Покоління джинс. Втекти з СРСР

Процес

Це називалося судовим процесом, а насправді суду не існувало як виявлення закону, існував лише процес, який призначили через дев’ять місяців після початку слідства, тож більшість свідків не було допитано. Тоді за радянськими законами взагалі не існувало обмеження термінів слідства, і тому було очевидним, що тодішній уряд дуже поспішав винести вирок викрадачам літака.

Судовий процес почався першого серпня — тоді, коли Тбілісі полишають навіть ті, кому і поїхати немає куди. На початку цього місяця у Тбілісі стоїть така спека, що люди навіть із котеджів на околицях столиці втікають до Західної Грузії, до моря.

Уряд хотів, аби суд закінчився швидко і тихо, процес відвідували лише батьки, і Тбілісі на той час був максимально безлюдним, аби ніхто не висловлював і не виражав протест проти судового процесу, який насправді був погано поставленим спектаклем.

У судовій залі більшість складали працівники КДБ, і дозвіл бути присутніми на процесі дали лише батькам звинувачуваних і нікому іншому — в тому числі навіть пасажирам викраденого літака. З останніх вибрали хіба тих, хто, на їхню думку, сказав би лише те, що потрібно владі. Та незважаючи на це, жоден свідок не вказав на жодного зі звинувачуваних як на вбивцю, і через якийсь час було призначено день винесення вироку.

У ніч перед винесенням вироку до КДБ запросили того пасажира, у якого було ув’язнено сина. Це був доволі літній чоловік, якого окрім великої кількості років зламала і велика печаль — його єдиний син через автомобільну аварію вже котрий рік відбував покарання.

Старий був таким наляканим і збудженим, що його довелось напоїти водою, але поки йому не сказали причину запрошення до КДБ, все одно не заспокоївся. Те, що йому сказали, було найгіршим, але старий зрозумів це лише наступного дня, під час суду. А там, у кабінеті чиновника КДБ, він лише кивав тим людям у краватках і, ясна річ, не думав про те, чому цим людям не заважають у таку спеку їхні краватки. Розмову ж зі старим почали трохи здалеку.

— Ваш син вже п’ятий рік сидить у тюрмі.

— Так.

— Вам, мабуть, дуже складно.

— Так.

— Ви, мабуть, хочете, щоб його скоро звільнили.

— Так.

— Ви, мабуть, знаєте, що інколи деяким в’язням зменшують термін ув’язнення і раніше відпускають додому.

— Так.

— Ви, мабуть, скучили за сином.

— Так.

— Мабуть, знаєте і те, що додому раніше відпускають тих в’язнів, які себе добре поводять.

— Так.

— Або їхні батьки.

— Так.

— Або їхні батьки добре поводяться.

— Так.

— От, наприклад, ви можете допомогти державі для того, аби ваш син звільнився достроково.

— Так.

— Сподіваюся, ви хочете допомогти синові.

— Так.

— Але не знаєте як.

— Так.

— Так — знаєте, чи так — ні?

— Так.

— Що так?

Чоловік спочатку випив води, попросив ще, випив ще одну склянку і лише після цього промовив мабуть найбільше своє речення:

— Моя дружина писала заяви про помилування, і зараз пише. Всі казали, що той покійний винен, перебігав у такому місці, але…

— Але нічого?

— Нічого. П’ятий рік сидить.

— Ми кажемо вам саме те, що зараз ви можете допомогти синові.

— Та що ви таке кажете, за це стільки грошей просять, що навіть коли я дім продам, все одно не вистачить і…

— Ні, що ви, тут розмова не про гроші, а про допомогу владі, за що влада помилує вашого сина.

— Чим це я таким можу допомогти владі, щоб мого сина випустили з тюрми. Що я такого можу, я ж звичайна людина…

— Можете саме ви, і саме тому, що ви проста, робоча й чесна людина і ваше слово має вирішальне значення на завтрашньому суді.

— Та що ви таке кажете, що я таке повинен сказати?

— Скажіть те, що знаєте, і те, що тоді побачили в літаку.

— Що я міг побачити, я тільки внизу лежав і…

— Як вони людей вбивали, ви бачили?

— Звичайно, я бачив убитих.

— А потім?

— Потім, синку, мені стало погано, я після того і не одужав, дружина все водить мене до лікарів, але покращення не відчуваю.

— Ваша допомога полягатиме саме в тому, щоб завтра на суді сказати те ж саме, аби винних покарали по заслузі. Як це — ваш невинний син має сидіти у в’язниці, а вони жити як герої?

– І я ж постійно думаю про те, що ще ніхто не здійняв скандал щодо мого сина, навіть слідчий постійно казав, що його провини не було…

— Ну от, ваш син повернеться скоро додому, а бандити та терористи повинні бути покарані як приклад іншим! А ваш син має повернутись до рідної сім’ї.

— Ох, якби ж це вам вдалося, бо не застане живими вже ані мене, ані матір свою, ми вже пропали, чекаючи на нього…

— От якщо ви, чоловіче, завтра на суді розкажете це все так само красиво, то через кілька днів син уже буде вдома.

— Чому ж не скажу, все, що було і як було, все детально розкажу.

— Ви ж добре пам’ятаєте обличчя тих, хто стріляв у людей?

— Та як же я запам’ятав би тих, хто стріляв ззовні.

— Цих забудь, дядечку, ти повинен впізнати тих, хто захопив літак і потім вбивав людей.

— Та як я їх впізнаю — я ж кажу, ми всі лежали внизу.

— Що їх там впізнавати, дядечку, всі вони сидітимуть перед тобою, і коли суддя спитає в тебе, чи то вони були, кивнеш головою і підтвердиш. Ти ж пам’ятаєш обличчя тих, хто викрав літак?

— Як я їх забуду.

— Так от вони і вбили людей, і відповідати теж мають вони.

— Ну, ви ж краще знаєте, чи вони вбили.

— Слідство вже все встановило, але якщо такий поважний чоловік, як ви, який сидів у літаку, підтвердить те саме, допоможе цим і державі, і власному сину.

Той чиновник, який був схожий на начальника, під кінець провів старого і службовою машиною з водієм підвіз його до дому тбіліських родичів.

— Ну, бувайте, завтра ми на вас сподіваємось, — улесливо попрощався чиновник КДБ і міцно потис руку свідку, на якого сподівався.

Останній день судового процесу, день винесення вироку, було призначено на тринадцяте серпня. У той день у Тбілісі було дійсно нестерпно спекотно. Влада хотіла завершити процес якомога раніше, тоді як багато деталей справи лишались невідомими.

Протягом цих тринадцяти днів звинувачувані часом поглядом шукали батьків і близьких у залі суду, і пані Натела також поглядом спитала Гегу, чи не турбує того щось, оскільки матері здалося, що у його сина щось боліло. Гега поглядом відповів, що все нормально, та пані Натела була впевнена, що у тюрмі щось сталося, незважаючи на те що нічого не знала про те, що трапилось, але вона була матір’ю, яка у будь-якому разі відчуває й здогадується про біль дитини. Гега також відчув, що мати хвилюється через біль, який дійсно дошкуляв йому, але з першого ж дня суду намагався бути бадьорим та усміхненим, аби перекрити той біль. Гега був чудовим актором і переконав кожного присутнього на суді, що доволі безтурботно поводив себе протягом всього процесу. Точніше, поводив себе так, аби скласти для всіх враження безтурботності, а в першу чергу — для матері, яку все одно не вдалося ввести в оману. Насправді, Гега міг і не зіграти цю роль — Тіна вже не була вагітною, і Гега бачив це з першого ж дня суду, але все ж існувала малесенька надія того, що вона вже стала матір’ю і саме через це не мала живота вагітної жінки. Гега у перший же день довго вдивлявся у живіт Тіни. Вона зрозуміла, що він чекав відповіді, й ледь помітно хитнула головою, відповівши негативно, і тоді Гега зрозумів, що все закінчено.

Втім, упродовж тих тринадцяти днів до винесення вироку під час суду, в перервах, Гега мав змогу напряму спитати у Тіни і дізнатись точно, що сталося, коли і як, але він злякався правди, яку отримав би у відповідь від дружини, і судовий процес так і закінчився — Гега нічого не питав у Тіни про дитину. Він вирішив, що надія зараз важливіша для нього, ніж правда.

Останній день суду, день винесення вироку почався із показань ченця, який звернувся до всіх присутніх на процесі:

— Я був і лишаюся наставником цих людей, і тому вся відповідальність за те, що вчинили ці люди, лежить на мені. Вони дуже молоді і мають можливість виправити помилки, вони можуть ще знадобитися суспільству і нашій країні, тому я прошу всіх не бути жорстокими до них. Подумайте над тим, що достатньо тієї жертви і смерті, яку спричинив їхній крок, і, якщо все ж необхідна смерть ще когось винного, я є найбільш винним, і, можливо, моє покарання буде достатнім для порятунку цих молодих людей…

Суддя грубо обірвав промову ченця; хтось із зали недобре пожартував: «А що робитимеш, як тебе не розстріляють?» — насправді це не було запитанням, та отець Теодоре все ж покірно відповів зацікавленому аноніму:

— Вдома у мене є стара карта Грузії, де позначено чи не кожне село і церкву, я піду селами й молитимусь. Потім виберу найбільш глухе місце і залишуся там назавжди.

Коли чернець сів, у всій залі ще тривалий час зберігалася цілковита тиша, оскільки він першим на процесі вжив слово «смерть». Тишу знову порушив суддя і швидко викликав того літнього свідка, з яким минулої ночі ретельно розмовляли працівники КДБ.

Суддя шанобливо звернувся до чоловіка і попросив розповісти те, що той пам’ятав. Літній чоловік захоплено почав:

— Погана історія була, ой погана. І тоді я тут, у Тбілісі, лежав у лікарні, і коли трохи одужав, поспішив додому, але досі я злий на свою дружину за те, що вона сказала, щоб я летів літаком, щоб не їхав автобусом — мовляв, так буде краще для твого здоров’я, хоча який там вже літак у моєму віці. Тоді я сказав, що поїду потягом, він же не буде трястись як той автобус, а вона — ні, лише літаком, може все ж встигнеш на останні мандарини, всі вже позбирали, а у нас погниють ті, що лишились. Ви ж знаєте жінок — насядуть і…

— Говоріть по справі, якщо можна.

— По справі скажу — те, що тут почув, все правда, а отого священика не пам’ятаю, а оцих пам’ятаю у тому літаку, що змусить мене їх забути, таке там крутилося, і ворогу не побажаєш…

— Отже, ви підтверджуєте, що ці звинувачувані — саме ті, хто намагався захопити літак?

— Я ж сказав, пане, — я їх добре пам’ятаю у літаку, а цього священика не пригадую.

— Отже, ви підтверджуєте, що окрім обвинувачуваного, якого ви згадали, решту тих, хто знаходиться на лавці підсудних, ви пам’ятаєте як терористів?

— Я пам’ятаю їх всіх і кажу ж, пане, — священика не пригадую, але борода була у одного їхнього товариша, але тут його немає, і у того була світла борода, а в цього — чорна, і він не схожий на того, іншого…

— Я не питаю вас про інших, зараз мова йде про присутніх перед вами представлених на суді звинувачуваних, тож чи ви підтверджуєте, що саме ці терористи намагалися захопити літак, пасажиром якого були і ви?

— Це були вони, пане, навіщо мені брехати.

— Ви підтверджуєте, що їхня спроба захопити літак шляхом збройного нападу призвела до жертв?

— Так, були жертви, звичайно, були і вбиті, і поранені, і такі побиті, коли літак зверху пішов, люди так полякалися, що…

— Чи можете ви конкретно вказати нам, хто з них був озброєний, і з якого типу зброї викрадачі стріляли у пасажирів?

— Звідки я знаю, що вони тримали, пане, я робоча людина, і в такому не розбираюся, але коли ми сіли і ззовні стріляли солдати, то тільки з автоматів…

— Отже, ви підтверджуєте, що підсудні були озброєні?

— Оці? Так, звичайно, як же іще, як же можна захопити літак без зброї.

— Чи можете ви сказати конкретно, чий постріл спричинив смерть одного з пасажирів, травму або поранення?

— Як я можу сказати, пане, багато стрілянини було, і я весь час внизу лежав, і, поки стріляли, навіть голови не підняв.

— Але коли припинили стріляти, ви сіли і, мабуть, побачили озброєних людей, які зараз сидять перед вами.

— Я сів, але підвестися все ж не зміг — зле мені було, у роті так пересохло…

– І, напевно, побачили когось із них зі зброєю в руці.

— Так, пане, ось цього побачив, і я добре пам’ятаю, що це він був, бо я його бачив по телевізору, як же ж те кіно називається, не згадаю вже…

— Зброю ж пам’ятаєте, яку тримав у руці терорист?

— Він, пане, бомбу тримав в одній руці, але не таку як у фільмах про війну, він округлу бомбу тримав у руці…

— А в другій?

— У другій? Сказати, пане?

— Так, ви маєте сказати все, що знаєте і пам’ятаєте, тут ви саме для цього, прошу.

— Навіть не знаю, пане, от скажу і всю справу зіпсую.

— Саме для справи та суду важливою є кожна деталь.

— Тож сказати, пане?

— Так, нагадайте суду, що цей відповідач тримав у другій руці?

— У другій руці він тримав склянку.

— Яку склянку?

— Звичайну склянку, і кому було зле, тому він час від часу підносив води.

Суддя розгубився від несподіваної відповіді, і тому звернувся до свідка з наступним питанням з помітним запізненням:

— А потім?

— Потім він і мені приніс води і я трохи прийшов до тями.

— Потім?

— Що потім, пане, їхня смерть також буде гріхом…

У літнього свідка спочатку затремтів голос, потім одна сльоза скотилася по щоці, а потім він, не стримуючись, голосно заплакав.

Суддя оголосив перерву.