Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Та я стрілю з револьвера, із того нового,

Ой із того, що-м ізробив, — із дерев’яного.

У п’ятницю зранку до темниці, де сиділи три сестриці-босоркані, зайшов настоятель замкової каплиці, отець Густі.

— Що принесли, отче? — позіхнула Зубаня.

— Прийшов вам дати розгрішення та останнє причастя, — мовив пузатий, як бочечка, отець превелебний, котрий ледве втиснувся у вузькі двері камери.

— Ліпше би ви нам принесли грінку хліба та чарку, — показала свій єдиний, як копито, зуб нанашка. Від побаченого піп тричі перехрестився.

— Що він нам приніс? — приклала руку до вуха Глуханя.

— Хіба не бачиш? — показала перстом Сліпаня. — Себе!

— Покайтеся, діти мої! — попросив єлейним голоском отець Густі.

— Хіба що в тому, що не задавила сього батяра, лайдака, задрипанця і хама своїми руками, ще коли його годувала! — прошипіла Зубаня, витягнувши сухі, але цупкі, як корчі, руки.

Піп як ошпарений відскочив до стіни.

— Файно вона його назвала! — захихотіла Глуханя. — Так і треба товстому!

— Отче, а йдіть-но сюди! Най вас роздивлюся! — попросила Сліпаня, манячи священика кривим перстом.

— Гаразд! Я прощаю вам усі гріхи! Амінь! — швидко промовив отець Густі і, перехрестивши камеру, голосно загупав у двері, аби його випустили. Увесь мокрий, він упав на руки вартовим зі словами: “Се справжні чортиці! Для них навіть пекло буде замалою карою!”

Опівдні в Хусті на торговиці зібралася сила народу. Посеред площі стояли три шибениці. В останній момент комендант з бароном вирішили виявити милосердя, замінивши спалення на повішання. Трьох бабць везли у залізній клітці, яка була призначена для Пинті. По обидва боки від них їхали гусари з оголеними шаблями. їх було так багато, що нанашку з сестрицями майже не було видно.

Вчинити викрадення було нереально. Але барон фон Ґутентаґ сподівався, що Пинтя таки покаже характер перед такою масою людей. Комендант, пам’ятаючи портрозу розбійників» про всяк випадок залишився в замку, привівши гарнізон до повної бойової готовності.

Трьох сестриць вивели на ешафот.

— А що стільки народу зібралося? — запитала Зубаня у ката. — Сьогодні що — свято?

Той тільки щось просопів у накинутій на голові накидці, крізь яку прозирали лише очі і рот.

— Зараз вчуємо! — промовила Глуханя.

— Ага, ще й побачимо! — підтакнула й собі Сліпаня.

— Босоркані! — раптом гукнув хтось із натовпу, і площа завирувала.

— Сам ти босорканя! — крикнула Зубаня.

Майдан зареготав.

— Се Пинтьові подружки! — вигукнув якийсь сміхованець, і всі повеселіли, ніби зараз мала початися не страта, а виступ комедіантів.

Наперед вийшов міський оповісник і глянув на барона фон Ґутентаґ. Той і собі глипнув на міський годинник на ратуші. До означеного Пинтею часу залишалося п’ять хвилин. Майже на кожному даху сиділи переодягнені агенти з рушницями. Повно їх було і серед народу. Викрасти бабць було неможливо. Барон задоволено кивнув головою.

— Іменем ясновельможного цісаря Лео- польда та Святої Церкви, — почав оголошувати звинувачення бубняр.

— Ба, що він там бубнить? — запитала Глуханя.

— Казав сліпий — увидимо! — згадала народну мудрість Зубаня.

— Де сліпий? — зацікавилася Сліпаня.

— Та цитьте вже! Дайте мудрого чоловіка послухати! — притупнула на сестриць ногою нанашка.

Чим довше читав глашатай звинувачення, тим більше зростало співчуття натовпу до трьох бабусь.

Нарешті міський оповісник замовк, і кат підвів сестриць до шибениці, натягаючи кожній зашморг.

— Ти здурів, чи що ти є? — лаялася Зубаня на нього. — Як я з тим буду дихати?

— Бевзь та й годі! — підтримала її Глуханя.

— Де бевзь? Де? — глипала по сторонах Сліпаня.

— Чи маєте останнє бажання? — запитав засуджених бубняр.

— О! І не одне! — радісно вигукнула нанашка.

— Можна тільки одне.

— Тоді зніміть з шиї цю кляту мотузку! Вона мені мозолі натре.

Майдан засміявся, все більше проймаючись симпатією до кумедних бабць.

— Се не можемо виконати! — розвів руками глашатай.

— Тоді дайте хоч люльку покурити! — зітхнула Зубаня.

— І мені! — додала Глуханя.

— Я старша за тебе, — не погодилася Сліпаня. — Тому я буду курити другою.

— Що, сліпа курко? Ти старша? Не сміши народ! — обурилася Глуханя і штовхнула так сестру, що та мало не повиснула. Сліпаня у відповідь дала їй копняка. Вони почали боротися із зашморгами на шиї, так що повішення могло відбутися кожної секунди навіть без ката.

— Што за тикий нарот! — плювався барон фон Ґутентаґ. — Нафіть пофіситися не фміють організофано! Тьху!

Тим часом з натовпу передали три люльки. Нарешті бабці, стоячи на ослінчиках із зашморгами на шиях на прощання задиміли.

— Боже, яке блаженство! — промовила Зубаня.

— Не життя, а казка! — заплющила очі від задоволення Глуханя.

— Все-таки нам дуже пощастило, сестрички! — пустила цівку диму Сліпаня.

Аж тут годинник на ратуші став вибивати дванадцяту годину. Барон кивнув головою, і сотні вояків відразу звели курки, роздивляючись довкола.

Ба, що се? Із гори Чебрин, яка здіймалася над Хустом, пролунав гучний постріл. Усі звели очі догори. Барон навіть став роздивлятися у підзорну трубу.

— Се Пинтя! — раптом крикнув хтось. — Він стоїть біля гармати!

Усі відразу загули, й собі вдивляючись у близьку вершину. Барон добре розгледів отамана, який стояв на широкому пласкому камені у простому верховинському вбранні.

— От чортів лайтак! — заскрипів він зубами. Поруч із Пинтею сидів чорний кудлатий пес, а двоє розбійників чимось набивали гармату.

— Зараз він удруге вистрілить! — вирувала юрба. — Відпускайте бабць!

— Капітане! — крикнув барон до Смоляка. — Періть гусарів і прифедіть сього злотія то мене!

Пинтя підніс смолоскипа до гармати і раптом щось так бухнуло, що здригнулася земля під ногами.

— Дивіться! Дивіться! — вказували всі на Хустський замок, який стояв якраз навпроти Чебрина. Але нові вибухи трясли землею, поки найдужчий не гепнув так, що люди попадали з ніг. На замку коїлося щось страшне. Він був оповитий вогнем та чорним димом.

— Пинтя вцілив у порохову вежу! — кричали люди, бігаючи по майдану, як мурахи.

— Він готується стріляти втретє! — гукала в паніці юрба.

Барон знову підніс підзорну трубу до ока. Пинтя здіймав угору долоню із трьома перстами, а двоє його побратимів знову набивали гармату. Мабуть, це вже добре помітили і в охопленому вогнем замку, бо над ним знялося простирадло, яке, видно, заміняло комендантові білий прапор.

— Замок здався! Замок здався! — всі здивовано перезиралися.

Пинтя підняв догори запалений смолоскип, попереджаючи про третій постріл.

— Відпускайте бабць! Бо зараз він гримне по майдану! — заверещала юрба і ринула до ешафоту.

Заскочений таким розвитком подій, барон скочив на коня, аби його не затоптали. І, клянучи на чому світ стоїть сей дикий народ, пустився учвал з площі. Кажуть, що зупинився він аж через три дні у Відні. Ледве живий, але все ще сповнений люті і лайок. Вояки, бачачи втечу начальства, порозбрідалися хто куди — подалі від біди і дурних вказівок.

Зубаня, Глуханя та Сліпаня відразу стали народними героїнями.

— На замок! — верещали вони. — Покажемо сим бузувірам, як бабусь переслідувати!

І натовп, озброєний палицями та кілками, посунув нагору, туди, де біле простирадло сповіщало про падіння неприступної твердині. На все це згори дивився Пинтя, сидячи на гарматі та гладячи вірного пса Люципера.

Циган Мітко та поранений гусар Юра від душі сміялися, спостерігаючи за панікою у місті. Незабаром до них мала приєднатися й решта ватаги — старий Доманич, Іван Качулка, Гатала, Шпінька, Графинчик, Митро Сливовиця і нарешті Кривий Пелех.

Хлопці справно виконали роботу, і тепер усіх чекала гостина у Моті Лейбуса. Адже дві ночі опришки не спали, носячи порох таємним ходом під замок. Аби у домовлену мить — о дванадцятій годині — підірвати порохову вежу, а з нею і всі надії барона фон Ґутентаґа.

І нарік Пинтю за се діло народ тричі славним. Бо він єдиний утік з Хустської темниці. Бо зруйнував замок дерев’яною гарматою. Бо змусив капітулювати твердиню, яка ще ніколи нікому не піддавалася…

І склали люди про Пинтю не одну пісню та думу. Аби у віках зберегти се ім’я для нащадків. Бо жив він по правді та справедливості. А може, й тепер живе, коли не вмер. Принаймні так казка каже. А казка, як відомо, не бреше. Але про се іншим разом…

КІНЕЦЬ