Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Ой цімборо[50], цімборику, берім собі бучки,

Не дамося, цімборику, жандармам у ручки.

Мішко швидко йшов вузенькими вуличками Хуста. За ним, уже навіть не криючись, простувало двоє шпиків. Аж ось і домовлена з Пинтею цирульня[51], майже на виході з міста. Циган розгублено став біля дверей, бачачи, як його переслідувачі наближаються, теж ніяковіючи від такого несподіваного перебігу подій.

Вони зупинилися неподалік, переминаючись з ноги на ногу, коли із сусідньої вулиці вихопився віз, яким керував Пинтя. Він навіть не зупинив його біля Мішка, а просто вхопив того на ходу за комір і кинув на підводу.

— Вйо, Красавка! — уперіщив він бідолашну кобилу, і та побігла як могла. Шпики у селянських штанях пустилися бігти за ними. Але відстань до заповітного воза неухильно збільшувалася. Розбійники вже відчували радість перемоги, адже до заміського цвинтаря, де серед густої зелені їх чекали побратими, вже було рукою подати.

Та тут, на біду, із сусідньої вулиці на дорогу виїхав гусарський патруль, що його віднедавна запровадив у місті комендант замку.

— За ними! — голосно крикнув до гусарів один зі пшиків. — Се розбійники! — показав він на підводу, яка тарахкотіла мало чи не на пів-Хуста.

Ясна річ, що змагатися у швидкості із вгодованими гусарськими конями сухоребра Красавка не могла.

— Стріляй, Мішку! — Пинтя вихопив з череса пістоля.

— Як? — мало не плакав той. — Коли ви позавчора самі мені руку засмажили!

Циган, мабуть, уперше в житті бачив зброю, бо вцілив не в гусарів, а у вікно крамниці, ледь не вбивши її власника. Втім, це мало ефект: побачивши, що втікачі відстрілюються, гусари притримали коней, аби впритул до них не наближатися.

Цієї одної хвилини вистачило, аби віз в’їхав просто на цвинтар, поміж зелених горбків і хрестів. На шаленій швидкості він напоровся на кущі самшиту і перевернувся. Побачивши таку халепу, гусари відразу рвонули в атаку, вихопивши з піхов шаблі і пустивши коней учвал.

Але тільки вони винеслися на кладовище на своїх могутніх рисаках, як звідти гримнули чотири постріли. Один з кавалеристів перелетів через голову, другий схопився за плече. Попри те на цвинтарі, серед високої трави, нікого не було видно, тоді як гусари на конях правили за прекрасну мішень.

Пролунали ще два постріли, один з яких збив кашкета у третього вершника. Бачачи, що вони потрапили в засідку, кавалеристи розвернули коней і, підтримуючи пораненого, погнали назад. Очевидно, по підмогу.

Розбійники не стали гаяти часу. Шпінька недарма ходив по торговиці, тож побратими скочили на готових до тривалої їзди коней.

— Брате Доманичу, ану глянь, що з тим гусаром! — крикнув Пинтя, вдивляючись у бік міста. Старий обережно під’їхав до хреста, за яким лежав поранений, але раптом зойкнув і повалився з коня. Було чутно, що там зав’язалася боротьба.

— До дідька! Ще цього бракувало! — кинулися побратими на допомогу товаришеві.

Картина, яку вони побачили, була вкрай дивною. У старого Доманича була розпорота щока — зверху донизу. Видно, гусар розсік и шаблею.

Але замість боротися, вони… обіймалися.

— Лайдаку, ти на кого руку здіймаєш? — мідно пригортав Доманич кавалериста.

— Тату, та я ж не знав… — виправдовувався той, притискаючи батька.

— Що?! — не могли повірити розбійники у такий неймовірний поворот. Але часу на здивування не було.

— По конях! — скомандував Пинтя. — Обійматися будете або вдома, або на шибениці!

— Ти з нами чи як? ~ благально подивився Доманич на сина.

— Та куди я вас тепер, тату, самих відпущу? — засміявся гусар, витягаючи хустинку і витираючи з батькового обличчя кров. — Послужив цісареві шість років. Доста! Хай тепер інші послужать.

Не встигли опришки від’їхати й кілька кілометрів, як з боку Хуста вже було видно куряву. Великий загін драгунів на чолі з капітаном Смоляком почав переслідування.

Опришки пустилися навпростець до найближчого лісу. Там вони розділилися на дві частини.

Циган погнав коней окремо, вводячи в оману переслідувачів. Решта ж пішки стали підійматися в гори.

І така тактика себе виправдала. В лісі драгуни не вельми орієнтувалися, тож відразу пустилися за кінським слідом.

А що розбійницькі коні скакали порожняком, то завжди на долю секунди випереджали кавалерійські і щоразу ховалися за кущами та деревами.

Майже у сутінках драгуни оточили циганський табір, куди нарешті привели їх сліди. Однак жодного розбійника там не виявили. Навпаки, цигани запевняли, що всі дев’ятеро вкрай зморених коней, в тому числі й гусарський, — їхня власність і нікуди з табору сьогодні навіть не виїжджали.

— Чесне слово, паночку! — запевняли капітана Смоляка галасливі смагляві жіночки у барвистих хустках та сукнях, обвішані жовтими бляшаними прикрасами. — . То наші коні! Можемо й перехреститися! — хрестилися по десять разів вони.

— А бодай би вам погано було, брехачки чортові! — лаявся знервований капітан. — От зараз накажу відшмагати вас батогами, то ви відразу інакшої заспіваєте.

— Добре, паночку, не сердься! Та кобила, — показала найстарша і найогрядніша з циганок на гусарського коня, — справді не наша. Сьогодні сама прийшла. А решта — наші коні, циганські! Ми на них уже десять років їздимо.

Бачачи, що тут нічого не доб’ється, капітан Смоляк дав драгунам наказ повертатися до Хуста. Погоня закінчилася повним провалом. Дорогою додому капітан міркував, як презирливо дивитиметься на нього барон фон Ґутентаґ своїм холодним і слизьким, як у жаби, поглядом.

А Мішко тим часом був майже поруч — лежав у крайньому циганському шатрі під спідницею вагітної Моріки, закиданий на додачу ще й шматтям та мотлохом. Після стількох переживань йому нарешті було тепло і затишно. Тож він спав цієї ночі, як заколисане немовля. А щойно зазоріло, подався у Чорну полонину шукати побратимів.

Тим часом стрілянина в Хусті та невдале переслідування опришків стали темою номер один у цілому краї.

— Тут уже скоро й життя не буде! Розбійники ходять по місту, як по своїй хащі! — обурювалося шляхетне панство. — Викуповують злодіїв просто з шибениці!

— Невже не знайдеться серед них такого, хто би продав сього Пинтю за тисячу дукатів? Се ж цілий маєток!

— Кажуть, цісар направляє до Хуста гусарський полк!

— Давно пора!

— Але ж утримування вояків упаде на наші цлечі!

— Мені моє життя дорожче за всі скарби світу!

— То, може, краще просто відкупитися від Пинті?

Такі розмови чулися в багатьох хустських кам’яницях.

А Митро Сливовиця, який в думках уже попрощався був із цим світом, несподівано знову в ньому опинився. А точніше — на вулиці. Бо, неборак, не знав, куди й подітися. Земельки йому Бог не дав, жони і дітей також.

Той, хто його викупив від шибениці, до нього навіть не зголосився. Митро простояв годину на площі, потім побродив вперед- назад по Хусту. Бачить, нікому до нього діла нема, окрім двох, які за ним назирці ходять. Це або з поліції, або від того милосердного пана, якого тут усі Пинтею кличуть. Або від одних і від других. А може, вони заодно?

Насправді Митро ніяким розбійником не був. Дрібним злодієм — так. На це він згоден. Може при бажанні будь-який замок відімкнути. Та й спіймали його тоді, коли обкрадав бабку, в якої ночував. Але щоб опришком стати, у лісі жити між дикими звірями — таке йому навіть у жахливому сні би не привиділося!

Аж тут раптом беруть Митра з темниці, розковують та й везуть… вішати! Коли йому всього півроку сидіти залишилося! Звідки було знати бідоласі, що капітанові Смоляку вкрай потрібен був розбійник! От і впав вибір на Митра Сливовицю. Бо інші на опришків навіть не виглядали — всі якісь хирляві та сопливі після довгого сидіння у холодній замковій в’язниці. А тут і прізвисько опришківське, і пика — в сам раз.

А як везли Митра вішати, то він від страху пообіцяв, що коли його Бог врятує, то покається і стане на путь істинний. Згадав Сливовиця тепер свою обіцянку, важко зітхнув та й подався до монахів, які жили за Хустом.

Двоє шпигів і собі попленталися за ним у монастир.

— Чого тобі, сину? — запитав його старенький монах з довгою, мало не до колін, білою бородою, сидячи в темній як ніч келії.

— Так і так, святий отче, — каже йому Митро, — хочу стати на шлях праведний.

— А як тебе, сину, звати? — питається чернець, тримаючись руками за посох.

— Сливовиця, отче.

— Ой, я вже давно не п’ю, сину, — не зрозумів монах. — Хіба що крапельку на великі свята. Налий на денці!

Видно, від довгого сидіння у темряві він погано бачив.

— Та я не про се, отче! Сливовицею звати мене.

— А-а! — поморщився чернець, ніби справді хильнув чарку паленчини. — Нефайне ім’я. Назвемо тебе Грішним.

— Най буде! — байдуже погодився Сливовиця.

— То що ти, Грішний, лихого наробив?

Розповів йому Митро про своє дотеперішнє життя — про крадіжки та в’язницю.

— Бачиш, недарма я тебе так назвав! — задоволено проказав чернець. — Погано, що ти се робив. Але добре, що Бог тебе напоумив сюди прийти. Скількох бабок, сину мій, ти обікрав?

— Чотирьох, — подумав Митро. — Та ще й одного дідика,

— Даю тобі таку покуту, Грішний. Найдеш п’ять каменюк, просвердлиш у них дірки і будеш носити на мотузку на шиї.

— І доки? — перелякався Митро.

— Доки самі не впадуть. Як впадуть, то значить, Бог тобі гріхи відпустив.

“Е, се легке! Треба буде мотузок підрізати”, - подумав Сливовиця, чи то пак уже Грішний, цілуючи старцеві руку.

— Хтось там ще є за дверима? — запитав монах.

— Ще двоє, - згадав Митро про свій “хвіст”. — Сі такі грішники, що я проти них — янгол.

— Най заходять, — незворушно мовив чернець.

— Вас просили зайти! — крикнув Митро двом шпигам, які відразу почали від нього ховатися, тільки-но він вийшов з келії. -

Інакше будете смажитися на вогненній сковорідці!

Ті здивовано повиходили з-за колон.

— Не гнівайте старця, бо нашле на вас якусь холеру! — підштовхнув він їх у спину. — Се дуже лютий дідок!

Тільки за ними зачинилися двері, як Митро чкурнув з монастиря, лиш йому п’яти блиснули.