Рибалки

14 Левіафан

ле Абулу був левіафаном.

Невмирущим китом, якого навряд чи зможе вбити команда хоробрих моряків. Він не міг умерти так само легко, як інші люди з плоті й крові. Хоч він був таким самим, як і люди його штибу, — навіжений галайда, який через свій душевний стан загруз у найгірших можливих злиднях і через це був відкритий перед найгіршими небезпеками — він, певно, розминався на вузенькій стежці зі смертю частіше за будь-кого з них. Усі чудово знали, що годується він здебільшого покидьками зі смітників. Не маючи дому, він їв усе, що йому траплялося, — залишки м’яса, розкидані навколо відкритих боєнь, крихти їжі з розірваних пакетів для сміття, опалі з дерева плоди. Коли людина годується такою їжею, і так довго, можна очікувати, що вона вже давно мала б заслабнути на щось. Але він жив, дужий і здоровий, і його живіт випинався барабаном. Коли він пройшов дорогою, встеленою битим склом, і в нього пішла кров, люди думали, що йому каюк, але він знову показався на вулиці вже за кілька днів. І це лиш дрібна частка історій про те, що мало б убити цього божевільного, — було й багато інших.

Коли ми зібралися на Омі-Алі наступного дня після зустрічі з Абулу, Соломон розповів нам, що причиною, чому він суворо застеріг нас не слухати пророцтва Абулу, було те, що він вважав його злим духом, який явився у людській подобі. Підкріплюючи свою думку, він розповів нам про дещо, чому став свідком за кілька місяців до того. Абулу йшов узбіччям дороги, але раптом зупинився. Надворі мрячило, і дощ змочив його. Стоячи обличчям до дороги, скаженець почав гукати матір, яку нібито бачив посеред дороги, і просив її пробачити йому все, що він з нею зробив. Благаючи отак і ніби розмовляючи з нею, він побачив машину, що мчала з іншого боку вулиці. Злякавшись, він почав гукати своїй матері, щоб зійшла з дороги, але мара, яку навіжений вважав справжньою людиною, твердо стояла на самому її стрижні. Абулу вискочив на дорогу лише за секунду до того, як машина мала дістатися місця, де нібито стояла його матір, прагнучи її врятувати. Машина тут-таки викинула його на трав’янисте узбіччя, і її занесло з дороги до заростів трави, де вона зупинилася. Казали, що Абулу, про якого тоді вже подумали, що його вбило на місці, якийсь час нерухомо лежав там, куди його відкинуло машиною. Але він, увесь скривавлений і з розрубаним лобом, зіп’явся на ноги. Він почав обтрушувати просякнутий кров’ю одяг, ніби машина всього-на-всього здійняла на нього хмару куряви. Він покульгав геть, часто озираючись у бік, куди понесло машину, говорячи при цьому: «Ти що, убити когось хочеш, га? Чого ти летиш, коли бачиш, що на дорозі жінка стоїть? Убити когось захотів?» Він кульгав собі далі, бурмочучи нескінченні запитання і часом зупиняючись, щоб кинути погляд назад, узявшись пальцями за мочку вуха й наставляючи водія наступного разу їхати повільніше: «Ти чув? Ти чув?»

Наступного дня після того, як батько оголосив про нашу потенційну еміграцію до Канади, мій брат пхнув мені в руку малюнок, і я його трохи пороздивлявся, поки він говорив.

— Уб’ємо його за допомоги «Ота-піа-піа». Купимо трохи, запхнемо у хліб чи щось таке й дамо скаженцю — він бо їсть усе й звідусюди.

— Так, — погодився я, — навіть із канав.

— Отож, — сказав він і кивнув. — Але ти не думав про те, чого він не вмер після стількох років поїдання того непотребу? Хіба він годується не зі звалищ і смітників? Чого ж він досі не вмер?

Він чекав відповіді, але я нічого не казав.

— Пам’ятаєш, Соломон розповідав історію про те, чому він дуже його боїться і не хотів би мати з ним нічого спільного?

Я кивнув.

— То тепер ти розумієш? Слухай, ми не можемо здаватися, ми мусимо визнати, що цей чоловік дивний. Дурні людці, — тепер він так називав жителів Акуре, бо вони залишили навіженого живим, — вірять, що він є якимось надприродним явищем, яке неможливо фізично вбити, бо, бачте, вони здуру вирішили, що роки, які він прожив окремо від суспільства, змінили його людськість, тож він уже перестав бути смертним.

— А це правда? — спитав я.

— Якщо ми згодуємо йому отруєний хліб, люди думатимуть, що він помер через якусь гидоту, яку з’їв сам, знайшовши її на смітнику.

Я не спитав, звідки він це знає, бо Обембе був відуном, який володів таємним знанням, і я йому беззастережно вірив. Тож трохи пізніше ми вийшли з дому, а передні кишені шортів мого брата надулися від загорнутих у торбинку нарваних шматочків хліба, вимаринованих у родентициді. Він роздобув хліб, відрізавши шматок від свого сніданку минулого дня. Мій брат витяг підсохлі сухарі і вимочив їх в отруйній суміші, яка сповнила кімнату пікантним запахом. Він сказав, що хотів би, аби ми вийшли на «нашу місію» лиш один раз і що більше не треба — вистачить і одного. Озброєні цим хлібом, ми пішли до фургона, в якому жив Абулу, але його там не було. Хоч нам і розповідали, що двері фургона ще могли відчинятися й зачинятися, вони майже постійно були розчахнуті. Всередині стояли розшарпані й обдерті до дерев’яних рам сидіння, а їхня плоть — шкіряна оббивка — давно стерлася чи повиривалася. В іржавому даху виднілися дірки, крізь які протікав дощ. Сидіння були завалені різними покидьками. Там були стара блакитна завіска, що звисала з сидіння аж до підлоги, бляшанка від прадавньої гасової лампи без скляної колби, палиця, папірці, розвалене взуття, банки та ще купа інших предметів, назбираних по смітниках.

— Може, ще не час, — мовив мій брат. — Ходімо додому й повернімося по обіді — може, тоді його застанемо.

Ми пішли додому й повернулися після обіду, після того як мати ненадовго повернулася, щоб зварити ямсу, а тоді знову пішла до крамниці. Коли ми дісталися до фургона, скаженець уже був там, але ми були геть не готові до того, що нас чекало. Він схилився над воком, поставленим на дві каменюки, і виливав у нього рідкий вміст пляшки з-під води. Між тими каменюками лежали шматочки деревини — які, вочевидь, мали правити за дрова, — але їх ніхто не підпалював. Виливши усю пляшку до посудини, навіжений узяв алюмінієву банку з-під напою, вміст якої нам було нелегко встановити, вивернув її у вок і почав старанно витрушувати її вміст. Він трусив банкою, вдивлявся до неї всередину примруженим оком і вишкрібав щось із неї у вок, поки вдоволено не спорожнив її, а тоді обережно поставив на низенького стільця, на якому вже лежала пістрява купка якихось речей. Після того, кинувшись до фургона, він повернувся з чимось схожим на жмут листя, якимись кістками, сферичним предметом і білим порошком, що мусив бути цукром або сіллю. Висипавши все до вока, він відскочив назад, ніби очікував запальних наслідків, які трапляються, коли вкидаєш продукти у розжарену олію. На моє приголомшене здивування, мені стало ясно, що божевільний готував якусь химерну мішанину з бруду й покидьків — або думав, що готує. На хвилину ми забули про своє завдання й недовірливо стежили за розвитком цього сюжету, поки ще двоє чоловіків не приєдналися до нас у якості глядачів сценки «Абулу на своїй кухні».

Чоловіки були вдягнені у дешеві сорочки з довгими рукавами, заправлені в штани з м’якої тканини — в одного ті штани були чорні, а в іншого — зелені. У руках вони тримали книжки у твердих палітурках, у яких ми одразу впізнали біблії — вони щойно вийшли з якоїсь церкви.

— Мабуть, ми могли б за нього помолитися, — запропонував один з чоловіків. У нього були бородавки, а облисіння зупинилося десь посередині голови.

— Ми постуємо й молимося вже три тижні, — сказав інший, — просячи Бога дати нам сили. Хіба це не слушна нагода її використати?

Перший чоловік покірно кивнув. Але перш ніж він устиг відповісти, чийсь інший голос промовив:

— Я певен, що ні.

То був мій брат. Чоловіки повернулися до нього.

— Цей чоловік, — продовжив мій брат, прикриваючи свою витримку тривогою, — ошуканець. Усе це облуда. Він у здоровому глузді. Це відомий шахрай, що вдає божевільного, аби було легше жебрати, танцюючи на узбіччях доріг, під крамницями й на ринках, але він повністю здоровий. Має дітей. — Мій брат глянув на мене, але продовжив звертатися до тих чоловіків. — Він наш батько.

— Як?! — скрикнув напівлисий чоловік.

— А так, — провадив далі мій брат, хоч я геть закляк од несподіванки. — Нас із Полом, — він вказав на мене, — послала наша мати, щоб ми привели його додому, сказали йому, що досить уже на сьогодні, але він відмовляється іти з нами.

Він заклично махнув божевільному рукою, але той озирався навколо стільця й водив очима по землі, ніби шукав загублене, а мого брата геть не помічав.

— Повірити важко, — сказав бородавчастий чоловік. — Воістину, немає нічого, чого не можна було б на цьому світі побачити чи почути. Щоб чоловік прикидався навіженим, аби заробити на життя? Неймовірно.

Без кінця махаючи головами, чоловіки пішли собі, порадивши нам молити Бога, щоб він торкнувся навіженого і зцілив від його жадоби.

— Бог може все, — сказав бородавчастий, — якщо просити сумлінно.

Брат погодився з ним і подякував. Коли чоловіки відійшли так, що вже не могли нас чути, я спитав брата, що то він собі надумав.

— Ш-ш-ш, — сказав він, усміхаючись. — Слухай, я боявся, що в тих людей є якась сила. Хто ж їх зна — вони ж постували три тижні? Фух. А що як у них була така сила, як у Райнхарда Боннке, Вільяма Кумуї чи Бенні Гінна, і вони могли помолитися і зцілити його? Я не хочу, щоб таке сталося. Якщо він видужає, то перестане тинятися вулицями, а може навіть піде з міста — хто його знає. Ти ж розумієш, що це означатиме, правда? Означатиме, що цей чоловік, після всього, що він зробив, відбудеться просто так. Ні, ні, я не дам цьому статися — тільки через мій тру… — Брат був змушений урватися серед слова через те, що ми саме побачили: якийсь чоловік із дружиною і сином десь мого віку зупинилися подивитися на божевільного, який сидів собі й хихотів. Обембе це засмутило, бо такі спостерігачі, вочевидь, затримували б нас, поки божевільний би просто не пішов собі кудись інде. Він розчаровано зробив висновок, що то було надто відкрите місце, щоб застосовувати отруту, і ми подалися додому.

Коли ми пішли шукати його наступного дня, Абулу не було у фургоні, але ми зустріли його коло маленької початкової школи з високим парканом. Зсередини двору ми чули однотонні голоси дітей, що розповідали вірші, між якими встрягав голос учителя, що час від часу запрошував їх нагородити одне одного оплесками. Скоро навіжений звівся на ноги й самовдоволено пішов собі, склавши руки так, наче він був директором нафтодобувної компанії. Трохи неподалік від нього лежала його розкрита парасолька зі скелетастими ребрами, від яких повідставала клаптикувата роздерта тканина. Не зводячи очей з персня на одному з пальців, Абулу тупав ногами й виголошував підряд такі слова як «дружина», «щоб побратися», «любов», «подружжя», «прекрасна обручка», «щоб побратися», «ти», «батько», «подружжя»…

Пізніше — коли божевільний і його бурмотіння зникли з очей і вух — Обембе пояснив мені, що то Абулу перекривляв християнський обряд одруження. Ми повільно пішли за ним на певній відстані й скоро проминули місце, де Ікенна в 1993 році витягнув мерця з машини. Ідучи, я думав про силу щурячої отрути, яку ми несли. Мій страх знову набрав сили, і я знову почав жаліти навіженого, котрий жив, наче вуличний собака, який їсть усе, що може знайти. Він часто зупинявся, розвертався назад і позував, мов модель на подіумі, витягуючи руку з перснем убік. Ми ніколи раніше не бували на тій вулиці. Абулу подибав у бік трьох жінок на веранді перед чиїмось бунгало, дві з яких заплітали коси третій, яка сиділа на стільці. Дві інші погналися за Абулу, підбираючи каміння й жбурляючи в його бік, щоб відігнати його геть.

Ще довго після того, як жінки покинули переслідування, — хоч вони ледве ступили кілька кроків і тільки кричали на нього, щоб він забрав свою брудну пику геть, — божевільний біг від них, часто озираючись із хтивим посміхом. Ґрунтовою дорогою, як ми мали дізнатися дуже скоро, рідко їздили машини, бо вона закінчувалася дерев’яним містком завдовжки десь метрів із двісті, що перекинувся через цю ділянку Омі-Али. Завдяки цьому діти з тієї вулиці легко перетворили дорогу на гральний майданчик. Вони через певні проміжки розклали на ній чотири каменюки, що мали правити за штанги воріт, і грали там у футбол, галасуючи й здіймаючи пилюку. Абулу дивився на них, і його обличчя заповнила усмішка. А тоді, покрутившись на місці так і сяк — із невидимим м’ячем у руках — він дико копнув повітря, ледве при цьому не впавши, й закричав, переможно скинувши руки в повітря:

— Го-о-о-ол! Він. Забив. Го-о-о-о-л!

Обминаючи його, ми побачили серед хлопців Іґбафе і його брата. Тієї миті, як ми ступили на міст, я згадав сон про кладку, який побачив у часи, коли Ікенна проходив свою метаморфозу. Знайомий запах річки, видовище барвистих риб, схожих на тих, яких ми колись ловили, що плавали під берегом, кумкання невидимих жаб, і стрекотіння цвіркунів, і навіть запах мертвого річкового намулу — усе нагадало мені про наші рибальські дні. Я уважно дивився на риб, тому що не бачив, як вони плавають, уже дуже давно. Бувало, і мені хотілося стати рибою, і щоб мої брати теж були рибами. І щоб ми тільки й робили щодня, що плавали собі туди й сюди без кінця і краю.

Як ми й очікували, Абулу пішов до мосту, не зводячи очей з горизонту, аж поки не дістався його початку. Коли він пішов по ньому, ми аж на іншому краю мосту відчули, як увігнулися під його вагою дерев’яні дошки.

— Коли згодуємо йому хліб, то швидко втечемо, — сказав мій брат, поки навіжений підходив ближче. — Він може впасти у воду й померти там, і ніхто цього не побачить.

Хоч я й боявся цього задуму, але кивнув на знак згоди. Вийшовши на міст, Абулу одразу підійшов до поруччя і, тримаючись за нього, почав мочитися у річку. Ми дивилися на це, поки він не закінчив, поки його пеніс не увібрався ближче до тіла як еластична трубка, бризнувши кількома останніми краплями на міст. Мій брат озирнувся довкола, щоб пересвідчитися, що ніхто нас не бачить, витягнув отруєний хліб і рушив назустріч божевільному.

Тоді, бувши впевненим, що той скоро помре, я вирішив зблизька провести ретельний огляд божевільного. Він здавався дужим чоловіком старих часів, коли люди могли голими руками розірвати на шматки що завгодно. Його обличчя буйно заросло бородою, що тяглася від вух і до підборіддя. Вуса стирчали над ротом, ніби їх там намалювали точними рухами пензля, вмоченого у вугільну фарбу. Волосся він мав брудне, довге й переплутане. Густе волосся також закривало більшу частину грудей, зморщене й бородавчате обличчя, середину тазу й окружність навколо пеніса. Пластини нігтів у нього були довгі й великі, а коло основи кожного нігтя назбиралося чимало лепу та бруду.

Я спостеріг, що він переносив на собі чимало запахів, з яких найжахливішим був фекальний дух, що оповив мене, наче мушине дзижчання, коли я наблизився до нього. Цей запах, подумав я, міг бути результатом його тривалого невитирання ануса після випорожнення. Він тхнув потом, що набрався у густих хащах волосся на лобку й під пахвами. Від нього смерділо гнилою їжею, незагоєними ранами й гноєм, а ще іншими тілесними рідинами й відходами. Він пахтів іржавими залізяками, гнилизною, старим одягом і викинутим спіднім, яке іноді носив. Від нього також пахло листям, повзучими лозами, підгнилими манго з берегів Омі-Али, піском звідти ж і самою водою. Він пахнув банановими деревами й деревами ґуава, пилом харматану, викинутим одягом із великого контейнера з-позад кравцевої лавки, залишками м’яса з міської бойні, недоїденими грифами рештками тварин, використаними презервативами з мотелю «Ла Рум», каналізаційною водою і нечистотами, спермою з еякуляцій, якою він забризкував себе щоразу, як мастурбував, вагінальними рідинами й засохлим слизом. Але то було не все — він пахнув і нематеріальними речовинами. Він пахнув поламаними життями інших і нерухомістю їхніх душ. Він пахнув незнаним, дивними стихіями, страхітливими й забутими явищами. Він пахнув смертю.

Обембе простягнув до скаженця руку з хлібом, і він, підійшовши, той хліб узяв. Здавалось, що він нас не впізнав, наче ми були геть не тими людьми, про котрих він пророкував.

— Їжа! — сказав він, висунувши язика. Тоді збився на монотонне наспівування: — Їжа, рис, боби, їсти, хліб, цей, манна, маїс, еба, ямс, яйце, їсти. — Він стукнув кулаком у відкриту долоню й продовжив читати своє заклинання, розпочате словом «їжа».

— Їжа, їжа, ajankro ba, й-й-й-їжа! З’їсти це. — Він ухопив повітря між долонями, імітуючи форму горщика. — Їсти, їжа, їсти, їсти…

— Це добра їжа, — пробурмотів Обембе. — Це хліб — їж, їж, Абулу.

Тоді Абулу закотив очі з такою вправністю, що міг би присоромити найуславленіших у цій справі майстрів. Він узяв з рук Обембе шматок хліба, реготнув, позіхнув, ніби роблячи цим якийсь смисловий наголос, притаманний тій мові, якою він щойно висловлювався. Щойно він узяв хліб, Обембе зиркнув на мене й позадкував, поки не відійшов не безпечну відстань, а звідти ми почали набирати швидкість. Ми мчали вже другою вулицею, коли нарешті надумали зупинитися. Віддалік дика автомагістраль звивалася на ґрунтових просторах.

— Давай не будемо відходити далеко, — сказав мій захеканий брат, зіпершись на моє плече для опори.

— Добре, — пробурмотів я, намагаючись відсапатися.

— Він скоро впаде, — вдоволено передбачав мій брат, водячи очима, в яких засіла промениста зірка радості, по горизонту, в той час, як у мої швидко прибували бурні води жалю. Мені на думку саме нагодилася розповідь матері про те, як Абулу смоктав коров’яче вим’я, а ще відчуття того, що до такого відчаю його довели злидні й убогість. У нашому холодильнику стояли банки з молоком «Ковбел» і «Пік» — усі з малюнками корів. А він, думав я, мабуть, не міг дозволити собі жодної з них. У нього не було ані грошей, ані одягу, ані батьків, ані домівки. Він був наче голуби з тієї пісеньки, що ми її співали в недільній школі: «Голуб ходить голий». Вони не мають садів, але Бог їх оберігає. Я подумав, що Абулу схожий на тих голубів, і тому пожалів божевільного, як іноді жалію його й тепер.

— Він скоро помре, — сказав брат, обриваючи мої думки.

Ми зупинилися перед сараєм, коло якого якась жінка торгувала різним дріб’язком. Сарай був накритий сіткою проти сонця, а з-під неї виглядало віконечко, схоже на касу. Зверху до низу стіна сарайчика була завішана різними пачками з соками, сухим молоком, печивом, солодощами й іншою їжею. Ми чекали там, і я уявляв, як Абулу падає й помирає на мосту. Ми побачили, як він поклав отруєний хліб до рота й затрусив вусами, жуючи його. Тоді дивилися, як він стояв і вдивлявся у річку, і досі тримаючи обгортку від хліба. Повз нього пройшли якісь чоловіки, один з яких озирнувся на нього. Моє серце збилося з ритму.

— Він помирає, — прошепотів мій брат. — Дивися, його вже, мабуть, трусить, і тому чоловіки на нього дивляться. Кажуть, що коли воно починає діяти, то перш за все тіло починає трусити.

Ніби підтверджуючи нашу підозру, Абулу схилився до мосту й наче почав плювати на нього. Мій брат правий, подумалося мені. Ми бачили вдосталь фільмів, у яких люди кашляли й пускали ротом піну, проковтнувши отруту, а тоді падали на землю і вмирали.

— Ми змогли, ми змогли! — закричав він. — Ми відомстили за Іке й Боджу. Я ж казав тобі. Я так і казав.

Мій брат піднесено заговорив про те, що тепер ми заживемо в мирі, й про те, що скаженець більше не діставатиме людей. Він замовк, коли побачив, як Абулу іде просто до нас, пританцьовуючи й плескаючи в долоні на ходу. Це диво йшло в наш бік, танцюючи й наспівуючи рапсодій про спасителя, в чиї долоні загнали дев’ятидюймові цвяхи й котрий одного дня повернеться на землю. Його псалмодії перетворили спадання вечірнього сутінку на прихід якоїсь езотеричної пори, а ми йшли назирці, вражені тим, що він і досі живий.

Ми пленталися за ним повз крамниці, що стояли на довгій вулиці, аж поки Обембе, котрому бракувало слів, не зупинився й не розвернувся додому. Я зрозумів, що він, як і я, уздрів різницю між неушкодженим пальцем, умоченим у миску з кров’ю, і пальцем, убраним у криваві шати, що натекли з різаної рани. Він зрозумів, що вбити Абулу отрутою не вийде.

Поки п’явка, що вчепилася в мене з братом, пастеризувала наше горе й підтримувала рани свіжими, наші батьки видужували. Наприкінці грудня мати закинула свій жалобний одяг і повернулася до звичайного життя. Вона більше не вибухала раптовими нападами люті, не провалювалася в замасковані мисливські ями горя, і здавалося, що всі її павуки повимирали. Зважаючи на її одужання, наступної суботи, через п’ять днів після нашого невдалого замаху на життя Абулу, ми справили прощальну службу по Ікенні й Боджі, яку відклали на багато тижнів через материну хворобу. Того ранку ми всі, у чорному вбранні, включно з Девідом і Нкем, набилися в батькову машину, яку напередодні лагодив містер Боде. Його роль у нашій трагедії зблизила з ним нашу родину, і він багато разів навідувався до нас у гості, одного разу навіть зі своєю нареченою, дівчиною, чиї зуби стирчали так, що майже не давали їй щільно закрити рота. Батько тепер називав його «мій брате».

Служба складалася з прощальних пісень, стислого життєпису «хлопців», виголошеного батьком, і короткої проповіді від пастора Коллінза, в котрого того дня була перебинтована голова. За кілька днів до того він втрапив у пригоду на мототаксі. Аудиторія складалася зі знайомих облич із нашого району, більшість яких належала до інших церков. У своїй промові батько змалював Ікенну великою людиною — Обембе при цих словах надовго затримав на мені свій погляд, — чоловіком, який повів би за собою інших, якби прожив довше.

— Багато не говоритиму, але Ікенна був хорошою дитиною, — сказав він. — Дитиною, що пізнала чимало незгод. Тобто, диявол багато разів намагався його вкрасти, але Бог не залишав його. У віці шести років його був ужалив скорпіон… — приглушені й налякані зойки, що пробігли рядами присутніх після цього одкровення, урвали батькові слова.

— Так, у Йолі, — продовжив він. — А за кілька років футбольний м’яч влучив в одне з його яєчок і увігнав його в тіло. Я не розводитимусь про подробиці того випадку, але знайте, що й тоді Господь не покинув його. А його брат, Боджа… — і тоді на присутніх опустилася така тиша, якої я до того ніколи не знав. Тому що, нерухомо стоячи за кафедрою коло передніх рядів церкви, батько — наш батько, хоробрий, сильний, наш генералісімус, командувач, що тримав свої загони у найсуворішій дисципліні, інтелектуал, орел — зашморгав носом. Мене охопило відчуття сорому за те, що мій батько ридає при людях, тож я схилив голову й не зводив очей зі своїх туфель, поки батько вів далі. Втім, після того його промова, наче перевантажена дровами вантажівка, що встрягла у вуличний рух Лаґоса, проривалася через видовбану ґрунтову дорогу, то зупиняючись, то сіпаючись уперед, то важко провалюючись колесами в ями.

— Він теж був би великим. Він… був обдарованою дитиною. Він, для тих, хто його знав, був… доброю дитиною. Дякую всім за те, що прийшли.

Після закінчення поквапливої батькової промови й тривалих оплесків почалися гімни. Мати тихенько проплакала цю частину, промокаючи очі хустинкою. Маленький ножик горя повільно розтинав моє серце, і я ридав за своїми братами.

Присутні саме співали «І в душі все гаразд», коли я помітив між ними незвичний рух. За мить голови почали обертатися, а очі — зиркати назад. Я не хотів обертатися, бо коло нас, поруч із Обембе, сидів батько. Але поки я міркував над тим, що воно там таке, Обембе схилився до мене й прошепотів: «Абулу прийшов».

Я зразу розвернувся й побачив Абулу, вдягненого в забрьохану коричневу сорочку з великою плямою поту й бруду, що стояв десь серед пастви. Батько глянув на мене, поглядом наказавши мені не відволікатися. Абулу не вперше приходив до церкви. За першим разом він прийшов посеред проповіді, проминув прислужників на дверях і сів на лавку в жіночому ряду. Хоч присутні одразу зрозуміли, що коїться щось незвичне, пастор провадив проповідь далі, а прислужники, юнаки, що пильнували двері, уважно за ним придивлялися. Але під час проповіді він зберігав незвичну стриманість, а коли надійшов час завершальної молитви й гімну, він приєднався до них обох, ніби не був тим, ким його всі знали. Коли присутніх розпустили, він тихо вийшов, залишивши по собі лиш переполох. Надалі він приходив ще на кілька служб, здебільшого сідаючи в жіночому ряду, і викликав гарячі дебати між тими, хто вважав його наготу небажаною через присутність жінок і дітей, і тими, хто вірив, що дім Божий має бути відкритим для всіх, хто забажає увійти, хай то буде голий/одягнений, бідний/багатий, розсудливий/навіжений чи той, для кого такі категорії взагалі нічого не значили. Нарешті в церкві вирішили заборонити йому відвідувати служби, і відтоді прислужники проганяли його дрючками щоразу, як він показувався неподалік.

Але в день прощальної служби за моїми братами він захопив усіх зненацька, проскочивши у двері, коли ніхто не дивився. Його побачили вже всередині, а через делікатну природу служби йому дозволили залишитися. Пізніше, після того як церква зачинилася, і він пішов, жінка, поруч з якою він сидів, пригадала, як він плакав під час служби. Вона сказала, що він спитав її, чи знала вона цього хлопця, а тоді розповів, що сам таки знав його. Та жінка, хитаючи головою, як людина, що побачила привида серед білого дня, сказала, що Абулу неодноразово називав ім’я Ікенни.

Я не знав, що подумали мої батьки про відвідини прощальної служби за їхніми синами божевільним Абулу, який спричинив їхню загибель, але з їхнього похмурого мовчання, що лежало на нас усю дорогу додому саваном, я розумів, що вони схвильовані. Ніхто не зронив ані слова, за винятком Девіда, котрий, захопившись однією з пісень, що ми їх співали під час служби, і тепер мугикав її й поривався заспівати. Стояв полудень, і більшість церков у цьому переважно християнському місті зачинилися, а дороги сповнилися машинами. Поки ми їхали у чимдалі щільнішому русі, Девідів щирий спів — дивовижне творіння мистецтва, донесене до публіки такими виражальними засобами як лепетання, неправильна вимова, обірвані слова, перекручені конотації й придушені значення — нагнав до машини спокійної атмосфери, так що тиша стала відчутною на дотик, і ніби з нами в машині сиділо ще двоє людей — невидимих простим оком — таких же розморених, як ми всі.

Скоро потому, як ми повернулися додому, батько вийшов на вулицю й не приходив цілий день. Коли повернуло за північ, материн страх злетів до незвичних висот. Вона металася будинком, наче оскаженілий кіт, а тоді побігла до сусідів, піднявши ґвалт через те, що її чоловік зник безвісти. Її тривога була такою, що немало сусідів зібралися у нас вдома, радячи їй набратися терпіння, почекати ще трохи — щонайменше до наступного дня — а вже тоді йти до поліції. Хоч мати й послухалася ради, та коли батько повернувся, вона перебувала в гарячковому стані тривоги. Решта дітей, навіть Обембе, на той час уже поснули, але не я. Батько не відповів на материні благання розказати, де він був і чому в нього одне око перев’язане, а просто почовгав до їхньої кімнати. Коли Обембе наступного ранку спитав його, він сказав лиш таке:

— Мені видаляли катаракту. Годі питати.

Я ковтнув слину, що засіла грудкою в горлі, намагаючись утримати всередині накопичені питання.

— Ти погано бачив? — спитав я трохи згодом.

— Я сказав. Годі. Питати! — гаркнув він.

Але з самого того, що ані він, ані мати не пішли того дня на роботу, я зрозумів, що з ним щось серйозно не так. Батько, якого неабияк змінили наші трагедії і його робота, так і не став таким, як був. Навіть після того, як пов’язку зняли, повіка на одному оці вже не закривалася повністю.

Увесь той тиждень ми з Обембе не ходили полювати на Абулу, тому що батько увесь час був удома, слухав радіо, дивився телевізор або читав. Мій брат не один раз прокляв його недугу, ту «катаракту», через яку батько не міг вийти з дому. Одного разу, коли батько дивився телевізор і не зводив очей з диктора головного випуску новин, Сирила Стобера, Обембе спитав його, коли ми маємо поїхати до Канади. «На початку року», — флегматично відповів батько. На екрані показали хаотичне пекло пожежі, а за ним — почорнілі тіла на різних стадіях кремації, що лежали тут і там на обгорілому полі, над яким піднімався чорний дим. Обембе хотів сказати щось іще, але батько підняв у його бік долоню з розчепіреними пальцями, щоб він помовчав і дав телевізору сказати:

— Через цей злонамірений саботаж щоденний видобуток країни зменшився на п’ятдесят тисяч барелів на день. Тому уряд генерала Сані Абачі закликає громадян виявляти обачність, навіть якщо на заправках знову вишикуються черги, пам’ятаючи, що це тимчасово. Однак уряд налаштований справедливо покарати усіх порушників закону.

Ми терпляче чекали, щоб не відволікати його, поки на екран не вискочив чоловік із зубною щіткою в руках.

— У січні? — сказав мій брат, щойно побачив того чоловіка на екрані.

— Я сказав: «на початку року», — пробурмотів батько, опускаючи очі так, що ушкоджене наполовину заплющилося. Я задумався над тим, що ж насправді сталося з батьковими очима. Я підслухав їхню сварку з матір’ю, в якій вона звинувачувала його в брехні, у тому, що нема в нього ніякої «котораки». Можливо, подумав я, йому в око залетіла якась комаха. Мене гнітило, що я не можу ні до чого додуматися, а закінчилося все думкою про те, що якби Ікенна і Боджа були живі, то вони — за допомоги своєї вищої мудрості — таки дійшли б своїм розумом до відповіді.

— На початку року, — пробурмотів Обембе, коли ми повернулися до своєї кімнати. А тоді, опускаючи голос, як опускається на землю верблюд, повторив: — На початку. Року.

— То це, мабуть, у січні? — висунув я свій здогад, потай радіючи.

— Так, у січні, але це значить, що часу ми маємо обмаль — точніше, геть його не маємо. — Він похитав головою. — Я не знайду щастя в Канаді чи десь інде, якщо той божевільний і далі вільно ходитиме землею.

Хоч я неабияк остерігався розпалити братові лютощі, але не зміг стриматися, щоб не сказати:

— Але ми ж намагалися, він просто ніяк не хоче помирати. Ти сам так сказав — що він наче той кит…

— Брехня! — закричав він, і з його розчервонілого ока скотилася сльозинка. — Він просто людина. Він теж може померти. Ми спробували лише раз, усього один раз, заради Ікенни й Боджі. Але я присягаюся, що помщуся за своїх братів.

Аж тут нас погукав батько й попросив помити його машину.

— Я це зроблю, — знову прошепотів мій брат.

Він утер очі хустинкою. Пізніше, коли ми з ним протирали машину рушником, намоченим у відрі з водою, він сказав, що нам треба спробувати «План із ножем». Ось як усе мало відбутися: ми мусимо серед ночі тихцем вибратися зі своєї кімнати, знайти скаженця в його фургоні, заколоти його до смерті й утекти. Його слова злякали мене, але мій брат, маленька людина, повна великої печалі, закрив двері й запалив першу за тривалий час цигарку. Хоч струм і не зникав, але Обембе вимкнув світло, аби батьки подумали, що ми вже спимо. І хоч ніч випала трохи холодна, він залишив вікно прочиненим і видував дим назовні. Докуривши, він повернувся до мене й сказав: «Мусимо йти цієї ночі».

У мене серце підскочило. Я почув, як десь у сусідів грає знайома різдвяна пісенька. Раптом до мене дійшло, що надворі вечір 23 грудня, і що наступний день — то переддень Різдва. Мене вразило те, яким несхожим на інші випав цей різдвяний сезон — сірим і бідним на події. Він, як завжди, приніс імлисті ранки, а коли туманець розвіювався, то залишав по собі обвислі хмари пилу. Люди обвішували свої оселі прикрасами, а по радіо й телевізору одну за одною крутили різдвяні пісні. Іноді статуя Мадонни коло воріт великого собору — нова статуя, яку спорудили після того, як Абулу збезчестив стару — світилася барвистими вогниками, приваблюючи багатьох людей з нашого району на святкування Різдва. Обличчя людей світилися усмішками, хоч ціни на масові товари — здебільшого на живих курей, індичок, рис і все, що пов’язане зі святково-різдвяними рецептами, — злітали за межі досяжності звичайних людей. Але нічого такого не сталося — принаймні, не в нашій оселі. Жодних прикрас. Жодних приготувань. Усе, що сповнювало наш звичайний спосіб життя, здавалося, перетрубили безжальні терміти горя, що напали на нашу родину. І ми стали тінню тих, ким колись були.

— Цієї ночі, — сказав мій брат, трохи помовчавши. Його очі дивилися на мене, а решта обличчя була лише силуетом. — Ніж готовий. Щойно мама з татом точно заснуть, ми вискочимо крізь вікно.

А тоді, ніби викидаючи слова з нерозбірливої димної гущі, він сказав:

— Чи я піду сам?

— Ні, я з тобою, — затинаючись, мовив я.

— Добре, — сказав він.

Хоч я відчайдушно прагнув любові свого брата й не хотів знову його розчаровувати, я не міг зібратися, щоб вирушити серед ночі на полювання за тим скаженцем. Місто Акуре вночі було небезпечним — навіть дорослому доводилося обережно вибирати дорогу, коли темнішало. Наприкінці чверті, перед смертю Ікенни й Боджі, на ранковому зібранні в школі розповідали, як Ікебамі Оджо, один з моїх однокласників, що жив на нашій вулиці, втратив батька у сутичці з озброєними грабіжниками. Я задумався, чому мій брат, який був ще дитиною, не боявся ночі. Хіба він не знав, хіба він нічого такого не чув? І той божевільний, той демон, певно, заляже й чекатиме на нього. Я уявив, як Абулу видирає в нас ножа і ріже нас самих. Ця думка сповнила мене смертельним жахом.

Підвівшись із ліжка й сказавши, що хочу випити води, я пішов до вітальні, де батько й досі сидів і дивився телевізор, склавши руки на грудях. Я приніс чашку води з кухні й випив її. Сівши на канапі коло батька, котрий засвідчив мою присутність лиш легеньким кивком, я спитав, чи з його оком усе гаразд. «Так», — відповів він і повернувся до телевізора. Там двоє чоловіків у костюмах вели дебати, а на тлі висів плакат з написом «Обговорення економіки». Мені сяйнула одна ідея, спосіб уникнути походу на вулицю з братом, тож я взяв одну з газет, що лежали коло батька, й почав читати. Батькові це подобалося — він радів кожному нашому зусиллю здобути нові знання. Водячи очима по аркушах, я питав щось у батька, але він відповідав тільки коротко, в той час як я волів, аби він говорив довше. Тож я спитав про той день, коли його дядько пішов на війну. Батько кивнув і почав, але його зморював сон, він повсякчас позіхав і тому скоротив розповідь, наскільки зміг.

Але розказана ним історія була тією самою: його дядько ховався в деревах, що стояли уздовж дороги, чекаючи в засідці на конвой з нігерійських солдатів. Його дядько зі своїми людьми випалив залпом по солдатах, котрі, не знаючи, звідки летять кулі, хаотично стріляли в ліс, поки їх усіх не вбили.

— Усіх, — завжди підкреслював батько. — Ніхто не втік.

Я знову перевів очі на газету й почав читати, молячись, щоби батько ще якийсь час не надумав іти з вітальні. Ми балакали десь із годину, майже до десятої. Я думав, що ж там поробляє мій брат, і чи не прийде він по мене. Тоді батько почав засинати. Я вимкнув світло й скрутився на канапі.

Певно, не минуло й години, як я почув, що двері відчиняються, і вловив у вітальні якийсь рух. Я відчув той рух позаду мого крісла, а тоді його рука потермосила мене, спершу легенько, а тоді затятіше, але я навіть не сіпнувся. Я спробував видати горлом якісь тихенькі звуки, але коли почав, батько поворухнувся, і за моїм кріслом щось різко хекнуло — певно, то пригнувся мій брат. Тоді я почув, як він повільно прокрався назад, до нашої кімнати. Я трохи почекав і розплющив очі. Мене вразила батькова поза. Він спав, схиливши голову на плече, а руки вільно висіли з боків. Рівний потік світла від жовтої лампи розжарення у сусідському будинку, що часто світив усередину наших кімнат з-над паркану, падав на частину його обличчя крізь розсунуті завіски, надаючи його зовнішності вигляду наполовину чорної, а наполовину білої маски. Я трохи пороздивлявся батькове обличчя, поки не переконався, що мій брат пішов, а тоді спробував заснути.

Прокинувшись уранці, я сказав братові, що пішов попити води, а батько заговорив до мене, і я сам незчувся, як заснув коло нього. Брат не відповів на це ані словом. Він сидів де сидів і дивився на обкладинку книжки з кораблем у морі й горами, схиливши голову на руки.

— Ти вбив його? — спитав я після тривалої паузи.

— Того ідіота там не було, — сказав він на мій подив. Хоч я цього не чекав, але брат мені, здавалося, повірив, і моя хитрість вдалася. Я ніколи не сподівався, що зможу бодай коли-небудь обвести його довкола пальця. Але він розповів мені, як після того, як я не зміг до нього приєднатися, він сам вийшов надвір, озброєний ножем. Він повільно йшов геть порожніми вулицями шукати божевільного, але того у фургоні не було! Мого брата це збісило.

Я лежав у ліжку, а мій розум блукав неосяжними територіями минулого. Я пригадав день, коли ми впіймали так багато риби, що Ікенна жалівся, що в нього спина болить її тягати, і ми сиділи над річкою й співали своєї рибальської пісні, наче то була пісня про свободу, та так, що геть позахрипали. Увесь залишок дня ми тільки те й робили, що співали, а вмируще сонце визирало з куточка неба, таке нерозбірливе, як пипка на грудях юної дівчини, побачена з відстані.

Мій брат на багато наступних днів загорнувся у власну шкіру, надламаний нашими послідовними невдачами. У день Різдва ми за обідом виглядали з вікна, а батько тим часом розповів, що переслав своєму другові гроші на нашу мандрівку. Слово «Торонто» танцювало навколо столу, наче фея, сповнюючи матір незмірною радістю. Здавалося, що батько — з одним напівзаплющеним оком — навмисне повторював його так часто заради неї. У переддень Нового року, коли бабахи петард лунали містом попри заборону, накладену на їх використання військовим губернатором, капітаном Ентоні Он’єруґбулемом, ми з братом насуплено сиділи у своїй кімнаті. Колись ми зі старшими братами підривали петарди на вулиці, іноді вступаючи з іншими дітьми нашої вулиці в удавані бойові дії. Але не цього Нового року.

Ми мали традицію вступати в новий рік через службу в церкві, тож і посідали до батькової машини й подалися до церкви, яка тієї ночі повнилася людьми так, що дехто стояв аж на порозі — напередодні таких днів до церкви ходили всі, навіть атеїсти. Та ніч плодила забобони й страхи перед лютим, зловісним духом останніх місяців року, котрий не жалів зубів і кігтів, аби тільки завадити людям перейти у новий рік. У народі вірили, що в ці місяці — вересень, жовтень, листопад і грудень — стається більше смертей, ніж у решті місяців разом, і боялися, що похмурий жнець блукає у цю ніч землею, до останньої хвилини збираючи свій врожай, тож коли пастор оголосив, що ми офіційно перейшли до нового, 1997 року, церкву затопила клаустрофобна какофонія, і вигуки: «З Новим роком, алілуя!» розривали повітря, а люди стрибали й кидалися одне одному в обійми, трусили головами, свистіли, гукали, співали й кричали разом із незнайомцями. Надворі з монаршого палацу Акуре, де сиділи Оби, правителі, злітали в небо феєрверки — невинні ракети, що вибухали яскравим світлом і рукотворними блискавками. І так було завжди, світ і далі простував своїм шляхом попри все, що сталося.

У традиції різдвяної пори, в людських душах не залишалося місця смутку. Але подібно до завіски, яку просто відсунули в куток, щоб освітити кімнату вдень, він стояв і терпляче чекав, поки опуститься ніч, і завіска повернеться на своє місце. Так буває завжди. Ми так само повернулися додому з церкви, з’їли суп із перцем і бісквітні тістечка, й попили солодкої води, і, як у минулі роки, батько поставив відео з Расом Кімоно у якості новорічної пісні.

Ми з Девідом і Нкем вийшли танцювати разом із моїм братом, котрий, забувши наші невдачі й навіть саму місію, тупав ногами у ритмі стаккато під біт реґґі Раса Кімоно. Мати веселилася й гукала: «Onye no chie, Onye no chie», — а Обембе, мій істинний брат, танцював у світлі ламп. Разом із більшістю людей він того дня так сильно прагнув знайти полегшення в переході, що його смуток провалився під землю, дозволивши йому вийти на благословенну арену. А на ранок, коли місто прилягло поспати, на вулиці повернувся спокій, небо замовкло, церква спорожніла й затихла, риба в річці поснула, бурмотливий вітер ледь шелестів у густій нічній темряві, батька зморило у вітальні, а матір — у її кімнаті, разом із малими, мій брат знову виступив за межі кола світла крізь бічні ворота, і грати опустилися за його спиною. Світанок інфернальною мітлою змів уламки святкування — і мир, який воно принесло, і полегшення, і навіть невдавану любов — мов конфетті, що встелило підлогу наприкінці вечірки.