Рибалки

11 Павуки

авуки були створіннями горя.

Істотами, про кого іґбо кажуть, що вони гніздяться у згорьованих оселях, де розгортають своє павутиння й нечутно плетуть ще більше, невпинно, поки їхня пряжа не напнеться й не покриє цілі кімнати. Вони стали однією з багатьох речей, що змінилися у світі після того, як померли мої брати. У перші тижні після їхньої смерті я ходив з відчуттям, ніби якийсь тент чи парасолька, під якими ми ховалися усе життя, тепер зірвало й віднесло геть, а мене залишило неприкритим. Я почав згадувати братів, думати про найменші подробиці їхніх життів, роздивлятися минуле в мікроскоп, котрий збільшував кожну деталь, кожен дрібний вчинок, кожну подію. Але після того, що трапилося, змінився не лише мій світ. Ми усі — батько, мати, Обембе, я, Девід, Нкем — страждали кожен по-своєму, однак у перші кілька тижнів після їхньої смерті мати, вочевидь, страждала найбільше.

Павуки набудували тимчасових сховищ і завелися у нашому будинку точнісінько як вони роблять у повір’ях іґбо в будинках, де тужать за померлими, але вони також вивели своє вторгнення на вищий рівень і наповзли до материного розуму. Вона першою помітила павуків і пузаті кульки, пришпилені тонкими павучими іклами до стелі, але це було не все. Вона почала бачити, як Ікенна підглядає за нами з-за черевець павуків, що висіли на своїх сітках, або бачила його очі, що дивилися на неї зі спіралей павутиння. Вона жалілася на них: «Ndi ajo ife — ці огидні, лускаті, страшні створіння». Павуки її лякали. Вони доводили її до плачу, і вона показувала на них пальцями, поки батько — намагаючись заспокоїти її, а ще тому, що аптекарка мама Бозе разом з Ією Іябо тиснули на нього з усіх сил, аби він прислухався до голосу жінки в жалобі, яким би абсурдним не здалося йому її прохання, — не позмітав усі до єдиного сіткасті житла в будинку й не розплющив кількох павуків об стіни. Тоді він ще повиводив геконів, які гніздилися в стінах, і почав бойові дії проти тарганів, чия плодовитість швидко перетворилася на стихійне лихо. Тільки тоді до будинку повернувся мир, але то був мир із набряклими ступнями, що кульгав на обидві ноги.

Тому що невдовзі потому, як павуки зникли, мати почала чути голоси з потойбіччя. Вона раптом усвідомила нескінченні маневри армії кусючих термітів, котрі, як їй відчувалося, заповнили її череп і взялися точити сіру речовину. Вона казала людям, котрі приходили її втішити, що Боджа попередив її уві сні, буцімто вона помре. Мати часто згадувала дивний сон, що наснився їй напередодні того дня, як померли Ікенна з Боджею, перед сусідами й членами пастви, котрі вилися в нашому будинку в ті дні, що настали після смертей, наче бджоли, ліплячи ті сни до трагедії, тому що люди в тій місцині, та й навіть по всій Африці, сильно вірили, що коли плід жінчиної утроби — її дитина — помирає або от-от помре, то вона якось отримує про це провидюще знання.

Коли я вперше почув, як мати переповідала цей випадок — напередодні похорону Ікенни, — реакція на її розповідь зворушила мене. Мама Бозе, аптекарка, кинулася на підлогу й заголосила. «О-о-ой, то ж, певно, Бог попереджав тебе, — стогнала вона, катаючись від одного краю кімнати до іншого. — То Бог попереджав тебе про те, що мусило статися, о-о-ох, е-е-ех». Це виверження болю й горя, що виштовхувалося назовні безсловесними стогонами, що складалося зі спотворених голосних, котрі розтягувалися до межі зриву — іноді вони не мали жодного значення, але їхній сенс був чітко зрозумілий кожному. А ще більше вразило тих, хто це бачив, те, що зробила мати після цієї історії. Вона стала коло календаря Центрального банку, що висів на стіні й досі був відкритий на сторінці з орлом — на травні, — тому що ніхто й не думав перегортати його у тижні метаморфози Ікенни. Здійнявши обидві руки, мати закричала: «Elu n’ala — Дивіться, о небо і земля, мої руки чисті. Дивіться, дивіться, ось шрам від їхнього народження, він ще не загоївся, а вони вже мертві. Сказавши це, вона підняла блузку й показала на місце нижче пупа. — Гляньте на груди, що вона ссали — вони ще повні, але дітей уже нема». Вона задерла блузку вище — вочевидь, щоб показати груди — але одна з жінок хутко кинулася наперед і опустила блузку донизу. Але запізно, бо майже всі в кімнаті вже побачили їх — пару помережених венами грудей з випнутими сосками — серед білого дня.

Коли я вперше почув материну розповідь, мене охопив пекучий страх, що я, можливо, отримав ще ясніше повідомлення у сні про місток, але якби ж то я знав, що сни можуть бути попередженнями. Я розказав братові про свій сон після того, як мати переповіла свій, і він сказав, що то була засторога. Мати знов переказала свій сон проповіднику нашої церкви, пастору Коллінзу, і його дружині приблизно через тиждень після того. Батька тоді не було вдома — він поїхав купувати бензин на станцію на околиці міста. На тому тижні, коли було знайдено тіло Боджі, уряд підвищив ціну на пальне з дванадцяти до двадцяти однієї найри, змусивши заправки притримувати бензин для запасу, що вилилося в довгі, нескінченні черги по всій країні. Батько стояв коло однієї з них від обіду до надвечір’я, поки не повернувся з повним баком і повною каністрою в багажнику. Утомлений, він пройшов просто до одного з крісел, до свого «трону», і опустився на нього. Він ще знімав свою змоклу сорочку, коли мати почала розповідати йому про всіх людей, які заходили того дня. Хоч вона й сиділа просто коло нього, а не помітила сильного запаху пальмового вина, що летів за ним, як мухи, що в’ються коло корови зі свіжою раною на шкірі. Вона довгенько говорила, поки він не викрикнув: «Годі!»

— Я сказав, годі! — повторив він і скочив на ноги, ставши над матір’ю, котра заклякла й зчепила пальці на колінах. На його голих руках повиступали жили. — Що за маячню ти мені розповідаєш, га, подруго моя? Хіба мій будинок тепер став притулком для усього живого в цьому місті? Скільки ще людей прийде до нас поспівчувати? Вже скоро й собаки приходитимуть, і кози, й жаби, і навіть товстоморді коти. Хіба ти не знаєш, що дехто з цих людей — то просто плакальники, що голосять сильніше за осиротілих? Хіба ж цьому не буде кінця-краю?

Мати не відповіла. Вона опустила очі до колін, прикритих вицвілою раппою, й похитала головою, дивлячись на них. При світлі гасової лампи на столі перед ними я побачив, як її очі наповнилися слізьми. З часом я переконав себе, що саме та розмова стала голкою, що проштрикнула її душевну рану, котра почала кровити від того дня. Вона перестала балакати, і з того почалася тиша, котра приглушила увесь її світ. Відтоді вона німо сиділа посеред будинку, дико дивлячись у порожнечу. Більшість разів, коли батько до неї звертався, вона тільки кліпала на нього, ніби не почула ані слова. Язик, котрий колись плодив слова, як гриб плодить спори, тепер взяв і закляк. У годину неспокою слова часто вискакували з її рота, наче тигри, і лилися, наче вода з дірявої труби, коли вона була спокійна. Але від того вечора слова почали набиратися в її голові, рідко виливаючись назовні, а лиш застигаючи в її думках. Але коли батько — котрий трохи непокоївся через її мовчання — почав щоденно їй надокучати, вона порушила режим тиші й почала часто жалітися на присутність невпокоєної душі Боджі, яку вона відчувала десь поряд. На кінець вересня ці скарги стали щоденним пилянням, котрого батько вже не міг витерпіти.

— Як жінка, яка живе у місті, може бути такою забобонною? — вибухнув він одного ранку після того, як мати сказала, що відчувала, буцімто Боджа стояв за її спиною на кухні, поки вона готувала сніданок. — От скажи мені, як, подруго моя.

Материне роздратування швидко розгорілося, і вона спаленіла.

— Як ти насмілився мені таке казати, Еме? — закричала вона у відповідь. — Як ти насмілився? Хіба я не матір цих дітей? Хіба я не відчуваю, коли їхні духи мене тривожать?

Вона витерла мокрі руки об раппу, а батько, скреготнувши зубами, схопив пульт від телевізора й накрутив гучність так, що йорубські репліки акторів майже заглушили материн голос.

— Можеш прикидатися, що не слухаєш мене, — піддражнила вона, плеснувши долонями. — Але ти не зможеш вдати, що наші діти померли так, як повинні були. Еме, ми з тобою знаємо, що це не так! Піди подивися. A na eme ye eme — це не нормально, ніде такого нема. Батьки не повинні ховати власних дітей — має бути навпаки!

Хоч телевізор і лишився ввімкнутим, і звукові ефекти з фільму ревіли з екрана сиренами, материні слова накрили кімнату ковдрою тиші. Горизонт надворі укривався сірою імлою важких хмар. Щойно мати договорила й опустилася на одну з канапок, небом пролетіли вибухи грому, пославши на землю просяклий дощем вітер, що з розмаху грюкнув кухонними дверима. Тієї ж миті зникла електрика, зануривши кімнату в майже повну темряву. Батько позакривав вікна, але не засунув завіски, щоб впустити всередину бодай стільки світла, скільки його ще лишилося на вулиці. Він мовчки повернувся на своє місце, осаджений легіонами, що їх породили материні слова.

Материне місце у просторі буття поступово зменшувалося з кожним днем. Її оточили звичайні слова, типові мотиви, знайомі пісні, і всі вони стали ворогами, чия єдина мета полягала у знищенні без сліду її єства. Знайоме тіло Нкем, її довгі руки й довге заплетене волосся — які мати раніше обожнювала — зненацька стали для неї ненависними. А одного разу, коли Нкем спробувала вмоститися до неї на коліна, вона назвала її «ця штука, що до мене лізе», чим геть відлякала дівчинку. Батька, котрий на той час занурився у світ «Ґардіан», це стривожило.

— Сили небесні! Ти це насправді, Адаку? — нажахано спитав він. — Ти справді отак повелася із Нкем?

Після його слів вираз материного обличчя різко змінився. Ніби бувши сліпою, а тоді раптом повернувши собі зір, вона оглянула Нкем із силуваною уважністю, і її рот розкрився. Перевівши погляд із Нкем на батька й назад, вона сказала:

— Це ж Нкем, моя донька, — так, ніби одночасно і здогадувалася, і стверджувала, і питала.

Батько стояв, наче його обидві ноги прибили до землі. Хоч його рот і відкрився, він не заговорив.

Тоді мати знову сказала:

— Я не знала, що то була вона, — а він тільки кивнув і, піднявши до грудей Нкем, яка плакала і смоктала пальця, тихенько вийшов з нею надвір.

У відповідь на це мати заплакала:

— Я не знала, що то була вона, — сказала.

Наступного дня батько приготував сніданок, тоді як мати, вдягнена у светри, ніби захворіла на застуду, шморгала носом у своєму ліжку й відмовлялася вставати. Вона пролежала увесь день аж до самого заходу сонця, а тоді вийшла зі своєї кімнати до нас у вітальню, де ми всі дивилися телевізор із батьком.

— Еме, ти бачиш білу корову, що пасеться он там? — спитала вона, показуючи пальцем в інший бік кімнати.

— Що? Яку корову?

Вона нахилила голову й гортанно засміялася. Її губи були сухі й потріскані.

— Хіба ти не бачиш, як вона стоїть отам і жує траву? — зажадала знати вона, розкривши долоню.

— Що це ще за корова, подруго моя?

Вона говорила з такою впевненістю в погляді, що батько коротко обвів очима кімнату, ніби й справді очікуючи побачити в ній корову.

— Еме, чи ти осліп? Це тому ти не бачиш яскраво-білої корови?

Вона вказала на мене, я сидів на стільці збоку з подушкою на колінах. Я не міг повірити тому, що почув. Мене так здивувало, що вона вказала в мій бік, що я розвернувся подивитися — ніби таке було можливо — чи стоїть позаду мого стільця корова. І лише тоді зрозумів, що насправді мати вказувала на мене.

— Ось ще одна, а ось інша, — продовжувала вона, вказуючи на Обембе й Девіда, — а ще одна їсть надворі, а ще одна у цій кімнаті — вони пасуться скрізь. Еме, як це ти їх не бачиш?

— Та закрий же ти рота! — заревів батько. — Про що ти балакаєш? Сила небесна! Відколи це твої діти стали для тебе коровами, що пасуться в домі?

Він згріб її й попхав до спальні. Вона спотикалася, її заплетене в коси волосся спадало на обличчя, а масивні груди танцювали під попелястим светром.

— Облиш мене, облиш, дай подивитися на світленьких білих корів! — кричала вона, поки вони боролися.

— Мовчи! — вигукував батько щоразу, як вона щось казала.

Її голос дивно вищав, а батько продовжував пхати її перед собою. Побачивши їхню боротьбу, Нкем завела плач. Обембе взяв її на руки, але вона затупала по ньому ногами й ще гірше заплакала за матір’ю. Батько затягнув матір до їхньої кімнати і замкнув двері. Вони залишалися там тривалий час, і нам іноді було чутно їхні голоси. Нарешті батько вийшов і попросив нас піти до своєї кімнати. Він також попросив Девіда і Нкем посидіти трохи з нами, поки він сходить по хліб. Була вже десь шоста година вечора. Вони погодилися, але щойно замкнувши свої двері, ми почули протяжний звук, яким сунулися підлогою ноги, грюкіт дверей об стіну й несамовитий крик: «Еме, облиш мене, облиш, куди ти мене тягнеш?!», і звук важкого батькового дихання. А тоді гучно грюкнули і зачинилися парадні двері.

Мати зникла на два тижні. Як я пізніше дізнався, вона пролежала цей час у психіатричному шпиталі, схована від усіх, ніби була небезпечною вибуховою речовиною. В її розумі стався катастрофічний вибух, і її сприйняття знайомої дійсності розлетілося на друзки. Її органи чуття набули такої надприродної сприйнятливості, що цокання годинника в палаті перетворювалося в її вухах на дзижчання дриля. Звук щурячих лапок їй здавався калатанням багатьох дзвонів.

У неї розвинулася руйнівна ніктофобія, тож кожна ніч стала вагітною матір’ю, що народжувала жахіття, котрі її переслідували. Великі предмети стискалися до мікроскопічних розмірів, тоді як маленькі роздувалися, розпухали й ставали страхітливими. Ожиле листя ачари, списової трави, на довгих колючих стеблах — із надприродною здатністю рости не по днях, а по хвилинах — зненацька оточило й почало потихеньку вичавлювати її з дійсності. Поки її мучили видіння цієї рослини — і лісу, в якому, на її переконання, вона знаходилася, — вона почала бачити й інші речі. Її батько, котрому відірвало кілька шматків тіла снарядом у битві на біафранському фронті під час громадянської війни 1969 року, часто приходив, щоб потанцювати посеред лікарняної палати. Здебільшого він танцював, звівши догори обидві руки, у своєму довоєнному тілі. Втім, бувало, — і в такі часи вона кричала найголосніше — він приходив у своєму воєнному/повоєнному тілі, з однією рухомою рукою й обрубком скривавленої плоті. Іноді він ласкавими словами підманював її до себе, щоб танцювати разом. Але серед усіх цих марев видіння орди павуків затьмарювало усі інші. І під кінець другого тижня у медичному закладі з її оточення прибрали найменшу павутинку й прибили до стіни кожного павука. Здавалося, що з кожним знищеним павуком, з кожною чорнуватою плямою на стіні вона наближалася до одужання.

У ті дні, поки її не було, нам було важко. Нкем плакала майже безперестанку й ніяк не хотіла втихомирюватися. Я багато разів пробував співати їй пісень — колискових, яких їй часто співала мати, — але вона не бажала їх чути. Намагання моїх братів також більше нагадували cізіфову працю. Коли батько одного ранку побачив Нкем у стані безпорадного горя, він оголосив, що повезе нас побачитися з матір’ю. Нкем одразу припинила плакати. Перш ніж ми вийшли з дому, батько, котрий куховарив на всю родину, відколи мати залишила дім, зготував нам сніданок — омлет із хлібом. Після сніданку Обембе пішов з ним до двору Іґбафе набрати кілька відер води — наша-бо криниця була замкнена з того дня, як із неї витягли Боджу. Тоді ми одне за одним вмилися й одяглися. Батько убрався у велику білу футболку з пожовклою від прання шиєю. У нього відросла незвично пишна борода, котра абсолютно змінила його зовнішній вигляд. Ми всі пішли за ним до машини, і Обембе сів попереду, а ми з Девідом і Нкем умостилися позаду. Він не сказав ані слова, а тільки замкнув двері, опустив вікно й завів двигуна.

Батько мовчки вів машину вулицею, котра того вечора була людна й жива. Ми об’їхали великий стадіон із прожекторами й незліченною кількістю нігерійських прапорів. Велика статуя Оквараджі, котра височіла над цією частиною міста, завжди викликала в мене захоплення. Дивлячись на неї, я помітив якогось чималого, з виду хижого чорного птаха, що примостився на голові статуї. Ми проїхали правою стороною двобічного провулка, що вивів нас із нашої вулиці, поки не дісталися риночку на відкритому майданчику на тротуарі. Машина сповільнилася, долаючи невимощену ділянку дороги, засипану грудками землі. Далі з одного боку дороги лежали рештки курячого тіла, розчавлені об асфальт, а навколо них лежало пір’я. За кілька метрів від них я побачив собаку, що вечеряв вмістом розідраної торби сміття, запхнувши до неї усю голову. Звідти машина помалу їхала між ваговитими вантажівками й напівпричепами, яких водії наставили з обох боків дороги. Жебраки тримали таблички, що рекламували їхні негаразди — «я сліпий, будь ласка, поможіть» або «Лоренс Оджо, жертва опіків, потребую допомоги», — і стояли, як почесна варта, з обох боків дороги через ринок. Один із них, чоловік, якого я упізнав, бо в різні часи бачив його на кожному метрі нашої вулиці — біля церкви, біля пошти, біля моєї школи й навіть на ринку — пересувався на невеличкій дошці з роликами, вдягнувши на руки потріскані човганці. Проминаючи «Радіостанцію штату Ондо», ми незграбно вклинилися в кільцевий потік машин у центрі Акуре, посередині якого стояли статуї трьох чоловіків, що били в традиційні барабани. Навколо круглого бетонного майданчика під статуями росли кактуси, що боролися з невисокою травою.

Батько припаркував машину перед жовтою будівлею і трохи посидів за кермом, ніби щойно зрозумів, що припустився помилки. А тоді я збагнув, чому він почав так вважати. З машини, що стояла перед нашою, виходили люди, котрі оточували чоловіка середнього віку, який навіжено реготав і розмахував чималим пенісом, що стирчав із застібки на штанях. Цей чоловік дуже скидався на Абулу, але мав трохи світліше обличчя і виглядав краще. Щойно побачивши його, батько повернувся до нас і сказав:

— Ngwa, закрийте очі й помолімося за маму — бігом!

Він глянув на заднє сидіння й побачив, що я й досі дивлюся на того чоловіка.

— Усім зараз же закрити очі! — гаркнув він. Перевіривши, чи ми всі виконали його наказ, він сказав: — Бенджаміне, читай молитву.

— Так, татку, — відповів я і, прочистивши горло, почав молитися англійською — єдиною мовою, якою знав молитви. — Заради Ісуса, о милостивий Боже, я прошу тебе допомогти нам… Благослови нас, о Боже, і зціли маму, як ти зцілив немічних, Лазаря і всіх інших, і зроби так, щоб вона перестала балакати, як скажена, заради Ісуса молимо тебе.

Решта хором сказала «Амінь!»

На той час, як ми порозкривали очі, та група вже дісталася входу до шпиталю, але нам ще було видно притрушені пилом сідниці скаженого чоловіка, котрого запихали досередини. Батько підійшов до задніх дверей і відчинив їх з мого боку. Поруч зі мною сиділа Нкем, а з іншого боку — Девід.

— Послухайте, друзі мої, — почав він, дивлячись на нас розчервонілими очима. — Перше: ваша мати не скажена. Слухайте мене всі, коли зайдете туди — не дивіться ані праворуч, ані ліворуч, а тільки просто перед собою. Усе, що ви побачите в цих коридорах, потім навіки залишиться у вашій пам’яті. Кожного, хто мене не послухається, я почастую прочуханом, щойно ми повернемося додому.

Ми всі закивали, пристаючи на умови. Тоді, одне за одним, ми вийшли з машини, й пішли за Обембе. Батько йшов поруч із ним, а я крокував позаду. Ми проминули довгу клумбу з квітами коло входу до великої будівлі, в якій уся підлога була вимощена плиткою і в якій пахнуло лавандою. Ми увійшли до величезного вестибюлю, в якому гомоніли люди. Я намагався не озиратися, щоб мене потім не шмагали, але не міг стриматися, тож коли мені здалося, що батько не дивиться, я зиркнув ліворуч, і мої очі впали на бліду дівчину з довгою тонкою шиєю, котра рухалася механічно, наче робот. Її язик майже постійно наполовину визирав з рота, а волосся було таке рідке й світле, що крізь нього виднілася шкіра голови. Це мене настрахало. Коли я знов розвернувся до батька, він саме приймав від жінки в білому блакитного талончика й казав:

— Так, вони всі мої діти і підуть зі мною.

Коли він це сказав, жінка за скляною перегородкою підвелася й поглянула на нас.

— Її діти, — пробурмотів батько.

— Ви впевнені, що їм треба бачити її в такому стані? — спитала жінка.

У неї було світле обличчя, і вона носила білий фартушок. Її шапочка медсестри тісно сиділа на прекрасному намащеному волоссі, а значок, прикріплений зверху на грудях, повідомляв її ім’я: Нкечі Деніел.

— Гадаю, що все буде гаразд, — пробурмотів батько. — Я обмислив і зважив усі наслідки й гадаю, що впораюся з ними.

Жінка невдоволено похитала головою.

— Ми маємо певні приписи, сер, — сказала вона. — Але дайте мені хвилинку, будь ласка, я спитаю керівника.

— Гаразд, — погодився батько.

Поки ми чекали, скупчившись навколо нього, я не міг позбутися думки, що очі блідої дівчинки зупинилися на мені. У свою чергу, я спробував зосередитися на календарі, що висів на дерев’яній стіні кімнатки за перегородкою, і на багатьох фотографіях та інструкціях на медичні теми. На одній із них виднілося силуетне зображення вагітної жінки з немовлям на спині й двома малюками з боків. Недалеко попереду неї стояв хтось, хто, вочевидь, був її чоловіком. У нього на плечі сиділа дитина, а ще одна, приблизно мого зросту, ішла перед ними попереду, несучи сплетеного з рафії кошика. Я не бачив, що написано під цим зображенням, але здогадувався — то була одна з численних реклам від уряду в рамках кампанії з планування вагітностей.

Повернулася медсестра й сказала:

— Гаразд, можете усі зайти, містере Аґву. Палата тридцять два. Chukwu che be unu.

— Da-alu — дякую, сестро, — відповів батько на її іґбо, легенько вклонившись.

Мати, яку ми побачили в палаті номер тридцять два, мала порожні очі й сиділа у змарнілому тілі, загорнутому в чорну блузку, яку вона постійно носила з дня смерті Ікенни. Вона стала така тендітна й бліда, що я ледь не скрикнув від несподіванки. Побачивши її, я почав розмірковувати, чи це місце не висмоктувало з людей їхню плоть і не спорожнювало пишні сідниці. Її волосся було сплутане й немите, губи пересохлі й облізлі, і вона виглядала настільки зміненою, що це неабияк мене настрахало. Батько пішов до неї, а Нкем закричала:

— Мамо, мамо!

— Адаку, — сказав він, обіймаючи її, але вона навіть не повернулася до нього, а продовжувала дивитися на голу стелю, на нерухомий вентилятор посеред неї і на кути стін. Дивлячись на них, вона повторювала приглушені, обережні, впевнені слова:

— Umu ugeredide, umu ugeredide — павуки, павуки.

— Nwuyem, що це знову за павуки, хіба їх усіх не вивели? — він оглянув стіни попід стелею. — Де ти їх видивилася?

Вона продовжувала шепотіти, притиснувши зчеплені руки до грудей, ніби не почула його.

— Нащо ти з нами так чиниш — зі мною і своїми дітьми? — спитав батько, а Нкем заголосила сильніше. Обембе узяв її на руки, але вона заборсалася, дико молотячи ногами йому по колінах, поки він не опустив її додолу.

Батько всадовив мене на ліжко до матері, але вона відсахнулася, скрикнувши:

— Облиш мене! Іди геть! Облиш мене саму!

— Облишити, кажеш, га? — спитав батько, зводячись на ноги. Його обличчя втратило барви, а збоку на голові різко проступили вени. — Поглянь на себе, поглянь, як ти поводишся на очах решти своїх дітей. Адаку, хіба ти не знаєш, що нема такого видовища, від якого очі заплакали б кров’ю? Хіба ти не знаєш, що нема такої втрати, яку ми не зможемо пережити? — Він махнув на неї долонею з розчепіреними пальцями, провівши від її голови до ніг.

— Тоді марній далі, давай, марній собі.

Я помітив, що Девід, який стояв коло мене, тримався рукою за мою сорочку. Поглянувши на нього, я побачив, що він от-от заплаче. У мене раптом виникла потреба обійняти його й зупинити його сльози, тож я підтягнув його ближче й притиснув до себе. Я вдихнув запах оливкової олії, якою того ранку намастив йому голову, і згадав, як Ікенна, бувало, купав мене, коли я був малим, і тримав мене за руку, коли вів до школи. Я був сором’язливою дитиною, яка дуже боялася вчителів з їхніми ціпками, і не піднімав руку, коли мене припирало сказати: «Перепрошую, пані, мені треба піти зробити ка-ка». Натомість я подавав голос і щосили кричав мовою іґбо, щоби Боджа, чий клас був відділений від мого лише дерев’яною перетинкою, почув мої слова: «Братику Боджо, achoro mi iyun insi». Тоді Боджа вискакував зі свого класу й відводив мене до лятрини, поки всі його й усі мої однокласники аж падали від сміху. Він чекав, поки я зроблю своє, витирав мене й повертав до мого класу, де вчитель шмагав мене за те, що я зриваю урок. Таке траплялося багато разів, і Боджа ніколи не нарікав.

Батько більше не дозволив нам з Обембе ходити до шпиталю. Він іноді брав Нкем і Девіда навідати матір разом із собою, і то лиш тоді, коли вони так його діставали, що він уже не міг терпіти. Мати залишалася під замком ще три тижні. Ті дні були холодні й неприродні, і навіть вітер, що дув щоночі, підвивав, як вмираючий звір. Наприкінці жовтня почався сезон харматану, коли сухий пропилюжений вітер із Сахари на півночі Нігерії летить до океану, обвіваючи більшу частину Африки південніше Сахари, — прийшов наче за одну ніч, розвісивши густий, непроникний туман, що довго висів купчастим тентом навіть після сходу сонця над усім Акуре, наче накривши місто потойбічною марою. Батько заїхав до нашого двору, везучи в машині матір. Її не було п’ять тижнів, і вона схудла вдвоє. Її світленька шкіра потемнішала, ніби вона безперестанку засмагала незліченну кількість днів. Її руки вкрилися цятками шрамів від уколів у вени, а один з великих пальців був обліплений пластиром, під яким трималося чимало вати. Хоч і було зрозуміло, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше, нам було важко сприйняти всю неосяжність змін, що з нею сталися.

Батько охороняв її, наче яйце рідкісної пташки, й часто кишкав на нас — здебільшого на Девіда, — наче ми були мошвою. Тільки Нкем дозволялося крутитися коло неї. Він переказував нам її слова і заводив її до їхньої кімнати, коли хтось приходив навідатися. Він тримав її стан у таємниці від усіх, окрім найближчих друзів, і збрехав сусідам, що більшість часу вона була відсутня, бо їздила до нашого села коло міста Умуагія, щоб побути зі своєю родиною і набратися сил після втрати дітей. Він якнайсуворіше застеріг нас, узявшись руками за мочки вух, щоб ми нікому не розповідали про материну недугу.

— Навіть комарі, що дзижчать коло ваших ліжок, — і ті не мають про це дізнатися, — попереджав він.

Він і надалі готував страви, подаючи їх спочатку їй, а тоді нам. Він один вів усе господарство.

Якось майже через тиждень після її повернення ми вловили уривки розмови, що здалася нам напруженою суперечкою, яка велася пошепки й за причиненими дверима. Ми з Обембе ходили в кіно коло пошти, а коли повернулися, то побачили, що батько виносить коробки, в яких Ікенна тримав багато своїх книжок і малюнків. На місці, де ми грали в футбол, вже височіла купа речей, що належали нашим братам. Коли Обембе спитав, чому він хоче їх спалити, батько відповів, що на цьому наполягла мати. Вона не хотіла, щоб прокляття, яке лежало на наших братах — прокляття Абулу, — перейшло на решту нас через дотик до їхніх речей. Він не звернув до нас очей, поки пояснював нам це, а договоривши, похитав головою й знову зайшов до будинку взяти інші речі, поки не випорожнив усю кімнату. Письмовий стіл Ікенни стояв відіпхнутий до фіолетової стіни, вкритої нарисами олівцем і акварельними малюнками. Його перекошений стілець стояв зверху на тому столі. Батько вийшов надвір з останніми торбами речей Боджі й висипав їхній вміст на купу. Він докинув туди стару гітару Ікенни, котру йому дав музика-растафарієць, що, бувало, розважав народ на вулиці, коли Ікенна був малим. Той чолов’яга з дредами, що спускалися аж на груди, часто награвав Лакі Дубе і Боба Марлі, збираючи навколо себе чимало дітей і дорослих з нашого району. Він багато разів співав під кокосовим деревом перед нашими ворітьми, і часто Ікенна — попри заборону батьків — танцював коло нього, розважаючи публіку. Його стали називати «раста-пацаном» — і батькові довелося викорінювати це прізвисько з нашого вжитку силою просвітницького прочухана.

Ми дивилися, як батько хлюпав на купу керосином із червоної каністри, виливши усе, що ми мали вдома, до останньої краплини. А тоді, кілька разів поглянувши на матір, він чиркнув сірником. Купа зайнялася й пахнула в повітря клубами диму. Поки вогонь поглинав речі Ікенни й Боджі — усе те, чого вони торкалися на цьому світі, — моє тіло пронизало тисячею цвяхів — відчуттям їхнього кінця. Я добре пам’ятаю, як боролося з вогнем улюблене вбрання Боджі, його каптан. Щойно його торкнулося полум’я, він розгорнувся, ніби був живою істотою, що бореться за життя, а тоді почав потроху згортатися й жухнути, перетворюючись на чорний попіл. Зненацька я почув материні схлипування й озирнувся. Вона вийшла зі своєї кімнати і сиділа на землі за кілька метрів від тієї купи, а коло неї присіла і Нкем. Батько довго стояв поруч із порожньою каністрою з-під керосину, витираючи сльозаві очі й замурзане обличчя. Ми з Обембе стояли коло нього. Помітивши матір, він впустив каністру на землю й пішов до неї.

— Nwuyem, — сказав він. — Я казав, що це горе минеться, — ну от. Ми не можемо горювати вічно. Ми не можемо розвернути хід подій назад. Не можемо зустріти попереду те, що лишилося позаду, і не можемо закинути назад те, що попереду. Вже досить, Адаку, благаю тебе. Я з тобою, і ми пройдемо через це разом.

Зграя пташок, що її ледь було видно у прийдешній темряві, почала кружляти навколо стовпа диму, що злітав у небо, яке набуло над нами кольору яскравого полум’я, а дерева, що поперетворювалися на прості силуети, видавалися моторошними свідками спалення на попіл дипломата Ікенни, рюкзака Боджі, їхнього одягу, їхнього взуття, поганенької гітари Ікенни, їхніх зошитів з М.К.О., їхніх фотографій і блокнотів з нарисами Йойодона, пуголовків і річки Омі-Али, їхнього рибальського одягу, однієї з бляшанок, в яких ми збиралися тримати рибу, але так і не використали її жодного разу, їхніх іграшкових пістолетів, їхнього будильника, їхніх альбомів для малювання, їхніх коробок з-під сірників, їхнього спіднього, їхніх сорочок, їхніх штанів — усіх речей, які вони колись мали чи яких торкалися, — і той попіл піднімався хмарою диму і зникав десь у небі.