Покоління джинс. Втекти з СРСР

Кінець

Після перерви літнього свідка, звичайно, вже не повернули до зали.

Незважаючи на все і на те, що слово «смерть» уже вдруге прозвучало того дня, не лише відповідачі та їхні батьки, навіть присутні на процесі працівники КДБ були здивовані жорстокістю вироку. Вирок, який зачитав суддя, все ж виявився абсолютно несподіваним для всіх: Тіну засудили до чотирнадцяти років ув’язнення, інших — до розстрілу.

Одразу після оголошення вироку звинувачуваних вивели із зали. Гега поглядом шукав матір, яка незворушно стояла й бачила лише спину сина. Гегу кудись ведуть, але не на розстріл — повірити у це все ж не виходило. Ніхто не хотів вірити, що Гегу та його друзів розстріляють, оскільки ще лишався останній шанс їхнього порятунку — помилування, яке влада інколи застосовувала для засуджених до смерті.

Зараз потрібен був лист, який підписали би найбільш авторитетні люди Грузії, і звернення з проханням до уряду, аби зберегти життя молодим людям, які збилися зі шляху. У тому листі, якого склали кілька людей, було написано саме так, але підписів лише тих людей було недостатньо, і пошуки відомих та авторитетних грузинів розпочали по всій Грузії.

Більшість із них у цей час, у середині серпня, відпочивали на Чорному морі, в основному в Абхазії, і їх шукали прямо на узбережжі. Друзі Геги, а також просто шанувальники знаходили на березі представників грузинської інтелігенції, і їм, обпеченим сонцем, просто біля моря оповідали справу. Відпочиваюча грузинська інтелігенція з різних причин підписувала прохання про помилування «хлопців з літака»: хтось робив це щиро через любов до Геги, хтось — імітуючи її, комусь сказали, що ідея листа належить самій владі, аби вони були сміливіші.

Лист про помилування повинні були надіслати або відвезти до Москви, оскільки грузини щиро і наївно вірили, що рішення про розстріл хлопців було ухвалено у столиці, а влада Грузії лише виконала завдання росіян. Коли грузинський уряд виявив, що під листом про помилування підписались такі вчені, режисери та актори, які співпрацювали з владою і були налаштовані лояльно до неї, він не лише занепокоївся, а й обурився. Причиною занепокоєння грузинських комуністів була очікувана негативна реакція Кремля через те, що грузинська інтелігенція, як виявилось, так відкрито і сміливо захищала антирадянські елементи. А це означало, що грузинський уряд погано працював з власною інтелігенцією, і взагалі діяв погано. Причиною ж обурення секретарів грузинського ЦК було те, що грузинські інтелігенти, яким влада призначала будинки, машини і дачі, без погодження цієї влади підписувалися під проханням про помилування викрадачів літака і зраджували грузинську Комуністичну партію й особисто першого секретаря ЦК.

Вирок винесли тринадцятого серпня. А телевізійну передачу під назвою «Бандити» в ефір пустили десять днів по тому, двадцять третього серпня. Десять днів матеріали монтували так, щоб у глядача навіть сумніву не виникало, що він має справу зі справжніми бандитами, цинічними вбивцями і терористами, які не заслуговують ні на що, крім розстрілу. Десять днів присвятили тим деталям, які мали обрати для грузинського глядача, де були моменти, які викликали суперечки. Наприклад, була деталь, що стосувалась Паати Іверіелі, який перед початком штурму літака подарував красивій пасажирці на ім’я Катрина власний, пробитий кулею, паспорт — мовляв, мені він вже не знадобиться. Уряд серйозно планував використати проти Паати Іверіелі жінок. Під час слідства (якщо так можна назвати той процес) віднайшли кілька осіб, із якими у Паати у різні часи були романтичні стосунки, і хотіли вивести їх на суд, де вони мали охарактеризувати його як сексуального монстра. На суді вони мали сказати, що брати Іверіелі їхали до Америки не тому, щоб мати власну клініку (як вони самі казали), а тому, що бажали таких, як вони самі, безсоромних жінок, оскільки під час навчання у Москві не задовольнили до кінця свої сексуальні потреби. Потім, як виявилось, хтось сказав, щоб це не подіяло на суспільство навпаки, і від такої версії відмовились.

Натомість, була деталь, яку (на відміну від попереднього випадку) на суді все ж залишили, — твердження, що викрадачі літака буцімто протягом усієї ночі не пускали пасажирів до туалету, повторили кілька разів як значну провину. Між іншим, на початку, коли літак обстрілювали з автоматів солдати, викрадачі не лише не пускали пасажирів, а й самі не рухалися у напрямку туалету. На тому ж самому процесі взагалі пропустили важливу деталь щодо газових балонів, яку найчастіше почали згадувати під час зборів у Цкнеті та на вулиці Львівській. Їм було відомо, що існують маленькі, кишенькового розміру газові балони, які (за їхнім планом) були у кожного і, погрожуючи якими, вони б примусили пілотів змінити маршрут літака. З самого початку у Цкнеті вони склали листа, у якому ставили вимоги пілотам і закликали подумати про пасажирів та стюардес.

Врешті передачу змонтували так, що кілька інтелігентів, які підписали лист про помилування, самі ж відмовилися від підписаного, решту ж викликали до ЦК і, погрожуючи, примусили зробити те саме. Багатьох змусили не лише відмовитись від підпису, а й писати пояснення й вибачитися за ту помилку, якої вони припустилися перед Компартією та урядом. Але виявились і такі, які знехтували особистими привілегіями, але не відмовились від підписів і до кінця лишилися при думці, що Гегу та його друзів необхідно помилувати. Було вже зрозуміло, що розстріляти їх вирішив грузинський уряд, і у Москві даремно чекали на прохання грузинського суспільства щодо помилування викрадачів літака.

А народ у Грузії сприйняв рішення тогочасного уряду настільки близько до серця, що про жорстокість Шеварднадзе з’явилися легенди. Тоді це був єдиний шлях та можливість помсти грузинів, і всі повсюди розповідали, як Шеварднадзе викликав до кабінету батька братів Паати та Кахабера на розмову щодо засуджених на смерть синів. Ніхто не знає, наскільки правдивим було те, що розповідали, але, як правило, придумане народом показує зв’язок, народом і виявлений.

Батька Паати і Кахабера, відомого грузинського лікаря та вченого, якого особисто знав Шеварднадзе, на другий день після арешту синів, звичайно, звільнили з роботи, а через три тижні після завершення суду викликали до першого секретаря ЦК.

Пан Важа, звісно, зрозумів, щодо чого, точніше, щодо кого буде розмова з Шеварднадзе і до грузинського ЦК — туди, де вирішувалась доля його синів, — спеціально пішов у джинсах.

Пан Важа не мав власних, але він знайшов джинси одного з синів у їхній кімнаті. Це було нелегко зробити, оскільки ту кімнату вже стільки разів обшукували й перевертали, що її вже й не прибирали, бо не було сенсу — невідомі приходили й руйнували спочатку. Тому пан Важа довго шукав джинсові штани, які мали запах його синів, надягнув їх перед дзеркалом і пішов до ЦК.

У ЦК, коли йому виписали перепустку, чиновники низьких та високих рангів з великим подивом дивились на чоловіка, який ішов на зустріч із Шеварднадзе, оскільки це був перший випадок, коли людина, яку викликали до ЦК, була одягнена у джинси.

Шеварднадзе також, похиливши голову й навіть не почувши привітання візитера, одразу помітив штани пана Важі, а потім, так і не піднімаючи голови, пальцем наказав пану Важі сісти на стілець, ще раз уважно поглянувши на його джинси. Спостерігав за ними із люттю, і, хто знає, може, подумав, що це був батьківський протест проти вже винесеного синам вироку. Тому розмова почалася так, як почалася.

— Мабуть, здогадуєшся, чому я тебе викликав.

— Не знаю. Знаю лише, що, мабуть, розмова йтиме про моїх синів.

— Ти знаєш.

— Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Мені нема чого вам казати.

— Але, мабуть, маєш прохання.

— Що ви маєте на увазі?

— Твоїх синів, звичайно.

— Я не можу нічого просити щодо моїх синів.

— Чому, в тебе немає надії на наше милосердя?

— Я не маю права просити у вас життя лише своїх дітей, інші винні не більше, ніж мої сини.

— Тобто ти просиш мене змінити вирок для усіх?

— Якщо ви викликали мене для цього, то так. Я не можу просити порятунку лише для свого сина, це не виправдає мене перед батьками інших, які не знають вас особисто і не потраплять сюди для порятунку власних дітей, як я…

— У них інша ситуація.

— Зараз ми всі в одній ситуації.

— Але для обох синів такого вироку ще не виносили, ті втратять одну дитину, ти ж — обох, якщо не пробачать…

— Хто має пробачити?

— Москва.

– Є шанс?

— Ми робимо все, що від нас залежить, але дуже часто вони приймають рішення, нічого у нас не питаючи. Якби вирішував я, ти ж знаєш…

— Знаю, — сказав пан Важа, незважаючи на те що насправді не знав, що зробив би цей чоловік, якби вирішив змінити вирок, і певний час вони обидва мовчали. Пан Важа не сказав правди Шеварднадзе тому, що ще існувала надія врятувати синів, і мовчання порушив знову секретар ЦК:

— Шанс зміни вироку для всіх дуже малий, та я все ж зможу врятувати тобі одного сина. Стільки років знаємо один одного, і до цього ти ніколи нічого в мене не просив.

— Я й цього не просив.

— Тому я й хочу врятувати одного з братів, я вже розмовляв із Москвою з цього приводу…

— Як?

— Вирок, мабуть, замінять тому, хто більше на це заслуговує…

Пан Важа підвівся на ноги й хотів щось сказати, але несподівано пересохло в горлі, і він так нічого і не сказав. Шеварднадзе подумав, що гість хоче подякувати секретарю ЦК, і жестом зазначив — мовляв, не варто. Пан Важа знов марно спробував щось сказати і повільно рушив до дверей. Коли він відчинив двері, секретар ЦК підвівся, близько підійшов до пана Важі і майже пошепки, по-свійськи спитав:

— То кого б ти вибрав?

Пан Важа зрозумів, що прямо зараз, ось тут він міг померти, якщо Шеварднадзе скаже йому ще що-небудь, і він гримнув дверима. Гримнув і пішов.

Причина створення цієї легенди зрозуміла, однак конкретний її автор лишається невідомим.

Після винесення вироку Тіну, вже як засудженого в’язня, мали перевести до жіночої колонії, решту — до колоній для засуджених до смерті, у підземелля найстарішої в’язниці Ортачали. До того лишалася рівно одна ніч у в’язниці КДБ, коли чернець попросив того охоронця, якому подарував Євангеліє від Іоанна, виконати останнє бажання:

— Від завтра ти мене більше не побачиш, мене переведуть.

— Знаю.

— До засуджених до страти.

— Знаю.

— Очікувати розстрілу.

— Знаю.

— Вони ж кожного останнє бажання виконують?

— Скажіть мені, я спробую.

— Ти знаєш, у якій сидить Гега?

— Так.

— А Тіна?

— Камеру тієї дівчини теж знаю.

— Можеш показати їм одне одного?

— Цієї ночі?

— Це остання ніч, вони більше ніколи не побачаться. Це і є моє останнє прохання.

— Жіночий поверх — не моя територія, та й без ключів мені це не вдасться.

— Кохання відчиняє усі двері…

— Коли ми поговоримо про ту книгу, отче?

— Після того, як ти відчиниш перші двері кохання. Вони тут, поверхом вище…

— Ще багато таких дверей мене чекає?

— Багато, але деякі ти відчиниш із легкістю.

— Перші двері все ж завжди найважчі, так, отче?

— Скільки вже хочу спитати тебе про те, як ти сюди потрапив працювати, і все забуваю. Все дивуюсь і забуваю…

— Про це я вам, отче, розкажу, коли повернусь. Охоронець поглянув на годинник, посміхнувся до ченця і спокійно, дуже спокійно, сказав йому:

— Тоді я прямо зараз і піду, здається, чудовий час.

— Час завжди однаковий, — сказав чернець більше до себе й перехрестив охоронника, який вже рушив.

Той знову глянув на годинник на руці під світлом ліхтаря, що висів у коридорі й пішов швидше. Швидко пройшов коридор і повернув праворуч, піднявся сходами, гучно поклав на стіл перед своїм безпосереднім керівником, який задрімав, Євангеліє від Іоанна.

— Це що? — спитав начальник й поглянув на обкладинку.

— Це книжка.

— Бачу, що книжка.

— Забрав у в’язня.

– Їм що, хлопче, молитва допоможе? Дід мій дияконом був, і нічого, все стояв у церкві та молився, зараз лежить на подвір’ї тієї церкви на краю села… Став би хоча б тим, ким я, а то у місті всього двічі був.

— Начальнику, мені потрібен ключ від загальної, в’язня треба завести, у нього розлад шлунку, з ним все ясно — до ранку працювати не зможе.

— Що за в’язень?

— Прізвища не пам’ятаю, сидить за справу з консервами.

— Твій в’язень?

— Так, мій.

— То чим ви його таким нагодували?

— Його ж консервами.

Начальник щиро засміявся і витягнув ключі з шухляди стола.

— Хай швидко там, вже ніч, ти ж знаєш, що за правилами не можна.

— Але якщо з ним щось станеться, звинуватять нас, і буде ще гірше.

— Щось ти дуже порозумнішав останнім часом, чи не хочеш на моє місце? Керувати захотів, хлопче?

Тепер засміявся охоронець, але не так щиро, як його начальник, і продовжив шлях. Він пройшов коридором до кінця й піднявся сходами на верхній поверх. Потім повернув ліворуч і почав рахувати камери. Перед сьомою камерою праворуч зупинився, поглянув спочатку назад у тьмяний коридор, і постукав ключами у двері. Не дочекавшись відповіді, відчинив замок ключем. Гега стояв на ногах і охоронець тихо, ледь чутно промовив:

— Швидко виходь.

— Що відбувається?

— Я виконую прохання ченця.

Гега та охоронець швидко пройшли коридором і повернули праворуч. Потім піднялись сходами, і охорона верхнього поверху зі здивованими обличчями спитала конвоїра, куди він веде в’язня посеред ночі.

— У дев’ятнадцятій сидить його дружина, лише на п’ять хвилин, і назад.

— Ти розумієш, що тобі за це буде?

— Якщо вони не побачаться зараз, не побачаться вже ніколи. Сьогодні його засудили до страти і завтра його переводять у Губернську.

— Так-от його переведуть, і завтра ж до його камери посадять тебе.

— Ти мені не давай ключі, я у тебе їх силою взяв. Якщо вимагатимуть пояснювальну, так і пиши.

Охоронець вирвав із рук чергового на поверсі ключі від камери і разом із Гегою пішов коридором. Більше здивованим за чергового був Гега, який пошепки мовив до охоронця:

— А я жодного разу не був у ченця.

— Коли?

— До арешту. Він усе чекав мене…

— Ось, це вона, — сказав охоронець і зупинився біля дев’ятнадцятої камери. Обережно постукав, повернув ключ, відчинив двері і впустив Гегу до камери.

Тіна сиділа на ліжку — боса, у білій сорочці.

Ліжко стояло навпроти дверей, біля стіни, у якій виднілося вікно з ґратами, під яким була стіна, побудована з вицвілої цегли.

Тіна босою сиділа на ліжку, не кажучи нічого, лише слухаючи Гегу, який сидів поруч із нею і обережно, дуже обережно, пестив її пальці:

— Не думай про це… Дідуся мого теж засудили до розстрілу, але він врятувався. Дідусю, чиїм іменем назвали мене, теж було двадцять три роки, коли його засудили до розстрілу, і він мегрельською сказав до Берії, мовляв, смерті не боюся, ти теж туди прийдеш, ось тоді й поговоримо. Вночі його вивели з метехської тюрми, поставили спиною до Кури, а дідусь мій попросив не стріляти у спину, краще дивитись смерті в очі. А ті прицілились, вистрілили і спеціально промахнулися за вказівкою Берії. Дідусь потім постійно казав, що Берія відмовив йому в розстрілі… Він і зараз живий, ти маєш його пам’ятати — на нашому весіллі він все цілував тебе у чоло і плакав… І мене не розстріляють, не бійся, на кінець щось станеться і все ж не розстріляють…

Почувся дуже обережний стук у двері, і Гега підвівся.

– Іду, — сказав Гега дуже тихо і знову сів. Сильно, дуже сильно він стиснув пальці Тіни, за якими так скучив, і заплакав — як колись у дитинстві, коли знайшов на подвір’ї за будинком мертву пташку.

Потім, виходячи з камери, поки охоронець не зачинив двері, Гега ще раз поглянув у бік Тіни, яка так і сиділа на ліжку, з дуже світлим обличчям, і такою Тіна й запам’яталася йому назавжди — як вона сидить на ліжку в камері, із босими ногами та вологими очима…