подібні операції проти озброєних терористів. До того ж влада пробувала навіть використати батьків у переговорах зі злочинцями.

Батьків викрадачів привезли прямо до аеропорту, та потім чомусь передумали і вирішили, що ці молоді люди, що пішли невірним шляхом, більше повірять першому секретарю цека, ніж власним батькам, і той «по-батьківськи» наказав викрадачам скласти зброю та здатися владі.

За однією з розповсюджених версій, саме цей наказ став фатальним для Сосо, який, стоячи у відкритих дверях літака, зібрав останні сили і якнайдалі послав першого секретаря цека. Подейкували, буцімто саме через цей вчинок потім, коли все скінчилося, до Сосо не пустили жодного лікаря, і той, стікаючи кров’ю, через кілька годин помер. Сосо Церетелі казав, що після прильоту до Америки він зайде до Рейгана у білій черкесці й розкаже йому все — що тут відбувається і що вони собі дозволяють)…

У той самий час кров’ю стікали й інші, але поранених все одно не забирали через категоричну вимогу викрадачів. Викрадачі думали, що таким чином радянська влада демонструє свою холоднокровність, і дивувалися, як владі не шкода своїх громадян.

Розрахунок уряду був точним і жорстоким, проте полягав у іншому — там думали, що більше поранених у літаку — то краще, оскільки звуки плачу, паніка й агонія сильно завадять логічному мисленню викрадачів.

Та де там було до логіки й розсудливості, у той час, коли операція зі штурму літака почалась лише через чотирнадцять годин після його посадки. Легко уявити, що діялося у літаку протягом цього часу, але дехто все одно робив спроби заспокоїти інших, а деякі з них наважилися зістрибнути з літака, можливо, за порадою викрадачів. Вони дозволили зістрибнути з літака двом подружкам Тіни, пропозицію вийти з гри отримали сама Тіна та Гега, хоча грою це вже не було. Проте атрибут гри у літаку насправді існував — його влада на суді не показала — один із викрадачів був озброєний нунчакі, і грузинські комуністи справедливо подумали, що ця деталь свідчила про наївність викрадачів. Уряд радянської Грузії планував викликати в кожного відразу й агресію до викрадачів літака, а нунчакі через свій несерйозний імідж уповільнили б виникнення агресії. Потім, вже під час судового процесу, щоб викликати відразу, сказали також, що викрадачі шукали серед пасажирів матерів з дітьми для того, аби відрізати вуха у дітей і з’їсти їх на очах матерів. Зараз це звучить наївно, але тоді з літака на переговори відправляли пасажирів, які вже не поверталися, і викрадачі все одно думали, що причиною цього неповернення було непорозуміння, тому пускали на переговори з владою інших пасажирів.

Можливо, викрадачі й не вірили, та іншого шляху у них просто не було — вони врешті мали визнати, що їх обдурюють, коли з літака з-поміж пасажирів відпустили одного з двох братів, пригрозивши у разі неповернення вбити іншого, і той все ж не повернувся.

Єдиним, хто вів перемовини з викрадачами (звичайно, лише з метою потягнути час), був працівник, можливо, аеропорту, який говорив їм дуже смішні фрази, а викрадачі все одно вірили, що, наприклад, Туреччина у прийомі відмовила, але прийняти літак погодився Іран, та треба буде заповнити бак пальним. Викрадачі ж були згодні летіти лише до Ізраїлю, але для наповнення баків пальним технічний персонал мав піднятися до літака у білизні. Влада тягнула час, маючи для цього чималу кількість причин та цілей, і протягом тих кількох годин члени спецпідрозддлу, що прибули з Росії, лежали на даху літака в очікуванні наказу про штурм, і протягом всього цього часу невпинно дощило. Холод і дощ уже набрид, вони терпляче чекали на наказ керівництва починати операцію, проте його все не було. Його отримали лише після того, як у відчинених дверях літака з’явилася Тініко з лимонкою в руці, і керівники операції вирішили, що жінка з гранатою є найбільшою загрозою, незважаючи на те що до цього те ж саме робили інші викрадачі — поодинці й разом.

Зрозуміло, після завершення операції, коли все скінчилося, ніхто не згадав моменту, коли Тіна стояла з лимонкою в руці у дверях літака. Можливо, цю сцену Тіна просто вигадала, аби якнайшвидше закінчилося це пекло, бо до того, як все сталося, терпіння вже не лишилось і Тініко попросила у Геги лимонку.

— Вона несправжня, — сказав Гега, але посміхнутися не зміг — сил для посмішки бракувало.

— Знаю, — відповіла Тініко, поцілувала Гегу, взяла лимонку й попрямувала до відкритих дверей.

Операцію було здійснено за сім хвилин: спочатку до літака запустили якийсь газ, після чого звідти просто повикидали і викрадачів, і пасажирів.

Коли заарештованих провели у будівлю аеропорту, в якій було мобілізовано представників влади й генералів кадебе, один високий чиновник дав Сосо копняка.

Сосо впав, а чиновник перед очима у першого секретаря вдарив злочинця ще раз, думаючи, що зараз найкраща можливість зробити приємно Шеварднадзе і її аж ніяк не можна втрачати.

У Тбілісі ще дощило, була пізня осінь, і у столиці Грузії вже знали, що грузинським студентам не вдалося захопити літак…