Рибалки

10 Грибок

оджа був грибком.

Його тіло було повне грибка. Його серце переганяло кров, повну грибка. Його язик був уражений грибком та, мабуть, і решта органів теж. Через те що в його нирках було повно грибка, він не міг перестати мочити ліжко до дванадцяти років. Мати вже почала боятися, що на нього наклали ліжкомочильне закляття. Провівши з ним кілька сеансів молитов, вона почала кропити краї його ліжка миром — невеликою пляшечкою оливкової олії, над якою щоночі перед сном читали молитви. Але Боджа все одно не міг припинити, і мусив терпіти сором, щоранку виносячи надвір свій матрац — часто вкритий плямами сечі різних форм і розмірів, — щоб він висох, ризикуючи тим, що його могли побачити інші діти району, особливо Іґбафе і його двоюрідний брат Тобі, котрі могли зазирнути до нашого двору з другого поверху свого будинку. Саме те, що батько піддражнив його за мокру постіль, і спричинило ранкове заворушення в нашій школі того пам’ятного ранку 1993 року, коли ми познайомилися з М.К.О.

Так само, як грибок ховається в тілі хазяїна, а той нічого не підозрює, Боджа чотири дні перебував у нашому дворі ніким не помічений. Він залишився там — принишклий, прихований, мовчазний, у той час, як цілий район і навіть місто відчайдушно його шукали. Він не подав ані знаку нігерійській поліції, аби повідомити, що він геть недалеко. Він навіть не спробував стримати плакальників, які вилися навколо нашого будинку, як бджоли навколо бутля з медом. Він не заперечував, що його фото — надруковані на плакатах бліденькою фарбою — заповнили все місто, як епідемія грипу, захопивши автобусні зупинки, автопарковки, мотелі й провулки, і що його ім’я було на вустах людей по всьому місті.

Боджанонімеокпу «Боджа» Аґву, 14 років, востаннє бачений удома на вулиці Араромі, 21, 4 серпня 1996 року. Був одягнений у вигорілу блакитну футболку з написом «Bahamas beach». Футболка була заляпана кров’ю й розірвана. Будь ласка, якщо хтось його бачив, повідомте у найближчий відділок поліції або зателефонуйте 04-8904872.

Він не закричав уголос, коли його фото почало без перерви мелькати на екранах телевізорів Акуре, забираючи чимало ефірного часу в каналів OSRC і NTA. Замість дати знати про себе або своє місце перебування, він вирішив з’являтися в наших снах уночі, а ще у вибриках уяви нашої стурбованої матері. Наприклад, уві сні Обембе він сидів на великій канапі у вітальні — напередодні похорону Ікенни — і сміявся над штуками, що виробляв по телевізору містер Бін. Мати часто казала, що бачила, як він сидів у вітальні, закутаний у темряву, і зникав щоразу, як вона про це повідомляла або вмикала світло чи ліхтар. І все ж таки Боджа був не просто грибком — він втілював цілий ряд різновидів свого роду. Він був нищівним грибком — людиною сили, яка прорвалася до цього світу й силою вирвалася з нього. Він вирвався з материної утроби, коли вона задрімала на ліжку в 1982 році. Раптові пологи захопили її зненацька, наче викликана клізмою активізація проходу кишкового вмісту. Перший напад приголомшив її, пронизавши тіло кулею болю. Той біль скинув її на підлогу, і вона, нездатна поворухнутися, з криками заповзла назад на ліжко. Хазяйка будинку, в якому тоді жили батьки, почула крик і прибігла на поміч. Побачивши, що часу везти матір до шпиталю нема, жінка зачинила двері, взяла якусь тканину й обмотала навколо материних ніг. А тоді, поки жінка обдувала й з усіх сил, що в неї були, махала віялом на материні приватні місця, мати народила дитину на ліжку, яке вона ділила з батьком. Роки потому вона часто згадувала, що крізь матрац протекло стільки крові, що на підлозі під ліжком назавжди залишилася величезна пляма.

Він знищив наш спокій і підіпхнув нас усіх до краю. Батько за ці дні навряд чи присів бодай на хвилину. За менш ніж дві години після того, як ми повернулися з похорону Ікенни, він оголосив, що піде до поліції дізнатися, наскільки вони просунулися в пошуках Боджі. Він заговорив про це, коли ми всі сиділи у вітальні. Я не міг сказати, що примусило мене побігти за ним, гукаючи:

— Татку, татку!

— Що, Бене? — спитав він, розвертаючись. Я побачив в’язку ключів, що висіла на його вказівному пальці. Ще я помітив, що застібка його штанів розійшлася, тож вказав на неї, перш ніж відповісти. — Що таке? — спитав він знову, перевіривши застібку.

— Я хочу піти з тобою.

Він застебнув штани, роздивляючись мене, ніби я був підозрілим предметом, що трапився йому на шляху. Можливо, він помітив, що я не зронив жодної сльозинки, відколи він повернувся. Поліційний відділок був збудований уздовж старої залізничної колії, що вигиналася на повороті й бігла ліворуч сильно вибитою дорогою, в ямах якої стояла брудна вода. Відділок мав чималий двір, на якому стояло кілька пофарбованих у чорне — колір нігерійської поліції — фургонів, припаркованих під суконним тентом, що був напнутий на залізних стовпах, вмурованих у плитку двору. Кілька молодиків, один з яких був голий по пояс, голосно про щось сперечалися під діркою в тенті, а полісмени їх слухали. Ми пройшли прямо до чергового за великою дерев’яною загородкою. За нею сидів на чомусь схожому на високий стілець полісмен. Батько спитав його, чи можна зустрітись із заступником голови відділку.

— Чи можете ви назватися, сер? — констебль зустрів нас не усміхнено, він говорив і одночасно позіхав, а слово «сер» докинув так, що воно прозвучало як останнє слово у поминальній пісні.

— Я містер Джеймс Аґву, співробітник Центрального банку Нігерії, — сказав батько.

Він потягнувся до нагрудної кишені й показав чоловікові свою червону посвідку. Констебль її оглянув. Його обличчя сіпнулося, а тоді проясніло. Він віддав батькові посвідку, всміхаючись усім обличчям, і потер рукою коло скроні.

— Oga, ви нас не обділите? — спитав той чоловік. — Знаєте, як воно робиться, oga?

Його прозорий натяк на хабара роз’ятрив батька, котрий був ревним ненависником усіх форм корупції, що зачумила нігерійський народ. Він часто гірко ремствував на це.

— У мене на це немає часу, — сказав батько. — У мене дитина зникла.

— А! — скрикнув полісмен, ніби на нього раптом зійшло суворе одкровення. — То це ви батько тих хлопців? — задумливо спитав він. А тоді, ніби усвідомивши, що сказав, він мовив: — Перепрошую, сер. Будь ласка, трохи заждіть, сер.

Він когось погукав, і з коридору вийшов іще один полісмен, що якось дивно гупав на ходу ногами. Він підтупав до нас, підніс руку до боку свого худого бородавчатого обличчя, приклав пальці до місця над вухом, а тоді впустив руку вниз, до ноги.

— Їх треба відвести до кабінету заступника голови, — наказав перший полісмен англійською.

— Так, сер! — вигукнув молодший полісмен і знову гупнув ногою об підлогу.

Цей полісмен, який здавався якось дивно знайомим, підійшов до нас із засмученим виразом обличчя.

— Перепрошую, сер, але перш ніж ви зайдете туди, ми мусимо вас обшукати.

Він поводив рукою по батьковому тілі й по кишенях його штанів. Тоді поглянув на мене, ніби просвітив очима, і спитав, чи нема в мене чогось у кишенях. Я похитав головою. Це його переконало, тож він відвернувся і повторив салют рукою до вуха, прокричавши:

— Усе гаразд, сер! — іншому полісменові.

Той коротко кивнув, махнув рукою, запрошуючи йти за ним, і повів нас коридором.

Заступник голови був худорлявим і дуже високим чоловіком із дивовижною будовою обличчя. Він мав просторе чоло, що широчіло вгорі його обличчя, як грифельна дошка. Його очі глибоко сиділи під випнутими, ніби напухлими бровами. Коли ми увійшли, він хутко звівся на ноги.

— Містер Аґву, правильно? — сказав він, простягаючи руку, щоб потиснути батькову.

— Так, а це мій син, Бенджамін, — пробурмотів батько.

— Так, ласкаво прошу. Будь ласка, присядьте.

Батько сів на єдиний стілець, що стояв перед письмовим столом, і зробив мені знак сісти на іншому стільці під стіною коло дверей. Кабінет був старомодний. Усі три шафки в ньому були заповнені полицями з книжками й теками. За відсутності електричного освітлення, яскравий стрижень денного світла пробивався крізь шпарину в коричневих завісках. У повітрі пахло лавандою — запахом, що нагадав мені про приходи до батька на роботу, коли він ще працював у відділенні Центрального банку в Акуре.

Щойно ми сіли, той чоловік поставив лікті на стіл, зчепив разом пальці й сказав:

— Кхм, містере Аґву, мені шкода це казати, але ми наразі не маємо звісток про місце перебування вашого сина. — Він вмостився на стільці зручніше, розчепив руки й швидко докинув: — Але ми вже чимало просунулися. Ми розпитали декого з вашого району, хто підтвердив, що бачив, як хлопець того дня переходив дорогу. Опис, що вона його дала, збігається з вашим — вона бачила хлопця у заляпаному кров’ю одязі.

— Вона сказала, в який бік він подався? — схвильовано випалив батько.

— Поки що ми не знаємо, але ми докладно все розслідуємо. Члени нашої команди… — почав казати він, а тоді закашлявся в долоню, трохи здригаючись тілом.

Батько пробурмотів:

— Будьте здорові, — і чоловік подякував йому.

— Я хотів сказати, що наша команда веде пошуки, — продовжив він, сплюнувши у хустинку. — Але, розумієте, навіть ці намагання будуть марними, якщо не оголосити нагороду, і то дуже скоро. Я хочу сказати, що тоді ми залучимо собі на допомогу всіх людей міста. — Він розкрив книжку у твердій палітурці, що лежала перед ним і, здавалося, уважно вчитався в неї, промовляючи: — Коли на столі лежатимуть гроші, я впевнений, що люди відгукнуться. Бо коли ні, то наші зусилля будуть подібні до підмітання вулиці вночі, тобто при тьмяному світлі місяця.

— Я розумію, про що ви, заступнику, — сказав батько трохи згодом. — Але я хочу довіритися в цьому своїм інстинктам і дочекатися, поки ви завершите етап попередніх пошуків, перш ніж переходити до моїх персональних планів.

Заступник голови швидко закивав.

— Щось мені підказує, що він десь у безпеці, — продовжував батько. — Просто ховається, наляканий тим, що зробив.

— Так, може бути, — сказав заступник голови, трохи підвищивши голос. Здавалося, йому було незручно на власному стільці — він налаштовував його спинку, сіпаючи за важіль під сидінням, клав руки на стіл і механічно перебирав ними аркуші паперу, розкидані по всій його поверхні. — Знаєте, дитина, та навіть і дорослий, скоївши таку жахливу річ… тобто, убивши кровного брата… мусить бути налякана. Він може злякатися поліції, навіть вас, своїх батьків, а ще майбутнього — та всього на світі. Може навіть бути, що він утік із міста.

— Так, — сказав батько жалобним голосом і похитав головою.

— До речі, — сказав полісмен, клацнувши пальцями. — Ви не питали якихось своїх родичів, які живуть неподалік…

— Питав, але я не думаю, що це вірогідно. Мої сини рідко навідували наших родичів у селі, хіба що як були геть малими, і то ніколи без мене чи їхньої матері. Та й більшість наших родичів живе тут, і ніхто його не бачив. Вони приходили на похорон його брата, який закінчився якихось кілька годин тому.

Заступник голови на мить зустрівся зі мною очима, коли я глипав на нього, розмірковуючи про разючу схожість, яку він мав із військовим у темних окулярах з портрету позаду себе — із нігерійським диктатором, генералом Сані Абачею.

— Я розумію, про що ви. Ми зробимо все можливе, але сподіваємося, що він повернеться сам — коли прийде час.

— Ми теж на це сподіваємося, — кілька разів приглушено повторив батько. — Дякую за ваші зусилля, сер.

Чоловік ще спитав про щось у батька, але я не розчув, бо знову провалився у спогад — перед моїми очима вкотре постав Ікенна з ножем у животі. Батько з полісменом підвелися, потисли одне одному руки, і ми вийшли з того кабінету.

Боджа також був грибком, що викриває себе сам. Після чотирьох сповнених муки днів, за які ні в кого з нас не з’явилося й гадки про те, що з ним сталося і куди він подівся, він нарешті показався. Він пожалів матір, яка ледь не помирала з горя, або, може, він якось дізнався, що все це витіпує сили з батька, котрий не міг сидіти вдома, бо мати постійно лаяла його й звинувачувала. Коли батько заїхав до двору наступного ранку після того, як помер Ікенна, вона підбігла до нього, розкрила дверцята машини, витягла його з неї під дощ і закричала, душачи його коміром сорочки:

— Хіба я тобі не казала? — ридала вона. — Хіба я не казала, що вони вириваються з моїх рук? Хіба не казала, хіба не казала? Еме, хіба ти не знав, що поки стіна не розкриє рота, роззявивши свої тріщини, ящірки в неї не позалазять? Еме, хіба ти не знав? — Вона не відпускала його, навіть коли місіс Аґбаті, розбуджена криком, прибігла на наше подвір’я, благаючи матір впустити батька до будинку. — Ні, не впущу, — впиралася мати, плачучи ще сильніше. — Поглянь на нас, поглянь. Ми порозкривали роти, Еме, ми широко порозкривали роти й ковтнули цілу зграю ящірок.

Я не можу забути, як батько, який ледве міг дихати й промок під дощем, зберігав такий спокій, який — до того я міг заприсягнутися — був йому просто недоступний, а тоді хтось відтягнув матір від нього. Багато разів за минулі чотири дні вона пробувала нападати на нього, і її часто стримували люди, які приходили нас втішати. Мабуть, Боджа також зглянувся над Нкем, яка всюди ходила слідом за батьком і безперервно рюмсала, бо мати не могла з нею няньчитися. Обембе здебільшого придивлявся за Девідом, котрий іноді теж плакав без причини і одного разу отримав стусана від матері, коли надто їй надокучив. Мабуть, Боджа побачив усе це і зглянувся й на нас. Або він просто був змушений відкритися, бо не міг ховатися далі. Цього ніхто ніколи не знатиме напевне.

Він явив себе невдовзі потому, як ми з батьком повернулися з поліційного відділку. Його фотографія, на якій він пригнувся й простягнув руку до фотографа, ніби приготувався збити його з ніг, щойно проскочила в рекламному блоці каналу OSRC під заголовком «Зник безвісти», одразу після ролика про те, як натовп зустрічав олімпійську «команду мрії» Нігерії, коли вона прибула до Лаґосу зі Сполучених Штатів, привізши золото Олімпіади з футболу серед чоловіків. Ми їли ямс із соусом з пальмової олії — Обембе, батько, Девід і я. Мати лежала на килимі в іншій частині вітальні, і досі вбрана в чорне. Нкем сиділа на руках мами Бозе, аптекарки. Одна з наших тітоньок, остання із жалібниць, які ще залишилися з нами, але котра мала поїхати нічним автобусом того ж вечора до Аби, сиділа коло мами Бозе й матері. Мати балакала з жінками про душевний спокій, і про те, як люди відгукнулися на горе, що спіткало нашу родину, а я зосередився на екрані телевізора, де Джей-Джей Окоча з «команди мрії» саме тиснув руку генералові Абачі на президентській віллі «Азо Рок», коли місіс Аґбаті, наша сусідка, забігла в наші передні двері. Вона прийшла набрати води з колодязя, нашого колодязя в одинадцять футів завглибшки, про який казали, що він найглибший у цілому районі. Наші сусіди, особливо Аґбаті, часто ходили до нього, коли їхні колодязі пересихали або мали недостатньо води.

Вона впала на порозі дверей і загукала:

— Ewooooh! Ewooooh!!

— Боланле, що сталося? — спитав батько. Почувши її крики, він підскочив.

— Він… у тому колодязі, о-о-о, ewoooh, — спромоглася сказати місіс Аґбаті, ридаючи й скорботно звиваючись на підлозі.

— Хто? — голосно спитав батько. — Що, хто в тому колодязі?

— Там, там, у колодязі, — повторила жінка, котру Боджа не любив і часто називав ashewo, бо якось побачив, як вона заходила до мотелю «Ла Рум».

— Я питаю — хто? — але спитавши, він вибіг із будинку. Я кинувся за ним, а Обембе — за мною.

Колодязь із трохи погнутою металевою лядою був заповнений водою вище рівня восьми футів. Сусідчине пластмасове відро лежало у вогкому дрібноземі коло колодязя. На поверхні води плавало тіло Боджі, а його одяг утворював парашут, роздутий, наче повітряна куля. Одне око в нього було розплющене, і його було ясно видно крізь чисту воду. Інше було заплющене й запухле. Його голова наполовину висунулася над водою, впираючись у вицвілу цеглу стінок криниці, а світлі долоні плавали на поверхні так, ніби він лежав в обіймах когось невидимого для очей інших.

Колодязь, у якому він сховався, а тоді з якого з’явився знову, завжди був частиною його історії. За два роки до того самиця яструба — мабуть, сліпа чи скалічена в якийсь інший спосіб — упала до відкритого колодязя і втопилася. Пташку, як і Боджу, не помічали в ньому багато днів, тож вона просто лежала собі тихенько під водою, як отрута у кровотоці. А коли надійшла година, вона набухла і сплила вгору, але на той час уже почала розкладатися. Це сталося приблизно тоді, коли Боджу навернула до віри Велика хресна хода, організована німецьким проповідником і євангелістом Райнхардом Боннке у 1991 році. Після того як пташку витягли з криниці, Боджа, переконаний, що коли над чимось помолитися, то воно тобі не зашкодить, оголосив, що помолиться над водою і вип’є її. Він поклався на такий уривок із Письма: «Уздріть же, що Я наділив вас владою ступати по зміях і скорпіонах, і по злосилі усякій, і ніщо і ніяк не зможе вам зашкодити». Поки ми чекали на службовців з міністерства у справах води, яких викликав батько, щоб вони очистили воду, Боджа випив її цілу чашку. Боячись, що він може померти, Ікенна видав його, чим нагнав паніки на батьків. Заприсягнувшись суворо відшмагати Боджу пізніше, батько повіз його до шпиталю. Результати досліджень, що показали відсутність будь-якої загрози життю, принесли всім неабияке полегшення. Тож тоді Боджа переміг криницю, але кілька років потому криниця перемогла його. Вона його вбила.

Коли його витягли, форма його тіла постала неймовірно зміненою. Обембе стояв і з жахом дивився на мене, а навколо почав збиратися натовп з усіх куточків району. У невеликих громадах Західної Африки у ті дні новина про трагічну подію розповсюджувалася, мов лісова пожежа у сезон харматану. Щойно жінка заголосила, люди — знайомі й незнайомі — посунули до нашого двору, поки геть його не заповнили. На відміну від місця смерті Ікенни, ані я, ані Обембе не намагалися перешкодити тому, щоб Боджу забрали геть. Обембе поводився не так, як тоді, коли, відійшовши від нескінченного повторювання слів «червона річка червона річка червона річка», він тримав голову Ікенни в руках і несамовито намагався надути в його рота кисню, благаючи: «Іке, отямся, будь ласка, отямся, Іке» — аж поки містер Боде не стягнув його з Ікенни. Цього разу, коли батьки були вдома, ми дивилися з веранди.

Людей стало так багато, що ми ледве бачили, що відбувалося на подвір’ї, бо люди Акуре й більшості містечок Західної Африки були голубами: пасивними створіннями, які ледаче сновигали ринками чи гральними майданчиками, переступаючи з ноги на ногу, ніби чекаючи нової звістки чи плітки і збираючись у гурт щоразу, коли на землю кидали жменю зерна. Усі тебе знали, і ти знав усіх. Кожен був тобі братом, і ти був кожному братом. Було важко кудись піти, щоб тебе не побачив хтось, хто знав твого брата чи матір. Усе це поширювалося на всіх наших сусідів. Містер Аґбаті прибіг у самих лише коричневих шортах і білій майці. Батько й мати Іґбафе прийшли в однаково забарвленому традиційному вбранні, бо щойно прибули з якоїсь урочистості й не мали змоги перевдягтися. Прийшли й інші люди, включно з містером Боде. Саме він заліз до колодязя й витягнув Боджу. Як я зрозумів із коментарів людей, спочатку він заліз туди по спущеній у воду драбині й спробував потягнути Боджу однією рукою, але мертва вага Боджі й не думала рухатися. Тоді містер Боде вперся однією рукою в стінку колодязя й знову потягнув Боджу вгору. Цього разу сорочка Боджі тріснула попід пахвою, а драбина опустилася глибше. Побачивши це, чоловіки нагорі міцно схопили її, щоб вона не поїхала далі. Троє чоловіків тримали останнього, хто тримав драбину, за пояс і ноги. Але коли містер Боде зробив третю спробу, спустившись щаблями драбини трохи нижче, він нарешті витягнув Боджу з водяної гробниці, в якій той пролежав мертвим усі ці дні. І так само, як коли повстав із мертвих Лазар, натовп схвально закричав.

Але його поява не була схожою на воскресіння — це було страхітливе видовище розбухлого мертвого. Батько загнав нас із Обембе до будинку, щоб воно не закарбувалося в нашу пам’ять.

— Ви двоє — посидьте тут, — видихнув він із самовладанням, якого я раніше ніколи не бачив. На його обличчі з розчервонілими очима раптом з’явилися зморшки. Коли ми сіли, він опустився до нас на коліна, поклав долоні нам на ноги й сказав: — Відтепер ви обидва маєте стати сильними людьми. Ви будете чоловіками, котрі дивляться цьому світові просто в очі й знаходять у ньому власні шляхи й дороги… з… такою сміливістю, яку мали ваші брати. Зрозуміли?

Ми закивали.

— Добре, — сказав він, кілька разів замислено кивнувши.

Він схилив голову й закрив обличчя долонями. Я чув, як у його роті скреготять зуби, поки він стримував механічне бурмотіння, з якого ми могли розібрати саме тільки слово «Господи». Коли він опускав голову, я побачив середину його голови, де лисина, на відміну від дідової, перестала розростатися й залишилася лише безволосою галявинкою, оточеною волоссям і прихованою в ньому.

— Пам’ятаєш, що ти сказав мені кілька років тому, Обембе? — спитав батько, знову піднявши обличчя.

Обембе похитав головою.

— Ти забув, — ображена усмішка проскочила його обличчям і одразу зжухла, — що сказав тоді, коли твій брат Іке привіз вас на машині до мене на роботу під час заворушень через М.К.О.? Прямо там, за вечерею, — він вказав на стіл із покинутими в хаотичному стані недоїденими стравами, на які тепер повсідалися мухи, недопитими склянками води й чайником з гарячою водою, з якого, не знаючи про те, що ніхто не чаює, продовжувала підніматися пара. — Ти спитав, що мав би робити, якби вони померли.

Тепер Обембе кивнув — і я теж, бо пригадав той вечір 12 липня 1993 року, коли батько привіз нас додому на своїй машині, і ми всі за вечерею почали розповідати історії про заворушення. Мати розказала, як вони з друзями побігли до військових казарм, коли заколотники, що підтримували М.К.О., спустошували ринок, убиваючи кожного, в кому підозрювали північника. Коли всі договорили, Обембе сказав:

— А що стане зі мною і Беном, коли Ікенна і Боджа постаріють і повмирають?

Усі засміялися, окрім найменших, мене й Обембе. Хоч я тоді й не замислювався над такою можливістю, але це питання здалося мені гідним відповіді.

— Обембе, тоді й ти теж постарієш — вони не набагато старші за тебе, — сказав батько зміненим від сміху голосом.

— Добре, — Обембе повагався якусь мить. Він не зводив з них очей, і різні питання сповнювали його голову нестримним потоком. — Але що як вони помруть?

— Та цить уже! — крикнула на нього матір. — Боже милий! Як ти взагалі пускаєш такі думки собі в голову? Твої брати не помруть, ти мене чув? — Вона взялася за мочку вуха, і Обембе, що набрався страху, ствердно закивав.

— Добре, тоді бери їж! — гримнула мати.

Пригнічений, Обембе низько опустив голову й далі їв мовчки.

— Так от, коли вже це сталося, — продовжував батько, побачивши наші кивки. — Обембе, ти муситимеш вести й себе, і своїх молодших братів, Бена і Девіда. Вони дивитимуться на тебе, як на старшого.

Обембе кивнув.

— Я не кажу, що ти мусиш вести їх, узявши за руку, ні, — батько похитав головою. — Я маю на увазі, що тобі треба буде їх направляти.

Обембе повторив свій кивок.

— То направляй їх, — пробурмотів батько.

— Гаразд, тату, — відповів Обембе.

Батько підвівся й витер носа рукою. Слід протягнувся по зворотному боці його долоні, схожий на мазок вазеліну. Я дивився на нього й пригадував, що колись читав у «Атласі тварин», що більшість орлів відкладають лише по два яйця. І що орлят, які вилуплюються з яєць, часто вбивають старші пташенята — особливо в часи нестачі їжі — і в книзі це називалося «синдромом Каїна й Авеля». Я читав, що орли нічого не роблять, аби запобігти таким братовбивствам, незважаючи на свою міць і силу. Можливо, ці вбивства трапляються, коли орли покидають гніздо і віддаляються від нього на відстань верблюжого переходу, щоб добути їжі для родини. Тоді вони ловлять білку чи мишу й злітають вище хмар, чимскоріш летячи до свого гнізда, але повертаються і знаходять орлят — скоріше за все, двох орлят — мертвими: одного скривавленим, темна кров якого аж крапає з гнізда, а іншого розбухлим удвоє, що плаває й розкладається у найближчій калюжі.

— Залишайтесь обидва тут, — сказав батько, урвавши мої думки. — Не виходьте, поки я вам не скажу. Гаразд?

— Так, татку, — відповіли ми хором.

Він встав і збирався вже йти, але несподівано повільно розвернувся. Здається, він почав промовляти якесь прохання, щось на зразок: «І, будь ласка, я вас благаю…» — але то було все. Він пішов і залишив нас обох переляканими.

А після того, як батько вийшов, я раптом ясно зрозумів, що Боджа був також саморуйнівним грибком — таким, що, живучи в якомусь організмі, сприяє його поступовому знищенню.

Саме це він зробив з Ікенною. Спершу він підточив дух Ікенни, а тоді вигнав геть і його душу, завдавши смертельної перфорації, через яку кров Ікенни покинула його тіло й утворила під ним червону річку. Після цього, як заведено у його виду, він узявся за себе самого і знищив себе також.

Першим про те, що Боджа убив себе, мені сказав Обембе. Він підхопив цю думку від людей, які з’юрмилися на подвір’ї, балакаючи про те, що саме так і мало статися, і чекав, поки зможе мені про це розповісти. А щойно батько вийшов з кімнати, він повернувся до мене й спитав:

— Знаєш, що Боджа зробив?

І це глибоко мене вразило.

— А знаєш, що ми пили кров з його рани? — продовжував Обембе. Я похитав головою.

— Слухай, ти нічого не тямиш. Ти хіба не побачив ту велику дірку в його голові? А я побачив! І ми заварювали чай з тієї води ще сьогодні вранці, і всі його пили.

Я не міг цього зрозуміти, не міг утямити, як Боджа міг бути там стільки часу.

— Якщо він був там увесь час, отам… — почав казати я, але замовк.

— Продовжуй, — сказав Обембе.

— Якщо він був там увесь… там… він… — я затинався.

— Продовжуй, — сказав він.

— Добре, якщо він був там, то чого ми не бачили його в колодязі, коли набирали вранці воду?

— Бо коли щось тоне, то не спливає одразу. Слухай, пам’ятаєш ту ящірку, що залізла до водяного бака Кайоде?

Я кивнув.

— А ту пташку, що упала до колодязя два роки тому?

Я знову кивнув.

— З ними було те саме — так воно і трапляється. — Він утомлено махнув у бік вікна й повторив: — Отак… отак воно і буває.

Він підвівся зі стільця, ліг на ліжко й накрився раппою, що її нам дала мати, тією, на якій були вишиті тигрячі морди. Я дивився, як рухалася його голова, а з-під його укриття чулися звуки придушених схлипів. Я сидів нерухомо, приклеєний до свого місця, але усвідомлював поступове виверження, що наростало в моєму нутрі, в якому, здавалося, завівся маленький заєць і почав точити мене зсередини. Це переточування тривало, поки я раптом не відчув оцтового присмаку в роті, а тоді не виригнув вологого шматка їжі у схожому на тісто місиві на підлогу. За цим відторгненням на мене напав приступ кашлю. Я схилився до підлоги й продовжував кашляти.

Обембе вискочив з ліжка до мене.

— Що? Що з тобою сталося?

Я пробував відповісти, але не міг — заєць продовжував угризатися в мої кістки. Я хапав ротом повітря.

— Гм, води, — сказав він. — Дай я принесу тобі води.

Я кивнув.

Він приніс води й побризкав мені на обличчя, але я відчув, ніби занурився в неї з головою, ніби почав тонути. Я ковтав повітря, відчуваючи, як стікають намистинки води моїм обличчям, і несамовито намагався їх витерти.

— Все добре? — спитав він.

Я кивнув і пробурмотів:

— Так.

— Тобі треба попити трохи.

Він відійшов і повернувся з чашкою води.

— Бери, пий, — сказав він. — І можеш більше не боятися.

Коли він це сказав, я згадав, як одного разу, перед тим, як почали рибалити, ми поверталися з футбольного майданчика, і зі схожих на печери кімнат незавершеного будинку вискочив собака й почав на нас гавкати. Той пес був таким худим, що його ребра можна було легко полічити. Червоні плями й свіжі рани вкривали його тіло, як ластовиння вкриває ананас. Нещасна тварина то войовниче йшла на нас, то на мить спинялася, ніби збиралася напасти. Хоч я й любив тварин, але боявся собак, левів, тигрів і всіх тих котячих, бо я дуже багато читав про те, як вони розривали людей та інших тварин на шматки. Я закричав, побачивши того собаку, і прилип до Боджі. Щоб якось угамувати мій страх, Боджа підняв камінь і прицілився в собаку. Камінь у нього не влучив, але налякав так, що той подався геть, продовжуючи гавкати й механічно переставляти лапи. Він махав своїм худим хвостом і залишав на землі сліди лап. А тоді, повернувшись до мене, Боджа сказав:

— Собака вже пішов, Бене. Можеш більше не боятися. — І тієї ж миті мій страх зник.

П’ючи ту воду, що приніс Обембе, я усвідомив, що катавасія надворі раптом набрала гучності. Десь недалеко завивала сирена. Галас наростав, голоси кричали, наказуючи людям дати «їм» дорогу. Вочевидь, прибула швидка. Коли чоловіки понесли розбухле тіло Боджі до машини, гамір ущерть затопив наше подвір’я. Обембе кинувся дивитися з вікна вітальні, як вони заносили тіло Боджі до швидкої, пересвідчившись перед тим, що батько його не бачить, і намагаючись водночас одним оком придивлятися за мною. Він повернувся до мене, коли сирена завила знову, цього разу просто оглушливо. Я вже допив воду, і мене перестало нудити, але в голові й досі крутилося.

Я подумав про те, що сказав мені Обембе того дня, коли Ікенна штовхнув Боджу головою об металевий ящик. Він тихенько сидів у кутку нашої кімнати, обхопивши себе руками, ніби застудився. А згодом спитав, чи я побачив, що лежало в кишені шортів Ікенни, коли він заходив до нашої кімнати.

— Ні, а що? — спитав я тоді, але Обембе тільки замислено глипав перед собою, ледве прикривши рота, так що його великі передні різці здавалися більшими, ніж були насправді. Він підійшов до вікна, не змінюючи виразу обличчя, і дивився на довгу кавалькаду мурах-солдатів, що крокували кудись уздовж паркана, що й досі не висох після довгих дощовитих днів. На ньому висів шматок ганчірки, з якого довгою смугою збігала до підніжжя стіни вода. На горизонті над огорожею висіла купчаста хмара.

Я терпляче чекав відповіді Обембе, але коли те чекання затягнулося, то спитав його ще раз.

— Ікенна мав у кишені ножа, — відповів він, не озираючись на мене.

Я зірвався з ліжка й підбіг до нього, ніби крізь стіну до кімнати вломилося готове мене поглинути чудовисько.

— Ніж? — спитав я.

— Так, — сказав він, киваючи. — Я бачив, то був мамин кухонний ніж, той самий, яким Боджа зарізав півня. — Він знову похитав головою. — Я бачив, — повторив він, глянувши перед тим на стелю — ніби щось на ній ствердно кивнуло, щоб підтвердити його правоту. — У нього був ніж. — Раптом його обличчя засіпалося, а голос почав зриватися: — Мабуть, він хотів убити Боджу.

Сирена швидкої знову завила, і гамір натовпу став приголомшливим. Обембе відступив від вікна й підійшов до мене.

— Вони його забрали, — наразі хрипко сказав Обембе. Він повторив це знову, узявши мене за руку й поклавши на канапу. На той час мої ноги ослабли від того, що я просидів навпочіпки весь час, поки мене нудило.

— Дякую, — сказав я.

Він кивнув.

— Я приберу це й прийду полежати з тобою, а ти просто відпочивай собі, — сказав він і подався до дверей, а тоді, ніби згадавши щось, зупинився й усміхнувся, і дві переливчасті перлини зібралися під зіницями обох його очей.

— Бене? — погукав він.

— Га?

— Іке і Боджа мертві. — Його підборіддя затремтіло, нижня губа викопилилася, а дві перлини ковзнули донизу, залишаючи по собі однакові вологі доріжки на щоках.

Я не знав, що думати про ці його слова, тож просто кивнув. Він розвернувся й вийшов із кімнати.

Я заплющив очі, поки він прибирав ту неприємність із совком у руках, і моя уява намалювала картину смерті Боджі, на якій він, — якщо вірити тому, що казали, — убив себе. Я уявив, як він стояв над тілом Ікенни після удару ножем і заплакав, зненацька зрозумівши, що одним вчинком розграбував усе своє життя, як печеру зі стародавніми скарбами, одним-єдиним заходом. Він мусив це побачити, мусив подумати про майбутнє, що чекало на нього, мусив його злякатися. Мабуть, саме ці думки й народили ту жахливу сміливість, з якою він втілив самовбивчу ідею, і вона стала морфієм, що влився у судини мозку, почавши його повільно вбивати. А коли його розум помер, то йому вже, певно, було легко переставляти ноги, нести тіло вперед, поки страх і невизначеність прошивали його думки шов за швом, і вузол тугішав, шитво затягувалося, поки він не стрибнув — головою вперед, як пірнальник, як він завжди пірнав у річку, Омі-Алу. Коли він пірнав, то одразу мав відчути, як до очей вривається потік повітря, й прийняти це без жодного стогону чи слова. Його серце не мало почати битися швидше чи сильніше — скоріше, він мав би зберігати незвичний спокій і врівноваженість. У такому душевному стані, він, певно, побачив примарне одкровення, нарізку змонтованих кадрів зі свого минулого, серед яких мусив бути один із п’ятирічним Боджею, який виліз верхи на гілку мандаринового дерева у нас у дворі й співав пісню «Малий Тарзан» гурту «Балтимора»; ще один — із п’ятирічним Боджею, в котрого у штанях висіла ціла миска фекалій, коли його попросили стати перед усією школою на ранковому зібранні й зачитати молитву; ще один — із десятирічним Боджею, коли він грав у Різдвяній виставі 1992 року Йосифа Теслю, чоловіка Марії, матері Ісуса, і сказав: «Маріє, я не візьму тебе за жінку, бо ти ashewo!» — приголомшивши всіх присутніх; а ще той, у якому М.К.О. казав йому ніколи не битися, ніколи; і той, у якому Боджа завзято рибалив на річці кількома місяцями раніше. Ці кадри мусили наповнити його голову, мов бджолиний рій, що гуде у вулику, а він опускався дедалі нижче, поки не досягнув дна колодязя. Той удар розколов вулика й перемішав усі кадри.

Як я собі все уявляв, той політ мусив бути коротким. Коли його голова занурилася у воду, вона мала вдаритися об камінь, що стирчав зі стінки колодязя. Одразу потому мав почутися звук розламаного, розтрощеного черепа і хруст кісток, а тоді в голові мусила набратися, розлитися й завихритися кров. Його мозок мусило розірвати на шматочки, а судини, що з’єднували його з рештою тіла, мусили повідриватися. Мабуть, у момент удару в нього з рота випав язик, барабанні перетинки тріснули, як стародавня вуаль, а частина зубів посипалася на язик, наче гральні кості. За тим мала відбутися безліч нечутних одночасних реакцій. Якусь коротку мить його губи намагалися промовити щось нечутне, але з них вилітали лише бульбашки, які спливають нагору, коли закипає чайник, а тим часом усе його тіло судомило. Ця мить мала бути кульмінацією всього. Конвульсії почали помалу відпускати його, і до кісток повернувся спокій. А тоді на нього мало спуститися неземне вмиротворення і помалу заколисати його до смертельної нерухомості.