Покоління джинс. Втекти з СРСР

Ека-ука

Книга — одне, а кіно — зовсім інше. А насправді ченця Теодоре заарештували вдома.

2 листопада 1984 року почали обшук будинку. Поки шукали, батько з дочкою сиділи поруч, взявшись за руки, а опісля він так попрощався з Екою, аби та не злякалася. Потім чернець Теодоре так гордо підвівся, що на нього навіть не надягли наручників, і так і йшли позаду цієї вільної людини.

Через кілька днів після арешту ченця вони знову пішли до його будинку, де їх зустріла лише Ека, що здивовано дивилась на якихось чоловіків, які знову обшукали дім. Та дівчинка не злякалась, вона просто не зрозуміла, що ще шукають ці люди, які не посміхалися. Ека не злякалась, незважаючи на те що вона була не такою вже й дорослою. Її вже не називали Ека-ука, як тоді, коли вона була маленькою і ходила інколи на прогулянки з Сосо Церетелі. Ека любила друзів батька-хіпі, але він був для неї справжнім дивом — єдиний чернець на Землі, який носив джинси і якого вона любила до нестями.

Того дня їй згадалася батьківський капелюх з написом «one way». Вона нерухомо стояла й чекала, поки підуть незвані гості, і не поворухнулася би, якби один незваний гість не відкрив ту шухляду, де Ека зберігала вірші батька. Їх батько писав спеціально для неї, коли Ека була молодшою, настільки маленькою, що перед сном просила розповісти казочку. І батько розповідав перед сном якусь казку своїй дочці, але інколи Ека просила і вірші, і батько придумував їх, поки дочка не виросла. Коли вона стала дорослішою, то навчилася писати і почала ходити до школи, а вірші батька записала великими, старанно виведеними літерами у той зошит, який зараз гортав незнайомий чоловік. Потім закрив, знову погортав і звернувся із запитанням до начальника:

— З цим що робити?

— Що там?

— Вірші.

— Чиї?

— Не знаю чиї.

— Подивися і зрозумієш, хоча що ти зрозумієш, неси сюди!

Той чоловік все ж зазирнув туди, навіть зібрався читати, але відчув страшний укус на зап’ясті й випустив зошит з руки. Зошит, що впав на підлогу, швидко підняла маленька Ека, притисла до себе і позадкувала до стіни.

Той чоловік спочатку вражено подивився на своє зап’ястя, а потім звернув увагу на Еку.

— Твого ж батька, терориста! — вицідив він крізь стиснуті зуби і рушив у бік дитини, та начальник одразу зрозумів, що забирати у Еки той зошит не можна.

Він сам зупинив свого підлеглого і спокійно спитав:

— Там лише вірші були?

— А я знаю? Все вірші, мабуть, ним написані.

— Ти по змісту здогадався?

— Змісту не знаю, та було схоже на дитячу руку.

— Ви вже закінчили?

Зараз начальник звертався до решти і, не дочекавшись їхньої відповіді, наказав іти, і, давши знак рукою, вийшов з будинку. Решта пішла за ним.

Ека підійшла швидкими кроками до вікна, відсунула фіранку і подивилась у вікно. Чужі чоловіки сідали до автівки, і вона ще трошки постояла біля вікна. Коли машина завернула за ріг вулиці, Ека остаточно впевнилась, що непрошені гості справді поїхали і відкрила ту шухляду, де вона хотіла знайти інший зошит — нотний. Звідки ті незвані гості могли знати, що чернець, у чийому будинку шукали зброю, писав і музику. Батьківську музику Ека-ука вивчала напам’ять, а потім записувала ноти з голови.

Потім вона взяла той нотний зошит разом із віршами, схопила лопатку і вийшла до заднього подвір’я. Спочатку озирнулася, чи ніхто не дивиться, а потім почала копати землю. Викопана яма не була великою — у неї якраз вмістилися музика та вірші.

Радянський уряд виявився більш жорстоким, ніж очікувалося. Пропаганда була такою нещадною, що після арешту батька з Екою навіть поруч ніхто не сідав. Вона сама сиділа за шкільною партою, як дитина ворога, і все одно намагалася не сердитися. А після судового вироку чотирнадцятирічна дівчинка написала листа тогочасному першому секретарю грузинського ЦК, попрохавши лишити батька живим. І коли зрозуміла, що відповіді ніколи не отримає, сама пішла за відповіддю. Вона її шукала всюди, де міг би бути засуджений на смерть батько, про якого казали, що його все ж не розстріляли як не зовсім винного, а тримають десь у Сибіру, на Уралі, на Далекому Сході.

Сьогоднішнім грузинським тинейджерам, мабуть, важко буде повірити, що дівчина їхнього віку протягом кількох років самотужки шукала рідного батька у дальніх таборах, оскільки мати її теж була в ув’язненні, хоча вона не знала за що.

Не лише молодим грузинам, а й старшим за віком (і не лише зараз) завжди буде важко повірити у те, що спромоглася зробити Ека Чихладзе, але для любові не існує неможливого. Вона сильно, дуже сильно любила батька, життя без якого втратило сенс, і саме так було написано у тому листі.

Було написано і те, що Ека не знає причин розлучення своїх батьків, але знала, як вони познайомились у дворі старої кіностудії.

Тоді чернець Теодоре був лише Темуром Чихладзе — вельми освіченим хлопцем із зеленими очима, який дуже подобався дівчатам, та йому сподобалась саме та дівчина, якій він після шлюбу подарував Еку-уку.

Тоді Темура Чихладзе знімали у грузинському художньому кіно, який називався «Смерть філателіста», і зйомки проходили у Сарпі. За триста метрів від Сарпі починалась Туреччина, але якщо який-небудь лаз із Сарпі хотів побачити двоюрідного родича у сусідньому селі, він мав подолати тисячі кілометрів. Спочатку він мусив поїхати до Москви і після кількамісячного очікування, якщо росіяни дадуть дозвіл на поїздку до Туреччини, з Москви мав потрапити до Стамбула, звідки їхав до чорноморського узбережжя до того будинку, який добре видно з його власного балкона. Хоча те, що рядового радянського громадянина ніхто не відпустить до капіталістичної Туреччини, і так знав кожен лаз із самого народження у Радянському Союзі. Так і віталися з сусідом чи родичем по той бік кордону — здалеку, помахом руки.

Теймураз Чихладзе одразу після прибуття у Сарпі напитав найбільш досвідченого рибалку й одразу подружився з чоловіком, який інколи виходив на човні у нічне море, коли місяць був білим, а вода дуже спокійною.

Зйомки настільки розтяглися, що прикордонники вже звикли до «кіношників», які жили у селі, і тієї ночі, коли Темур Чихладзе взяв човен друга-рибалки, прикордонникам нічого не здалося дивним. Та й чому щось мало бути підозрілим, якщо все було таким знайомим — цей човен чи не кожну ніч плив до моря і нерідко самі прикордонники із задоволенням смакували чорноморськими бичками.

Найбільш здивованим, мабуть, був сам Теймураз, який спочатку спокійно, не поспішаючи, рухав веслами, кожної хвилини боячись із вудкою в руках потрапити на очі якомусь радянському прикордоннику, якому б здалося, що Темур Чихладзе збирається втекти з Радянського Союзу на цьому маленькому човні грузинського рибалки.

Човен же більше плив за течією, ніж мчав хвилями, і, коли вже зовсім нічого не лишалося до світанку, Темур Чихладзе зрозумів, що мав зробити вибір — або справді втекти, або повернутись назад через красиву дівчину, яка так сподобалась.

Ніхто не знає, до якої межі пустили б радянські прикордонники зеленоокого хлопця, який все ж повернувся, тому що на березі його чекала майбутня мама Еки-уки.

Вже потім, роки по тому, коли суд виніс смертний вирок ченцю Теодоре Чихладзе, він востаннє звернувся до грузинської радянської влади: показати йому до розстрілу єдину дитину — Катерину Чихладзе. Але останнього бажання абсолютно невинної людини так і не виконали.

Після арешту Еку-уку він так і не бачив.

Ще більше років по тому Ека Чихладзе написала книгу, яку присвятила батьку — людині, яка ще у її дитинстві передбачила розпад Радянського Союзу і ніколи ні від кого цього не приховувала. Також Ека опублікувала абсолютно унікальні, невідомі до того матеріали по «розстрільній справі», у яких все детально описано, а її припущення, що викрадачів заздалегідь підставили, є доволі логічним і обґрунтованим. Аргументи та факти вказують на те, що уряд наперед знав про захоплення літака, але комуністи пустили їх до кінця саме для того, щоб судовий процес відбувся саме таким, яким був потрібен їм.

Члени сімей та близькі розстріляних знають ту особу, від якої, можливо, влада отримала першу інформацію, але не називають його імені — як трапляється зазвичай в Грузії, коли, наприклад, мають на увазі змію, а називають її гадом.

А за день до судового процесу того ченця повели на останній допит, на якому були присутні кілька слідчих разом з високопосадовцями, оскільки вони хотіли точно знати, що скаже чернець на суді, й хотіли до кінця впевнитись у тому, що все пройде саме так, як вони хотіли. Тому коли чернець ще раз підтвердив, що візьме все на себе задля порятунку решти, слідчі із задоволеними обличчями поглянули на присутніх чиновників. Один з них все ж про всяк випадок кашлянув і звернувся до ченця:

— Ви повинні бути готовими до всього.

— Я готовий до всього.

— Думаю, ви не дуже мене зрозуміли.

— Я готовий до всього, якщо вдасться їх врятувати.

— До всього?

— Так, до всього, мені вже виповнилося тридцять три.

— Я тут не для встановлення вашого віку, нас цікавить кілька деталей, які ми хочемо уточнити.

— Я слухаю.

— На суді ви визнаєте, що керували тим бандитським угрупуванням, яке хотіло викрасти літак?

— На суді я зізнаюсь, що я був духовним наставником тих людей, які намагались викрасти літак. Тому найбільша відповідальність має лягти на мене.

– І ви готові на суді визнати вашу роль ватажка навіть в тому випадку, якщо будете знати, що вам винесуть найсуворіший вирок?

— Я готовий до всього, якщо знатиму, що таким вироком зберігаю життя інших.

— Тоді ми вам прямо скажемо, що у такому випадку вас можуть засудити до розстрілу. Все ж не боїтесь?

— Ні.

— Чому?

— Тому що я духовна особа, моя церква мене все одно захистить, а за їхню смерть ніхто не заступиться.

— Отже, ви берете на себе всю відповідальність, тому що все одно сподіваєтесь вижити?

— Ні, я цього не казав, оскільки захистити і врятувати мене, мабуть, не зможе ніхто, а врятувати їх можу лише я, і лише через такий крок.

— Наскільки переконливим буде цей крок для суспільства?

— Для невизначеної його частини. Щоправда, на суді ніхто не пробуватиме встановити істину, але у наших опонентів дійсно можуть з’явитись якісь питання.

— Які питання, все таки?

— Наприклад, чому до літака не сів той, хто все спланував, тобто ви?

— Тому саме мене потрібно розстріляти, і в жодному випадку їх — я ж їх обдурив, відпустив інших на загибель, взяв виконавцями молодь, а сам заховався у монастирі.

— Цю фразу ви і на суді повторите?

— Якщо до розстрілу засудять лише мене і такими свідченнями мені вдасться врятувати їхні життя, я підтверджу все, що вважатимете за потрібне.

— Здається, ми врахували всі деталі, та одне питання ще ніби лишається.

— Я також маю питання.

— Слухаю вас.

— Хочу знати, до чого їх засудять?

— Це залежить від вас, оскільки вони можуть і заперечувати, що ви керували викраденням літака.

— Мабуть, вони так і зроблять.

– І що ви в такому випадку скажете на суді?

— Скажу, що вони не сказали точно, коли летять, і полетіли іншим літаком.

— Ви скажете неправду?

— Я ніколи не казав неправду, і все, що я кажу, є правдою.

— Ви з цього приводу не турбуйтесь, нас менше цікавить правда, а головним є те, аби ви сказали те, що потрібно для справи. А задля державних інтересів сказати неправду не є злочином.

— Але я дійсно відчуваю себе злочинцем — я був їхнім наставником і мушу відповісти.

— За це також не турбуйтесь, ви відповідатимете, причому до кінця.

— Я ж сказав, що готовий на все задля збереження життів решти.

— Ми вам також уже сказали, що їхній вирок залежить від ваших свідчень.

— Я все скажу так, як ви захочете, але вони мусять жити, вони ще такі молоді. Вони ще повинні жити…

У голосі ченця вже відчувалися стримані сльози, але його останніх слів ніхто не чув — слідчі залишали кімнату, і коли останній чиновник її покинув, чернець підняв голову.

— Треба повертатись до камери, — сказав охоронець і чернець підвівся.

Коли вони йшли довгим, напівтемним коридором, охоронець тихо, немов пошепки і, вибачаючись, сказав ченцю:

— Я лише половину прочитав, я трохи повільно читаю…

— Це та книга, яку і потрібно читати повільно.

— На тому тижні поверну.

— Можеш не повертати.

— Вам вона більше не потрібна?

— Ця книга всім потрібна.

— Значить, і вам.

— У мене є інша.

— Дякую, отче.

— Господу подякуй.

— Я вам теж хочу дещо сказати.

— Кажи.

— Ви ніколи не виходили таким радісним із допиту.

— Не радісним, а скоріше задоволеним. Радості тут і не існує.

— Взагалі не існує?

— Справжня радість існує в іншому місці.

— У якому?

— В іншому світі.

— Де?

— Коли дочитаєш ту книгу, все зрозумієш.

— Я вже зараз хочу щось зрозуміти.

— Що саме?

— Причину вашого задоволення.

— Скоро буде суд, і все це скінчиться.

— Закінчиться так, як ви думаєте?

— Головне, що закінчиться…