16 Півні

и з братом були півнями.

Створіннями, які піють і будять людей, оголошуючи про закінчення ночі, як природні годинники, але котрих за їхню службу забивають на поживу людям. Ми стали півнями після того, як убили Абулу, але процес перетворення на півнів насправді почався через кілька секунд після того, як ми зайшли з городу до будинку й побачили там пастора Коллінза з нашої церкви, який прийшов нас навідати і котрий з’являвся ледь не щоразу, коли щось траплялося. Його поранена голова і досі була замотана бинтами.

Він сидів у вітальні в кріслі коло вікна, розкинувши ноги так, що між ними примостилася Нкем, граючись і балакаючи собі без угаву. Побачивши нас, він закричав своїм низьким, розкотистим голосом. У той же час мати, що вже почала непокоїтися й думати, де нас носить, і котра закидала б нас питаннями, якби не присутність пастора, тепер тільки кинула зацікавлений погляд і легенько зітхнула.

— Рибалки! — загукав пастор Коллінз, щойно побачивши нас, і скинув руки в повітря.

— Сер, — хором відгукнулися ми з Обембе. — Доброго вечора, пасторе.

Ehen, діти мої. Підійдіть та привітайте мене.

Він трохи встав, щоб потиснути нам руки. У нього була звичка тиснути руки всім, з ким він зустрічався, — навіть малим дітям — з певною і незвичною поштивістю й скромністю. Якось Ікенна сказав, що пастор зовсім не плохенький дурник, а скромний лиш тому, що є «заново народженим». Він був на кілька років старший за батька, але нижчий і міцніше збудований.

— Пасторе, коли ви прийшли? — спитав Обембе, блискаючи усмішкою й стаючи поруч із ним. Хоч ми й викинули сорочки на звалище за парканом, від мого брата пахло травою есан, потом і ще чимось. Від його запитання пасторове обличчя посвітлішало.

— Та вже довгенько сиджу, — відповів він. Пастор глянув на годинника, що сповз рукою на зап’ястя. — Прийшов, мабуть, о шостій, або ні, десь за п’ятнадцять шоста.

— Де це ваші сорочки? — здивовано спитала мати.

Я злякався. Ми не спланували оборону і навіть не подумали про неї, а сорочки викинули тільки тому, що їх заляпала кров Абулу, і ми увійшли до будинку в кедах і шортах.

— Це все спека, мамо, — трохи помовчавши, сказав Обембе. — Ми геть змокли від поту.

— А ще, — продовжувала вона, зводячись на ноги й уважно нас оглядаючи, — Бенджаміне, подивися на себе, чого це в тебе вся голова запорошена?

Усі очі звернулися до мене.

— Кажи, де ви були.

— Грали у футбол на полі коло школи, — відповів Обембе.

— Ой лишенько! — скрикнув пастор Коллінз. — Оті вже мені вуличні футболісти!

Девід почав знімати сорочку, чим відволік увагу матері.

— Чого це ти? — поцікавилася мати.

— Спека, спека, мамо. Мені теж жарко, — відповів він.

— Жарко, кажеш?

Він кивнув.

— Бене, увімкни йому вентилятора, — наказала мати, а пастор тільки засміявся. — І бігом ідіть обидва до ванної та добре вмийтеся!

— Ні, ні, дай мені, — закричав Девід. Він похапцем притягнув стільчика, приставив його до стіни, до якої був прикріплений умикач, заліз на стільця й повернув ручку за годинниковою стрілкою. Вентилятор ожив і зашумів.

Девід урятував нас, бо поки всі дивилися на нього, ми з братом вислизнули до своєї кімнати й замкнулися там. Хоч ми й перевдягли шорти навиворіт, щоб приховати плями від крові, я боявся, що мати, котра часто все з’ясовувала, коли ми щось були накоїли, і тут зрозуміла б геть усе, якби ми простояли перед нею на секунду довше.

Електрична лампа, яку ввімкнув мій брат, коли ми ввійшли до кімнати, змусила мене на мить зіщуритися.

— Бене, — сказав він, і його очі знову сповнилися радістю. — Ми це зробили. Ми помстилися за них — за Іке й Боджу.

Він знову захопив мене у теплі обійми, а я поклав голову на його плече й відчув гаряче бажання заплакати.

— Знаєш, що це значить? — сказав він тоді, відсунувшись трохи назад, але тримаючи мене за руки.

Esan — відплата, — сказав він. — Я багато читав і знаю, що без цього наші брати ніколи б нам не пробачили, і ми ніколи не були б вільними.

Тоді він відвів очі від мене на підлогу. Я перевів очі туди, куди й він, і побачив ззаду на його лівій нозі кров. Я заплющив очі й кивнув, погоджуючись.

Потім ми запхалися удвох до ванної й обмилися з відерця, яке він поставив на куток ванни, час від часу зачерпуючи води великим кухлем і виливаючи на себе, щоб змити намилену піну. Хтось був поклав брусок мила у калюжку води, і воно розчинилося в ній, зменшившись удвічі від початкового розміру. Розважливо використовуючи мило, він спочатку натер ним волосся, а тоді, зливаючи воду на голову, обмив себе руками, розтираючи мильні патьоки по тілу. Безперестанку всміхаючись, він загорнувся у великого рушника, який ми з ним ділили. Коли я змінив його у ванні, в мене трусилися руки. Крилаті комахи, котрі набилися всередину через дірку в сітці, що висіла за жалюзі ванного віконця, аби витися навколо лампи, повзали по стінах ванної, а ті, котрі вже втратили крила, лежали в плафоні комашиною липкою масою. Щоб стримати свої буйні думки, я спробував зосередити увагу на комахах, але не зміг. Мене оповило відчуття якогось кошмарного страху, і коли я спробував облитися водою, пластиковий кухоль випав з моєї руки й тріснув.

— Ох, Бене, Бене, — сказав Обембе, ступаючи до мене. Він вирівняв мої плечі своїми руками: — Бене, глянь мені в очі, — сказав він.

Я не зміг, тож він підніс руки до моєї голови й підняв її, щоб мій погляд зустрівся з його.

— Ти боїшся? — спитав він.

Я кивнув.

— Чому, Бене, чому? Ati gba esan — Ми здобули розплату. Чому ж, чому, рибалко Бен, ти боїшся?

— Солдати, — спромігся вимовити я. — Я боюся їх.

— Чому, що вони можуть зробити?

— Я боюся, що солдати прийдуть і вб’ють нас — усіх нас.

— Ш-ш-ш, не кричи так, — сказав він. Я й не розумів, що говорив у повний голос. — Слухай, Бене, солдати нас не вб’ють. Вони нас не знають, тож і не вб’ють. Навіть не думай такого. Вони не знають ані де ми, ані хто ми. Вони ж не бачили, як ти сюди прийшов, хіба не так?

Я похитав головою.

— То чого ж ти боїшся? Нема чого страшитися. Слухай, дні всихають, як їжа, як риба, як мертві тіла. Ця ніч теж усохне, і ти все забудеш. Чуєш, ти все забудеш. З нами, — він розмашисто похитав головою, — нічого не трапиться. Ніхто нас не зачепить. Завтра повернеться батько й повезе нас до містера Байо, а тоді ми полетимо до Канади.

Він потрусив мною, щоб видобути який-небудь знак згоди, і я вірив — на той час — що він легко дізнавався, коли йому вже вдалося переконати мене і повністю перевернути мої уявлення й жалюгідні крихти знання так само легко, як людина перевертає чашку. І бували часи, коли мені було потрібно, щоб він це зробив, коли я несамовито жадав його слова мудрості, яке часто зворушувало мене.

— Ти ж це розумієш? — питав тоді він, термосячи мене.

— Скажи, — мовив я, — а що буде з татом і мамою — солдати їх теж не зачеплять?

— Ні, не зачеплять, — сказав він, стукаючи лівим кулаком об праву долоню. — З ними все буде гаразд, і вони часто приїздитимуть до Канади нас навідати.

Я кивнув і трохи помовчав, перш ніж наступне питання тигром вискочило з клітки моїх думок:

— А скажи, — тихо спитав я, — а що… що буде з тобою, Обе?

— Зі мною? — спитав він. — Зі мною? — він витер чоло рукою й похитав головою. — Бене, я ж сказав тобі, я ж сказав. Зі мною. Все. Буде. Гаразд. З тобою. Все. Буде. Гаразд. З татом. Гаразд. З мамою. Гаразд. З усіма. І з усім.

Я кивнув. Я бачив, як його дратували мої питання.

Він узяв меншого кухля з великого чорного бака й почав мене обливати. Бак нагадав мені про те, як Боджа, після того, як його душа була врятована на євангелічному з’їзді Райнхарда Боннке, переконав нас, що нам треба охреститися, інакше ми потрапимо до пекла. А тоді, одного за одним, він улестив нас, щоб ми покаялися, і охрестив у тому баку. Мені тоді було шість, а Обембе вісім, і нам обом довелося ставати на порожні банки з-під «пепсі», щоб дістати головами до води. Боджа одну за одною занурював наші голови, поки ми не починали кашляти. Тоді він витягав нас із води, обіймав нас із радісним обличчям і проголошував вільними.

* * *

Ми вже вдягалися, коли мати погукала, щоб ми поквапилися, бо пастор Коллінз хотів помолитися з нами, перш ніж піти. Пізніше, коли пастор попросив нас із братом стати на коліна, Девід наполіг на тому, щоб приєднатися до нас.

— Ні! Устань! — гаркнула мати, але Девід скривив обличчя і наготувався заплакати. — От заплач мені, от спробуй лишень, і я тебе відшмагаю.

— Ох, Пауліно, ні, — засміявся пастор. — Дейве, будь ласка, не хвилюйся, ти станеш на коліна, коли я закінчу з ними.

Девід погодився. Поклавши долоні нам на голови, пастор почав молитву, зрідка бризкаючи слиною нам на тім’я. Я відчував її на шкірі голови, поки він з глибини душі промовляв молитву про те, що Бог мусить захистити нас від лихого. Десь усередині молитви він заговорив про Божі обіцянки, дані Своїм дітям, ніби перейшов до пастирського напуття. Договоривши про це, він ще попросив для нас «нашої частки» любові Божої. Тоді він попросив Божої милості для нашої родини: «Прошу, о небесний Отче, допоможи цим дітям рушити далі після трагічних подій минулого року. Поможи їм успішно звершити мандрівку за океан і благослови їх обох. Зроби так, щоб посадовці канадського посольства видали їм візи, о Боже, адже Ти можеш усе. Ти можеш усе». Мати раз-по-раз вставляла голосний «амінь» — а за нею тут-таки повторювали Нкем і Девід, і, трохи глухішими голосами, ми з братом. Вона приєдналася до пастора, котрий раптом перейшов на спів, пересипаючи пісню шиканням і цмоканням.

Він-бо здатен/з надлишком здатен/врятувати/й зберегти/

Він-бо здатен/з надлишком здатен/врятувати тих/

хто вірує в Нього.

За третім повторенням цієї ж пісні пастор повернувся до молитов, цього разу ще більш запальних. Він заглибився у перелік документів, необхідних для візи, у потрібні кошти, а тоді перейшов до батька. Потім він помолився за матір: «Ти ж знаєш, о Боже, як сильно ця жінка страждала, як вона побивалася за своїми дітьми. Тобі ж бо відомо геть усе, о Господи».

Коли материні здавлені ридання почали перебивати його молитви, пастор підвищив голос:

— Утри її сльози, о Боже, — а тоді продовжив мовою іґбо: — Утри її сльози, Ісусе. Зціли її душу навіки. Нехай вона більше не матиме приводу плакати через своїх дітей.

Після цих палких прохань він багато разів подякував Богові за те, що той відповідає на молитви, а тоді, попросивши у нас «громовитий амінь», він закінчив молитву.

Ми всі подякували й знову потиснули йому руку. Мати взяла Нкем і пішла проводжати пастора до воріт.

* * *

Я збадьорився після молитви, і тягар, що я його приніс на собі додому, трохи припіднявся з моїх плечей. Мабуть, мені допомогли слова Обембе або молитва — я не знав напевне, але відчував, як щось допомагає моєму духу вибратися з провалля. Девід повідомив, що на кухні на нас чекають «наші боби», тож ми з братом сиділи за їжею, коли мати, яка пішла провести пастора, повернулася, наспівуючи й пританцьовуючи.

— Господь мій нарешті знищив моїх ворогів, — проспівала вона, здійнявши руки догори. — Chineke na’ eme nma, ime la eke le diri gi

— Мамо, що таке, що трапилося? — спитав мій брат, але вона не звернула на нього уваги й знову заспівала, поки ми нетерпляче чекали, аби дізнатися, що сталося. Вона проспівала ще одну пісню, не зводячи очей зі стелі, а тоді звернула повний сліз погляд на нас і сказала: — Abulu, Onye Ojo a wungo — лихий Абулу помер.

Моя ложка полетіла вниз, наче її вибили мені з руки, і розтовчені боби розлетілися по підлозі, але мати ніби не помітила цього. Вона переказала нам те, що почула: «якісь хлопці» вбили скаженого Абулу. Провівши пастора й повертаючись назад, вона побачилася з сусідкою, котра колись помітила тіло Боджі в криниці. Екзальтована жінка прямувала до нашого будинку, щоб розповісти матері цю новину.

— Кажуть, що Абулу вбили коло Омі-Али, — сказала мати, затягуючи раппу в талії, бо та трохи ослабла, коли Нкем потягнула матір за ногу. — Бачите, це Господь мій захищав вас, коли ви щодня ходили туди рибалити. Хоч з того й вийшла велика шкода, але ніхто з вас там не постраждав. Та річка — то місце зла і жаху. Уявляєте, як там лежить тіло того лихого? — спитала вона, вказавши на двері. — Бачите, мій chi живий і нарешті помстився за мене. Абулу вжалив моїх дітей своїм язиком, але тепер той язик зогниє в його роті.

Мати продовжила святкувати, а ми з Обембе намагалися зрозуміти, що накликали на себе, але не могли, бо коли людина дивиться в майбутнє, то не бачить нічого — це як дивитися комусь у вухо. Я ледве міг повірити, що звістка про наше діяння під покровом темряви розлетілася так широко — ми з Обембе такого не чекали. Ми хотіли вбити скаженця й кинути його помирати на березі річки, щоб його знайшли аж коли він почав би розкладатися — як Боджу.

Після вечері ми з братом мовчки повернулися до своєї кімнати, а мою голову сповнювали картини останніх хвилин життя Абулу. Я думав про дивну силу, що заволоділа мною в той час, бо мої руки рухалися з такою точністю й такою виваженістю, що кожен удар глибоко врізався в тіло божевільного. Я думав про його тіло на річці й про рибу, що зібралася навколо нього, коли мій брат, що теж не міг заснути, але не знав, що я не сплю, раптом вибухнув сльозами.

— Я не знав… я зробив це для вас, ми з Беном, ми зробили це для вас, для вас обох, — ридав він. — Мені шкода, мамо і тату. Мені шкода, ми зробили це, щоб ви більше не страждали, але… — Наступні слова я вже не чув, бо їх заглушило повінню спазматичних ридань.

Я тихцем спостерігав за ним, і мене мучив страх перед майбутнім, котре, як мені здавалося, було ближче, ніж ми могли собі уявити — майбутнім, яке мало настати наступного дня. Тоді я почав тихенько, нечутно шепотіти молитву, щоб той день не прийшов, щоб кістки в його ногах зламалися.

* * *

Я не знаю, коли заснув, але мене розбудив далекий голос муедзина, що закликав вірних до молитви. Бігла остання година перед світанком, і крізь вікно, яке брат залишив відчиненим, до кімнати проливалося перше світло. Я не знав, чи поспав він бодай трохи, а чи ні, але він сидів за письмовим столом і читав книжку з пожовтілими й загнутими сторінками. Я знав, що то книжка про німця, котрий пройшов пішки від Сибіру до Німеччини, але забув її назву. Обембе був оголений до пояса, і його шкіра туго обтягувала ключиці. Він втратив чимало ваги за кілька тижнів обдумування й планування нашої тепер вже завершеної місії.

— Обе! — погукав я його. Він цього не чекав. Швидко ставши на ноги, він підійшов до ліжка.

— Тобі страшно? — спитав він.

— Ні, — спочатку мовив я, але тоді додав: — Але я все одно боюся, що ті солдати можуть нас знайти.

— Ні, ні, не можуть, — сказав він, хитаючи головою. — Але нам краще нікуди не виходити, поки не приїде батько, і містер Байо не забере нас до Канади. Не хвилюйся, ми покинемо цю країну і решту цього буття далеко позаду.

— А коли вони приїдуть?

— Сьогодні, — сказав він. — Батько приїде сьогодні, а до Канади ми поїдемо наступного тижня. Мабуть.

Я кивнув.

— Слухай, я хочу, щоб ти не боявся, — повторив він.

Мій замислений брат дивився вперед порожніми очима, а тоді, зібравшись із думками й подумавши, що міг мене цим стривожити, сказав:

— Хочеш, я розкажу тобі історію?

Я відповів, що хочу. Він знову замовк на хвилинку. Його губи наче рухалися, але не вимовляли жодних слів. А тоді, закликавши себе до порядку, він повів оповідь про Клеменса Фореля, котрий утік з радянського полону в Сибіру й помандрував до Німеччини. Обембе ще не закінчив розповідати, коли ми почули гучні крики десь неподалік. Ми знали, що це десь зібрався натовп. Мій брат урвав розповідь і прикипів своїми очима до моїх. Ми разом пішли до вітальні, де мати збиралася до крамниці й одягала Нкем. Була середина ранку, десь дев’ята година, і в кімнаті пахло смаженею. На столі стояла тарілка з недоїденими смаженими яйцями, в яких лежала виделка, а коло неї лежав шматок смаженого ямсу.

Ми посідали в крісла біля неї, і Обембе спитав, що це за гамір.

— Абулу, — сказала вона, міняючи Нкем підгузка. — Його тіло перевозять вантажівкою, а ще кажуть, що солдати шукатимуть хлопців, котрі його вбили. Не розумію цих людей, — сказала вона англійською. — Хіба не можна вбити непотрібну людину? Чого ж не можна, щоб якісь хлопці його вбили? Що, як він нагнав на них сильного страху, сказавши, що на них чигає якесь лихо? Чого ж їх винуватити? Ще кажуть, що ті хлопці напали й на солдатів.

— І тепер солдати хочуть їх убити? — спитав я.

Мати глянула на мене, і очі видали її подив.

— Я не знаю, чи хочуть вони їх убити, — вона знизала плечима. — Хай там як, вам краще не виходити, поки все це не вщухне. Ви ж знаєте, що й без того певним чином пов’язані з тим скаженцем, тож я не хочу, щоб ви стали свідками ще й цього. Ніхто з вас більше не матиме жодних справ з тим створінням, живим чи мертвим.

Мій брат сказав: «Так, мамо», — і я надламаним голосом повторив за ним. Тоді мати, а за нею і Девід, що повторив кожне слово її наказу, попросила, щоб ми вийшли й замкнули ворота й двері, коли вона піде на роботу. Я підвівся, щоб іти до хвіртки.

— Дивіться ж тільки впустіть Еме, коли він повернеться, — сказала вона. — Він приїде десь ополудні.

Я кивнув і поспіхом замкнув за ними ворота, боячись, що хтось може побачити мене з вулиці.

Мій брат кинувся на мене, коли я повернувся до будинку, й гупнув мною об двері, ледь не вибивши з мене серце.

— Нащо ти спитав таке у мами, га? Чи ти дурний? Хочеш, щоб вона знову занедужала? Хочеш знову зламати нас?

Я кричав «Ні!» на кожне питання й хитав головою.

— Слухай, — важко дихаючи, сказав він. — Не можна, щоб вони дізналися. Чув?

Я кивнув, опустивши змоклі очі до підлоги. Тоді йому начебто стало мене шкода. Він пом’якшав й поклав руку мені на плече, як завжди.

— Слухай, Бене, я не хотів робити тобі боляче, — сказав він. — Пробач мені.

Я кивнув.

— Не хвилюйся, якщо солдати прийдуть сюди, ми їм не відчинимо. Вони подумають, що нікого немає вдома і підуть собі геть. Ми тут у безпеці.

Він засунув усі завіски й позамикав двері, а тоді пішов до нині порожньої кімнати Ікенни та Боджі. Я подався за ним, і ми присіли на куплений батьком матрац на ліжку — єдиний предмет у кімнаті. Хоч вона й стояла порожня, але знаки колишньої присутності моїх братів були в кімнаті скрізь, як незмивні плями. Я бачив яскравішу частину стіни, звідки був зірваний календар М.К.О., і численні графіті й портрети паличкастих чоловічків. Тоді я глянув на стелю й побачив, що вона затягнута павутинням із численними павуками — знак того, скільки часу минуло від їхньої смерті.

Я стежив за силуетом гекона, що ліз угору прозорою завіскою, на яку світило сонце, а мій брат просто сидів і мовчав, наче мертвий, коли ми почули, як хтось лунко загупав у ворота. Мій брат гарячково потягнув мене за собою під ліжко, і ми закотилися до того темного сховку, а гупання не вщухало, і його супроводжували крики «Відчиніть ворота! Хто вдома є, відчиніть ворота!» Обембе стягнув простирадло так, що воно повисло до підлоги, прикриваючи нас. Я випадково підіпхнув до себе порожню бляшанку без кришки — її затягнуло легкою плівкою павутиння, що прикривало внутрішній чорний, мов смола, бік бляшанки. Певно, то була одна з тих бляшанок, які ми набрали для того, щоб тримати у них рибу й пуголовків, і вона якось уникнула батькової уваги, коли він виносив усе з кімнати.

Калатання у ворота припинилося скоро після того, як ми залізли під ліжко, але ми не рухалися, лежачи в темряві й затамувавши подих. У мене в голові гупало.

— Вони пішли, — сказав я братові трохи згодом.

— Так, — відповів він. — Але краще посидіти тут і переконатися, що вони не повернуться. Що як вони перелізуть через паркан чи… — Він не продовжив, а його погляд спорожнів, ніби він почув щось підозріле. Тоді він сказав: — Зачекаймо тут.

Ми залишалися там, і я стримував нестерпне бажання спорожнити міхура. Я не хотів давати братові жодного приводу боятися чи засмучуватися.

* * *

Удруге хтось постукав у ворота десь через годину після першого разу. Цього разу стукали обережно, а за тим пролунав знайомий голос батька, що кликав нас по іменах, питаючи, чи ми вдома. Ми виповзли з-під ліжка й почали обтрушувати себе й свій одяг від пилу.

— Біжи, біжи, впусти його, — сказав мій брат, а сам кинувся до ванної вмити очі.

Коли я відчинив ворота, батько осяяв мене усмішкою. На ньому була кепка й окуляри.

— Чи ви вдвох поснули? — спитав він.

— Так, тату, — сказав я.

— Ох, сили небесні! Мої хлопці стали ледачими чоловіками. Ну, це скоро зміниться, — говорив він, заходячи до будинку. — А чого це ви заперлися, коли сидите вдома?

— Сьогодні сталося пограбування, — сказав я.

— Як, серед ясного дня?

— Так, тату.

Він зайшов до вітальні, поставив дипломат на крісло і заговорив до мого брата, що стояв за стільцями, а сам заходився роззуватися. Заходячи всередину, я почув, як мій брат спитав:

— Як твоя подорож?

— Чудово, просто чудово, — відповів усміхнений батько. Я дуже давно не бачив його таким. — Бен сказав, що сьогодні когось пограбували?

Брат глянув на мене, а тоді кивнув головою.

— Ого, — сказав батько. — Хай там як, у мене для вас обох, сини мої, хороші новини, але спочатку скажіть, чи не залишила ваша мати у домі якої-небудь їжі?

— Вона сьогодні вранці насмажила ямсу, здається, там ще залишилося…

— Вона насипала тобі в твою тарілку, — сказав мій брат, закінчивши почате мною.

Коли я говорив, мій голос захитався, бо я почув сирену, що завивала десь на нашій вулиці, і мене накрила нова хвиля страху перед солдатами. Батько помітив це. Він водив очима від мого обличчя до братового, вишукуючи того, про що не знав.

— У вас двох усе добре?

— Ми згадали Іке й Боджу, — сказав мій брат і вибухнув плачем.

Батько якусь хвильку просто дивився на стіну, а тоді підняв очі й сказав:

— Слухайте, я хочу, щоб відтепер ви залишили все те в минулому. Саме для того я й роблю оце все — позичаю, бігаю туди й сюди, роблю все — для того, щоб ви потрапили до нового середовища, де ви не бачитимете нічого, що могло б нагадати вам про них. Гляньте на свою матір, на те, що з нею сталося. — Він вказав пальцем на порожню стіну, ніби матір стояла там. — Ця жінка немало натерпілася. А чому? Через любов до своїх дітей. Тобто, любов до вас — до всіх вас.

Батько швидко захитав головою.

— Так от, тепер я кажу вам обом, щоб надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що, — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні. Я навіть не прошу подумати про мене — подумайте про неї. Чули?

Ми закивали.

— Добре, а тепер принесіть мені хтось їжі — я їстиму, навіть якщо воно холодне.

Я пішов на кухню, і в моїх вухах продовжували лунати його слова. Я приніс тарілку з їжею — смаженими ямсом і яйцями — разом з виделкою. На його обличчя повернулася широка усмішка, і за їжею він розповів, як дістав нам проїзні документи в міграційній службі в Лаґосі. Він ще навіть і близько не почав розуміти, що його корабель потонув, що справа його життя — його мапа скарбів (Ікенна = пілот, Боджа = юрист, Обембе = лікар, я = професор) — зникла навіки.

Він витяг тістечка в яскравих обгортках і кинув по два кожному з нас.

— А знаєте, що ще? — сказав він, продовжуючи ритися в своїй валізі. — Байо вже в Нігерії. Я вчора дзвонив Атінуке й говорив з ним. Він приїде наступного тижня і відвезе вас до Лаґоса по візи.

Наступного тижня.

Ці слова знову так наблизили перспективу Канади, що мене це зламало. Той час, про який говорив батько, — «наступний тиждень» — здавався надто віддаленим. Як же я хотів, щоб ми могли протриматися стільки. Я думав, що ми зможемо зібрати речі й поїхати до Ібадана, зупинитися у містера Байо, а коли візи будуть готові — поїхати за ними звідти. В Ібадані нас би ніхто не вистежив. Мені кортіло запропонувати це батькові, але я боявся того, як це сприйме Обембе. Пізніше, коли батько попоїв і заснув, я поділився ідеєю з братом.

— Ми так видамо себе, — відповів він, не піднімаючи очей від книжки, яку читав.

Я з усіх сил шукав на це відповіді, але не знаходив.

Він похитав головою.

— Слухай, Бене, не гарячкуй. Не треба. Не хвилюйся, я дещо придумав.

Коли того вечора мати повернулася додому й розповіла батькові про пошуки й про те, як вона почула на вулицях, що Абулу вбили рибальськими гачками, батько здивувався, що ми не згадали про це ані словом.

— Я подумав, що пограбування важливіше, — сказав я.

— Вони приходили? — спитав батько, твердо дивлячись із-під окулярів.

— Ні, — відповів мій брат. — Поки Бен дрімав, я майже весь час не спав, і не чув нічого, аж поки ти не прийшов.

Батько кивнув.

— Можливо, він намагався напророчити щось тим дітям, і вони кинулися на нього, боячись, що його слова можуть справдитися, — сказав він. — Шкода, що тим чоловіком володів такий дух.

— Таке могло трапитися, — погодилася мати.

Наші батьки провели решту вечора за розмовою про Канаду. Батько переповів свої клопоти матері з такою ж мірою радості, як і нам, а мені саме страшно заболіла голова, і на той час, коли я подався спати — раніше за всіх, — я почувався таким недужим, що боявся, що можу померти. Прагнення перебратися до Канади тоді вже стало таким сильним, що я хотів зробити це будь-що, нехай навіть і без Обембе. Так продовжувалося до пізнього вечора, після того, як батько задрімав у кріслі, а в нього в горлі забулькали хропаки. Тоді спокій і впевненість утекли геть, а пронизливий страх сповнив мою душу холодом. Я почав боятися, що щось таке, чого я поки не бачив, але вже міг вловити нюхом — відчути його наближення — прийде ще до наступного тижня. Я скочив з ліжка й постукав по плечі свого брата, що укрився раппою. Я бачив, що він не спав.

— Обе, ми мусимо розповісти про те, що зробили, аби батько відвіз нас — щоб ми втекли — до Ібадана, до містера Байо. Щоб ми змогли поїхати до Канади наступного тижня.

Я випалив ці слова, ніби протарабанив завченого вірша. Мій брат вибрався з-під раппи й сів.

— Наступного тижня, — пробурмотів я, переводячи подих.

Але мій брат не відповів. Він глянув на мене так, що здалося, ніби він мене не бачив. Тоді він повернувся під раппу й зник з очей.

* * *

Мабуть, стояла глупа ніч, коли, я, захеканий і вкритий потом, з болем в голові, почув його «Бене, прокинься, прокинься», і відчув руку, що трусила мене.

— Обе, — видихнув я.

Але коли розплющив очі, мені кілька митей не було його видно. Тоді я побачив, як він викидає одяг із шафи, пакує речі до сумки й метається туди-сюди.

— Ну ж бо, вставай, треба тікати цієї ж ночі, — сказав він і поманив рукою.

— Як, тікати з дому?

— Так. Просто зараз. — Він перестав збиратися й пошепки закричав мені: — Слухай, я усвідомив усі можливості — солдати таки можуть нас знайти. Я натрапив на старого священика тієї церкви, коли тікав від солдата, і той упізнав мене. Я ледь не збив його з ніг.

Мій брат побачив той жах, що сповнив мої очі, коли я почув таке зізнання. Чому ж, спитав його я, він не розповів мені цього раніше?

— Я боюся, що він розкаже їм, що то були ми. Тож давай хутчіш тікати. Вони можуть прийти хоч цієї ж ночі, і вони можуть нас упізнати. Я не спав і всю ніч чув на вулиці якийсь галас. Якщо вони й не прийдуть зараз, то точно з’являться тут вранці чи ще коли. Якщо вони нас ізнайдуть, ми сядемо до в’язниці.

— То що нам робити?

— Треба тікати. Тікати — це єдиний шлях. Єдиний спосіб захистити себе й батьків — захистити маму.

— Куди ми підемо?

— Куди завгодно, — сказав він, починаючи плакати. — Слухай, хіба ти не зрозумів, що вранці вони нас знайдуть?

Я хотів сказати щось, але не знайшов слів. Він повернувся до мене спиною й розстебнув сумку.

— Може, почнеш ворушитися? — спитав він, знову глянувши на мене й побачивши, що я не зрушив з місця.

— Ні, — сказав я. — Куди ми підемо?

— Щойно посвітлішає, нас почнуть шукати. — Його голос зірвався. — І знайдуть. — Він замовк, присів на край ліжка менш ніж на секунду й знову підвівся. — Вони знайдуть нас. — Він похмуро похитав головою.

— Але я боюся, Обе. Не треба було його вбивати.

— Не кажи такого. Він убив наших братів. Він заслуговував на смерть.

— Батько знайде нам адвоката, ми не мусимо тікати, Обе, — сказав я порожнім голосом, а ридання заглушили мої слова. — Не тікаймо.

— Слухай, не будь дурним. Солдати ж нас уб’ють! Ми поранили одного з них, і вони розстріляють нас, як того заколотника Ґідеона Оркара, хіба ж ти не розумієш? — він зробив паузу, щоб слова дійшли до мене. — Уяви, що трапиться з мамою. Це ж військовий режим, це солдати Абачі. Подамося куди-небудь, може, до нашого села, а звідти напишемо сюди. Можна домовитися про зустріч, а тоді нас відвезуть до Ібадана, а потім — до Канади.

Останні слова тимчасово загатили потік моїх сліз.

— Добре, — вимовив я.

— Тоді збирайся, бігом, бігом.

Він почекав, поки я складу свої речі до сумки.

— Хутчіш, хутчіш, я чую материн голос, це вона молиться. Вона може зайти й до нас.

Він приставив вухо до дверей, щоб вловити бодай який- небудь звук, а я тим часом напхав одягу в один рюкзак і взуття — в інший. А тоді, перш, ніж я зрозумів, що діється, він вискочив з вікна разом зі своєю торбою й взуттям, і став лиш обрисом, руки якого я ледве міг роздивитися.

— Кидай своє! — прошепотів він знизу.

Я кинув свій рюкзак, вискочив слідом за ним і впав. Мій брат підняв мене за руку, і ми подалися через дорогу, що вела до церкви, проминаючи занурені в глибокий сон будинки. Лампи на верандах будинків і нечисленні вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали ту ніч. Мій брат чекав на мене, тоді біг і знову чекав, шепочучи «ходи» й «бігом» щоразу, як зупинявся. Ми бігли, і мій страх наростав. Дивні видіння перешкоджали моєму рухові, а з могил забуття повставали різні спогади. Я раз-по-раз озирався на наш будинок, допоки ще міг його роздивитися. Позаду нас місячне сяйво проникало крізь нічне повітря й забарвлювало дорогу, якою ми пробігли, і решту міста сірою поволокою. Звідкись долинав звук чийогось співу, підтриманий барабаном і дзвониками, і він легко перекривав навіть той далекий галас, про який раніше казав Обембе.

Ми подолали чимало шляху, хоч ледве бачили щось у темряві, — гадаю, ми вже добігли до центра свого району, коли батькові слова: «Надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею, — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні», — увігналися мені в думки й уклинилися палицею в моє колесо. Я втратив рівновагу, як вагон, що злітає з рейок, мої зуби заскреготіли, і я опинився на землі.

— Що з тобою? — спитав він, розвертаючись до мене.

— Я хочу назад, — сказав я.

— Що? Бенджаміне, чи ти здурів?

— Я хочу назад.

Коли він підійшов до мене, я злякався, що він поволочить мене вперед, і закричав:

— Ні, ні, не підходь, не підходь! Просто дозволь мені повернутися!

Він знову рушив уперед, але я скочив на ноги й відстрибнув геть. Я позбивав собі коліна, і знав, що з них потекла кров.

— Стривай! Стривай! — закричав він.

Я зупинився.

— Я не зачеплю тебе, — сказав він, піднімаючи руки, ніби здаючись.

Він розстебнув лямки рюкзака, поклав його на землю й пішов до мене. Він нібито обійняв мене, але щойно його руки обхопили мою шию, він спробував потягти мене вперед, та я засунув ногу між його, як вправно вмів робити Боджа, і зачепив їх. Ми обидва простягнулися на землі. Поки ми боролися, він продовжував наполягати, що нам треба тікати разом, а я благав його дозволити мені повернутися до батьків, бо не хотів, щоб вони втратили нас обох. Врешті я зміг виборсатися, хоч і в роздертій сорочці.

— Бене! — крикнув він, коли я відбіг від нього на якусь відстань.

В ту мить я вже невпинно плакав. Обембе дивився на мене, відкривши рота. Тепер він зрозумів, що я твердо намірився повернутися, бо мій брат розумів усе.

— Якщо ти не підеш зі мною, то скажи їм тоді… — мовив він тремтячим голосом. — Скажи мамі й тату, що я… втік.

Він ледве міг говорити, бо його серце розпирало від горя.

— Розкажи їм, що ми — ти і я — зробили це заради них.

За мить я знову стояв коло нього — вчепившись і притулившись до його тіла. Він притис мене до себе й поклав долоню мені на потилицю, до випнутої частини мого черепа. Обембе довго ридав у мене на плечі, а тоді відчепився від мене й пішов геть, не розвертаючись до мене спиною. Він відійшов на чималу відстань, а тоді зупинився й закричав: «Я тобі писатиму!»

І темрява поглинула його. Я кинувся вперед і заверещав:

— Не треба, Обе, не йди, не кидай мене! — але на тому місці вже не було нічого, крім темряви, — ані сліду мого брата. — Обе! — гукав я, стрімголов біжучи вперед, але він не зупинявся, він ніби не чув мене. Я перечепився, впав і знову звівся на ноги. — Обе! — загукав я на свого брата ще відчайдушніше, добігши до дороги. Ліворуч, праворуч, попереду, позаду — ніде не було видно ані сліду. Ані звуку. Нікого. Він зник.

Я опустився на землю й заголосив із новою силою.

Загрузка...