Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Ой гайдуки пана дуки, не в'яжіть ми[33] руки:

Самі будете рубати смереки та буки.

Його милість пан Бебекало мешкав у Трьох Пеньках, хоч до його маєтності належало ще дев’ять сіл в окрузі. Він уважав себе людиною дуже культурною, начитаною і передовою. Навіть грав у шахи і писав листи до столиці, хоча й з помилками. Тому щиро гадав, що всім його підданим вельми пощастило з таким господарем.

Його кам’яний будинок стояв на узгірку і був не тільки найбільшою спорудою у Трьох Пеньках, а й однією з найпишніших у тутешніх околицях. Кращий маєток мав хіба що пан Нагаєвський, але в того було ще й на чотири села більше. Ця думка дуже непокоїла пана Бебекала і часто не давала йому спати.

— Чому? Чому?! Чому?!! — бив він чолом у хвилини безсоння перед образом Миколи Чудотворця. — Чому у Нагаєвського, цього дурного і пихатого індика, аж на чотири села більше?! Зроби, святий Миколо, чудо! Прошу тебе!

Та Миколай Угодник глибокодумно мовчав. Через кілька хвилин Бебекало позіхав, шкрябав черево і, важко зітхнувши, човгав м’якими капцями до свого ліжка, де, як завжди, хропіла висока, мов вежа, пані Бебекалиха. Вона принесла своєму чоловікові у посагу[34] половину маєтності, але Бебекало вважав, що його п’ять сіл були значно кращими за п’ять жінчиних. А тому не проминав нагоди їй відімстити. Але тишком-нишком, бо боявся суворого голосу і твердої руки своєї тещі.

Тому зараз він закрив носа дружині двома товстими пальцями, і та через хвилину голосно зойкнула і, глибоко хапнувши повітря, очманіло сіла на ліжку.

— Що сталося, серденько? — запитав дружину з лукавинкою Бебекало.

— Ой! — не могла відійти та, тримаючись за серце. — Мені снилося, ніби я тону у нашому ставку.

— Се, мабуть, на щастя, — підбив подушку Бебекало і підтягнув нічний ковпак на голові. — Дурний спить — дурнеся снить! — промурмотів він собі, задоволено закрив повіки і підтягнув ковдру до самої шиї.

Бебекалиха ще хвилину сиділа на ліжку, лупаючи очима в темряву, а потім так само несподівано впала на подушки, як і піднялася. А вже за мить спальню панства Бебекалів наповнювали два гармонійні похропування: високі ноти належали її милості, а низькі — його.

Уранці Бебекало вставав зазвичай з мігренню. Він обв’язував мокрим рушником голову і невдоволеним поглядом дивився зі свого великого вікна на світ.

— О лайдак, запізнився! Не пощастило Петрові Біленькому! Ой не пощастило! — поплескував він себе по колінах пухкенькими долонями. — Гей, хлопаки! — гукав він двом гайдукам, які завжди сторожували біля будинку. — Ану, всипте Петрові Біленькому десять батогів, аби знав, як на роботу до пана запізнюватися!

І гайдуки вже вели попід руки старого, сивого чоловіка, босого, у широких селянських штанях та простій сорочині. Той щось намагався пояснювати, кричав у вікно панові, але Бебекало заткнув вуха пальцями, аби нічого це чути. А то, не дай Боже, його добре серце не витримає і змилостивиться.

А це дуже зле не тільки для його господарства, але й для хлопа. Бо хлопів, як і скотину, треба тримати в дисципліні. Інакше з них будуть харцизяки, розбійники, зарізяки, а не піддані його милості.

— Р-раз! — вголос рахував Бебекало крики нещасного, які доносилися зі стайні. — Д-два! Т-три!

На цифрі вісім зойки зупинилися. “Що таке? — стривожився пан і навіть перестав пилочкою підрівнювати нігті. — Може, гайдуки мене погано почули? От глухмани!”

Але ні! Сторожа вже тягнула через подвір’я непритомного селянина, чия сорочка на спині швидко закривавлювалася. “От який уже старенький став Петро Біленький! Навіть десяти ударів батогом не витримує!” — розмірковував Бебекало. — “Ну і як з таким хирлявим чоловіцтвом конкурувати з паном Нагаєвським! А той, до речі, своїм хлопам менше двадцяти п’яти батогів і не виписує! Так, треба ставати жорстокішим! Треба бути могутнім і незворушним, як… як меч!”

При цьому Бебекало уперся поглядом у стіну, на якій висіли навхрест дві шаблі його предків. “Так, — підняв він статечно голову, — треба відродити дух лицарства славного роду Бебекалів!” І глянув на родинний герб, який висів над шаблями. На ньому були зображені три барани.

— Паночку, ваша ранкова кава! — служниця занесла до покою срібну тацю з порцеляновим кавником та чашкою.

— Так, так, Ганусько! — Бебекало кинув на неї довгий погляд і, коли та вже відходила, гучно ляснув у долоні.

— Ой! — зойкнула від несподіванки вродлива чорнявка.

Бебекало задоволено реготнув. Потім дістав із креденса[35] свою люльку з довжезним цибухом, сів у крісло-гойдалку, обережно двома пальцями взяв чашку з кавою і, заплющивши очі, затягнувся.

“Та-ак, на чому я зупинився?.. — продовжував він свої ранкові розмірковування. — Ага, барани… Вівця — це наша священна тварина, як для індусів корова. Вівця — це символ…” Він пролупив очі, щоб знову глянути на герб.

Але що це? До панського двору непомітно забіг кучерявий підліток. І тут же замішався в юрбі дворових слуг.

— От лайдак! — від обурення Бебекалові навіть сперло дихання. — Гайдуки! — гаркнув він не своїм голосом. — Ану, хапайте кухарчука Івася!

Сторожові кинулися по подвір’ю і вхопили підлітка, який щойно прибіг. Той пручався, репетував і плакав.

— Ти диви, що ці хлопи витворяють! — не тямив себе від люті Бебекало. — Вже скоро вечір, а воно тільки на роботу тягнеться! Ану, всипте йому…

Тут погляд Бебекала впав на чашку, з якої парувала запашна чорна кава.

— Гм… — посміхнувся він, — А дайте йому напитися чорної кави! Але… хлопської!

Він підкликав до себе старшого гайдука і щось йому зашепотів на вухо, посміхаючись на весь рот.

Той здивовано знизав плечима і вибіг виконувати наказ. Хлопчина, не очікуючи нічого доброго від пана, розмазував сльози по обличчю, розповідаючи, що мати занедужала, а він мусить годувати молодших братів і сестричку.

Нарешті гайдуки витягли посеред подвір’я бочку, по вінця наповнену гноївкою.

— А тепер напоїть сього лайдака “чорного кавою”! — наказав Бебекало, зручніше вмощуючись у кріслі, аби не пропустити жодної деталі.

Івася схопили за ноги і під несамовитий крик занурили у гноївку. Він витикав голову, аби дихати, але його знову і знову впихали в бочку, поки він таки не наковтався темної смердючої рідини. З усіх свідків цієї сцени весело реготав лише Бебекало. Решта дворових сумно споглядали на знущання над кухарчуком.

— Думаю, з нього вистачить! — плеснув у долоні його милість. Івасеві було так зле, що він не міг стояти на ногах, і його попід руки відвели з подвір’я.

— За роботу, мої кохані! — голосно крикнув Бебекало, і всі відразу заметушилися. — Ви бачите, який у вас справедливий пан! Карає тільки винних!

Через мить подвір’я спорожніло, і його милість знову міг зануритися в роздуми про баранів. Але щойно він смачно затягнувся зі своєї довгої люльки, тримаючи її мало не при коліні, яку дверях щось загупало і до покою ввірвався задиханий економ.

— Що стряслося, Шикароше?! — здивовано глипнув Бебекало на управителя. — Що за дурні манери?

— Ваша милосте, вибачте за вторгнення. Але справа того вимагає! — очі Шикароша після Пинтьових ударів дивилися в різні боки. І Бебекало ніяк не міг второпати, з котрим із них він має спілкуватися.

— Ну, що там? — він скривив невдоволену міну і сьорбнув кави.

— Зникла отара овець, яку пас Іван Качулка, — схилив голову економ.

— Так всипте йому двадцять п’ять, хай зізнається, куди ц дів! — Бебекало встав і заходив по кімнаті, склавши руки за спину: — Невже я маю вчити вас, Шикароше, таких дрібниць! Це ж очевидне!

— Та річ у тім, що й Іван Качулка зник! — важко ковтнув слину економ.

— Як це — зник? — зупинився Бебекало.

— Жодних слідів не виявили. Окрім одного.

— І що це? — Бебекало знову сів.

— Напис на пеньку.

— Який, до дідька, напис? Не тягніть, Шикароше! Бо я й так лютий як бик!

— На пеньку біля вівчарської колиби ножем вирізано: “Тут був Пинтя”.

— І що? — ніяк не міг второпати його милість. — А якби там було написано: “Тут був Бебекало”? Що се має означати?

— А се значить, ваша милосте, що у нас знову завелися розбійники.

— Що?! — Бебекало підскочив так, що мало не перевернув на себе тацю з кавою. — . Які, в біса, розбійники?! Я їм дам розбійників! Бидло смердюче! — махав він кулаком невідомо кому.

Далі призадумався і тихо проказав:

— То виходить, у мене вкрали сорок три вівці?

— Так, ваша милосте, — якомога нижче схилив голову Шикарош.

— Ох! — важко зітхнувши, Бебекало впав у крісло. — Єво! — крикнув він. — Умираю! Без ножа ріжуть! Негайно неси мої ліки!

На цей крик із задніх дверей висунулася голова в чепчику довгов’язої господині, яка принесла чоловікові не лише половину статку, а й пляшечку густої чорної рідини.

— Адаме, серденько моє! Не напружуй себе роботою! Ти ж знаєш, що тобі не можна. Пинтя — круглий сирота. Але годувався у нанашки.

— Чудово! Киньте її до темниці. Я думаю, вона нам багато чого цікавого розповість.

— Слухаюсь, ваша милосте.

— І подвойте охорону всіх маєтностей. Залучіть до сього і хлопів, хай їм грець! Хто буде протестувати, нещадно карати різками!

Шикарош, подзвонюючи шпорами, вибіг виконувати наказ. А Бебекало взяв сухе тістечко, але, задумавшись, так і не доніс його до рота, розтрощивши в своєму кулачищі.