Рент. Усна біографія Бастера Кейсі

21 — Ехо

Канада Мерсер (☼ розробник програмного забезпечення): Ми з дружиною найняли Ехо Лоуренс після одного обіду з друзями. Знайома пара, Тайсони-Нілси, саме народили свого первістка, і потреби немовляти постійно переривали застілля. Після того як матуся укотре вийшла, щоби приділити малюкові увагу, татко сказав: «Я тішуся, що ми поексперементували з сексом утрьох до того, як завели дитину». З немовлям у домі, сказав він, у них би ніколи не знайшлося досить часу та усамітнення, щоб випробувати зв’язування, вібратори та перевдягання в поліційну форму. Але тепер усе це для них — пройдений етап, і тому вони анітрохи не шкодують про появу маленького. Вони мали дуже щасливий вигляд.

Вийшовши з того обіду, ми з Сарою раптом відчули, що в нас дуже мало часу. Уже міркуємо про народження власних дітей, а ще не пробували навіть анального сексу. Ніколи й не обговорювали секс утрьох. За кілька днів ми зателефонували Тайсонам-Нілсам і запитали, як вони зустріли жінку, що погодилася на секс із сімейною парою. Вони знали одну дівчину, яка працювала виключно з парами нашого віку. Дівчину-найттаймера, яка радо відвідає наше помешкання після комендантського сигналу.

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Забудь про це. Поліція так і не знайшла того уйобка, що впилявся в мою родину. Останнє, що я пам’ятаю про батьків, — ми їхали. Ми завжди їхали. Мама завжди була за кермом сірої машини, яку їй видали на роботі, такої побитої зусібіч, що вона скидалась на шматок станіолю, який спершу зібгали, а потім спробували знову розкатати нарівно. Мама була інженером комунікацій і тому завжди читала мені лекції про продуктивність у робочому режимі: про продуктивність рівня Е в порівнянні з рівнем К. Вона зупинялася посеред естакади — так, що ми могли поглядати на шосе під нами й на потік автомобілів, що проїжджали внизу, і влаштовувала мені бліц-іспит про щогодинний об’єм і про чинник години пік у розрахунку дорожнього потоку.

Я спала на задньому сидінні цього сірого авта, коли хтось упилявся в нас лоб у лоб.

Сара Мерсер (☼ керівник відділу маркетингу): Коли вона приїхала, ми побачили молоду жінку з — як я назвала б це — сухорукістю. Один її лікоть був викривлений, вигнутий трішки, і ця рука здавалася паралізованою. Пальці згорнулися всередину долоні, й вона ніколи не користалась ними, щоб що-небудь схопити чи підняти. Нога з того самого боку була трохи коротшою за іншу, й вона, схоже, за кожним кроком закидала її аж від самого стегна і зайшла до нашої вітальні, відчутно накульгуючи.

Вона була б дуже гарненькою, якби не парез чи то параліч, який, схоже, залишив усю ліву частину її обличчя млявою та нерухомою. Бідолашка, вона доходила майже до кінця речення та зупинялася з широко розкритим ротом, вочевидь намагаючись видушити з себе потрібне слово. Це були справжні тортури, таких жахливих зусиль коштувало не перепиняти й не закінчувати кожну думку за неї. Після келиха мерло вона розповіла, що всі ці ґанджі походять від однієї травми мозку, якої завдала їй мати, ударивши по голові.

Ехо Лоуренс: Так і є. Я кажу так людям. Моя мама вдарила мене. Так само й тато, але зовсім не таким чином, яким я дозволяю це їм уявити. Насправді формально — це я їх ударила. При імпульсі від зіткнення я кулею вилетіла з заднього сидіння й ударила обох їх у потилицю. Офіцер на місці подій так і не вніс цього до протоколу, але я їм обом зламала шию. Я з такою силою вдарилася своєю головою об таткову, що права скронева доля мозку сплющилася. Ця крихітна ручка, яка в мене зараз є, — це та сама рука, що була в мене у вісім років. Нога трішки виросла. Афазія, коли я видушую з себе слова, — це невеличке крутійство: я вдаю, ніби останнє слово в реченні майже душить мене… і я замовкаю… намертво. Ніби я ніяк не можу видушити з себе потрібне… слово. Ця напруга змушує людей справді мене слухати.

Машиною, яка в нас врізалася, був інший сірий седан, що належав дорожньому управлінню округу, такий самий, як той, за кермом якого була моя мама. Побитий і пом'ятий зусібіч. Лобове зіткнення, а вони так і не змогли знайти того водія. Звучить… зараз, доберу слово… підозріло.

Сара Мерсер: Дівчинка виросла сиротою, зустрічалася з кожним, хто пропонував. Один з кавалерів потяг її до приватного свінгерського клубу, де люди займаються цим один в одного на очах. Він переконав її здійснити коїтус просто в центрі клубу. Ввійшов у неї ззаду. Вона — перша жінка серед прибулих того вечора, тому вони привертають багато зайвої уваги. Щоб витерпіти це, вона міцно заплющує очі. Весь час хлопець тримає її паралізовану руку й нашіптує на вухо: «Meine kleine hure…»[62].

У глибині душі вона втішається всією цією увагою, десятками незнайомих чоловіків, змушених на неї дивитися. Коли випробування вже позаду, вона виявляє, що її шкіра заллята більше ніж просто потом. Вона страшенно радіє, що не стала знімати туфлі, бо стоїть у невеличкій калюжі. Сперма всіх цих людей стікає з неї. Як би химерно це не звучало, але той вечір явно зробив дива з її самооцінкою.

До того вона навіть не знала, що той її залицяльник говорить німецькою.

Канада Мерсер: Постало питання венеричних захворювань, і вона наполягала, що тут нема ніякої проблеми.

Ця Лоуренс, вона пояснила, що робітники сексуальної сфери завжди практикують оральний секс як частину прелюдії. Вона сказала, що справжня мета цього — як годиться протестувати клієнта на хвороби. Сифіліс, сказала вона, смакує як курка з карі. Гепатит — як телятина з каперсами. Гонорея — як чипси, ароматизовані сметаною та цибулею. ВІЛ — як попкорн із маслом. Вона подивилася на мою дружину й сказала: «Дайте мені лизнути вашу кицьку, і я скажу вам, чи схильні ви до кондилом і чи не загрожує вам прогресуючий рак шийки матки». Більшість різновидів раку, сказала вона, смакують схоже на соус тартар.

Ехо Лоуренс: Уже дорослою я помітила, що від їзди в автобусі мої долоні пітніють. Коли я їхала в таксі, то ледве могла вдихнути. За кермом серце гупало в мене у вухах, а зір ставав чорно-білим. Я була от настільки від зомління. Я була певна, що хтось має в'їхати в мою машину. На несвідомому рівні мої спогади про те зіткнення тримали наді мною контроль. Це зайшло так далеко, що я не могла перейти вулицю, боячись, що якийсь водій поїде на червоне світло.

Мій світ продовжував руйнуватися, стаючи дедалі меншим і меншим.

Сара Мерсер: Канада вам розкаже. У нас сиділа приємна, мила кульгава дівчина, яка принесла з собою чорний шкіряний наплічник і поклала його на столі у вітальні.

У певну мить вона відставила келих із мерло й підійшла до наплічника, розкрила блискавку й стала витягати ці… штуки. Довгі, товсті штуки з рожевої гуми, настільки зношені в деяких місцях, що було страшно, як би вони не зламалися навпіл просто всередині тебе. Рожева гума, заляпана та заплямована. Брунатні плями, які, можливо, були старою кров'ю. Чорний наліт там, де підтікали батарейки. Штуки, про призначення яких я нічого не могла сказати. Наручники та пов'язки на очі. Клістир із носиком, що аж ніяк не був дуже чистим. Гумові рукавички. Якісь жахливі підпружинені штуки, що скидалися на товсті електрокабелі, вона назвала їх «затискачі для цицьок».

Усі ці жахи дівчина викладає на мій полірований обідній стіл «Дрексел Херітідж», там само, де ми ставимо індичку на День подяки. І розширювальне дзеркало, о господи, таке старе, аж із тріщинами в прозорій пластмасі. Я пам'ятаю, як вона каже: «Ви можете робити будь-що з цього зі мною…»

Ехо Лоуренс: Мій виступ — там, де я кажу про визначення у людей гепатиту й хвороб статевих органів на смак, — я розповідала це задовго до того, як зустріла Рента Кейсі. Той факт, що він може насправді зробити цей трюк, був повністю, цілковито, нів'їбенно неймовірним. Одного разу він лизнув мою пизду й сказав, щоб я зовсім покинула їсти яйця. За смаком моєї кицьки він визначив, що в мене зависокий холестерин. Пізніше прийшов мій аналіз крові — Рент, виявляється, влучив у десятку.

Канада Мерсер: Ця дівчина, Ехо, вона витягла товсту білу свічку та запалила її, сказавши нам почекати, поки віск розплавиться, щоб ми могли лити його їй на голі груди. Вона загасила сірника й сказала нам: «Я не хочу, щоб ви мучили мене, бо вам мене шкода. Я хочу, щоби ви справді насолоджувалися, мучачи мене». Вона сказала: «Я хочу цього вечора бути майже вами».

Ця юна особа сказала, що терпіти не може того, що вона називає «жалісливе садо-мазо».

Ехо Лоуренс: Прикиньте. На думку мені спала ідеальна терапія: якби я змогла зіграти зіткнення й вижити в ньому, то, можливо, я почала би позбуватися свого страху. Якби я могла просто стукнути свою машину об іншу, спричинивши дрібну аварію. Згодом я б зрозуміла, що фатальні аварії трапляються так рідко, що про них немає смислу й хвилюватись. Отож я почала переслідувати інших водіїв, вишукуючи ідеальну жертву для удару. Бездоганна аварія. Одна-єдина бездоганна, контрольована аварія.

Певна машина могла мати чудовий вигляд, але коли я наближалася, то бачила дитяче крісельце на задньому сидінні. Або водій був настільки молодим, що було ясно — аварія знищить його страховку. Або ж я слідкувала за кимось, поки не пересвідчувалася, що в них дуже низькооплачувана робота й останнє, що треба цим людям, — вивихнута шия.

Та хай там як, зміна ролей допомогла моїм нервам. Замість того щоб чекати смерті від якогось іншого легковажного водія, я стала хижаком. Мисливцем. Цілу ніч я вистежувала. Ви навіть не уявляєте, у скількох людей я висіла на хвості, роздумуючи, чи не стукнути мені їхню тачку.

Канада Мерсер: Ні, ми ніколи так і не зайнялися сексом утрьох. Дівчина навіть не скинула своєї куртки. За тиждень я повернувся додому й застав Сару на кухні, вона пила з дівчиною чай. Ми заплатили їй дві сотні доларів готівкою — за одну годину чаювання. Сара весь час розповідала їй, яка вона гарненька. За тиждень по тому я прийшов додому, коли Сара мила дівчині волосся в кухонній раковині. Сара зробила їй перманентну завивку з висвітленими пасмами й заплатила по дві сотні доларів за кожну з трьох годин, які це зайняло.

Якби Сарі вдалось підняти її самооцінку, ми сподіваємося, дівчина могла б знайти собі іншу роботу. За розмовами з нею, за постійним розхвалюванням ми й думати забули про наші плани завести дитину. Дівчина коштує нам так дорого й забирає в нас стільки вільного часу, що я б і собаку собі не дозволив купити. І до сьогодні ми бачимося з нею щотижня. І я впевнений, що в нас намітився деякий прогрес.

Ехо Лоуренс: Моєю ідеальною аварією виявився якийсь тип з мертвим оленем, прив'язаним до даху машини. Якийсь йобаний убивця Бембів, чувак у камуфляжній куртці та шапці-вушанці. Він вів бридкий чотиридверний седан із мертвим оленем, примотаним поздовж, — голова відкинулась на вітрове скло.

У місті дохлий олень — не така штука, яку легко спустити з ока, тому я тримаю дистанцію та їду за ним назирці крізь околиці, вичікуючи свій час, вибираючи найкращу точку, де б обдерти його душогубну задницю. Де-небудь, де аварія не заблокує рух та не загрожуватиме перехожим.

Прикиньте. Я полюю на нього так само, як він пантрував бідолашну чотириногу істоту. Чекаю свого найліпшого пострілу.

Я про те, що я справді в захваті від цього. Я така охуєнно збуджена. Я прослизаю на жовте світло, залишаючи між нами чималу купу машин. Я пригальмовую та відступаю, коли він повертає, а потім їду слідом у той самий поворот. Я даю іншим машинам прослизати між нами, щоб він не помітив, як довго я стирчу в його дзеркалі заднього виду.

В одному місці я упустила вилупка. Загорівся червоний, але він проскочив і на наступному розі повернув праворуч. Усі ці місяці вистежування — і моя ідеальна аварія вислизнула. Загорівся зелений, я рвонула з місця в надії знайти його, повернула в той самий поворот, але його не було. Через весь наступний квартал я їду, роззираючись на кожному перехресті, сподіваючись, що десь промайне оленячий труп, цей бідолашний, сумний забитий олень, але нічого, просто ні хуя. Нікогісінько. Мій годинник відлічує хвилини до ранкового сигналу, й остання річ у світі, яка мені потрібна, — це йобаний чек на п’ять сотень баксів за те, що мене впіймали на вулиці при світлі дня.

Сара Мерсер: Ми подзвонили Тайсонам-Нілсам, і вони зізналися, що теж не займалися з цією дівчиною сексом. Власне, вони кінець кінцем вирішили завести дитину саме через те, що простий підрахунок показав — це дешевше, ніж зустрічатися з Ехо щотижня.

Ехо Лоуренс: Слухай сюди. Я їхала додому, радіючи принаймні тому, що не отримаю штрафного комендантського квитка й не доведеться зіткнутися ніс до носа з якимось селюкуватим мисливцем над розтрощеною боковиною його авта, — коли це побачила мертвого оленя. Машина з’їхала з вулиці й гуде вхолосту на проїзній доріжці якогось фаст-фуду. Вікно водія опущене, й бородате обличчя гаркає щось у спікерфон для замовлень. У флуоресцентному світлі ліхтарів тачка здається поплямленою іржею. Фарба на ній обідрана. Більша частина машини жовта, наче сцяки, але двері водія небесно-блакитні. Кришка багажника бежева. Я з’їжджаю на узбіччя й чекаю.

Рука подає білий пакунок крізь віконце, водій віддає руці кілька купюр. Ще мить, і засцяно-жовта машина потихеньку котить по тротуару, в’їжджаючи в потік. Перш ніж він знову щезне, я вже сідаю в нього на хвості. Я затягую ремінь безпеки тугіше довкруж своїх стегон. За мить до того, як мій передній бампер стукне його бік, я глибоко вдихаю. Я заплющую очі й тисну педаль газу.

І знову, блядь, ні хуя. Тачка зривається вперед, пролітаючи між інших машин так стрімко, що мертвий оленячий зад метляє туди-сюди хвостом у мене перед очима.

Переслідуючи його, я забуваю про свої негодящі руку та ногу. Я забуваю, що половина мого обличчя не вміє всміхатись. Переслідуючи його, я не сирота й не дівчина. Я не найттаймер з убогою квартиркою. Оленячий зад вихляє крізь потік машин, і це все, що я бачу.

Попереду спалахує червоний. Засцяно-жовта тачка, її стопсигнали теж спалахують червоним, коли вона пригальмовує, щоби повернути праворуч. На одну мить олень щезає, поки я сама не завертаю за ріг. І тут, на тихій бічній вуличці без поліції та перехожих, я заплющую очі й… тарах!

Цей звук, цей звук досі лунає в моїй голові. Це намертво замерзлий час. Хотілося б тільки, щоб я вивела тоді цю гонитву й атаку, але я й так ніколи її не забуду.

Мій ніс зарився так глибоко в його багажник, що мертвий олень відв’язався. Мотузка порвалася, й олень розвалився. Десь біля живота тулуб розірвався надвоє. І всередині, замість крові та тельбухів, олень — білий. Абсолютно білий.

Водій розчахує двері й вилазить назовні, такий бородатий. Його стебнована камуфляжна куртка величезна. Вуха шапки підстрибують з кожним його кроком у моєму напрямку.

Я кажу: «Твій блядський олень…» Я кажу: «Він несправжній».

I чувак каже: «Ну ясна річ, він несправжній».

Я кажу: «Це… пінопласт?»

Олень виявляється мішенню для стрільби з лука — в натуральну величину.

І мисливець, він каже: «Де в біса твій прапорець?» Обійшовши мою тачку ззаду, він дивиться на мій номерний знак і каже: «Можеш мені повірити, я заявлю на тебе фоли… без прапорця… зіткнення з величезним перевищенням… численні фоли».

Сара Мерсер: Ми так і не наважилися поекспериментувати зі зв'язуванням та поліційною формою. На Різдво ми спитали в рхо, що б вона хотіла отримати від Санти, і вона сказала нам: «Ділдо для фістинга». Натомість ми скинулися з Тайсонами-Нілсами та кількома іншими парами й купили їй машину. Було схоже, що вона жахливий водій.

Ехо Лоуренс: Ці йобані висвітлені пасми — дочекатися не могла, поки вони відростуть.

Сара Мерсер: Аж до сьогодні мене з душі верне від будь-чого з соусом тартар.