Пригоди тричі славного розбійника Пинті

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,

Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

Звістка про те, що Пинтя повернувся, мала у краї ефект бомби. Всюди тільки й говорили про пригоду в маєтку пана Нагаєвського.

Посильні з Хуста поскакали аж до Відня, а панство почало озброюватися та обростати гайдуками та вояками.

Тим часом розбійники третій день відпочивали після успішної вилазки у Песій Лабі. Шпінька спав, старий Доманич куховарив, а Качулка, Графинчик та Гатала вправлялися у киданні ножа: хто краще поцілить у дуба. Пинтя ж вирішив пройтися давніми місцями.

Біля ялиці-яснолиці він зупинився.

Шкіряного кисета Андрія Мухи на ній не було.

Він обійшов дерево довкола, роздивився уважно під ним, але тютюнова торбинка наче крізь землю провалилася.

“Дивно! — почухав Пинтя потилицю. — Мабуть, вітер відніс або звірина вхопила”!

— Кар-кар! — раптом пролунало над його головою, і велика чорна ворона злетіла із сусіднього бука. “Ади, Андрій Муха не збрехав, і його душа вже глядить на мене з небес”, - Пинтя зняв свою козячу шаПку і глянув угору.

— Як вам там, вуєчку? — крикнув Пинтя у височінь. У відповідь замжичив легкий дощ, який стих так само раптово, як і почався.

— Невже се ваші сльози із пекла? — побрів задуманий отаман до грушки-мудрушки.

Тут він став як укопаний, і його замріяний настрій ураз розвіявся. На дереві цвіла гілочка.

— До нас гості! — гукнув він, забігаючи на поляну біля ведмежої печери. Опришки посхоплювалися і почали ладити зброю та збирати речі. Найперше загасили ватру, аби не було видно диму. А далі стали обережно спускатися хащею в долину, стараючись першими виявити непрошених гостей.

Але що се? По лісу хтось ішов і на всю силу горланив:

— Розбійники! Де ви?

Через хвильку крик повторився:

— Пинтю, виходь! Я вже прийшов!

“Переслідувачі крадуться тихо, як рись, аби захопити зненацька, — міркував отаман. — А се щось нове у військовій тактиці”.

— Туди! — махнув він рукою в напрямку криків. Опришки вмить розсіялися і почали брати гостей у півколо.

Незабаром побратими дихнули легше: по хащі брів усього один чоловік, бідно і дивно вбраний, час від часу гойкаючи на всі груди:

— Розбійники! Виходьте! Я вас дуже прошу!

Нарешті він заморився і сів на пеньок. І вже зовсім охриплим голосом вимовив:

— Ну де ж ви, кляті розбійники?

— Та тут ми, тут! — пролунало позад нього.

Незнайомець швидко озирнувся і побачив шість рушниць, націлених йому просто в груди.

— Що за один і чого верещиш на всі гори? — запитав Пинтя.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився той і впав навколішки. — То ви є славний розбійник Пинтя? — поповз він на колінах до отамана.

— Я тебе, чоловічку, здається, про щось запитав, — промовив тихо Григір.

— Я — циган Мішко, — збиваючись, почав розповідь бородань.

— Воно й видно: верещиш як недорізаний! — кинув гостре слівце Шпінька. — Се ж тобі не табір, а гори!

Усі засміялися. В тому числі й циган.

- І чого тобі треба?

— Пане отамане, прошу вас, як Бога: прийміть мене до свого гурту. Маю семеро дрібних дітей, а годувати нічим. Жінка вже мене з хижі жене. А ви, я чув, добре заробляєте. То, може би, я з вами якийсь рочок побув, га?

— Ти гадаєш, що в розбійники як на заробітки ходять? — усміхнувся Пинтя.

— А чом би й ні? Зароблю трохи грошенят та й піду від вас! — циган усе ще стояв на колінах.

— А на шибеницю через рік не хочеш?

— А за що? — щиро здивувався Мішко.

Опришки зареготали.

— За те, що розбивати чужі маєтки будеш, дурна твоя голова! — не втримався Графинчик.

— Панцю срібний-золотий! — почав циган хапати Пинтю за штани. — Та будьте такі добрі, візьміть мене до себе! Свого поля не маю. Не дайте пропасти сімом крихітним діточкам!

— От вчепився, як чорт за стару вербу! — плюнув Гатала.

— А що ти вмієш? — запитав старий Доманич.

— Знаю ковальське ремесло. Працював у кузні чотири роки, — з надією промовив циган.

— Знаємо ми ваше ремесло: потягнути, що погано лежить, — слова Графинчика потонули у загальному реготі.

Пинтя відкликав Шпіньку вбік на пораду.

— То що будемо чинити, брате Василю?

— Колись і я до тебе так прийшов. І всі хлопці, що тепер з нами, — пригладив той чорні вуса, вже де-не-де посріблені сивиною. — Якщо вміє кувати, се нашим коням пригодиться. Та й циганська хитрість може нас не раз виручити. Адже ніхто не подумає на цигана, що він — опришок.

— Встань, чоловіче! — наказав Пинтя. Той піднявся з колін, чекаючи на присуд.

— Гаразд, станеш розбійником, якщо пройдеш випробування за нашим звичаєм, — проголосив отаман.

— Ура! Хай живе славний Пинтя! — аж заскакав на радощах циган і підкинув догори свою діряву шапку.

— Не кажи “гоп”, доки не перескочиш! — посміхнувся Графинчик.

— А що треба робити? — перестав підстрибувати Мішко.

— Ми тобі все розкажемо, — поплескав його по плечу Шпінька.

Перше випробування було традиційне — показати кмітливість.

— Ади, зараз стежиною буде йти з волом Мотя Лейбус! — кивнув на дорогу під лісом Пинтя. — Він нам їсти носить. Укради в нього вола так, аби він ґвалту не зняв.

— Та се не складно! — почухав свою кудлату бороду циган. — Але дайте мені… - його погляд обнишпорив опришків з ніг до голови, — дайте мені оце, — показав він на срібний дзвіночок, який носив на поясі Графинчик.

— А може, краще дати тобі оте? — показав опришок свій кулак. — Теж мені, злодій знайшовся!

Але срібний дзвіночок циганові побратими таки дали, а самі залягли у ярок, чекаючи, що буде далі. Мішко заліз на дерево, яке росло над дорогою, повісив дзвіночок на гілку і прив’язав до нього нитку, а сам сховався в кущах.

І справді, через якусь хвилю йде по дорозі Мотя Лейбус з бесагами, повними їжі. Як і було домовлено, раз на три дні він виносив опришкам харчі. А щоби в селі не запідозрили неладне, брав із собою вола начебто на випас.

Іде Мотя, озирається, чи не видно вже “чорних хлопців”. Аж тут чує над головою: дзень! дзень!

“Що за мара?” — сполошився Лейбус. Задер голову — аж на гілочці срібний дзвіночок зачепився.

— Вай! Та се, мабуть, дорога річ! — заусміхався корчмар. — Недаремно я так далеко худобину гнав! Ще й ґешефт[44] буду мати! Але як його, шпундики-мундики, зняти?

Придивився до ясена: можна залізти й такому немічному, як він. Лишив вола, а сам потиху, крякчучи, подерся деревом. Як уже посяг рукою по дзвіночок, глипнув униз, а за волом і слід запав.

— От дурна моя голова! Шкода, що вже сива! — та й спускається донизу тремтячими ногами. — Де ти, мій чорний волику, подівся?

Заглядає Мотя за одне дерево, за друге — нема скотини.

А розбійники регочуть, аж за животи тримаються. Пожалів Пинтя старого та й вийшов на дорогу.

— Вай-вай, славний отамане! — простягнув Лейбус до Григора худі руки. — У мене нечистий волика вкрав.

— Сей нечистий тепер у моїй ватазі, - посміхнувся Пинтя. — Мішком звати.

— Слава тобі, Аврааме! — здійняв до неба долоні корчмар та упав на коліна в молитву, доки розбійники вигнали з хащі вола.

— Але се ще не все, Мішку, — проказав до цигана отаман, коли щасливий Лейбус погнав худобу додому. — Головне попереду.

Під вечір, коли ватра добре розгорілася і опришки посідали довкола, Пинтя наказав стати циганові під смереку. Графинчик зібрав його довге, роками не чесане волосся докупи та й прибив кілочком до дерева.

— Що се ви чините? — перелякано вигукнув бородань, коли розбійник узяв до рук бартку.

— А зараз ми дізнаємося, чи ти не панський вивідувач? — посміхнувся Шпінька, затягнувшись люлькою.

— Який вивідувач?! Присягаюся всіма сімома діточками! — репетував Мішко, коли Графинчик водив сокирою довкола його бороди.

— Ми знаємо про тебе все, — вогонь кидав химерні тіні на обличчя Шпіньки. — Тому краще зізнайся!

— О Боже мій! — звивався біля дерева циган. — Я думав, що розбійники — славні люди, чесні, порядні, добрі, шляхетні! А ви мене хочете у хащі зарізати!

— Кінчай, Графинчику! — неголосно промовив Пинтя, сидячи по-татарськи.

— Отій, гаде, як вкопаний! — крикнув той циганові і щосили метнув до нього бартку.

Нещасний зойкнув і заплющив очі, але з місця не зрушив. Сокира вп’ялася в дерево, усього на палець від голови відітнувши волосся, зібране у хвіст і прибите кілочком. Циган трусився і мало не плакав.

— Йди сюди, Мішку! — покликав його Пинтя. — На, випий! — простягнув він йому пляшку горілки, яку приніс Лейбус. Той зробив кілька ковтків, а що паленка[45] була міцна, то аж вирячив очі.

— Се ти, братку, пройшов друге випробування, — усміхнувся до нього отаман. — Залишається третє — найважче.

— А може, тобі ліпше додому піти? Нащо тобі те розбійництво? — докинув своє слово Іван Качулка. — Якби я мав стількох діток, то би з ними бавився, а не по хащі нипав.

— О, ти ще не знаєш, як плачуть голодні діти, — схопився за голову Мішко. — Йой, панцю, моя біда без дощу росте. Каменя не вгризеш. Ні! Хочу бути з вами! Мушу додому діжку золота притягнути.

— Ну раз мусиш, то бери, — проказав Пинтя.

— Що брати? — не зрозумів циган.

— Грань з вогню.

— Що?! — Мішкові очі полізли на лоба.

— Маєш протримати в руках жарину з бука, доки вона не захолоне.

— Нащо? — мало не плакав Мішко.

— Аби ми знали, що ти нас під муками не продаси.

Шпінька відкинув палицею кілька більших жарин з багаття, і бідолашний циган, блідий як сирове полотно, вхопив одну з них у долоню. Пританцьовуючи, він йойкав, вив, молився, але руку не розтис. Через кілька хвилин показав товариству загаслу сіру вуглину на пропеченій долоні.

— Випий ще, Мішку, аби краще спав! — простягнув йому горілку отаман. — Тепер ти один із нас.

Того ж вечора циган прийняв опришківську клятву на пістолі та бартці.