Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Візьми з собов, побратиме, рушницю, набої

Та підемо на вечерю у панські покої.

Ба, що це за чудо? Що за дивовижа? Де таке видано? Де таке чувано? Ідуть розбійники посеред білого дня битим шляхом. Попереду Пинтя на конику вороненькому. Позаду нього на гнідих рисаках Графинчик зі ПІпінькою. Замикають сю дивну процесію Качулка з Гаталою. Всі вбрані у найкращий одяг. Пинтя у святковому уйоші. На крисані — золоті огольони та павине пір’ячко колишеться. За широким чересом — два пістолі, а в руках — топірець, сріблом поцяцькований, яким коня підганяє.

Шпінька незмінну люльку в зубах потягає. Качулка замість бартки свою старовинну шаблю на поясі притримує. Графинчик на ходу у люстерко глядить і вуса хвацько закручує. Ідуть собі “чорні хлопці”, як на параді. Бо всюди мають “очі і вуха”, тож нічого не бояться. Знають навіть те, що в Хусті діється.

Ба, куди так гордо їде це товариство, що за ним повсюди стільки війська женеться? Чи часом не до маєтку барона Чмирика? — А й справді, до нього.

Ба, що це у світі коїться? Сам барон на воротах стоїть і низько опришкам кланяється, а гайдуки мало честь їм не віддають. Проводить гостей його милість до своїх покоїв. Качулка з Гаталою про всяк випадок залишаються пильнувати на ґанку.

— Чи отримав пан барон моє послання? — питає Пинтя, сідаючи за стіл, застелений білим обрусом[52].

— Так, славний отамане. Учора кинули мені до світлиці каменюку, загорнену у твого листа, — показав на розбиту шибку господар.

— І що на се скажеш? — підняв брову Пинтя.

— Я підготував обід, як ти і просив.

Розбійники заусміхалися.

— Ну, якщо підготував, то хай подають, — погладжує свого невеликого вуса отаман.

Барон плескає у долоні, і служниці починають носити всілякі наїдки та напої. Що тільки душа забажає: і печені перепелиці, і підлива з півнячих гребінців, і смажені в соусі форелі, і фарширований заєць, і мариновані грибочки. Ачей, і самому цісарю кращої гостини не зробити!

Слуги наливають гостям у келихи білого вина із самого Токаю. Та опришки нічого не їдять. Чекають, поки господар сам усе покуштує.

— За здоров’я шановного панства! — піднімає тост барон, а в самого від хвилювання аж рука трясеться.

Як господар випив, розбійники і собі горло промочили. За такими наїдками й бесіда потекла.

— Скажи, ґаздо: чому один панує, а сто довкола нього бідує? — питає Пинтя в барона.

— Багатство, кажуть, від праці та від Бога, — мало кісточкою не вдавився господар. — За нього поважати треба.

— Але чому тих, що розкошують, — одиниці, а тих, що працюють, — тисячі? Се хіба по-божому?

— Славний отамане, ти ж знаєш, що я своїх людей надмірно не обтяжую. Лише те беру, що по закону.

— І Бог не бере там, де нема що брати. Ех, народне життя, скільки в тобі горя! — гримнув Пинтя кулаком по столу, що аж чарки затанцювали.

Маленький господар і досі їв як не своїм ротом. А при сих словах, здається, ще зменшився. Із Чмирика, либонь, став уже Чмиричком або й Чмиричатком.

— Знаю, бароне, що серед усіх кровопивць ти ставишся до слуг у наших горах чи не найліпше. Тому й прийшов на обід до тебе, — вже спокійніше додав розбійник.

Господар з полегшенням зітхнув.

— Славний отамане, нащо тобі на камені спати, з торби хліб їсти, зі скелі воду пити? — насмілився він на запитання. — Прийди з повинного. Ади, цісар тебе помилує.

— Тоді прийду з повинного, як мені ліс на долоні виросте, — засміявся розбійник. — На те й щука в річці, аби карась не дрімав. Поки Пинтя на Чорній полонині, доти й ви тямите, що за кожну кривду доведеться заплатити ще й на сьому світі.

Коли опришки славно поїли й попили, каже Пинтя барону:

— Тобі гроші потрібні на розкоші, а нам — на життя. Чи готовий ти поділитися на народні потреби?

— Скільки? — затряслися губи в Чмирика.

— А скільки не шкода, стільки й неси!

Приніс барон дерев’яну шкатулку з грошима. Дає, а в самого аж сльози в очах стоять.

— Видно, ти дуже добрий чоловік, — сміється Пинтя. — Лише не трусись від щедрості! Се таке, якби ти на церкву дав! — узяв собі жменю, а решту залишив.

Спакував барон ще й бесаги з харчами для побратимів, які пильнували на ґанку та на дорозі у лісі.

— Живи по правді, бароне, то й спати будеш міцно! — плеснув його по плечу Пинтя.

— Заходьте ще! Заходьте ще! — промимрив Чмирик, довго махаючи розбійникам услід шовковою хусткою.

А все село з такого дива аж очі витріщає. Чи це барон уже розбійником став? Чи навпаки — може, Пинтю в барони записали?

Ще в ліс опришки не заїхали, як побачили хлопчину, що плакав, як дощ.

— Гей, хлопику, ти, ачей, хочеш нас у морі втопити? — сміються.

— Та як мені не ревіти, як мене вже нині двічі бито! — розтирає сльози малий Микольця.

— Ну то хвалися! — зупинив коня Пинтя.

— Я служу у пана превелебного, — затинаючись, почав той, — а дуже люблю малювати. А се зранку отець Онуфрій звелів його портрета малювати.

— Ну? — заусміхалися опришки.

— А я йому відказую: “Ви, отче, бачте, не святий, аби з вас ікону робити!” За се мене їгомосць уперше побили.

— А вдруге за що? — регочуть побратими.

— Бо я таки зробив портрета, але панові превелебному не полюбилося. Каже, що за- товстий вийшов. А я відказую: “Яким вас, отче, Бог створив, таким і я”.

Довго сміялися розбійники з такої пригоди. Далі Пинтя підкликав Микольцю та й дав йому срібну монету на втіху. А побратими подалися до ведмежої нори, де вже їх зачекалися Доманич із сином.

А тим часом барон фон Ґутентаґ вирішив вдатися до нової тактики. Наказав схопити всіх причетних до Пинті. Тож у в’язниці знову опинилися три сестриці — Зубаня, Глуханя та Сліпаня, а також Янко Причмелений. Віденський слідчий допитував їх особисто, бризкаючи довкола слиною від люті.

Але з вівчарем кати перестаралися, бо його добре серце виявилося надмір чутливим і не витримало третього припечення металевими шинами. І підвішений на дибі Янко раптово віддав Богові душу, так нічого, окрім молитви, і не проказавши.

Стрепенувся на Чорній полонині кудлатий опришківський пес та й завив від жалю.

— Що тобі, Люципере? — тривожно глянув на нього Пинтя. — Кого оплакуєш, друже?

Пес був у такому горі, що ліг на лапи і не відзивався. За весь вечір навіть не торкнувся смачнющих гостинців від барона Чмирика.

— Щось лихе трапилося, — й собі зажурився отаман і вирішив завтра послати на розвідини Качулку з Графинчиком. Може, їм Мотя Лейбус щось цікаве розповість?

Після смерті на тортурах Янка Причмеленого трьох бабць рішили не катувати, бо вони були потрібні баронові зовсім для іншого. Тож у понеділок знову ходив Хустом бубняр, оголошуючи, що як Пинтя не здасться в руки правосуддя, в п’ятницю на торговиці спалять трьох його знайомих босоркань.

А по селу Гнила Дичка пішов поголос, що отець Онуфрій знайшов розбійничий скарб. Мовляв, уже другу ніч священик десь пропадає з лопатою та киркою. А зранку приходить увесь у глині. Навіть утреню занедбав. Казали, що отець превелебний натрапив у лісі на великий камінь, на якому писало: “Хто мене переверне, той не буде шкодувати”.

На третю ніч узяв із собою отець Онуфрій свого служку Микольцю, аби посвітив йому, як буде камінь підважувати. Нікого більше не хотів кликати, бо був дуже скупий і не бажав ні з ким розбійничим скарбом ділитися.

— Ану світи, Микольцю, ліпше! — тремтливим голосом проказав піп, коли камінь нарешті звернули з того місця, де він був міцно осів.

Гребе руками глину Онуфрій, як пес, але щось йому нічого до рук не потрапляє.

— Отче, тут якісь знаки! — скрикує хлопчина зі смолоскипом, зауваживши напис на другому боці каменю.

А страшно їм у темному лісі, аж дрижаки беруть.

— Га? Де?! — виліз із ями замащений піп, вихопив вогонь з рук Микольці, посвітив та й читає вголос:

— “Дякую, що мене перевернули. Бо тяжко все життя на одному боці лежати”.

Се не дикий звір у пущах кричить, се отець Онуфрій лається на все горло:

— Аби вам чорна година настала, сміхованці чортові! Аби вас пропасниця била! Аби вам рот покривило, а руки-ноги відмовили!

Аж тут щось на горісі пугукнуло, а на дубі — гейби засміялося. Та так моторошно, аж волосся на голові заворушилося.

— Свят, свят, свят! — перехрестився Онуфрій і так дременув, що забув і про лопату, і про кирку, і про служку Микольцю. Дорогою разів зо п’ять об корчі перечепився і гепнувся зі страшною силою. Так що додому добіг увесь подертий і в синцях. Тиждень відлежувався під периною і на очі людям не з’являвся. А при слові “гроші” його аж тіпало.

— Ліс його ліпите від нас відлупцював, — сміялися опришки, почувши про оцю пригоду.