Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Ой, вівчарю молоденький, вернися додому,

Бо повісять тебе пани на буці сухому.

Столиця стривожилася вістками з гір, в яких знову стало чутно про розбійництво. Ясновельможний цісар Леопольд видав наказ, за яким порушника громадського спокою та миру розбійника Пинтю належало схопити і судити цісарським судом. За голову цього злочинця призначено неймовірну плату в тисячу дукатів. З Відня до Хуста приїхав найкращий слідчий, барон Юрґен фон Ґутентаґ, який відразу приступив до роботи.

— Мені потріпен полонений панді та. Путь- який! Фітразу! — тихо промовив віденський слідчий, розглядаючи холодними сірими очима свої пещені руки. Говорив він з відчутним столичним акцентом.

— Звідки ж я його вам візьму?! — сполошився комендант Хустського замку Дюла Кокош.

— Хіпа фаші темниці фже цілком порожні? — далі розглядав нігті фон Ґутентаґ.

— Капітана Смоляка до мене! — гаркнув комендант у коридор. — Негайно!

Через хвилину до комендантської забіг переляканий Штефан Смоляк.

— Капітане, у фашому замку є який- непудь полонений пандіта? — запитав віденський слідчий, оцінюючи постать новоприбулого.

— Півроку тому ми схопили Дмитра Сливовицю. Якраз слідство і допити закінчили. Можемо вішати! — витягнувся як струна Смоляк.

- Ґут! Зер ґут! — задоволено промовив фон Ґутентаґ і знову переключив свою увагу на манікюр. — Зафтра ми почнемо операцію. Мені потрібно дфадцять фаших найліпших людей.

— Усе, що завгодно, — комендант витер спітнілу лисину білою мережаною хустинкою. — Нам цей Пинтя уже три роки кісткою в горлі сидить!

Барон скорчив гримасу і неквапливо вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись.

Комендант із капітаном багатозначно перезирнулися.

Тим часом Мотя Лейбус повідомив Пинті, що в п’ятницю в Хусті страчуватимуть опришка Дмитра Сливовицю.

— Ти чув про такого? — запитав отаман Шпіньку.

— Не чув. Але ж нас тут довгенько не було…

— То що будемо робити?

— Підемо прогуляємося, — хитро посміхнувся той. — Може, щось собі на базарі купимо. Я страх як люблю обновки!

У п’ятницю зранку маса людей сходилася до Хуста на торговицю. Розбійники розділилися на кілька груп. Пинтя пробирався до міста разом зі Шпінькою. Вони їхали на конях, ладно вдягнені у парадні шати статечних ґаздів.

— Ади, яка шкала! — показав Пинтя на сухоребру кобилу, яка, спотикаючись, ледве тягнула віз, навантажений дровами. Підвода якраз заїхала в калюжу, і заднє колесо мертво осіло в болоті.

— Вйо, Красавко! Вйо! — даремно періщив батогом коняку такий же худий, як і вона, селянин з обвислими вусами.

— Чого, чоловічку, скотину мучиш? — зупинилися біля нього опришки. — Ачей, вона за себе слово не скаже?

Той мало не плакав:

— Чесні ґазди, мушу продати сі дрова у Хусті на торговиці, бо вдома нема що до рота кинути. А як тут застрягну, то що дітям жона зварить?

Пинтя скочив з коня, вхопився за вісь двома руками, припідняв воза, аж колесо завертілося в повітрі.

— Ой-мой! Ти що, хіба так не годен? — усміхнувся отаман.

Селянин аж рота відкрив.

— Дякую, паночку! — пробурмотів він.

— А скільки хочеш за дрова? — примружив око Пинтя.

— Та якби заробити який дукат…

— А за воза?

— Е, кому таку старовину треба] — усміхнувся у вуса селянин.

Пинтя витягнув з череса п’ятку та й йому простягає:

— Тут маєш за дрова і воза. А конями й одягом поміняємося.

— Що, що, паночку? — нічого не розумів той.

— Але живо! — прикрикнув Пинтя і став стягати із себе дорогий, вишитий по краях уйош[46].

Наступної миті селянин сидів на чорному вгодованому коні в ґаздівських шатах, які на ньому, ясна річ, висіли, як на тичці.

— А що я вдома скажу? — спантеличено примовляв він.

— Скажеш, що дрова продав цісареві Лео- польду! — засміявся Пинтя, одягаючи сорочину, яка відразу тріснула на його широкій спині. — Вйо, Красавко! — крикнув він кобилі, і та, насилу перебираючи ногами, потягнула завантажений віз.

— Так ми, отамане, і до полудня не доїдемо! — невдоволено почухався батогом Шпінька, їдучи кроком поруч.

Пинтя дотягнув до найближчої хижі — такої старої, що и кілками підпирали, аби не розпалася. Зупинив воза і пішов до господи. Але двері були низькі-низькі, так що треба було сильно нагинатися. Пинтя уперся руками в одвірок, підняв геренду та й так зайшов. На постелі лежала жінка, біля якої бавилася купка діточок.

— Дай Боже здоров’я! — зняв Пинтя потертого селянського капелюха.

— Дай Боже і вам, — тихо промовила жінка.

— Чи потребуєш дрова, ґаздине? — роззирався Григір на довколишню бідноту, яка прозирала з усіх щілин.

— Та як не потребую? Чоловіка забило в лісі деревом, а я сама лишилася з п’ятьма діточками. Та й не можу з тої біди вийти, — сплакнула вона. — А тут ще й похворілася…

Пинтя вивантажив дрова у дворі, ще й грошей дав удові на хліб. Та, вражена й розчулена, вийшла проводжати несподіваних благодійників аж за обійстя.

— Душки мої файні та чесні, аби вам Бог дав панування! — гукала вона вслід опришкам, а дітки махали руками.

Порожній віз затарахкотів значно швидше, і невдовзі розбійники були вже у Хусті.

— Ади, яке красне місто! — дивувалися побратими, їдучи вузенькими мощеними вуличками, оглядаючи церкви та кам’яниці.

На базарі вже все вирувало[47], кричало, сперечалося, обіймалося, било по руках і випивало.

Народу зібралося — тьма. Всі тільки й говорять, що про Пинтю та його побратима, якого нині будуть вішати.

Опришки стали зі своїм возом у ряд, де продавали худобу.

— Я тут посиджу, послухаю, — проказав Пинтя Шпіньці, натягаючи дідів капелюх на самі очі. — А ти метнись по торговиці, може, щось цікаве видивишся.

Сидить Григір на возі, начебто куняє, а сам уважно дослухається, що сусіди теревенять.

— Так от сей, кумоньку, Митро Сливовиця, — каже верховинець, який сірих волів продавав, — се в Пинті права рука, головний радчий.

— Так, так! — згідливо махає головою кум Микола у високій баранячій шапці.

— А самого Пинтю сі бісові діти ніяким падом не можуть зловити. Бо в нього є така чарівна галузка, якою він від куль, як від мух, відмахується.

— Так, так, — киває головою кум Микола.

— Та що ти, чоловіче, таке верзеш? — не втрималася і таки встряла до розмови кума Поланя. — Нема в нього ніякої галузки! Се бабині казки! Видно, тобі кума Олена збрехала. Недарма до неї бігаєш раз у раз!

Кум Петро сконфузився.

— А се, бач, було так, — діловито поправила хустку на голові Поланя. — Йде Пинтя по лісі, бачить — бук височезний. А на самій маківці висить сорочка, шабля і рушниця. От думає Пинтя: як би його дістати? Залізти — дуже високо. Уперся руками об дерево та й зломив його. А на сорочці написано: хто мене одягне — того жодна куля не візьме. А на шаблі витиснеш: сею шаблею пів- світа зарубаєш. А на рушниці пише, що нею півсвіта застрелиш. От ніхто і не може Пинтю зловити, дав би йому Бог здоров’я.

А Григір слухає та й у вус підсміюється.

— Так, так, — киває головою кум Микола. — Але, все ж таки, мої любі кумоньки, то було зовсім не так.

— А як? — аж за боки взялися ті.

— А ось як! У Пинті, - озирнувся він і нахилився до кумів, — у долоні трава дев’яти- сил зашита. І через се зело у руці його не мож убити.

“Де сей чортів Шпінька запропастився?” — набридло вже Григору слухати побрехеньки про себе.

— Чесні ґазди, — звернувся він до кумів, зайнятих балачками про його безсмертя, — чи не попильнуєте за моїм товаром? — кивнув він на воза зі шкапою. — Доки я товариша відшукаю.

— А чого ж! — згодився кум Петро і тут же повернувся до кума Миколи. — Так-от, у Пинті не одне серце, а два. Коли одне працює, друге спить…

Отаман знайшов Шпіньку в корчмі, де той розповідав трьом заїжджим євреям, як визначити, котрі гроші праведні, а котрі грішні.

— Грішні гроші притягують біду, — щебетав Шпінька. — їх відразу треба позбуватися. А праведні притягують щастя і багатство.

— І як се можна визначити? — поправив свій чорний капелюх Мойше Вайс.

— Се можу зробити тільки я. Маю такий Божий дар з малих літ. Відколи з коня гепнувся.

Євреї схвально закивали головами, щось ґелґотячи по-своєму.

— Ану визнач! — висипав Вайс із гаманця паперові банкноти.

— І мої! — виклав другу купку Абрагам Ровт.

— А мої чим гірші? - і собі складує купку Лейба Цінкус.

Шпінька заплющив очі і почав щось бурмотіти. А сам тим часом під столом помастив долоню медом, що його завбачливо купив. Тоді став водити нею по грошах. І — о диво! Чимало купюр поприлипало до його руки. Причому здебільшого найкрупніші.

— Вай-вай-вай! — хитали головами єврейські купці.

— Магістре Шпінько! — перебив побратима Пинтя. — Його милість князь Кобилян- ський дуже хоче, аби ви перевірили на грішність його статки з маєтку Великі Дрова. Бо вже місяць, як не годен спати!

— Іду сю ж хвилину! Прошу мене вибачити! Князь не сміє чекати! — відкланювався той спантеличеним євреям, запихаючи їхні “грішні” гроші до кишені і пропихаючись до виходу.

Аж тут почав бити бубен, і всі з корчми повалили надвір. До шибениці, яка височіла посеред площі, під’їхали підводи з вояками та катом. На поміст звели чоловіка з дерев’яною таблицею на грудях. На ній щось писало, але здалеку не можна було прочитати. Руки арештанта були зв’язані ззаду. Шию нещасного оповила мотузка, кінець якої тримав у руках кат.

Міський оповісник ще раз забив у бубен, і коли на торговиці стихнув галас, оголосив:

— Указом його імператорської величності, сьогодні тут, у Хусті, буде страчено небезпечного злочинця Дмитра Сливовицю, якого суд визнав винним у розбоях та злодійстві.

Юрба захвилювалася.

Але знову забив бубен, і всі замовкли.

— Та з нагоди Зелених свят його імператорська величність оголошує таку милість: якщо знайдеться той, хто заплатить за сього злодія 50 дукатів, засуджений буде випущений на волю.

Натовп зашумів, як море, голосно перемовляючись.

— А чому так багато? — вигукнув булоч- ник з червоною, як помідор, мармизою (певно, мав проблеми з тиском).

— Саме у стільки оцінено заподіяну ним шкоду, — незворушно відповів глашатай.

— Що чинимо? — запитав Пинтя тихенько Шпіньку.

— Не подобаться мені се все, — крутив той свого короткого вусика. — Аби не було тут якоїсь пастки.

— Пропаде ж чоловік даремно, — не згоджувався Пинтя. — Може, хтось' і нас колись так викупить від шибениці.

— Нас ні за які гроші не продадуть! — сумно посміхнувся Шпінька.

— То чи є охочі заплатити за сього злодійчука викуп? — голосно крикнув в юрбу бубняр. — Ну?!

— Нам самим сього ні в якому разі робити не можна! — категорично заперечив Шпінька.

Пинтя згідно кивнув і почав гарячково роззиратися довкола. Неподалік він побачив цигана Мішка з Качулкою та Доманичем і став швидко до них пробиратися крізь натовп.

Міський оповісник ще трохи вичекав, а тоді оголосив:

— Починаємо страту!

Усі захвилювалися. Вояки, що оточили шибеницю, припідняли рушниці до грудей, аби в разі штовханини стримувати народ. Якась жіночка заголосила на всю площу. Кат підійшов до Сливовиці, щоб зав’язати йому очі. Але той невдоволено тріпнув головою і голосно мовив:

— Хочу гори бачити! Най до кінця бачу рідні верхи!

Кат одягнув йому на шию зашморг, і тепер зайойкали жінки у різних кінцях площі.

— Стійте! Стійте! — раптом почулося біля шибениці. — Я плачу за нього!

Уся площа голосно зітхнула, і задні почали давити передніх, аби й самим побачити такого добряка.

Люди стали тлумитися й штовхатися.

— Пропустіть його! — наказав барон фон Ґутентаґ, який пильно за всім спостерігав, сидячи на стільці біля шибениці.

На ешафот піднявся обдертий циган, і юрба голосно засміялася.

— Ось! — дістав Мішко із пазухи гроші. Від хвилювання у нього сіпалася права нога.

Бубняр почав їх повільно перераховувати. Закінчивши, ствердно кивнув головою і оголосив:

— Рівно п’ятдесят дукатів.

Натовп радісно загомонів.

Якийсь сміхованець[48] голосно крикнув:

— Слава хустським циганам!

Усі зареготали.

— А звідки в тебе, цигане, такі гроші? У кого ти їх украв? — напосівся на Мішка міський оповісник.

Той, бачачи, що опинився в кільці вояків, та ще й на шибениці, і так мало від страху не зомлівав, а тепер аж зігнувся.

— Ваша милість, гроші не мої. Се дав мені один добродій, який не хоче слави, а лише бажає врятувати ще одну християнську душу. Так мені і сказав. Ще й заплатив за те, аби я се зробив, — аж трясся Мішко.

Юрба здивовано загуділа, чуючи таку мову. Схоже, циган тут справді був ні до чого.

— Ану, чесна громадо, гляньте, чи ні в кого гаманець не пропав? — про всяк випадок запитав бубняр.

— Ага! Зараз кожен другий скаже, що в нього гроші зникли. Ой, а де мої п’ятдесят дукатів? — знову розвеселив усіх сміхованець, вочевидь, тесля, бо в його кучерях було повно стружки.

— Та хто з собою такі гроші носить — ми їх і в очі ніколи не бачили! — крикнула тітка з кошиком зеленини[49] в руках. Оповісник застиг, не знаючи, що має робити.

— Гроші внесено! Відпускайте Сливовицю! — почав обурюватися натовп. — Так нечесно! Гей, верніть табору гроші!

Хтось кинув надкушеним яблуком у глашатая, і тепер уже захвилювалися не тільки люди, але й вояки. Фон Ґутентаґ кивнув бубняреві, і той сам заходився розв’язувати руки Сливовиці, бажаючи чим швидше зникнути з обурених людських очей. Натовп радісно загукав.

Мішко тим часом спробував у цьому хаосі непомітно злізти з шибениці. Він пам’ятав, про що домовився з Пинтею, і тепер намагався точно все виконати. Звідки ж йому, бідолашному, було знати, що за ним слідом уже пущені найкращі нишпорки віденського слідчого?