Родовичі

ВОЛЬНОМУ — ВОЛЯ

Намірився було піти в той бік, де, як гадав, мала бути річка, але покружляв серед дерев і повернувся назад. Місяць уже зовсім збляк, тільки пляма залишилась, і світла від неї майже не було. Зате зірки іскрилися, але була в їхній яскравості холодна відчуженість, ніби вони теж осуджували Роськові витівки.

Сяк-так перебився він до ранку під деревом. Коли пробіг поглядом по галявині, помітив, що в траві, де були поставлені сильця, щось ворушилося. «Еге, видно, таки знали оті нічні полювальники цю місцину, щось упіймалося… — Тихцем підійшов ближче. — Може, вдасться поласувати?»

Але це було всього-на-всього вовченя. Ще зовсім мале, кволе, воно борсалось у густій траві, ледь чутно повискуючи. Задня лапка потрапила у зашморг з волової жили, і вовченя смикалося, ще тісніше затягуючи його.

— Як ти сюди потрапило? — Росько нагнувся над ним. — Чого тебе носить так рано, ще до схід сонця? Ну, не скигли, не скигли. Зараз я тебе звільню. Ось так, потерпи… Бач, аж у тіло в’їлася, — послабив зашморг, вивільнив лапку, подмухав на неї.— Ось і усе гаразд. Тепер ти вільний. Тільки куди тебе подіти? В тебе ж, мабуть, десь лігво є, бо я нічого не маю, взяти тебе нікуди…

Підхопив вовченя на руки, випростався. А воно тицялося в груди, тільки постогнувало, і серце колотилось так, аж усе тіпалося.

На якийсь час хлопець забув про своє бідування, бо треба було кудись подіти оце безпомічне створіння. Десь же, мабуть, неподалік лігво вовчиці, бо хіба здалеку воно приповзло б. «Може, пошукати? — і відразу ж застерігся: — А якщо його матір здибаю, що робитиму? Ще накинеться… Краще віднесу трохи далі, щоб не заплуталось, а там як знає собі».

Та ступив він лише кілька кроків, бо на галявину вистрибнула величезна вовчиця. Вона бігла, принюхуючись, низько опустивши голову. Помітивши Роська, різко зупинилася, аж лапами сковзнула по лискучій траві. Шерсть на загривку здибилась, і вона поволі присідала на задні лапи.

«Палиця… Де моя палиця?..» — огнищанин кинув швидкий погляд навкруг себе, палиця лежала за кілька кроків позаду. «Ну й телепень, залишитись у таку мить голіруч. Якщо кинеться, то я присяду і схоплю в оберемок. Щоб у горло не вчепилась».

— На тобі його, — кинув вовченя на землю. — Тягни його в своє лігво. Та не пропечи мене поглядом своїм вовчим, я ж витягнув його з зашморгу, не лютуй, не лютуй…

Примовляючи, так рівним, спокійним голосом, щоб не сполохати напружену застиглість хижака різким вигуком, посувався до палиці. Вовченя теж поповзло на звук його голосу, і Росько не стримався, копнув його ногою:

— Куди ти! Ондечки твоя мати ікласта, йди до неї…

Вовчиця стрибнула вперед, але не на огнищанина. Вона накрила тілом своє дитя, кілька разів лизнула тремтяче тіло. Росько ж, як присів, так і застиг, з жахом очікуючи, що звір вчепиться пазурами в тіло. Не зводячи очей з вовчиці, нишпорив рукою за спиною.

Нарешті, ось вона, палиця. Тепер ніколи не випустить з рук, носитиме всюди, спатиме, поклавши біля себе. Міцно стис палицю.

Вітер, скрадаючись поміж дерев, вихопився на галявину, впав у трави. На якусь хвильку затих, забурлив, поповзли прозорі струмені по землі, випиваючи нічну вологу з стебел, і вони, звільняючись від роси, легшали, вигинались і тремтіли. А вітер упав на них зверху, розворушив, і кожна травинка, звиваючись, потягнулась тонким жалом до Роська.

Мимоволі відступив, вимахуючи перед собою палицею. «Це вовчиця своїх духів прикликала… Стікаються з усього лісу. Ага, ось уже підсвистують і підвивають, та тоненько як, мов зголодніли і просять чогось… Треба хутчіш з цієї галявини тікати, тільки спиною до вовчиці не повертатись…» — Повільно відходив, стримуючи поглядом знавіснілу силу, що вигинала горбом спину звіра. Коли відчув м’який доторк гілок, прожогом кинувся геть…

Уже й рятівне дерево зовсім близько, товсту гілляку коромислом вигнуло над землею. З розгону кинути на неї тіло, а потім аж на самісінькій верхівці опинився б. Уже примірявся, випростувався і напружувався для стрибка, коли позаду шелеснули кущі.

Зрозумів, що не встигає, і дерево вмить віддалилось, бо в ньому вже не було потреби, воно вже перебувало за тією безпечною межею, куди не проникнути. Йому не вистачило всього кілька кроків. Обернувся, перехопив палицю обіруч і замірився. Та вдарити не встиг, бо довге, худе тіло з рудими підпалинами на боках майнуло над ним. Ухилився, підставляючи плече, але удар був такий сильний, що він упав. Інстинктивно викинув угору ноги, п’яти ковзнули по випнутих у напруженні ребрах, по шорсткій шерсті, вибиваючи з неї різкий смердючий запах. Відчув ту дику силу, яка клекотіла в тілі вовчиці і яка валилася на нього, тягнулася гострими іклами до його горла. Але страх, знесилюючий і безпорадний, не пройняв душу огнищанина, просто у нього не було часу злякатися.

Увесь світ зараз заступила ошкірена пащека, забита клубками жовтої піни. Вовчиця шматувала пазурами грубе полотно сорочки, високо закидаючи догори голову. На шиї напиналися у судомі товсті жили. І тільки в цю мить відчуття небезпеки гостро пронизало кожен його м’яз, вибухнуло пекельним вогнем у грудях. Страх розливався по усьому тілу, роблячи його нечуттєвим до болю…

Гаряче дихання виривалося з грудей, вихоплювало з горлянки якісь хрипкі звуки, відбираючи в нього пам’ять і людську подобу. Бо оволоділо знетямлене і знавісніле бажання зберегти своє життя. Шкірив зуби, дряпався нігтями, крутився гнучким тілом на всі боки…

І, жахаючись оцієї своєї здичавілості, підкоряючись її нестримній силі, видушив з грудей несамовитий зойк. Вовчиця на якусь мить відсахнулася, і це врятувало Роська. Штурхнув палицею її прямо в пащу і в’юном вивернувся з-під неї. Позадкував і притулився спиною до дерева.

Вовчиця кружляла навколо нього, щоразу підбираючись ближче. Кілька разів намірялась стрибнути. Та Росько не давав, завзято вимахував палицею, що аж висвистувала. Але довго так тривати не могло, уже й руки заніміли, підгиналися ноги. Від різких рухів в очі били сліпучі спалахи, які миттєво згасали в білій пітьмі. Крізь неї нічого не було видно, вовчиці теж. Може, її вже немає?

Але туман розсіювався, і знову бачив її напружене тіло, що погойдувалось на сильних лапах. Міцніше стис палицю, добре розуміючи, що може покладатися лише на неї, на один удар. І готувався завдати його, лише не змигнути б, тільки б ясність не зникла з очей. Щільніше, до болю, притулився до стовбура, щоб відштовхнутись у будь-яку мить і кинутися назустріч нападниці.

І все-таки, мабуть, змигнув, бо не помітив, звідки вилетіла стріла. Тільки посвист, і вона вп’ялася в ногу вовчиці. Її підкинуло вгору, скрутило в клубок і кинуло на землю. Перекотившись кілька разів, ламаючи стрілу, вовчиця шугонула в кущі, тягнучи за собою протяжне виття.

Усе сталося так несподівано, що Росько нічого не втямив, не міг збагнути, звідки взялася та стріла. Не відводив погляду від того місця, куди зникла вовчиця. Очікував, що ось-ось вона вистрибне звідти, ламаючи кущі, знавісніла й роз’ярена болем. І лише, коли затихло вдалині виття, випустив з рук палицю, не сів, а швидше впав біля дерева.

Хтось зупинився над ним, кинув на нього свою тінь. Хотів підвести голову, але не вистачило сил, солодка знемога притисла тіло до землі, і травинка лоскотала щоку. Розплющив очі, по травинці повзла комаха, ворушачи вусиками. «Ти глянь, жива… І як вона вціліла, адже ми тут так гарцювали з тією вовчицею. Могли ж розчавити…» Переймався жалістю і каяттям, прислухаючись до звуків, принюхуючись до запахів, немов справді повертаючись до життя.

Хтось стояв над ним, роздивлявся його, кволого, знесиленого. Але це не викликало в Роська роздратування чи ніяковості, не було і страху, хоч знав, що невідомий озброєний і меткий стрілець. Не мав ні сил, ні бажання цікавитись ним, хоча б вимовити слово вдячності за порятунок. Якби ось так безмовно постояв і потім пішов, Росько не зупинив би, не гукнув. Не хотілось ні чиїхось розпитувань, ні співчуття, ні навіть допомоги.

«Нагодився вчасно, порятував і йди собі далі,— подумки відганяв свого нежданого рятівника. — А я вже й сам собі дам раду. Ось оклигаю, трохи відпочину…» Але тінь не рухалась, а невідомий нічим не виказував себе. Роськові здавалося, що лежить він уже давно, а той все стоїть над ним. Пора б уже і голос подати або ж хоч підступити ближче. «Оце-то мовчун натрапив на мене… А може, це дух лісовий, а вони ж по-людському не мовлять, тільки шелестять та висвистують. Стоїть і гадає, мертвий я чи живий…» І, щоб самому впевнитись, ворухнув ногою, пальцями зібрав жмутик трави і затис. Потім почав повільно підводитись і нарешті сів, глянув на свого рятівника.

Він і справді скидався на лісового духа, в усякому разі лісовий дух саме таким уявлявся Роськові. Сонце стояло за його спиною і, здавалося, пронизувало наскрізь його невисоку постать, вимивало золотою водою сиве волосся, що спадало на плечі, довгу бороду, виполіскувало білу сорочку. Такий легкий, зовсім невагомий, аж наче не на землі стоїть. «А може, це мені примарилось?» — огнищанин махнув перед очима рукою. Ні, ось ногами переступив. І, побоюючись, що він зараз сяде на сонячні промені й полетить, розтане серед дерев, Росько спробував підвестися, але його зупинив голос:

— Сиди, хлопче, відпочинь… Натерпівся страху, еге ж? А мене не бійся, я людину чи звіра марно не зобиджу…

Росько усміхається, бо хіба такий може комусь заподіяти зло. І як він тільки сміливо в цьому грізному лісі бродить, де стільки звірів і пасток.

— Хто ти? — вимовив стиха, ніби після всього пережитого забув людську мову і тільки зараз знаходив слова.

— Буркуном мене звуть, — чоловік наблизився, присів перед огнищанином навпочіпки, поклав біля себе лук зі стрілами. — Тільки колись я мав зовсім інше ймення… Торкайло, — глянув на хлопця очікуюче. Очі в нього були вицвілі й чисті, тільки по золотій цяточці в кожному, і мерехтять вони, мов маленькі сонечка.

— Як це… інше ймення? В нашому роду такого не буває… Старійшини нарекли якимсь іменем, віщун переказав його Перунові… Й людина повинна берегти його. А у вас якось… — Росько недовірливо і водночас захоплено глянув на цього незвичайного чоловіка. Той теж дивився на нього, і в очах було заохочення та вдоволення з хлопцевого дивування.

Крапельки сонечок у його очах заіскрились, сховалися під примруженими повіками, а замість цього посипались у бороду чисті горошини сміху. Хотілося підставити долоні, зібрати, а потім пересипати й розглядати.

— Давно те було, літ та й літ минуло. Оці дерева, мабуть, були не вищі за тебе… — Уже не сміявся, і сонечка погасли, згоріли. Тільки наче гірким димком війнуло у вічі.— Мій рід жив на землях, за якими падало сонце. Це далеко звідси, я тепер і дорогу туди забув. А може, й ні… Бо інколи уві сні мені здається, що я йду в ті землі, поспішаю і весь час озираюсь, ніби хтось женеться за мною, лихий і непомітний. Озирнуся, нікого немає, тільки чиясь чорна тінь майне. Я біжу стрімголов, і ось-ось відкриються переді мною річка, долина, в якій стояли хижі мого роду, уже й дими видніються… І голоси рідні, знайомі чуються, кличуть мене. І така радість охоплює мене, і такий страх роздирає груди, що тіло моє стає то легким-легким, то ледь ноги волочу… Ніяк не можу наблизитись до тих димів та голосів, і гукнути сили немає… А потім усе зникає… Що це зі мною діється? Може, я й справді там буваю, може, настане час і я ступлю на землю свого роду, нап’юся чистої води з джерела, де стояла наша хижа? Як ти гадаєш, хлопче?

Росько хотів сказати, що він теж у снах ходить по землях свого роду, чує голоси матері, Літани, навідується до кузні дядька Родя і гріється біля вогню. Але ж він знав, що їх там немає, що рід огнищан загубився в степах, а старійшину смерть наздогнала під засохлою сосною на високому пагорбі. Через те і не йме віри Росько тому, що з ним діється у снах. Але хіба про це розкажеш, хіба можна взяти свою душу, показати оцьому лісовому незнайомцеві: дивись, мовляв, яка вона збентежена і сповнена розпачу, бо я теж безрідний тепер і блукаю, осиротілий і беззахисний, ось із вами у дрімучому лісі. Але не вмів так розповісти огнищанин, тільки скрушно хитнув головою і винувато глянув на свого рятівника.

Той, зрозумівши його розгубленість та вагання, підбадьорююче всміхнувся.

— Не журись, хлопче, і не лякайся чужої сторони… Поживеш у ній, звикнеш… Я теж у твої літа никав неприкаяно по світу, ніде було голову прихилити, забув своє ймення, бо ніхто про нього не питав… Тільки інколи, забившись у якусь нору чи рятуючись від звірів на дереві, я кликав свою матір. І вона приходила, гладила теплою долонею по голові, втішала: «Не плач, сину, не плач… Боги поб’ють тих чужинців, які забрали нашу землю і оселилися в наших хижах… Не плач, сину…» Та від її слів я знову згадував той жахливий день, коли зненацька з лісу вийшли чужинці. Вони мали грізний і безжальний вигляд, довгі мечі, на головах залізні шоломи, на яких гостряками їжачились роги. Вони накинулись на нас і були нещадні… Врятуватись пощастило тільки мені і ще комусь, але я, хоча й блукав по лісах навкруг селища ще багато днів, нікого не надибав із своїх родовичів. Зате чужинців було повно, вони якось помітили мене і кинулись переслідувати. Ледве втік, забився в такі хащі, де й звір не живе.

Але не загибів я там, вийшов у степи безводні. Там і натрапила на мене дружина князя… Став я служити йому, ревно служив. За вміння влучно стріляти прозвали мене Торкайло, бо кого торкнеться моя стріла, того й смерть настигає.

Ходив з князем скрізь… І до моря, і в Греччину, і до північних народів. Воював їх, бо палахкотіла в мені ненависть до всіх чужинців, гадав, що так я помщуся тим, хто знищив мій рід. І не хотів бачити, що ті, на чию землю ступаю з мечем, теж мають мене за чужинця. Зрозумів це лише тоді, коли в одному з бойовиськ і мої груди пробила стріла. Князь поспішав, і мене залишили напризволяще в якійсь хижі. Але люди, яких ми упокорили, не захотіли мене тримати й вигнали.

І побрів я геть, і смерть ішла за мною назирці, дихала на мене гаряче й жадібно. Вичікувала, що ось-ось упаду і більше не підведусь… Та щоразу я знаходив сили, не піддавався. Отак і добився до княжого гра-да. Але й звідти мене вигнали, бо не мав більше сили служити князеві.

Тоді я дуже пожалкував, що вмів так влучно вціляти і що так багато людей знайшли свою загибель від моїх стріл. Серце так кидалось у грудях, немовби всі болі загублених мною людей пронизували його. Смерть уже нахилилася наді мною і поклала холодну руку мені на груди. Але сказав їй, що більше не пускатиму стріли в людей ніколи. І вона відступила.

А я пішов шукати місце, де б міг оселитися далі від людей. А щоб ніщо не нагадувало про минуле, забув своє ймення…

Живу тепер в оцьому лісі. Тут вольному — воля… Ніхто не дав в руки меча і не велить іти завойовувати інші племена, ніхто не загадує платити данину… Тут один Даждьбог владарює: вранці пошле сонце — і весь світ прокидається, сховає його — і все спочиває… Не чути брязкоту зброї, людського плачу, не видно князівських та боярських хоромів… Не бачив я тут людей. Хоча ні,— усміхнувся, і в очах знову крапельки сонця мерехтять, — припливають аж із того берега двоє, брат і сестричка, сильця розставляють, найчастіше тоді, коли споночіє.

Мабуть, від княжих доглядачів хороняться… Але ж, видно, забувають про те й інколи починають пустувати, то весь ліс розбудять. А сміх у дівчини такий дзвінкий! Так колись сміялася моя сестричка…

— Та я ж бачив, вони на човні пристали до берега і в ліс подалися, а я за ними… Гадав, що вивідачі печенізькі чи крадії якісь. Потім розглядів ближче і як закричу: «Гу-гу-у-у-у!» Ох і настрахав! Так втікали, тільки загоготіло за ними.

Росько повеселів, реготав, аж за траву хапався. Та все на свого рятівника поглядав. Чи його теж сміх розбирає? Але в його очах побачив тільки сум і ніби німий докір. Зрозумів, що вчинив негаразд із тими полювальниками, що не треба було таким похвалятися. Тому почав запевняти:

— Таж вони і не дуже налякались… А втекли тому, що не бачили мене, темінь же кругом. Прийдуть вони ще, ось побачите, прийдуть. Ех, — гупнув кулаком по коліну, — якби я не поспішав до княжого граду, то переплив би на той бік, розшукав їх і признався… Нехай приходять. Про вас сказав би…

— Про мене? — стріпнувся чоловік. — А навіщо? Нехай думають, що тут немає людей. Ліс великий, надибають місцину, де звіра і птахів можна ловити. Усім вистачить: їм, мені, князеві та його боярам…

— А хіба це княжий ліс?

— Не відаю. Його я тут не бачив. Ловчих його взстрічав, б’ють звіра безжально, не всіх і забирають з собою. А то трапиться — поранять, звір у хащі схованку знайде і там конає… Якщо надибаю, то лікую, потім до себе заберу.

— А вовчиця? Вона така люта, стерегтися і вам треба. Стрибне із засідки… Гайда наздоженемо і доб’ємо, — Росько вже ладен був зірватись, наздоганяти і вистежувати.

— Негоже без потреби бити. А що вона над тобою лютувала, так то в ній помста нуртувала. Хтось в її лігві побував, загриз вовченят. Отож вона і накинулась на тебе, бо захищала своє дитя, свій рід… Хіба ти не так учинив би? А я її тільки легенько остеріг, стрілою торкнув..

— І влучно ж ви її вцілили, в самісіньку ногу, бо ще мить, і вона стрибнула б… Влучно, недарма вас прозвали Торкайлом.

— Я забув його…

— То у вас немає імення?

— Чому ж, у лісі всі кличуть дідом Буркуном.

— Хто — всі? Людей же в лісі немає! Мовите ви, діду, якось незрозуміло. — Росько аж руками розвів, озирнувся навкруги, ніби шукаючи підтримки і заохочення своєму здивуванню.

Але ніхто, крім нього, мабуть, не тільки не знаходив нічого незвичайного в словах лісового чоловіка, а й взагалі не прислухався до їхньої розмови. Промені сонця перебігали з листочка на листочок, обвівали дерева і траву золотою мжичкою. Десь там, за її завісою, невидимі птахи виспівували сильно й чисто, а на галявині випурхували метелики. Вони злітали на якусь мить аж до верхівок дерев, а потім плавно падали, всідалися на сонячні плями і тремтіли всім тілом. Від цього з їхніх крилець ніби осипався блискучий духмяний порох. Здавалося, що ось-ось від них залишаться тільки купки білого попелу. Росько махає руками, гонить вітер: летіть, мовляв, летіть. Та метелики лише щільніше прилипають до листків.

Лісовий чоловік весело і якось по-змовницькому позирав на хлопця:

— Питаєш, хто мене тут у лісі так прозивав? А все: дерева, звірі, птахи, вітер, а взимку мороз і сніг…

— Але ж хіба вони вміють щось мовити? — не знає вже огнищанин, дивуватись чи ні.

— По-своєму вміють… Авжеж, уміють. А по-іншому й бути не може. Якщо жива істота, якщо бігає, літає чи плаває, то мусить про себе знак подавати… Або й тебе роздивитись, іншим передати, що ти за людина, з якими намірами прибився сюди. Я на них, коли тут оселився, часто насварювався, бо весь час кругом мене крутились, зазирали з усіх боків, згори… Та й перемовитись хотілось з ким-небудь, голос хоча б свій почути. Йду, бувало, лісом, щось під ніс собі бурмочу, а вони передражнюють: «Бу-бу-бу, р-р-р, ку-ку-ку, ні-ні-ні-і-і-і…» Отак і став зватись я Буркуном… Але ж ходімо краще до моєї хижі, спочинеш, підхарчуєшся, а то, я бачу, ти геть кволий…

Росько, заточуючись, ледве встигав за дідом Буркуном, який легко ступав попереду і вів його серед дерев. Огнищанин іще й досі не міг отямитись, не знав, вірити чи ні тому, що говорив йому цей незвичайний лісовик.

Ні, щось тут не так, якась загадковість таїлася в усьому. Хіба може людина хоронитись одинаком у пущі багато літ? І де це чувано, щоб звірі та птахи імення їй давали? І нехай у Роська вуса тільки пробиваються, і він спочатку зробить, а потім подумає, бо в його літа боги ще не наділяють людей мудрістю, але напевне знає, що так з людиною не буває…

А дід Буркун ішов собі, і дерева розступалися перед ним, яруги вирівнювались, і струмки обтікали. Вітер над ним перемішував сонячне світло у вітті дерев, і воно спадало додолу зеленим дощем.

Легко йшлося Роськові слідом за лісовиком, жодна галузка не трісне під ногою, жодний пеньок не перепинить дорогу. І хижа в діда Буркуна зрубана з білих колод, обсмикана з усіх боків копичка сіна з одного краю двору в інший ніби перекочується. І бджоли, мабуть, аж до сонця літають мед брати, бо падали звідкись згори.

Не розібратися в усьому цьому молодому огнищанинові, тільки поглядає навкруги та дивується. А дід Буркун його пригощає, примовляючи:

— Оце, щоб ноги прудкі були, мов у оленя, а оце, щоб сила ведмежа в тілі збиралася… Пий оцей напій, він зір прочищає. Та весь кухоль, увесь до денця. Ще й сон міцненький тобі пригорнемо цією травкою…

І пригорнув, бо тільки вклався Росько на копичку, а вона й попливла по двору, похитуючись. А сонце теж над нею кружляє, червоною мітлою обмітає, у теплі хвилі хлопця закутує. Дід Буркун посеред двору стоїть білий і ясний, сміється і руки широко розкинув, мовби ловить копицю. «Не треба, діду, — шепоче Росько, — не треба, не зупиняйте, нехай пливе…»

Уночі хтось приходив до копички, великий і темний. Смикав з-під Роська сіно, хрумтів і важко дихав. Росько хотів доторкнутися, але ніяк не міг ворухнути рукою…

Дід розбудив огнищанина раненько, ще тільки верхівка дня витикалася край неба.

— Розплющуй очі, Даждьбог уже сонце котить через ліси. Ти мусиш прошкувати назирці за ним, нехай воно увесь час гріє тобі ліву щоку. Ось тобі вузлик з готовизною, снідатимеш у дорозі. Пройдеш ліс, степ відкриється перед тобою, а ти за сонцем тримайся. А там уже недовго йтимеш, застава руська стоятиме, дружинники княжі. Усе їм і перекажеш. Не гайся, неси вість, — підганяв хлопця, аж легенько підштовхував і все поглядав на схід сонця. — Йди, йди! А там, може, і я приб’юсь до княжого града… Лиха година настала для родів наших… Знову Торкайлом стану…

Узяв вузлика Росько до рук, постояв якусь хвильку, опустивши голову, мовби вагаючись. Повернув голову до діда Буркуна, ніби хотів щось запитати, але тільки губами ворухнув. А потім зірвався і швидко, майже підтюпцем, подався стежиною, що ледь виднілася в густій траві. Стривожені кущі неохоче розступилися перед ним, струсивши на нього краплі роси. Не звертав уваги, рвучко відхиляв гілки, мовби злостився на них за ту гіркоту, що стискала серце. Одійшовши далеченько, зупинився, наче спіткнувшись. Повільно озирнувся, але за деревами нічого не було видно, тільки з-за лісу висувалося крізь туман велике сонце.