Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Гей, стріляй, моя рушнице,

Щоб почула моя киця!

Біля корчми “Маруся” зранку стояла бричка Шикароша.

— А чи не продає нас тишком-нишком Мотя Лейбус? — кивнув Графинчик Іванові Качулці.

— Не знаю, — знизав той своїми широчезними плечима. — Зрадників — на палю!

Пинтя заборонив йому брати у село шаблю, і він від такої прикрості був набурмосений, як ведмідь. Із превеликим задоволенням задушив би когось зараз голими руками.

Розбійники підкралися до відчиненого вікна. Графинчик спритно вискочив на плечі Качулці й обережно заглянув усередину. Корчмар, трясучись, рахував гроші, а Шикарош задоволено стояв над його душею.

— Кожен раз будеш мені давати по десять дукатів, а ні — то я на тебе Бебекала натравлю! — задоволено крутив очима в різні боки економ. — І не приведи Господи, комусь про це розпатякаєш!

— Ну, що там? — прошепотів Качулка.

— Біблейська сцена “Побиття немовлят царем Іродом”. В образі немовляти — бородатий Мотя Лейбус, — Графинчик скочив на землю. — Слухай, а може би ми Шикароша провчили? Аби знав, що негоже ображати наших компанйонів!

— Хай буде! — байдуже погодився Качулка.

Вони почекали, поки задоволений економ вийшов із корчми. В руках він тримав чорну лікарську валізку.

Шикарош щось собі насвистував, коли то здоровенний кулак Качулки зненацька тріснув його у вухо.

— Ой! — зойкнув він, і на мить навіть його косе око стало на своє місце. Розбійники спритно зв’язали економа і заткнули йому рота кляпом. Потім понесли до найближчого звору, де протікав маленький струмочок.

— О! — зрадів Графинчик, побачивши поруч великий мурашник. — Тут наша економна милість заодно й підлікується. Сі милі тваринки очищують кров, — стряхнув він із себе велику руду мураху. — Я вже не кажу про неабияку втіху, яку вони завдають, лоскочучи крихітними ніжками.

Отож аби економ якомога глибше насолодився своїм становищем, вони ще й зняли з нього штани і, зв’язаного, поклали голим задом на мурашник. Той затріпався і благально подивився на опришків.

— Ні, ні, дорогенький! — категорично заперечив Графинчик. — Се тобі не хлопів батожити! Се набагато гостріші відчуття!

Мотя Лейбус мало не плакав, коли до нього зайшли опришки.

— Вай-вай-вай! Мене пограбували! — кинувся він до них. — Забрали майже все, що я так тяжко збирав, — вирішив прибрехати він, хоча йшлося всього про десять дукатів. — О моя бідна Сара! Тепер Мотя Лейбус — жебрак! Як він допомагатиме своєму найкращому другові Пинті?!

— Ти про се? — показав Графинчик чорну валізку.

Вираз корчмаревого обличчя відразу змінився.

— Так тут, брехлива пико, усього десять дукатів! — глузливо глянув опришок на Лей- буса.

Моті відразу стало зле і він налив собі молока.

— Усього десять дукатів? — щиро здивувався він. — А де Шикарош? — вирішив єврей змінити тему, після того як залпом вихилив кухлик.

— Лежить, відпочиває. Ги-ги! — показав Качулка здорові зуби, які він ніколи не чистив.

Аби згладити конфуз, корчмар розповів опришкам про дідича із сусіднього села Кривий Клинець.

— Сей Бринда страшно мучить людей, — чорні очі Лейбуса збільшилися до велетенських розмірів. — Зробив серед поля браму і кожному, хто їде не через неї, дає 25 нагаїв.

— А чи водяться грошенята у сього Бринди? — загорілися очі у Графинчика.

— Се дуже великий панисько. Має красні фільварки[53] і добра повні комори. А грошей стільки, що коли їх провітрює, то граблями перевертає.

— Цікаве поводження з реманентом, — піднявся задуманий Графинчик. — Дай нам, Лейбусе, у щось перебратися, і ми на короткий час покинемо твоє миле товариство. Стій! — перехопив він руку корчмаря. — Валізка нам знадобиться!

Невдовзі Шикарошова бричка вже летіла в напрямку Кривого Клинця.

— А Пинтя нам нічого не скаже? — запитав Качулка, голосно хляскаючи двійко коней.

— Де відвага, там і щастя. За таке діло отаман нас тільки похвалить! — продумував деталі Графинчик.

І справді, невдовзі посеред голого поля вони побачили дерев’яну браму. Біля неї сторожувало кілька гайдуків на конях. Побачивши, що бричка не звертає до воріт, а їде по дорозі, вершники кинулися навперейми.

Графинчик заліпив собі ляпаса, розкуйовдив волосся і надірвав комір жакета. Коли вершники вже були поблизу і могли чути, він закричав: “Рятуйте! Розбійники! За нами женеться сам Пинтя! З ним двадцять зарізяк!”

Гайдуки на мить спантеличилися, пороз- зиралися довкола, а далі рвонули за бричкою.

— Де ваш пан? — крикнув їм Графинчик, коли вони зрівнялися.

— У маєтку! — відповів старший.

— Супроводжуйте мене до нього!

— Слухаю, ваша милосте!

Пан Бринда у смугастому халаті сидів у кріслі-гойдалці і все гарненько розглядав у підзорну трубу.

Він давно запримітив бричку, яка проїхала повз його браму, котру він називав аркою слави на честь героїв тринадцятої австро-турецької війни.

Про сю війну всі вже давно забули, бо тоді баталії з бусурманами[54] відбувалися частіше, ніж ярмарки у Хусті.

Та Бринда заповзявся виховувати пошану до історії, бо саме у сій війні його предок втратив півмізинця на лівій нозі.

А тому вдячний нащадок спорудив “арку слави” і всіх примусово гнав через неї.

— До дідька! — лаявся тепер він. — Чому сі недотепи не змусили бричку проїхати під аркою?! Се якраз був би тисячний шанувальник тринадцятої австро-турецької війни! — порпався він у своїх паперах.

Тим часом бричка в’їхала на подвір’я, здійнявши хмару куряви. За нею влетіло і четверо гайдуків.

— Ваша милосте, за нами женуться! — збіг на ґанок Графинчик. — Сам бузувір Пинтя! Ми ледве вирвалися!

— Пинтя? — здивовано промовив Бринда. Се міняло справу. Зрештою, сей молодий панок зможе проїхати через “арку слави”, вертаючись додому. — Замикайте ворота, бовдури! — крикнув він гайдукам. — Хіба не чуєте — Пинтя їде!!!

Бог наділив Бринду великим здоров’ям і настільки ж малим розумом. Про розбійника Пинтю він знав, але надіявся на своїх двадцятьох міцних гайдуків, яких відбирав по своїй подобі — здорових, рудих і недалеких. Тому всі вони були наче його позашлюбні діти. А може, ними й були.

Пан відразу повів Графинчика до своєї спальні, де над ліжком висіла стара рушниця — свідок тринадцятої війни. Бринда зняв рушницю зі стіни.

Коли вони присіли у вітальні, він поклав її собі на коліна.

— Се рушниця мого діда, — тицьнув він дулом у Графинчика. Той обережно відвів кріса вбік. — Тепер мені жоден Пинтя не страшний!

— Пане… е-е… Як вас величати? — галантно вклонився опришок.

— Бринда, — скочив господар і по-військо- вому кивнув головою. — Кальман Бринда.

— Так-от, пане Кальмаре. Себто Кальма- не, — рушниця трохи плутала карти Графинчикові, і він гарячково шукав вихід із ситуації. — Сей страшидло Пинтя звідкись дізнався, що я везу весь свій спадок, — гість для наочності підняв чорну валізку. —І — уявляєте? — вчинив на мене напад!

— Та ви що?! — переводив погляд пан Бринда з чорної валізки на Графинчика. — І скільки там?

— Усе, що ми мали, — запнувся опришок і схлипнув. — П’ятсот дукатів.

— П’ятсот дукатів у такій маленькій валізці? — не повірив Бринда.

— Золотом! — прошепотів йому на вухо Графинчик.

— О-о! — із розумінням кивнув господар. — І на Бога ви такі гроші при собі возите?

— Я був не сам, а з економом пана Бебекала. Бідного Шикароша схопили ці нелюди! — Графинчик голосно висякався. — Може, поїдьмо його визволяти? У вас он яка рушниця!

— Ні, ні, ні! — уперто замахав головою Бринда, перелякано глипаючи у вікно.

— А якщо Пинтя зараз приїде сюди? Ви не знаєте, милий Кальмане, які це дикуни! Своїх бранців живими їдять! Навіть без солі!

— Без солі? О Ісусе!

— Шикароша почали жувати відразу при нас! — Графинчик навіть показав, як розбійники це робили.

Бринда зняв зі стіни ще й пістоля і всунув у руку Графинчикові:

— Так буде надійніше, — задоволено промовив він.

— А що робити із сим? — підняв опришок чорну валізку.

— Такі гроші не можна залишати напризволяще, — погладив Бринда свого рудого бакенбарда. — Знаєте що? Ми вашу валізку покладемо до мого схрону.

— А він там не загубиться?

— Та ви що?! У мене надійна система! Про неї ніхто не знає! Але й ви, шановна жертво підлого нападу, тримайте язика за зубами! Гаразд? — Бринда відхилив килима, що на турецький манер висів на стіні.

“Мабуть, трофей із тринадцятої війни”, - відзначив подумки Графинчик. За килимом були приховані двері. Господар дістав великого ключа, який був прив’язаний до пояса, і відімкнув таємну кімнату. Там було стільки грошей, що вони, рівно складені в купочки, встеляли всю підлогу.

— О-о! — тільки й спромігся захоплено вимовити Графинчик. — Тут просто ідеальний порядок! Зразу видно господарську руку.

— Я тут люблю відпочивати, — вишкірив свої конячі зуби задоволений господар. — Вашу валізку ми покладемо у самий куточок. Там, де стоять граблі.

“Невже він справді гроші сушить?” — дивувався Графинчик. — От одоробло!”

Бринда роззувся і навшпиньки, аби не ставати на пачки, почав пробиратися з валізкою до середини. Розбійник вирішив скористатися тим, що той відклав рушницю.

— Пане Кальмане, — тихенько покликав опришок і наставив пістоля на господаря.

— А він не стріляє, - байдуже кинув той. — Ще з тринадцятої війни.

— А-а, — кивнув головою Графинчик, витягаючи із жилета два своїх пістолі. — Сі перевірені. Роблять дірки завбільшки з монету.

— Ну, тоді надійні. Але ви їх краще націльте кудись убік, — ніяк не розумів, про що йдеться, Бринда.

— Пане Кальмане, мушу вас розчарувати, хоча ви мені страшенно симпатичні… - почав був Графинчик.

— А-а, то у вас у валізці немає п’ятиста дукатів! — засміявся Бринда. — Я так і думав! Більше ніж на чотириста п’ятдесят вона ніяк не тягне.

— Ні, мій шановний, милий, золотий і безцінний Кальмане! Річ зовсім в іншому. Просто Пинтя — се я, а тому зараз вас швиденько пограбую, — приязно усміхнувся Графинчик.

— Що?! — закліпав Бринда.

— Поверніться до мене спиною. Ось так! — командував розбійник. — А тепер трохи нагніться, мій друже! Ще більше! О, чудово! Боже, який вигляд!

Він дістав з кишені яблуко і поклав на спину Бринді.

— Що ви мені там поклали? — запитав

— Се, мій дорогий Кальмане, останнє диво техніки. Називається “бомбочка”. Повторіть!

— Бом-боч-ка! — пролопотів Бринда, не повертаючи голови.

— Боже, які таланти пропадають у наших горах! З вас, любий приятелю, був би чудовий філолог. Ось так з ходу запам’ятати таке складне слово! — примовляв “Пинтя”, пакуючи грошенята до валізки. — Але повернімося до останнього винаходу військових інженерів під лагідною назвою “бомбочка”. Так-от, мій голубчику, один необережний ваш рух — і вся ся чудова кімнатка разом з вами злетить у повітря. Оце буде грошовий дощик!

Натрамбувавши грошей так, що валізка стала твердою як камінь, Графинчик вирішив попрощатися.

— Любий Кальмане! Ваш внесок на благо народу неоціненний. Пам’ятайте про се! Ви гідні ваших достойних предків. Я вами пишаюся! І не забувайте про бомбочку! — він замкнув двері і опустив килим. Збігши сходами з ґанку, Графинчик попросив гайдуків провести його до “арки слави”, бо, розчулившись розповідями господаря, він хоче неодмінно через неї проїхати.

А пана Бринду знайшли аж під ранок, коли його шукав уже весь двір. Хтось звернув увагу на стогони за стіною спальні. Коли зняли килим, виявили потаємні двері. І коли їх виламали, перед дворовими відкрилася дивна картина. Посеред Кімнати, устеленої грошима, стояв скрючений у три погибелі його милість, а на спині в нього лежало зелене яблуко.

— Зніміть з мене бомбочку! — ледве вимовив він. — Тільки обережно, бо вибухне!

Коли ж йому подали яблуко, він мало не зомлів. Від довгого стояння в одній позі Бринда заробив радикуліт і тепер переважно лежав, втративши усякий інтерес не тільки до “арки слави”, але й до тринадцятої та усіх подальших воєн.