Рибалки

13 П’явка

енависть — це п’явка.

Створіння, що чіпляється людині до шкіри, годується з неї й витягує соки з душі. Вона змінює особистість і не відчепляється, допоки не висмокче останню краплю спокою. Вона тримається на шкірі, як та п’явка, вгризаючись в епідерміс дедалі сильніше, так що потягнути за паразита — значить вирвати шматок м’яса, а вбити його — значить бичувати себе самого. Колись люди використовували вогонь і розжарену залізяку, і коли п’явку припікали, то шкіра теж присмалювалася. Усе це було також правдивим стосовно ненависті мого брата до Абулу — вона теж угризлася йому глибоко під шкіру. З того вечора, як я до нього приєднався, ми з братом повсякчас запирали двері й щоденно збиралися планувати свою місію, поки батьки розходилися по роботах: мати до своєї крамниці, а батько — до книгарні.

— Спочатку, — заявив мій брат одного ранку, — ми повинні здолати його тут, у нашій кімнаті. — Він підніс угору папірці, на яких накреслив свої плани, згідно з якими паличкасті фігурки вбивали божевільного. — Спочатку в наших головах, тоді на папері, а тоді вже ми здолаємо його і в плоті. Хіба ти не чув, як пастор Коллінз багато разів казав, що все, що стається у фізичному світі, до того трапляється в духовному? — Він не чекав відповіді, а одразу продовжив: — Тож перш ніж нам виходити з цієї кімнати на пошуки Абулу, спочатку ми мусимо вбити його тут.

Передусім ми розглянули п’ять схем знищення Абулу і вірогідність їхнього втілення. Першу Обембе назвав «планом Давида і Голіафа» — він жбурляє в Абулу камінням, і Абулу помирає.

Я засумнівався у вірогідності його успіху. Розваживши, що ми не такі слуги Божі, як Давид, і що нам не судилося, як Давидові, стати царями, нам може не вдатися поцілити ворогові у лоба. Коли я це казав, сонце саме стояло в зениті, і Обембе увімкнув вентилятор на стелі. Звідкись знадвору я почув голос чоловіка, що торгував гумовими сандалями й криком хвалив свій товар: «Сандалі, сандалі — підхо-о-о-одьте!» Мій брат сидів на стільці, підперши голову рукою, і думав над моїми словами.

— Слухай, я розумію твій страх, — нарешті сказав він. — Може, ти й маєш рацію, але я завжди вважав, що його можна забити камінням, тільки як це зробити? Де і в яку годину дня це можливо, щоб нас не спіймали на гарячому? Ось які справжні проблеми цього плану, а не те, чи судилося нам бути царями, як Давидові.

Я закивав на знак згоди.

— Якщо ми заб’ємо його камінням там, де нас побачать люди, то невідомо, що може статися, та й що, як ми поцілимо не в нього, а в когось іншого?

— Правильно, — сказав я, киваючи.

Наступним він поклав перед нами малюнок, на якому Абулу помирає від удару ножем, як Ікенна. Обембе підписав його «План Оконкво», на честь героя «Усе розпадається». Малюнок мене злякав.

— А що як він першим тебе штрикне? — спитав я. — Знаєш, він же дуже лихий.

Ця можливість стурбувала мого брата. Він узяв олівця й перекреслив малюнок навхрест.

Отаким чином, одна за одною, ми брали ідеї з малюнків, пробували їх на зуб, і, визнавши непридатними, викреслювали. Порвавши їх усі, ми почали вигадувати ряд уявних нещасних випадків, більшість із яких ми відкликали й відкинули ще до того, як вони повністю сформувалися. В одному ми йшли назирці за Абулу якоюсь вулицею вітряного вечора, він спотикався у бік дороги, і машина збивала його на землю й розмазувала вміст його голови по смолистому асфальту. Я сплітав тканину вигаданої дійсності, і моя уява рясніла шматочками понівеченого тіла скаженця, схожими на залишки таких частих жертв дороги — курей, кіз, собак, кролів — яких я, бувало, бачив. Мій брат трохи посидів із заплющеними очима, поки його мозок переробляв почуте. Продавець гумових сандалів знову підійшов ближче і загорлав ще голосніше: «Сандалі, сандалі — підхо-о-о-одьте! Гу-у-умові санда-а-алі!» Здавалося, що його вигуки наближалися до нашого двору, і вони стали такими гучними, що я не одразу помітив, як мій брат заговорив:

— …непогана ідея, — почув я його нарешті, — але ти ж знаєш, що ті невігласи й боягузи, люди, які не знають, скільки зла той божевільний завдав нашій родині, намагатимуться нам завадити.

І знову, як завжди, я визнав його правоту. Він розірвав аркуша і розгнівано жбурнув шматочки на підлогу.

П’явка, що була братовою рішучістю помститися за наших братів, вчепилася так міцно, що її вже не можна було знищити нічим, навіть вогнем. Упродовж наступних днів, коли наші батьки йшли з дому, ми теж рушали на вулицю шукати божевільного. Ми виходили перед обідом, десь між десятою і другою годиною. Хоч у школі й почалася нова чверть, ми до неї не ходили. Батько написав директрисі нашої школи, щоб вона дозволила нам оговтатися, бо ми не були здатні так скоро повернутися до навчання, оскільки смерть братів ще й досі була надто свіжою в нашій пам’яті. Тож аби не зустрітися з однокласниками чи просто знайомими дітьми з нашої вулиці чи району, ми ходили потайними стежками. Упродовж наступних днів першого тижня грудня ми обходили весь район у пошуках будь-якого знаку присутності божевільного, однак не знайшли жодного — ані в його фургоні, ані на вулицях, ані коло річки. Ми не могли нікого про нього розпитувати, бо люди нашого району знали про нас дуже багато і часто при зустрічі показували нам свої співчутливі вирази обличчя, наче у нас на лобі було видряпано свідоцтво про трагічні смерті наших братів.

Невдачі не підточили запалу мого брата. Цього не змогли зробити навіть плітки, які ми почули того тижня, — той випадок убив усю відвагу, яку я назбирав, коли заприсягнувся Обембе допомогти йому виповнити нашу місію. Скаженець не показувався багато днів — він жодного разу не був помічений у нашому районі. Тому ми почали питати про нього людей, які нібито нас не знали. Так ми дійшли до північної межі району, де стояла велика заправка з величезним торговим центром, коло якого стояла повітряна куля у вигляді людської фігури, убрана в розмаїте лахміття, яка постійно вклонялася чи хилилася в боки й махала руками від подуву вітру. Там ми знайшли Нонсо, колишнього однокласника Ікенни. Він сидів на дерев’яному стільці на узбіччі головної дороги, розклавши газети й журнали на розстелені на землі мішки з пальмового волокна. Давши нам краба й потиснувши наші руки, він пояснив, що є головним торговцем у цьому районі.

— Хіба ви про мене не чули? — спитав він грубим голосом, ніби був під якимось кайфом, і його очі забігали між нашими обличчями.

Сережка в його вусі блищала на сонці, а його ірокез — рівна щітка волосся посередині голови — був темний і намащений. Він чув про смерть Ікенни, про те, як його штрикнув ножем «молодший братан». Він завжди ненавидів Боджу. «Та годі, нехай їхні душі впокояться з миром», — сказав він.

Чоловік, який сидів і читав примірника «Ґардіан», підвівся, дав Нонсо скількись монет і повернув газету. Коли він поклав її на стіл, я побачив на титульній сторінці убиту Кудират Абіолу, дружину переможця президентських виборів 1993 року. Нонсо махнув рукою, щоб ми сідали на лавку під полотняним навісом, яку щойно звільнив чоловік. Я згадав день, коли ми зустріли М.К.О.: Кудират стояла поруч із нами й пошкрябала мені голову своїми перснями. Я згадав, як її голос у рівних пропорціях виражав владу й скромність, коли вона попросила натовп трохи відступити. На фотографії з титульної сторінки її очі були заплющені, а обличчя, позбавлене будь-яких барв, не мало жодних ознак життя.

— Бачиш, це жінка М.К.О? — сказав Обембе, беручи в мене газету.

Я кивнув і згадав, як довго після нашої зустрічі з М.К.О. я прагнув зустріти ту жінку знову. Тоді мені здавалося, що я кохаю її. Вона була першою жінкою, яку я уявляв своєю дружиною. Усі інші були або просто жінками, або чиїмись матерями, або дівчатами, але вона була дружиною.

Мій брат спитав Нонсо, чи давно той бачив Абулу.

— Того диявола? — спитав Нонсо. — Та бачив два дні тому — прямо тут. На цій самій дорозі, одразу за заправкою, коло трупа…

Він вказав на ґрунтове узбіччя довгої головної дороги, що далі переходила у трасу на Бенін.

— Якого трупа? — спитав мій брат.

Нонсо похитав головою, взяв невеличкого рушничка, який зручно висів у нього на плечі, й витер з шиї патьоки поту, що блистіли на сонці.

— А хіба ви не чули?

Абулу, розповів він, знайшов тіло молодої жінки, що загинула того ранку, — імовірно, десь на світанку. Через типово повільну реакцію дорожньої поліції в цій частині Нігерії, тіло пролежало на місці пригоди доволі довго, не менш, як до полудня, тож немало людей, які проходили цією дорогою, зупинялися подивитися на нього. Коли повернуло на другу половину дня, труп уже не привертав стільки уваги, аж поки навколо нього не почала збиратися інша юрба, що цього разу нестримно галасувала на всі лади. Нонсо подивився в той бік, але юрба затуляла йому дію, котра, вочевидь, розгорталася всередині кола людей.

Його цікавість наросла до краю, і він перейшов на інший бік дороги, до того зібрання, покинувши свої газети. Коли він зайшов у юрбу й пропхався так, щоб було видно, він побачив тіло жінки, голова якої лежала в німбі калюжі її почорнілої крові. Її руки були розкидані в боки, як і раніше, на одному з пальців виблискувала обручка, а набухле кров’ю волосся лежало липкою нерівною купкою. Але цього разу вона була оголена, груди розкриті, а зверху на ній гойдався Абулу, що запихався в неї, а натовп із жахом на це дивився. Хтось питав, а чи правильно дозволяти йому глумитися над мертвою, але інші стояли на тому, що коли вона мертва, то й шкоди нема ніякої. Інші казали, що це треба припинити, але таких було мало. Коли він досяг полегшення, то заснув, стискаючи мертву жінку в обіймах, наче то була його дружина, і лежав так, поки не прибула поліція й не забрала її від нього.

Нас із братом так приголомшила ця розповідь, що ми того дня вже не ходили на свою розвідку. Ковдра жаху перед божевільним упала мені на голову, і я бачив, що навіть Обембе наляканий. Він довго мовчки сидів у вітальні, аж поки не заснув, поклавши голову на спинку стільця. Я почав страшитися божевільного й бажати, щоб мій брат облишив свою ідею, але не міг насмілитися сказати йому про це. Я боявся, що він розгнівається або й узагалі зненавидить мене, але ближче до кінця тижня втрутилося провидіння — я розумію це тепер, коли бачу минуле ясніше, — щоб урятувати нас від прийдешнього. Батько оголосив, що його друг, містер Байо, котрий переїхав до Канади, коли мені було три роки, вже прибув до Лаґоса. Він сказав це за сніданком, і новина прогриміла громом. Містер Байо, продовжував батько, пообіцяв узяти нас із братом із собою до Канади. Новина вибухнула над столом, наче граната, розсіявши по кімнаті осколки щастя. Мати вигукнула «Алілуя!», і, скочивши зі стільця, заспівала.

Я теж відчув піднесення, і моє тіло раптом зарядилося грайливою радістю. Але, глянувши на свого брата, я побачив, що вираз на його обличчі не змінився. Він продовжував їсти, а з лиця не сходила тінь. Чи він не почув? Здавалося, що ні, бо, схилившись над столом, він жував, наче нічого не сталося.

— А як же я? — зі сльозами на очах спитав Девід.

— Ти? — зі сміхом спитав батько. — Ти теж поїдеш. Як же можна залишати таке велике цабе? Поїдеш, аякже — тебе навіть першим посадять на літак.

Я губився у здогадках, про що міркує мій брат, коли він спитав:

— А що з нашою школою?

— У Канаді знайдеться краща, — відповів батько.

Брат кивнув і продовжив їсти. Мене здивувала відсутність у нього будь-якого ентузіазму, коли він почув, як мені здавалось, найкращу новину свого життя. Він їв собі далі, поки батько розповідав, як Канада розвинулася за короткий проміжок часу, обійшовши інші країни, включно з Британією, що її породила. Коли він довів розмову до Нігерії, до корупції, що сточила всі нутрощі нації, й, нарешті, пройшовся по генералові Якубу Ґовону, чоловікові, якого він зненавидів, чоловікові, якого він багато разів звинувачував в обстрілах нашого міста, — чоловіка, котрий під час Громадянської війни в Нігерії убив так багато жінок.

— Той ідіот, — різонув він, і його адамове яблуко заскакало вгору і вниз, а на шиї виступили жили, — є найбільшим ворогом Нігерії.

Поснідавши, батько пішов до книгарні, а мати теж пішла собі, узявши Девіда і Нкем, а я пішов до свого брата, котрий носив воду з криниці, щоб наповнити бак у ванній — повинність, яку раніше сповнювали виключно Ікенна і Боджа, тому що ми з Обембе були надто малі, щоб набирати воду з криниці. Це був перший раз, коли хтось набирав із неї воду, від самого серпня.

— Якщо ми справді скоро поїдемо до Канади, — сказав він, — то нам треба вбити того божевільного якомога скоріше. Треба швидко його розшукати.

Раніше такі слова вразили б мене, але цього разу я хотів сказати йому, що нам треба забути про навіженого й почати собі нове життя в Канаді. Але я не зміг. Натомість почув свої слова:

— Так, так, Обе — ми мусимо.

— Треба скоріше його вбити.

Мого брата так сильно схвилювали новини, які начебто мали бути приємними, що він увечері навіть не пішов їсти. Він сидів, малював схеми, стирав їх, рвав на клапті, киплячи й гніваючись, поки олівець не вкоротився до довжини його пальця, а стіл не вкрився подертим папером. Коло криниці, зразу після того, як батьки розійшлися по своїх крамницях, він сказав мені, що треба діяти швидко. Сказав це гаряче, вказуючи пальцем на колодязь:

— Через того скаженця Боджа, наш брат, розкладався отам, як… як убога ящірка. Ми мусимо помститися хай там що — я не поїду ні до якої Канади, поки не зроблю цього.

Він лизнув великого пальця, щоб підкреслити свою клятву, — аби я побачив, що то була саме клятва, що він вирішив усе твердо. Тоді він підняв відра з водою й пішов до будинку, залишивши мене стояти надворі й міркувати — він завжди залишав мене в роздумах, — чи сумую я за нашими братами, Ікенною й Боджею, так, як він. Я намагався втішитися, переконуючи себе, що страждаю не менше, але просто боюся того божевільного. І я не міг нікого вбити. Це ж лихий вчинок, та і як я, ще дитина, міг це зробити? Але мій брат, упевнений у своєму майбутньому успіху, з непохитним переконанням сказав, що неодмінно втілить свій план, бо його бажання зробити це стало непереможною п’явкою.