Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Одну-м річку перескочив, другу-м пересвиснув,

Та я буду паном в горах, хоч би-м і повиснув.

Так і зажили вони удвох з вівчарем. Спали у колибі[17], що Янко змайстрував посеред лісу, та й пасли панську отару. Час від часу хтось із них спускався в село, аби дізнатися новини та запастися харчами. До нанашки Пинтя не хотів заходити, хоч люди казали, що вона вже пересердилася і чекала на свого хрещеника. Як-не-як, уже звикла до його батярських витівок. Та парубійко не поспішав повертатися. У горах зовсім не те життя, що в долині.

Тут можна цілісінький день лежати горічерева на травичці, вправлятися на шпцалці, збирати ягоди чи грибочки, варити юшку чи бавитися з Люципером. А головне — ніхто нічого тобі не каже.

Янко був повного протилежністю Зубані. Здається, він ніколи й голосу не підвищував. Говорив ледь чутно. Все сприймав як належне. Ані комахи не образить — не те що людини. Усе називав тільки пестливими словечками. Кровопивці-комарі для нього були “комариками”, кусючі, обридливі мухи — “мушками”, грізний ведмедисько, який рикав по хащі, - “ведмедиком”, несамовита гірська буря — “дощиком”. Сказано ж — Причмелений. По селі плели, що в дитинстві Янко впав з драбини на голову. Відтоді й став добряком.

Пинтя уважно слухав свого старшого побратима і старався його наслідувати. Адже він теж недавно з драбини гепнувся. Може, всі після такого падіння стають диваками?

“Наша доля й так уже прописана на небесах, то нащо їй противитися?” — запитував не раз Янко, здіймаючи догори сині, як волошки, очі.

За ним зводив погляд на небо Пинтя, вдивляючись у хмари так, що аж в очах рябіло. “Цікаво, і що там написано? І де? Принаймні я нічого не бачу. Треба в Янка навчитися грамоти”, - вирішив він.

З якогось дива Причмелений умів читати. Чи се його дяк навчив, з яким по сусідству жив, чи хто інший, але він потрохи вчив сеї науки і Пинтю.

— Ану, хлопику, а се яка буквиця? — казав він Пинті, виводячи патиком закарлючки по глині після дощу.

Як не дивно, Григір виявився здібним учнем. Всмоктував у себе знання, як пісок воду. Така “зелена школа” тривала би ще довго — принаймні до зими, — якби чергове нещастя не впало на бідолашну Пинтьову голову.

Якось після ситного обіду, коли особливо приємно лежати горічерева і відчувати, як зав’язується сало, на овиді з’явився вершник.

Він скакав просто до них, тож Пинтя відірвав допитливий погляд від неба та перевів його на незнайомця.

— Хто се, Янку? — запитав він вівчаря.

— Се, видно, Шикарош, панський економ, — напружено вдивлявся той.

— І що йому треба?

— Не має чоловік роботи, тож мусить кров пити, — Янко вже підіймався та обтріпувався.

— Дай Боже здоров’я, паночку! — низько схилився він, здіймаючи капелюха перед чорним вусанем на вгодованому коні. Той щось невдоволено буркнув і скочив із сідла на землю.

— А се що за один? — тицьнув він пальцем на Пинтю.

— Се, паночку, сирота з нашого села. Допомагає мені вівчарити.

— Я йому платити не буду! — сердито блиснув управитель чорними, як вугіль, очицями. — Так і знай, Причмелений!

— Я вас добре знаю, паночку, — криво посміхнувся Янко.

Поки Причмелений з Пинтею зігнали овець докупи, Шикарош зробив кілька спраглих ковтків зі своєї фляшки.

— Одна, дві, три… — почав він рахувати, торкаючись кожної вівці рукою, мовби та могла виявитися примарою, — сорок три… — Нарешті він витер спітніле чоло: — А має бути… має бути сорок чотири! Чи не так, Причмелений?

— Видно, паночку, сталася помилка. Жодної вівці я сього літа не стратив, — сполотнів Янко, мнучи капелюх у руках.

— То ти хочеш, придурку Божий, сказати, що я, економ пана Бебекала, брешу?!

Він, як гроза, насувався на вівчаря.

— Ти знаєш мої правила, чи не так? Що я роблю за кожну втрачену вівцю? — він узяв Причмеленого за вухо і боляче стис. — Що? Не чую!

— Рубаєте пальці, - ледь видихнув Янко.

— Я тобі вже давав останнє попередження? — мало не виривав вухо з м’ясом Шикарош. — Кажи, придурку!

— Давали, паночку, — заплющив очі довготелесий і худий як скіпка вівчар.

На це Боже і безневинне створіння тепер страшно було глянути. Він був як з хреста знятий.

— Клади руку тут, — тягнув панський економ Янка до поваленої берези. — Вас, лайдаків, інакше порядку не навчиш!

Він поклав розчепірену долоню вівчаря на почорніле дерево і витягнув шаблю. Янко весь трясся і беззвучно ридав. Його рука смикалася, але він її від кори не відривав.

— Чому бути, того не минути! — прошепотів він і перехрестився.

Шикарош спочатку примірявся шаблею до мізинця, а далі широко замахнувся.

— Чекайте, паночку! — почув він ззаду голос Пинті.

— Чого тобі? — зло обернувся економ до парубійка.

Та це було останнє, що він побачив. Велетенська колода завбільшки з людину вдарила його просто в чоло. Від несподіванки Шикарош відступив кілька кроків назад, і шабля випала з його правиці.

Тоді Пинтя ще раз добре тріснув його межи очі, і лице Шикароша стало нагадувати гнилий помідор. Економ пана Бебекала, високо змахнувши добротними чобітьми, завалився в траву.

Пинтя підійшов до нього і зі словами “Бог трійцю любить!” підняв колоду для останнього удару.

— Не треба, хлопику! — почув він слабий голос Янка. — Ти ж його вб’єш!

— Туди йому й дорога! Се ж диявол, а не чоловік! — опустив колоду на землю Пинтя.

— Не варто на свою душу смертний гріх брати, — Причмелений підійшов до Шикароша, який лежав, розкинувши руки. — Чекай, а як ти сю колоду підняв? — звернув він увагу на важкого бука. — Се ж хіба два здорові хлопи підіймуть!

— Не знаю, — й собі задумався Пинтя, — я в ту хвилю тільки гадав, як твій палець врятувати.

Аж тут легінь згадав про босорканське зілля, і від думки, що воно таки почало діяти, хай і значно пізніше, розхвилювався і розчервонівся. Янко, згорбившись, сидів на колоді. Він був збайдужілий до всього.

— То що тепер будемо чинити? — запитав Пинтя, коли трохи заспокоївся.

— Не знаю… — відказав, зітхаючи, Причмелений. — Тобі, хлопику, тепер тільки одна дорога — у ліс або в інші краї. Шикарош такої ганьби ніколи не забуде. Доки тебе зі світу не зживе, доти не заспокоїться. Се справді звір, а не людина.

— А ти? — запитав Пинтя.

— А я… — задумався Янко. — А що я? У мене буде все, як написано… Відвезу сього кровопивцю у село. Попрошу у пана заступництва. Може, й змилостивиться. Як ти втечеш, то думатимуть на тебе.

— Ходи зі мною, Янку! — вдарив його по плечу легінь. — Удвійку в лісі не пропадемо!

— Як підемо двоє, нараз оголосять нас розбійниками, — заперечно хитнув головою вівчар. — Рискатимуть по лісах з гайдуками[18], доки не впіймають. Не хочу я себе чути зацькованою звіриною! Як на мене — хай буде, що буде!

— Як знаєш! — став збиратися Пинтя, бо закривавлена голова економа почала виявляти ознаки життя. Янко склав приятелеві у бесаги[19] всі харчі, що мав, подарував і свого вівчарського ножа.

— Бери, хлопику, все, — примовляв він, — бо невідомо, чи мені ще се знадобиться.

На прощання вони міцно обійнялися.

— Йди на Чорну полонину. Там тебе ніхто не шукатиме, бо туди хіба птах залітає. До зими перебудеш, а далі — що вже пан Біг дасть, — вівчар ще раз глянув на нього синіми, як небеса, очима і притиснув до свого великого і доброго серця.

— Прощавай, Люципере! — потермосив Пинтя загривок кудлатого пса, до якого вже добряче звик.

— Знаєш що? Бери його зі собою! — раптом запропонував Причмелений. — Чує моє серце, що я вже не буду вівчарити. Якщо мене заберуть гайдуки, то шкода псові пропадати. А тобі він у лісі придасться. Принаймні не буде на полонині так самотньо. Та й хижий звір до вас не приступить!

— Гаразд, — усміхнувся радісно Пинтя. Ну що, Люці? Вперед, на Чорну полонину!

Пес весело загавкав, лизнув на прощання руку колишнього господаря та й побіг за легінчуком. Мабуть, зілля таки на нього вплинуло. Бо розумів усе з півслова.

А Янко ще довго сидів, дивлячись, як поволі меншають постаті двох його найвірніших товаришів, аж доки вони зовсім розчинилися в лісі. Вівці розбрелися по ліщині, але кому тепер до них було діло?