Рибалки

8 Сарана

мари сарани були провісниками.

Вони затоплювали Акуре й більшість районів південної Нігерії на початку дощових сезонів. Крилаті комахи, малі, наче коричневі мушки, вистрибували з пор і дірок у землі раптовим нашестям і збиралися там, де бачили світло, — воно їх причаровувало. Населення Акуре часто тішилося, коли прибувала сарана, тому що дощ зцілював землю після сухих сезонів, під час яких нещадне сонце за допомоги вітру харматану мучило країну. У таку пору діти запалювали лампи й ліхтарі, тримаючи поруч із ними миски з водою, в які збивали комах, або підставляли так, щоб комахи, які обпекли крила, самі падали до них і тонули. Люди збиралися разом і бенкетували підсмаженими залишками сарани, радіючи прийдешньому дощу. Але дощ приходив — зазвичай наступного дня після вторгнення сарани — із жорстокою бурею, що підривала стріхи, знищувала будинки, багатьох топила й перетворювала цілі міста на дивні річки. Вона перетворювала сарану з провісників доброго на віщунів лихого. На тижні, наступному за тим, коли Боджа розбив голову, таке лихо прийшло до населення Акуре, усіх нігерійців і нашої родини.

То був серпневий тиждень, коли нігерійська олімпійська «команда мрії» пробилася до фіналу чоловічих змагань з футболу. За кілька тижнів до того ринки, школи й офісні будівлі спалахнули від імені Чіоми Аджунви, котра здобула для своєї хирлявої країни золото у стрибках у довжину, а тепер чоловіча команда, здолавши Бразилію в півфіналі, вийшла до фіналу з Аргентиною. Країна оскаженіла від радості. Поки люди махали нігерійськими прапорами у розжареному повітрі далекої Атланти, Акуре поволі тонуло. Рясний дощ, озброєний лютим вітром, що залишив місто без світла, лив увесь день напередодні фінального матчу нігерійської «команди мрії» проти Аргентини. Дощ продовжувався і вранці дня гри, третього серпня, і періщив по цинкових і азбестових дахах аж до заходу сонця, коли нарешті ослаб і припинився. Того дня ніхто не виходив з дому, включаючи й Ікенну, котрий провів більшу частину дня на самоті у своїй кімнаті й здебільшого не видавав ані звуку, за винятком кількох разів, коли він підспівував переносному магнітофону з радіо, що став його основним компаньйоном. На тому тижні процес його ізоляції повністю завершився.

Мати звинуватила його в побитті, якого він завдав Боджі, а він стояв на тому, що правда на його боці, бо Боджа першим йому пригрозив.

— Я не міг мовчати й дивитися, як такий малий пацан мені погрожує, — наполягав він, стоячи на порозі своєї кімнати, хоч мати й благала його присісти у вітальні й поговорити.

А сказавши це, він вдарився у сльози. Певно, засоромившись через цей порив, він забіг до кімнати й грюкнув дверима. Мати потім казала, що того дня переконалася, що Ікенна вочевидь збожеволів, і що нам усім слід його уникати, допоки батько не повернеться й не приведе його до тями. Але мій страх перед тим, ким став Ікенна, зростав з кожним днем. Навіть Боджа, незважаючи на свою попередню заяву про те, що він не терпітиме несправедливості, підкорився материній настанові й тримався від Ікенни подалі. Він повністю одужав після травми, пластир було знято, і на очі показалася вигнута западина в місці, де лікарі накладали шов.

Дощ припинився увечері, незадовго до призначеного часу початку гри. Щойно той час наблизився, Ікенна зник. Ми всі чекали, що подачу електрики відновлять вчасно, щоб ми могли подивитися матч, але о восьмій вечора в оселях і досі було темно. Ми з Обембе увесь день просиділи у вітальні, читаючи при тьмяному світлі сірого неба. Я читав цікаву книжечку у м’якій палітурці, в якій ішлося про тварин, які вміли балакати, мали людські імена і всі були свійськими — собаками, свиньми, курками, козами й так далі. У книзі не було диких тварин, які так мені подобалися, але я читав далі, захоплений тим, як тварини розмовляли й думали, наче люди. Я поринув у книжку, аж коли Боджа, котрий увесь цей час тихо просидів поруч, сказав матері, що хоче піти подивитися гру до «Ла Рум». Мати саме сиділа у вітальні й гралася з Девідом і Нкем.

— А хіба це не пізно, і хіба вам так треба бачити ту гру? — спитала мати.

— Так. Я піду, це не пізно…

Вона ніби замислилася над цим, після чого подивилася на нього й сказала:

— Гаразд, але глядися.

Ми взяли ліхтарика з материної кімнати й вийшли на вулицю, де швидко темнішало. Тут і там виднілися острівці освітлених будинків, у яких гуділи генератори, сповнюючи район сумішшю кількох різновидів білого шуму. В Акуре більшість народу вірила, що багатії давали хабарі Національному управлінню у справах електропостачання, щоб переривати подачу енергії під час важливих ігор, аби вони могли заробляти, облаштувавши спеціальні зони для їх перегляду. «Ла Рум» був найновішим готелем у нашому районі — то була чотириповерхова будівля, обнесена з усіх боків високим парканом з колючим дротом. Уночі, навіть коли струму не було ніде навколо, яскраві флуоресцентні ліхтарі, що височіли над огорожею, заливали світлом і якусь частку сусідніх вулиць. У той вечір, як і в більшість вечорів, коли в будинках зникала електрика, «Ла Рум» перетворив свій вестибюль на тимчасовий центр для перегляду гри. Велика вивіска надворі приманювала людей кольоровою афішею з логотипом Олімпійських ігор і підписом «Атланта’96». І справді, коли ми дісталися туди, вестибюль був повен людей. Вони стояли в кожному куточку, в різних позах, намагаючись бодай мигцем упіймати в поле зору один з двох чотирнадцятидюймових телевізорів, що стояли навпроти один одного на високих столах. Глядачі, які прийшли раніше за всіх, мали змогу зайняти пластикові стільці коло самих телевізорів, а чималий натовп стояв позаду них.

Боджа знайшов таке місце, з якого між двома людьми можна було примудритися побачити один із телевізорів, і покинув мене з Обембе, але ми теж врешті знайшли таку точку огляду, звідки іноді бачили екран, якщо нахилялися вліво, визираючи крізь невеликий просвіт між двома чоловіками, чиї чоботи смерділи гнилою свининою. На наступні п’ятнадцять хвилин ми з Обембе занурилися в задушливе клаустрофобне море тіл, від якого тягнуло потужним запахом людства. Він одного пахло свічковим воском, від іншого — старим одягом, від ще іншого — тваринним м’ясом і кров’ю, ще від когось — висохлою фарбою, ще від когось — бензином, а від одного — листовим металом. Утомившись прикривати носа рукою, я прошепотів Обембе на вухо, що хочу піти додому.

— Чому? — спитав він, нібито здивувавшись, хоч він теж боявся головатого чоловіка позаду себе і, ймовірно, теж хотів піти звідти. У того чоловіка очі дивилися одне на одне, ніби стягувані докупи ниткою. Обембе також боявся, тому що один страшний з виду чоловік гарчав, щоб він «стояв нормально» і грубо штурхав Обембе в голову брудними руками. Той чоловік був кажаном, бридким і жахливим.

— Не треба нікуди йти. Ікенна з Боджею тут, — прошепотів він у відповідь, кидаючи краєм ока погляди на того чоловіка.

— Де? — також пошепки спитав я.

Він витримав чималу паузу, повільно нахиляючи голову назад, поки не зміг прошепотіти:

— Він сидить попереду, я бачив… — але його голос підхопило й кудись понесло у раптовому гаморі, що здійнявся навколо.

Від несамовитих криків «Амунеке!» і «Гол!» затремтіло повітря, і вестибюль охопило тріумфальне сум’яття. Приятель кажаноликого чоловіка зачепив Обембе ліктем, коли махав руками в повітрі й кричав. Зойк Обембе розчинився у нестримуваних вигуках інших, тож скидалося на те, що він радів разом з усіма. Він прихилився до мене, кривлячись від болю. Чоловік, який вдарив його, нічого не помітив, а натомість продовжив галасувати.

— Ходімо додому, тут недобре, — звернувся я до Обембе після десятка «Мені шкода, Обе». Але відчуваючи, що цього може бути недостатньо, щоб його переконати, я сказав те, що часто казала мати, коли ми просилися піти подивитися футбол: — Ми не мусимо дивитися цю гру. Врешті-решт, якщо вони й виграють, то грошима з нами не поділяться.

Це спрацювало. Він кивнув, погоджуючись і борючись зі сльозами. Я спромігся просунутися наперед і постукати по плечу Боджу, який стояв, затиснутий між двома старшими хлопцями.

— Що? — квапливо повернувся він до мене.

— Ми йдемо.

— Чого?

Я не відповів.

— Чого? — знову спитав він. Йому не терпілося знову повернутися до екрана.

— Нічого, — сказав я.

— Гаразд, тоді побачимося, — мовив він і швидко розвернувся до телевізора.

Обембе попросив ліхтарика, але Боджа його не почув.

— Ліхтарик нам не потрібен, — сказав я, силкуючись просунутися між двома чоловіками. — Можна просто йти повільніше. Бог безпечно проведе нас додому.

Ми вийшли надвір, він тримав руку на тому місці, де його вдарило ліктем, — мабуть, мацав, щоб перевірити, чи воно не напухло. Ніч була темна — така темна, що ми ледь-ледь бачили щось окрім вогнів машин і мотоциклів, що коли-не-коли проїздили дорогою. Але їх траплялося небагато, і здавалося, що всі подалися кудись, де можна побачити олімпійську гру.

— Той чоловік — просто дикий звір, не зміг навіть вибачитися, — сказав я, борючись зі слізьми. Я ніби відчував біль Обембе так само сильно, як і він сам, і бажання заплакати захопило мене повністю.

— Ш-ш-ш, — сказав тоді Обембе.

І він потягнув мене до кутка біля дерев’яної ятки. Спочатку я нічого не бачив, а тоді теж помітив те, що й він. Під пальмою коло наших воріт стояв божевільний Абулу. Ця картина впала мені в очі так раптово, що спочатку здалася нереальною. Я не бачив Абулу з того дня, коли ми зустріли його на Омі-Алі, але за ті дні й тижні, що минули відтоді, він, зникнувши з очей, або, скоріше, віддалившись на певну відстань, наповнив моє життя — наші життя — своєю лихоплідною присутністю. Мені розповіли його історію, мене застерегли щодо нього, я молився проти нього. Але увесь цей час я не бачив його і, сам того не знаючи, чекав на зустріч із ним і навіть хотів цього. І ось тепер він стояв просто перед нашими ворітьми й пильно дивився у наш двір, але не робив жодних видимих спроб увійти до нього. Ми з Обембе стояли й дивилися, як він жестикулював, вимахуючи рукою в повітрі, ніби розмовляючи з кимось, кого бачив тільки він. А тоді, раптово розвернувшись, він пішов у наш бік, продовжуючи на ходу щось шепотіти. Коли він порівнявся з нами, ми почули той шепіт, перемішаний зі здавленим сопінням, і мені здалося, що Обембе теж розібрав ті слова, бо він ухопив мене за руку й відтягнув з дороги божевільного. Я задихано дивився, як він йшов геть у гущу темряви. Його тінь, утворена світлом фар вантажівки нашого сусіда, коротко нависла над вулицею і зникла, коли вантажівка під’їхала ближче.

— Ти чув, що він бурмотів? — спитав мене Обембе, щойно навіжений зник з очей.

Я похитав головою.

— Хіба? — видихнув він.

Я вже хотів відповісти, коли повз нас пройшов чоловік із малим на плечах, і той малий лепетав віршика:

Ледве вони відійшли настільки, щоб не чути нас, Обембе спитав знову.

Я похитав головою, щоб показати, ніби нічого не почув, але то була неправда. Хоч і не чітко, але я почув слово, яке повторював Абулу, коли проминав нас. Воно звучало так само, як і того дня, коли воно проголосило кінець нашого миру: «Ікена».

Сумнівна радість пролетіла Нігерією, перетікши з вечора в ранок, як хмара сарани перелітає вночі й зникає зі сходом сонця, всипаючи місто своїми скинутими крилами. Обембе, Боджа і я раділи до пізньої ночі, слухаючи, як Боджа кінематографічно переказував нам гру хвилина за хвилиною, так ніби Джей-Джей Окоча обводив супротивників, як Супермен, що звільняє викрадених дітей, а Еммануель Амунеке вгачував свій гольовий удар, як Могутній Рейнджер. Близько півночі матері довелося втрутитися й наполягти, щоб ми лягали. Коли я нарешті заснув, мені наснився мільйон снів, і я дивився їх аж до ранку, коли Обембе почав різко плескати мене по плечу й кричати:

— Прокинься! Прокидайся, Бене! Вони б’ються!

— Хто, що? — спантеличено питав я.

— Вони б’ються, — затарабанив він. — Ікенна й Боджа. Вони б’ються по-справжньому. Ходи!

Задовго до того, як Обембе мене розбудив, Боджа прокинувся з прокльонами. Скрипуча вантажівка наших сусідів через паркан, родини Аґбаті, прорвалася крізь тонку завісу між світом сну й світом безтями спорадичними «Брум! Бру-умм! Бру-угугуммм!» Хоч вантажівка його й збудила, він і так хотів прокинутися рано, щоб піти репетирувати на барабанах з іншими хлопцями з церкви. Він поліз до ванни, тоді з’їв свою частку бутербродів, яку нам лишила мати, котра вже пішла до своєї крамниці з Девідом і Нкем, але мусив чекати, щоб передягтися у свіжу сорочку й штани, тому що, хоч він і перестав спати в кімнаті, яку ділив з Ікенною, його речі й досі лишалися в шафі, що стояла там. Мати, наша сокольнича, часто просила, щоб він перебрався до мене й Обембе, кажучи: «Ha pu lu ekwensu ulo ya — Не зачіпай чорта в його лігві». Але Боджа був непохитний. Він стояв на тому, що кімната так само належить і йому, як Ікенні, і що він нікуди з неї не вибиратиметься. А оскільки вони з Ікенною не розмовляли, Боджі часто доводилося чекати, поки Ікенна прокинеться й сам відімкне двері, щоб не доводилося його просити про це. Однак Ікенна більшу частину ночі провів надворі, приєднавшись до диких вуличних святкувань, що пронеслися Нігерією, і не виходив з кімнати майже до полудня. Обембе ще додав, значно пізніше, що Ікенна повернувся додому п’яний. Він сказав, що відчув коло нього сильний спиртовий запах, коли впускав його через наше вікно, бо мати опівночі замкнула двері й ворота.

Боджа нетерпляче чекав і казився від злості. Тоді, десь об одинадцятій, його терпіння вичерпалося, тож він підійшов до дверей і постукав, спочатку легенько, а тоді чимдалі нестриманіше. Обембе сказав, що розпалений Боджа приклав вухо до дверей, ніби зайшов до чужого дому, а тоді розвернувся до нього, ніби громом уражений, і сказав:

— Я не чую ознак життя. Ти впевнений, що Ікенна і досі живий?

Обембе сказав, що Боджа промовляв це запитання зі справжнім занепокоєнням, ніби боявся, що з Ікенною сталося щось лихе. Боджа прислухався ще раз, намагаючись вловити якийсь живий шум, а тоді знову постукав, цього разу ще гучніше, й погукав, щоб Ікенна відчинив двері.

Не отримавши відповіді, Боджа почав відчайдушно битися плечем у двері. Коли він зупинився, то відступив назад, і його очі сповнилися полегшенням і новим страхом.

— Він усередині, — пробурмотів він до Обембе, відходячи від дверей. — Я чув там якісь рухи. Він живий.

— Що там за навіжений мене тривожить? — загарчав із кімнати Ікенна.

Спочатку Боджа не озвався. Тоді він гукнув:

— Ікенно, це ти тут навіжений, а не я. Краще відчини зараз же двері — ця кімната і моя теж.

Почулося кілька квапливих кроків, і раптом Ікенна спалахом вискочив з дверей. Він вилетів з такою швидкістю, що Боджа навіть не побачив удару, а просто зненацька опинився на підлозі.

— Я чув, що ти про мене казав, — мовив Ікенна, поки Боджа намагався підвестися. — Я все чув — чув, як ти казав, що я мертвий, а не живий. Після всього, що я для тебе зробив, ти, Боджо, бажаєш мені смерті, так? А понад те, ти ще й називаєш мене навіженим. Мене? Ну, сьогодні я тобі покажу…

Ікенна ще говорив, коли Боджа, блискавично схрестивши ноги, повалив його так, що він упав назад до кімнати, вдарившись при цьому об двері. Боджа скочив на ноги, поки Ікенна, кривлячись від болю, лаявся і сипав прокльонами.

— Я теж готовий, — сказав Боджа з порогу вітальні. — Якщо ти так уже цього хочеш, то виходь надвір, щоб ми не побили нічого в будинку і мати не дізналася, що сталось.

Щойно сказавши це, він кинувся на заднє подвір’я, де були город і криниця, а Ікенна подався слідом.

Перше, що я побачив, вийшовши на задній двір з Обембе, було те, як Боджа намагався ухилитися від удару стиснутого кулака Ікенни, але не встиг, і той удар прийшовся йому в груди, від чого він поточився назад. Поки Боджа намагався опанувати свої ноги, Ікенна хвицьнув його й повалив. Тоді він упав до нього на землю, і вони кинулися одне до одного, як гладіатори в кулачному бою. Мене захопив неописуваний жах. Ми з Обембе заклякли на порозі, нездатні поворухнутися, і благали їх припинити.

Але вони не звертали уваги, а шаленість їхніх ударів і дика швидкість, з якою вони перебирали ногами один навколо одного, скоро відволікли нас від цих намагань. Обембе кричав, коли котромусь із них діставався сильний удар, і хапав повітря, коли хтось зойкав від болю. Я теж не міг на це дивитися. Іноді я заплющував очі, коли хтось із них замахувався для жорстокого удару, і розплющував після того, як удар завершувався, моє серце увесь час несамовито калатало. Обембе знову почав благати їх, коли в Боджі з розсіченої правої брови потекла кров, але Ікенна нагримав на нього.

— Закрий рота, — загарчав він і сплюнув на землю. — Якщо ти зараз же не стулиш пельку, ви обидва отримаєте те саме, що й він. Хіба ви не чули, як він до мене говорив? Не звинувачуйте мене. Це він усе почав і…

Боджа урвав його, люто вдаривши по спині й обхопивши за пояс. Вони повалилися на землю, здійнявши хмару пилу. Обидва билися з нещадністю, незвичною для хлопців такого віку, коли вони чубляться зі своїми братами. Ікенна бив Боджу значно завзятіше, ніж хлопця, що торгував курми на ринку Ізоло, коли той назвав матір ashewo — повією, бо вона відмовилася купувати в нього курку в передріздвяний тиждень. Ми підтримували його криками, і навіть мати, котра терпіти не могла будь-якого насилля, сказала — після того, як той хлопець знову звівся на ноги, похапав свої переносні, сплетені з рафії клітки для птиці й утік, — що він заслужив своєї наминачки. І от тепер удари Ікенни були набагато сильніші, набагато важчі й набагато жорстокіші, ніж тоді. Боджа теж копав ногами й кидався вперед набагато сміливіше, ніж коли він бився з хлопцями, що однієї суботи пригрозили нагнати нас від Омі-Али, де ми рибалили. Ця бійка була іншою. Їхні руки неначе направляла якась сила, що оволоділа кожною клітиною їхніх тіл, аж до найменшої краплинки плазми крові, і, мабуть, саме ця сила — а не їхня свідомість — й примусила їх застосувати таку немилосердну тактику один проти одного. Я дивився на їхню бійку, і мене захопило передчуття того, що після неї ніщо не буде таким, як раніше. Я боявся, що в кожен удар вкладалася необорна нищівна сила, яку не можна зупинити, вгамувати чи відвернути. І коли ці відчуття захопили мене, моя свідомість закружляла, як вихор, що ганяє пилюку концентричними колами, і завертілася диким ураганом гарячкових думок, з-поміж яких найчіткіше виступала одна дивна й незвична, що пересилювала всі інші, — думка про смерть.

Ікенна розбив Боджі носа. Кров полилася хвилями й закрапала з його щелепи на землю. Було видно, як Боджі боляче, і він присів до землі, схлипуючи й промокуючи скривавленого носа ганчірками, на які перетворилася його сорочка. Побачивши закривавленого носа Боджі, ми з Обембе почали плакати. Я знав, що бійка ще далеко не скінчилася. Боджа мав помститися за цей страхітливий удар — він ніколи не виходив із сутички першим. Коли я побачив, як він відступає до городу й намагається підвестися, мені сяйнула одна думка. Я розвернувся до Обембе й сказав, що ми мусимо привести когось дорослого, щоб їх розняти.

— Так, — погодився він, а по його щоках стікали сльози.

Ми зразу рвонули до сусідського будинку, але там на воротях висів замок. Ми забули, що їхня родина поїхала з міста за два дні до того і мала повернутися не раніше, як увечері. Ми побігли далі й побачили пастора Коллінза — пастора нашої церкви — який проїздив повз нас на своєму фургоні. Ми несамовито замахали йому руками, але він нас не побачив, а поїхав собі далі, киваючи головою під якусь музику з програвача. Ми перескочили стічну канаву, в якій побачили понівечене тіло мертвої змії, молодого пітона, якого забили до смерті каменюками й уламками цегли.

Дорослим, якого нам нарешті вдалося знайти, став містер Боде, автомеханік, який жив за три квартали від нашого будинку в одному з нефарбованих і обдертих бунгало, що стояли рядком. Його оселя мала вигляд напівзавершеної будівлі, в якій тут і там лежали шматки деревини й купки піску. Містер Боде скидався на військового — високий, як башта, важкі біцепси й суворе, ніби вирізане з кори дерева іроко, обличчя. Коли ми його зустріли, він щойно повернувся зі своєї майстерні, щоб полегшитися в лятрині, яку ділив з іншими мешканцями п’яти кімнат бунгало. Його штани ще й досі були незастебнуті, і з-під них виднілися підтягнуті до пояса боксери. Він саме мив руки під довгошиїм краном, що ріс із землі під стіною, і мугикав якусь мелодію.

— Доброго дня, сер, — привітався Обембе.

— Здорові були, хлопці, — відповів він і повернув до нас голову. — Як ся маєте?

— Усе гаразд, — відповіли ми хором.

— Чогось хотіли, хлопці? — спитав він, витираючи руку об чорні від пилюки й моторної оливи штани.

— Так, сер, — відповів Обембе. — Наші брати б’ються і ми… ми…

— І у них кров іде, eje ti o po — багато крові, — сказав я, бачачи, що Обембе не в змозі продовжувати. — Будь ласка, ходіть із нами й допоможіть.

Коли він побачив наші заплакані очі, його обличчя сіпнулося, ніби його раптом вхопив якийсь напад.

— І чого це вони? — спитав він, махаючи руками, щоб їх висушити. — Чого вони б’ються?

— Не знаємо, сер, — коротко відказав Обембе. — Будь ласка, ходіть і допоможіть нам.

— Гаразд, ходімо, — сказав містер Боде.

Він метнувся назад до будинку, ніби хотів щось узяти, а тоді спинився перед дверима, махнув рукою вперед і сказав:

— Ходімо.

Кинувшись назад, ми з братом побігли, але скоро зупинилися, щоб містер Боде нас наздогнав.

— Треба поспішати, сер, — благав я.

Почувши це, містер Боде теж побіг, босоніж. Недалеко від нашого будинку дві жінки перекрили собою край тротуару. Вони носили дешеві заляпані сукні, і кожна несла на голові торбинку з кукурудзою. Обембе на бігу торкнув одну з жінок, і з дірки в її торбинці випали два невеликі качани. Жінка лайнулася на нас, а ми побігли далі.

Перше, що ми побачили, коли добігли до нашого двору, була вагітна коза з набухлим черевом й відвислим вим’ям, що належала нашим сусідам. Вона схилилася коло наших воріт і бекала, висолопивши язика, як відріз липкої стрічки, що відліпився від мотка. З усіх боків темного, обважнілого й смердючого тіла поналипали чорні горошини її посліду. Деякі з них розчавилися на коричневу гнійну пасту, а інші позлипалися по дві, три й більше разом. Єдиним звуком, що я його чув з боку двору, було важке сопіння тієї кози. Ми забігли до заднього подвір’я, але побачили тільки клапті, що колись були одягом наших братів, криваві плями, що всоталися в землю, й палімпсест родючої землі, витоптаний їхніми ногами. Було неможливо повірити, що вони могли завершити ту бійку без чийогось втручання. Куди вони поділися? Хто став між ними?

— То де, ви казали, вони билися? — здивовано спитав містер Боде.

— Тут, просто на цьому місці, — відповів Обембе, вказуючи на землю. На його очі навернулися сльози.

— Ти певен?

— Так, сер, — сказав Обембе. — Отут, на цьому місці ми їх і залишили. Ось.

Містер Боде глянув на мене, і я сказав:

— Так, вони билися прямо тут. Подивіться на кров, — я вказав на місце, де кров змішалася з землею й утворила грудку, і ще на інше, де виднілася кругла мокра пляма, що нагадувала напівзаплющене око.

Містер Боде спантеличено озирнувся довкола і сказав:

— І куди вони могли подітися?

Він знову почав озирати все навколо, а я тим часом витер очі й висякав носа на землю. Якась приземна пташка, голуб, що сидів на паркані праворуч від мене, почав швидко бити крилами. Він підстрибнув у повітря, ніби йому щось загрожувало, й перелетів через криницю на іншу частину паркана. Я глянув угору, щоб подивитися, чи сидів дідусь Іґбафе там, де я його бачив під час бійки, але його теж не стало. Тільки пластиковий стаканчик залишився на стільці, в якому він сидів кілька хвилин тому.

— Гаразд, ходімо глянемо в будинку, — почув я голос містера Боде. — Усе добре, ходімо. Можливо, вони перестали битися й зайшли всередину.

Обембе кивнув і повів його до будинку, а я залишився на задньому подвір’ї. Коза підтюпала до мене, бекаючи на ходу. Я відійшов убік, щоб ухилитися від неї, але вона просто зупинилася, задерла голову й пробекала, як безсловесна істота, котра стала свідком чогось настільки жахливого, що тепер зібрала всі сили, щоб вичавити з себе осмислену мову й розповісти про побачене. Але навіть доклавши усіх зусиль, вона спромоглася тільки на оглушливе «ммбрееееегегегегеее!» — та озираючись назад, я розумію, що козиною мовою то мусило означати якусь дуже рішучу заяву.

Я покинув козу й пішов до городу. Обембе й містер Боде увійшли до будинку, гукаючи моїх братів по іменах. Я пробирався крізь ряди кукурудзи, що погнала вгору завдяки турботливому серпневому дощу, і вже майже дістався краю, де лежали старі азбестові плити, притулені до стіни, — коли почув різкий крик з боку нашої кухні. Я одразу відчайдушно помчав туди і побачив кухню у страшному гармидері.

Верхні полиці були порозкривані, а всередині виднілася порожня пляшка з-під солодового молока, банка жовтого заварного крему й старі бляшанки з-під кави, наставлені одна на одну. На підлозі лежав своїми чорними, мов сажа, підошвами ніжок догори материн кухонний пластиковий стілець, в якого тепер зламалося підлокіття. Калюжка червонуватої пальмової олії розтеклася дошкою коло раковини, заставленої немитими тарілками, і стікала на підлогу. Блакитне барильце, потемніле від старих патьоків, у якому та олія стояла, тепер лежало на підлозі на боці із залишками олії всередині. У калюжі червоної олії нерухомо, наче мертва рибина, лежала виделка.

Обембе був у кухні не сам. Поруч із ним стояв містер Боде, котрий узявся руками за голову й скреготав зубами. У приміщенні був і третій, однак він став ще менш значущою істотою, ніж риба і пуголовки, яких ми ловили на Омі-Алі. Цей третій лежав обличчям до холодильника, а його широко розкриті нерухомі очі дивилися в одну точку. Було зрозуміло, що ці очі нічогісінько не бачать. Його язик випав з рота, з якого аж на підлогу стікала біла піна, а руки розкинулися в боки, ніби прибиті до невидимого хреста. З його живота стирчала дерев’яна колодочка напівзануреного материного кухонного ножа, чий гострий край глибоко увійшов у тіло. Підлогу залило кров’ю — живою, рухливою кров’ю, що повільно затікала під холодильник і моторошним чином — точнісінько як річки Нігер і Бенуе, чиє злиття в Локоджі народило брудну й убогу націю — злилася з пальмовою олією, утворивши потойбічний ставок з блідо-червоними водами, схожими на ті, що набираються калюжами у неглибоких вибоїнах на глинистих дорогах. Вигляд цього ставка змусив Обембе без кінця повторювати тремтячими губами слова «Червона річка, червона річка, червона річка», ніби ним оволодів якийсь балакучий демон.

Він не міг вдіяти нічого іншого, бо яструб злетів у небо, набираючи недосяжної висоти на термальному потоці повітря. Нам залишалося тільки голосити й ридати, голосити й ридати. Мене, як і Обембе, знерухомила ця картина, і я викрикнув ім’я, але мій язик заплівся, як в Абулу, і те ім’я вийшло перекрученим, порізаним, пораненим, підточеним, мертвим і минущим: Ікена.