Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ой у гори, хлопці білі, у гори, у гори,

Та будемо розбивати багацькі комори.

Сорок три вівці для ватаги із двох опришків було явно забагато. Влітку отара майже не потребувала уваги, мирно пасучись на полонині. А взимку її треба було чимось годувати. До того ж, вона в’язала розбійників, як каменюка ноги утопленика. Замість опришків, із двох легенів знову поставали вівчарі. Тож Пинтя сушив собі голову, як вийти з цієї халепи. Звичайно, можна було пустити всіх овець під ніж. Але Григір не хотів задармо проливати стільки крові. Хай і овечої.

Якось, під час ранкового обходу, коли думки Пинті звично роїлися в голові, його погляд вперся в грушку-мудрушку. На ній пишно розцвіла одна гілочка.

— Овва! — зупинився Пинтя. — У нас гості! — повільно роздивлявся він дерево. — Значить, старий Муха не брехав.

Усе, що можна, було негайно дбайливо приховано від чужого ока. Вхід до ведмежої печери замаскували гіллям, а отару загнали до лісу. Озброївшись до зубів, Пинтя та Качулка пішли зустрічати непроханих гостей.

Вони пролежали доволі довго у зручному сховку біля старої як світ стежки, коли на ній появився маленький чорнявий чоловічок у капелюсі з пір’ячком. Він жваво йшов, спираючись на палицю і мугикаючи пісеньку. Зброї при ньому не було.

— Стій! — крикнув йому в спину Пинтя, коли невідомий проминув їхній пост. Чоловічок обернувся, задоволено вишкірюючись.

— Нарешті! А я вже думав, що мені доведеться розшукувати вас по всій полонині, - без тіні страху промовив він і видобув з кишені люльку.

— Що се значить? — здивувався Пинтя. Качулка тим часом обшукав незнайомця: чи нема де прихованої зброї.

— Чистий! — кивнув він отаманові.

— Хто такий і чого тут шукаєш? — якомога грізніше запитав Пинтя, вживаючись у нову роль отамана розбійників.

— Звати мене Василь Шпінька. А ви, мабуть, побратими Андрія Мухи? — безтурботно пахкав люлькою чоловічок.

— А що тобі до нього? — не опускав свого пістоля Григір.

— Та се мій давній приятель. До речі, як він ся має? Він тут з вами? Гей, Мухо, дідько би тебе вхопив, ану покажи свою сиву бороду! — голосно крикнув він у кущі.

— Чого тобі треба у сих хащах? — вже миролюбніше заговорив Пинтя.

— Вас шукав, — люлька погано курилася, і Шпінька кілька разів постукав нею об повалене дерево, а тоді голосно продув.

— А на що ми тобі здалися? — Пинтю непокоїв бистрий погляд незнайомця, яким він нишпорив довкола.

— А ти, видно, і є той Пинтя, що ПІика- рошу писок натовк, — Шпінька поводив себе так, наче він тут господар, а не гість.

— Чоловіче добрий, — почав заводитися опришок, — ми з тобою не казки казкуємо! Хочеш щось сказати — кажи. А ні — то в нас до тебе крутіша розмова буде.

— Гаразд, хлопці, - люлька розкурилася, і Шпінька з насолодою зробив глибоку затяжку. — Я такий самий хащовик, як і ви. Ходив ще з ватагою небіжчика Данила Черепа, царство йому небесне. А три роки тому як розійшлися хлопці на зиму, то так вже й не посходилися. Славні були часи! — зітхнув він, примруживши око. — І опришки славні були!

— І де поділися? — запитав і собі Іван Качулка. У Чортовому Зубі він відшукав старезну лицарську шаблю, якій, може, й двісті років було, і тепер з нею не розлучався.

— Хто куди… — задумався Шпінька. — Хто до ката на плаху, а хто — до баби на піч.

— А ти що вибрав? — Пинтя пильно подивився в очі чоловічкові.

— А я вибрав вас, — засміявся той. — Занудьгував я вже за розбійництвом. Коли з ватаги пішов, купив собі хату і невеликий млинок у селі. Став поважним ґаздою. Але все одно серце тягне до лісу. Ото прочув, що на Чорній полонині знов хлопці збираються, то й відразу пішов розвідати, чи не мої часом?

Шпінька розгорнув бесаги і дістав паляницю житнього хліба.

— О-о, яка запашна! — понюхав він буханець. — 3 мого борошна печена! — похвалився він.

При вигляді хліба в Пинті з Качулкою очі загорілися, як у вовків.

— Беріть! Я знаю, за чим у лісах опришки сумують! — він розламав паляницю і простягнув побратимам.

— А чим докажеш, що ти — не панський вивідувач? — запитав Григір, повільно жуючи окраєць.

— А хоча б сим, — заголив сорочку Шпінька, показуючи спину, вкриту рубцями. — Се мені навічна згадка від його милості пана Нагаєвського, щоб він здох як собака. Ох, як мене тоді батожили його гайдуки! Думав, що вже ноги простягну. Та, бачте, вижив!

Пинті нічого не залишалося, як йому повірити. Зрештою, було видно, що на полонині Шпінька як удома.

Однак ні на секунду рот йому не закривався, і це, очевидно, було головною його вадою. Так, теревенячи, він сам їх привів до ведмежої нори.

— Боже, як давно я вже тут не був! — проходжувався він галявиною, яка правила розбійникам за табір. — Маня! — голосно крикнув він, угледівши козу. — Солодка моя! Ось хто береже славний опришківський дух!

Коза, побачивши новоприбулого, радісно мекнула і як навіжена побігла до нього.

Се був найвірніший доказ, що Шпінька в опришківському таборі був своїм.

— Що нам робити з отарою? — запитав Пинтя, коли вони смачно пообідали і полягали на траві.

— П’ятнадцять овець залипнімо на зиму, а решту продамо! — Шпінька мовив про це так, наче йшлося про продаж носовичка. Схоже, він на все мав готове рішення.

— Вівці — се так, забавка. А я вам, хлопці, справжнє діло пропоную! — він про всяк випадок озирнувся і, присунувшись ближче, щось гаряче зашепотів.

Тим часом чутки про розбійників на Чорній полонині долинули вже й до самого Хуста. Пан Бебекало розгорнув справжню кампанію, наче йшлося про хрестовий похід проти нечестивих. Проти трьох опришків збиралася ціла армія. Бебекалові страшенно подобалася роль проводиря шляхти, він надував щоки і тільки те й робив, що ходив по хаті й покрикував:

— Се вам не дурниці якісь! Се виступ ясновельможного панства за свої права! Се народний рух за свободу! Се кажу вам я, Бебекало! — гупав він кулаком у груди.

В його уяві розбійники малювалися чорними велетнями, які мало не поїдають своїх жертв живцем. Ось вони біле тіло нещасного розривають на кавалки і запихають їх у свої закривавлені писки. Бр-р-р, який жах!

І він ще голосніше гукав у вікно:

— Злодії! Убивці! Антихристи! Я вас усіх на шибеницю дам! Я власноруч вас живими на вогні пекти буду! Я з вас ремені буду різати!

Під такі крики дворові швидко розбігалися хто куди — подалі від панських очей, наче йшлося не про розбійників, а про них. Хоча хтозна, що в пана в голові. Тим паче — в такій мудрій.

Вичерпавши тему розбійників, Бебекало переключався на підготовку шляхетського виступу.

— Скільки ж гайдуків дає пан Нагаєв- ський? — гукав він сам до себе. — А що дає барон Чмирик? А комендант Хустського замку? Чи візьме його гарнізон участь у цьому вирішальному бою за справедливість?

Накричавшись вволю, Бебекало стомлювався, обідав гарно випеченою курячою лапкою з підливою і лягав на годинку-другу відпочити. Аби потім знову готуватися до походу. Тому про те, що проти розбійників готується виступ, знали навіть малі діти, які голими бавилися в поросі. Всі тільки й чекали, коли вже сей клятий похід відбудеться, аби нарешті мати спокій. А найбільше його чекали, звичайно, самі “чорні хлопці”, які давно до нього готувалися.