Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Нащо тобі, пане-брате, торбину двигати[26]?

Ліпше тобі, пане-брате, людей розбивати!

Перед відходом Муха повів Пинтю до Чортового зуба. Це була скеля, що нависала над урвищем, у яке легко можна було зірватися і зламати шию.

— Недарма її прозвали Чортовою, — присвиснув хлопчина. Муха прив’язав себе мотузкою до одинокого дерева на кручі й потиху став з неї спускатися, відштовхуючись від скелі ногами.

— Вуйку, що ви робите? — гукнув йому Пинтя, схилившись над прірвою. Муха вже бовтався на мотузці десь посередині скелі, а внизу під ним дзюркотів гірський струмочок.

— Бери другу мотузку, обв’язуйся і спускайся за мною! — долинув знизу опришків голос.

Повагавшись, Пинтя так і зробив. Але розбійника під кручею вже не було.

— Вуйку, де ви?! — загукав спантеличений Пинтя, обережно спускаючись по мотузці й пильно вдивляючись у гостре каміння, поміж яким біг гірський потічок.

Люципер з цікавістю спостерігав за цими альпіністськими вправами, прилігши на теплу від сонця скелю і звісивши донизу голову.

— Чого галасуєш? Я тут! — почувся зовсім поруч голос старого.

І справді, на цій висоті під скелею був невеличкий виступ і починався ледь помітний вхід до печери. Побачити його знизу або згори було неможливо.

Розбійник схопив Пинтьову мотузку і притягнув до себе.

— Ого! — задивився, хитаючись, легінь собі під ноги. — Якщо звідси гепнутися, то костей не позбираєш!

— Ходімо! — наказав Муха, розпалюючи смолоскип, який стояв при вході в печеру. -

Зараз, синку, ти побачиш те, за що люди ладні продати душу самому дияволові!

Печера виявилася доволі довгою, хоча й не широкою. Певно, тому розбійники тут не жили. До головного склепу з різних боків вело кілька входів.

— Ось тут, синку, і ховається наша опришківська слава!

А смолоскип кидав тьмяні відблиски на бороду Андрія Мухи та його козячу шапку. Так що часом Пинті здавалося, що це не приязний та балакучий дідусь, а таємничий і незнайомий печерний дух.

Стариган підійшов до великої кованої скрині й почав шукати щось на своїй шиї. Далі зняв хрестика на шнурочку і запхав його до замка. Кілька разів ним прокрутив; і всередині щось клацнуло. Хрестик виявився добре замаскованим ключем.

— Хитро придумано! — пошкрябав потилицю Пинтя.

Муха підняв віко скрині, і печера заграла дивовижним світлом, яке відбивалося від золотих та срібних монет.

— Ого! — голосно здивувався такому багатству хлопчина.

— А ти думав, що розбійники тільки те й роблять, що лежать горічерева та штани протирають? — опришок узяв жменю монет і почав насипати у мішечок, який завбачливо приніс із собою.

— А хто се мої скарби тривожить? — раптом пролунав невідомо звідки гугнявий голос. — Кому вже білий світ не милий?

Пинтя відразу схопився за пістолі, а Муха й далі незворушно наповнював торбинку грошима.

— А ти мене вже й не пізнаєш, холера би тебе вхопила? — кинув він невдоволено у чорну глибину печери, яка невідомо де закінчувалася. — Як ся маєш, бісове поріддя?

— Та не може сього бути! Невже се ти — Андрій Муха власною персоною? Ну в тебе і вигляд, старий! — загудів незнайомий голос. — А я думав, що ти вже давно ноги простягнув та й у пеклі смажишся!

— Ага, дочекаєшся! Я ще хочу з молодицею пожартувати! Мені поспішати нікуди, — заусміхався дідусь.

— Тому й вирішив мої комори спустошити?

— Ти ж знаєш нашу угоду: сі скарби стануть твоїми, коли відійде останній опришок.

— Хо-хо, та се вже станеться незабаром! — продовжував неприємний голос. — Як бачу, славний розбійник Андрій Муха прийшов, аби передати їх мені навічно. Чи не так? Зійшло на пси розбійниче ремесло!

— Не спіши, лисий дідьку, поперед батька в пекло! — опришок уже наповнив по краї мішечок і зав’язав його шкіряним паском. — Бачиш сього славного легеня? — ударив він по

плечу Пинтю. — Він тепер опікуватиметься розбійничими скарбами.

— А се ще що за один? — Григору здалося, що він бачить у темряві дві червоні цятки, які, напевно, були очицями невідомого.

— Ну то виходь, познайомлю, — добродушно запропонував дідок.

Та з темряви ніхто не вийшов.

— Невже настрашився, щезнику[27]? — засміявся Муха. — Щось ти сильно лякливий став. Так і наші скарби не вбережеш!

— Я собі міркую, чи ти мене не дуриш? Бо сей парубійко на розбійника зовсім не виглядає. Та й молодий він ще, аби пістолі носити.

— Се, ніхтолице, вчора приведений до розбійничої присяги славний опришок Пинтя, який самому Шикарошу тумаків надавав. Так що тепер він розбійничими скарбами відатиме.

— Побачимо ще, який з нього розбійник буде! — сердився голос. — Пам’ятай нашу угоду: розбійником лиш той називається, який розбоєм промишляє. Спочатку подивимося, як він себе покаже!

Тим часом Муха зайшов до бокової печери, де зберігався різний одяг. Якого вбрання тут тільки не було!

— Вуйку, а нащо ватазі стільки одягу? — насмілився запитати Пинтя, коли таємничий голос замовк. Він здивовано перебирав солдатську форму, чернече одіння, навіть жіночі шати.

— А се, синку, для роботи. Інколи розбійник мусить видавати себе за іншого, аби здійснити свої хитромудрі плани.

Муха відібрав собі просту домоткану сорочку та білі полотняні широкі штани.

Тепер він був звичайним сільським дідусем — у постолах та потертому капелюсі.

Свою кумедну козячу шапку він одягнув Пинті.

— Ось тепер ти вояк хоч куди! Хе-хе! — засміявся дрібно старий. — Ну, полізли на Божий світ, синку?

— А що в іншому склепі? — запитав Пинтя про другий боковий вхід.

— Зараз глянемо! — освітив дорогу Муха, високо піднявши смолоскипа.

У сусідній коморі зберігалася зброя. Чого тут тільки не було! Чудернацькі шаблі та палаші[28], довгі криві ножі, пістолі та рушниці різних армій, діжка з порохом та торбинки зі свинцевими кулями.

— А се для чого? — запитав Пинтя, показуючи на гак, вбитий у стіну.

— Тут ми солонину вішали, — зітхнув дідок. — Та, на жаль, за три роки все з’їлося. — Він пошкрябав черево. — Доведеться тобі, синку, самому себе годувати.

Виходячи з печери, Муха крикнув у темряву:

— Бувай, дідьку! Дасть Бог, побачимося ще на сьому світі!

Але у відповідь ніхто не озвався. Видно, нечистий сердився.

— А що там далі? — запитав Пинтя, махнувши рукою вглибину.

— Там уже його царство. Ми туди не ходили. Як кажуть, береженого Бог береже!

Коли вони вийшли з печери, їм аж зарябіло в очах від світла. Прийшовши до тямки, вони полізли по мотузках нагору. Люципер від радості аж звивався біля них — стривожився, певно, довго їх не бачивши.

— Тримай, синку, — Муха повісив на шию Пинті хрестика-ключа. — Гляди, не загуби! А то без скарбів залишишся!

Друзі повільно йшли лісом до свого полонинського сховку.

— Бачиш сю ялицю-яснолицю? — Муха показав Пинті на старезне дерево. — Вона незвичайна.

— А що в ній, вуйку, особливого? — дивувався Пинтя.

— Якщо закинути на неї якусь річ товариша, то дерево відразу скаже, в біді він чи ні.

— А як се воно може говорити? — не йняв віри парубійко.

— Воно мовчить. Речі самі за себе кажуть. От дивись! — при сих словах Муха закинув на гілляку свою торбинку для тютюну. Кисет сиротливо захитався на висоті, зачепившись пояском за голочки.

— Бачиш: він виглядає як завжди. Значить, зі мною все гаразд! — засміявся дідусь.

Пинтя й собі розреготався із дідового жарту.

— Дарма смієшся, синку, — похитав головою Муха. — Коли ватага йде на справу, то кожен щось своє залишає на сій ялиці-ясно- лицій. Аби, як хтось пропаде, знати його долю.

Пинтя поплював на долоні й намірився лізти на ялину, аби зняти дідів кисет.

— Нехай висить! — зупинив його опришок. — Знатимеш по ньому, як старому Мусі ведеться.

— А де ж ви тепер куриво будете носити? — запитав хлопчина.

— А се мені для чого? — поплескав той по калитці[29] з грошима. — Я собі нового куплю!

Уже майже доходячи до їхньої гірської домівки, Муха знову зупинився.

— Що се, синку, за дерево? — поклав він руку на скривлений стовбур.

— Грушка, — Пинтя здивувався, що він раніше її не помічав. — А як се, вуйку, вона може рости так високо в горах?

— Бо се грушка-мудрушка. Вона теж чарівна, — пошкрябав бороду дідуган.

— А що вона робить?

— Коли хтось підходить до нашого сховку, вона розцвітає, - погладив кору дерева розбійник.

— Ая?! — дивувався Пинтя. — Хіба таке можливо? І взимку?

— Взимку — не знаю. Бо я тут, слава Богу, не зимував.

— То ви по ній бачили, що я йду на Чорну полонину?

— А ти як гадав, синку? — підморгнув Муха.

Нарешті вони вийшли на галявину біля своєї домівки. Маня, яку про всяк випадок заперли подалі від гріха до печери, аж голову вистромила поміж кілків і жалібно замекала.

— Золота моя! — кинувся випускати її старушок. — Як ти будеш без мене?

Пообідавши поливкою з дикого голуба, який потрапив у сильце — одне з тих, що їх опришок завжди розставляв у декількох місцях, — вони на прощання сіли. Пинтя вдруге за життя затягнувся люлькою. Та дубове листя йому значно менше сподобалося за нанашчину травичку. Коли хлопчина відкашлявся, Муха поцілував Маню в носик і важко зітхнув.

— Ну що ж, прощавай, розбійниче життя! — сумно проказав він скрипучим голосом. — Прощавайте і ви, славні побратими Чорної полонини! Відкланюється від вас старий Андрій Муха, який іде помирати межи людьми.

Він зняв крисаню[30] і мовчки пожував губи. Вітер розкуйовдив і без того пелехате, геть сиве довге волосся. Старий опришок змахнув набіглу сльозу, і вони рушили в долину. Половину грошей Андрій Муха залишив Пинті.

— Буде тобі на перший час. А до Чортового Зуба без потреби не лізь, — помахав він пальцем.

Насамкінець старий опришок мав показати хлопчині місце зимівлі, а вже звідти їхні дороги розходилися. Чи назавжди — цього, мабуть, не відав ніхто. Окрім, якщо вірити розбійничим байкам, ялиці-яснолиці.