Бенджамін, був метеликом.
Тендітним крилатим створінням, що купається у світлі, але скоро втрачає крила й падає на землю. Коли мої брати, Ікенна і Боджа, померли, я відчув, що з-над моєї голови зірвали захисний навіс, який завжди прикривав мене, але коли втік Обембе, я упав з висоти, наче метелик, якому в польоті відірвалися крила, і який перетворився на істоту, що більше не може літати, а здатна тільки повзати.
До того часу я ніколи не жив без братів. Я ріс, дивлячись на них, і просто робив усе, як вони, жив життям, що було версією їхнього раннього життя. Я ніколи й нічого не робив без них — особливо без Обембе, котрий, увібравши чимало мудрості двох старших братів і надистилювавши ширшого знання з книжок, зробив мене абсолютно залежним від себе. Я жив із ними й так сильно на них покладався, що в моїй голові жодна думка не могла повністю сформуватися, не пробігши спершу через їхні голови. І навіть після смерті Ікенни й Боджі я жив далі, ніби нічого не сталося, бо Обембе прикрив собою їхню відсутність, пропонуючи відповіді на всі мої питання. Але тепер не стало і його, і я лишився самотньо стояти коло порогу дверей, крізь які до дрожі боявся ступити. Не сказати б, що я боявся жити сам, просто я не знав, як це робити, й не готувався до цього.
Коли я повернувся, наша кімната стояла мертва, порожня й темна. Я ліг на підлогу й плакав, поки мій брат тікав із рюкзаком на спині й невеликою сумкою у клітинку в руці. Темрява над Акуре поволі розсіювалася, а він біг далі, хекаючи й пітніючи. Він мусив бігти, можливо, пришпорений назвою книжки Клеменса Фореля — «Так далеко, куди занесуть мене ноги». Певно, він ступав тихою темною вулицею, поки не досягнув її кінця. Там він міг ненадовго зупинитися на розвилці доріг, на хвильку нездатний вирішити, куди податися. Але, як і Форель, він, певно, піддався страхові бути впійманим, і той страх мусив підживити й розкрутити його думки, наче турбіну, що викидає назовні ідеї. Певно, біжучи, він багато разів перечіпався чи й падав у вибоїни, або заплутувався ногами у палому листі. Може, десь дорогою він виснажився й захотів напитися води. Він, певно, увесь просяк потом і вкрився брудом, але біг далі, несучи в серці чорний прапор страху, з якого частина була страхом того, що стане зі мною, його братом, разом з яким він спробував загасити пожежу, що охопила нашу оселю. І та пожежа у відповідь пригрозила поглинути й нас.
Певно, мій брат ще й досі біг, коли на обрії посвітлішало, а наша вулиця прокинулася від голосів, гучних криків і пострілів, ніби на неї вдерлася ворожа армія. Голоси відгавкували команди й завивали, приклади били у двері, ноги тупали по землі з дикою силою, а руки розмахували зброєю й нагайками. Вони зібралися в одне ціле — півдюжини солдатів — і загрюкали в наші ворота. А коли батько відчинив їх, вони відіпхнули його геть і загавкали, як поранені собаки:
— Де вони?! Де ті неповнолітні правопорушники?
— Убивці! — відрізав інший.
Поки тривало це галасливе виверження, Нкем заплакала вголос, а мати побігла до дверей моєї кімнати й застукала в них, гукаючи: «Обембе, Бенджаміне, прокиньтеся! Прокиньтеся!» Але вона ще не договорила, коли чоботи підтупали ближче й чиїсь голоси перекрили її. Почувся зойк, тоді крик, а за ним звук падіння на підлогу.
— Будь ласка, офіцери, вони не винні, вони не винні!
— Мовчати! Де ті хлопці?
А тоді хтось дико загупав у двері кулаками й чоботами.
— Відчиніть, пацани, або я вам голови повідстрілюю!
Я відімкнув двері.
Наступного разу я зайшов додому через три тижні після того, як мене вивезли геть, багато днів потому, як я вступив у новий і страхітливий світ, в якому не мав братів. Я повернувся, щоб скупатися. Містер Байо наполіг, щоб наш адвокат, баррістер Біодун, переконав суддю, аби той дозволив, щоб мене привезли сюди й дали принаймні скупатися. Не випустити під заставу, наголошували вони, а дати передихнути. Батько розповів, що мати хвилювалася через те, що я не мився у ванні три тижні. У той час, щоразу як він переказував мені якісь її слова, я з усіх сил намагався уявити, як вона говорить, бо за всі ті три тижні я ледве раз чув, як вона щось мовила насправді. У неї стався рецидив того, що з нею було, коли вмерли мої брати, — її атакували невидимі павуки горя. Але хоч вона й не розмовляла, кожен її погляд, кожен порух руки, здавалось, містив у собі тисячі слів. Я уникав її, бо мене ятрило її горе. Я чув, як хтось сказав — коли померли Ікенна і Боджа, — що матір, котра втрачає дитину, втрачає частину себе. Коли вона піднесла мені до рота пляшку «фанти» перед самим початком другого судового засідання, я хотів потягнутися до неї й щось сказати, але не зміг. Під час засідання вона двічі втрачала самовладання й викрикувала щось чи просто протяжно голосила. Один з цих разів стався після того, як обвинувачення на чолі з дуже темним чоловіком, котрому чорна мантія надавала схожості з кінематографічним демоном, висунув твердження, що ми з Обембе винні у вбивстві людини.
Коли баррістер Біодун навідав мене перед першим слуханням моєї справи, він порадив мені зосередитися на чомусь іншому: на вікні, на поруччі загородки — на чому завгодно. Вартові, чоловіки в коричневих хакі, привели мене на зустріч із ним, моїм адвокатом і батьковим старим другом. Він завжди приходив до нас із усмішками й поважною впевненістю, які мене іноді дратували. Вони з моїм батьком увійшли до маленької кімнатки, де я приймав відвідувачів, а тим часом молодший вартовий запустив секундомір. Те місце мало густий запах, що часто нагадував мені шкільну лятрину — запах застояного лайна. Баррістер Біодун сказав мені не хвилюватися, бо ми виграємо справу. Він також сказав, що на суддю тиснутимуть, бо ми поранили одного з солдатів. Він завжди виглядав упевнено. Але в останній день мого прискореного суду баррістер Біодун не усміхався. Він сидів нахмурений і серйозний. Гама емоцій, що грали на його обличчі, була зерниста й нерозбірлива. Підійшовши туди, де ми з батьком стояли в кутку судової зали, коли той розкрив мені таємницю свого ока, він сказав:
— Ми зробимо все, що зможемо, а решту доручимо Богові.
Додому ми їхали в фургоні пастора Коллінза. Він приїхав, щоб забрати мене, батька й містера Байо, котрий майже повністю покинув власну родину в Ібадані, постійно навідуючись до Акуре з надією, що вони доб’ються мого звільнення, і він візьме мене з собою до Канади, де живе зі своїми дітьми. Я ледве міг йог впізнати. Він став геть несхожим на чоловіка, якого я востаннє бачив, коли мені було чотири чи скількись там років. Його обличчя посвітлішало, а ниточки сивого волосся всіяли голову з обох боків. Коли він говорив, то робив такі паузи між реченнями, як той водій, що тисне на гальма, скидає швидкість, а тоді рушає далі.
Ми їхали у фургоні з назвою нашої церкви — Церква Божественного Зібрання, Араромі, Акуре — і її девізом: «Заходьте як є, виходьте оновленими», що був написаний на його боці жирними літерами. Вони майже не говорили зі мною, бо я коли й відповідав, то кивками. З того дня, як мене вперше забрали до в’язниці, я почав уникати розмов з батьками й містером Байо. Я не міг насмілитися звернути до них обличчя. Те, що я стратив своє спасіння — перспективу нового життя в Канаді, — вдарило батька так сильно, що я часто дивувався, як йому вдавалося зберігати такий спокій, ніби його це не стосувалося. Здебільшого я звірявся своєму адвокатові, чоловікові, чий голос був тонкий, мов у жінки, і котрий часто запевняв, випереджаючи всіх інших, що мене скоро випустять, рефреном повторюючи слова «не встигнеш і кліпнути».
Але коли ми їхали додому, я не зміг утримати питання, що пульсувало в моїй голові, і сказав:
— Обембе не повертався?
— Ні, — відповів містер Байо, — але він скоро повернеться. — Батько наче хотів щось сказати, але містер Байо випередив його, додавши: — Ми послали по нього. Він повернеться.
Я хотів спитати, де вони його знайшли, але батько сказав: «Це так». Я почекав, а тоді спитав у батька, де його машина.
— Віддав Боде в ремонт, — коротко відказав він. Він розвернувся й упіймав мій погляд, але я відвів очі. — Щось із заглушкою, — сказав батько. — Серйозна така заглушка.
Він сказав це англійською, бо містер Байо, бувши з народу йоруба, не розумів іґбо. Я кивнув. Ми виїхали на дорогу, яка була така вибита й вимита, що пасторові Коллінзу, як і решті водіїв, доводилося вихляти аж на узбіччя, щоб уникнути зяючих пащ. Поки він обережно кермував під самою стіною чагарів — здебільшого слонової трави — їхні гілки стукотіли в бік фургона.
— З тобою добре поводяться? — спитав містер Байо.
Він сидів разом зі мною на задньому сидінні, а проміжок між нами був завалений брошурами, християнськими книжками й рекламними листками, на більшості яких виднілися однакові зображення пастора Коллінза з мікрофоном у руці.
— Так, — відповів я.
Хоч мене не били й не гнобили, я почувався так, ніби збрехав, тому що образи й словесні приниження я таки чув. У перший день у в’язниці, між невтішним плачем і несамовитим стукотінням мого серця, один з охоронців назвав мене «малим убивцею». Але той чоловік зник скоро потому, як мене посадили до порожньої камери без вікон, але з ґратами, крізь які я не бачив нічого, крім інших камер з людьми, що сиділи в них, як звірі у клітках. У деяких камерах не було нічого, крім в’язнів. У моїй був затертий матрац, відро з кришкою, в яке я випорожнювався, і каністра з водою, котру наповнювали раз на тиждень. У камері навпроти моєї сидів світлошкірий чоловік, обличчя й усе тіло якого вкривали рани, шрами й бруд, надаючи йому жахливої зовнішності. Він сидів у кутку своєї клітки й дивився порожнім поглядом у стіну з відсутнім виразом обличчя, ніби в кататонії. Пізніше той чоловік стане моїм другом.
— Бене, ти хочеш сказати, що тебе жодного разу не вдарили й не штурхнули? — спитав пастор Коллінз після того, як я ствердно відповів на питання містера Байо.
— Ні, сер, — сказав я.
— Бене, кажи правду, — промовив батько. Він зиркнув назад. — Будь ласка, кажи правду.
Я знову зустрівся з ним очима і цього разу не зміг відвернутися. Замість того щоб говорити, я заплакав.
Містер Байо потягнувся до моєї руки й стис її, приказуючи:
— Пробач, пробач. Ma su ku mo — не треба плакати. — Він розкошував, коли говорив зі мною і моїми братами мовою йоруба. У свої попередні відвідини Нігерії, в 1991 році, він часто жартував, що ми з братами, усього лише діти, вивчили йорубу, мову Акуре, краще за своїх батьків.
— Бене, — погукав своїм лагідним голосом пастор Коллінз, коли фургон підібрався до нашого району.
— Сер, — відізвався я.
— Ти є і будеш великою людиною. — Він підняв одну руку від керма. — Навіть якщо тебе засадять туди — я сподіваюся, що таки ні, і що Господь такого не допустить…
— Так, амінь, — втрутився батько.
— Але коли таке й станеться, знай, що немає нічого величнішого, нічого шляхетнішого, ніж постраждати за своїх братів. Ні! Нічого величнішого за це нема. Наш Господь каже: «Бо немає більшої любови, аніж у того, хто страждає за друзів своїх».
— Так! Дуже правильно, — нависпів протягнув батько, гаряче киваючи.
— Коли тебе й посадовлять туди, ти страждатимеш не просто за друзів, а за своїх братів. — На це відгукнулася сума батькового громового «так» і закордонно акцентованого «абсолютно правильно, пасторе» містера Байо.
— Нічого, — повторив пастор.
Тоді батькове йодлювання «так-так-так» зірвалося в крайнощі, заглушивши пастора. Вгамувавшись, він урочисто й розлого подякував пастору. Решту шляху ми їхали мовчки. Хоч мій страх перед ув’язненням і виріс, думка про те, що яке б покарання мені не випало, я зустріну його заради своїх братів, заспокоювала мене. Дивне то було відчуття.
Коли ми дісталися додому, я був надбитим глиняним глечиком, повним пилу. Девід вештався навколо, дивлячись на мене з відстані, але уникаючи моїх очей і відскакуючи назад щоразу, як я тягнувся, щоб узяти його за руку. Я бродив будинком, як обірваний зайда, що раптом опинився при дворі правителя. Я ступав обережно і не заходив до своєї кімнати. Кожен крок викликав з пам’яті минуле, що являлося мені з приголомшливою реальністю. Мене мало турбували дні, котрі я провів на невимощеній підлозі схожої на клітку кімнати, де я мусив просидіти багато днів у товаристві самої лише книжки. Мене турбував той вплив, який справило моє ув’язнення, а ще невідоме місцеперебування мого брата, на батьків, особливо на матір. Купаючись, я думав про те, що минулого тижня розповів мені в залі суду батько, коли, перед початком засідання, підвів мене до кутка зали й похмуро сказав: «Маю тобі дещо розповісти». Я помітив, що він плакав. Коли ми відійшли так, що нас нікому не було чутно, він кивнув і видавив із себе усмішку, щоб прикрити своє горе. Він знову підняв голову, глянув на мене й провів пальцем по куточках очей, щоб утерти сльози. Він зняв окуляри й подивився на мене ушкодженим оком. Від самого того дня, коли він повернувся додому з пластиром на очі й шрамом з лівого боку обличчя, він носив їх майже постійно. Він нахилився вперед, узяв мене за руку й зашепотів.
— Ge nti, Azikiwe, — сказав він майже нечутно мовою іґбо. — Ти зробив велику справу. Ge nti, eh. Не шкодуй про це, але твоя мати не повинна дізнатися й слова з того, що я тобі зараз розкажу.
Я кивнув.
— Добре, — сказав він англійською так само невловимо. — Вона ніколи не повинна дізнатися. Розумієш, у мене була не катаракта, а… — Він замовк, не зводячи з мене уважного погляду. — Це зробив той скаженець, якого ви вбили.
— І! — Крик, що вирвався в мене, привернув увагу людей навколо. Навіть матір підняла голову з того місця, де вона сиділа разом із Девідом, склавши руки на своєму вразливому тілі.
— Я ж казав тобі не кричати, — мовив батько, як налякана дитина, зиркнувши в материн бік. — Розумієш, той навіжений прийшов на поминальну по твоїх братах службу, і мене це роз’ятрило. Я відчув сором, я вирішив, що годі йому нас мучити. Я хотів убити його власними руками, коли вже ані люди, ані влада не хотіли робити це за мене. Я пішов з ножем, але коли наблизився до нього, він жбурнув мені в обличчя вміст своєї тарілки. Той, кого ви вбили, ледь не осліпив мене.
Він склав руки, а я намагався втямити те, що він мені розповів. Той день, коли він повернувся, я й зараз бачу так само ясно, як і теперішнє. Він підвівся й пішов через залу, а я сидів і думав про те, як в Омі-Алі плаває риба, і як вона зависає на одному місці, коли її підхоплює зустрічна течія.
Докупавшись, я розтер тіло батьковим рушником, а тоді обернув його навколо себе. Я заново програв у себе в голові те, що сказав мені батько перед тим, як ми увійшли у дім.
— Байо роздобув канадські візи для вас обох. Якби цього не сталося, ви обидва вже прямували б туди.
Я знову почав горювати й після ванни повернувся до вітальні в сльозах. Містер Байо сидів навпроти батька, розклавши руки на колінах, а очі не зводив із батькового обличчя.
— Сідай, — сказав містер Байо. — Бенні, коли ти підеш туди сьогодні — не бійся. Не бійся нічого. Ти дитина, а той, кого ти вбив, був не просто божевільним, але таким божевільним, що завдав тобі горя. Було б неправильно кидати тебе за це до в’язниці. Піди туди, розкажи, що зробив, і тебе звільнять. — Він помовчав. — О ні, не плач.
— Азіківе, я казав тобі цього не робити, — сказав батько.
— Ні, Еме, не треба. Він же дитина, — сказав містер Байо. — Тебе звільнять, а я наступного дня заберу тебе до Канади. Саме тому я й досі тут — бо чекаю на тебе. Чуєш мене?
Я кивнув.
— Тоді витри очі, будь ласка.
Згадка про Канаду знову прошила мені серце думкою про те, наскільки близьким я був до того, щоб поїхати у краї з фотографій, що він нам висилав, та жити у будинку з дерева, ходити під голими деревами, під якими дві його доньки, Кемі й Шайо, позували фотографу на велосипедах. Я подумав про ту «західну освіту», той феномен, якого так прагнув, як єдиної речі, котра за час мого дорослішання здавалась мені здатною ощасливити батька, а тепер вислизала з моїх рук. Відчуття втраченої можливості так приголомшило мене, що я без жодних роздумів упав на коліна, вхопив його руками за ноги й запричитав:
— Будь ласка, містере Байо, заберіть мене зараз, чом би вам не забрати мене просто зараз?
Якусь мить вони з батьком перезиралися, бо їм забракло слів.
— Татку, будь ласка, скажи йому забрати мене зараз, — благав я, склавши долоні разом. — Скажи йому забрати мене зараз, будь ласка, татку.
У відповідь батько впустив голову в долоні й заплакав. До мене дійшло, що це вперше батько, наш батько, могутній чоловік, не міг мені допомогти — він став прирученим орлом з поламаними пазурами й понівеченим дзьобом.
— Бене, послухай, — заговорив містер Байо, але я не слухав. Я думав про політ на справжньому літаку, про те, щоб ширяти у небі, як той птах. Після розмови минуло немало часу, коли я нарешті зміг усвідомити його тодішні слова: — Я не можу взяти тебе зараз, тому що, як ти розумієш, твого батька арештують. Спочатку ми повинні зустрітися з ними. Не хвилюйся, тебе звільнять. У них нема іншого вибору.
Він узяв мене за руку й поклав до неї хустинку, сказавши:
— Будь ласка, утри сльози.
Я сховав обличчя в хустинці, щоб мати змогу — нехай усього на мить — сховатися від світу, що став океаном вогню, який намірився знищити мене, нещасного малого метелика.