Покоління джинс. Втекти з СРСР

Море

Море було дуже тихим і спокійним, воно стояло непорушно. Чорне море було таким, яким буває зазвичай восени, перед холодними днями, наповненими бурями й хвилями, і під час заходу сонце було дуже великим, червоним і красивим.

Тіна з Гегою зазвичай споглядали за заходом сонця з балкону того будинку, звідки неначе на долоні було видно всю берегову лінію, яку контролювали російські прикордонники з автоматами — через два села вже починалась Туреччина. Наближатися до кордону, звісно, було заборонено на кілька кілометрів, і Тіна та Гега зняли квартиру в будинку, який стояв на вершині гори і мав чудовий балкон. Господарями були лази[12], і, як усі лази, вони часто мали смачнющу чорноморську рибу і запрошували Тіну й Гегу до вечері або обіду. Гості стали дуже близькими господарям, проте Гега все одно вивчав англійську потай — він не хотів, аби сім’я, котра жила так близько біля кордону, помітила його старанність. Тому нічні заучування нових слів пошепки разом із Тіною, яка іноді нагороджувала Гегу поцілунком, коли той вірно відповідав на запитання, були трохи комічними.

За день до від’їзду вони знову прогулялись по набережній і вирішили подивитись на захід сонця з берега й лише після цього пізно повернутись додому.

Була вже осінь, холодно, але не так, аби не можна витерпіти. Тіну зігрівала ще й близька присутність Геги, яку вона відчувала повсякчас і особливо тоді, коли той сидів поруч, слухав шум моря й чекав на захід сонця.

Море було спокійним, сонце ж було великим і червоним.

Гега обійняв Тіну й поцілував у щоку. Вона поклала голову на його плече і ще раз відчула, що в цьому світі в неї нікого не було, ближчого за Гегу.

— Чи може людина перепливти море?

— Людина може все, якщо захоче.

— Я не теоретично питаю, чи може людина реально перепливти це море?

— По ширині?

— Так, до Туреччини.

— Може. У нас у кіностудії був один режисер чи оператор на прізвище Александріа, от він переплив.

— Переплив Чорне море?

— Так, звідси до Туреччини.

— Як?

— Потихеньку.

— Я серйозно питаю.

— Серйозно переплив.

— Як?

— Тренувався і переплив.

— До кінця?

— Коли він наблизився до Туреччини, його підняли на корабель.

— Тобто до кінця він все одно не доплив.

— А що йому ще було потрібно, він же не рекорд встановлював, а хотів втекти звідси.

— А де він зараз?

— В Америці…

Вони мовчки сиділи на заповненому білим камінням березі моря і тому здивувались, що навіть не помітили, як над ними зупинились російські прикордонники з автоматами. Спочатку вони попросили в Тіни й Геги документи, а потім пояснили, що вони порушували громадський порядок своєю аморальною поведінкою. Підводячись, здивована Тіна озирнулася, аби впевнитись у тому, що порожній берег насправді не був місцем збору люду, але ще більше її здивувало те, що покласти голову на плече коханої людини є, виявляється, аморальною поведінкою.

Тіна була здивована, Гега ж злий та ображений. Тіна злякалась відповіді Геги й поглядом попросила нічого не казати прикордонникам. Гега від злості прикусив губу, Тіна ж покірно пішла з ним у бік дому, тривалий час навіть не подаючи голосу.

Гега лежав мовчки, а Тіна дуже обережно, по-дитячому пестила його голову, поки він не порушив тишу:

— Тому й не хочу більше тут жити…

— Армія й поліція повсюди грубі й брутальні.

— Але кохання не заборонено ніде.

— У вільній країні, мабуть, так і є.

— От і я хочу жити у вільній країні, хіба ти не хочеш?

— Я хочу разом із тобою.

— Ти не хочеш свободи?

— Разом із тобою мені всюди свобода.

— А як я поїду, поїдеш зі мною?

— Я не зможу перепливти море.

— Я теж, так добре плавати я не вмію.

— Ну, а що ти плануєш?

— Перелечу.

— Літати ти вмієш краще?

— Ти ж янгол, головне, аби твоїх крил вистачило на двох.

— Я серйозно питаю, що ти плануєш?

— Я теж тобі серйозно кажу, що ти янгол.

— Дійсно серйозно питаю.

— Я дійсно полечу, але разом із тобою…

Тіна підвелась, відчинила вікно і поглянула на море. Чорне море було дійсно чорним.

Дато разом з братами уважно слухали отця Теодоре, який дуже спокійно розмовляв на прості, але в той же час значні теми у кімнаті Дато, що на перший погляд скидалася на житло дуже безтурботної молодої людини.

— Ви як поїхали, наступного ж дня до мене в монастир знову прийшли.

— Що хотіли? — спитав Паата й, чекаючи на відповідь, дістав цигарку.

— Мабуть, хотіли дізнатись, яка справа у вас була до мене.

– І що ви їм відповіли?

— Сказав те, про що ми тоді розмовляли.

— А про що ми розмовляли?

— Про Бога, добро і любов.

— То вони цього бояться?

— Більш за все вони бояться саме цього, але не кажуть про це вголос і не борються з церквою, аби народ не бачив. Навпаки — вони змінили стратегію і перед народом зі священиками й ченцями поводять себе шанобливо, а кадебе тихо собі спостерігає за кожним із них.

– І що ти плануєш?

— Те саме, що планував і робив. Протистояння лише посилює мою віру, шлях перших християн починався так само. Небезпека — прожиток віри…

— Ти чернець, і свій вибір ти вже зробив.

— Людина повинна робити вибір всюди й завжди, і немає різниці — світська це особа чи духовна. Все одно потрібно вибирати між добром і злом, світлом і темрявою, рабством і свободою…

— Ми теж зробили вибір, — сказав Кахабер, подивився спочатку на решту, потім на ченця і повторив цю фразу.

— Який вибір? — усіх одразу спитав отець Теодоре.

Хлопці переглянулись ще раз між собою, немовби вагаючись. Після цієї паузи Паата поглянув прямо у вічі отця Теодоре і дуже спокійно мовив:

— Ми їдемо.

— Як?

— Літаком.

— Як?

— Сядемо на американській військовій базі у Туреччині, там уже вони самі про нас подбають.

— Як?

— Як литовці, пам’ятаєш, минулого року так було — американці зустріли їх, неначе героїв.

— Литовцям просто пощастило.

— Нам теж пощастить, трохи налякаємо пілотів, і вони звернуть зі шляху.

— Як ви їх налякаєте?

— Зброєю.

— Як ви пронесете зброю на літак, усіх дуже уважно обшукують?

— Крім священиків та ченців, — сказав Дато й разом із хлопцями зачекав на реакцію отця Теодоре.

Чернець зрозумів, чого від нього хотіли, і тому спитав:

— А як будуть жертви?

— Не буде.

— А як будуть?

— Не буде.

— Це виключено?

— Ніщо не виключено.

— Значить, можуть бути.

— Лише теоретично.

— Теоретично — не вартує.

— Що не вартує?

— Нічого не варте життя хоча б однієї людини — жодна свобода, жодна мета. Життя кожної людини належить лише Богу і лише Бог вирішує її смерть…

— Але ми не плануємо нікого вбивати, — перебив Паата й зі злістю на обличчі подивився на Дато. — Зброя нам потрібна, лише аби налякати пілотів, більше ні для чого.

— Жертва завжди супроводжує страх. Пілотам не дозволять посадити літак у Туреччині.

— Литовці ж примусили пілотів? — знов перебив Паата.

— Саме тому ви не зможете. Росіяни не повторять тієї помилки…

Брати підвелись, мовчки взяли куртки й пішли, не попрощавшись.

Дато лишився в кімнаті наодинці з ченцем, і після тривалої паузи отець Теодоре з посмішкою сказав:

— Мабуть, все одно подумали, що я злякався…

Георгій зустрівся з Сосо на вулиці, у найбільш людному місці й одразу перейшов до справи:

— Той священик не їде.

— Знаю.

— Лишається єдиний варіант.

— Який варіант, Гіє?

— Зброю в літак має занести та дівчина, кохана Геги.

— Як?

— На животі, як вагітна.

— Вона ж іще не дружина йому.

— Ми поїдемо одразу після весілля.

— Вона погодиться?

— Не знаю, але ти мусиш переконати Гегу.

— Гега — то добре, а Тіна?

– Її звуть Тіна?

— Так, Тіна.

— Тіну вмовить Гега. Іншого шляху в нас немає. І часу обмаль, — сказав наприкінці Георгій і пішов.

Сосо якийсь час іще стояв на тротуарі, потім перейшов дорогу і теж пішов.

— Сніг уже розтанув? — спитав отця Теодоре здивований Сосо на подвір’ї монастиря, порушивши тишу.

— Це все ж сонце, дарма що осіннє, але через тиждень знову насніжить.

— Як тут спокійно.

— Тут мирно, а миру людина потребує більше, ніж спокою.

— Ти покликав через цей мир?

— Ні. Чому не привів Гегу?

— У нього якісь зйомки, сказав, що наступного тижня обов’язково приїде.

— Я хотів, аби Гега теж був сьогодні, і сказав би обом.

— Що?

— Знаю, ви вже вирішили поїхати.

— Ми поки що нічого не вирішували.

— Я тобі кажу тому, що якщо Гега вирішить, ти теж з ним поїдеш.

— Вони поки що нічого не вирішили, я ж сказав.

— Я кажу лиш те, що відчуваю, і Гега не їде сюди через те, що все уже вирішено.

— Я ж сказав — ні.

— Можеш мені нічого не казати. Я не тому хотів тебе бачити, навпаки — хотів сказати те, що вже сказав решті, та вони — інші, у них нема того, чого Бог дав тобі більше за інших.

— Чого це?

— Розсудливості. Може, і немає в іншій мові такого точного слова, коли розум і душа людини спрямовують її до дій.

— Ти ж знаєш, у цьому випадку я не приймаю рішень.

— Тому я тобі й кажу, якщо ти відмовишся і не поїдеш з ними, інший теж подумає, що життя людини все ж більше за будь-яку найвеличнішу мету.

— Жертв не буде. Ти ж віриш мені, що я ніколи нікого не вб’ю. Краще я буду жертвою, ніж хтось інший. Справді, для мене так краще.

— Ви не вб’єте, але ті вб’ють, і вб’ють своїх попутників, невинних людей і…

– І звинуватять нас?

— Звісно, звинуватять вас, але буде ще гірше, коли ви відповідатимете за людей, вбитих ними…

— Чому ми?

— Тому що тих людей уб’ють через вас.

— Жертв не буде.

— Будуть! Ви погано знаєте людей, яким хочете дати ляпаса, і Гега, мабуть, думає, що й там на нього чекає фільм або спектакль, де йому потрібно грати якусь роль.

— Що втратить така імперія, якщо звідси втече кілька людей?..

— Не те що кілька — сотні й тисячі для них нічого не означають, людина взагалі нічого не значить для них…

— Тому я хочу бачити Гегу, поки ще не пізно. Тому я чекатиму на Гегу, аби сказати йому, все сказати. Передай, що я на нього чекаю…

— Передам.

— Чекаю щодня.

— Передам.

Крокуючи спуском і вже добряче віддалившись від монастиря, Дато ще раз озирнувся туди, де біля входу до монастиря непорушно стояв його друг чернець і піднятою рукою ще раз попрощався із ним, після чого повернувся і продовжив іти шляхом…