Рибалки

18 Чаплі

евід і Нкем були чаплями.

Білими, як вата, птахами, що після бурі прилітають гуртами, а на їхніх крилах ані цяточки, а їхні життя анітрохи не зачеплені. Хоч і ставши чаплями посеред бурі, вони легко вилетіли з неї, в той час як усе, що я знав, для мене змінилося.

По-перше, батько: коли я побачив його наступного разу, він відростив сиву бороду. Це сталося в день, коли мене випустили, і я не бачив ані його, ані решту родини шість років. Коли вони нарешті прийшли до мене, я помітив, що вони змінилися так, що їх було не впізнати. Мене пригнітило те, яким став батько, — кощавим, жилистим чоловіком, з котрого життя, мов коваль, викувало форму серпа. Навіть у його голосі накопичилася гіркота, ніби уламки слів, котрі давно вже лишалися несказаними, поіржавіли в його роті й усіювали його язик щоразу, як він відкривав рота, щоби сказати що-небудь. Хоч я й бачив, що він за минулі роки пройшов через численні медичні процедури, зміни в ньому було важко описати.

Мати теж стала значно старшою. Як і в батька, у неї набрався певний тягар у горлі, від чого її слова звучали притоплено — так ожиріння впливає на ходу людини, змушуючи її рухатися важко. Поки ми сиділи на дерев’яній лавці у в’язниці, очікуючи на останній підпис головного наглядача, батько розповів мені, що після того, як ми з Обембе покинули дім, її поле зору знову наповнили павуки, але вона скоро видужала. Поки він розповідав, я дивився на протилежну стіну, що була завішана різними портретами ненависних людей у формі й некрологами, надрукованими на дешевому папері. Блакитна фарба зблякла, вигоріла й вицвіла від вологості. Я навів очі на годинника, бо не бачив жодного вже дуже давно. Він показував п’ять сорок дві, і коротка стрілка рухалася у бік шостої.

Але з них усіх саме зміни, що я побачив у Девіді, здивували мене найбільше. Коли я побачив його, мене вразило те, як він виріс і отримав точнісінько таке тіло, яке було в Боджі. Між ними майже не було різниці, окрім того, що Боджа був таким характерно жвавим, а Девід здавався сором’язливим і наче стриманим. Після початкового обміну люб’язностями у дворі в’язниці він промовив перші слова аж коли ми під’їхали до серця міста. Йому було десять років.

Я пригадав, що то була та сама дитина, для котрої, в ті пам’ятні місяці, що передували його народженню (як і народженню Нкем), мати часто заводила пісню, бо вважала, що це принесе ще ненародженому дитяті радість, і в той час ми всі в це вірили. Ми з братами збиралися навколо, і вона починала співати й танцювати, а її голос звучав гіпнотично. Ікенна тоді ставав барабанщиком і калатав ложками по столі. Боджа ставав флейтистом і дудів ротом різні звуки. Обембе ставав свистуном і підсвистував материному співу. Я перетворювався на групу підтримки й плескав долонями в такт, а мати повторювала такий приспів:

Мене охопило потужне бажання притягнути Девіда до себе й обійняти, коли батько раптом сказав:

— Зносять усе, — ніби я спитав його про щось. — Скрізь.

Він побачив, як десь віддалік один кран розвалював будинок, а навколо нього зібралися люди. Я помітив подібну сцену трохи раніше, коли ми проїздили зачинену громадську вбиральню.

— Навіщо? — спитав я.

— Щоб перетворити ці околиці на місто, — сказав Девід, не дивлячись на мене. — Новий губернатор зажадав, щоб більшість цих будинків була знесена.

Проповідник, єдиний, кого мені дозволяли бачити, розповів мені про зміни в уряді. Зважаючи на мій вік на той момент, суддя вирішив, що я не заслуговую на довічне ув’язнення чи смертну кару, а також на підліткову в’язницю, бо я вчинив убивство. Тому було вирішено, що я маю відбути восьмирічне ув’язнення без права зустрічей чи контактів з моєю родиною. Те засідання, від початку до завершення, зберігалося у мене в запечатаній пляшці, і багато разів уночі в своїй камері, коли навколо вух дзижчали комарі, перед моїми очима проскакували раптові кадри спогадів про судову залу, про зелені завіски в ній і про те, як суддя, що сидів навпроти мене на підвищенні, говорив глибоким гортанним голосом:

…перебувати там, поки суспільство не визнає тебе дорослим, здатним поводитися у цивілізований спосіб, прийнятний з точки зору суспільства і людства. У цьому світлі владою, наданою мені Федеральним міністерством юстиції Федеральної Республіки Нігерія, і керуючись побажаннями присяжних, щоб суддя виявив милосердя, — а також заради твоїх батьків, містера і місіс Аґву — я нині засуджую тебе, Беджаміне Азіківе Аґву, до восьми років ув’язнення без права на зустрічі з родиною — допоки ти, на сьогодні десятирічний, не досягнеш суспільно визнаного зрілого віку вісімнадцяти років. На цьому слухання завершено.

Далі я пригадував, як, негайно охоплений страхом, я зиркнув на свого батька й побачив, як усмішка вистрибнула на його обличчя, мов богомол, а материні руки злетіли над її головою, мов гвинти гелікоптера, і вона залементувала й почала благати Бога, переконуючи Його, що Він не може мовчати, коли з нею таке трапилося, ні, тільки не цього разу. А тоді, коли охоронці взяли мене в наручники й поштовхали до заднього виходу, моє розуміння навколишнього світу раптом зменшилося до самоусвідомлення несформованої дитини, зародка, неначе всі присутні були лиш гостями, що прийшли навідати мене у моєму світі, а тепер збиралися вже йти — ніби то не мене, а їх виводили геть.

За правилами тюрми, до в’язнів пускали проповідників. Один з них, євангеліст Аджаї, приходив що два тижні чи десь так, і саме завдяки йому я лишався в курсі подій у зовнішньому світі. За тиждень до того, як мені повідомили про звільнення, він розповів, що на честь першої в історії Нігерії передачі влади від військових цивільним, Олусеґун Аґаґу, губернатор штату Ондо, столицею якого було Акуре, вирішив амністувати деяких в’язнів. Батько сказав, що моє ім’я було вгорі того списку. Задушливий день 21 травня 2003 року був призначений днем нашого звільнення. Але не всім в’язням так пощастило. Через рік після того, як я сів у тюрму в 1998 році, євангеліст Аджаї приніс новину про те, що генерал Абача, диктатор, помер з піною на губах і що ходили чутки, буцімто його вбило отруєне яблуко. А тоді, рівно через місяць, перед самим своїм звільненням, в’язень Абачі номер один і його заклятий ворог, М.К.О., помер так само — випивши чашку чаю.

Негаразди М.К.О. почалися за кілька місяців після нашої з ним зустрічі, коли анулювали результати виборів 1993 року, в яких, як вважалося, він переміг, запустивши ланцюжок подій, в результаті яких політичне життя Нігерії пірнуло в грязюку безпрецедентно глибоко. Одного дня наступного року, зібравшись у вітальні подивитися новини на загальнонаціональному каналі NTA, ми побачили, як М.К.О. затримують у його будинку в Лаґосі силами майже двохсот важко озброєних солдатів на броньовиках і військових машинах, а тоді садять до чорного фургона; його звинуватили в державній зраді. Так почалося його тривале ув’язнення. Але хоч я й чув про сутужне положення М.К.О., звістка про його смерть вразила мене, наче кулак з кастетом. Пам’ятаю, що майже не спав тієї ночі, а просто лежав на матраці, накритий раппою, що передала мені мати, і думав про те, скільки той чоловік значив для мене й моїх братів.

Ми перетнули Омі-Алу в найширшому місці, і я угледів унизу людей, що бовталися у воді кольору грязюки — рибалок, що закидали сітку в воду. В бетонний розділювач дороги вмонтували довгий ряд вуличних ліхтарів. Ми їхали додому, і забуті деталі Акуре почали розкривати свої мертві очі. Я помітив, що дорога за шість років дуже змінилася, як і багато чого змінилося в усьому місті, де я народився і вперше став на ноги. Вулиці розширилися, відіпхнувши торгівців на багато метрів від доріг, більшість із яких були заповнені легковиками й вантажівками. Над дорогою спорудили надземний перехід. Какофонія вигуків торгівців, що розхвалювали свої товари, пробуджувала мовчазних істот, що наповзли в мою душу. Один чоловік у вигорілій футболці «Манчестер Юнайтед» підбіг до нас, коли ми спинилися, затиснуті іншими машинами, й почав стукати по нашому даху й намагатися просунути батон крізь вікно з материного боку. Вона підняла скло. На відстані десь тисячі машин, що сигналили й нетерпляче ревіли моторами, виднілася могутня вантажівка з причепом, що повільно розверталася в протилежний бік біля надземного переходу. Саме цей транспортний динозавр зупинив увесь рух на вулиці.

Усе, що пролітало повз мене, різко контрастувало з роками в’язниці — коли я тільки те й робив, що читав, періщився в стіну, молився, плакав, просторікував, надіявся, спав, їв і думав.

— Багато чого змінилося, — сказав я.

— Так, — сказала мати. Тоді вона усміхнулася, а я короткими спалахами пригадав часи, коли її мучили павуки.

Я знову звернув очі до вулиці. Коли ми вже майже дісталися додому, я почув власний голос:

— Татку, ти хочеш сказати, що Обембе зовсім не повертався додому всі ці роки?

— Ні, жодного разу, — різко відповів батько й похитав головою.

При цих словах я спробував упіймати материн погляд, але вона відвернулася до вікна, та натомість я у дзеркалі зустрівся очима з батьком. Мені хотілося розповісти їм, що Обембе кілька разів писав мені з Беніна, повідомляючи, що тепер живе із жінкою, що його полюбила й прийняла, як сина. Він сів на автобус із Акуре й дістався до Беніна наступного ранку після того, як пішов з дому. Він писав, що просто подумав про це місто, згадавши історію великого Оби Овонрамвена з Беніна, котрий кинув виклик британському імперському урядові, тож і поїхав туди. Прибувши до міста, він побачив жінку, яка виходила з машини, сміливо підійшов до неї й сказав, що не має де спати. Вона зглянулася над ним і прийняла до свого будинку, де жила сама. Він писав, що дещо могло мене засмутити, якби він розповів це одразу, а для дечого я був надто молодим, щоб слухати й розуміти таке, але пообіцяв розповісти пізніше. Мені ж слід було знати лиш, що та жінка була самотньою вдовицею, і що він став чоловіком. У тому ж листі він сказав, що вирахував точний день мого звільнення — 10 лютого 2005 року — і що повернеться до Акуре того самого дня. Обембе писав, що Іґбафе повідомлятиме йому про розвиток подій, і таким чином він знатиме про мою долю.

Іґбафе пересилав мені його листи. Мій брат уперше зустрівся з Іґбафе, коли якось — через шість місяців вигнання — він спробував повернутися додому. Він подолав увесь шлях, але надто боявся зайти до нашого двору. Натомість він розшукав Іґбафе, а той усе йому розповів і пообіцяв передавати мені листи. Наступні два роки він писав мені через Іґбафе майже кожен місяць, а той віддавав листи молодшому охоронцеві, прикладаючи до нього хабара для переконливості, а охоронець уже передавав листи мені. Я часто писав відповіді, поки Іґбафе чекав надворі. Але коли спливли перші три роки мого ув’язнення, Іґбафе раптом перестав приходити, і я більше нічого не чув про те, що трапилося з Обембе далі. Я чекав спочатку днями, а тоді місяцями й роками, але не дочекався. Після цього я тільки отримував нерегулярні листи від батька та ще одного разу від Девіда. Я почав читати й перечитувати раніші листи Обембе — їх було десь шістнадцять — поки всі рядки останнього з них, датованого 14 листопада 2000 року, не засіли в моїй голові так само надійно, як молоко в кокосі:

Згадавши про цей лист, я додумався спитати про Іґбафе. Я гадав, що зможу дізнатися в нього, чому мій брат перестав писати. Коли я спитав, чи Іґбафе й досі живе в Акуре, мати поглянула на мене з доволі несподіваним подивом.

— Наш сусід? — спитала вона.

— Так, наш сусід.

Вона похитала головою.

— Він помер, — сказала вона.

— Невже? — здивовано видихнув я.

Вона кивнула. Іґбафе став водієм вантажівки, як і його батько, і два роки возив деревину з лісів до Ібадану. Він загинув у пригоді, коли його вантажівку занесло з дороги до фатального кратера, вимитого нищівною ерозією.

Я слухав її переказ, затамувавши подих. В дитинстві я грався з тим хлопцем — він був поруч увесь час, що я пам’ятаю, і рибалив на Омі-Алі разом зі мною і моїми братами. Це було жахливо.

— Коли це сталося?

— Два роки тому чи скільки, — відповіла мати.

— Неправильно! Два з половиною, — втрутився Девід.

При цих словах я глянув на нього, бо мене захопило неабияке відчуття дежа вю. Тієї миті мені здалося, що то знову 1992 чи 1993, чи 1994, чи 1995, чи 1996 рік, і що то мій брат Боджа виправляє матір точнісінько таким тоном. Але то був не Боджа, а його значно молодший брат.

— Так, — сказала матір з усмішкою, — два з половиною роки.

Смерть Іґбафе вразила мене ще більше, бо тоді мені й на думку не спадала можливість того, що хтось із моїх знайомих може померти за той час, що я провів у в’язниці, але таких виявилося чимало. Одним з них був містер Боде, автомеханік. Він теж втрапив у смертельну дорожню пригоду. Батько писав про це в одному листі, і я майже відчував його злість. Останні три рядки того листа, заряджені й потужні, ще залишаться в моїй пам’яті на багато років:

Молодь гине через погризені й видовбані швидкісні смертельні пастки, які в нас називають дорогами, кожного дня. А ті ідіоти з Азо Року стверджують, що наша країна процвітатиме. Це убивча брехня.

Якась вагітна жінка безтурботно переходила дорогу, і батькові довелося різко зупинитися. Жінка махнула рукою, просячи вибачення, і перейшла на інший бік вулиці. Скоро ми дісталися місця, яке здалося мені початком нашої вулиці. Тутешні вулиці порозчищали, і скрізь велося якесь будівництво — усе якось оновилося, неначе сам світ народився заново. Знайомі будинки впадали в очі, як марева, що здіймаються над полем недавнього бою. Я побачив місце, де колись стояв старий хирлявий фургон Абулу. Від нього тільки й залишилося, що кілька залізяк, які лежали зарослі травою есан, як повалені дерева. Там паслися курка з курчатами, що механічно опускали дзьоби до землі. Побачене вразило мене, і я задумався, що сталося з тим фургоном, а тоді знову згадав про Обембе.

Що ближче ми під’їздили додому, то більше я про нього думав, і ті думки порушували мою дитячу радість. Мені почало здаватися, що надії на осяяне сонцем майбутнє не проживуть довго, якщо Обембе не повернеться, а натомість, осядуть додолу й помруть, як прошита кулями людина. Батько сказав, що мати вважала Обембе мертвим. Він розповів, що вона поховала його фотографію чотири роки тому, повернувшись із річного курсу лікування в психіатричній лікарні імені єпископа Г’юза. Вона розказувала, що їй наснилося, буцімто Абулу вбив Обембе так само, як убив свого брата, пришпиливши його списом до стіни. Вона намагалася відчепити його від стіни, але він повільно вмер у неї на очах. Переконана, що сон був правдивий, вона почала оплакувати Обембе й ніяк не бажала заспокоюватися. Батько, хоч і не поділяв її думки, відчув, що буде краще погодитися з нею заради її одужання. Його друг, Генрі Обіалор, порадив дозволити їй робити задумане, бо сперечатися з нею було б нерозважливо. Спочатку Девід і Нкем не хотіли цього дозволяти, вказуючи, що Абулу, бувши мертвим, ніяк не міг убити Обембе, але батько застеріг їх і дозволив матері думати, як їй хотілося. Вона поховала його поруч з Ікенною і змусила батька піти з нею, пригрозивши накласти на себе руки, якби він не погодився. Але поховала вона не Обембе, а його фотографію.

Батько так сильно змінився, що тепер не дивився в очі тому, з ким говорив. Я спостеріг це в тюремному вестибюлі, де він розповів мені про матір. Раніше він був сильнішим — непохитним чоловіком, що захищав свою багатодітність, кажучи, що хотів, аби родина уславилася в багатьох галузях. «Мої діти стануть великими людьми, — бувало, казав він. — Вони будуть юристами, лікарями, інженерами — бачите, наш Обембе вже став солдатом». І він багато років носив на собі цей мішок з мріями. Він не знав, що увесь цей час носив у мішку гнилизну, що мрії давно зіпсувалися й стали даремною вагою.

Коли ми дісталися додому, вже майже стемнішало. Дівчинка, в якій я миттєво — хоч і не без труднощів — упізнав Нкем, відкрила нам ворота. Обличчя вона мала точнісінько як у матері, і була набагато вища за семирічну. Вона носила довгі коси, що спадали на спину. Побачивши її, я одразу усвідомив, що вони з Девідом були чаплями — білосніжними, як голуби, птахами, що з’являлися в небі після бурі й літали гуртом. Хоч вони обидва вже народилися на той час, як на нашу родину налетів шторм, вони не відчули цього. Вони проспали його, як людина, що проспала сильну бурю. І навіть коли — під час материної першої клінічної ізоляції — вони й відчули його дотик, то був лиш легіт, що не мав досить сили, щоб розбудити їх.

Але чаплі були відомі й дечим іншим: вони часто були знаками чи провісниками кращих часів. Казали, що вони можуть почистити нігті краще за будь-які пилочки. Щоразу, як ми з іншими дітьми з Акуре бачили їх у небі, ми бігли до них, простягали руки услід зграї, що пролітала низько над нашими головами, швидко плескали пальцями об долоні й повторювали коротку приказку: «Чаплі, чаплі, сядьте мені на руку».

Що сильніше ти плескаєш пальцями, то швидше треба виспівувати ту приказку; що сильніше плескаєш і що швидше співаєш, то білішими, чистішими й блискучішими стануть твої нігті. Я думав про це, коли моя сестра підбігла до мене й тепло обійняла, не стримуючи сльози й повторюючи: «Нарешті ти вдома, Бене».

Її голос був солодкою музикою для моїх вух. Мої батьки з братом, Девідом, стояли позаду мене біля машини й дивилися. Я тримав її в обіймах і бурмотів, як радий повернутися, аж коли почув, як хтось двічі голосно пугукнув. Я підняв голову й побачив у ту мить якусь тінь людини, що перебиралася через паркан до нашого двору поруч із криницею, з якої багато років тому витягли Боджу. Побачене злякало мене.

— Там хтось є — сказав я, вказуючи майже в повну темряву.

Але ніхто не поворухнувся — мене ніби ніхто не почув. Вони просто стояли й дивилися. Батько обійняв матір, а на обличчі Девіда розпливлася яскрава усмішка. Своїми поглядами вони ніби запрошували мене самому дізнатися, що то було, а може вони просто думали, що я помилився. Але глянувши знову в тому напрямку, де багато років тому билися мої брати, я побачив чиїсь ноги, що перемайнули через паркан. Я підступив ближче, а в моєму серці ожили несамовиті тамтами.

— Хто там є? — голосно спитав я.

Спочатку я не отримав відповіді: ані слова, ані руху — нічого. Я розвернувся до своєї родини, щоб спитати, хто це в них там, але вони всі дивилися в одне місце, просто на мене, і все одно не озивалися ані словом. Їх оповила темрява, і тепер вони стали силуетами на темному тлі сцени. Я знову повернувся до тієї частини двору й побачив, як стіною піднімається, а тоді завмирає на місці чиясь тінь.

— Хто там є? — знову спитав я.

Тоді постать відповіла мені, і я почув її слова голосно й чітко — ніби між теперішнім і минулим, коли я востаннє чув цей голос, не було ані суду, ані ґрат, ані рук, ані наручників, ані перепон, ані років, ані відстані, ані часу; ніби всі ці роки, що минули, були нічим іншим, як просто проміжком між тим, коли хтось крикнув, і тим, коли той крик затих. Тобто часом між миттю, коли я зрозумів, що це він, і часом, коли я почув його слова: «Це я, Обе, твій брат».

Якусь мить я стояв непорушно, а та постать почала рухатися до мене. Моє серце підскочило вгору, як вільна пташка, коли я зрозумів, що це він, мій істинний брат, котрий знову став таким же справжнім, яким був колись, котрий повернувся, мов чапля, після моєї бурі. Він підходив до мене, а я згадав, як у суді, в останній день засідань, я бачив видіння його повернення. Перш ніж я того дня вийшов на своє місце. Батько помітив, що я знову почав плакати, тож він відтяг мене у куток судової зали під суцільно авкамаринову стіну.

— Бене, зараз не слушний час для цього, — прошепотів він, щойно ми підійшли до стіни. — Це не…

— Я знаю, татку, мені просто сумно через маму, — відповів я. — Будь ласка, скажи їй, що нам шкода.

— Ні, Азіківе, послухай, — сказав він. — Ти зараз підеш туди, як чоловік, яким я навчав тебе бути. Ти підеш, як чоловік, яким був, коли взяв до рук зброю, щоб помститися за своїх братів. — Його носом стекла сльозинка, а руками він показував у повітрі невидимий тулуб дужого чоловіка. — Ти розкажеш їм, як усе сталося, говоритимеш, як чоловік, яким я тебе виховував — грізні, джаґернаути. Як — ти пам’ятаєш? — як…

Він затнувся, приклав неспокійні пальці до виголеної голови, шукаючи в ній слова, котре нібито вислизнуло з його пам’яті.

— Як рибалка, котрим ти колись був, — нарешті вимовили його тремтячі губи. — Ти чуєш мене? — Він трухнув мною. — Я питаю, чуєш?

Я не відповів, бо не міг, хоч і побачив, що в залі заворушилися, і що охоронці, котрі раніше утримували мене, рушили в мій бік. До зали набивалися люди, серед них було кілька репортерів з фотоапаратами. Батько побачив їх, і його голос ставав дедалі настирливішим.

— Бенджаміне, ти не підведеш мене.

Я вже нестримувано плакав, а серце калатало в грудях.

— Чуєш мене?

Я кивнув.

Пізніше, після того як усі в залі розсілися і мій обвинувачувач — гієна — описав подробиці ран Абулу («…численні проколи від риболовних гачків по всьому тілі, забій голови, розірвана судина на грудях…»), суддя забажав почути мій захист.

Коли я почав говорити, батькові слова — «грізні, джаґернаути» — без кінця повторювалися в моїй голові. Я повернув голову й глянув на батьків, котрі сиділи разом, із Девідом при боці. Батько зустрів мій погляд і кивнув. Тоді він показав щось губами, і я кивнув у відповідь. Побачивши це, він усміхнувся. Саме тоді я дав словам вилитися назовні, і мій голос піднісся над театральною тишею судової зали. Я почав так, як хотів почати увесь цей час.

— Ми з братами були рибалками. Ми з братами стали…

У матері вирвався гучний пронизливий крик, що перелякав присутніх і занурив залу в сум’яття. Батько силкувався прикрити їй рота долонею і пошепки вмовляв притихнути, іноді збиваючись на повен голос. Коли батько перескочив від вибачень перед зібранням: «Мені дуже шкода, ваша честь» — до «Nne, biko, ebezina, eme na’ife a — Не плач, будь ласка, не треба», вся увага зали була прикута до них. Але я туди не дивився. Я не зводив очей з зелених завісок, що прикривали масивні й укриті пилом жалюзі високо над головами людей. Сильний протяг легенько розхитував їх так, що на мить вони здалися мені зеленими прапорами, що майорять на вітрі. Поки неспокій у залі не вщух, я заплющив очі й поринув у суцільну темряву. У тій темряві мені привидівся силует чоловіка з рюкзаком на спині, котрий ішов додому тією ж дорогою, якою покинув його. Він вже майже дістався свого будинку, вже майже міг торкнутися його рукою, коли суддя тричі вдарив молотком по столу й проревів: «Можете продовжувати!»

Я розплющив очі, прочистив горло й почав спочатку.