Рибалки

5 Метаморфоза

кенна проходив стадію метаморфози.

Процесу, що змінював життя й не зупинявся ані на день. Він закрився від решти нас, але, переставши бути доступним, почав залишати руйнівні сліди своєї присутності в домівці, роблячи таке, що мало тривалий вплив на наші життя. Один такий інцидент стався на початку наступного тижня після конфронтації з матір’ю. То був день батьківських зборів, тож нас відпустили додому раніше, щоби батьки мали більше часу поговорити з усіма вчителями. Ікенна залишився сам у своїй кімнаті, тоді як ми з Боджею й Обембе сиділи в нашій та грали в карти. День випав особливо спекотний, тож ми, голі до пояса, сиділи на килимі. Почувши, як прочинилися й зачинилися двері до його кімнати, Боджа сказав:

— Це Іке кудись вийшов.

А за мить ми почули, як розчинялися й зачинялися двері з вітальні надвір. Ми два дні не бачили Ікенну, бо його майже не бувало вдома, а як і був, то не виходив зі своєї кімнати, а коли він там сидів, то ніхто, навіть Боджа, з яким він ту кімнату ділив, туди не заходив. Відколи вони з Ікенною востаннє побилися, Боджа зберігав пильність, тому що мати попросила його триматися від Ікенни осторонь, поки не повернеться батько й не нажене злих духів, що заволоділи ним. Тож Боджа здебільшого лишався з нами, заходячи до своєї кімнати тільки тоді, коли був певен, що Ікенни там немає. Він підвівся з підлоги, щоб швидко взяти звідти кілька потрібних йому речей, а ми з Обембе сиділи й чекали на нього, щоб продовжити гру. Щойно він вийшов, ми з Обембе почули його крик:

— Mogbe! — То був крик розпачу мовою йоруба. Ми повибігали з кімнати, а Боджа почав гукати: — Календар М.К.О.! Календар М.К.О.!

— Що, що? — спитали ми з Обембе, кидаючись до вітальні. Аж раптом усе побачили на власні очі.

Наш дорогоцінний календар М.К.О. був подертий на клапті й старанно знищений. Я спершу не міг у це повірити, тож кинув погляд на стіну, де він завжди висів, але побачив там тільки чистіший, ясніший і ледь не блискучий порожній квадрат із трохи розмазаними краями в тих місцях, де була наліплена липка стрічка. Побачене нажахало мене, мій мозок не міг цього осягнути, бо календар М.К.О. був не просто календарем. Історія про походження цього календаря була історією нашого найвищого здобутку. Ми завжди з неабиякою гордістю її згадували. Стояла середина березня 1993 року, розпал президентської передвиборної кампанії. Одного ранку ми прийшли до школи, а дзвін уже закінчував калатати свій ранковий сигнал до зборів, тож ми швидко влилися до гурту гамірних школярів, які поступово шикувалися в ряди й колони разом зі своїми класами на майданчику для збору. Я стояв у рядах підготовки, Обембе — у шерензі першого класу, Боджа — четвертого, а Ікенна — п’ятого, передостаннього біля паркану. Щойно всі вишикувалися, почалися ранкові збори. Школярі проспівали ранкові псалми, вознесли молитву Богові й заспівали нігерійський гімн. Після того завуч, містер Лоуренс, вийшов на подіум і розкрив великий шкільний журнал відвідуваності. Тоді він за допомоги мікрофона почав вигукувати прізвища учнів. Коли він називав ім’я і прізвище, ми по черзі викрикували: «Присутній, сер!», одночасно піднімаючи руку. Отак він проводив переклик з усіма чотирма сотнями учнів школи. Коли містер Лоуренс дійшов до четвертого класу й вигукнув перше ім’я, «Боджанонімеокпу Альфред Аґву», школярі вибухнули реготом.

— Батькам своїм на горе смійтеся! — вигукнув Боджа, піднявши вгору обидві руки й розвівши пальці, щоб показати учням ваку — жест прокльону.

Це заглушило в натовпі школярів увесь сміх, і вони завмерли. Ніхто не рухався, ніхто не сказав ані слова, почулося лише кілька бурмотінь, що швидко стихли. Навіть страшний містер Лоуренс, єдина відома мені людина, яка шмагала сильніше за батька, якого майже ніколи не бачили без канчука, здавалося, був вражений і на якусь мить втратив змогу рухатися. Того ранку Боджу розлютили ще до того, як ми прийшли до школи. Його присоромило, що батько попросив його винести надвір матрац, якого Боджа намочив уві сні. Це могло стати причиною того, що він зробив, коли містер Лоуренс вигукнув його ім’я, бо учні часто сміялися, коли містер Лоуренс із народу йоруба силкувався правильно вимовити повне іґбійське ім’я Боджі. Знаючи про цю нездатність містера Лоуренса, Боджа звик до його набору приблизних омофонів, котрі, як до настрою, змінювалися від абсолютно недоладного «Боджанонокву» до абсолютно сміховинного «Боджанолуку» — останнє сам Боджа часто згадував, а, бувало, ще й хвалився, кажучи, що він особа настільки грізна, що його ім’я звичайна людина й не вимовить — як ім’я якогось бога. Боджа часто веселився в такі моменти, і до того ранку ніколи не нарікав.

Директриса вийшла до кафедри, а містер Лоуренс приголомшено відступив назад. Переходячи з його рук до її, мегафон протяжно завищав.

— Хто промовив ці слова на подвір’ї початкової й середньої школи Омотайо, славетного християнського закладу, збудованого й заснованого на слові Божому? — сказала директриса.

Мене охопив страх перед неминучим і суворим покаранням, яке Боджа мав отримати за свій вчинок — певно, його мали відшмагати чи загадати виконати якусь «роботу», що могло означати «підмести усю територію школи» або «виполоти бур’яни перед фасадом школи голими руками». Я намагався впіймати погляд Обембе, який стояв за дві шеренги від мене, але він не зводив очей з Боджі.

— Хто це сказав, я питаю? — знову прогримів голос директриси.

— Це я, матінко, — відповів знайомий голос.

— І хто ти? — спитала вона трохи тихіше.

— Боджа.

Запала коротка пауза, після якої з мегафона рознісся голос директриси:

— Йди сюди.

Поки Боджа йшов до кафедри, Ікенна вибіг наперед, став перед ним й голосно закричав:

— Ні, матінко, це несправедливо! Що він зробив? Що? Якщо ви хочете покарати його, то мусите покарати й усіх тих, хто над ним сміявся. Чого ви дозволили їм реготати й насміхатися над ним?

Тиша, що запала після цих сміливих і викличних слів Ікенни й Боджі, на мить здалася священною. Мегафон у руках директриси легенько затремтів, а тоді упав на землю, пронизливо вискнувши. Вона підняла його, поклала на кафедру й відступила.

— Коли вже так, — знову підвищив голос Ікенна, перекрикуючи гамір зграї птахів, що саме летіли в небі до пагорбів, — то це нечесно. Ми радше покинемо вашу школу, ніж терпітимемо несправедливі покарання. Ми з усіма братами підемо звідси. Просто зараз. Окрім цієї школи, є багато інших, які дадуть нам кращу західну освіту. Татко більше не платитиме вам купу грошей.

Я досі бережу цей яскравий спогад, ті непевні переступання ніг містера Лоуренса, коли він потягнувся до довгого ціпка, а директриса жестом спинила його. Однак нехай би вона й дозволила йому зробити своє, він навряд чи зміг би встигнути за Ікенною і Боджею, які покрокували крізь ряди учнів, що легко розступалися перед ними, хоч учні, як і вчителі, позаклякали від страху. Тоді наші старші брати вхопили мене й Обембе за руки, і ми побігли геть зі школи.

Ми не могли йти прямо додому, тому що мати саме народила Девіда і видужувала вдома. Ікенна сказав, що вона хвилюватиметься, якщо ми повернемося додому за якусь годину після того, як пішли до школи. Ми зайшли в глухий кут, який здебільшого заріс травою, з якої стирчали стовпчики з написами «Ця земля належить такому й такому, не заходити». Ми зупинилися перед фасадом напівзведеного покинутого будинку. Розкидана цегла й осілі піраміди піску були геть усі всипані чимось дуже схожим на собаче лайно. Ми увійшли до будівлі й посідали на вимощеній частині підлоги з дахом — у місці, яке, міркував Обембе, мало стати вітальнею.

— Якби ви тільки бачили обличчя директрисиної доньки, — сказав Боджа.

Ми передражнювали вчителів та учнів і без угаву розповідали одне одному, що допіру зробили, прикрашаючи історію, щоб зробити її більш кінематографічною.

Ми просиділи там із тридцять хвилин, балакаючи про те, що сталося в школі, коли раптом нашу увагу привернув далекий шум, що поволі дужчав. Ми побачили, як здалеку повільно наближається вантажівка «бедфорд». Вона була вкрита плакатами з портретом Вождя М.К.О. Абіоли, кандидата у президенти від Соціально-демократичної партії (СДП). Вантажівка везла повен кузов людей і аж гула від голосів, що співали пісню, яка цими днями часто лунала по телевізору — пісня, в якій М.К.О. називався «саме тією людиною». Люди співали, били в барабани, а двоє з них — чоловіки у білих футболках із фотографіями М.К.О. — також грали на сурмах. Спостерігачі виходили з будинків, сараїв і крамниць уздовж всієї вулиці, хтось виглядав із вікон. Проминаючи вулицю, дехто з тієї групи вилізав із вантажівки й роздавав плакати. Ікенні, котрий виступив їм назустріч, тоді як ми трималися позаду, вони дали невеликого плакатика з усміхненим обличчям М.К.О., який стояв поряд із білим конем, а з правого кутка плаката спускалися слова «Надія’93 — прощання з бідністю».

— А чого б і нам не піти за цією групою й не побачити М.К.О.? — раптом сказав Боджа. — Якщо він після виборів стане президентом, ми довіку зможемо вихвалятися тим, що зустрічалися з Президентом Нігерії!

— Ох, це правда. Але якщо ми підемо за ними у своїй шкільній формі, — міркував Ікенна, — то вони, певно, відішлють нас геть. Усі чудово знають, що зараз ще рано, і навряд чи уроки скінчилися.

— Якщо вони так скажуть, ми відповімо, що втекли зі школи, аби їх побачити, — запропонував Боджа.

— Так, так, — погодився Ікенна. — Тоді вони нас поважатимуть ще більше.

— Що, як ми підемо за ними на відстані, сусіднім кварталом? — сказав Боджа. Він побачив схвальний кивок Ікенни й продовжив: — Так ми зможемо уникнути халепи й усе-таки побачити М.К.О.

Ми вхопилися за цю ідею й пішли вулицею, обігнувши велику церкву й район, де жили північники. За поворотом до провулка, де була чимала бойня, висів густий запах. Проминаючи її, ми почули, як ножі клацають об точила й сокири стукають об дошки, на яких рубали м’ясо, і як голоси покупців та м’ясників поступово наростають разом із тим клацанням і стукотінням. За ворітьми бойні двоє чоловіків стояли на колінах на килимку, схилившись у молитві. Третій стояв за кілька метрів від цих двох і вмивався водою з маленького пластикового чайничка, що він тримав у руці. Ми перейшли дорогу, проминули власний район і побачили коло наших воріт чоловіка і жінку. Вони прикипіли очима до книжки, яку жінка тримала в руці. Ми промчали далі, скрадливо зиркаючи навколо, аби пересвідчитися, що жоден із сусідів нас не побачив, та вулиця здавалася геть покинутою. Ми проминули невеличку церкву з тиковими стінами й цинковим дахом, бік якої прикрашав детальний малюнок Ісуса з німбом над терновою короною. Краплі крові стікали з рани в грудях й затримувалися в западинах між ребрами. Якась ящірка пробігла через ту цівку крові, задерши хвоста, і затулила своєю ницою формою пробиті груди. На відкритих дверях крамниць висів одяг, а перед ними стояли хисткі столики, заставлені помідорами, бляшанками з напоями, пакунками з кукурудзою, банками молока й усякою всячиною. Прямо навпроти церкви був ринок, що розкинувся на чималій ділянці землі. Річка процесії протекла вузьким проходом між валунами людей, яток, крамниць і вантажівок, що важко сновигали туди й сюди, намагаючись приманити покупців. Скупчена маса людей на ринку ворушилася, наче колонія личинок. Поки ми протискалися крізь натовп, в Обембе відірвався ремінець на сандалях. Якийсь чоловік важко наступив на сандалю ззаду, і Обембе довелося висмикувати її з-під ноги чоловіка, тож ремінець і не витримав, після чого сандаля з єдиним ремінцем спереду стала човганцем. Обембе почав волочити ногу, просуваючись разом із нами похилою дорогою через ринок.

Ледве ми вийшли на неї, Обембе зупинився, приставив долоню до вуха й несамовито закричав:

— Слухайте, слухайте!

— Що слухати? — спитав Ікенна.

Аж раптом я почув звук, схожий на гамір процесії, тільки цього разу ближчий і відчутніший.

— Слухайте, — коротко сказав Обембе, поглянувши вгору. А тоді він раптом видав: — Хелікоп! Хелікоптор!

— Ге-лі-коптер, — сказав Боджа, гундосячи, бо саме задрав голову.

Тепер гелікоптер показався повністю й почав поступово знижуватися до висоти двоповерхових будинків у нашому районі. Він був зелено-білий, кольорів нігерійського прапора, і ніс на собі зображення білого коня, готового рвонути вперед, нанесене всередині довгастого овалу. У відкритих дверях з кожного боку гелікоптера сиділи чоловіки з прапорцями, затуляючи собою одну людину в поліцейській формі й іншу — в осяйній океансько-блакитній аґбаді, традиційному одязі йоруба. Увесь район загудів від криків «М.К.О. Абіола!» Машини на дорогах ревіли, мотоциклісти газували так, що двигуни оглушливо вищали, а трохи віддалік почав збиратися чималий натовп.

— М.К.О.! — крикнув Ікенна, і йому перехопило голос. — В тому гелікоптері М.К.О.!

Він схопив мене за руку, і ми побігли в напрямку, де, як нам здавалося, мав сісти гелікоптер. Ми побачили, що він приземлився просто біля прекрасного будинку, оточеного легіоном дерев та дев’ятифутовою колючою огорожею, яким, вочевидь, володів якийсь впливовий політик. Будинок стояв значно ближче, ніж нам здавалося, і ми здивовано зрозуміли, що коли не брати до уваги помічників і господаря будинку, котрі чекали на М.К.О. коло воріт, ми були першими, хто прибув на це місце. Ми підійшли, співаючи одну з пісень виборчої кампанії М.К.О., але замовкли, дивлячись, як приземляється гелікоптер, і як його ледве видимі гвинти здіймають хмару пилу, що сховала з очей М.К.О і його дружину Кудират. Коли розвиднілося, ми побачили, що і М.К.О, і його дружина вбрані у традиційний одяг. Невдовзі зібралася юрба, і охоронці в уніформі та цивільному одязі стали стіною, щоб відтіснити її подалі. Люди вітали його криками й скандуванням, вигукували його ім’я, а Вождь вітав усіх, махаючи рукою. Поки розгорталася ця сцена, Ікенна завів церковну пісню, яку ми переінакшили і яку завжди співали матері, коли та сердилася на нас, щоб трохи її пом’якшити. Тоді ми вставляли «мамо» замість «Боже», але тепер Ікенна замінив «маму» на «М.К.О.», і ми всі приєдналися до нього, співаючи на весь голос:

Тільки-но ми заспівали, М.К.О. дав помічникові знак підвести нас ближче. Ошалілі, ми підійшли й постали перед ним. Зблизька його обличчя виявилося круглим, а голова — конічною. Коли він усміхався, то вираз очей надавав рисам неабиякої шляхетності. Він став справжньою людиною, переставши бути персонажем, що існував виключно у світі телеекранів і газетних сторінок, і зненацька виявившись таким же звичайним, як батько чи Боджа, чи навіть Іґбафе й мої однокласники. Це одкровення сповнило мене раптовим страхом. Я перестав співати, опустив очі від променистого обличчя М.К.О. і втупився в його блискучі начищені туфлі. З одного боку туфель я побачив металеву фігурку голови якоїсь істоти, що була схожа на медузу з улюбленого фільму Боджі «Битва титанів». Пізніше, коли я згадав ту голову, Ікенна розповів мені, що колись начищав одні з батькових туфель із таким самим зображенням. Він переказав мені їх назву по буквах, бо не знав, як воно читається: V-e-r-s-a-c-e.

— Як вас усіх звуть? — спитав М.К.О.

— Я Ікенна Аґву, — сказав Ікенна. — Це мої брати: Бенджамін, Боджа й Обембе.

— О, Бенджамін, — широко всміхнувся Вождь Абіола. — Так звали мого діда.

Його дружина, вбрана в такий самий одяг, як і М.К.О, тримала в руці блискучу сумочку. Вона нахилилася до мене й погладила по голові, як гладять волохатого собаку. Я відчув, як мій коротко стрижений скальп легенько дрябнув метал. Коли вона прибрала руку, я зрозумів, що металевий предмет, який торкнувся шкіри моєї голови, був якимось із перснів, що виблискували майже на всіх її пальцях. М.К.О. підняв руку, аби привітати щільний натовп, який зібрався навколо нього й скандував тему його кампанії: «Надія! Надія!» Якийсь час він на різні лади повторював слово awon — «ці» мовою йоруба — намагаючись дати натовпу зрозуміти, що він хоче щось сказати.

Коли скандування затихло і встановилася відносна тиша, М.К.О. скинув кулак у повітря й вигукнув:

— Awon omo yi nipe M.K.O. lewa ju gbogbo nkan lo!

Натовп відповів схвальними вигуками, а дехто засвистів, засунувши до рота зігнуті пальці. М.К.О. дивився на нас, поки чекав тиші, а тоді продовжив англійською.

— За все моє життя в політиці, до цього дня мені ніколи не казали — навіть жодна з моїх дружин… — Натовп урвав його вибухом сміху. — Мені ніколи не казали, що мою красу не описати словами — pe mo le wa ju gbogbo nka lo.

Хор голосів знову схвально заревів, а М.К.О. стиснув моє плече долонею.

— Вони кажуть, що вона надто чарівна.

Натовп трохи приглушив його слова хвилею оплесків і гудінням.

— Кажуть, ніщо не дорівняється до неї сповна.

Юрба знову заволала, а щойно затихла, М.К.О. — найагресивнішим голосом, який тільки можна уявити, вибухнув:

— Ніщо, крім майбутньої краси Федеративної Республіки Нігерія!

Юрба на нескінченні хвилини заповнила повітря криком, даючи йому змогу говорити, але цього разу не до них, а до нас.

— Зробіть для мене дещо. Усі ви, — сказав він, описуючи вказівним пальцем коло над нашими головами. — Станьте зі мною і сфотографуйтеся. Ми використаємо цей кадр для кампанії.

Ми кивнули, а Ікенна сказав:

— Так, сер.

— Oya, тоді ставайте поруч.

Він дав знак одному з помічників, дужому чоловікові в підігнаному коричневому костюмі з червоною краваткою, підійти до нас. Чоловік нахилився до нього й прошепотів щось на вухо, з чого ми розібрали тільки слово «камера». За якусь мить поруч з’явився охайно вдягнений чоловік у блакитній сорочці, на грудях якого на чорному шнурку з написом «NIKON» по всій довжині висіла фотокамера. Ще кілька помічників спробували трохи відтіснити натовп, коли М.К.О. на хвилинку відійшов від нас, аби потиснути руку своєму господареві, політику, який стояв поруч і чекав його уваги. Тоді М.К.О. повернувся до нас.

— Готові?

— Так, сер, — хором відповіли ми.

— Добре, — сказав він. — Я стану посередині, а ви двоє… — він зробив знак Ікенні й мені, — перейдіть сюди. — Ми стали від нього праворуч, а Обембе і Боджа — ліворуч. — Добре, добре, — пробурмотів він.

Фотограф, ставши одним коліном на землю, націлив на нас камеру, і яскравий спалах освітив наші обличчя на частку секунди. М.К.О. заплескав у долоні, і натовп повторив за ним, і радісно загукав.

— Дякую вам, Бенджаміне, Обембе, Ікенно, — сказав М.К.О., показуючи на кожного з нас пальцем. Коли він дістався до Боджі, то збентежено замовк, чекаючи, поки той назветься. М.К.О. повторив ім’я по складах із нисхідною інтонацією: — Бо-джо.

— Ого! — вигукнув М.К.О. й зареготав. — Звучить майже як Mo ja («Я бився» мовою йоруба). — Ти б’єшся?

Боджа похитав головою.

— Добре, — пробурмотів М.К.О. — І ніколи не бийся. — Він похитав пальцем. — Битися недобре. Як називається ваша школа?

— Початкова й середня школа Оматайо, Акуре, — проспівав я, як нас учили робити у відповідь на такі запитання.

— Гаразд, добре, Бене, — сказав М.К.О. Він підвів голову до натовпу. — Пані й панове, ці четверо хлопців з однієї родини отримають стипендію на навчання з фонду кампанії Мошуда Кашімаво Олавале Абіоли.

Коли натовп заплескав у долоні, М.К.О. опустив руку до великої бічної кишені своєї аґбади й дав Ікенні жменю купюр.

— Візьми, — сказав він і покликав до себе одного з помічників. — А це Річард, він відвезе вас додому й передасть батькам. І запише ваші імена й адресу.

— Дякуємо, сер! — закричали ми майже в унісон, але він, здавалося, не почув нас. Він уже пішов до великого будинку разом із помічниками й господарем, кожні кілька кроків розвертаючись, щоб помахати натовпу.

Ми пішли з помічником до чорного «мерседеса», що стояв з іншого боку вулиці, і помічник відвіз нас на ньому додому. І з того дня ми почали пишатися тим, що ми хлопці М.К.О. Одного ранку нас чотирьох викликали до кафедри під час ранкового зібрання, і нам аплодували, після того як директриса, котра, як здавалося, забула й пробачила обставини, що призвели до нашої випадкової зустрічі з М.К.О., виголосила довгу промову про важливість гарного враження у людей про нашу школу і про те, що всі мусять бути своїй школі «хорошими послами». Тоді вона під ще гучніші оплески оголосила, що наш батько, містер Аґву, більше не мусить платити за наше навчання.

Окрім очевидної вигоди — слави, якої ми зажили на своєму районі, і батькового фінансового полегшення й радості — календар М.К.О. втілював дещо важливіше. Він був для нас знаменом, знаком нашого знайомства з людиною, яка по всій західній Нігерії вважалася наступним Президентом. Той календар був нашою твердою вірою в майбутнє, бо ми вважали себе дітьми «Надії’93», союзниками М.К.О. Ікенна був переконаний, що коли М.К.О. стане президентом, то ми поїдемо до Абуджі, міста, де сидить уряд, і нас одразу пропустять до нього, щойно ми покажемо цього календаря. Він казав, що М.К.О. призначить нас на важливі посади й одного дня, можливо, зробить когось із нас Президентом Нігерії. Ми всі вірили, що так і буде, і покладали чималі надії на той календар, який Ікенна тепер знищив.

Щойно метаморфоза Ікенни набрала сили катаклізму й почала загрожувати спокою, в якому ми жили, мати відчайдушно кинулася шукати рішення. Вона розпитувала. Вона молилася. Вона застерігала. Але ніщо не допомагало. Здавалося чимдалі очевиднішим, що Ікенну, який колись був нашим братом, тепер міцно закорковано в тісній пляшці й викинуто в океан. Але в той день, коли був знищений наш особливий календар, мати була вражена так, що слова не можуть це описати. Вона повернулася увечері з роботи, а Боджа, який сидів і вже довго ридав серед подертих клаптів й уривків, простягнув до неї залишки календаря, підметені на аркуш простого паперу, і сказав:

— Дивись, мамо, на що перетворився наш календар М.К.О.

Не повіривши в це, мати спершу пішла до кімнати, де побачила порожню стіну, а тоді розкрила аркуш у своїй долоні. Вона сіла на стільця, що спирався на гудючий холодильник. Як і ми, вона знала, що ми були отримали не більше двох примірників і що батько віддав одного директрисі нашої школи, яка повісила його у своєму кабінеті після того, як помічники Вождя М.К.О. Абіоли відкрили для нас стипендію.

— Що вкусило нашого Ікенну? — сказала вона. — Хіба це не той календар, заради захисту якого він був готовий убити? Не той, за який він побив Обембе? — Вона кілька разів кинув слово «Tufia», що мовою іґбо значило «Боже борони», й поклацала пальцями над головою — забобонний жест, що мав відігнати зло, яке вона побачила у вчинку Ікенни. Вона згадала той випадок, коли Ікенна набив Обембе за те, що той розчавив на календарі комаря, від чого на ньому, на лівому оці М.К.О., залишилась помітна пляма крові.

Вона сиділа й міркувала, що трапилося з Ікенною. Це турбувало її, бо ще донедавна Ікенна, наш улюблений брат, був провідником, що крокував світом попереду нас усіх і відчиняв перед нами будь-які двері. Він направляв нас, захищав і вів уперед з яскравим смолоскипом у руках. Хоч Ікенна іноді карав мене чи Обембе і розходився з Боджею у певних питаннях, він перетворювався на лева на полюванні, коли будь-кого з нас зачіпав хтось чужий. Я не знав, що воно таке — жити без його присутності й не бачити його. Але минали дні, і саме це й почало здійснюватися — здавалося, що він навмисне прагнув зробити нам боляче.

Коли мати того вечора побачила порожню стіну, вона нічого не сказала, тільки приготувала ебу й розігріла горщик супу з дикого манго, який зготувала попереднього дня. Коли ми поїли, вона пішла до своєї кімнати, і я подумав, що вона лягла спати. Але десь, мабуть, опівночі, вона прийшла до кімнати, яку я ділив з Обембе.

— Прокидайтеся, прокидайтеся, — погукала вона, плескаючи нас по ногах.

Я закричав від її доторку. Розплющивши очі, я побачив чітко тільки пару очей, що дивилися на мене із суцільної темряви.

— Це я, — сказала мати, — ти чуєш? Це я.

— Так, мамо, — сказав я.

— Ш-ш-ш… не кричи, бо розбудиш Нкем.

Я кивнув, і хоч Обембе й не кричав, як я, але він теж кивнув.

— Хочу вас обох про дещо спитати, — прошепотіла мати. — Ви повністю прокинулися?

Вона знову поплескала мене по нозі, і я тут-таки сказав уголос: «Так!», а Обембе повторив за мною.

— Ehen, — пробурмотіла мати. Скидалося на те, що вона провела увесь цей час за довгим сеансом молитов, плачу або, що теж можливо, одного й другого. Незадовго до того дня — коли Ікенна відмовився йти до аптеки з Боджею, якщо бути точним, — я спитав Обембе, чому мати так часто плаче, адже вона не дитина, тож давно мала би проминути вік частого плачу. Обембе відповів, що також не знає, але гадає, що жінки просто схильні до сліз.

— Послухайте, — сказала мати, яка тепер сиділа на ліжку поруч із нами. — Я хочу, щоб ви обидва сказали мені, що спричинило розбрат між Ікенною і Боджею. Я певна, що ви обидва знаєте, тож кажіть — швидко, швидко.

— Я не знаю, мамо, — сказав я.

— Знаєш, — заперечила вона. — Щось мусило статися — бійка чи сварка, про яку я не знаю. Щось та й сталося — подумайте.

Я кивнув і почав думати, намагаючись зрозуміти, чого вона хоче.

— Обембе, — погукала вона після того, як її питання просто вперлося в стіну мовчання.

— Мамо?

— Розкажи мені, своїй матері, через що розсварилися твої брати, — сказала вона цього разу англійською. Потім затягла вузол раппи на грудях, ніби він ослаб — мама часто так робила, коли хвилювалася. — Кажи, вони побилися?

— Ні, — відповів Обембе.

— Це правда, Бене?

— Так, мамо.

— Fa lu ru ogu? — То вони посварилися? — спитала вона, повернувшись до іґбо.

Ми обидва відповіли «Ні», але відповідь Обембе прозвучала набагато пізніше за мою.

— То що сталося? — спитала вона після короткої паузи. — Розкажіть мені, мої принци, іґве Обембе й Азіківе, gwa nu mu ife me lu nu, biko, мужі мої, — почала благати вона, використовуючи слова такі ласкаві, що серце тануло; вона пригощала нас ними у випадках, коли хотіла витягти з нас якусь інформацію. Мама наділяла Обембе королівським титулом, підносячи його до іґве, традиційного королівського звання. А мене вона величала іменем першого корінного президента Нігерії, доктора Ннамді Азіківе. Щойно вона назвала нас цими іменами, Обембе поглянув на мене — на знак того, що він знав дещо, чого не хотів говорити, але тепер, розімлілий від материних ласкавих слів, був повністю готовий видати. Тому матері залишалося тільки повторити лестощі ще раз, і Обембе здався, бо вона вже перемогла. Вони з батьком дуже добре вміли проникати в наші голови. Вони могли так заглибитися в наші душі, коли їм треба було про щось дізнатися, що іноді було важко й припустити, що вони ще не знають того, про що питають, і просто чекають нашого підтвердження.

— Мамо, це почалося того дня, коли ми зустріли на Омі-Алі Абулу, — сказав Обембе, коли мати повторила свої лестощі.

— Кого? Божевільного Абулу? — скрикнула мати, від жаху скочивши на ноги.

Здавалося, Обембе не чекав такої реакції. Вочевидь наляканий, він перевів погляд на голий матрац перед собою і нічого не сказав. Тож бо була таємниця за залізними дверцятами, про яку після того як між нами й Ікенною почав виникати кордон, Боджа попереджав, щоб ми її нікому не розкривали: «Ви обидва бачили, що воно зробило з Ікенною, — казав тоді він, — тож не розтуляйте ротів». Ми погодилися й пообіцяли стерти це з пам’яті, провівши собі уявну лоботомію.

— Я спитала тебе, — сказала мати. — Якого Абулу ви зустріли? Причинного?

— Так, — пошепки підтвердив Обембе й кинув швидкий погляд на стіну, що відділяла нашу кімнату від кімнати старших братів, підозрюючи, що вони могли почути, як він видав їхню таємницю.

— Chi-neke! — скрикнула мати. Тоді вона знову повільно сіла на ліжко, тримаючи руки на голові. У тій дивній тиші вона посиділа з хвилинку, скриплячи зубами й цмокаючи.

— А тепер, — зненацька продовжила вона, — бігом кажіть, що сталося, коли ви його зустріли. Ти чув, Обембе? Я сказала, що питаю востаннє — що сталося на тій річці?

Обембе ще трохи повагався, надто наляканий, щоб почати говорити про те, що він уже частково видав своїм першим реченням. Але було запізно, бо мати вже почала схвильовано чекати і раптом твердо вперлася ногами в землю, ніби побачила хижака, що наближався до її отари, і вона, сокольнича, приготувалася до зустрічі з ним. Тому для Обембе стало неможливо опиратися, навіть якби він і хотів.

Трохи більш як за тиждень до того, як нас упіймала сусідка, ми з братами й рештою хлопців поверталися з Омі-Али, коли зустріли на піщаній стежці Абулу. Ми щойно завершили риболовлю і йшли додому, обговорюючи двох великих тиляпій, котрих упіймали за день (про одну з яких Ікенна завзято доводив, що то симфисодон), коли, дійшовши до галявинки, на якій стояло мангове дерево і Небесна церква, Кайоде закричав:

— Дивіться, тут, під деревом, лежить мрець! Мрець лежить! Мрець!

Ми всі одразу повернули голови до вказаного місця й побачили чоловіка на підстилці з падолисту під манговим деревом, а його голова лежала на подушці невеликої зламаної гілки, і досі вкритої листям. Манго різних розмірів і кольорів — жовті, зелені, червоні — і на різних стадіях розкладу лежали скрізь навколо нього. Деякі були розчавлені, а інші погнили там, де їх подзьобали птахи. Підошви чоловікових ніг, що лежали просто у нас на виду, були такі гидкі, що здавалися ногами спортсмена, по всій довжині яких вирізьбилися жилаві смуги, від чого вони скидалися на складну мапу, забарвлену пожухлим листям, що прилипло до кожної лінії.

— Це не мрець, він мугикає якусь пісеньку, — спокійно сказав Ікенна. — Він просто божевільний. Так поводяться божевільні.

Хоч я не чув мугикання раніше, після того як Ікенна вказав на нього, я теж його помітив.

— Ікенна правий, — сказав Соломон. — Це Абулу, скаженець, який бачить видіння. — А тоді, клацнувши пальцями, він додав: — Він мені огидний.

— А! — скрикнув Ікенна. — То це він?

— Це він — Абулу, — сказав Соломон.

— Я його навіть не впізнав, — сказав Ікенна.

Я глянув на причинного, котрого, як виявилося, Ікенна із Соломоном уже знали, але не міг пригадати, чи бачив його раніше. Вулицями Акуре тинялися незліченні божевільні, бездомні й жебраки, і в жодному з них не було нічого примітного чи характерного. Тому мені стало дивно, що у цього була не тільки явна особистість, а й ім’я — ім’я, яке люди знали. Поки ми дивилися на нього, божевільний підняв руки й дивно виставив їх у повітря з поважністю, що навіть вразила мене.

— Гляньте на це! — сказав Боджа.

Абулу тепер сидів, ніби приклеєний до землі, й дивився в далечінь.

— Облишмо його й ходімо далі, — сказав тоді Соломон. — Не говорімо до нього, а просто ходімо. Даймо йому спокій…

— Ні, ні, треба його трохи подіставати, — запропонував Боджа і пішов у бік того чоловіка. — Не можна йти просто так — це ж може бути весело. Слухайте, а що як ми його налякаємо і…

— Ні! — наполягав Соломон. — Чи ти здурів? Ти хіба не знаєш, що він лихий? Хіба ти не чув про нього?

Соломон ще не встиг договорити, коли шаленець раптом заревів від сміху. Це сполохало Боджу, і він хутко відступив і возз’єднався з рештою. Тоді Абулу акробатично скочив на ноги одним дивовижним стрибком. За мить він опустив руки по боках, узявся за стегна й упав назад у попередню позу, не поворухнувши жодною частиною тіла. Вражені цим гімнастичним номером, ми заплескали в долоні і схвально загукали.

— Він велетень-супермен! — закричав Кайоде, і решта зареготала.

Ми забули, що йшли додому, що темрява повільно вкривала горизонт і що наша мати скоро могла почати нас шукати. Той дивний чоловік захопив і розхвилював мене. Я приклав долоню до рота й сказав:

— Він як той лев!

— Ти все порівнюєш із тваринами, Бене, — сказав Ікенна, похитавши головою, ніби такі порівняння його дратували. — Ні на кого він не схожий, чуєш? Він звичайний божевільний. Божевільний.

Забувши все, я дивився на ту дивовижну істоту, поки не увібрав у пам’ять усі деталі. Чоловік з голови до ніг був убраний в грязюку. Коли він пружно підскочив і став на ноги, частина бруду піднялася разом із ним, а решта залишилася лежати шматками на землі. На його обличчі трохи нижче підборіддя виднівся свіжий рубець, а спина вкрилася шаром текучої маси плодів манго у розпалі стадії гниття. Його губи були сухі й потріскані. Волосся нечесане — воно стирчало завитками, роблячи його схожим на растафарійця. Його зуби, більшість яких були чорні, ніби обсмалені, нагадали мені про циган і артистів із цирку, що видихають вогонь з рота, і тому, думав я, мають обпалені зуби. Чоловік лежав перед нашими очима абсолютно голий, якщо не брати до уваги подертого уривка тканини, що вільно звисала з плеча до пояса. Лобкову ділянку тіла вкривала густа рослинність, з середини заростів якої звисав мотузкою венистий пеніс. Його ноги бугрилися тугими варикозними венами.

Кайоде підібрав манго й метнув його в бік Абулу, і той одразу, ніби чекаючи цього, спіймав манго в повітрі. Тримаючи фрукт, як якусь їдучу субстанцію, котру неможливо присилувати себе піднести ближче, він повільно звівся на ноги. З голосним пронизливим криком пожбурив манго так високо, що воно легко могло приземлитися в центрі міста за двадцять миль від нас. Це похитнуло землю під нашими ногами.

Ми притихли й заклякли, дивлячись на того чоловіка, поки Соломон не виступив наперед і не сказав:

— Бачите? Бачите, я вам казав. Хіба звичайна людина може таке робити? — він показав у напрямку, в якому зник манговий снаряд. — Цей чоловік лихий. Ходімо додому й облишмо його. Хіба ви не чули, що він убив свого брата, га? Що може бути гірше за людину, яка вбила власного брата? — Він узявся пальцями за вухо, як старші люди, що наставляють дитину. — Нам усім час додому, ходімо!

— Він має рацію, — сказав Ікенна, подумавши хвилинку. — Нам усім час додому. Вже пізно.

Ми рушили своєю дорогою, але щойно трохи відійшли, Абулу вибухнув реготом.

— Не звертайте уваги, — наполягав Соломон, ведучи нас геть. Усі пішли далі, але я не міг. Зненацька, через опис, який дав йому Соломон, я так злякався того чоловіка, що подумав, буцім він такий небезпечний, що будь-якої миті може стрибнути до нас і всіх повбивати. Я розвернувся, побачив, що він іде за нами, і мій страх розгорівся пожежею.

— Біжімо! — закричав я. — Він уб’є нас усіх!

— Ні, він не зможе, — сказав Ікенна і швидко розвернувся обличчям до божевільного. — Він бачить, що ми озброєні.

— Чим? — спитав Боджа.

— Риболовними гаками, — коротко відповів Ікенна. — Якщо він підійде ближче, ми роздеремо його тіло гаками, як ми вбиваємо рибу, і кинемо тіло у річку.

Ніби наляканий цією погрозою, шаленець зупинився й завмер, закривши обличчя долонями, мов маскою, і видаючи дивні звуки. Ми пішли далі й, пройшовши чималу відстань, почули, як хтось голосно вигукнув ім’я Ікенни. Ми одразу вражено заклякли на місці.

— Ікена, — знову покликав чийсь голос із йорубським акцентом, подовжуючи звук «і» й викидаючи другу «н» так, що ім’я звучало як «Ікена».

Ми збентежено озирнулися навколо, щоб побачити, хто це кличе, але Абулу був єдиною людиною в полі зору. Він стояв за кілька метрів від нас, склавши руки на грудях.

— Ікена, — голосно повторив Абулу й підступив до нас на крок.

— Не слухаймо його пророцтва. O le wu — це небезпечно, — загукав нам Соломон, і його йорубська мова загугнявилася від домішки діалекту Ойо. — Ходімо хутчіш додому, ходімо. — Він підштовхнув Ікенну вперед. — Недобре слухати пророцтва Абулу, Іке. Ходімо!

— Так, Іке, — сказав Кайоде. — Він від диявола, а ми християни.

Якусь мить ми всі чекали на Ікенну, чиї очі звернулися до божевільного. Не повернувши до нас голови, він вигукнув:

— Ні!

— Як ні? Хіба ти не знаєш Абулу? — спитав Соломон. Він схопив Ікенну за одяг, але Ікенна вирвався, залишивши в його руках шматок своєї старої футболки з малюнком курорту на Багамських островах.

— Дайте мені спокій, — сказав Ікенна. — Я нікуди не піду. Він кличе мене на ім’я. Він кличе мене на ім’я. Звідки він знає його? Чому він кличе мене?

— Може, він почув його від когось із нас, — сказав Соломон таким же наполегливим голосом, як Ікенна.

— Ні, не почув, — крикнув Ікенна. — Ні від кого він його не чув.

Щойно він це сказав, Абулу знову погукав — м’якшим, тихішим голосом:

— Ікена.

А тоді він здійняв руки вгору й вибухнув піснею, яку я чув, як співали люди з мого району, не знаючи, звідки вона взялася чи що означала, і вона називалася: «Сівач зелених рослин».

Ми всі трохи послухали його захоплений спів, навіть Соломон. А тоді, похитавши головою, Соломон підняв свою вудку, кинув на землю шматок футболки Ікенни й сказав:

— Ви з братами можете лишатися де хочете, але я йду звідси.

Соломон розвернувся, і Кайоде пішов за ним. Іґбафе, вочевидь вагаючись, зиркав то на нас, то на пару, що віддалялася. Тоді він повільно пішов геть, поки десь метрів через сто не зірвався на біг.

На той час, коли ті, що нас покинули, зникли з моїх очей, Абулу вже припинив співати і знову почав вигукувати ім’я Ікенни. Здавалося, що він вигукнув його вже втисячне, аж раптом його очі звернулися кудись угору, він підняв руки й заволав:

— Ікено, у день твоєї смерті ти станеш нерухомий, мов зв’язана пташка, — прокричав він, закривши долонями очі, щоб продемонструвати сліпоту.

— Ікено, ти станеш глухий, — сказав він і закрив обидва вуха долонями.

— Ікено, ти станеш скалічений, — сказав він і широко розставив ноги, склавши при цьому долоні в подобі релігійного прохання. Тоді він стукнув разом колінами й упав спиною на землю, ніби кістки в його ногах раптом переламалися.

— Твій язик визиратиме з рота, як у голодного звіра, і ніколи вже не повернеться до рота, — сказав він, висолопивши язика і відвернувши його на один бік.

— Ікено, ти здіймеш руки, щоб ухопитися за повітря, але не зможеш. Ікено, того дня ти розкриєш рота, щоб заговорити, — божевільний розкрив рота й голосно почав хапати ротом повітря, — агх, агх, — але слова застигнуть у твоєму горлі.

Поки він говорив, ревіння літака, що пролітав над нашими головами, спочатку перетворило його голос на надривне скиглення, а коли літак наблизився, шум проковтнув решту слів, як удав. Останнє, що ми почули, було:

— Ікено, ти попливеш червоною річкою, але ніколи вже не вийдеш із неї. Твоє життя… — ці слова ми вже ледве чули. Ревіння літака й голоси дітей, що вітали його криками по всьому району, заповнили повітря какофонною імлою. Абулу кинув шалений і збентежений погляд угору, а тоді, ніби розлютившись, він продовжив говорити голосніше, і звук літака перетворював його крик на легенький шепіт. Коли шум ущух, ми почули, як він сказав: — Ікено, ти помреш, як помирає півень.

Абулу затих, і його лице освітилося полегшенням. Тоді він ворухнув однією рукою в повітрі, ніби щось писав на невидимому аркуші чи в книзі ручкою, якої ніхто не бачив. Коли здалося, що він закінчив, він почав іти, співати і плескати в долоні.

Ми дивилися, як хитався вперед і назад його тулуб, коли він співав і танцював, а змінені слова пісні сипалися на нас, як пилюка, що її жене вітром.

Божевільний співав собі й ішов геть, поки його голос зовсім не стих і він не зник з усім своїм матеріальним проявом — своєю присутністю, своїм запахом, своєю тінню, що трималася за дерево, своїм тілом. Щойно він зник з очей, я помітив, що темрява уже щільно лягла скрізь навколо, покривши дах світу нічним навісом і — здавалося, що це сталося швидше, ніж ми встигли кліпнути оком, — перетворила пташок, що гніздилися в манговому дереві й заростях есану навколо нього, на чорні обриси, які неможливо вловити оком, навіть якщо вони пролітають близько. Навіть нігерійський прапор, що майорів над поліційним відділком за двісті метрів від нас, здавалося, потемнів, а далекі пагорби злилися з темним небом, наче між ним і землею не було ніякого розділення.

Тоді ми з братами пішли додому, вражені й ніби побиті в легкій бійці, в той час як світ навколо незмінно продовжував обертатися, як завжди, і ніщо не вказувало на те, що з нами сталося щось лиховісне й значуще. Вулиця живо юрмилася й повнилася нічною какофонією звуків від торговців, що стояли понад дорогою зі свічками на столиках, і людей, чиї тіні падали на землю, стіни, дерева й будинки, наче стінописи в натуральну величину. Чоловік з народу гауса, вбраний по-північному, стояв коло дерев’яного сараю, накритого брезентом, і перевертав наштрикнуте на шампур м’ясо над вугіллям у печі, за яку правила металева миска, з якої піднімався густий чорний дим. Відділені від цього чоловіка каналізаційним потоком, сиділи на лавці дві жінки, одна з яких схилилася над справжньою плитою і смажила кукурудзу.

Коли ми вже наблизилися до свого будинку на відстань кинутого камінця, Ікенна завмер на місці, примусивши зупинитися й нас, та так, що він стояв перед нами трьома й скидався на невловимий силует.

— Хтось із вас почув, що він сказав, коли пролітав літак? — спитав він нерівним, але стриманим голосом. — Абулу продовжив говорити, але я не почув.

Я не чув божевільного — літак настільки захопив мою увагу, що поки його було видно, я уважно стежив за ним, затінивши очі долонею, щоб побачити його скоріш за все іноземних пасажирів, що летіли, мабуть, кудись до західного світу. Але здавалося, що ані Боджа, ані Обембе теж його не почули, бо жоден з них не озвався. Ікенна розвернувся і вже хотів іти далі, коли Обембе сказав:

— Я чув.

— То чого ти чекаєш?! — загримів Ікенна. Ми троє відступили від нього на кілька метрів.

Боячись, що Ікенна його вдарить, Обембе підготувався до гіршого.

— Чи ти оглух?! — кричав Ікенна.

Лють в його голосі налякала мене. Я опустив голову, щоб дивитися не прямо на нього, а на його тінь, що падала на ґрунт. Я стежив за діями його справжнього тіла, за рухами тіні на землі й побачив, як він кинув додолу те, що тримав у руці. Тоді його тінь полинула до Обембе, і спочатку голова видовжилася, а тоді повернула собі початкову форму. Коли тінь зупинилася, її руки коротко махнули, і я почув, як бляшанка Обембе впала на землю, й відчув, як виплеснувся з неї на мою ногу її вміст. Дві невеликі рибини — про одну з яких Ікенна казав, що то симфисодон, — вискочили з бляшанки й почали вигинатися й битися об землю, розмочену водою, що вихлюпувалася з бляшанки, коли та хиталася з боку в бік, виливаючи разом з водою й пуголовків, аж поки не завмерли. Якусь мить тіні не рухалися. Тоді руку, що видовжилася й витягнулася до іншого боку дороги, супроводив крик Ікенни:

— Кажи!

— Ти що, не чув його? — люто спитав Боджа, хоч Обембе, який закривався рукою він очікуваного нападу Ікенни та так і закляк у цій позі, вже почав говорити.

— Він сказав, — почав затинатися Обембе, але замовк, коли заговорив Боджа. Тоді він почав спочатку. — Він сказав… що тебе вб’є рибалка, Іке.

— Як, рибалка? — голосно спитав Боджа.

— Рибалка? — повторив Ікенна.

— Так, рибал… — Обембе не договорив. Він тремтів.

— Ти впевнений? — спитав Боджа. Коли Обембе кивнув, Боджа спитав: — Як він це сказав?

— Він сказав: «Ікено, ти…» — Він замовк, його губи трусилися, він перевів погляд з одного обличчя на інше, а тоді на землю. Не відриваючи від неї погляду, Обембе продовжив: — Він сказав: «Ікено, ти помреш від рук рибалки».

Важко забути ту чорну хмару, що вкрила обличчя Ікенни після того, як Обембе вимовив ці слова. Він глянув угору, ніби шукаючи чогось, а тоді подивився у напрямку, в якому зник божевільний, але там не було на що дивитися, окрім неба, що забарвилося жовтогарячим.

Ми вже майже дійшли до наших воріт, коли Ікенна повернувся до нас, але не подивився ні на кого конкретно.

— У нього було видіння, що один з вас уб’є мене, — сказав він.

Ще кілька слів гарячково теліпалися на його язиці, але він їх не вимовив. Вони ніби відступили всередину, наче прив’язані мотузкою, яку смикнула назад невидима рука. А тоді, ніби не знаючи, що казати чи робити, й не чекаючи, поки ми заговоримо, — а Боджа вже почав щось казати — він розвернувся і зайшов до нашого двору, а ми пішли за ним.