Рибалки

7 Сокольнича

ати була сокольничою.

Вона стояла на пагорбі й стежила за небом, намагаючись відігнати все лихе, що сунуло по її дітей. У кишенях її розуму лежали копії наших розумів, тож вона вміла легко вловлювати негаразди, ще коли вони тільки починали формуватися, як моряки впізнають у небі зародок майбутньої бурі. Вона іноді підслуховувала за нами, намагаючись ухопити уривки наших розмов, ще до того, як батько поїхав з Акуре. Бувало, що коли ми збиралися в кімнаті братів, один із нас навшпиньки крався до дверей, щоб глянути, чи не стоїть за ними вона. Він зненацька відчиняв двері й ловив її на гарячому. Але, як сокольничий, який дуже добре знає своїх птахів, вона часто успішно за нами слідкувала. Певно, вона вже відчула, що з Ікенною щось не так, та коли побачила пошматований календар М.К.О., зрозуміла, учула, переконалася, що той проходить через метаморфозу. Тому, намагаючись дізнатися, що її спричинило, мати й підлестилася до Обембе, щоб той видав подробиці зустрічі з Абулу.

Хоч Обембе й приховав, що сталося, коли Абулу пішов геть, — ту частину, де він розповів нам, що сказав Абулу, коли пролетів літак, — матір усе одно охопило страхітливе горе. Після кожного епізоду розповіді вона вставляла боязкі вигуки: «Боже мій, Боже мій», а коли Обембе договорив, вона підвелася, кусаючи губи і тремтячи, вочевидь, від нищівного тиску зсередини. Вона вийшла з нашої кімнати, не сказавши ані слова, тільки здригаючись усім тілом, ніби застужена, а ми з Обембе сиділи й гадали, що зробили б із нами наші брати, якби дізналися, що ми видали їй цю таємницю. Аж раптом я почув її голос, а тоді їхній — вона зажадала знати, як це вони не розповіли їй про те, що з ними таке сталося. Ледве мати вийшла з їхньої кімнати, розлючений Ікенна увірвався до нашої й спитав, котрий це телепень не втримав язика. Обембе бідкався, що вона присилувала його розповісти, і навмисне робив це голосно, щоб мати почула його і втрутилася. Вона так і зробила. Ікенна вийшов, заприсягнувшись покарати нас, коли її не буде поруч.

За годину, коли мати нібито трохи відійшла, вона зібрала нас у вітальні. На її голові ззаду була пов’язана хустина, схожа за формою на пташиний хвіст, — ознака того, що вона молилася.

— Коли я йду до струмка, — сказала мати сиплим і надламаним голосом, — то несу із собою уду. Я нахиляюсь до води й наповнюю уду. Я йду від струмка… — Ікенна дико позіхнув і зітхнув. Мати замовкла на мить, а тоді продовжила, дивлячись на нього: — Я йду додому, у свій дім. А діставшись його, я ставлю горщика на землю і бачу, що він порожній.

Вона дала словам дійти до нас, обводячи всіх очима. Я уявив, як вона йде вздовж річки з глиняним горщиком уду на голові, а покладена під нього скручена кількома кільцями раппа допомагає рівно його тримати. Мене так затягла і зворушила ця проста історія, а ще інтонація, з якою вона її розповіла, що мені не дуже й хотілося знати, що вона означає, бо знав, що такі історії, розказані після якогось нашого негідного вчинку, завжди мали в собі приховане значення, бо мати говорила і думала притчами.

— Ви, мої діти, — продовжувала вона, — витекли з мого уду. Я думала, що ви в моїх руках, що я несу вас у своєму уду, що моє життя повне вами… — вона витягла руки й склала їх чотирикутником, — але я помилялася. Просто під моїм носом ви тижнями ходили до річки й рибалили. А тепер виходить, що ви ще довше приховували від мене смертельну таємницю, тоді як я вважала, що ви в безпеці, що я знатиму, коли вам щось загрожуватиме.

Вона похитала головою.

— Вас треба очистити від усіх злих чарів, які наклав на вас Абулу. Увечері ми всі підемо на службу до церкви, тож нікуди сьогодні не ходіть, — сказала мати. — О четвертій усі зберемося й підемо до церкви.

З материної кімнати, де Девід залишився з малою Нкем, долинув його грайливий сміх, заповнивши тишу, що утворилася після завершення материної промови, коли вона просто дивилася на нас, прагнучи переконатися, що її слова до нас дійшли.

Вона підвелася й пішла до своєї кімнати, аж раптом різко зупинилася, почувши, як Ікенна щось сказав.

— Що? — спитала вона. — Ikenna, isi gini? — Що ти сказав?

— Я сказав, що не хочу йти до церкви ні на яке очищення, — відповів Ікенна, знову переходячи на іґбо. — Я не зможу витерпіти стояння перед тим зібранням і людей, що нависатимуть наді мною і намагатимуться вигнати з мене якісь чари. — Він рвучко підвівся з крісла. — Я просто не хочу. В мені не сидять ніякі демони. Усе гаразд.

— Ікенно, чи ти розгубив увесь розум? — спитала мати.

— Ні, мамо, але я просто не хочу туди йти.

— Що? — вигукнула мати. — Ікенно?

— Це правда, мамо, — відповів він. — Я просто не хочу… — він похитав головою. — Я просто не хочу, мамо, biko — будь ласка, я не хочу йти ні до якої церкви.

Боджа, котрий не балакав з Ікенною від самої їхньої суперечки через телепрограму, звівся на ноги й сказав:

— Я теж, мамо. Я не піду ні на яке очищення. Я не думаю, що мені чи ще комусь потрібне позбавлення від будь-чого. Я туди не піду.

Мати хотіла щось сказати, але слова в її горлі зірвалися донизу, як у людини, яка стала мимо щабля на драбині. Вона переводила вражений погляд від Ікенни до Боджі й назад.

— Ікенно, Боджанонімеокпу, чи ми вас нічого не навчили? Хіба ви хочете, щоб те пророцтво справдилося? — по краях її рота, що залишився розкритим, повиступали маленькі бульбашки слини, що полускалися, коли вона знову заговорила. — Ікенно, поглянь, як воно вже тебе захопило. Як ти гадаєш, чому ж ти тоді отак поводишся, якщо не через те, що вважаєш, буцім твої брати тебе вб’ють? А тепер ти стоїш отут, дивишся на мене й кажеш, що тобі не потрібні молитви, — тобі не потрібне очищення? Невже наші з Еме роки виховання й намагань нічого вас не навчили? Га?

Мати вигукнула останнє запитання, театрально здійнявши руки вгору. Але Ікенна з рішучістю, якою можна було розбити залізні ворота, уперто сказав:

— Я все одно нікуди не піду.

І, вочевидь, підбадьорений підтримкою Боджі, пішов до своєї кімнати. Щойно він зачинив двері, Боджа подався у протилежному напрямку — до кімнати, яку я ділив з Обембе. Мати мовчки сіла у крісло й поринула у глибину повного горщика думок, зціпивши руки й ворушачи губами, нечутно промовляючи щось із іменем Ікенни. Девід ганявся за своїм м’ячем, тупав ногами й голосно сміявся, намагаючись самотужки зобразити галас цілого стадіону футбольних уболівальників. Тим часом до матері підійшов Обембе.

— Мамо, ми з Беном підемо з тобою, — сказав він.

Мати поглянула на нього заволоченими слізьми очима.

— Ікенна… і Боджа… тепер чужі, — затиналася вона, хитаючи головою. Обембе підсунувся ближче до неї й поплескав по плечі своїми довгими худими руками, а вона повторила: — Тепер вони чужі.

Решту дня, до тієї миті, як ми пішли до церкви, я просидів, розмірковуючи про все, що сталося, — про те, як видіння Абулу спричинило все, що Ікенна зробив із собою і всіма нами. Я вже забув про зустріч із божевільним, особливо тому, що одразу після неї Боджа попередив нас із Обембе, щоб ми нікому про неї не розповідали. Коли я одного разу спитав Обембе, чому той більше нас не любить, він відповів, що через батькове покарання. І я повірив йому, але тепер мені стало зрозуміло, що я помилявся.

Пізніше, чекаючи, поки мати вбереться до церкви, я поглянув на етажерку у вітальні. Її вкривала ковдра пилу, а в кутку затягнуло павутинням. Усе це були знаки батькової відсутності. Коли він був удома, ми по черзі, кожен по тижню, прибирали на тих полицях, але за кілька тижнів після його від’їзду ми закинули цей обов’язок, а мати не змогла як слід примусити нас його виконувати. За батькової відсутності зовнішні кордони будинку ніби чарівним чином розширилися, наче невидимі будівельники розсунули стіни, як у паперовому будиночку, і збільшили його. Поки батько був із нами, і навіть коли його очі не відривалися від газети чи книжки, самої його присутності було достатньо, щоб підтримувати найсуворіший порядок, і ми дбали про те, що він часто називав «декорумом» будинку. Оскільки я вважав, що відмова моїх братів піти з нами до церкви зруйнувала ці чари, я сумував за батьком і невимовно прагнув, щоб він повернувся.

Того вечора ми з Обембе пішли з матір’ю до нашої Церкви Божественного Зібрання, що стояла на довгій вулиці, яка вела до поштамту. Мати тримала Девіда за руку й прилаштувала Нкем на своїй спині, підперезавшись раппою. Аби вони не упріли і їхню шкіру не обсипало, вона припудрила їм шиї, від чого здавалося, що вони збираються на маскарад. Церква мала велику залу з люстрами, що звисали на довгих шнурках із чотирьох кутів стелі. Молода жінка в білому вбранні, набагато світліша за типових мешканців цієї частини Африки, співала з кафедри «Дивну милість» з іноземним акцентом. Ми боком пройшли між двома рядами людей, більшість з яких проводжала мене поглядами, аж у мене з’явилося відчуття, що за мною стежать. Моя підозра зросла, коли мати підійшла до задньої частини кафедри, де сидів пастор із дружиною та старійшинами, і щось зашепотіла пасторові на вухо. Коли жінка доспівала, пастор у сорочці з краваткою й у штанях на підтяжках вийшов на підвищення.

— Браття і сестри, — почав він так голосно, що динаміки коло нашого ряду крехнули й замовкли, тож нам довелося ловити його голос, що долинав з динаміка на іншому боці зали. — Перш ніж почати сьогодні говорити про слово Боже, хочу сказати таке: мені щойно повідомили, що диявол у подобі Абулу, одержимого демонами самопроголошеного пророка, котрий, як ви всі знаєте, завдав так багато лиха жителям нашого міста, приходив до будинку нашого любого брата Джеймса Аґву. Ви всі його знаєте, він чоловік нашої любої сестри Пауліни Адаку Аґву. Дехто з вас чув, що в нього багато дітей, котрі, як розповіла мені наша сестра, були впіймані за риболовлею на Омі-Алі, коло вулиці Алаґбака.

Паствою пробігло тихе бурмотіння подиву.

— Абулу підійшов до тих дітей і наплів їм брехні, — продовжував пастор Коллінз, підвищуючи голос і яро викрикуючи слова в мікрофон. — Браття й сестри, ви всі знаєте, що його пророцтва не від Бога, а від…

— Диявола! — в один голос крикнула паства.

— Це так. А коли вони від диявола, їх треба відкинути.

— Так! — хором відповіли вони.

— Я вас не чую! — крикнув пастор у мікрофон, трясучи кулаком. — Я сказав, що коли вони від диявола, ми мусимо їх…

— Відкинути! — заволала паства з такою ревністю, що те слово пролунало, як бойовий клич. Малі діти по всій церкві — разом із Нкем, котра, мабуть, злякалася цього реву — почали плакати.

— Ми готові їх відкинути?

Паства загуділа на знак згоди, а материн голос лунав над іншими й звучав ще кілька секунд потому, як решта замовкла. Я глянув на неї й побачив, що вона знову заплакала.

— Тоді станьмо й відкиньмо це пророцтво в ім’я Господа нашого Ісуса Христа.

Ряди людей підвелися, поскакували на ноги й занурилися в екзальтований сеанс несамовитих молитов.

Материні намагання зцілити свого сина, Ікенну, минали для нього марно, адже пророцтво, як роздратований звір, несамовито нищило його розум лютим божевіллям, зривало картини, ламало стіни, викидало все із шаф і перевертало столи, поки все, що він знав, усе, чим він був, і все, чим він став, не впало на землю гармидером. Для мого брата Ікенни страх смерті, віщуваної Абулу, став осяжним, заґратованим світом, у якому його було незворотно ув’язнено і за межами якого нічого не існувало.

Якось я чув, що коли страх заволодіває серцем людини, він її принижує. Так можна сказати і про мого брата, бо коли страх заволодів його серцем, він забрав у нього дуже багато: його спокій, його відносини з людьми, його здоров’я, навіть його віру.

Ікенна почав сам ходити до школи, де вони вчилися з Боджею. Він прокидався ще о сьомій і не снідав, аби тільки не йти з ним разом. Він також почав пропускати обіди й вечері, коли на них готували ебу чи товчений ямс — страви, які їли з однієї миски. Як наслідок, він почав виснажуватися, поки між ключицями й шиєю не з’явилися глибокі западини, а на обличчі не проступили вилиці. А трохи згодом білки його очей забарвилися блідо-жовтим.

Мати все бачила. Вона протестувала, благала й погрожувала, але він не слухав. Одного ранку, десь наприкінці шкільної чверті, вона замкнула двері й наполягла, щоб Ікенна поснідав, перш ніж іти до школи. Ікенна був спустошений, бо того дня мав складати іспит. Він благав матір дозволити йому піти.

— Хіба це не моє тіло? Чи тобі не все одно, їм я чи ні? Облиш мене, чого ти не даси мені спокій? — він зірвався й заридав, але мати наполягала, поки він нарешті покірно не поїв.

Жуючи омлет із хлібом, він нарікав на неї й усіх нас. Він казав, що родина його ненавидить, і присягнувся дуже скоро піти з дому й ніколи не повертатися.

— От побачите, — пригрозив він, витираючи очі зворотним боком долоні. — Усе це скоро скінчиться, і ви звільнитеся від мене — от побачите.

— Але ж ти знаєш, що це неправда, — відповіла мати. — Ніхто тебе не ненавидить — ані я, ані жоден із твоїх братів. Ти сам собі навигадував усе це через страх, той самий страх, який ти сам плекаєш і підігріваєш власними руками, Ікенно. Ти вирішив довіритися видінням божевільного, нікчемного чоловіка, якого навіть важко назвати людською істотою, Ікенно. Він навіть не значніший за… з чим би його порівняти… за рибу, ні, за пуголовків, яких ви ловили у річці. Так, пуголовків. Ось днями люди на ринку казали, як той самий чоловік натрапив на гурт корів, які паслися на вигоні, і телята ссали материні вим’я, зайшов між корови й теж почав ссати вим’я однієї з них! — мати демонстративно плюнула, щоб показати всю огиду до самої думки про людину, що ссе вим’я корови. — Як можна вірити словам того, хто ссе коров’ячі цицьки? Ні, Ікенно, ти сам собі все заподіяв, чуєш? Тобі нема кого винуватити. Ми молилися за тебе навіть тоді, коли ти відмовився молитися за себе сам. Не звинувачуй нікого в тому, що живеш у нікчемному страху.

Здавалось, Ікенна, вперши порожній погляд у стіну перед собою, прислухався до матері. Якоїсь миті було схоже, що він усвідомив свою дурість; що материні слова надрізали його серце, в якому набралася чорна кров страху, і вся вона витекла геть. Він мовчки доїв свій сніданок за столом, уперше за тривалий час. А закінчивши, пробурмотів матері «дякую», чого не робив кілька тижнів. Він відніс тарілку з приборами на кухню й вимив їх, як учила мати, а не залишив на столі у своїй кімнаті, як робив останніми тижнями. А тоді він пішов до школи.

Коли він вийшов, Боджа, котрий щойно почистив зуби і тепер чекав, поки Обембе звільнить туалет, зайшов до вітальні, замотаний у рушник із ванної, що він його ділив з Ікенною.

— Я боюся, що він справдить свою погрозу й піде геть, — сказав він матері.

Мати похитала головою, не відводячи очей від холодильника, який почала витирати ганчіркою. А тоді, нахилившись усередину так, що за дверцятами холодильника виднілися тільки її ноги, сказала:

— Не піде. Куди йому йти?

— Не знаю, — відповів Боджа, — але я боюся.

— Не піде. Страх уже недовго його триматиме, він покине його, — материн голос звучав упевнено, і я точно знаю, що на той час вона в це вірила.

Мати продовжувала свої спроби зцілити й захистити Ікенну. Пригадую один недільний день, коли до нас прийшла Ія Іябо, а ми саме їли квасолю, мариновану в соусі з пальмової олії. Я бачив метушню за межами нашого двору, але нас було навчено не виходити дивитися на такі збори, як це робили інші діти. «Хтось може бути озброєний, — завжди попереджав батько, — хтось може вистрілити, і у вас можуть влучити». Тож ми сиділи по кімнатах, бо мати була вдома, а вона б покарала порушника або розповіла б усе батькові. Наступного дня Боджа мав писати дві контрольні — із суспільствознавства та історії — саме з тих двох предметів, які зневажав, — тож він був наїжачився, проклинаючи усіх історичних осіб («дохлі бовдури») у підручнику. Не бажаючи турбувати його та й просто бути поруч із ним, коли він перебував у такому гнівному стані, ми з Обембе сиділи у вітальні разом із матір’ю, коли та жінка постукала в двері.

— А, Ія Іябо! — гукнула мати, швидко підвівшись зі свого крісла, коли жінка увійшла всередину.

— Мама Іке, — сказала жінка, яку я й досі ненавидів за те, що вона нас виказала.

— Ходи, а ходи ж бо, — сказала мати.

Нкем підняла руки від столу і потяглася до жінки, а та зразу підхопила її зі стільця.

— Що сталося? — спитала мати.

— Адеронке, — сказала жінка. — Адеронке вбити свого чоловіка.

— E-woh! — скрикнула мати.

— Wo, bi o se, shele ni, — почала жінка. Вона часто зверталася до матері мовою йоруба, яку мати чудово розуміла, але ніколи не вважала себе обізнаною в ній і ніколи не намагалася нею розмовляти, натомість дозволяючи нам звертатися до людей від її імені. — Бії вчора напитися й прийти додому голим, — сказала Ія Іябо, перейшовши на піджин-англійську. Вона приклала долоні до голови й почала жалібно звиватися.

— Будь ласка, Ія Іябо, заспокойся й розкажи мені.

— Її мале, Он’їладун, воно хворе. Її чоловік зайти додому, вона балакати до нього дати гроші на ліки, а він почина сильно-сильно бити її і мале.

— Chi-neke! — жахнулася матір і приклала долоню до рота.

— Bee ni — це правда, — сказала Ія Іябо. — Адеронке казати коли він бити хворе мале, вона дуже боятися його алкоголь, каже я тебе вбити, і вона вдарити чоловіка стільцем.

— Ох-ох, — затиналася мати.

— Чоловік вмерти, — сказала Ія Іябо. — Вмерти просто так.

Жінка сіла на підлогу, прихилилася головою до дверей і почала хитатися й трусити ногами. Мати деякий час вражено стояла на місці, а тоді враз наче злякалася й обійняла себе. Почувши новину про смерть Оґи Бії, я одразу ж забув про їжу, яку щойно загріб до рота, бо знав, що він був пропащою людиною. Він нагадував цапа. Хоч і не бувши божевільним, він гарчав і тупав ногами, коли доходив до свого звичайного стану сп’яніння. Вранці ми часто бачили його, йдучи до школи — він ішов додому тверезим, та вже надвечір знову вештався околицею п’яний.

— А знаєш, — сказала мама Іябо, протираючи очі, — я не думати вона вбити його з ясним розумом.

— Ох, що ти хочеш сказати? — спитала мати.

— Бо той скажений, Абулу. Він казати Бії, що його вбити те, що він цінувати понад усе. А тепер його жінка вбити його.

Матір ніби щось ужалило. Вона поглянула на наші обличчя — на мене, Боджу й Обембе — і ввібрала наші погляди своїми очима. Звідкись, не з вітальні, почулося, як хтось підвівся з крісла, а тоді двері тихенько прочинилися, і той хтось з’явився в кімнаті. Хоч я й не озирнувся, щоб побачити його, але зрозумів. Було ясно, що і мати, і всі у вітальні теж знали, що то Ікенна.

— Ні, ні, — гучно сказала мати. — Ія Іябо, я не хочу, щоб ти розповідала тут оті небилиці, оті нісенітниці.

— Але…

— Я кажу ні! — крикнула мати. — Як можна вірити, що якийсь там божевільний може бачити майбутнє? Як?

— Але мамо Іке, — пробурмотіла жінка. — Казали ж, що він…

— Ні, — сказала мати. — Де тепер Адеронке?

— У поліції.

Мати похитала головою.

— Вони її арештувати, — сказала Ія Іябо.

— Ходімо балакати надвір, — сказала мати.

Жінка підвелася, і вони разом пішли надвір, а за ними подалася Нкем. Коли вони вийшли, Ікенна залишився стояти на місці. Його очі заклякли, наче в ляльки. Несподівано він схопився за живіт і помчав до ванної, звідки почулися здавлені звуки блювання у раковину. Саме тоді почалася його хвороба, коли страх забрав у нього здоров’я, бо здавалося, що розповідь про смерть того чоловіка закріпила в ньому відчуття незаперечної невідворотності передбачень Абулу, і тому в нього дим почав підніматися над тим, що ще не загорілося.

Кількома днями пізніше, у суботу вранці, ми всі снідали смаженим ямсом і кукурудзяним пюре, коли раптом Ікенна, який щойно поїв і пішов до своєї кімнати, вискочив з неї, тримаючись однією рукою за живіт і стогнучи. Перш ніж ми встигли зрозуміти, що й до чого, жменя вивергнутої їжі упала на плитки підлоги позаду блакитного крісла, яке ми називали «батьковим троном». Ікенна прямував до ванної, але зараз, ослаблений силою, яку він міг лиш намагатися стримати, упав на одне коліно й блював, частково сховавшись за кріслом.

Мати підбігла до нього з кухні, гукаючи «Ікенно! Ікенно!», і спробувала його підняти, але він почав казати, що все гаразд, хоча сам став блідий і хворий на вигляд.

— Що з тобою, Ікенно? Коли це почалося? — спитала мати, коли той вгамувався, але він не відповідав.

— Ікенно, чого, чого ти не відповідаєш, чого? Чого, чуєш?

— Не знаю, — пробурмотів він. — Будь ласка, дай мені піти вмитися.

Мати відпустила його руку, і поки він ішов до ванної, Боджа сказав: «Мені шкода, Іке». Я сказав те саме. І Обембе. І Девід теж. Хоч Ікенна й не відповів на будь-чиї співчуття, цього разу він не гахнув дверима. Він причинив їх і тихенько замкнув.

Щойно Ікенна зник з наших очей, Боджа побіг на кухню й повернувся з віником — жмутом тоненьких, мов голки, прутиків рафії, пальмового волокна, перев’язаних міцною мотузкою, — і совком. Оця його швидкість, з якою він кинувся прибирати бруд, і зворушила матір.

— Ікенно, ти живеш у страху, що один з братів уб’є тебе, — голосно звернулася вона до Ікенни, щоб він почув її за плескотом води, — але вийди й подивися…

— Ні, ні, ні, Нне, ні. Будь ласка, не кажи… — гаряче почав благати Боджа.

— Облиш, дай мені розповісти йому, — сказала мати. — Ікенно, вийди й подивися, просто вийди й… — Боджа протестував, кажучи, що Ікенна навряд чи зрадіє, коли дізнається, що він прибрав його блювоту, але переконати матір було неможливо.

— Подивись, як ті самі твої брати підмітають за тобою, — продовжувала вона. — Прибирають твою блювоту. Вийди й поглянь, як ці «вороги» піклуються про тебе, хоч ти цього й не бажаєш.

Можливо, саме через це Ікенна того дня й не виходив із ванни так довго, але нарешті він таки вийшов, обмотаний рушником. На той час Боджа начисто підмів і навіть вимив ганчіркою плями на підлозі, стіні й задній стінці крісла, на яких позастигала блювота. Мати побризкала усюди антисептичною рідиною, а тоді змусила Ікенну піти з нею до лікарні, пригрозивши, що як він відмовиться, то вона телефонуватиме батькові. Ікенна знав, як серйозно батько ставився до питань здоров’я, тож підкорився.

Я перелякано заціпенів, коли за кілька годин мати повернулася додому сама. Ікенна захворів на тиф, і його поклали до лікарні на курс внутрішньовенних ін’єкцій. Коли ми з Обембе, охоплені страхом, розревілися, мати заспокоїла нас, запевнивши, що його відпустять наступного дня і що він обов’язково видужає.

Але я почав боятися, що з Ікенною станеться щось лихе. У школі я багато не балакав і ліз битися з будь-ким, хто мене зачіпав, поки один із завучів не відшмагав мене. Таке бувало нечасто, бо я був слухняною дитиною не тільки перед батьками, а й перед учителями. Мене лякали тілесні покарання, і я робив усе, щоб до них не доводити. Але сум, що охопив мене через погіршення братового стану, розпалив у мені гірку відразу до всього на світі, особливо до школи й усього, що в ній відбувалося. Надію на порятунок мого брата було знищено. Я боявся за нього.

Слідом за здоров’ям та добрим самопочуттям отрута забрала в Ікенни віру. Він не відвідував церкву три неділі поспіль, посилаючись на свою хворобу, — а до того в одну неділю не пішов, бо дві доби лежав у лікарні. Але на ранок наступної, можливо, набравшись сміливості через те, що батько, який поїхав до Ґани на тримісячне стажування, не міг навідатися до Акуре раніше цього терміну, Ікенна оголосив, що він просто не хоче йти до церкви.

— Чи я правильно тебе почула, Ікенно? — спитала мати.

— Усе правильно, — різко відказав Ікенна. — Слухай, мамо, я вчений, і я більше не вірю, що Бог існує.

— Що? — скрикнула мати, відступивши назад, ніби наступила на гостру колючку. — Ікенно, що ти таке кажеш?

Він повагався і глибоко насупився.

— Я питаю тебе: що ти таке кажеш, Ікенно?

— Я кажу, що я вчений, — відповів він. Йому довелося сказати «вчений» англійською, бо іґбо не має потрібного слова, і воно прозвучало лунким викликом.

— І? — тиша у відповідь змусила її продовжити. — Договорюй, Ікенно. Договори ті мерзенні слова, які ти щойно сказав. — І вона пішла в наступ, вказуючи пальцем на його обличчя: — Ікенно, послухай оце: єдине, чого ми з Еме ніколи не зможемо прийняти й ніколи не приймемо, це дитина-атеїст. Ніколи!

Вона цмокнула язиком і клацнула двома пальцями над головою, щоб відгородитися цим марновір’ям від можливості такої події.

— Отож, Ікенно, якщо ти й надалі хочеш бути частиною цієї родини і їсти в цьому домі, зараз же підводься зі свого ліжка, інакше ми з тобою вліземо в одні штани.

Ікенну налякала ця погроза, бо мати використовувала вираз «влізти в одні штани» тільки коли її лють досягала вершини. Вона пішла до своєї кімнати й повернулася зі старим батьковим шкіряним паском, наполовину намотаним на зап’ястя, повністю готова відшмагати його — чого вона майже ніколи не робила. Забачивши пасок, Ікенна посунув до ванної, щоб умитися й приготуватися до церкви.

Повертаючись додому після служби, Ікенна йшов попереду нас, щоб мати не з’ясовувала з ним стосунки на людях, і тому що зазвичай вона давала йому ключі, щоб він відчиняв нам ворота. Після церкви вона майже ніколи не йшла прямо додому, а завжди лишалася з малими на жіночі зібрання після служби або навідувала котрусь із подруг у неї вдома. Щойно ми зникли з материних очей, Ікенна наддав ходи. А всі ми тихо йшли за ним. З якоїсь причини Ікенна вибрав довшу дорогу через вулицю Іджока, яку населяли бідняки, що жили в дешевих, здебільшого нефарбованих будинках і дерев’яних халупах. Майже на кожному розі цього брудного району гралися діти. Були там дівчатка, які стрибали собі по намальованих на землі класах. Якийсь хлопець, не старший за три роки, присів над чимось схожим на землисті мотузки екскрементів, що вилазили з нього й укладалися в лиху з виду пірамідку. Коли пірамідка сформувалася й почала отруювати повітря, хлопчик побіг гратися далі, шкрябаючи ґрунт паличкою й не звертаючи уваги на хмару мух, що вилися навколо його сідала. Ми з братами сплюнули на землю, а тоді, послухавшись незаперечного голосу інстинктів, негайно витерли плювки підошвами взуття, а Боджа облаяв малого і людей, які жили в цьому районі, «свиньми, просто свиньми». Обембе трохи затримався позаду, намагаючись начисто вичовгати свою слину. Плюнувши й витерши слину з землі, ми підкорялися повір’ю, яке казало, що коли на чиюсь слину наступить вагітна жінка, то така людина, якщо то чоловік, назавжди стане імпотентом, що я на той час розумів, як «той орган магічним чином зникне».

Та вулиця справді була дуже брудна. На ній, у незавершеній двоповерховій будівлі, єдиній на вулиці з мощеною підлогою, жив із батьками наш друг Кайоде. Будинок був настільки сирий, що безформні бетонні стовпи і їх залізний каркас стирчали з горища, тягнучись угору скелетастими прутами. Купи голої цегли, розкидані по всьому двору, зеленіли від моху. В ямках цеглин і в проміжках між ними гніздилися хмари ящірок і сцинків, що бігали тут і там. Кайоде розповідав нам, що якось його мати знайшла ящірку в баку на кухні, де вони тримали питну воду. Дохла ящірка кілька днів плавала там непоміченою, поки вода не набула кислого присмаку. Коли його мати випорожнила бак, на землю разом із водою виплеснулася дохла ящірка з удвоє розбухлою головою, і, як і все, що потонуло, вона почала розкладатися. Майже на кожному розі того району купи сміття перегороджували тротуар і сягали узбіччя дороги. Відкриті стічні канали в деяких місцях позабивалися сміттям, і воно накопичувалося й набухало пухлинами, обвивало пішохідні містки, як удав, гніздилося, як пташка, між двома кіосками при дорозі, набивалося у мілкі ямки й шаруділо під ногами на людних майданчиках. І скрізь у тій місцині висіло затхле повітря, пов’язуючи будинки докупи невидимим смородом.

Сонце шаленіло в небі, і дерева утворювали під своїми кронами темні затінки. Прямо на вулиці якась жінка смажила рибу на плиті під стіною дерев’яної халупи. Клуби диму мірно здіймалися з обох боків плити і докочувалися до нас. Ми перейшли на інший бік дороги між припаркованою вантажівкою і верандою будинку, крізь яку я мимохідь побачив його інтер’єр: там двоє чоловіків сиділи на коричневій канапі й жестикулювали, а між ними гудів і повільно повертав свою голову стоячий вентилятор. Під столик перед верандою забилися коза з козенятами, оточені з усіх боків чорними горошинами власного посліду.

Коли ми дісталися свого двору і чекали, поки Ікенна відчинить ворота, Боджа сказав:

— Я бачив, як Абулу намагався увійти до церкви під час служби, але його не пустили, бо він був голий.

Боджа раніше приєднався до гурту хлопців, які по черзі грали в нашій церкві на барабанах. Того дня грав саме він, сидячи попереду біля вівтаря, — і таким чином він міг бачити, як Абулу заходив крізь двері церкви позаду нас. Ікенна нишпорив у кишені в пошуках ключа, що зачепився за сплетіння розтороченої матерії й ниточок і замотався так, що його було важко дістати. Його кишеня була брудна й заляпана чорнилом, і коли він вивернув її назовні, маленькі крихти арахісу дощем посипалися на землю. Не досягши успіху в розплутуванні ключа, вирвав його силою, продерши в кишені дірку. Він саме почав повертати ключа у воротах, коли Боджа сказав:

— Іке, я знаю, що ти віриш у те пророцтво, але ми всі діти Божі…

— А він пророк, — різко відповів Ікенна.

Він відчинив двері у воротах і витяг ключа зі щілини, а Боджа сказав:

— Так, але він не Бог.

— Звідки ти знаєш? — гиркнув Ікенна, повернувшись до Боджі. — Я тебе питаю: звідки ти знаєш?

— Він не Бог, Іке, я впевнений.

— Які в тебе докази? Які в тебе докази, га?

Боджа не відповів. Погляд Ікенни здійнявся понад нашими головами, ми всі простежили за ним і побачили предмет, що привернув його увагу, — повітряного змія, зробленого з поліетиленових торбинок, що ширяв у повітрі десь віддалік.

— Але те, що він передбачив, узагалі не може збутися, — сказав Боджа. — Слухай, він говорив про червону річку. Він сказав, що ти попливеш червоною річкою. Як річка взагалі може бути червона? — Він широко розвів руки, щоб підкреслити неможливість такого явища, і подивився на нас, ніби в очікуванні визнання своєї правоти. Обембе згідно кивнув.

— Він же скажений, Іке. Він не знає, що верзе.

Боджа підступив до Ікенни ближче і, в несподіваному пориві хоробрості, поклав руку на його плече.

— Ти мусиш мені вірити, Іке, ти мусиш мені вірити, — сказав він, трясучи Ікенну за плече, ніби намагаючись зруйнувати гору страху в глибині душі свого брата.

Ікенна стояв, опустивши очі додолу, — вочевидь, зворушений словами Боджі. То була мить надії, мить, коли здалося, що ми зможемо повернути того, кого втратили. Як і Боджа, я теж хотів сказати Ікенні, що не зміг би його вбити, але наступним заговорив Обембе.

— Він. Має. Рацію, — затинався Обембе. — Жоден з нас не хоче тебе вбивати. Ми не… Іке… ми навіть не справжні рибалки. Він сказав, що тебе вб’є рибалка, але ми не справжні рибалки.

Ікенна підвів погляд на Обембе, і на його обличчі ясно виступив вираз людини, спантеличеної щойно почутим. В його очах стояли сльози. Тоді настала моя черга.

— Ми не можемо вбити тебе, Іке, ти сильний і більший за нас усіх, — сказав я серйозним голосом, на який тільки зміг спромогтися, підштовхуваний відчуттям, що теж мушу щось сказати. Але я не знав, що надало мені духу взяти його за руку й додати: — Братику Іке, ти казав, що ми тебе ненавидимо, але це неправда. Ми дуже тебе любимо, більше за всіх.

Хоч у ту мить мені запекло в горлі, я сказав якомога спокійніше:

— Ми любимо тебе навіть більше за маму і татка.

Я відступив від нього, і мої очі звернулися до Боджі, який стояв і кивав головою. На мить Ікенна здавався розгубленим. Було схоже, що наші слова вплинули на нього, і вперше за багато тижнів мої очі й очі решти зустрілися з його. Вони були червоні, а лице — бліде, але вираз на ньому був такий неописуваний, такий невпізнанний — наскільки мені на той час дозволяла пам’ять, — що саме так я його тепер здебільшого й пам’ятаю.

Настала мить великої надії, і ми всі чекали, що буде далі. Ніби підштовхнутий якимось духом, що плескав його по спині, він розвернувся й поквапився до своєї кімнати. А згодом прокричав ізвідти:

— Надалі я не хочу, щоб мене хтось турбував. Ви всі займайтеся своїми справами й дайте мені спокій. Попереджаю вас, дайте мені спокій!

Знищивши мир у родині, здоров’я й віру Ікенни, страх знищив його зв’язки з людьми, найтісніші з яких були з нами, його братами. Здавалося, що він надто довго вів свою внутрішню боротьбу і тепер просто хотів її чимшвидше закінчити. Ніби провокуючи пророцтво на те, щоб збутися, він почав робити все, аби нам нашкодити. Через два дні після нашої спроби його переконати ми прокинулись і дізналися, що Ікенна знищив наш дорогоцінний трофей — примірник газети «Акуре Ґеральд» від 15 липня 1993 року. У газеті були наші фотографії, а на титульній сторінці було фото Ікенни з підписом: «Юний герой вивіз братів у безпечне місце». У куточку великої фотографії Ікенни, одразу під назвою газети, у рамці були зображені також наші з Боджею й Обембе обличчя. Та газета не мала ціни, вона була навіть дорожчою нашим серцям відзнакою за відвагу, ніж календар М.К.О. Колись Ікенна убив би за неї кого завгодно. У газеті йшлося про те, як він вивів нас у безпечне місце під час кровопролитних політичних заворушень, у поворотну мить, що докорінно змінила життя в Акуре.

У той історичний день, ледве через два місяці після нашої зустрічі з М.К.О., ми сиділи у школі, коли на вулицях без угаву почали сигналити машини. Я був у своєму класі, де майже всі мали по шість років, і не підозрював про кипучий неспокій в Акуре й по всій Нігерії. Раніше я чув про війну, що сталася колись давно, — війну, про яку батько часто згадував мимохідь. Коли він говорив «до війни», далі йшло речення, не пов’язане з воєнними подіями, яке іноді закінчувалося фразою: «Але війна поклала цьому край». Бували часи, коли, сварячи нас за якусь дію, що відгонила ледачістю чи слабкістю, він розповідав історію свого порятунку під час війни, коли він, десятирічний хлопець, залишився добувати їжу, полювати, годувати й захищати свою матір і молодших сестер, коли вони подалися до великого лісу Оґбуті, тікаючи він нігерійської армії, що вдерлася до нашого села. То був єдиний випадок, коли він хоч якось згадував про те, що було «під час війни». Іноді фраза мінялася на «після війни», а за нею починалося нове речення, що не мало жодного зв’язку зі згаданою війною.

Наша вчителька зникла трохи раніше, коли знадвору почувся гамір і гудіння машин. Щойно вона вийшла, моя класна кімната спорожніла, бо діти вибігли геть і почали кликати своїх матерів. Наша школа була триповерховою. На першому поверсі містився дитсадок і мій підготовчий клас, а наступні класи містилися на другому та третьому поверхах. З вікна свого класу я бачив чимало машин у дуже різних станах: одні стояли з відчиненими дверцятами, інші кудись їхали, треті паркувалися. Я сидів там, чекаючи, поки по мене прийде батько, як і інші батьки, які прийшли по своїх дітей. Але замість нього в моєму класі з’явився Боджа і покликав мене на ім’я. Я відгукнувся, взяв свого портфеля й свою пляшку води.

— Ходи, треба йти додому, — сказав він, перелізаючи до мене через парту.

— Нащо? Почекаймо татка, — сказав я, озираючись навколо.

— Татко не прийде, — сказав він, приклавши пальця до губів, щоб я замовк.

Він потягнув мене за руку й вивів із класу. Ми пробігли між кривими рядами дерев’яних парт і стільців, що були рівненько розставлені до того, як почувся той гамір. Під одним перекинутим стільцем лежав розламаний лоточок із чиїмось обідом — рибою з жовтуватим рисом, що розсипався по підлозі. Надворі мені здалося, що світ було розпиляно надвоє, а ми балансували на краю прірви. Я висмикнув руку з долоні Боджі. Мені хотілося повернутися до свого класу й дочекатися батька.

— Що ти робиш, дурню?! — закричав Боджа. — Там заколот. Там людей убивають. Ходімо додому!

— Треба дочекатися татка, — сказав я, несміливо зробивши за ним кілька кроків.

— Не можна, — заперечив Боджа. — Якщо ті люди вломляться сюди, вони впізнають, що ми хлопці М.К.О, «Діти “Надії’93”», їхні вороги, і нам тут буде небезпечніше, ніж будь-кому.

Його слова розбили мою інертність на друзочки й дуже налякали. Перед ворітьми зібралася юрба здебільшого старших учнів, що прагнули вибратися геть, але ми не пішли в той бік. Ми перейшли через повалений паркан, подалися до ряду пальм, що росли за школою, і приєдналися до Ікенни й Обембе, які вже чекали на нас у кущах під деревом, і ми всі побігли геть.

Повзучі рослини хрустіли під ногами, і повінь повітря увірвалася в мої легені. Кущі виплюнули нас у бік вузької стежки, що за кілька хвилин перетворилася на дорогу, в якій Обембе миттєво впізнав вулицю Ізоло.

Але та вулиця була майже порожня. Ми пробігли повз тартак, де у звичайний день нам довелось би прикривати вуха, щоб уберегти їх від оглушливого галасу деревообробки. Чимало скриплячих вантажівок, що привозили важкі колоди з лісів, стояли там перед горою тирси, але навколо них нікого не було. Звідти ми побачили широку дорогу, смуги якої розмежовував довгий розділювач завширшки як три мої ступні. То була дорога до Центрального банку Нігерії, куди Ікенна запропонував піти, бо це було найближче місце, де ми могли б сховатися, яке охороняли озброєні вартові, і тому, що там працював батько. Ікенна наполягав, що якщо ми туди не підемо, то загони хунти, що затялися вибити всіх, хто підтримує М.К.О. в Акуре, головному місті його рідного штату, просто вб’ють нас. Того дня дорога була сильно засмічена найрізноманітнішими речами — особистим майном, яке люди губили, тікаючи від різанини, — і здавалося, що над Акуре пролетів літак і викинув на нього з великої висоти різні пожитки. Коли ми перейшли на той бік вулиці, де був обнесений стіною двір із деревами, дорогою на скаженій швидкості пролетіла машина, повна людей. Потім на дорозі з’явився «мерседес-бенц» із моєю однокласницею Моджисолою на передньому сидінні. Вона помахала мені рукою, і я помахав у відповідь, але машина не зупинилася.

— Ходімо, — сказав Ікенна, коли машина зникла з очей. — Нам не можна було залишатися у школі — в нас упізнали б хлопців М.К.О., а це було б небезпечно. Ходімо тією дорогою. — Він вказав рукою напрямок, а сам хижо озирнувся, ніби почув щось таке, чого не чули ми.

Кожна трепетна подробиця заворушень, що траплялася мені на очі, кожен запах сповнювали мене реальним страхом смерті. Ми повернули за ріг, коли Ікенна закричав:

— Ні, ні, стійте! Не можна іти головною дорогою, це небезпечно!

Тож ми перейшли на іншу, торгову вулицю, заповнену крамницями, що геть усі були зачинені. Двері однієї з них були виламані, і уламки дерев’яних панелей, всіяні цвяхами, небезпечно звисали з надламаних завіс. Ми були змушені зупинитися десь між зачиненим баром, у якому одне на одному стояли пивні барильця, та вантажівкою, обліпленою рекламками пива «Стар Лаґер», «33», «Ґіннесс» та інших марок. У ту мить почувся крик, що благав про допомогу мовою йоруба, але ми не змогли одразу вловити напрям, звідки він долинув. З однієї крамниці вискочив якийсь чоловік і побіг дорогою до нашої школи. Наш страх перед явною небезпекою наростав.

Ми перейшли звалище у бік вулиці, де побачили будинок у вогні. На його веранді лежав труп чоловіка. Ікенна пригнувся й побіг за будинок, що горів, а ми, усі тремтячи, рвонули слідом. То було вперше, коли я і, можливо, решта моїх братів, побачили мерця. Моє серце калатало, і тоді я усвідомив, як тепло поступово просякує тканину моїх шкільних шортів. Глянувши вниз, я зрозумів, що обмочив їх, і побачив, як на землю зірвалися останні кілька тремтячих крапель. Повз нас протупотів гурт чоловіків, озброєних палицями й мачете, кидаючи навколо злісні погляди й скандуючи: «Смерть Бабанґіді, нехай править Абіол!» Поприсідавши по-жаб’ячому, ми мовчали, як камені, аж поки та група не зникла з очей. Щойно вони пройшли, ми прокралися за один з будинків і знайшли фургон із мерцем і розчиненими лівими передніми дверцятами, припаркований просто біля заднього двору.

З одягу того чоловіка — довгого вільного сенегальського наряду — ми зрозуміли, що він був з півночі: вони були основними мішенями різанини, влаштованої прихильниками М.К.О. Абіоли, котрі перехопили заколот, що був виявом боротьби між прихильним до нього заходом і північчю, звідки походив генерал Бабанґіда, військовий президент.

З силою, яку ніхто з нас у ньому підозрював, Ікенна витягнув мерця з машини. Той випав на землю з глухим гупом, заляпавши землю кров’ю з розбитого обличчя. Я закричав і почав плакати.

— Тихше, Бене! — гримнув Боджа, але я не міг спинитися, бо дуже злякався.

Ікенна заліз на водійське сидіння, а Боджа сів поруч. Ми з Обембе сіли на задньому.

— Гаразд, — сказав Ікенна. — Поїдемо до тата на роботу на цій машині. Бігом позакривайте двері! — крикнув він.

Ікенна завів машину ключем, що стирчав збоку від величезного керма, і двигун зревів і загарчав, пробудившись із протяжним стогоном.

— Іке, хіба ти вмієш водити машину? — спитав Обембе, здригаючись.

— Так, — сказав Ікенна. — Тато навчив мене нещодавно.

Він газонув двигуном, машина сіпнулася назад і заглохла. Він уже хотів знову її запустити, коли ми почули, як десь віддалік забряцала зброя, і позавмирали на своїх сидіннях.

— Ікенно, будь ласка, заведи її, — простогнав Обембе, махаючи долонями. По його обличчю теж потекли сльози. — Хіба ж ти вивів нас зі школи для того, щоб ми всі загинули?

Дорогою скрізь горіли вогнища й палали автомобілі, і Акуре того дня обпекло. Ми наблизилися до вулиці Ошинле на сході міста, коли повз нас на повній швидкості промчав військовий фургон у повному бойовому спорядженні. Хтось із них помітив, що за кермом нашої машини сидить хлопчина, і поплескав товариша по руці, вказавши у наш бік, але фургон не зупинився. Ікенна твердо тримав курс, перемикаючи передачу тільки тоді, коли червона, схожа на годинникову, стрілка на тахометрі підповзала до більшого числа, — він бачив, що так робив батько, коли возив його на передньому сидінні до школи. Ми вибралися на дорогу, тримаючись ближче до узбіччя, поки Боджа не прочитав на будівлі напис «Вулиця Олуватуї», а під нею менший підпис — «Центральний банк Нігерії». Тоді ми зрозуміли, що дісталися безпечного місця і втекли від заколоту на виборах 1993 року, під час якого в Акуре було вбито більш як сто людей. 12 червня стало поворотним днем в історії Нігерії. Відтоді щороку, коли наближався той день, здавалося, що організація з тисячі невидимих хірургів, озброєних до зубів ножами, трепанами, голками й винятковими знечулювальними засобами, приходила із вторгненням північного вітру й зупинялася в Акуре. Тоді вони вночі, коли інші люди спали, проводили на їхніх душах несамовиту тимчасову лоботомію швидкими безболісними рухами, і зникали на світанку, перш ніж ефект від цих операцій починав проявлятися. Люди прокидалися, переповнені тривогою, їхні серця гупали від жаху, голови були набиті спогадами про втрати, очі набиралися слізьми, губи округлялися в щирих молитвах, а тіла тремтіли від страху. Вони всі ставали затертими портретами олівцем у дитячому пожмаканому альбомі, які тільки й чекали, коли їх зітруть. У такому похмурому стані місто забивалося в свою мушлю, як наляканий равлик. А при тьмяному передранковому світлі народжене на півночі населення покидало місто, крамниці зачинялися, а віряни збиралися у церквах на молитви за мир, і хирлявий старигань, яким Акуре часто ставало того місяця, чекав, поки цей день мине.

Знищення газети ошелешило Боджу — він навіть їсти не міг, а тільки знову й знову повторював мені й Обембе, що Ікенну треба спинити.

— Так далі не можна, — повторював він багато разів. — Ікенна втратив глузд, він сказився.

Наступного вівторка, коли чисте небо вишкірило свої зуби, ми з Обембе спали допізна, бо напередодні до глупої ночі розповідали одне одному історії. Наші двері із силою відчинилися, і ми сполохано попрокидалися. То був Боджа. Він спав у вітальні, відколи почалися перші сутички з Ікенною. Він здавався насупленим й змерзлим і чухав кожну частину тіла, скрегочучи при цьому зубами.

— Комарі мене вночі ледь не вбили, — сказав він. — Я втомився від того, що Ікенна зі мною робить. Справді втомився!

Він сказав це так голосно, що я злякався, чи не почує цього зі своєї кімнати Ікенна. Моє серце почало калатати. Я поглянув на Обембе, але він не зводив погляду з дверей. Я відчув, що він, як і я, у ту мить думав, хто може увійти у ті двері.

— Терпіти не можу, що він не пускає мене до власної кімнати, — вів своє Боджа. — Уявляєте? Він не пускає мене до моєї кімнати. — Він ударив себе в груди — жест володіння. — До кімнати, яку мама з татом дали нам обом.

Він зняв сорочку й показав місця на шкірі, де його покусало. Хоч він був нижчим за Ікенну, але недалеко відстав від нього у зрілості. На його грудях з’явилися ознаки проростання волосся, а під пахвами уже наросло по- справжньому. Темна доріжка тягнулася від його пупка у штани.

— Хіба у вітальні так погано? — спитав я, намагаючись його втихомирити. Я не хотів, щоб він продовжував, бо боявся, що його може почути Ікенна.

— Ще й як! — закричав він ще голосніше. — Я його ненавиджу за це, ненавиджу! Там неможливо спати!

Обембе з острахом зиркнув на мене, і я помітив, що його, як і мене, накрило жахом. Слова Боджі розліталися, як уламки фарфору з кинутої на підлогу тарілки. Ми з Обембе знали, що щось має статися, і нам здавалося, що Боджа теж це знав, бо він сів на ліжко й поклав руку на голову. Минуло не більше кількох хвилин, як десь усередині будинку, гучно скрипнувши, відчинилися двері, а за тим почулися кроки. До кімнати зайшов Ікенна.

— Ти сказав, що ненавидиш мене? — тихо спитав Ікенна.

Боджа мовчав і не зводив очей з вікна. Ікенна, якого вразило почуте (бо я бачив у його очах сльози), м’яко причинив двері й пройшов далі в кімнату. А тоді, метнувши в Боджу зневажливий погляд, він скинув сорочку, як було заведено у хлопців міста перед бійкою.

— Сказав таке чи ні? — крикнув він, але не став чекати відповіді. Він зіштовхнув Боджу зі стільця.

Боджа скрикнув і майже негайно підвівся на ноги, люто засопів й закричав:

— Так, так, я ненавиджу тебе, Іке, так і є!

Коли я згадую цю подію, то найчастіше благаю пам’ять пожаліти мене і зупинитися на цьому місці, але вона жодного разу не зглянулась наді мною. Я завжди бачу, як Ікенна якусь мить незворушно стоїть, почувши від Боджі ці слова, і його губи довго ворушаться, перш ніж слова: «То ти ненавидиш мене, Боджо» — нарешті зриваються з них. Але Ікенна промовив їх з такою силою, що його обличчя аж ніби проясніло від полегшення. Він усміхнувся, кивнув і проблимав сльози.

— Я знав це, я знав. Я увесь цей час просто дурив себе, — він похитав головою. — Ось чому ти кинув мій паспорт до криниці. — При цих його словах на обличчі Боджі з’явився вираз жаху, і він хотів був щось відповісти, але Ікенна заговорив голосніше, перейшовши з іґбо на йорубу. — Зажди! Якби не той злостивий вчинок, я б зараз жив у Канаді набагато кращим життям. — Боджа хапав ротом повітря за кожним реченням, кожним словом Ікенни, ніби кожне з них було ударом у груди, і його губи розкривалися, слова були готові прозвучати, але вигуки Ікенни «Стій!» і «Слухай!» перекривали їх. — А ще кілька дивних снів, — продовжував Ікенна, — підтвердили мої підозри. В одному з них я бачив Боджу, який переслідував мене з рушницею. — При цих словах обличчя Боджі сіпнулося і налилося виразом враженої безпорадності. — Тож я знаю, і мій дух це засвідчує, як сильно ти мене ненавидиш.

Боджа рвучко пішов до дверей, ніби хотів піти геть, але зупинився, коли Ікенна промовив:

— Я знав, — казав тоді Ікенна, — у ту мить, коли Абулу побачив своє видіння, я знав, що саме ти той рибалка, про якого він говорив. Ти й ніхто інший.

Боджа стояв і слухав з опущеною головою, ніби присоромлений.

— Тому я не дивуюся, коли ти зізнаєшся, що ненавидиш мене, — ти завжди мене ненавидів. Але ти не досягнеш свого! — раптом палко додав він.

Він підскочив до Боджі й ударив його в обличчя. Боджа упав і вдарився головою об залізну скриньку Обембе, що стояла на підлозі, аж та загуділа. Він скрикнув від болю, затупотів ногами об підлогу й заверещав. Приголомшений Ікенна позадкував, ніби ледь-ледь утримав рівновагу на краю прірви, а досягнувши дверей, розвернувся й вибіг.

Обембе підійшов до Боджі, щойно Ікенна вийшов з кімнати. Та раптом спинився й вигукнув: «Господи!» Спочатку я не помітив того, що побачив Обембе, а за мить уся картина відкрилася й мені — я побачив калюжку крові, що натекла на кришку скриньки, й тепер крапала на підлогу.

Перелякавшись, Обембе вибіг із кімнати, а я — за ним. Ми знайшли матір на городі, де вона із сапкою в руці й кошиком із рафії при боці, в якій лежало кілька помідорів, балакала з Ією Іябо, сусідкою, яка викрила нашу риболовлю, і погукали їх. Увійшовши до кімнати, мати з сусідкою жахнулися. Боджа перестав скиглити і тепер лежав нерухомо, обличчя було прикрите закривавленими руками, а його тіло витяглося в якомусь покійному стані, ніби мертве. Узрівши, як він лежить, мати зірвалася й заголосила.

— Швидко, треба відвезти його до шпиталю Кунле! — гукнула до неї мама Іябо.

Мати, без міри схвильована, поспіхом перевдяглася у блузку й довгу спідницю. За допомоги сусідки вона підняла Боджу на плече. Він залишався спокійним, дивився порожніми очима й нечутно схлипував.

— Якщо з ним зараз щось станеться, — сказала мати сусідці, — то що потім казатиме Ікенна? Казатиме, що вбив свого брата?

— Olohun maje! — Боже борони! — Ія Іябо сплюнула. — Мамо Іке, як можна через таке впускати в голову подібні думки? Це ж хлопці, вони ростуть — у такому віці це звичайна річ. Припини — доправмо його до шпиталю.

Щойно вони пішли, я усвідомив, що чую, як щось мірно цебенить об підлогу. Я подивився на скриньку й побачив коло неї калюжу крові. Я сидів на ліжку й трусився від щойно побаченого, але мене ще розтривожив спогад про випадок, що його приплів Ікенна. Я пам’ятав його, хоч мені на той час було лише чотири роки. Містер Байо, батьків друг з Канади, тоді саме повернувся до Нігерії. Пообіцявши раніше забрати Ікенну жити до Канади, коли повернеться, містер Байо зробив Ікенні паспорта й канадську візу. Того ранку, як Ікенна мав їхати з батьком до Лаґоса, щоб сісти на літак з містером Байо, Ікенна ніяк не міг знайти свого паспорта. Він тримав його в нагрудній кишені своєї дорожньої куртки, котру повісив у шафу в кімнаті, яку ділив з Боджею. Але того ранку його там не було. Вони запізнювалися, і розлючений батько почав несамовито переривати все у пошуках паспорта, але того ніде не було. Від побоювання, що літак полетить без Ікенни, — а тоді процес отримання паспорта й решти документів довелося б починати спочатку — батьків гнів почав наростати. Він уже хотів ляснути Ікенну за його недбалість, коли Боджа, ховаючись за матір’ю, щоб батько його не набив, зізнався, що паспорта украв він. «Нащо? — спитав тоді батько. — І де той паспорт?» Вочевидь приголомшений, Боджа сказав: «У криниці». Тоді він зізнався, що вкинув його туди напередодні увечері, бо не хотів, щоб Ікенна його покинув.

Батько помчав до криниці у гарячковому поспіху, але, зазирнувши туди, побачив безповоротно пошкоджені сторінки паспорта, що плавали на поверхні води. Батько склав руки на голові й затремтів. А потім, ніби одержимий якимось духом, потягнувся рукою до мандаринового дерева, виламав гілку й знову забіг до будинку. Він уже майже накинувся на Боджу, коли втрутився Ікенна. Це він улаштував так, що Боджа вкинув паспорта до криниці, бо не хотів їхати без нього; вони краще поїдуть разом, коли будуть трохи старші. Хоч пізніше я таки зрозумів (і батьки теж зрозуміли), що то була брехня, батька зворушив цей вчинок Боджі, який Ікенна розцінив як вияв любові, котрий зараз, у мить метаморфози, він почав бачити як вияв ненависті.

Коли мати з Боджею повернулися того дня зі шпиталю, здавалося, що подумки він десь за багато миль. Скривавлена марля, під яку намостили вати, прикривала розрубану ззаду голову. У мене серце впало, коли я побачив ту пов’язку і уявив, скільки ж крові він втратив. Здригнувшись від болю, який він мав тоді відчувати, я спробував зрозуміти, що сталося і що коїлося, але не міг — обдумувати ці речі було непросто.

Упродовж решти дня мати була мінним полем, що вибухало під ногами, якщо хтось наважувався ступити бодай на дюйм углиб. Пізніше, готуючи на вечерю ебу, вона почала вибалакуватися. Вона говорила, що благала батька попросити про переведення назад до Акуре або забрати нас до себе, але він цього не зробив. А тепер, жалілася вона, дійшло до того, що його діти розбивають одне одному голови. Ікенна, вела далі вона, став для неї чужою людиною. Сідаючи за вечерю, вона продовжувала ворушити губами, а ми кожен підтягли по дерев’яному стільцю й посідали до столу. Поставивши на стіл останній предмет, чашу для умивання рук, мати зашморгала носом.

Тиша і страх оповили будинок того вечора. Ми з Обембе рано пішли до своєї кімнати, а Девід, який боявся наближатися до матері в такому різкому настрої, пішов за нами. Перед сном я довго прислухався, чи не чути від Ікенни бодай звуку, але не вловив нічого. І хоч як я його чекав, але потай мені хотілося, щоб він не повертався додому до ранку. Однією причиною була материна лють і те, що вона могла з ним зробити, якби він повернувся за такої погоди в домі. Іншою був мій страх, що я його відчув, коли Боджа, повернувшись зі шпиталю, заявив, що з нього досить. «Обіцяю, — сказав він, облизуючи вказівного пальця у жесті обітниці, — що не потерплю вигнання з власної кімнати». І, виконуючи обіцянку, він пішов туди спати. Я боявся небезпеки того потенційного випадку, якби Ікенна повернувся й побачив його там, і вона сповнювала мене потужним передчуттям, що одного дня Боджа помститься, бо його глибоко скривдили. Коли моє тіло вже почало примусово закінчувати для мене той день, я замислився, як глибоко проникла всередину Ікенни отрута, і злякано думав, чим це може скінчитися.