Покоління джинс. Втекти з СРСР

Чернець

— До кінця хотів проявити свою повагу, але вище не поїду, та й машину шкода, — сказав хлопцям водій і вимкнув двигун.

Хлопці вийшли з машини й витягли рюкзаки.

— Звідси далеко? — спитав Сосо й подивився на гірську вершину.

— Пішки за годину піднімемось. Якщо підемо швидше, то й раніше, — відповів Дато.

— Тоді відпустимо того чоловіка, сніг свіжий — він дійсно даремно напружуватиме машину, — сказав Паата.

— Були б у мене ланцюги, я б вас підняв, а без них не доїде, точно знаю, совєцька ж машина…

Водій був явно задоволений легкою згодою хлопців і з радістю взяв гроші у Дато, що поквапливо рушив угору засніженою дорогою. Решта пішла за Дато, але повільніше, а Сосо кілька разів зупинявся по дорозі й уважно роздивлявся справді дуже красиву, засніжену ущелину.

— Сідай і малюй скільки хочеш, — посміхаючись, мовив Кахабер, знову дивуючись ранньому снігу.

— Справді рано випав, — погодився Сосо, і більше вони не розмовляли, оскільки знали, що людину, яка підіймається по засніженому схилу, більш за все втомлює розмова.

Невдовзі з’явився і монастир, він був таким красивим на фоні білих гір, що усі зупинились. Сосо ще й посміхнувся і більше до себе промовив улюблену фразу:

— Все ж найкращий художник…

— Хто? — спитав Паата, та Сосо не відповів і лише простягнув руку в бік монастиря, біля входу до якого стояв одягнений у рясу чернець разом з маленькою дівчинкою і дивився на гостей. Потім вони спустилися по дорозі й зустріли хлопців. Господар по-чернечому обійняв Дато і братів на знак привітання, а Сосо міцно потис руку.

— Це Сосо, наш друг, художник, я казав тобі, що він хотів піднятися, — сказав Дато ченцю, і всі скинули свої рюкзаки.

— Хай Господь водить вас лиш дорогами добра, — мовив чернець більше до Сосо, спробувавши закинути на плече його рюкзак — мовляв, що тут лишилось іти, однак Сосо не дав цього зробити і сам доніс рюкзак до монастиря, на біле подвір’я котрого було дійсно приємно дивитись. У монастирі лишилося лише кілька маленьких келій і трохи більша трапезна зала, де хлопці залишили продукти й взялися за приготування їжі.

Перед трапезою чернець промовив «Отче наш» і перехрестився. Хлопці взяли приклад з ченця, але найбільш старанною була маленька Ека, яка разом із батьком промовляла «Отче наш», а опісля, вдоволено поглянувши на нього, отримала похвалу. Навіть під час трапези маленька Ека поводила себе неначе велика господиня і так доглядала за гостями, що хлопці кілька разів посміхнулись. Батько був дуже щасливий і задоволений своєю маленькою панною й під час трапези ще кілька разів похвалив її. А Ека з великою любов’ю поцілувала свого дорогоцінного батька, який був досить значущою людиною і для цих хлопців, що було помітно з першого погляду.

Після трапези Дато порушив тишу і сказав те, про що, мабуть, думали й інші:

— Як рано тут сніг випав, у Тбілісі все ще тепла осінь.

— Така в нас країна, — мовив отець Теодоре, — маленька, проте дивовижна. Тут уже сніг, а на морі, мабуть, ще купаються. Бог дав цій маленькій країні усе, люди ж у ній втратили відчуття вдячності, а самого Бога забули.

— Чому? — раптом перебив Сосо, — люди в цій країні все одно пам’ятають Бога навіть попри заборону ходити до церкви. Якщо у країни погана влада, це не провина людей.

— Влада також складається з людей, — тепер уже чернець перебив Сосо. — І влада є частиною того народу, який ви зараз хвалите.

— Я нікого не хвалю, просто захищаю тих, які не мають права вибору і через це не можуть відповідати за тих поганих людей, які трапляються у владі. У народу відібрали право вибору, тому він не відповідальний за те, що відбувається у нашій країні, —: сказав Сосо вже не так спокійно і поглянув на хлопців. У них були більш спокійні обличчя — вони знали, що Сосо завжди любив посперечатись, але не битись і до того ж ніколи не залишав супротивника ображеним, завжди намагаючись аргументувати свою позицію.

— Ви вважаєте, якщо у цієї країни буде обрана народом влада, а не призначена з Кремля, як зараз, вона буде менш атеїстичною і менш поганою? — дуже спокійно запитав Сосо отець Теодоре і сам наповнив вином його порожню склянку.

Спокій ченця виявився заразним для Сосо, який раптом заспокоївся і, вже посміхаючись, сказав:

— Поганою вона буде чи хорошою, та оскільки народ сам обере свою владу, відповідатиме також народ, а не який-небудь мертвий чи живий вождь. Можливо, станеться навпаки й обрана влада буде ганятись не за віруючими, як це відбувається зараз, а за атеїстами.

— Я не уявляю такої Грузії, — раптом сказав Дато.

— Не так вже і складно, до речі, уявити! І той народ, який зараз ходить на паради, ходитиме масово до церкви і перехреститься завжди там, де побачить людей і церкву…

— Ну і що в цьому поганого? — зараз явно здивований Паата спитав у Сосо.

— Задля того, аби один одного побачити й обдурити, не годяться ані паради, ані церква.

— Думаю, все ж у церкві краще, — сказав брат Паати й поглянув на отця Теодоре.

Чернець відповів одразу всім, та більше Сосо він пояснив, чому ходити в церкву було кращим за атеїстичне життя:

— Якщо людина хай навіть задля того, аби побачити інших, прийде до церкви, це все одно краще — там вона матиме більше часу для того, аби подумати про любов, Бога й істину.

— Колективне мислення завжди закінчується ненавистю, а не любов’ю, — знову перебив ченця Сосо, та отець Теодоре не образився і спокійно продовжив:

— Результатом колективної думки завжди є режим, а не свобода, і це правда, і шлях своєї свободи ти можеш почати з церкви.

– І потім продовжити його самому, як ви? — Сосо знов перебив ченця, і отець Теодоре лише через кілька секунд відповів гостю:

— Мені краще шукати свою свободу тут — подалі від міста, де менше шуму й більше часу для думок про Бога.

– І скільки ти плануєш тут лишатись? — випередив усіх Дато, спитавши в отця Теодоре те, що і його друзів цікавило більше за все.

— Наступного року мені виповнюється тридцять три, хочу бути тут, якщо доти не заборонять.

— Хто?

— Були вже тут одні, піднялись три дні тому, але поки нічого не заборонили, подивились книжки і пішли.

— Коли заборонять?

— Коли вирішать, що моє перебування тут є небезпечним для них.

— Чому?

— Бо страх має великі очі, а невіруюча людина — великий боягуз.

Чернець, посміхаючись, вказав хлопцям на маленьку Еку; яка спала поруч із батьком прямо на столі.

— Втомилася, — сказав Паата і взяв маленьку Еку на руки.

— Здається, і вас ми втомили, — сказав отець Теодоре і встав.

Інші теж піднялись і подякували.

— Еку ви завтра з собою повинні взяти, в неї школа починається, а я приїду наприкінці тижня і зустрінусь із вами, — вже на подвір’ї монастиря сказав отець Теодоре Дато, який щойно вийшов.

— Думаю, продуктів ми привезли на тиждень, — сказав Дато і поглянув на небо, всіяне зірками.

— Мені вистачить. Головне, що мед привезли.

— Ви любите мед? — спитав ченця Сосо.

— Сюди олень приходить, я іноді годую його медом.

— Як це? — спитав відверто здивований Дато і отець Теодоре, посміхаючись, відповів:

— З руки.

— Я думав, олені люблять сіль і кисле, а не солодке, — сказав Сосо.

— Я теж так думав. Може, так воно і є, і лише цей олень любить мед. У долоню наллю, а він і лиже.

— Яка світла ніч, — сказав, вийшовши на подвір’я, Паата і поглянув на небо.

— Мабуть, таке, всіяне зорями небо побачив Кант і здивувався.

— Ми у вас дещо спитати хочемо, — несподівано сказав Сосо ченцю.

— Прошу, — сказав отець Теодоре, — але не звертайся на «ви».

— Добре, — сказав Сосо, — якщо тобі заборонять тут перебувати, куди ти підеш?

— Піду в інший монастир.

— А як не пустять і в інший?

— Тоді піду в іншу країну і там віднайду собі спокій, — сказав, посміхаючись, отець Теодоре, і Сосо теж з посмішкою спитав іще:

— А як не пустять в іншу країну?

— Втечу, — сказав чернець, уже сміючись, і поглянув на інших. — Зараз, якщо дозволите, я втечу спати, бо вранці рано маю вставати. Та й Ека сама, як прокинеться, може злякатись.

— Ека, здається мені, ніколи нічого не злякається; — сміючись, сказав Дато і разом з усіма попрощався з отцем Теодоре.

Коли хлопці лишились самі на подвір’ї монастиря, тривалий час мовчали і тихо собі курили. Мовчання порушив Кахабер, запитавши у Сосо:

— Що скажеш?

— Що сказати?

— Погодиться?

— Не знаю, не думаю. Поки що нічого не казатимемо, — сказав Сосо.

І швидко змінив тему розмови:

— Як там Кант казав, що його дивувало?

— Всіяне зірками небо наді мною і мораль у мені, — сказав хтось, і хлопці знову глянули на небо, яке справді було всіяне великими, мерехтливими зірками, а місяць був незвично білим.

— Зупините когось на дорозі, а як не вийде, о третій тбіліський автобус їхатиме, — сказав вранці отець Теодоре й обійняв кожного з хлопців. Потім поцілував свою маленьку Еку і, вже коли всі вони спускались по дорозі, перехрестив. Маленька Ека з дороги ще кілька разів помахала ручкою коханому батькові, який лишився біля дверей монастиря, і послала йому кілька поцілунків — людині, яку любила найбільше…

Тишу засніженого монастиря того ж вечора змінив жахливий шум, який чекав на Сосо у квартирі його друга, де відзначали день народження господаря, і народ був уже п’яний. Хоча п’яніший за усіх тамада все одно просив наповнювати роги, вимагав уваги, та його ніхто не слухав, окрім Сосо. Дівчата, покрикуючи, танцювали. Насправді Сосо хотів випити, а не слухати тамаду, як того хотів сам тамада, який вже вкотре дякував Сосо за те, що той приєднався. Сосо ж, окрім того, що був п’яний, ще втомився і, коли остаточно наситився вислуховуванням тостів, по-дружньому попросив тамаду:

— Пий вже, ну…

Тамада вже прихилив ріг, але раптом зупинився й зітхнув:

— Не можу вже, мать його так, — щиро сказав він, сів, поклав голову на тарілку і солодко заснув.

Сосо посміхнувся, взяв ріг, який обіймав тамада, глибоко видихнув і випив. Гега, посміхаючись, наблизився до Сосо, мовчки обійняв його, взяв ріг і вилив із нього рештки вина у порожню склянку.

— Чого тобі? — спитав Гегу Сосо, рукою попросивши цигарку.

— Справа є, на балконі покуримо.

Сосо ліньки було йти на балкон, однак він усе ж пішов за Гегою і смачно затягнувся цигаркою на балконі. З кімнати долинав шум танців та крики, і Гега причинив двері.

— Бачив? — спитав у Сосо і сам підпалив цигарку.

— Кого?

— Того отця Теодоре.

— Ченця?

— Так.

— Так, бачив.

– І що?

— Що — «що»?

— Ви розмовляли?

— Так, розмовляли.

— Про що розмовляли?

— Про Канта.

— Ти їздив, аби про Канта порозмовляти?

— Давай завтра розповім, га…

— Я ж знаю твоє похмілля, ти ж завтра мертвий будеш.

— Завтра сьоме листопада[10], цього дня кожен чесний чоловік повинен бути мертвим, як я.

— Чого це?

— Аби пропустити цей день.

— Тому ти стільки випив?

— Та я і не пам’ятав. Я не думав пити, але коли йшов сюди, бачив як чіпляли червоні прапори.

— Де?

— Всюди.

— Пішли додому, ми з Тіною проведемо тебе.

— Я ще хочу пити.

— Не треба. Якщо вип’єш ще, можеш весь листопад пропустити…

Сосо посміхнувся, і Гега зрозумів, що друг погодився іти додому.

Сходами під’їзду вони спустились утрьох, посміхаючись. У Сосо все одно заплітались ноги. Тіна і Гега підтримували його з обох боків. Сосо, посміхаючись, спитав:

— Я такий п’яний?

Тримаючись руками за них обох, він відчув себе щасливим через закоханого друга. Потім вони зупинили таксі. Аж до дому Сосо тихо наспівував. Перед виходом з машини він обійняв водія і з серйозним виразом обличчя спитав:

— Чи не передати що-небудь від вашого імені водіям нью-йоркського таксі?

Водій посміхнувся і відповів:

— Привіт передай…

— Я сам підіймусь, — сказав Сосо друзям перед під’їздом і подякував.

— Ми на море збираємось їхати на тиждень, — сказав Гега.

— Зараз? Не замерзніть, — здивувався Сосо.

— Як же ми замерзнемо удвох? — сказав Гега, обійнявши Тіну.

— Ви дуже красиві для цієї влади, будьте обережними, — сказав Сосо.

— Що?

— Ви дуже красиві для радянської влади, — повторив Сосо і покрокував сходами під’їзду.

Тіна та Гега вже не зупиняли таксі — пішли пішки по вулиці. По обидві сторони дороги на високих стовпах дійсно майоріли червоні радянські прапори. Було вже пізно, і закохані мовчки йшли порожньою вулицею, коли Гега несподівано зупинився, посміхаючись, підняв погляд на червоний прапор, і Тіна одразу здогадалась, що він планував зробити. Дівчина теж посміхнулась. Гега швидко виліз на один зі стовпів, аби зірвати прапор. Він вже взявся за червоний прапор, спочатку легко потягнув, і коли збирався зробити це вдруге, абсолютно несподівано під стовпом зупинились міліціонери на триколісному мотоциклі. Тіна й Гега навіть не зрозуміли, звідки так раптово і безгучно з’явився міліцейський патруль на порожній вулиці, і обоє заклякли, злякавшись чи розгубившись.

— Спускайся, хлопче, донизу! — голосно промовив вусань, що сидів за кермом, і вимкнув двигун мотоцикла. Другий був товстішим — настільки товстим, що Тіна подумала, як це він поміщається на сидінні, але зрозуміла, що зараз не час думати про таке. Вусань для більшої впевненості ще й пальцем показав — мовляв, злазь.

Товстий витяг звідкілясь повну банку солоних огірків і вкусив один зі страшним хрумкотом. Гега зліз, через силу всміхнувся до Тіни, яка мовчала, і подивився на вусаня. А вусатий міліціонер, зі своєї сторони, ще більш уважно подивився на Гегу і сміливо спитав:

— Що ти робив нагорі?

— Цілував прапор, шановний, — сказав Гега, несподівано подумавши, що з цим людом можна і пожартувати.

— Смієшся з нас? — спитав суворо вусань і подивився на колегу.

Товстий колега все ще точив солоний огірок, та очей з Геги не зводив, ніби щось пригадуючи, і раптом скрикнув:

— А ти, хлопче, часом не актор? Я тебе в кіно бачив — там ти хочеш одружитися, та брати не дають, це ж ти?!

— Так, — кивнув Гега товстому міліціонеру, — то я, актор.

— У мене теж так було — мій старший брат не давав одружитися, казав, що спочатку це повинен зробити він, і, якби я йому повірив, дотепер був би неодружений. — Товстий знов надкусив солоний огірок і подивився на вусаня: — Давай відпустимо, хороший же хлопець…

Перед тим як завести мотоцикл, вусань подивився спочатку на Тіну, потім угору — на червоний прапор, а потім голосно сказав до хлопця:

— Не жартуй з цим прапором, синку, вони таких не люблять і тобі не повірять…

— Спасибі, — сказала Тіна, та міліціонери не почули її подяку — їхній триколісний мотоцикл був уже далеко, і на порожній вулиці чутно було лише гуркіт радянського двигуна…