Рибалки

2 Річка

мі-Ала була страшною річкою.

Давно забутою жителями Акуре, як покинута своїми дітьми мати. Але колись то була чиста річка, що давала найпершим осельникам рибу та чисту питну воду. Вона оточувала Акуре й зміїлася вздовж і поперек усього міста. Як і багато інших африканських річок, її колись вважали богом, і люди вклонялися їй. Вони споруджували каплиці на її честь і просили в них заступництва й поради Ємоджі, Оші, русалок та інших духів і божеств, що населяли водойми. Усе змінилося, коли з Європи прибули колоністи і принесли Біблію, котра згодом відвадила від Омі-Али її адептів, і люди, тепер здебільшого християни, почали бачити в ній лихе місце. Спаплюжену колиску.

Вона стала джерелом похмурих чуток. В одній із тих чуток ішлося про те, що люди проводять на її берегах які завгодно фетишистські ритуали. Ту плітку підтримували повідомлення про трупи, туші тварин та інші ритуальні речі, що пливли поверхнею річки чи лежали на її берегах. А тоді, на початку 1995 року, в її водах виявили понівечене тіло жінки з вирізаними частинами. Коли ті залишки було знайдено, міська рада встановила на річці комендантську годину з шостої вечора до шостої ранку, і річку було покинуто. За багато років набрався довгий ряд інцидентів, що заплямували історію річки та спаплюжили її ім’я настільки, що з часом навіть згадка про неї викликала огиду. Не дуже допомагало й те, що коло неї розташувалася релігійна секта, відома під назвою Небесна Церква, або Церква білих одіянь, що мала у країні погану славу. Її віряни вклонялися духам води й скрізь ходили босі. Ми знали, що наші батьки суворо покарають нас, якщо коли-небудь дізнаються про наші походи до річки. Але ми й не думали про це, аж поки одна з наших сусідок — дрібна перекупка, яка ходила містом, тягаючи на голові тацю зі смаженим арахісом, — не впіймала нас на стежці до річки й не повідомила матері. То було наприкінці лютого, і на той час ми вже рибалили близько шести тижнів. Саме того дня Соломон вивудив чималу рибину. Ми аж попідскакували, побачивши, як вона теліпається на гачку, і завели нашу рибальську пісню, яку придумав Соломон. Ми завжди співали її у хвилини тріумфу, наприклад, під час смертельного польоту риби на волосіні.

Пісня була варіацією широко відомої наспівки, яку виконувала невірна дружина пастора Ішавуру, головного персонажа найпопулярнішого в Акуре християнського серіалу тих часів, «Вищої сили», під час повернення до церкви після попереднього вигнання за свій гріх. І хоч придумав ідею Соломон, своя частка більшості запропонованих рядків, які потім стали затвердженим текстом, надійшла чи не від кожного з нас. Наприклад, вставити «рибалки тебе впіймали» замість «ми тебе впіймали» придумав Боджа. Ми замінили її зізнання, що Божа сила здатна утримати її від диявольської спокуси, нашою здатністю міцно тримати й не відпускати впійману рибу. Нам так сильно подобалася ця пісня, що іноді ми мугикали її вдома або у школі.

Ми так голосно співали її, радіючи улову Соломона, що не чули, як до річки, нечутно ступаючи босоніж, мов привид, прийшов літній чоловік, священик Небесної Церкви. Коли ми ще тільки починали навідуватися до річки і знайшли цю церкву у своїх рибальських угіддях, то негайно включили її до кола своїх розваг. Ми підглядали за вірянами крізь відчинені дерев’яні вікна невеликої церковної зали з облущеною блакитною фарбою і передражнювали їхні шалені рухи й танці. Тільки Ікенна вважав недоречним знущатися з духовних практик релігійної установи. Коли до нас підійшов той старий, я стояв найближче до стежки і першим його побачив. Боджа був на іншому березі річки. Побачивши чоловіка, він кинув свою вудку і вискочив на берег. Обидва берега ділянки річки, на якій ми рибалили, були прикриті від вулиці довгими смугами кущів, і самої води не було видно, аж поки не пройдеш вибитою стежкою, протоптаною серед чагарників від найближчої вулиці. Ступивши на стежку, старий підійшов ближче і зупинився, побачивши дві наші бляшанки, що стояли в ямках, які ми викопали власними руками. Він зазирнув усередину бляшанок, над якими кружляли мухи, й похитав головою.

— Що це таке? — спитав він мовою йоруба з чужим для мене акцентом. — Чому ви кричите, наче купка п’яниць? Хіба ви не знаєте, що просто на тому березі стоїть Дім Божий? — Він вказав у напрямку церкви, повністю розвернувшись назад до стежки. — Хіба у вас немає ніякої поваги до Бога, га?

Нас учили, що нечемно відповідати на питання дорослого, яке звинувачує нас у чомусь, навіть якби ми мали готову відповідь. Тож замість того щоб відповісти, Соломон вибачився.

— Нам шкода, baba, — сказав він, склавши долоні разом. — Надалі ми не кричатимемо.

— Що ви ловите у цій водоймі? — спитав старий, пропустивши Соломонові слова повз вуха і махнувши рукою на річку, вода в якій тепер стала тьмяно-сірою рівниною. — Пуголовків, корюшок — що? Ішли б краще додому.

Він блимнув очима, переводячи погляд з одного на іншого. Іґбафе здушено зареготав, Ікенна гримнув на нього, пробурмотівши впівголоса: «Йолоп», — але запізно.

— Думаєш, це смішно? — сказав чоловік, вперши погляд в Іґбафе. — То ж знай, що мені шкода ваших батьків. Я впевнений, вони не знають, що ви сюди ходите, і шкодуватимуть про це, якщо коли-небудь дізнаються. Хіба ви не чули, що уряд заборонив людям сюди ходити? Ох, оце вже покоління росте! — він з подивом озирнувся навколо, а тоді сказав: — Підете ви звідси чи ні, але більше так не галасуйте. Чули мене?

Протяжно зітхнувши й похитавши головою, священик розвернувся і пішов геть. Ми запирхали від сміху, передражнюючи те, як теліпалося на його худій статурі біле вбрання, від чого він здавався дитиною у завеликому костюмі. Ми сміялися над боягузливим чоловіком, якого сполохав вигляд риби та пуголовків (бо він поглянув на рибу нажаханими очима), і над уявленим нами смородом з його рота (хоч ніхто з нас не стояв до нього досить близько, щоб його відчути).

— Цей чоловік як Ія Олоде, навіжена жінка, про яку говорять, що вона ще гірша, — сказав Кайоде. Він ніс бляшанку з рибою та пуголовками, і вона саме нахилилася, тож Кайоде прикрив її зверху долонею, щоб нічого не вискочило. У нього текло з носа, але здавалося, що він цього не усвідомлював, тож молочно-білі виділення висіли трохи нижче його ніздрів. — Вона завжди танцює містом — здебільшого танець макосса. Якось її вигнали з великого ярмарку в районі Оджа-Оба, бо казали, що вона присіла в самій середині ринку, просто коло м’ясного прилавка, і висралася.

Ми засміялися. Боджа реготав аж трусився, а тоді, наче сміх вичерпав з нього всі сили, просто впустив руки на коліна і важко задихав. Ми ще сміялися, коли помітили, що Ікенна, котрий не зронив жодного слова відтоді, як священик урвав нашу риболовлю, виліз із води на берег трохи віддалік, де пожухла трава есан нависла над річкою. Він почав розстібати ременя на мокрих шортах, і ми всі з цікавістю спостерігали за ним. Ми бачили, як він знімає решту рибальського вбрання і починає витиратися.

— Іке, що ти робиш? — спитав Соломон.

— Йду додому, — коротко відповів Ікенна, ніби не міг дочекатися, коли його спитають. — Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка.

Соломон нічого більше не сказав. Він усе зрозумів, оскільки зерно того, як зараз почав поводитися Ікенна, показуючи відсутність інтересу до риболовлі, було посіяне ще минулого тижня. Того дня його довелося умовляти йти з нами на річку. Тому, коли він сказав: «Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка», — запитань ні в кого не було. Боджа, Обембе і я, позбавлені будь-якого іншого вибору, крім того, щоб піти за ним, оскільки ми ніколи не робили того, чого Ікенна не схвалював, теж почали перевдягатися. Обембе замотав наші вудки у поношену раппу, яку ми поцупили з однієї з материних старих коробок. Я підібрав бляшанки й невеличку поліетиленову торбинку, в якій звивалася, борсалася і повільно дохла решта невикористаних черв’яків.

— Ви справді йдете? — спитав Кайоде, коли ми пішли за Ікенною, котрий начебто й не чекав на нас, своїх братів.

— Чому ви йдете саме зараз? — спитав Соломон. — Це через священика чи через той день, коли ти зустрів Абулу? Хіба я не просив тебе не чекати? Хіба не казав не слухати його? Хіба не говорив, що він лихий, божевільний скаженець?

Але жоден з нас не промовив ані слова у відповідь, і жоден не повернув голови. Ми просто йшли собі за Ікенною, який ішов попереду, несучи тільки чорну поліетиленову торбу, в якій тримав рибальські шорти. Він покинув свою вудку на березі, але Боджа підібрав її й поніс у своїй раппі.

— Нехай ідуть, — почув я слова Іґбафе позаду нас. — Вони нам не потрібні. Ми можемо рибалити й самі.

Вони почали дражнити нас, але відстань скоро відрізала нас від них, і ми мовчки пішли стежкою. Я йшов і думав, що це найшло на Ікенну. Часом я не міг зрозуміти його дій чи рішень і здебільшого покладався на Обембе, який допомагав мені все збагнути. Після зустрічі з Абулу минулого тижня, про яку згадав Соломон, Обембе розповів мені історію, яка, за його словами, спричинила несподівану переміну Ікенни. Я розмірковував над його розповіддю, коли Боджа закричав:

— О Боже, Ікенно, дивись, це мама Іябо!

Він побачив одну з наших сусідок, яка торгувала арахісом, сидячи на лавці перед церквою, зі священиком якої ми зустрілися на річці. На той час, як Боджа підняв тривогу, було вже запізно — жінка вже угледіла нас.

— Ох-ох, Іке, — гукнула вона, коли ми проходили повз неї зі спокоєм в’язнів. — Що це ви там робили?

— Нічого! — відповів Ікенна й наддав ходи.

Вона звелася на ноги — тигр, а не жінка, — і підняла руки, ніби готувалася кинутися на нас із кігтями.

— А що це у вас в руках? Ікенно? Ікенно! Я до тебе звертаюся.

Ікенна демонстративно поквапився стежкою, а ми слідом за ним. Ми пішли коротшою стежкою позаду нашого двору, над якою гілка бананового дерева, зламана буревієм, тепер стирчала, як тупа морда морської свині. Дійшовши туди, Ікенна повернувся до нас і сказав:

— Ви всі побачили? Побачили, до чого нас призвела ваша дурість? Хіба я не казав, що годі ходити до тієї дурної річки, але ніхто з вас мене не послухав? — Він поклав обидві долоні на голову: — От побачите, вона точно здасть нас мамі. Хтось хоче закластися, що ні? — він ляпнув себе по чолу. — Хочете?

Ніхто не відповів.

— Тепер ви бачите? — сказав він. — Тепер вам очі розкрилися, так? От побачите.

Ці слова гупали в моїх вухах, поки ми йшли далі, несучи додому страх того, що вона, без сумніву, доповість про все матері. Та жінка була материною подругою, вдовою, чоловік якої загинув у Сьєрра-Леоне, воюючи за Африканський Союз. Він залишив їй тільки свою посмертну виплату, розділену порівну з чоловіковою родиною, двох напівголодних синів, однолітків Ікенни, і безліч нескінченних потреб, які спонукали нашу маму час від часу їй чимось допомагати. Мама Іябо, заставши нас за грою коло небезпечної річки, безперечно, розповість усе матері на знак подяки. Ми страшенно цього боялися.

Наступного дня після школи ми не пішли до річки. Натомість сиділи у своїх кімнатах, чекаючи на материне повернення. Соломон та інші хлопці подалися на берег, сподіваючись, що ми прийдемо, але, не дочекавшись нас, прийшли перевірити, де ми є. Ікенна сказав їм, а особливо Соломонові, що їм також було б краще покинути риболовлю. Та коли Соломон відкинув цю пораду, Ікенна запропонував йому забрати його вудку. Соломон посміявся з нього й пішов з таким виглядом, ніби був захищений від усіх перелічених Ікенною небезпек, що начебто блукали тінями навколо Омі-Али. Ікенна дивився, як вони йдуть геть, хитаючи головою і жаліючи хлопців, які вперто вирішили йти тією погибельною стежкою далі.

Коли того дня мати повернулася додому набагато раніше звичайного часу, коли вона зачиняла крамницю, ми одразу зрозуміли, що сусідка нас викрила. Мати була глибоко приголомшена масштабами свого невідання, зважаючи на те, що вона жила з нами в одному будинку. Це правда, ми довго приховували те, чим займаємось, тримаючи рибу й пуголовків під ліжком у кімнаті Ікенни й Боджі, тому що знали про поголос щодо Омі-Али. Ми маскували запах тухлої води і навіть нудотний сморід дохлої риби, бо ловили здебільшого слабку дрібноту, а отже вона рідко коли доживала до наступного дня. Попри те що ми тримали її у воді, яку принесли з річки у бляшанках з-під напоїв, вона вся скоро помирала. Ми щодня поверталися додому зі школи й відчували сморід дохлої риби та пуголовків, що заповнював кімнату Ікенни й Боджі. Ми викидали їх на смітник за парканом нашого двору разом із бляшанками і журилися, бо порожні бляшанки було нелегко дістати.

Ми також приховували численні поранення й травми, отримані у наших таємних походах. Ікенна і Боджа дбали про те, щоб мати не дізналася про них. Одного разу вона насіла на Ікенну за те, що той надавав стусанів Обембе, почувши, що той співає у ванній рибальську пісню, але Обембе одразу ж прикрив його, сказавши, що Ікенна побив його, бо він назвав Ікенну свинячою головою, тож заслужив його гнів. Але Ікенна вдарив його, бо вважав безглуздям з боку Обембе співати ту пісню, коли мати була вдома, адже це могло викрити нас. Ікенна тоді попередив, що коли Обембе бодай раз у майбутньому припуститься тієї ж помилки, він ніколи більше не побачить річки. Саме через цю погрозу, а не через легенького штурхана, Обембе й почав скиглити. Навіть коли другого тижня нашої пригоди Боджа напоровся пальцем ноги на вістря крабової клешні на березі річки і сандаля омилася його кров’ю, ми збрехали матері, що це сталося під час гри у футбол. А насправді Соломонові довелося витягати крабову клешню з його рани, а всім нам, окрім Ікенни, було сказано відвернутися. А Ікенна, розлючений виглядом інтенсивної кровотечі в Боджі й страхом, що той може стекти кров’ю й померти, попри Соломонові тверді запевнення, що цього не станеться, розчавив краба палицею на млинець, тисячу разів проклявши його за те, що він завдав Боджі такої дошкульної шкоди. Матір вразило в саме серце те, що ми примудрилися зберігати свою таємницю так довго — понад шість тижнів, хоч ми й збрехали, що все тривало лише протягом трьох, впродовж яких вона навіть не підозрювала, що ми рибалимо.

Того вечора вражена мати важко крокувала будинком. Вона не дала нам вечері.

— Ви не заслуговуєте того, щоб їсти в цьому домі, — сказала вона, крокуючи взад-уперед між кухнею та своєю кімнатою. Її руки трусилися, а дух надломився. — Ідіть і їжте рибу, яку ви наловили в тій небезпечній річці, нехай вона вас наситить.

Вона зачинила двері кухні на замок, щоб ніхто з нас не потягнув собі їжі перш ніж лягти спати, але була така схвильована, що продовжила вести притаманний для свого ображеного стану монолог до пізнього вечора. І кожне слово, що злітало з її вуст, кожен звук її голосу глибоко проникали в наші голови, як отрута, що просякувала тіло до кісток.

— Я розповім Еме, що ви накоїли. Я певна, що коли він почує це, то покине все й повернеться сюди. Я знаю його, знаю Еме. От побачите, — мати клацнула пальцями, а потім ми почули, як вона вишморгує носа у край своєї раппи. — Думаєте, я б позбулася життя, якби котресь із вас утопилося в тій річці? Я не перестану існувати, якщо хтось із вас вирішить заподіяти собі шкоду. Ні. Anya nke na’ akwa nna ya emo, nke neleda ina nne ya nti, ugulu-oma nke ndagwurugwu ga’ghuputa ya, umu-ugo ga’eri kwa ya — Око, що сміється з батька й зневажає літню матір, нехай виклюють ворони долин і роздере хиже птаство.

Того вечора мати закінчила свій виступ оцим уривком із Книги приказок Соломонових — найстрашнішої з відомих мені частин Біблії. Згадуючи той вечір, я розумію, що, мабуть, саме те, як вона цитувала уривок — мовою іґбо, наситивши слова злістю, — і зробило його таким осудливим. Окрім того, мати промовила решту англійською замість іґбо, мовою, якою з нами розмовляли батьки. Між собою ми балакали йорубською, мовою міста Акуре. Хоч англійська й була державною мовою Нігерії, але вона лишалася мовою формальною, якою до людини зверталися незнайомці й чужі. Вона потенційно могла викопати цілий кратер між людиною та її друзями чи ріднею, якби хтось вирішив перейти на неї. Тому наші батьки рідко коли вдавалися до англійської, окрім таких випадків, як цей, коли слова мусили вирвати землю з-під наших ніг. Батьки були в цьому майстрами, тож мати досягла бажаного, бо слова «втопилися», «усе», «існувати», «небезпечна» прозвучали важко, вивірено, гостро й докірно і, залишившись у наших головах, мучили нас до пізньої ночі.