Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Ой, коби ся розвивали в полонині бучки -

Піду панів розбивати, бо сверблять ня ручки.

Пан Бебекало давав святкову вечерю. Завтра, з самого раненька, славне шляхетське воїнство виступить проти цього зарізяки і кровопивці Пинті, який замахнувся на святая святих — отару овець над селом та ліве око Шикароша.

А нині панство вечеряло і обдумувало завтрашній похід. На рожні смажився цілий віл, адже треба було нагодувати й чимало вояків. Пан Нагаєвський прийшов із двадцятьма своїми гайдуками, барон Чмирик привів дванадцятьох, але головним героєм вечора був капітан гарнізону Хустського замку Штефан Смоляк із тридцятьма драгунами.

— Отож разом із моїми гайдуками маємо сімдесят два вояки, — задоволено потирав руки Адам Бебекало. — А до сього ще слід додати чотирьох таких славетних лицарів, як ми. Та се ж справжня армада! Віват! — голосно гукнув він, піднявши келих з червоним вином.

— Я особисто прив’яжу сього Пинтю до коня і буду його волочити за собою, як барана. Аби більше нікому із хлопів не забаглося втікати до лісу! — Пан Нагаєвський так злобно махнув кулаком у повітрі, що мало не зачепив носа барона Чмирика.

— Но-но! — ледве встиг відхилитися той і сконфужено поправив окуляри. Се був маленький сухенький чоловічок, який радше нагадував канцеляриста, ніж родовитого пана.

— Ясновельможне панство! — знову піднявся Бебекало. — Я пропоную підняти келих за славного капітана Смоляка, який поведе нас завтра на штурм Чорної полонини!

— Віват! — несамовито заревіли чотири горлянки, серед яких чітко вирізнявся тоненький голосок отця Онуфрія, який, попри духовний сан, не відставав у споживанні винця з бочок пана Бебекала.

Капітан Смоляк встав і поклонився усім на знак вдячності.

— Панове! Завтра у нашій окрузі важливий день, — тряхнув він своїм довгим і чорним, як смоль, волоссям. — І кожен день, в який ми ловитимемо убивць та розбійників, буде важливим. Як вам відомо, через тиждень у Хусті буде повішено першого ІЗ цієї банди — такого собі Янка Причмеленого, який видає себе за божевільного. Навіть під тортурами сей негідник співав Божі псалми. Яке блюзнірство! Яка наруга над святою християнською вірою! Даю вам слово честі, що невдовзі на мотузці висітиме і сам Пинтя!

— Віват! — знову гримнуло з будинку Бебекала.

— Маю до капітана одне заперечення, — піднявся з місця пан Нагаєвський. — Пинтю ми не вішатимемо.

Усі насторожено замовкли.

— Ми його живого четвертуємо на колесі! — продовжив він.

— Віват! — посхоплювалися всі з місця.

Гостина тривала до півночі. Було вирішено, що на полонину підуть трьома групами. Основну групу складатимуть драгуни Смоляка, за кілька кілометрів праворуч рухатимуться гайдуки Нагаєвського, а ліворуч — вояки Бебекала та Чмирика. Таким широким поясом панство хотіло прочесати полонину і захопити ненависних розбійників. Та недаремно кухарчук Івась сидів у темряві під відчиненим вікном свого пана.

Вже через годину він розповідав Пинті з товаришами усе, що почув. Про день операції опришки знали вже давно. А тому дбайливо до штурму підготувалися.

Усіх овець, які тепер для розбійників стали тягарем, Шпінька виміняв у знайомого корчмаря на трьох баских коней. І тепер опришки могли швидко рухатися в будь- якому напрямку. Ведмежу нору позакидали гіллям так, що побачити її можна було лише з кількох кроків. Козу Маню замкнули у зимівнику, доручивши сторожування Люциперу. А самі під вечір подалися в лісок поблизу Трьох Пеньків. Вони вже мали план і тепер тільки хотіли уточнити деталі. Розповідь Івася була дуже доречною.

— Дякую, малий! — плеснув Пинтя Івася по плечу. — Тут тобі за службу! — кинув він хлопчині дзвінку монету.

— Не треба, дядьку! У мене з паном Бе- бекалом свої порахунки, — шморгнув носом той.

Розбійники засміялися і, скочивши на коней, невдовзі розчинилися в ночі.

Уранці з Трьох Пеньків виступала ціла валка війська.

У Бебекала після вчорашніх пригощань голова аж розколювалася, і він уже наперед стогнав, передчуваючи, як важко буде йому дертися на полонину. Але слово шляхтича для нього було святим. Тож він налаштовував себе на геройство тим, що про сей його подвиг переказуватимуть із покоління в покоління, і він навіки прославить славне ім’я Бебекалів. Нарешті загін було розділено на три частини, і вояки повільно почали підніматися вгору лісом, тримаючи напоготові рушниці та шаблі.

— Гарно йдуть! — промовив Пинтя, спостерігаючи за цим видовищем з ліщинового гаю неподалік.

— Як на параді! — всміхнувся Шпінька. — А що ще робити драгунам у замку, як не марширувати та молодиць зачіпати! Нероби!

Почекавши ще трохи, поки військо цілком заглибиться в ліс, і переконавшись, що жоден з вояків не залишився на сторожі, розбійники хутенько попрямували до сховку, де вже давно все стояло напоготові.

Через годину до двору пана Бебекала під’їхала карета. У ній сиділо двоє духовних осіб.

— Хто такі? — крикнув один із гайдуків, які вартували при брамі.

— Отці-бернардинці, - спохопився візничий, шанобливо знімаючи капелюха. — Хочуть бачити його милість пана Бебекала, аби запропонувати йому дари зі Святої Землі.

— Пана нема вдома, — ліниво позіхнув другий гайдук, який сперся плечем у ворота. — Ви хіба на чули про сьогоднішню облаву?

— Ми з далекого краю, — мало не стелився до землі візничий, мнучи в руках крисато. — Діла світські нас мало хвилюють. Ми займаємося здебільша Царством Божим.

— А чого пани превелебні мовчать? — запитав старший гайдук.

— Я в них служу не тільки кучером, а й помічником. Монсеньйор Крістофер натомилися з дороги, до того ж не вельми уміють по-нашому балакати.

На доказ цього із карети висунулася рука і приязно помахала охоронцям білим гаптованим носовичком.

— Хіба пані зможе вам чимось зарадити… — знизав плечима гайдук.

— Так, так, може бути й пані! Пані навіть краще, — затарахкотів візничий. — Жіноче серце таке м’яке до Святої Церкви.

— Гаразд, заїжджай! — невдоволено гукнув вартовий.

Карета зупинилася біля самого ґанку, і з неї вийшло двоє ченців у коричневих сутанах з капюшонами, підперезаних білим шнурком. Як на монахів, вони мали занадто широкі плечі й могутні кулаки. Але хтозна, як ведеться паломникам? Чи не доводиться їм спати на землі і часом захищати не лише святу віру, але й власне життя?

Бебекалиха здивовано дивилася на цю релігійну процесію, яка несподівано з’явилася перед її очима.

— Прошу, прошу, отці духовні! Будьте нашими гістьми! — вона привела гостей до вітальні. — Може, пообідаєте з дороги?

— Ні, ні, пані, ми квапимося, бо ще маємо об’їхати чимало тутешніх маєтків, — галантно схилив голову невеличкий чорновусий кучер. — Дозвольте відрекомендуватися: Бази- ліо Шпінь, помічник отця Крістофера.

При цих словах панотець, який виявився на диво молодою людиною, можна сказати юнаком, схвально кивнув головою.

— А як звати другого ченця? — запитала Бебекалиха.

— Отець Джованні, - правив далі Базиліо Шпінь. — Обидва монахи італійці й прибули до нашого краю з почесною місією.

— Сі! — закивали головами отці духовні.

— Вони збирають пожертви на будівництво Божого храму у Святій Землі — Палестині. Натомість усім жертводавцям дарують мощі великомученика Патріка, котрі лікують від усіх болячок. Ми багато чули про жертовність вашого чоловіка і неймовірну ревність вашої милості до виконання християнського обов’язку.

Від такої похвали Бебекалиха густо почервоніла. До костьолу вона ходила вкрай рідко, бо її нудило від запаху кадила.

— Адже, як сказано у Святому Писанії, кожен добрий вчинок буде винагороджений сторицею, — ні на мить не зупинявся кучер-помічник.

— Сі! — знову закивали головами монахи.

— То випийте хоча б у нас кави? — метушилася господиня, бажаючи почастувати таких знаменитих гостей.

— Ми багато чували про вашу знамениту чорну каву, але, ласкава пані, іншим разом, — тут Базиліо взяв Єву Бебекало за лікоть, і вона вся затремтіла. — Я вам обіцяю! — заглянув він своїми чорними очима їй мало не в душу.

— І скільки ж коштують мощі святого Патріка? — схвильовано запитала вона.

— Дрібницю, — незворушно продовжував провідник отців духовних. — Якихось нещасних тридцять дукатів.

— Що? Тридцять дукатів?! — вголос вигукнула Бебекалиха. — Я не можу, не порадившись із чоловіком, зробити такої великої покупки.

— Ви хотіли сказати — пожертви…

— Так, так.

— На жаль, ласкава пані, отці духовні вже завтра ввечері від’їжджають до Рима. Тож не зможуть відвідати вас повторно, — при цих словах Базилія ченці здійняли очі до неба і сумно закивали головами. — І тоді вам доведеться просити мощі святого Патріка у ваших сусідів, які вже їх придбали. Наприклад, у пані Нагаєвської…

Звістка про те, що в її лютої суперниці буде щось таке, чого вона не має, подіяла на господиню краще, ніж слова про жертовність для Святої Церкви.

Отець Крістофер дістав із кишені чорну дерев’яну коробочку.

— Але спочатку дукати[36], - м’яко, та наполегливо промовив Базиліо.

— А воно справді допомагає від усіх болячок? — запитала Єва Бебекало, відходячи у дальню кімнату, де в стіні у тайнику були заховані гроші.

— Ви сумніваєтеся у Святій Церкві? Се великий гріх, ласкава пані, - долинув з вітальні медоточивий голос Базиліо Шпіня.

Про всяк випадок господиня озирнулася і, не побачивши нікого, відсунула картину й відімкнула сховок ключем. Не встигла вона відрахувати тридцять дукатів, як відчула на своїх плечах чиюсь руку. Різко повернувшись, вона уткнулася носом у дуло пістоля, що його тримав Базиліо Шпінь.

— Решту, солодка пані, я порахую сам, — посміхаючись, промовив він.

Від несподіванки і страху господині стало зле, і вона знепритомніла.

— На все воля Божа, — підняв очі догори Шпінька (бо це був саме він). — Ану, святі отці, допоможіть упакувати душу її милості! — крикнув він до вітальні. Плутаючись у рясах, до спальні забігли отець Крістофер (відомий у народі як славний розбійник Пинтя) і отець Джованні (він же — Іван Качулка).

Поки Шпінька перекладав грошенята у мішок, хлопці зв’язали Бебекалиху і заткнули їй рота хустинкою. Далі завернули її у найдорожчий килим, який зняли зі стіни. Потім, перехрестившись, вийшли надвір, про всяк випадок тримаючись під рясами за пістолі. На щастя, на подвір’ї нікого не було, окрім Івася, який на випадок непередбачених обставин, стояв на чатах. Решта дворових, знаючи, що пан бере штурмом Чорну полонину, байдикували собі в холодочку.

Кухарчук підморгнув розбійникам, що все, мовляв, спокійно, і вони запакували килим з господинею до карети. Слава Богу, Бебекалиха не була така вгодована, як її чоловік.

Вйокнувши на коней, Шпінька крикнув гайдукам, аби відчинили ворота.

— Щось ви швидко, — підійшов старший. — Невже пані вас не почастувала?

Сонце стояло в зеніті, і вартовий був аж мокрий від спеки.

Другий гайдук далі сидів собі в тіні під горіхом.

— Отці-бернардинці не люблять зайвих балачок. Се люди діла. Бо сказано ж у Святому Писанії: “Віра без діл мертва”, - кучер намалював у повітрі двома пальцями великого хреста.

— Еге ж. А се що? — показав він рукою на край килима, що випинався з карети.

— А се дарунок її милості ордену бернардинців.

— А-а, — багатозначно прогудів гайдук, — ну що ж, така добра справа зарахується панству на небі.

Тут Сва Бебекало прийшла до тями і почала видавати з килима здавлені звуки.

— Вйо, мої любі! — крикнув на коней Шпінька і шмагонув їх батогом. Карета рвонула з місця.

— Се тобі на склянку вина! — вилетіла з віконця монета і впала до ніг гайдука. — Випий за наше здоров’я!

— Авжеж! — радісно гукнув вартовий, виходячи з хмари куряви. — Хай вас Бог береже! — махав він услід прочанам капелюхом. — Приїжджайте до нас ще раз!

Що творилося в цей час у кареті — важко переказати. Принаймні крики радості тут були не менші, ніж “Віват!”, який напередодні не давав спати усій панській садибі.

— Які веселі ченці-бернардинці! — гайдук підкинув у руці монету і пішов зачиняти ворота. — Не те що наш пан превелебний, який лише про свою горлянку дбає!