Рибалки

12 Пошуковий пес

бембе був пошуковим псом.

Тим, хто щось відшукує, тим, хто знає, хто, знайшовши щось, вивчає його. Він постійно плодив ідеї, а коли приходив час — випускав їх назовні крилатими істотами, здатними летіти.

Саме він першим дізнався, що за полицею у вітальні в нас лежить заряджений пістолет — через два роки після того, як ми в’їхали у наш будинок в Акуре. Він знайшов зброю, ганяючись по кімнаті за якоюсь мушкою. Мушка дзижчала над ним і двічі уникнула енергійних замахів підручником з алгебри, який Обембе швидко мобілізував для битви з ворогом. Мушка злетіла вгору після другого промаху й полинула до полиць, на яких стояли телевізор, відеопрогравач і радіо. Погнавшись за нею й туди, він скрикнув від несподіванки і впустив підручника. Свого часу ми просто перебралися до будинку, і ніхто не зазирнув за полиці й не побачив пістолета, що трохи визирав з-під низу. Батько тоді взяв його й відніс у поліцію, так само скам’янілий від страху, як і всі ми, але вдячний долі за те, що його не знайшов хтось із молодших дітей, Девід або Нкем.

Обембе мав очі пошукового пса.

Очі, які помічали дрібні речі, незначні деталі, які інші люди пропускали. Я зрештою став вважати, що він мав підозру про Боджу в криниці задовго до того, як місіс Аґбаті знайшла його там, тому що того ранку, як вона побачила Боджу, Обембе виявив, що вода якась жирна і має неприємний присмак. Він приніс собі трохи, щоб умитися, й помітив якусь плівку на її поверхні у відрі. Він покликав мене подивитися на неї, і я зачерпнув її рукою, а тоді плюнув і витрусив руку. Я теж вловив запах — гнилизни чи мертвечини, — але тоді не міг сказати, що воно було.

Саме він розкрив таємницю того, що сталося з тілом Боджі, — адже ми не ходили його ховати. Не було жодних об’яв, жодних втішальних візитів, жодного оголошення про похорон. Я замислився над цим і спитав у брата, коли ж той похорон таки станеться, але він не знав і не питав наших батьків, дві камери серця нашої оселі. Хоч він тоді й не подав знаку і не розвивав думку, але якби не він, я б ніколи не дізнався, що стало з тілом Боджі після смерті. У першу неділю листопада, через тиждень після материного повернення з психіатричного шпиталю, він знайшов дещо, чого я не помічав раніше, хоч воно увесь час простояло на верхній полиці у вітальні, поруч із обрамленим портретом наших батьків у день їхнього весілля в 1979 році. Обембе показав мені прозору банку, що стояла на тій полиці. У ній була поліетиленова торбинка з чимось попелясто-сірим, схожим на глинистий пісок, накопаний з-під давно повалених стовбурів дерев, висушений на сонці й розтертий до розмірів шматочків солі. Я теж поліз туди і побачив напис на банці: «Боджа Аґву (1982–1996)».

Коли ми через кілька днів після того причепилися до батька, і Обембе повідомив, що знає, що дивна речовина в банці — то залишки Боджі, батько повагався і визнав його правоту. Їх із матір’ю, розповів він, родичі й близькі суворо попередили, що Боджу не можна ховати. Закопати самогубця і братовбивцю було б хулою проти Ані, богині землі. Хоч християнство і пройшлося мітлою по землях іґбо, але крихти й залишки африканської традиційної релігії уникнули того прибирання. Час від часу з нашого міста й від рідні у діаспорах чулися розповіді про таємничі нещасні випадки — і навіть смерті, — що були покаранням богів нашого клану. Батько, котрий не вірив, що богиня покарає його, та й узагалі — в те, що такий витвір «неграмотних головешок» взагалі існує, вирішив не ховати його заради матері, тому що їй уже випало немало трагедій. Він не сказав нам із братом ані слова, і ми нічого не знали, аж поки про це не довідався Обембе, пошуковий пес.

Його розум був розумом пошукового пса — він не знав спокою і завжди працював у режимі винюхування нового знання. Він був людиною, яка ставила запитання, — дослідником, котрий читав про все на світі, щоб підживити свій розум. Ліхтар, його супутник у нічних читаннях, був його найліпшим товаришем. До смерті моїх братів ми мали вдома три гасові лампи. Ґніт, яким можна було керувати за допомоги коліщатка, був умочений у посудину з пальним і вбирав гас. Через багаторічні проблеми з подачею струму в будинки жителів Акуре, Обембе щовечора читав при одному з тих трьох ліхтарів. Після смерті наших братів він почав читати так, ніби від того залежало його життя. Він був усеїдною твариною і зберігав зібраний з книжок врожай інформації у своїй голові, а тоді, переробивши її й виділивши головне, він щовечора передавав його мені у вигляді історій на ніч.

Ще до смерті наших братів він розповідав мені історію про принцесу, яка пішла за бездоганним джентльменом надзвичайної вроди до серця лісу, твердо намірившись вийти за нього заміж, але там дізналася, що він був лиш черепом, котрий позичав плоть і решту частин тіла в інших. Ця оповідка, як і всі хороші оповідки, посіяла зерно в моїй душі, і воно залишається там і досі. У ті дні, коли Ікенна був пітоном, Обембе розповів мені історію Одисея, короля Ітаки, про яку дізнався зі спрощеного переказу Гомерової поеми, навіки вишкрябавши в моїй уяві образи Посейдонових морів і безсмертних богів. Здебільшого він розповідав мені свої історії вночі, у майже повній темряві нашої кімнати, і я поступово заглиблювався у світ, який створювали його слова.

Через два дні після того, як мати повернулася зі шпиталю, ми сиділи на ліжку в нашій кімнаті, притулившись спинами до стіни, і нас потихеньку зморювало. Зненацька мій брат сказав:

— Бене, я знаю, чому померли наші брати, — він клацнув пальцями й підвівся, узявшись за голову. — Послухай, я щойно… я щойно зрозумів.

Він знову сів і почав розповідати мені довгу історію, яку колись вичитав у книжці, назву якої вже не пам’ятав, але котра, він був цього певен, була написана мовою іґбо. Я слухав, як голос брата лунав над гудінням вентилятора на стелі. Закінчивши, він замовк, а я тим часом намагався осягнути історію того дужого чоловіка, Оконкво, котрий був змушений вчинити самогубство через підступи білих людей.

— Розумієш, Бене, — сказав він, — жителі Умуофії були завойовані, бо не були об’єднані.

— Це правда, — сказав я.

— Білі люди були спільним ворогом, котрого можна було легко здолати, якби народ бився разом. Знаєш, чому померли наші брати?

Я похитав головою.

— Через те саме — через розбрат.

— Так, — пробурмотів я.

— Але знаєш, чому Іке й Боджа були розділені? — він передбачив, що я не знатиму відповіді, тож не чекав довго, а одразу відповів: — Через пророцтво Абулу. Вони загинули через пророцтво Абулу.

Він поклав пальці однієї руки на зворотний бік долоні іншої й задумливо почухав її, не помічаючи білих смуг, що утворювалися на його сухій шкірі. Ми трохи посиділи мовчки, і мій розум поплив назад, наче я покотився на роликових ковзанах зі стрімкого ухилу спиною вперед.

— Абулу вбив наших братів. Він наш ворог.

Його голос ніби надломився, і слова долинули, як шепіт з іншого краю печери. Хоч я знав, що прокляття Абулу змінило Ікенну, я не вважав, що навіжений був прямо причетний до всього так, як описав мій брат. Я ніколи не думав, що його можна прямо звинуватити, хоч і бачив ознаки того, що саме він прищепив моєму братові страх. Але коли мій брат вказав на це, до мене дійшло, що це правда. Я міркував над цим, а Обембе підтягнув коліна до грудей і обійняв їх руками, стягнувши простирадло так, що з-під нього визирнув матрац. А тоді, повернувшись до мене й поставивши одну руку на ліжко так, що вона продавила матрац аж до дошки, він махнув кулаком у повітрі й сказав:

— Я вб’ю Абулу.

— Нащо тобі це робити? — жахнувся я.

Він обвів моє обличчя очима, які швидко затуманювалися сльозами, й сказав:

— Я зроблю це заради них, бо він убив наших братів. Я зроблю це заради них.

Приголомшений, я дивився, як він спершу пішов замкнути двері, а тоді подався до вікна. Він сягнув рукою до кишені шортів. Тоді я побачив спалахи двох спроб запалити сірника. На третій раз він зашкварчав, а невдовзі з’явився і згас маленький вогник. Я був шокований. Після вогника залишилося видовище братового силуета з цигаркою в роті й диму, що клубився вгору й у нічну темряву. Я ледь не вискочив з ліжка. Я не знав, я подумати не міг, я навіть не здогадувався, що сталося і як.

— Цигар… — забелькотів я.

— Так, але цить. Воно тебе не обходить.

За частку секунди його силует став силою, що навалилася на ліжко просто переді мною, а над його головою плавно тягнувся вгору дим від цигарки.

— Якщо ти їм розповіси, — сказав він, і його очі сповнилися неймовірною кількістю темряви, — то тільки збільшиш їхні страждання.

Він видихнув дим у вікно, а я з жахом стежив, як мій брат, який був лише на два роки старший за мене, курить і плаче, мов дитина.

Те, що мій брат прочитував, змінювало його і ставало його переконаннями. Він вірив у них. Тепер я знаю, що те, в що людина повірить, часто стає її постійним переконанням, а постійне буває незнищенним. З моїм братом так і було. Вивернувши мені на голову свій намір, він віддалився від мене і щовечора придумував за цигаркою нові ідеї. Він читав і читав, іноді видершись на мандаринове дерево у дворі. Він не приймав моєї нездатності бути хоробрим заради братів і нарікав, що я не бажаю вчитися з книжки «Усе розпадається» Чинуа Ачебе і битися проти нашого спільного ворога — навіженого Абулу.

Хоч батько й намагався повернути нас у ті часи, за яких ми жили до його від’їзду з Акуре, — чистісінько-білі, мов яєчна шкаралупа, — мого брата це не зворушило. Його не цікавили нові фільми, що батько приносив додому: нові стрічки з Чаком Норрісом, нова частина пригод Джеймса Бонда, ще один фільм під назвою «Водяний світ» і навіть кіно з нігерійськими акторами — «Життя в кабалі».

Вичитавши десь, що коли намалювати ескіз будь-якої проблеми й візуалізувати увесь стан речей, то ту проблему можна легше вирішити, Обембе проводив більшу частину днів, малюючи паличкасті людські фігурки, що зображали його плани помсти за наших братів, а я тим часом сидів поруч і читав. Одного дня я натрапив на ті малюнки, і вони мене нажахали. На першому, нашкрябаному гострим олівцем, Обембе жбурляє в Абулу камінням, і той падає й помирає.

На іншому, місцем дії якого було обрано район коло кювета, де стояв фургон Абулу, Обембе розмахує ножем, і його паличкасті ноги зображені в русі, а я йду за ним слідом. Там також видно далекі дерева й свиней, що вошкаються неподалік. А тоді, намалювавши частину зображеного прозорим, він показує, як його паличкасте втілення заходить до фургона й стинає Абулу голову — як Оконкво, коли той убив посланця.

Ці ескізи мене вжахнули. Я тримав аркуші, роздивляючись їх, і мої руки тремтіли, а тоді Обембе вийшов з туалету, де пробув близько десяти хвилин.

— Чого це ти до них придивляєшся?! — люто закричав він, штовхнувши мене так, що я впав на ліжко, тримаючи в руці той листок.

— Віддай зараз же! — шаленів він.

Я жбурнув аркушем в його бік, і він підняв його з підлоги.

— Навіть не думай ще раз брати щось із цього столу, — проревів він. — Ти чув мене, тупоголовий?

Я лежав на ліжку, прикриваючи рукою обличчя, бо боявся, що він може мене вдарити, але він тільки поклав папірці до своєї шафи й прикрив їх одягом. Тоді він підійшов до вікна й став коло нього. Знадвору чулися голоси дітей, які гралися, сховані від наших очей високою огорожею. Одним з них був Іґбафе, хлопець, з яким ми ходили рибалити на річку. Його голос коли-не-коли розносився над рештою: «Так, так, пасуй мені, бий! Бий! Бий же!!! Тьху, що ж ти робиш?» Знову почувся сміх і хекання забіганих дітей. Я сів на ліжку.

— Обе, — покликав я свого брата як тільки міг спокійно.

Він не відповів, а просто стояв, мугикаючи якусь мелодію.

— Обе, — покликав я знову, мало не плачучи. — Але чому нам треба вбивати божевільного? — спитав я.

— Це просто, Бене, — мовив він із таким удаваним спокоєм, що мої нерви не витримали. — Я хочу вбити його, бо він убив моїх братів, тож не заслуговує на життя.

Коли він сказав це вперше, перед тим переповівши мені «Усе розпадається», я подумав, що він просто розбитий горем і говорить так через гнів, але тепер, почувши, як він повторив ці слова з похмурою рішучістю, а ще побачивши ці малюнки, я почав боятися, що він говорив серйозно.

— Чому, чому ти… хочеш убити людину?

— От бачиш? — сказав він, притишуючи дзвін, яким відлунювали мої слова, від чого слово «убити» я мало не прокричав, замість того, щоб просто вимовити. — Ти навіть не розумієш, чому, бо вже й забув наших братів.

— Не забув, — заперечив я.

— Таки забув, бо коли б ні, то не сидів би тут, поки Абулу і далі собі живе, убивши наших братів.

— Але хіба ми мусимо вбивати того демона? Хіба нема іншої ради, Обе?

— Ні, — сказав він, похитавши головою. — Слухай, Бене, якщо вже ми з тобою надто боялися втрутитися, коли вони билися, поки не повбивали одне одного, тепер нам не може бути надто страшно мститися за них. Ми мусимо вбити Абулу, бо інакше не знатимемо спокою. І батько з матір’ю не матимуть спокою. Мама знавісніла через того божевільного. Він завдав нам рани, що ніколи вже не загоїться. І якщо ми не вб’ємо того скаженця, ніщо й ніколи не стане, як було.

Я сидів, заклякнувши від сили його слів, і не міг озватися ані звуком. Я бачив, що в ньому вже визрів незнищенний задум, і він вечір за вечором сидів на підвіконні й курив, голий по пояс, щоб футболка не набралася тютюнового духу. Він курив, кашляв і плювався, і часто ляпав долонею, чавлячи на собі комарів. Коли Нкем придибала до наших дверей і загупала в них, пробелькотівши, що вечеря готова, він відчинив їх, і на секунду з дверей спалахнуло світло, а тоді вони знову причинилися, і темрява повернулася.

Так і не змігши за кілька тижнів переконати мене приєднатися до його місії, він відступив і готувався сповнити задумане самотужки.

Ближче до середини листопада, коли сухе дихання харматану надуло на шкіру людей попелясто-білої барви, наша родина вигулькнула назовні, як мишка — перша ознака життя з-під залишків погорілого світу. Батько відкрив книгарню. На свої збереження та за щедрої підтримки друзів — з яких найбільше завдяки містерові Байо з Канади, котрий оголосив, що скоро завітає до Нігерії провідати нас, і чиїх гостин ми з нетерпінням чекали — він винайняв крамничку на одну кімнату десь за два кілометри від королівського палацу Акуре. Місцевий тесля змайстрував йому велику дерев’яну вивіску зі словами «Книгарня “Ікебоджа”». Ту вивіску прибили над дверима, і в день відкриття книгарні батько повів нас усіх подивитися на неї. Він розставив більшість книжок на дерев’яних полицях, які всі пахнули лаком. Він розповів, що має для початку чотири тисячі книжок і що йому знадобиться кілька днів, щоб навантажити ними полиці. Мішки й коробки з книжками стояли в темній кімнаті, котра, за його словами, мала правити за власне крамницю. У мить, коли ми ступили всередину, з дверей крамниці вискочив пацюк, і мати засміялася довгим заливистим сміхом — уперше, відколи померли наші брати.

— Його перші покупці, — сказала вона, поки батько ганявся за пацюком, що був удесятеро проворніший за нього, поки не прогнав його геть під наш регіт. Тоді батько задихано розповів нам дивний випадок одного з його колег у Йолі, у чиєму домі завелися щури. Той чоловік дуже довго терпів нашестя ворожого легіону, відбиваючись від них лише пастками, бо не хотів, аби вони повмирали у місцях, куди було б важко дістатися, щоб вони не почали розкладатися раніше, ніж їхні тіла будуть знайдені. Усі заходи виявилися пустими, та коли двійко щурів зганьбили його, показавшись у будинку серед білого дня, коли він приймав у себе двох друзів, батьків колега вирішив покласти край цим мукам. Він на тиждень вивіз родину до готелю, а тоді обсипав усі закутки й щілини в будинку засобом під назвою «Ота-піа-піа». А коли повернувся, то знаходив дохлих щурів по всьому будинку, навіть у взутті.

Батьків письмовий стіл і стілець розташувалися посередині книгарні, розвернуті до входу. На столі стояли квіткова ваза і скляна статуетка Атланта, якого Девід перекинув би на підлогу, якби батько швидким рухом не врятував його. Вийшовши з книгарні, ми побачили якесь заворушення через дорогу. Там билися двоє чоловіків, а навколо них зібралася юрба. Не звертаючи на них уваги, батько показав нам велику вивіску при дорозі, на якій було написано «Книгарня “Ікебоджа”». І тільки Девіду довелося пояснювати, що така назва — то поєднання імен наших братів. Звідти батько повіз нас до великого супермаркету «Теско», щоб купити тістечок, а повертаючись додому, він вибрав маршрут, що проходив задвірками нашого району, через вузеньку вуличку, з якої було видно зарослу кущами есану смугу землі, що ховала за собою річку Омі-Алу. Дорогою ми проминули групу, що танцювала під музику з бумбоксів, які стояли в кузові вантажівки. Вулицю було заставлено дерев’яними рамами кіосків, укритими тентами, під якими жінки торгували домашнім дріб’язком. Інші мали на продаж бульби ямсу, розкладені на полотняних мішках, рис у мисках і навіть кошиках, а ще купу інших звичайних товарів придорожніх лавок. Мотоцикли з пасажирами так небезпечно проскакували між машинами, що комусь із них розбити голову об дорогу було тільки справою часу. Статуя Самуеля Оквараджі, колишнього гравця збірної Нігерії з футболу, котрий помер просто на полі гри у 1989 році, височіла над будинками зі свого постаменту коло стадіону. М’яч навіки прилип до його ноги, а сам він застиг, показуючи пальцем у бік невидимого товариша по команді. Його дреди припали пилом, а ззаду шортів чудернацько звисали ослаблені металеві дроти, що виплелися з конструкції скульптури. Через дорогу від стадіону під брезентовим навісом зібралися люди, вдягнуті у традиційне вбрання. Вони сиділи на пластикових стільцях, а перед ними стояло кілька столів, заставлених вином та іншими напоями. Двоє чоловіків схилилися й вибивали мелодію на балакучих барабанах, що за формою нагадували піщані годинники, а навколо них акробатично танцював третій — в аґбаді й довгих штанях з такої ж тканини, — розмахуючи вільними полами вбрання.

Ледве ми досягли об’їзного шляху, з якого провулок ліворуч мав вивести нас просто до нашого будинку, як побачили Абулу. Це сталося вперше з часу смерті наших братів. До того він був зник, наче його ніколи не існувало, — здавалося, він увійшов до нашого дому, розпалив невеликий вогонь і щез. Після повернення матері батьки взагалі рідко згадували його, за винятком одного разу, коли вона принесла про нього якусь новину. Він був кудись подівся, вільний від будь-якого тягаря на своїй шиї — люди Акуре ніколи нічого з нього не вимагали.

Абулу стояв на узбіччі й дивився кудись удалечінь, аж поки побачив нашу машину, що повільно пробиралася вперед через кількох лежачих полісменів. Він кинувся вперед, нам назустріч, усміхнений і привітний. У його верхньому ряду зубів був такий проміжок, що здавалося, ніби там бракувало зуба. Під його піднятою рукою виднівся довгий свіжий шрам, досі червоний і кривавий. Він обмотався раппою з квітчастим візерунком. Я бачив, як він ішов хідником, похитуючись і жестикулюючи, ніби мав супутника. Коли ми наблизилися до нього, щоб дозволити «бедфорду» з повним кузовом будівельних матеріалів обминути нас на вузькій дорозі, він зупинився й почав із живим зацікавленням роздивлятися щось на землі. Батько продовжував їхати, ніби не помітив божевільного, але мати протяжно зашипіла й пробурмотіла впівголоса: «Лихий чоловік, — клацнувши над головою пальцями. — Ти помреш жорстокою смертю, — продовжила мати англійською, ніби скаженець міг її чути, — так і буде. Ka eme sia».

Хаотично сигналячи, дорогою прогуркотів фургон, що тягнув на буксирі побиту машину. Я стежив за Абулу в бокове дзеркало, не зводячи очей, і скаженець віддалявся зі швидкістю винищувача. Коли він зник з очей, я все одно дивився на дзеркало і той напис на ньому: «Увага: об’єкти у дзеркалі насправді ближче, ніж здаються». Тоді я подумав про те, наскільки Абулу наблизився до нашої машини, й уявив, ніби він її навіть торкнувся. Це запустило в моїй голові лавину пов’язаних думок. По-перше, я замислився над материною реакцією на зустріч із божевільним, зважив можливість його смерті й дійшов висновку, що це маловірогідно. Хто, міркував я, міг би його вбити? Хто міг би підійти й засадити ножа йому в живіт? Хіба скаженець не побачив би його наближення й не вбив би того чоловіка першим? Хіба ж більшість людей цього міста не позбулася б його вже давно, якби могла? Хіба вони не вирішили натомість крутитися й бігати без тями концентричними окружностями? Хіба вони не перетворювалися щоразу на соляні стовпи коло воріт розплати, ніби Абулу був поза будь-якою владою?

Почувши слова, що вирвалися у матері, Обембе кинув на мене допитливий погляд, і тепер, коли я відвернувся від дзеркала, його очі впіймали мене в тенета питання: «Розумієш, про що я тобі казав?» За цим на мене зійшло одкровення. Я тут-таки побачив, що Абулу справді був творець нашого горя. Коли ми проминали «Аргентину», галасливу вантажівку сусіда через огорожу, з труби якої вилітали клуби чорного диму, мене вразило розуміння, що саме Абулу завдав нам того удару. Хоч я до того не підтримував ідею брата про покарання божевільного, та зустріч із ним змінила мене. Також мене зворушила реакція матері, її прокльон і те, як по її щоках побігли сльози. Я відчув, як моїм тілом поширюється заніміння, коли Нкем сказала своїм співочим голосочком: «Татку, дивись, мама плаче».

— Я бачу, — сказав батько, дивлячись у дзеркало заднього огляду. — Скажи їй, нехай не плаче.

Коли Нкем повторила за ним: «Мамо, татко сказав, щоб ти не плакала», моє серце не витримало, як прорвана дамба, через яку полилася хвиля кривди, що її заподіяв нам той чоловік.

1. Це він забрав у нас наших братів.

2. Це він запустив їдку отруту в кров нашого братерства.

3. Це він забрав у батька роботу.

4. Це через нього нам з Обембе довелося пропустити цілу чверть навчального року.

5. Це він ледь не довів матір до божевілля.

6. Це через нього довелося спалити всі речі моїх братів.

7. Це через нього тіло Боджі спалили, як сміття.

8. Це через нього всі згадки про Ікенну були поховані під купою землі.

9. Це через нього Боджа розбух, мов пухир.

10. Це через нього Боджа сповнив усе місто своїм «зникненням безвісти».

Список завданого зла не мав кінця. Я перестав рахувати кривди, але вони продовжували литися далі, як вода з крана, який забули закрити. Мене жахнула думка, що, незважаючи на все, що він нам накоїв, незважаючи на все, що вивергнув на нашу родину, незважаючи на муки, яких завдав моїй матері, незважаючи на те, як він нас надламав, — цей божевільний наче й близько не усвідомлював того, що спричинив. Його життя просто продовжувалося, неторкнуте й незмінене.

11. Він знищив батьків план мрії.

12. Він породжував павуків, що сповнили наш будинок.

13. Це він, а не Боджа, увігнав ножа Ікенні в живіт.

На той час, коли батько заглушив двигун, голем, якого створило це нове відкриття, вже зіпнувся на ноги й струсив із себе кілька зайвих шарів глини, що налипли на нього у процесі створення. У нього на лобі було написано вердикт: «Абулу — наш ворог».

Коли ми зайшли до нашої кімнати, я сказав Обембе, поки він спускав свої короткі штани з голого пояса, що теж хочу вбити Абулу. Він закляк і просто дивився на мене. А тоді ступив уперед і обійняв.

Того вечора, у темряві, він розповів мені історію, чого не робив уже дуже давно.