Покоління джинс. Втекти з СРСР

Брати

Їхнє прізвище було помилково змінено, оскільки грузини насправді — давні іберійці, а не іверійці, і ця зміна — провина новогрецької та російської мов; утім, це не має стосунку до справи. З-поміж викрадачів літака найбільш примхливим був Паата, який зовсім не відповідав на запитання слідчого, а якщо і робив це, то лише кількома словами та узагальнено. Він дивом лишився живим — коли його зводили з трапу, кадебешники почали стріляти в нього. Врятувала швидкість спецназу. Вони закрили його тілами. Це було справою їхнього престижу — вони супроводжували вже арештованого бандита з кайданами на руках.

У камері Паата Іверіелі дуже часто думав про той смертний вирок, який уряд (без суду) виніс йому ще в аеропорту і як він випадково уникнув розстрілу прямо на трапі. Паата мав сумнів, що вбити його хотіли тому, бо думали, що він Каха — єдиний викрадач з-поміж тих, хто лишився живий, і який озброєним зайшов до кабіни пілотів і міг знати неприпустиму для влади правду. Хоча іноді Паата думав, що злі кадебешники вбивали його через те, що саме його звільнені пасажири називали найбільш активним злочинцем. Можливо, була й інша причина, але факт, що у Паату Іверіелі, вже заарештованого та обеззброєного, прямо під час сходження по трапу стріляли кілька чоловік.

Якби Паата точно знав, що його вбивають через брата, може, й не відчув би важкості на серці через ті кулі, бо брати любили один одного до нестями. Термін викрадення літака і взагалі втечу з Союзу перенесли на рік саме через те, що старший Каха Іверіелі полишати Союз без молодшого, Паати, категорично відмовився.

На відміну від Геги, Паату допитував досвідчений та відомий слідчий у літах, який хтозна вже вкотре записував абсолютно беззмістовні й дуже загальні відповіді.

Та того дня, коли у Паати раптово почались болі в животі, на допиті його зустрів зовсім інший, молодий слідчий, який, привітно посміхаючись, запропонував цигарку.

Паата мовчки підпалив цигарку й випустив хмарку диму. Тишу знову порушив слідчий:

— Ми з одного району.

— Я вас не пам’ятаю.

— Звідки ти можеш мене пам’ятати, ти і твій брат навчались у Москві, я ж закінчував у Владивостоці.

— Мабуть, у дитсадок разом ходили, — щиро посміхнувся Паата.

— Ми з одного району, можливо, дійсно ходили в один садок, точно пам’ятаю, що у моїй групі були якісь брати.

— Я не ходив до дитсадка, не любив суп з цибулею.

— А брат?

– І брат не ходив, він пюре не любив.

— Нещодавно я його бачив, але про пюре він нічого не казав.

— Часто бачиш мого брата?

— Коли хочу. Коли потрібно для справи.

— Як він?

— Нічого ніби, я теж за ним стежу — з одного району все-таки, ти ж розумієш.

— Він також у цій будівлі?

— Я ж сказав тобі — нормально він.

Насправді Паата точно не знав навіть місця свого перебування, правда, була у нього думка, що до суду він сидів у в’язниці КДБ, як інші політв’язні, а знаходилась вона у будівлі за старою поштою на проспекті Руставелі. Ззовні не було жодних ознак — комуністи влаштували камери не у самій будівлі, а у підземних лабіринтах.

Сусідня будівля пошти та телеграфу виходила прямо на Руставелі доглянутим фасадом, і завжди, коли Паата інколи проходив повз ту будівлю, він зупинявся біля стіни, на якій все ще було видно сліди від куль, незважаючи на те, що вже скільки років минуло з 9 березня 1956 року, коли тут розстріляли беззбройних грузинських студентів.

— Коли побачиш його? — спитав Паата слідчого, хоча на правдиву відповідь і не сподівався.

— Хочеш що-небудь передати?

— Передаси?

— Передам усе, що захочеш.

— Скажи, що я в порядку, більш нічого.

— Більш нічого?

— Нічого.

— Не соромся, якщо хочеш щось сказати, передам. Скажу все, що попросиш.

— Я ж сказав — більше нічого.

— Якщо захочеш що-небудь сказати чи попередити до суду — ти ж розумієш, про що я. Як земляк кажу тобі, брате.

— Передай те, що я сказав. Більше нічого.

— Я маю на увазі, щоб не вийшло так, що на суді один з вас казатиме одне, а інший — інше, це для вас краще, ти ж розумієш.

— Хто на суді скаже щось нового? Всі знають, що було, і нічого не сталося окрім того, що було.

— Всі так думали, та зараз виявилося, що вашим керівником був якийсь чернець…

— Який чернець?

— Отець Теодоре.

— Звідки ви таке взяли?

— Він сам зізнався.

— Після тортур?

— Не віриш? До того ж який сенс у тортурах — зараз скаже одне, а потім на суді інше, а нас таке аж ніяк не влаштовує.

— А як тоді він зізнався, якщо в літаку його не було і він нічого не знав?

– І ми з цього дивуємось, ще й як. А знаєш, ще з чого? Це так тобі кажу, між нами — як він лишився у монастирі, а вас відпустив на бійню.

— Він нічого не знав про літак.

— Бо ви йому не сказали.

— Навіть якби сказали, він був би проти.

— Хто знає, брате, зараз він говорить зовсім інші речі.

— Які речі?

— Що він був організатором. А хто візьме таке на себе просто так?

— Він бреше.

— Чому?

— Нас хоче врятувати.

— Отже, він дійсно був організатором.

— Той чернець не має жодного стосунку до нашої справи, і в літаку його взагалі не було.

— Він каже, що сам все спланував, але…

— Але що?

— Якщо хоча б один підтвердить це на суді…

— Ви такого не знайдете — той чернець взагалі був проти захоплення літака.

— Так він що, хіба нічого не знав? Тому я й кажу тобі, брате, — потрібна ваша допомога. Ми ж з одного району, я ж піду туди, у мене діти ростуть…

— Той чернець ніякого стосунку не має, я вам нічим не допоможу.

— Ти собі допоможи, брате, хто тебе просить нам допомагати.

— Я піду.

– Іди, брате, і подумай, я тут, і у всьому тобі допоможу, ми близькі, і це зобов’язує мене. Раптом знадобиться що-небудь — не соромся.

— Що мені може знадобитись?

— Хто знає, всі ми люди і якісь турботи, думки, біль — маєш тисячу речей, про які треба думати. Я так втомлююсь іноді, що якщо чим-небудь собі не допоможу, важко мені дуже, тут робота, там — сім’я, тисячі проблем і причин для хвилювання. Хтось може назвати мене наркоманом, але інколи без цього не виходить, брате.

— Мені нічого не потрібно.

— Знаю, брате, просто ваш лікар сказав, що у тебе якісь болі, то думав організувати для тебе щось на кшталт знеболювального.

— Мені нічого не потрібно.

— Як хочеш, брате, я тобі, як близька людина це кажу.

— Мені нічого не потрібно.

Паата підвівся і посміхнувся слідчому, який викликав охорону. Коли його виводили з кімнати, слідчий знову щось казав йому, однак Паата більше не слухав, думаючи про біль, що дошкуляв. Його турбував якийсь дивний біль після вчорашньої вечері, якщо можна було назвати вечерею те, чим їх годували. Та Паата думав про інше. Про те, звідки слідчий дізнався про його біль, якщо він нічого нікому не казав.

Повернувшись до камери, він вирішив дійсно попросити лікаря, який, звісно, не мав нічого знеболювального, а тим більше проти цього болю…

Коли Гега дізнався, що його знову вестимуть на допит, він так радісно готувався, що супроводжуючий був щиро здивований. А коридором ішов так швидко, що супроводжуючий кілька разів зробив зауваження, але Гега думав лише про ту стіну перед входом до кабінету слідчого, де бажав побачити відповідь Тіни, і, коли йому наказали стати біля тієї стіни, серце забилося так, неначе на тому першому побаченні.

Біля написаних ним кількома днями раніше двох англійських слів маленькими, але помітними літерами початок саме тієї строфи з «Витязя у тигровій шкурі», яку колись йому прочитала Тіна — «Я сиджу в гірській фортеці».

І Гега там само у відповідь швидко написав продовження — «не сягти до мене й оку».

Та вони були в’язнями не якоїсь високої в’язниці, а кадебе, однак для Геги зараз це було неважливо. І зараз, і потім, вже на якому за рахунком допиті, він не слухав, точніше — не міг слухати вже якого за рахунком слідчого, тепер старого, думаючи про ту ніч, коли під час перебування на морі, з полички в домі, де вони зупинилися, Тіна взяла «Витязя у тигровій шкурі».

Вони лежали дуже близько до вікна, з якого було видно море, і тієї ночі місяць був таким великим і світлим, що не було потреби вмикати лампу для читання книжки.

І це було ідеєю Тіни:

— Я погортаю «Витязя» із заплющеними очима і прочитаю тобі той уривок, на який натраплю. Потім ти закрий очі, вкажи пальцем і почитай.

І у кабінеті слідчого Гега точно згадав, що тоді Тіна з першої спроби натрапила саме на ту строфу: «Я сиджу в гірській фортеці — не сягти до мене й оку».

А слідчий ніяк не міг зрозуміти причину, з якої таке вдоволене обличчя може бути у в’язня, на якого чекав найтяжчий вирок — смерть. Слідчий не знав і того, що для Геги це був найщасливіший день його життя — він впевнився, що Тіна була жива, що у неї все добре і — найголовніше — що вона не сама. Їх було двоє: Тіна і ще не народжений малюк, який жив разом із нею у тюрмі КДБ. Гега не знав, у якій саме камері живуть його дружина та ще не народжена дитина, але для нього найважливішим було те, що вони живі. І у кабінеті слідчого він думав лише про найшвидший кінець цього допиту і можливість написати ще два слова на тій стіні, перед якою його поставлять: «наша дитина», або ж «привіт маленькому», чи «будь обережна з дитиною»…

Гега думав і про те, як Тіна пестить іще не народжену дитину, як торкається найкрасивішими пальцями свого живота, де вже жила нова людина…

Слідчий же вирішив, що через такий гарний настрій в’язня, який був того дня, про кращий момент, аби сказати головне, годі й мріяти. Насправді той слідчий, мабуть, взагалі не мав про що мріяти, та він мав завдання, яке потрібно було виконати, і тому він прямо сказав:

— Під час суду ви повинні засвідчити, що захопленням літака керував той чернець.

— Чому?

— Тому що саме він організатор викрадення.

— Я вже казав слідству, що це абсурд, не може людина бути керівником того, противником чого була і є.

— Слідство і так все знає, і його причетність до організації вже підтверджено дуже міцними фактами і аргументами. До того ж, той чернець каже, що всім керував.

— Тоді чого вам від мене треба?

— Для суду є обов’язковим, щоби ще хтось із вас це підтвердив.

— Чому я? Я його взагалі не знав.

— Для нас це не має значення. Головне, щоб хтось із вас підтвердив, що організатором був саме чернець, і зробити це найлегше вам.

— Чому мені?

— Тому що ваша дружина вагітна, а за радянським законодавством ув’язнення вагітних заборонено.

— Ніколи не дотримувались законів, а зараз згадали?

— Ми завжди дотримувались законів, робимо це і зараз.

— Значить, мою дружину ви звільните?

— Ми терористів не звільняємо!

— Я не розумію, що ви хочете сказати?

— Здається, я чітко пояснив, та ви і так повинні розуміти, що доля вашої майбутньої дитини залежатиме саме від ваших свідчень під час суду…

— Що буде, якщо я не скажу того, що ви хочете?

— Нічого, синку, кажи що хочеш, я ж тобі по-батьківському порадив, щоб ти підтвердив організацію теракту ченцем і…

– І що ж буде, якщо не підтверджу?

— Я ж сказав — нічого не станеться. Керування тим ченцем вашої бандитської групи і так буде доведено, але твоє зізнання було б для нас додатковою допомогою.

— А якщо не допоможу?

— Тоді й ми не допоможемо тобі, а те, що вагітній жінці у в’язниці необхідне особливе піклування, думаю, ви й так розумієте.

— Це так, але з ними ж усе добре?

— Взагалі нормально, але ж ви знаєте які у в’язниці умови. Кожну хвилину може статись таке, що…

— Що моя дружина може втратити дитину?

— Я цього не казав, але ви маєте знати, що терориста і викрадача літака, навіть якщо це вагітна жінка, із в’язниці ніхто не випустить.

— Але ж дитина ні в чому не винна, вона ще навіть не народилася.

— Я ж тобі й кажу, синку, — їхня доля та майбутнє залежать від тебе.

— Якщо з моєю дружиною та дитиною все буде добре, я скажу все, що буде потрібно слідчому та суду.

— Тому що ти розумна людина, і чому той покидьок чернець має пожертвувати стількома людьми?!

Радісний слідчий сказав ще кілька фраз, та Гега його вже не слухав — зараз він думав лише про ту стіну, на якій ще мав встигнути написати два слова, і він все ж встиг написати аж три:

«Бережи нашого малюка…»

А після повернення до камери він думав про слідчого, якому дасть саме ті свідчення, які хочуть від нього отримати, і цим врятує дитину. Для нього головним зараз було народження маленької людини, яка мала з’явитися на світ до суду, а потім Гега сказав би правду, все сказане на суді було би правдою — інакше він не міг. Не міг підтвердити те, що від нього вимагали, — це було брехнею, а той чернець — абсолютно безневинним, який взагалі не сидів у літаку. Тому він сказав би лише правду, але лише після того, як в одній з камер в’язниці тбіліського кадебе народиться з плачем його дитина. Вона з’явиться на світ, як і всі, вперше наповнюючи легені повітрям і не знаючи, що це лише перший біль.

Гега не знав, що ті, хто виносив вирок, були більш жорстокими, ніж він міг собі уявити, та уявити той перший вирок не міг ніхто у цій жорстокій країні…