Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Ой темнице-кам’янице, товсті твої мури,

Сидять в тобі побратими одної натури.

Підвечір дві коняки Кривого Пелеха тягнули воза з трьома смоляними бочками до Хустського замку. А що фортеця стояла на високій горі, то бідним коникам довелося добряче попотіти, щоб витягти живицю до перших воріт. Поруч із фірою біг чорний кудлатий пес. Разом з візником на сей раз їхали й два гусари, які за наказом коменданта супроводжували тепер усі замкові вантажі. Щоправда, в одного вершника була якась чудернацька шабля, мовби двохсотлітньої давності. Та й мундир був явно затісний у плечах. Але вже смеркалося, тож хто на такі дрібниці зверне увагу?

— Се ти, Пелеху? — вийшов до візника сам начальник нічної сторожі. — Ану, відкрий бочки!

Побачивши живицю, він хотів для певності проткнути її шаблею. Але, глянувши на спокійне обличчя візника, в останній момент пожалів свою дорогу зброю.

Поки він розмовляв з візником, на краю воза сторожові розгледіли пляшку, заткану корком і притрушену сіном. Судячи з усього, це була горілка. Вони мовчки перезирнулися і, вловивши момент, коли Кривий Пелех відвернувся, спритно и поцупили.

— Гаразд, проїжджай! — кивнув начальник вартовим, аби припідняли ґрати на брамі. — А пес тобі нащо здався? — кинув він навздогін.

— А хто мене стерегти буде, коли гусари залишаться в замку?

— Та якому дідькові ти потрібен? — засміялася варта.

Віз у супроводі гусарів затарахкотів подвір’ям замку до господарських споруд. Тут живицю треба було вивантажити. Вояки разом з комірником допомогли Пелехові занести смоляні бочки до льоху.

У цей час у замку панував спокій, оскільки кожен уже думав про нічний відпочинок, доробляючи останні вечірні справи. Панство вечеряло у верхніх покоях, звідки було чути музику і сміх. Слуги годували худобу у стайнях і хлівах. Гарнізон уже готувався до сну. Внутрішня варта ліниво грала в кості, очікуючи кінця зміни. Невдовзі зовсім стемніло, і лише відблиск смолоскипів освітлював подвір’я по кутках та при вході у найважливіші споруди.

Пес побіг по подвір’ю і почав щось винюхувати. Біля порохової вежі він підняв голову і двічі неголосно гавкнув.

— Ану, геть звідси! — погнали його двоє вартових, котрі стояли при брамі, яка вела до темниці під вежею.

Тим часом у льосі коїлося щось незвичайне. Бочки відкривалися, живиця виливалася, а з подвійного дна вилізали люди. Це були невисокі зростом Шпінька, Графинчик та Митро Сливовиця.

— Під пороховою вежею, — тихо мовив до них один із гусарів, почувши гавкіт пса. Це був Іван Качулка, який спостерігав за тим, що коїться у дворі. Другий гусар — Юра Доманич — разом з Кривим Пелехом допомагав вибиратися з діжок побратимам.

Пов’язаний по руках і ногах комірник із затканим ротом тільки крутив головою, бачачи таку змову. Для більшої безпеки його ще й опустили в одну з бочок і закрили згори.

Коли все було готове, двоє гусарів пішли до порохової вежі. Решта товариства подалися за ними, скрадаючись попід стіни.

— А ви чого, хлопаки, не спите? — запитали їх здивовані вартові.

— Та от Кривий Пелех розщедрився на пляшку, то хотіли з вами горло промочити, — показав Качулка вино.

— О, іншим разом! — зітхнув вартовий із рушницею. — Капітан Смоляк тепер дуже нервовий і особисто перед сном перевіряє сторожу.

- І за що він так трясеться? — засміявся Юра.

— Як за що? Боїться, що Пинтя втече, — засміявся другий вартовий.

— Що ж, воля ваша, хлопці, - позіхнув Качулка і несподівано вдарив пляшкою сторожа по голові.

Другий від здивування не встиг і рота розкрити, як його вже здавив за горло Юра. Все відбулося швидко і майже нечутно. Відразу з-за стіни виринули чотири тіш, які взяли непритомні тіла вартових і понесли їх подалі від світла. Там їх зв’язали і заткнули роти кляпами. Ключів від темниці у варти не виявилося. Видно, їх носив при собі капітан або й сам комендант.

— Ну що, Митре, тепер твоя черга, — плеснув Шпінька по плечу Сливовицю. Той схилився над замком, витягаючи різне злодійське причандалля. Аби їх не помітили, побратими загасили два смолоскипи, які висіли над брамою порохової вежі.

А тим часом у панських покоях тривала святкова вечеря з нагоди приїзду до Хуста комісії його цісарської величності. Завтра вона мала вчинити допит Пинті і нарешті винести рішення, якою смертю карати цього небезпечного злочинця.

— Яка пи не пула дофга кофпаса, а фсе одно кінець мусить мати! — задоволено виголосив тост барон фон Ґутентаґ.

Усі засміялися. Та капітанові Смоляку чогось було тривожно на душі. Він підійшов до вікна і про всяк випадок глипнув на порохову вежу, яку звідси було добре видно. Матір Божа! Що за безлад! Чому не горить жоден зі смолоскипів при брамі?

У капітана від підозри здавило у грудях.

— Я про всяк випадок перевірю охорону! — сказав він комендантові. Той згідно кивнув.

Капітан рішуче йшов через усе подвір’я до порохової вежі, на ходу витягаючи пістоль.

— От лайдаки! — лаявся він. — Ну, за це вони тяжко пошкодують!

Він уже бачив, що біля брами нікого нема. Певно, варта вирішила собі трохи відпочити. Для певності він поторгав ковані двері. Вони були зачинені.

Та не встиг капітан розвернутися, як на його голову опустився кулак Качулки. Більше він нічого не тямив.

Смоляка чомусь довгенько не було, і це стривожило коменданта. Він і собі підійшов з келихом вина до вікна. Біля порохової вежі було темно.

— Що за дідько! — Дюла Кокош витер хустинкою враз спітнілу лисину. Він прикинув, що капітан негайно би звернув увагу на таке неподобство, і швидко дійшов висновку, що в замку коїться щось неладне.

— Начальника варти до мене! Негайно! — вигукнув комендант, виходячи з бенкетної зали.

А тим часом побратими ніяк не могли відімкнути браму. Весь план та їхні надлюдські старання йшли коту під хвіст.

— Давай, Митрику! Давай, солоденький! — Шпінька мало не на колінах благав Сливовицю, який схилився над замком.

— Здається, нам амінь! — проказав Графинчик, спостерігаючи, як від палацу до порохової вежі йде комендант у супроводі начальника варти та вісьмох стражників.

— Якщо вони піднімуть тривогу, через хвилину тут буде увесь гарнізон, — спокійно, мовби йшлося про дрібничку, промовив гусар Юра, витягаючи пістолі.

— Є! — раптом вигукнув Сливовиця, замок клацнув, і кована брама відчинилася.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився Графинчик.

— Занесіть і капітана Смоляка! — наказав Шпінька. — Се наш останній аргумент у переговорах.

Коли комендант з охороною підійшов до вежі, там уже було все тихо і мирно. Варта засвітила смолоскипи. Брама була зачинена.

— Що за мара? — дивувався комендант. — Ану роздивіться все довкола!

Через кілька хвилин вони натрапили на зв’язаних вартових. У замку негайно забили тривогу. Все довкола забігало і заметушилося, як на пожежі.

“Розбійники! Розбійники!” — чулося звідусіль. Вояки на ходу одягалися і озброювалися.

Тим часом побратими спускалися вузенькими сходами до темниці, освітлюючи собі дорогу двома смолоскипами.

Першим біг Люципер. За крутим поворотом він радісно загавкав і зашкрябав лапами об двері. На щастя, вони були дерев’яними.

Тож товариство, добряче навалившись плечима, вибило їх із завіс. Пес із гавкотом кинувся досередини.

В округлій залі навстоячки був прикутий ланцями за руки Пинтя. Він втомлено підняв голову, але побачивши у відблисках смолоскипів Люципера, заусміхався.

— Що то за мудрачок дзвонить мухам кайданами? — голосно крикнув Шпінька.

— Ой-мой, дідько би вас вхопив! Скільки можна чекати? — Пинтя усміхався на всі тридцять два, а побратими його по черзі обіймали. Тим часом нагорі уже почали вивалювати браму. Ще мить, і охорона буде тут, у підземеллі.

Качулка схопив молот, який побратими передбачливо взяли з собою, і почав розбивати ланцюги отамана. Гусар Юра, позбиравши від усіх пістолі, зайняв оборону на сходах, ховаючись за крутим поворотом.

— Десь тут має бути потаємний хід, — носився Шпінька по підземеллю, шукаючи плиту з чортовим копитом. Але нічого не було видно через товстий шар столітньої пилюки.

— Люципере, ану шукай! — скомандував Пинтя.

Тим часом згори донеслися радісні вигуки. Очевидно, браму вояки вже виламали. Та перші ж постріли Юри Доманича трохи втихомирили їхній запал.

— Набоїв нам надовго не вистачить, — потирав у зап’ястях звільнені руки отаман. — Треба шукати вихід!

— А якщо потаємний хід із замку не у сій темниці? — раптом запитав уголос Графинчик. — Пустельник нам же не сказав, що катівень у замку декілька.

Усі від несподіванки остовпіли.

Тим часом Юра влучними пострілами стримував переслідувачів. Згори чулися крики поранених.

Раптом Люципер гавкнув і почав швидко гребти лапами. Всі кинулися йому допомагати. Невдовзі вони розкопали велику кам’яну плиту.

— У мене два останні пістолі! — крикнув побратимам Юра.

Тим часом у замку зчинився справжній переполох. Постріли у підземеллі порохової вежі уже всіх розбудили. Всюди тільки й кричали про розбійників.

— Ропіть ше щось, Пога рати! — шповав- ся слиною барон фон Ґутентаґ. — Стріляйте по них із гармати!

— Ви при своєму розумі, бароне? — схопився за голову комендант. — У сій вежі зберігається увесь наш кількарічний пороховий запас! Ми ж підірвемо замок! Вони й так у кам’яній пастці, куди самі себе загнали. А коли у них скінчаться набої, ми візьмемо їх голими руками. І замість одного Пинті матимемо усю його банду.

На тому й порішили, час від часу стріляючи у пітьму підземелля з рушниць.

Тим часом побратими досліджували розкопану плиту, яка була частиною підлоги.

— Ну і як виглядає се чортове копито? — вдивлявся у камінь Графинчик.

— Ось, дивіться! — показав у самому кутку невідомий знак Кривий Пелех, якому вже не залишалося ніякого шляху, як у розбійничу ватагу або на шибеницю. Справді, там був відбиток підкови, під якою була відтиснена в камені собача лапа.

— Ось які, виявляється, у чортів копита! — засміявся зраділий Шпінька.

Але як сей таємний хід відчинити?

Побратими спробували усім товариством насісти на плиту, але вона навіть не зрушилася.

Тим часом зв’язаний капітан Смоляк почав приходити до тями, і Качулка був змушений його знову відправити у царство солодких сновидінь.

— А чи не перехитрили ми самі себе? — почухав потилицю Шпінька. — 3 такої пастки хіба дідько вийде!

— Ану шукай, Люці! Шукай! — погладив пса Пинтя.

Той почав принюхуватися, а далі поклав свою лапу на відбиток у плиті. Його лапа точно збіглася із кам’яним слідом невідомого собаки.

— Що за чортівня! — вигукнув Графинчик, аж тут щось голосно заскрипіло, і плита повернулася трохи боком. Якраз настільки, що можна було пролізти всередину. Розбійники посвітили до лазу, але нічого не побачили, окрім темряви.

— А може, се вихід у пекло? — моторошно запитав Митро Сливовиця. Він і тепер мав на шиї мотузку з п’ятьма каменюками.

— На жаль, більше виходів нема, — підморгнув Пинтя і першим поліз досередини. — Тут є хід! — долинув його голос звідти.

Тим часом нагорі, почувши, що розбійники зовсім перестали стріляти, допетрали, що, видно, у них скінчилися набої.

— А із замку нема потаємного хоту? — раптом запитав барон фон Ґутентаґ.

— До дідька! — вилаявся комендант, щось пригадавши. — Колись мій дід переказував, що такий хід був. І починався саме з-під порохової вежі.

— І фи мофчите! — рявкнув барон. — Ану вперет, летацюги! — почав гнати він вояків у підземелля. Ті сторожко ступали сходами донизу, але бачачи, що звідти не стріляють, осміліли.

Останнім у потаємний хід спускався гусар Юра. Якраз коли він мав прошмигнути до лазу, до темниці ввалилися солдати і один із них устиг вистрілити, поранивши Юру в плече. Той упав просто на руки побратимів. Поки вояки кинулися розв’язувати капітана Смоляка, Пинтя притулив лапу Люципера до чортячого копита на звороті плити. І камінь зі скрипом зачинився на очах очманілих переслідувачів. Ті пробували прострілити плиту, але нічого не виходило. Кулі рикошетили і мало не поранили самих стрільців. А відчинити її вони так і не змогли.