Рибалки

15 Пуголовок

адія була пуголовком.

Створінням, яке ловили й приносили додому в банці, але котре, незважаючи на нормальну воду, скоро помирало. Батькові сподівання, що ми повиростаємо у великих людей, його мапа мрій, скоро померла, хай там як він її оберігав. Моя надія, що брати завжди будуть поруч, що ми всі понароджуємо дітей і матимемо цілий клан, навіть напувана найбільш живильною водою з усіх, також померла. Як і надія на еміграцію до Канади, коли та впритул наблизилася до того, щоб справдитися.

Та надія прийшла з новим роком, принісши новий настрій і мир, що перекреслював смуток минулого року. Здавалося, що той смуток до нашої домівки вже не повернеться. Батько наново пофарбував машину в блискучий темно-синій колір і часто, навіть безугавно, говорив про те, як оце приїде містер Байо, та про нашу потенційну еміграцію до Канади. Він знову почав називати нас пестливими іменами: матір він кликав Omalicha, «прекрасною»; Девіда — Onye-Eze, «королем»; Нкем — Ннем, за іменем своєї матері. Перед нашими з Обембе іменами він ставив слово «рибалка». Мати набрала втрачену вагу. Тільки мого брата, здавалося, ці зміни ніяк не торкнулися. Його ніщо не цікавило. Жодні новини, байдуже наскільки значні, не могли його звеселити. Його не тішила думка про політ у літаку чи життя в місті, де можна буде кататися на скейтах і велосипедах із дітьми містера Байо. Коли батько вперше згадав про таку можливість, ця новина здалася мені епохальною. Якщо підбирати тваринний еквівалент, то для мене вона була коровою чи слоном, а для мого брата — лише мурахою. І коли ми з ним пізніше пішли до нашої кімнати, він узяв цю мурашку — обіцянку кращого майбутнього — двома пальцями й викинув у вікно, сказавши:

— Я мушу помститися за наших братів.

Але батько намірився твердо. Розбудивши нас уранці 5-го січня — так само, як точнісінько рік тому, коли він оголосив про свій від’їзд до Йоли — він повідомив про те, що їде до Лаґоса, чим викликав у мене відчуття дежа вю. Я чув від когось, що закінчення більшості речей і явищ часто схожі — хай навіть і не дуже сильно — на їхні початки. У нашому випадку було саме так.

— Я просто зараз їду до Лаґоса, — оголосив він. На ньому були його звичайні окуляри, за якими ховалися очі, й сорочка з коротким рукавом і значком Центрального банку Нігерії на нагрудній кишені.

— Я повезу ваші фотографії, щоб подати заяву на проїзні документи. На той час, як повернуся, Байо вже прибуде до Нігерії, і тоді ми всі поїдемо до Лаґоса по ваші канадські візи.

Нам з Обембе за два дні до того поголили голови, і ми пішли з батьком до «нашого фотографа», містера Літла, який тримав лавку «Літлові фотографії». Містер Літл посадив нас на м’які стільці, над якими нависав чималий відріз тканини, за котрою горіла яскрава флуоресцентна лампа. За спинкою стільця висіло біле полотно, що вкривало третину стіни. Він увімкнув осліпливе світло, поклацав пальцями й попросив мого брата сісти рівно.

Тоді батько витягнув дві 50-найрові банкноти й поклав їх на стіл.

— Роби, як треба, — показав він губами. А тоді, повернувшись, як і того дня, коли поїхав до Йоли, він пішов геть.

Після сніданку з кукурудзяних пластівців і смаженої картоплі, носячи воду з криниці до баків, мій брат оголосив, що настав час «вирішальної спроби».

— Підемо його шукати одразу, як мама з малими підуть із дому, — сказав він.

— Куди? — спитав я.

— До річки, — мовив він, не повернувши до мене голови. — Уб’ємо його, як рибу, вудками з гачками.

Я кивнув.

— Я вже двічі відстежував його до річки. Здається, він ходить туди щовечора.

— Хіба? — спитав я.

— Так, — сказав він і кивнув.

У перші кілька днів нового року він не згадував про місію, але хмурився й тримався відсторонено, часто вибираючись із дому, особливо вечорами. Він повертався й писав щось у свій записник, а тоді робив якісь паличкасті замальовки. Я не питав, куди він ходив, і він теж нічого мені не розповідав.

— Я вже довгенько за ним стежу. Він ходить туди щовечора, — сказав мій брат. — Ходить майже щодня і купається, а тоді сидить під манго, де ми його тоді побачили. Якщо ми вб’ємо його там, — він зробив паузу, ніби йому на думку раптом спало щось суперечливе, — то ніхто про це не дізнається.

— Коли нам треба рушати? — пробурмотів я, киваючи.

— Він приходить туди десь на заході сонця.

Пізніше, коли матір з малими пішли собі, а ми лишилися самі, брат вказав на ліжко й мовив:

— У нас там лежать вудки.

Він витяг із-під ліжка довгі прути. То були довгі колючі палиці із серпастими гаками на кінцях. Їх волосінь було настільки вкорочено, що здавалося, ніби гаки приєднані прямо до палиць, від чого в них стало важко впізнати вудки. Я знав, що це мій брат переробив рибальське знаряддя на зброю. Я закляк від цієї думки.

— Я переніс їх сюди після того, як пройшов за ним учора до річки, — сказав він. — Тепер я готовий.

Він, певно, переладнав зброю тоді, коли зникав з очей і не казав мені, куди. Коли таке траплялося, моя душа раптом сповнювалася страху і заливалася темною річкою похмурих видовищ, котра витікала з уяви. Я несамовито шукав брата по всьому дворі, гарячково міркуючи, де він може бути, і одного разу мені в голову прийшла одна вперта думка і засіла там намертво. У відповідь на неї, я побіг до колодязя і глибоко подихав, перш ніж наважитися підняти ляду, але вона випала в мене з руки й грюкнула назад, ніби опираючись. Шум налякав пташку, що сиділа на мандариновому дереві, і вона з гучним криком полетіла геть. Я почекав, поки розвіється пил, що здійнявся з потрісканого бетону, коли ляда з силою гупнула донизу. Тоді знову підняв ляду на криниці й зазирнув усередину. Усе, що я побачив, було сонце, що світило з-позад мене на поверхню води, показуючи дрібний пісочок на дні та пластмасове відерце, що наполовину загрузло у глину. Я дивився уважно, затуляючи очі від сонця, поки не переконався, що брата там немає. Тоді я прикрив криницю, важко дихаючи, бо засмутився через свою похмуру уяву.

Вигляд зброї переконав мене у справжності й відчутності нашої місії, неначе мені щойно сказали про неї вперше. Коли мій брат повертав її під ліжко, я згадав усе, що сказав того ранку батько. Я згадав школу, в яку б ми ходили разом із білими людьми, щоб отримати найкращу західну освіту, про яку батько завжди говорив, ніби то був якийсь шматочок раю, котрий невідомим чином не дався йому самому. Але в Канаді тієї освіти було вдосталь — як листя у лісі. Я хотів туди поїхати і хотів, щоб мій брат поїхав зі мною. А от він і досі говорив про річку, про те, як нам треба засісти на березі й чекати на скаженця, і тоді я вигукнув:

— Ні, Обе!

Це заскочило його зненацька.

— Ні, Обе, не робімо цього. Слухай, ми їдемо до Канади, ми там житимемо, — я продовжував, користуючись його мовчанням і збадьорившись від власної сміливості. — Не робімо цього. Краще поїдьмо туди, ми виростемо й станемо, як той Чак Норріс чи Коммандо, а тоді повернемося й застрелимо його або навіть…

Я замовк посеред фрази, бо він почав хитати головою. І тоді, тільки тоді я побачив лють у його сповнених сльозами очах.

— Що? Що таке? — затинався я.

— Ти дурень! — вигукнув він. — Ти не тямиш, що мелеш. Хочеш утекти, умкнути до Канади? А де Ікенна? Де, я питаю тебе, де Боджа?

Він говорив, а прекрасні канадські вулиці втратили в моїх думках усю чіткість.

— Ти не знаєш, — сказав він. — Але я знаю. Я знаю, де вони зараз. Можеш іти — мені не потрібна твоя допомога. Я сам усе зроблю.

Всі видива дітей на велосипедах одразу зблякли в моїй уяві, і мене захопило раптове й відчайдушне бажання догодити йому.

— Ні, ні, Обе, — сказав я. — Я піду з тобою.

— Не підеш! — закричав він і вискочив за двері.

Тоді я трохи посидів нерухомо, боячись залишатися в кімнаті й злякавшись, що мої померлі брати почули, як я не хочу за них мститися, бо мій брат попереджав мене, що вони можуть почути все, і я пішов на веранду й примостився там.

Мого брата довго не було, і я гадки не мав, куди він ходив. Посидівши трохи на веранді, я перейшов на заднє подвір’я, де на шворці для випраної білизни висіла одна материна барвиста раппа. Зачепившись за низьку гілку, я видерся на мандаринове дерево й усівся там думати про все підряд.

Коли пізніше повернувся Обембе, він подався просто до нашої кімнати. Я зіскочив з дерева, пішов за ним, став навколішки й почав благати, щоб він прийняв мене до себе.

— Хіба ти вже не хочеш їхати до Канади? — спитав він.

— Без тебе — не хочу, — відповів я.

Він трохи постояв нерухомо, а тоді перейшов на інший бік кімнати й мовив:

— Устань.

Я так і зробив.

— Знаєш, мені теж хочеться поїхати до Канади. І саме тому я хочу швидко впоратися з цим і почати збирати речі. Ти ж пам’ятаєш, що батько поїхав робити нам візи?

Я кивнув.

— Зрозумій же, якщо ми поїдемо з Нігерії, не зробивши цього, то не матимемо щастя. Слухай, що я скажу, — мовив він, підійшовши ближче. — Я старший за тебе і знаю набагато більше.

Я кивнув, погоджуючись.

— Тож, чуєш, я й кажу тобі, що як ми подамося до Канади, не зробивши цього, то зненавидимо те життя. Ми не будемо щасливі. Хочеш бути нещасним?

— Ні.

— І я не хочу, — сказав він.

— Ходімо, — переконано мовив я. — Я хочу це зробити.

Але він вагався.

— Правду кажеш?

— Правду, — сказав я, без кінця киваючи головою.

— Гаразд, тоді ходімо.

Уже перевалило за полудень, і на землі скрізь темними фресками повиступали тіні. Мій брат сховав зброю надворі попід вікном, замотавши вудки у стару раппу, щоб їх не помітила мати. Я чекав, поки він сходить до нашого вікна й принесе вудки. Він дав мені ліхтаря, якого теж узяв з собою.

— Це на випадок, якщо доведеться чекати до темряви, — пробурмотів він. — Зараз найкращий час, ми точно застанемо його там.

Ми вийшли ввечері, як рибалки, котрими колись були, несучи вудки з гачками, замотані у старі раппи. Вигляд горизонту пробудив у мені потужне відчуття дежа вю. Він увесь залився рум’янцем, а над ним висіла червона куля сонця. Йдучи до фургона Абулу, я помітив, що дерев’яний вуличний стовп лежав повалений, навислу над дорогою лампу розбито на друзки, а дроти, що тримали її патрон, розмоталися, і флуоресцентний рефлектор низько звисав на них над землею. Ми обходили місця, де могли зустріти людей, котрі знали нашу історію і котрі б співчутливо і навіть з підозрою дивилися б нам услід, якби ми потрапили їм на очі. Ми планували залягти на скаженця в заростях трави есан, над стежкою, що вела до річки.

Поки ми чекали, мій брат розповів, як раніше бачив над Омі-Алою якихось людей у дивних позах, котрі ніби вклонялися якомусь божеству, і він сподівався, що цього разу їх там не буде. Не встиг він договорити, як ми почули голос Абулу, що радісно наспівував, прямуючи до річки. Навіженець зупинився перед бунгало, де сиділи один проти одного двоє чоловіків, один з яких був голий по пояс, і грали в «Людо». В середині ігрової дошки під прозорою прямокутною пластинкою була закріплена фотографія білої жінки-моделі. Чоловіки кидали кубика й проводили дошкою свої фішки, поки не досягали призових ліній. Абулу став до них навколішки й завзято залопотів і затрусив головою. Сонце саме заходило, і то була пора, коли він зазвичай перетворювався на Абулу надзвичайного: його очі ставали очима якогось духа, а не людини. Він запричитав глухим, схожим на стогін голосом, а двоє чоловіків продовжували гру, ніби не помічали, що він читає свою молитву про них, ніби одного з них не звали містером Кінгслі, а іншого — якимось йорубським прізвищем, що закінчувалося на «ке». Я вловив кінцівку пророцтва: «…коли твоє дитя, містере Кінгслі, сказало, що ладне пожертвувати власну дочку на олтарі грошей. Його застрелять на смерть озброєні бандити, а його кров забризкає скло машини. Володар легіонів, Сівач Зелених Рослин, каже, що він буде…»

Він ще й досі говорив, коли чоловік, якого Абулу назвав містером Кінгслі, скочив на ноги й забіг до бунгало в нападі люті. Він вискочив звідти, махаючи мачете й вивергаючи убивчі прокльони, а тоді погнався за Абулу аж до того місця, де стежка врізалася в зарості есану, і зупинився. Чоловік повернувся до будинку, попереджаючи, що вб’є Абулу, коли той бодай раз іще наблизиться до його будинку.

Ми потихеньку відступили й подалися до річки слідом за Абулу. Я йшов за своїм братом, як дитина, котру тягнуть на місце відбуття тілесного покарання, нажахана батогом, але нездатна піти кудись в інший бік. Обембе ніс замотані вудки, а я — ліхтаря, і спочатку ми йшли повільно, щоб не збудити підозру людей навколо, але щойно діставшись місця, яке Небесна церква затуляла собою від поглядів з вулиці, ми наддали ходи. Навпроти їхніх дверей лежало на животі козеня, поруч з яким розлилася мапою якоїсь країни калюжа жовтої сечі. Одна стара газетна сторінка, вочевидь, принесена вітром, прилипла до дверей, наче афіша, а решта газети лежала розгорнута на землі перед ними.

— Почекаймо тут, — сказав мій брат, відсапуючись.

Ми майже дісталися кінця стежки, що вела до берега. Я бачив, що він теж боявся і що вим’я, з якого ми живилися відвагою, спорожніло і зсохлося, як груди старої. Він сплюнув і човгнув по слині кедом. Я зрозумів, що ми підійшли доволі близько, коли почув з боку річки, як Абулу співав і плескав у долоні.

— Він там, нападаймо зараз, — випалив я, і моє серце знову забилося швидше.

— Ні, — прошепотів брат, хитаючи головою, — треба трохи почекати, щоб пересвідчитися, що ніхто не надійде. А тоді підемо й уб’ємо його.

— Але ж уже темнішає?

— Не хвилюйся, — сказав він, а потім озирнувся й витягнув шию, вдивляючись у далечінь. — Треба тільки подивитися, чи не надійдуть ті двоє чоловіків.

Я помітив, що його голос почав зриватися, як у того, хто недавно плакав. Я уявив, як ми перетворюємося на тих лютих паличкастих чоловічків, яких він малював, — тих безстрашних відчайдухів, які були здатні убити скаженця, — але я боявся, що мені не стане хоробрості бути, як ті вигадані хлопці, котрі уміли порішити божевільного каменюками, ножами й гачкуватими вудилищами. Я поринув у ці думки, а мій брат тим часом розмотав зброю й простягнув мені мою. Вудилища були дуже довгі, вищі за кожного з нас, якщо уперти їх одним кінцем у землю, як це робили зі своїми списами воїни давніх часів. Поки ми чекали, а з річки чулося хаотичне бовтання у воді, плескання в долоні й співи, мій брат зиркав на мене, і я почув несказане: «Готовий?» І щоразу, як я його чув, моє серце завмирало, а тоді продовжувало битися, і я з тривогою чекав братової команди.

— Бене, ти боїшся? — спитав він після того, як уклав до рук вудку з гачком і жбурнув раппу в кущі. — Скажи, боїшся, га?

— Так.

— Чому ти боїшся? Ми от-от помстимося за своїх братів, Ікенну і Боджу, — він витер чоло, впустив свою вудку на трав’яний настил і поклав руку мені на плече.

Він підійшов ближче, й, піднявши свою гачкувату вудку так, що з неї впала раппа, обійняв мене.

— Слухай, не треба боятися, — прошепотів він мені на вухо. — Ми чинимо правильно, і Бог це знає. Ми будемо вільні.

Надто наляканий, аби сказати те, що я справді мав на думці, — що йому треба відступитися й дозволити мені й собі самому повернутися додому, і що я боявся можливих поранень — я пробурмотів свою словесну димову завісу:

— Зробімо все швидко.

Він глянув на мене, і його лице повільно освітилося, наче вогник, що розгоряється в ліхтарі. І в ту пам’ятну мить я розумів, що гніт у тому ліхтарі обережно накручують руки моїх мертвих братів.

— Так і буде! — закричав мій брат у темряву.

Він почекав, а тоді кинувся бігти в бік річки, а я — за ним.

Пізніше, після того як ми дісталися берега, я не міг точно сказати, навіщо ми так голосно кричали, коли налітали на Абулу. Мабуть, через те, що в ту мить, коли я скочив на ноги, моє серце перестало битися, і я хотів знову його розворушити, а може й тому, що мій брат почав шморгати носом, поки ми прямували вперед, наче солдати давніх часів, а може тому, що мій дух летів переді мною, наче м’яч у канаву з багном. Абулу лежав на спині, дивився на небо й голосно співав, коли ми вибралися на берег. За ним простягнулася річка, і її води були мов покривало, зіткане з темряви. Очі навіженого були заплющені, і навіть коли ми кинулися вперед із несамовитими криками, що рвалися з глибини наших душ, він не помітив цього. Джин, який наче раптом заволодів нами в ту мить, вискочив на поверхню моїх думок і роздер усю мою розсудливість на клапті. Ми сліпо штрикали гачками на вудилищах йому в груди, обличчя, в долоню, в голову, в шию і скрізь, куди могли втрапити, а самі кричали й рюмсали. Навіжений оскаженів, отупів, знесамовитів. Він викидав угору руки, щоб загородитися, відбігав, скрикував і голосив. Наші удари продірявили його тіло, пробиваючи криваві дірки й вириваючи шматки м’яса щоразу, як ми смикали нашими гачками. Хоч мої очі лишалися переважно заплющеними, коли я їх на якусь мить розкривав, то бачив, як від його тіла відділяються шматки й звідусіль виступає кров. Його безпомічні крики струсили основи мого єства, але ми вперто й дико, як птахи у клітці, били його своєю злістю, перестрибуючи в тій клітці з жердини на жердину, згори й додолу. Скаженець горлав щось беззмістовне оглушливим голосом, а його тіло скрутила паніка. Ми не переставали бити, смикати, кидатися, кричати, плакати, рюмсати, аж поки ослаблий, скривавлений і заплаканий, мов дитина, Абулу не впав на спину просто у воду, гучно хлюпнувши. Мені колись казали, що коли людина хоче здобути щось, чого наразі не має, то якою б та річ не була верткою, поки людина здатна рухатися, вона врешті-решт досягає своєї мети. Отак було і з нами.

Поки ми дивилися, як його тіло повільно відпливає геть, вивергаючи кров у потемнілі води, наче поранений левіафан, ззаду почулися голоси, що гучно говорили мовою гауса. Ми крутнулися назад і побачили обриси двох чоловіків, що бігли до нас, махаючи ліхтарями. Перш ніж ми встигли переставити ноги, один з них уже став коло мене, схопивши ззаду за штани. Від нього важко й приголомшливо війнуло випивкою. Він повалив мене на землю, говорячи щось поспішливою дріботливою мовою, якої я не розумів. Я побачив, як мій брат біг уздовж дерев, гукаючи мене на ім’я, а другий чоловік спотикався за ним слідом. Мій же тримав мою ліву руку, мов кліщами, і здавалося, що, коли я смикнуся сильніше, вона просто відірветься. Намагаючись виборсатися з його захвату, я схопив вудилище й ударив чоловіка гачком з усією відвагою, на яку спромігся. Він закричав і затупав навколо мене, шаленіючи від болю. Його ліхтар упав на землю й на мить висвітив його чобіт. Я зразу добрав, що це один із тих солдатів, яких ми на днях бачили на річці.

Мене оповило вихором страху. Переляканий, я побіг звідти якнайшвидше, між будинками й стежками у траві, аж поки не наблизився до хирлявого фургона Абулу. Тоді я спинився, упер долоні в коліна й почав набирати ротом життя, повітря, спокій — усе разом. Схилившись чи не до землі, я побачив солдата, що був погнався за моїм братом — тепер він біг назад, до річки. Напівзігнувшись, я кинувся за фургон Абулу, щоб укритися там, а моє серце калатало від страху того, що він міг мене помітити, проходячи повз. Я нерухомо трохи почекав, уявляючи, як він зараз підійде й витягне мене з-за фургона, але що довше я чекав, то більше мене втішала думка, що він не міг мене запримітити, бо навколо фургона не було жодного вуличного ліхтаря, а найближчий із тих, що були, стояв розбитий і зігнутий, а навколо нього вилися мухи, наче стерв’ятники, що збираються над падлом. Потім я проповз через невелику ділянку палого листя між фургоном і яром за нашим двором, а тоді помчав додому.

Знаючи, що матір мала вже зачинити крамницю й повернутися додому, я обрав дорогу через задній двір і свинячий вигін. Далекий місяць освітлював ту ніч так, що дерева стояли страшні — як чудовиська з темними головами з нерозрізненними рисами морд. Коли я наблизився до нашого паркану, повз мене промайнув кажан, і я провів його очима до будинку Іґбафе. Я згадав його діда — єдиного, хто міг бачити, як Боджа падав у колодязь. Він помер у заміському шпиталі ще у вересні. Йому було вісімдесят чотири. Перебираючись через паркан, я почув шепіт. То був Обембе. Він сидів у дворі під стіною й чекав на мене.

— Бене! — голосно прошепотів він, піднімаючись із приступки коло криниці.

— Обе! — погукав я до нього, зіскакуючи з паркану.

— Де твоя вудка? — спитав він, намагаючись віддихатися.

— Я… покинув її там, — прозатинався я.

— Нащо?!

— Вона застрягла в руці того чоловіка.

— Справді?

Я кивнув.

— Той солдат ледь мене не схопив, от я й ударив його нею.

Мені здалося, що брат мене не зрозумів, тож коли він вів мене до помідорної грядки на задньому дворі, я розповів, як усе сталося. Ми познімали заляпані кров’ю сорочки й закинули їх у кущі за парканом, як підкидали в небо повітряних зміїв. Мій брат узяв свою вудку, щоб сховати її за грядками, але коли він увімкнув ліхтаря, я побачив нанизані на гачок намистинки скривавленої плоті Абулу. Він постукав гачком бо стіну, щоб збити їх, а я скрутився під парканом, і мене вирвало на землю.

— Не хвилюйся, — сказав він, а цвіркуни підкреслили його слова. — Усе закінчено.

— Усе закінчено, — повторив чийсь голос у моїх вухах. Я кивнув, а мій брат кинув свою вудку, ступив уперед і обійняв мене.