Родовичі

ЗА ЗЕМЛЮ РУСЬКУ

Росько поспішав. Ішов, як і напучував його дід Буркун, так, щоб сонце увесь час світило з лівого боку. Стежити за ним було зовсім не просто, бо навкруг гудів дрімучий ліс. Могутні дуби та височенні сосни, мов дві ворожі дружини, тіснили одна одну. Грізно простягали гілки і вимахували ними, ніби чекаючи войовничого кличу, щоб затіяти бойовисько. Вони нахилялися, коли Росько пробирався під ними, хапали за плечі, ніби заманюючи до себе.

Намагався прошмигнути якнайшвидше і найнепомітніше, тому й на перепочинок не зупинявся. Та особливо тривожне передчуття охоплювало його, коли доводилося долати яруги, зарості чагарника. Щоразу, перед тим як спуститися крутим схилом, зупинявся і вишукував сонце, якусь мить широко розплющеними очима дивився на нього, і воно засліплювало його. Так і ніс його в невидющих очах, майже навмання долаючи глибокі урвиська. Звідти дихало холодною вогкістю, глуха тиша залягала в їх глибочині, пробиваючись подекуди невдоволеним бурмотінням невидимих струмків. Під ногами чавкало, і пріле листя прилипало до одягу. Йому здавалося, що хтось мокрими руками хапає за ноги.

Іноді сонячні промені пробивалися до самого дна яруги, тоді в їхньому світлі серед клубків туману ворушилися якісь примари. Було бридко й моторошно. Траплялися галявини, захаращені потрощеними деревами, мовби гарцювали на них у нестримній люті велетенські звірі. Росько довго не наважувався ступати через такі звалища, ніби побоюючись, що оті звірі десь іще тут, принишкли і підстерігають його.

Якось і справді, коли затріщав під ним напівзогнилий стовбур, заворушилась неподалік бура купа, і хтось підвівся, ледь не сягаючи головою верхівок дерев, кошлатий і розлючений. «Ведмідь! Що ж це я?.. Просто в лапи до нього?» — Якусь мить незмигно дивилися одне одному у вічі, аж поки туга сила не крутонула Роська і не змела з стовбура.

Далі мигнуло над ним небо, він підстрибнув високо-високо, ухопився за нього руками, пригнув собі під ноги і побіг по пружній стежинці. Вона тільки тоненько подзвонювала під ним, мов прозора молода крига.

Та чим далі мчав цією стежиною, тим вужчала вона. Ноги спорскували з неї, чухралися об гострі краї і їх ніби обпалювало вогнем. І ось уже від тієї дзвінкої стежини залишився лише промінь, який переливається барвами і який Росько ловить руками. Але щоразу він ламається, і огнищанин лише спотикається. А кошлата тінь позаду невідступно суне, зрідка тільки вичавлюючи з себе коротке схлипування…

І цього разу пощастило хлопцеві уникнути пазурів звіра, бо відкрилося перед ним глиняне урочище з крутими схилами. А за ним уже котився назустріч степ. Росько, ні на мить не вагаючись, кинувся вниз. На протилежний бік йому вдалося видертися легко, хоч: він був майже прямовисний. Обтрусився і глянув у бік лісу. Звідти вихопився ведмідь, лише тепер Росько помітив, що він був худющий і накульгував на задню лапу. Побачивши хлопця, звір побіг, але закляк над урвищем. Тицьнувся туди-сюди, потупцював на місці, спробував і собі спуститися донизу, але в останню мить щось його зупинило. Мабуть, відчув, що не стане сили видертися на той схил, де стоїть людина. Тільки, зачепившись за кущ, повисів над прірвою, подригав короткими ногами, шукаючи опори.

Росько заулюлюкав, шкодував, що не може уперіщити грудкою затятого переслідувача. Зрозумів, що той йому не страшний, бо зовсім кволий, охляв, мабуть, після хвороби, або ж хтось поранив: «Може, з туром не розминувся. А то й на сікача міг нарватися».

— Що, схопив облизня, худоребрий? Гадав — наздоженеш? А дзуськи, я не від таких тікав, — не стримався Росько.

Ведмідь витягнув у бік хлопця морду, принюхуючись. Глухо схлипнув і побрів перевальцем назад, до лісу.

Огнищанин не став чекати, поки звір сховається серед дерев, а й собі подався в протилежний бік. Хотів пополуднувати, але вузлик з харчами десь загубив. Ще обмацав боки, груди, мовби сподіваючись знайти щось, потім тільки спересердя сплюнув. Згадав діда Буркуна, як той припрошував його при нагоді завертати в гостину: «Ні-і-і, діду, мене у цей ліс тепер мотузком не затягнеш. З усіх боків остерігайся, щоб хтось не вкусив чи пазурами не вчепився. Я краще в степ знову піду. Мені б Білогривого роздобути. Ось тільки до того Києва доб’юся…»

Тепер чомусь був упевнений, що дійде, і все там у нього складеться гаразд. Уже недалеко, ось і шлях сонця урветься за краєм неба. Десь тут поблизу мусить стояти і застава. Так казав дід Буркун.

Вітерець і справді приніс запах диму. Росько й зовсім повеселів, ноги самі понесли в той бік. Уявив вогнище, казан булькотить на тринозі, а навкруг бородаті суворі воїни. І він серед них сьорбає, обпікаючись, юшку і розповідає про все.

Дружинники мовчки слухають і лише насторожено вдивляються в сутінки, за якими ховається степ. Потім вони візьмуться гострити мечі, і полиски вогню перебігатимуть по блискучих лезах, тремтітимуть на обвітрених обличчях. А найстарший серед них звелить напоїти найпрудкішого коня. Потім підведе до Роська. «Неси вість до княжого града, — скаже. — А потім повертайся, такий сміливець нам завжди в пригоді стане. Та й норов тих степовиків ти знаєш…»

Де ж тільки та застава? Димом тягне, але навкруги голий степ, ніде й цятки не помітно. А дід Буркун запевняв, що здалеку її видно, бо височить на пагорбі з колод викладений зруб і дозорець на ньому. Очі мав зіркі, здалеку помітить. Та щось немає ні зрубу, ні дозорця. «Може, той кульгавий ведмідь мене а дороги збив, не в той бік гнав? — Росько примірився на сонце. — Та ні ж, унось час воно гріло ліву щоку… І вже краєчком треться об далекі горби. Там десь річка, піду туди. Треба встигнути, поки не споночіло. Ондечки щось бовваніє…»

То була справді застава. Але краще б огнищанин обійшов її стороною. Ще коли біг крутосхилом, припорошеним сивою вечоровою тінню, серце щемом взялося, аж подих забивало. Весь час очікував, що ось зараз гримне зверху грізний голос, запитуючи: хто він і від якої біди рятується?

Але ніхто не зупинив Роська, не підвівся назустріч, поклавши руку на меча. Та й уже ніколи не підведеться. Зрозумів це, коли опинився на пагорбі: на пожухлій ковилі лежали дружинники мертвим сном. Видно, їх заскочили зненацька за вечерею, бо казан перекинуто і ложки навкруг. Тільки, мабуть, устигли стати в коло, спиною до спини, довгими списами боронячись від нападників. Тоді ті побили їх, майже в кожного стримить стріла в грудях, мов хижі птахи залишили свої дзьоби… Вогнище затоптане, колоди розкидано, і вони лежать у траві, мов підтяті воїни, тільки одна жевріє блискітками вогню. Він то розгорявся, то загасав, пирхаючи клубками диму, що котилися схилом крутояру і далі в степ. Сонце уже сховалося, вихори кривавого туману з’явилися в тому місці, закручували небо в свою шалену круговерть, лягали бронзовими відблисками на лиця загиблих дружинників. Вітер ворушив довгі чуби, ніби силкувався підвести їх… Мертво… Моторошно…

Страх проймає огнищанина і гонить геть. Хто вони, ті нападники? Хіба орда уже дійшла аж сюди і її передові загони зненацька напали на заставу, вмертвили сторожу? А як тепер бути йому? Як же пробратись до княжого града? Хитрі степовики уже, мабуть, заступили всі шляхи-дороги, ще десь на засідку наскочить… Треба бути напоготові. І коли назустріч у хисткому мареві сутінок став, хтось підводитись, Росько сахнувся убік. Як він шкодував, що не підняв на заставі одного з мечів, дружинникам вони уже непотрібні, а йому було б оце чим захиститись.

— Хто ти? — якомога грізно гукнув Росько. — Хто ти?

У відповідь тільки хрипіння і протяжний стогін. Огнищанин насторожено вичікував: «Людина чи звір там притаївся? Що йому від мене треба? А може, то поранений дружинник?» Виважуючи кожен крок, наблизився. У високій траві справді лежав на лівому боку воїн. Росько, уже не остерігаючись, кинувся до нього:

— Ти… ти… Тобі боляче? Я зараз… зараз допоможу… потерпи… — силкувався покласти його на спину, але той тільки дужче тулився до землі.

Губи воїна ворушилися, крізь них пробився стогін і нерозбірливі слова. Огнищанин нахилився, відчуваючи гаряче дихання воїна. Впіймав шепіт:

— Не треба… не треба… В груди мене вцілено наскрізь… Я серце… тримаю… Не зачіпай… бо тільки мук зазнаю… Кров уся вийшла з мене… — Голос його ставав тихшим, мовби і його висотувала смерть. А він схлипував і проштовхував слова крізь неслухняні вуста.

Враз голос пробився такий дзвінкий і чистий, аж Росько здригнувся:

— Ти русич, скажи, ти русич? Біжи у княжий град, вість неси — печеніги на руську землю прийшли… Неси вість, чуєш? Річкою йди, там у затоці довбанка є… знайди… А в Києві, у нижньому місті, хижа є… Кує там різну кузнь Дей… То неньо мій… перекажи…

Голос дружинника осікся, повіки тремтіли, а під ними здригалися очі:

— Сонце… сонце хочу побачити… Як воно жаром пахнуло на мене… Де воно, покажи… Гріє… воно…

Росько подивився на небо, голос його затремтів:

— Ось воно, над нами…

Але воїн уже не чув його слів. Смерть провела по його обличчю рукою, і воно зблідло. Росько аж здригнувся, немов теж відчув її холодний доторк. Підхопився, замахав руками, відганяючи її від себе, позадкував…

Довго потім озиравсь і прислухався. Йому ввижалося, що хтось нечутно скрадається за ним. Річка, виявилось, була зовсім близько. Росько побродив берегом туди-сюди, але довбанки не знайшов, бо вже геть стемніло. Постояв у задумі, остуджуючи в собі нестримне бажання кинутись у воду, а далі покластися на волю богів. Та куди плисти, де той берег, ще течія закрутить, занесе невідомо куди. Ні, треба цього боку триматись, пильнувати за вогнями княжого града, вони вкажуть дорогу… Звісно, довбанкою безпечніше, бистрина не зіб’є, вир не закрутить. Та не шукати ж ту довбанку до ранку. Тут стільки тих схованок, що й удень не надибаєш її, краще не гаяти часу.

А може, він так загаявся, що його вість уже запізніла і орда витоптує кіньми траву під стінами града? Та ні, заспокоював себе, орда непомітно не пройшла б… Якщо до хана Курі зійшлися всі улуси, з близьких та далеких степів, то земля гудітиме і ревище стоятиме над землями руських родів ніколи не чуване. Кілька разів вчувався йому кінський тупіт, притишені голоси і змовницький шепіт. Огнищанин зупинявся й перечікував. Страху не відчував, ніби за ці дні він вийшов з нього весь отим холодком з грудей, який щоразу, коли насувалась небезпека, терпкою кволістю розливався по тілу.

Поруч була річка, спокійна й могутня, вона вселяла упевненість і надію на порятунок. Знав, що в будь-яку мить може пірнути у воду, відгородитись від лихих очей і дзижчання стріл… Та ніхто не підстерігав його, не влаштовував підступних пасток. Ніхто не загрожував його життю. Можна було безборонно йти.

Ніч надійно ховала його, легко розступаючись і знову закутуючи у темний сувій, що безшелесно лягав на берег, річку, дерева. І чим пильніше огнищанин вдивлявся в них, тим сильніше проймало його дивне відчуття, що він зв’язаний з ними, що він ніби їхнє продовження. І здавалося, якщо скрикне, то все навкруги відгукнеться зойком, підхопить його річка, береги, понесуть глибинними вирвами, яругами і пагорбами, передаватимуть від дерева до дерева. І прозвучить він засторогою людям, сповістить про небезпеку.

Кожен, хто почує той поклик, здогадається, навіщо його послав огнищанин, і знатиме, що йому діяти. Якісь слова звучатимуть у ньому, зрозумілі тим, кому загрожує небезпека. Росько зітхає, змахує крапельки поту з лиця. Ні, не вистачить у нього сили кинути такий гук. То тільки боги громом можуть збудити усю землю, пригнути до землі дерева, прогнути береги, щоб річка вилилась, затопила виярки і долини. А йому ось навіть дихати важко, ніби хтось стискає груди міцними обіймами. Де вже тут голос подати…

Ех, мав би хоч ріг тура, яким дядько Родь скликав родовичів на бойовисько чи полювання. Протяжний і розкотистий звук його ніби пронизував небо, пробивав хмари, дощ чи сніг. Був грізний, вимогливий і водночас таїлась у ньому тривожна загадковість. Він вилітав з рога тура і вже існував сам по собі, відриваючи людей од звичних справ, виштовхував із хиж. Завжди, коли Росько чув гук родового рога, його охоплював неспокій. Та це відчуття тривало якусь мить, бо ріг туркотів безугавно, наповнюючи його такою чистою силою і радісним передчуттям, що в грудях теж починало щось звучати, відгукуючись на поклик. Ще й тепер, хоча Росько вже став воїном, він вірить, що ясної днини бачив дзвінкі й прозоро-блискучі звуки рога, які летіли в небо…

Темінь заполоняє річку, змішується з водою. Але збурена течія злизує її, скородить тонкими гребінцями хвиль, оббризкує коло берега піною. Пітьма піднімається вище, тільки подекуди звисають над водою її смоляні коси, загрозливо погойдуючись. Ніч дивилася на землю холодним оком місяця, який то затягувався хмаркою, то відкривався, похмурий і непривітний.

Посвітлішало… Мерехтіння перебігає по воді. Погляд прикипає до нього, збуджуючи передчуття, що ось-ось ці блискітки зберуться в клубок, і звідти випорсне сліпучий промінь світла, ударить в очі. А далі розітне ніч і ляже незгасною стежиною, вказуючи Роськові шлях.

Тільки до протилежного берега світло не сягає. Він ледь вгадується десь там, за водою, чорний, змертвілий, мов обвуглений. Німотна тиша застигла там. Коли він оживе, обкладений вогнищами тих, хто живе в княжому граді? Серед них мусить бути і вогнище того коваля Дея, в хижу якого огнищанин принесе страшну вість про смерть його сина від шаблі степовика.

Росько хотів уявити того Дея, його родовичів. Як сприймуть вони розповідь про загибель руської застави на високому пагорбі за річкою? Як зустрінуть, може, прокльонами за те, що приніс гіркі слова в їхній рід? «Та хіба ж це моя вина? — взявся виправдуватись огнищанин, ніби вже стояв перед родовичами коваля Дея. — То ж старійшина Родь і боги вклали мені у вуста цю страшну вість і звеліли нести в руські землі. Хіба міг не скоритись їхній волі? Я воїн свого роду. А рід мій з руських племен. Ось я і прийшов до княжого града і до вас теж… Прийшов сказати, що син ваш загинув…»

Ці останні слова, вимовлені подумки, раптом вразили його, ніби тільки тепер упевнився, що то він був на заставі, що йому мовив свою останню волю молодий дружинник. І розгубився: з одного боку, наче для нього і на краще стало, бо має до кого в княжому граді йти, а з іншого виходить, що принесе в хижу коваля Дея горе і сльози. А там дізнаються і про смерть інших воїнів на заставі.

Ще зараз ніхто нічого не відає, ще чекають їх, богам дари складають, вимолюючи для них щасливого повернення до рідної домівки, до своїх чад… А тут з’являється Росько і… «Е ні,— збунтувалась думка, — нехай краще хтось інший». Росько навіть озирнувся, мовби хтось і справді був поруч, на кого можна перекласти свій страшний тягар. Але нікого біля нього не було, сам він бреде берегом. І річка, місяць, зірки, дізнавшись, куди і з якою вістю він іде, отьмарились, пригасли й віддалилися.

Знову попереду стелилась непевність і невідомість. І хоча огнищанин не зупинився, а, навпаки, навіть прискорив ходу, неспокій охоплював його дужче і дужче. Але виникав і ятрив душу не тому, що саме він стане лихим вісником. І водночас почував себе винуватцем чийогось горя… Ні, ні, щось інше вселяло в груди неспокій.

Раніше він не бачив і не знав тих, кому ніс вість. Спочатку йшов, ніби у безвість, швидше гнаний страхом і бажанням знайти захисток. Звеліли простувати до Києва, і він пішов. По кому ударить вість, хто відгукнеться на неї, не відав. Наче в маренні уявлялися люди: багато сивих дідів, чоловіків, жінок і дітей. Усі вони безіменні й безмовні. Серце огнищанина не здригалося, коли уявляв їх усіх гуртом. А тут виявляється, що його вість уже вибрала собі людей, на яких упаде. Ще він не доніс її, а вона вже випустила пазурі. І не сховати їх, не зламати, бо сама вона невидима таїться в словах. Роськових словах… То, може, змовчати, сховати в собі? Краще обійти ту хижу коваля і податися до княгині. Нехай вона вимовить ту вість. А хто ж тоді допоможе йому в Києві знайти Літану? Самому погасити іскорку надії, яка зародилася після слів, що зірвалися тихим шелестом з вуст умираючого дружинника. Почувався так, ніби вже втупились у нього пекучі очі Воротила, а пожадливий погляд Крутія обмацував тіло, приміряючись, чи не можна щось здерти. А з сіріючого мороку прозирав і обличчя Кара, нещадного варязького ватага…

Хоч би ці кляті очерети не заважали, а то плутаються під ногами, обкручуються гнилим слизьким мотуззям. І як це він не розгледів очеретів, пішов навпростець? Але ж хіба побачиш у такій пітьмі? Розсував руками попереду очерет. «Жа-а-ах! Жа-а-ах!» — розтікалась стіна очеретів, і було в цих звуках щось зловісне. Звідки взялися вони на його шляху? Ніби ж ішов піщаним берегом, чиста хвиля під ноги лягала… А зараз так важко, ніби хтось за ноги вчепився і волочиться ва ним.

Звернув трішки праворуч, де берег крутіше виповзав з очеретів, скидаючи з себе в’язке плетиво. Тільки зітхнув полегшено, ступивши кілька кроків по твердій землі, як навкруг нечутно знялися з-під ніг і закружляли чорні пластівці. Завмер на місці, але вони не припинили свій рух, липли до нього, оточували з усіх боків. «Та це ж випалені очерети!» Не злякався, але якесь бридке почуття охопило хлопця. Чорний шлях лежав перед Роськом, але він не пішов ним.