Родовичі

ПОЄДИНОК

Молодий огнищанин і справді здивувався, коли опинилися вони у передпокої князівського палацу. Біля дверей на лаві дрімало двоє отроків. Один з них швидко підхопився, гнучкий і зграбний. Відразу було видно, що він меткий і непосидючий. Русяві кучері обсмалені, на обличчі сліди кіптяви, рукав каптанця розірваний.

— А я скільки вибігав, вишукуючи на вежах тебе, воєводо! Княгиня веліла привести. Я туди, я сюди, а тебе ніяк не знайду. А кругом стріли свистять, вогонь палахкотить, страхіття нечуване. Повертатися до княгині боюсь, бо гніватиметься, — бідкався, а в очах весела відчайдушність.

— Та бачу вже, — стримуючи вдоволення в голосі, сказав тисяцький, — князівське повеління виконуєш справно. Візьму тебе скоро в дружину…

— Візьмеш, воєводо? Справді? — кинувся до нього отрок.

Та Перегудя уже відчиняв двері до княжої світлиці. Отрок згорда глянув на Роська, закопилив губу, але, помітивши важкого меча в руках огнищанина і зауваживши доброзичливість в очах, наблизився. Торкнувся руків’я меча, щось намірився запитати, але у прочинені двері почувся голос тисяцького:

— Не з руки ханові взяти град наш, княгиню. Це ж не кінь, що вистрибнув на спину і гайда. Вони ж степовики, до обологи градів не звикли. Та й не мають таранів, щоб стіни бити, драбин довгих теж збивати не вміють. Стоятимемо міцно, то не візьмуть.

— А завтра, післязавтра, довго так стоятимемо? — Княгиня запитувала тихо і ніби спокійно, але голос виказував її розпач і розгубленість. Росько і отрок в передпокої аж затамували подих у передчутті, що почують від неї ще якісь страшні слова. Княгиню не втішала вість про успішне відбиття нападу печенігів.

Переступав важко у світлиці Перегудя, і сухі дошки підлоги порипували під його ногами:

— Нічого орда з нами не вдіє. А там і князь Святослав нагодиться! — ще стояв на своєму він, але упевненості в його голосі вже не було.

— Ти, я знаю, сам битимешся на вежах. Та хіба цим порятуєш мене, онуків моїх? Їм порядкувати на землі руській, і я мушу вберегти їхнє життя… А князь Святослав і не відає, що діється під його градом. Вість йому подати не можемо. Воєвода Претич на тому боці з дружиною стоїть… А як до нього добитись? Мою волю ти чув: якщо не перейде Претич на цей бік і не стане супроти печенігів, то вестиму перемови з ханом…

— На те твоя воля, княгине Ольго… Та пам’ятай, що зажерливість хана не вдовольниш золотом та хутром. Забере він з ординцями багато люду руського. Над ким повеління чинитимуть твої онуки? — Тисяцький ходив по світлиці з кутка в куток, щоразу рвучко обертаючись.

Не стримував ні ходи, ні незгоди з словами володарки. Дух непокори нуртував у грудях. Розумів, що в таку тяжку годину мусить вгамувати свої почуття. Знав, що Ольга заради своїх онуків, врятування власного життя і бояр піде на будь-які поступки Курі. А може поступитись, схилити згідливо голову і піти в’язати київських людей, щоб своєю запопадливістю перед ворогами заслужити собі життя? А найперше треба братися за тих, які прийшли шукати захисту за цими вежами з нижнього града. Бо навіщо їм уже та воля? Усі їхні достатки, хижі спалені, й на згарищах бенкетують печеніги. Буде і тут таке саме.

Туга заступила світлицю. І привиділось тисяцькому, ніби стоїть він на цьому березі без меча й шолома, лахміттям спадає долу одяг. Якась сила скувала тіло і не дає змоги озирнутись. Та він знає, що позаду града немає, навіть дим уже розвіявся. А внизу річка теж зникла, увійшла в землю, тільки чорне багно булькотить і на ньому слід видніється, широкий і блискучий. Хто залишив його? Придивляється в жахом: це сліди ніг безлічі людей. Його погляд біжить за ними і але крайнеба, у мареві натрапляє на вервечку чоловіків, жінок і дітей. Вони далеко, але він бачить їхні згорьовані очі, чує їхні розпачливі зойки…

— Ординці заберуть киян. Людського духу не залишиться на цьому місці,— видихує знову Перегудя.

— Багато родів у Руській землі… Прийдуть сюди — і град оживе. Чого ти переймаєшся цим, воєводо? Були б князі, а люд завжди, до них тягнутиметься. — Голос Ольги лунав твердо, і не було в ньому жалю. — Сам підеш і приведеш… мечем…

Останні слова вимовила майже пошепки, але хлопці почули їх. Може, тому, що напружили слух і чекали на них, а може, тому, що тим словам нікуди було подітись. Отож знайшли шпарину і випорснули в передпокій у прочинені двері, гострі й одверті у своїй жорстокості.

«А що ж станеться зі мною? Знову бранцем мірятиму степи? Тоді навіщо з вістю добивався до Києва? Хотів порятуватися сам і Літану визволити, роди Руської землі про ординців попередити. А тепер виходить, що й мене княгиня віддасть їм. Отака її дяка!..» — Повільно обвів поглядом передпокій, ніби вишукуючи докази несправедливості, якої зазнає він за свої страждання і добрі помисли. Світильники в кутках підсліпувато блимали, тьмяно освітлюючи під стінами широкі лави, двері до княжої світлиці дубові, залізом упоперек посмуговані. Клямка стримить, мовби язик невідомого звіра. Простягнув руку, торкнувся — і клямка брязнула хижо й підступно.

— Хто там добивається? Глянь-но, воєводо! — почувся стривожений голос княгині.

Двері відчинились, на порозі став Перегудя. Грізно звів докупи брови, глянув на княжих слуг, і вони всілися рядком на лаві, принишкли. Росько прийняв руку з клямки, але погляду не опустив. Тисяцький зрозумів, що він усе чув. Ще більше спохмурнів, кивнув йому.

Обернувшись у глибину світлиці й затуляючи огнищанина широкою спиною, мовив:

— Отрока до тебе привів… Хвалиться, що мову ординців знає. Гадку маю, нехай до Претича спробує пробитись… Унот він метикуватий…

Відступив, і Росько опинився перед княгинею. Світильник стояв позаду неї, тому не видно було ні обличчя, ні очей володарки. Але хлопцеві здалося, що погляд її холодний і недовірливий.

— А він зуміє пройти? Не побоїться, вистачить у нього сміливості? Якщо вдасться дістатись до Претича, то усіх нас порятує… — Голос її пом’якшав, надія і аж наче благання звучали в ньому.

І Росько враз вибачив їй свої образи та кривду, вчинену над його родом. Забув, що мало не проклинав її зовсім недавно, за оцим порогом світлиці. Бачив перед собою немічну й настрахану стару жінку, яку всі родові покони вчили захищати і вберігати від небезпеки. Хотів бути впевненим і хвацьким, сказати щось сміливе, щоб не мала сумніву, але тисяцький випередив:

— Я ж і кажу, що отрок сміливець неабиякий. З-під меча вислизне, стрілу над собою пропустить. Та й слова печенізькі знає…

— Десь я тебе бачила, отроче. Підійди ближче! Щось ніби знайоме… Ніяк не згадаю…

Огнищанин ступив кілька кроків уперед. Княгиня нахилилась, вхопилася рукою за його плече, худі пальці до болю вп’ялися в тіло. Побачив близько очі володарки, але не було в них ні тепла, ні зацікавленості, тому й промовчав. Перегудя нахилив голову, гмикнув, ніби осудливо, та не прохопився жодним словом.

— Тоді йди… В добру путь. Нехай ніч тебе сховає і допоможуть боги…

Перегудя, щойно вийшли з світлиці й позаду грюкнули двері, добув окраєць хіба, тицьнув хлопцеві в руку:

— Підхарчуйся хоч цим. Усе ж веселіше почуватимешся. А то ще забагнеться до печенізьких казанів зазирнути, — невесело пожартував. — Мусимо поспішати, ось-ось світатиме.

На вежі звелів пригасити вогнища і поховати похідні, щоб світло не привертало уваги ординців.

Перегудя напучував огнищанина:

— Звідси тобі безпечніше буде спускатися. Окілля вони не поламали, то й не стережуться. Між колодами затаїшся, перечекаєш, оговтаєшся. Далі поповзом… А натрапить котрийсь із степовиків, прикидайся, що коня свого шукаєш. Шапка на тобі овеча, кожух теж їхній, може, й не розпізнають… Та вуздечкою перед собою махай, нехай на неї він дивиться, а не на тебе…

Аж поки не досяг рову, Росько чув його шепіт: «Та шапку на очі насунь… Вуздечкою, чуєш, вуздечкою…» Кивав згідно головою, хоч і розумів, що тисяцький уже того не бачить. Ноги ковзали по мокрих колодах стіни, мотузок теж ставав слизьким, зводило судомою пальці від напруження.

Росько не встигав знаходити опору ногам, вони ковзали по колодах, тіло враз обважніло, ніби хтось зненацька стрибнув на плечі. Зціпив зуби, закрутив мотузок навколо руки і тримався. А там і рятівна земля підставила широку спину. Полегшено зітхнув, але не випускав ще мотузок, не міг розтиснути кулак.

Згори нетерпляче кілька разів смикнули, аж боляче віддалося в плечі, і мотузок вислизнув з рук. Подмухав на долоні. Озирнувся, окілля стриміло навкруги, витолочений бур’ян попід стіною. Застояний дух чужинців, які нишпорили тут зовсім недавно, викликав відчуття небезпеки. Лише тепер зрозумів, що залишився сам і вороття назад немає. Якщо натрапить на нього зараз печенізька сторожа, то Перегудя не встигне виручити. Треба кудись сховатися та добре обдивитись, обмацати поглядом кожну колоду, кущик, зазирнути в кожну ямку. Розсуваючи бур’ян, підповз до купи хмизу, що її печеніги склали, але не встигли підпалити. Заліг за нею.

Там, у граді, йому здавалося, що легко виконає повеління княгині. Варто лише непомітно перебратися через вежі, а там, унизу, пострибом до річки. Хто з печенігів угледить його? Та й кожуха мав печенізького, шапку теж їхню, серед метушні й галасу прошмигне непомітно. Тепер же, підкравшись ближче, бачив, що ординці купами збилися навколо великих вогнищ і часто котрийсь із них витягував шию і вдивлявся у темні вежі града. Від цих поглядів Росько аж щуливсь і ніяк не наважувався рушити далі. Усе здавалося, що варто лише підвестися на повний зріст — і темрява завирує навколо нього.

Згадка про близький день змусила огнищанина пильніше вдивлятись за річку. І неспокій охопив його. Пробиваючись крізь дрібні хмарки, поспішала йому назустріч світанкова зоря — денниця. Вона провіщала, що духи сонця вже вимітають йому дорогу, зводять золоті стовпи. Вони щомиті вищають і вже підпирають ніч, перекидаючи її далекий край. А з-під нього ледь вихлюпується світло…

Денниця палахкотіла, і Роськові здавалося, ніби хтось величезний й грізний дивиться на нього гнівливо й вимогливо. Голос, який мовби народжувався у його грудях, підганяв: «Не барися, огнищанине! Спускайся вниз і минай печенізькі застави… Денниця сон наслала на ординців, солодкий і міцний… Поспішай!..»

І що нижче спускався, то темніше ставало. Дерева й кущі нерухомо бовваніли, і лише довго погойдувалась потривожена гілка. Окілля минув швидко. Зупинився біля дороги, що вела з нижнього града на княжу Гору. Звивиста і вибоїста, вона спадала з одного крутого пагорба на нижчий, пірнала під іще один і зникала, поглинута темрявою.

Хотів перейти її, але вагався, бо була вона біла, ніби засипана снігом чи встелена сувоєм білого полотна. Росько збентежено тупцював біля неї, гадаючи, який то знак подають йому боги. Може, й справді випала вночі пороша?.. Може, виявляють свою прихильність і наказують іти цією дорогою, де не буде йому перешкоди? Нахилився, провів рукою і підніс ближче до очей. «Та це ж сіль! — мало не вигукнув. — Мабуть, якийсь купець валку солі хотів за вежами сховати. Та не встиг, ординці перехопили. Чи вдалося ж купцеві хоч самому порятуватися? А онде і вози перекинуті». Обійшов скрадливо одного з них, доторкнувся пальцем до шкіряного, міха, розпанаханого шаблею.

Постояв, скрушно похитав головою. «Нанівець переводиться добро. Хіба збереш його потім? — Набрав кілька жмень у кишені кожуха. — Згодиться, Білогривий поласує, коли повернусь…» Стиха засміявся. Раніше не вірив, що знайде свого коня. А оце біля перекинутого воза з сіллю перейнявся впевненістю, що припаде ще до білої гриви, сяде на його спину. І з веселою рішучістю, майже не остерігаючись, Росько подався туди, до в передсвітанковій імлі виднілися печенізькі вогнища.

Не втратив відчайдушності й тоді, коли опинився зовсім близько від них. Вітер уже перегортав над річкою туман, що тягнувся до берега довгими хисткими руками. Підгрібав берег під себе, підкочуючись ближче і ближче до купи дерев, серед яких причаївся огнищанин. Хлопець вирішив перечекати, може, вітер і справді нагорне туман аж сюди. Тоді під його захистом він і прошмигне до води.

А поки що приглядався до ординців, котрі покотом лежали навколо ближнього вогнища. Більшість із них, мабуть, спала, бо тільки кожухи стовбурчились, напнуті на голови. Одного залишили пильнувати вогонь. У накинутому наопашки кожусі і збитій на потилицю шапці він вигупував худими руками в бубон. Безтямний погляд втупив перед собою, рясний піт котився з-під кудлатої шапки, а долоні легко й часто падали на напнуту шкіру. Не було в ньому ні загрозливості, ні виклику, ні вдоволення переможця, лише далекий спомин. А про що може степовик згадувати, куди прагне його душа? Тільки в степи…

Тож і цей, біля вогнища, теж блукає думкою в них, вдивляється у небокрай, звідки мчать табуни коней, вибиваючи з твердої землі звуки, миліших за які ординець ніколи не чув…

Прикинув Росько відстань до річки, але погляд наштовхнувся на туман.

І огнищанин підвівся, щільніше закутався в кожуха, насунув шапку. Дерева легко випустили його з темної схованки. А світло печенізького вогнища уже вгледіло його згорблену постать й побігло-назустріч. Ішов повагом, перевальцем. Усім своїм виглядом удавав заклопотану людину. Зупиниться на хвильку, озирнеться на всі боки, розведе руками, ще й вуздечкою брязне, мов камінчики пересипле з долоні в долоню, а то й угору, на побляклі зірки гляне, ніби загублене ним могло сховатися й там.

Такого невдаху й зупинити нікому не спаде на думку. Хіба для того, щоб покепкувати з його одяганки, що теліпається аж до п’ят. Спочатку намірився звернути трохи праворуч, де туман купчився на березі. Але там вогнище бурхало високим полум’ям, і товписько печенігів галасувало навколо нього. Одні з них умостилися біля самого вогню, інші скрадалися один за одним, вимахували шаблями і вигейкували войовничо, погрозливо. А деякі никали віддалік, недовірливо й насторожено вдивляючись у темряву. Цих Росько мусив остерігатись особливо, завбачливо обходити. «Ні, туди й близько не треба потикатись. Краще пройти тут, де всі сплять, тільки один гупав в бубон. Може, не примітить…» — Мимоволі прискорив ходу, передчуваючи близькість річки. Тільки б не наскочити біля річки на кінну сторожу, бо ті можуть уплав за ним кинутись. На конях не побояться води. Десь тут мала бути та піщана мілина, про яку говорив тисяцький. Якщо потрапити на неї, то можна мало не до середини річки дійти…

А ніч розповзалась, закипала чистими сполохами, ніби це зірки розсипалися над землею і зникали без сліду.

Над берегом у сірій імлі вирізнялися вежі града. Росько озирнувся на них і здалося йому, що вгледів постать Перегуді, а поруч з ним жінку в білому одязі…

Махнути б їм рукою, щоб упевнилися, що виконує їхню волю і не побоїться пройти серед ординців. Звуки бубона котилися заспокійливо, немов обплітаючи огнищанина невидимою сіттю, крізь яку можна було пройти, нічого не остерігаючись. Та раптом вони умовкли, і сіть лунко тріснула.

Краї її зачепили хлопця і обкрутилися навколо грудей, аж подих забило.

І він зупинився, занімів. Руки й ноги заклякли, хоч подумки підганяв себе: «Переступай!.. Не стовбич!.. Брязкай вуздечкою!..» Кинув сторожкий погляд на вогнище — печеніг прямував до нього, бубоном вимахував, а поглядом обмацував огнищанина.

— Гей, ти! Чого бродиш серед ночі? З якого ти улусу? — підходив ближче, і в очах підозра.

Його голос вивів Роська з заціпеніння, він зігнувся, насунув шапку ще нижче на очі й відповів якомога байдуже:

— Коня шукаю… Ось вуздечка, хіба не бачиш? — тицьнув її ординцю мало не в обличчя. — Чого перепиняєш? Якщо бачив коня, то скажи… Я тобі віддячу…

Почувши останні слова, печеніг запитав уже доброзичливіше:

— Багато тут коней бігає… ти скажи, який він, може, де й бачив.

— Біла грива в нього… біла грива, — відказав Росько, а сам боком, одвертаючись, обійшов ординця. Відчуваючи на собі пильний погляд ординця, майже підтюпцем подався до річки.

— Егей, ти куди? Там немає твого коня!.. Чи, може, ти гадаєш, що він у воді бродить, викупується?

Та хлопець уже не дослухався до його слів, ноги плутались у довгих полах кожуха, шапка зсувалася на очі, а вуздечка подзвонювала, виказуючи його поспіх. Тоді жбурнув її на землю, мотнув головою, і шапка теж злетіла, стріпнув русявим чубом.

А позаду вже галасував печеніг:

— Переймайте його! Це вивідник русів! Не пускайте до річки!..

Звідусюди збігалися на його галас печеніги і кинулися за втікачем гуртом. Сторожовий воїн біг попереду, і бубон у його руках люто бухкав. Огнищанові здавалося, що це духи грому наздоганяють його, ось-ось ударять гострими вістрями списів, тому біг щодуху, не вибираючи дороги…

Опам’ятався вже у воді. Упав на неї всім тілом, тільки ляснуло і бризки шугонули навсібіч. Хоч іще було мілко, та він, загрібаючи руками пісок і вибиваючи ногами, уже плив. Вітер нагнав туман і вкрив втікача…

Печеніги погаласували, поцьвохали стрілами у воду і втихли.

Туман розвіявся над водою, сонце освітило береги, ліс і град, оточений ворогами, коли дружинники Претича виловили його з річки. Привели молодого огнищанина до воєводи. Той, теж молодий, рвучкий, з тонким вусом, схвально дивився на нього, здивовано ламав чорні брови:

— З самого града пробився? Дяка богам, вони на тебе свій знак поклали! А ми чуємо, галас там зчинився, а не видно нічогісінько. Гадали, що печеніги якусь купецьку лодію перехопили. А це ти був!.. Кажи швидше, що у граді?

Коли ж вислухав волю Ольги, засмутився, похилив голову:

— Малими силами стоїмо тут, не подужати нам орди самим…

Тоді Росько знову:

— Тисяцький Перегудя раду таку велів передати, щоб у бубони щосили били, в усі сопелі й дуди свистіли, в щити гупали. А ще лодії всі по воді пустили, і вітрила на них великі накинули, щоб вороги сили вашої не виміряли… А кияни, як почують вас, теж вийдуть з града, нападуть на орду…

Вислухав його молодий воєвода і звернувся до своїх воїнів, які лавою стояли під високими соснами:

— Вірна дружино моя! Що діяти будемо? Люта сила стоїть на тому боці, впаде під нею стольний град, загинуть мати князя Ольга, діти його, усі кияни… Ганьба впаде на наші голови! Що скажемо князю, коли повернеться з походу? Скаже він: «Як ви могли стояти і дивитись, коли гинув мій рід? Нехай і ваші роди тепер згинуть!» І вигубить усіх нас… Краще підемо на той бік і або поляжемо з честю, або поженемо ворогів!

— Краще підемо на той бік! — гукнула його дружина. — Веди нас, Претичу, за землю Руську на ворогів!

І великий страх напав на печенігів, коли почули вони гуркіт на тому березі. Здалося їм, що то пороги піднялися навпроти Києва з дна річкового і вода розколює скелі. А коли вгледіли безліч лодій, вітрила яких укрили всю річку, коли їхні очі впіймали блиск мечів, а вуха почули бойовий гук руських воїнів, то відступили від града.

Вийшла дружина воєводи Претича на берег і стала навпроти печенізької орди. Виїхав наперед хан Куря, дивуючись такій силі й грізній рішучості руських воїнів, запитав:

— Хто ви такі? Чого супроти мене стали?

Росько переказав ці слова Претичу. А воєвода, дарма що молодий, хитрістю бувалому воїнові не поступиться. Звелів:

— Відповідай! Ми — передовий загін дружини князя Святослава. Скоро і він тут з’явиться. А сила в його велика. Не здолати ханові нас ніколи…

А тут іще в граді вдарили в щити, відчинилась брама, і тисяцький вивів київських воїнів. Зійшлися з дружиною Претича. І побачили печеніги, що руські півнеба підперли довгими списами, увесь берег затулили широкими щитами, стріла між ними не пролетить.

Хан Куря лютує, бачить, що не здолати йому таку силу. Ніде розігнатися його кінноті, круті схили нависають над берегом, земля рівчаками та вибоїнами вкрилась, дерева під ноги коней накидала.

— Проклятуща земля русів, — цідить він крізь зуби. — Тут усе стає мені на заваді,— гукнув гучніше: — Не з руки нам тут битися! Ходімо в степ, там силою поміряємось!..

Вийшов наперед Перегудя, узявся руками в боки:

— Хіба воїн відає, де йому випаде битись? Якщо тобі тут мулько вести січу, то звели своїм ординцям навезти сіна… Під боки собі попідмощуйте!..

Лава русичів гойднулася, регіт розлігся над річкою. Тисяцький тільки весело очима блиснув, перечекав, а тоді повів далі:

— Не пустимо тебе, хане, до града! Стоятимемо тут, хоч поки й сніг упаде і річка кригою візьметься. Завіє він тут і вас, і коней ваших… А хочеш силою помірятися, то, може, знайдеться серед твоєї орди котрийсь, хто не боїться блиску меча і вміє на твердій землі стояти. Ми теж виставимо воїна. Твій переможе — візьмеш з нас викуп. Наш поб’є твого, поведеш орду в степ назад і забудеш сюди дорогу!.. Так я мовлю? — обернувся Перегудя до своїх.

Русичі загомоніли, ударили в щити на знак згоди.

Хан здибив коня, нагаєм з обох боків шмагає, а сам очима зухвалого русича спопеляє, ось-ось кинеться на нього. Тисяцький теж погляду не ламає, вичікує тільки, стереже кожен його рух. Нарешті Куря зупиняє коня, обертається до орди і кидає якесь різке слово.

Печеніги розступилися, і перед ханом з’явився воїн. Навіть віддалік було помітно, що він дужий тілом і лютий з вигляду. В конячини аж ноги підкошувались, і вона тільки мотала головою, ніби відмахувалась од надокучливого ґедзя.

Хан у бік русичів нагаєм тицьнув, звелів воїнові:

— Піди й побий їхнього воїна! Матимеш від мене коня, носитиме тебе, мов вітер… А не вистоїш, то звелю зв’язаного у річку з цих круч кинути!

Воїн майже переступив через свою конячку, нахилився і поцілував краєчок поли ханського кожуха. Потім вийшов і випростався на весь велетенський зріст. Зневажливим поглядом перебіг по руській дружині.

Тисяцький стежив за ним з-під насуплених брів, але в очах його не прозирав страх, не було і здивування. Запитально обернувся до своїх воїнів:

— Хто вийде супроти печенізького богатиря?.. Хто з вас силу в собі має велику, щоб Руську землю порятувати?

Ніхто не відгукнувся. Мовчали русичі, ніби заніміли всі. І кожен, на кого переводив погляд тисяцький, опускав очі долу. Ні, не тому, що грізний вигляд супротивника наганяв страх і відбирав силу. Що ж, вийти може кожен з них, тут усі сміливці, бо легкодухому нічого брати до рук меча. Та й коли б у січі випало комусь із них зітнутися з отим печенізьким богатирем, то можна було б випробувати міць свого плеча. І якщо судилося накласти головою десь у степовому байраку, то на те воля богів. Та зараз не час виявляти свою хвацькість, бо на терезах долі виважується не одне чиєсь життя, а всіх тих, хто тісною лавою збився тут, і тих, хто стоїть на вежах града. Упадеш під шаблею печеніга, — і затопче орда всіх родовичів, візьме тоді хан данину, яку йому забагнеться. Отож і треба мати таку силу й відвагу, щоб кинути велетня-степовика на землю, стати над ним з гострим мечем і пустити над річкою свій переможний гук.

Та ніхто не мав у серці такої впевненості, тому й не наважувався відверто зустріти погляд тисяцького. А він ставав усе вимогливішим, і Перегудя вже йшов серед воїнів, а вони розступалися перед ним. Якась сила ніби підштовхнула Роська, і він теж рушив слідом. І теж роззирався на дружинників, тільки в його погляді не було суворості й вимогливості тисяцького, а лише розгубленість. Кожен з воїнів був такий дужий і гартований у січах, а тут чомусь непевно переступає з ноги на ногу і вагається.

Крутить чорного вуса Претич, який привів дружину з того берега, в очах його завзяття і рішучість. Не зупинився тисяцький біля нього, бо, хоч і знає відвагу молодого воєводи, але не вистояти йому супроти печенізького силача… А ось Дей стоїть зі своїми ковалями. Спалахнула надія в Роськових очах, але той лише знічено руками розвів, мовляв, якби це молотом гупати, то він би нікому не поступився.

— Егей, огнищанине! — хтось штурхає Роська під бік. Обертається і бачить свого недавнього лісового рятівника.

— Діду Буркуне!.. — налетів на нього, схопив за плечі.— Прийшли-таки… А ми в граді сиділи… зовсім погано нам стало…

Дід Буркун теж радий такій зустрічі, сміється дрібно й вільно, ніби й не стоїть перед ним орда. Вітер грається сивим чубом, сорочка на ньому полотняна, підперезана верейкою. Не має на собі Буркун ніяких бойових обладунків, тільки лук обіруч тримає. Лук великий, тятива туго напнута, аж бринить. Дід Буркун помічає в Роськових очах захоплення і гордовито випростується:

— Еге ж, хлопче!.. — пестить поглядом лук. — Якщо дійде до стріл, то тут я не схиблю. Руку маю що тверду і око гостре.

«А чи дійде до твоїх стріл? — хоче запитати Росько. — Бачиш, ніхто не наважиться з чужинцем на герць стати». Але наштовхується на докірливий погляд тисяцького, який теж зупинився, ніби чекав на нього. Подався за ним, а позаду почулося:

— Зви мене Торкайлом, огнищанине… Бо хто відає, чи доведеться мені ще повернутися до свого лісу. А тут, на цьому березі, хочу, щоб пам’ятали мене на ймення Торкайло…

Отак обійшов тисяцький усіх руських воїнів, але не виявив серед, них такого, який би міг побороти печеніга. А орда, що стежила за ним вузькими очима, уже заворушилась, і сміх, глумливий, зневажливий, викочувався під ноги русичам, мов степові колючки.

А вони стояли лавою, зімкнувши щити, наче й справді остерігаючись не стільки стріл, скільки дошкульності глузувань ворога. Та хіба перепиниш той сміх щитом, коли вітер жбурляє його на тебе з усіх боків, і він січе обличчя палючими скіпками. То один, то другий руський воїн, паленіючи від сорому, потрясав щитом і гупав об нього мечем чи бойовою булавою.

Раптом настала тиша — наперед ступив воїн. Високий на зріст, з-під шолома пінилося біле волосся, могутня статура аж до колін закутана в блискучу кольчугу. Усе на ньому мерехтіло, переливалося, і сам він здавався висіченим з великої брили криги. Це був Кар.

— Якщо у цих вояків трясуться руки під тягарем меча і тремтять ноги від вигляду печенізького богатиря, то я хочу вийти на герць з ним, — сказав каліченою руською мовою і погордливо глянув на всіх. — У моєму білому краю, де мороз розламує скелі, небагато знайдеться сміливців, які кидали мені виклик… Тепер я прийшов на вашу землю і став на цьому березі. Київський князь поклав мені добру платню, і я служитиму йому мечем. Ти, печеніже, заміряєшся на мого володаря, я виступлю супроти тебе, не дам скривдити княжий рід…

— Замовкни, ти, прибульцю з засніжених країв!.. — Перегудя, розштовхуючи воїнів, пробивався до варязького конунга, і очі його палали гнівом: — Не смій паплюжити руський люд! Тебе заніс до нас вітер жадоби. Що для твоїх войовників наша земля? Гостинний двір, де можна м’яко виспатись і смачно поїсти. То хіба ти зумієш її захистити, коли маєш холодне серце? Ми ж вросли у цю землю, вона наливає нас соками життя, і ми нікому її не віддамо! Відійди, Каре! Відійди, варяже, поступись місцем, — і Перегудя владним рухом звелів йому відступити.

І той скорився, тільки з лиця потемнів і ногою по землі так гупнув, ніби хотів берег загнати під річку.

Тисяцький провів його твердим поглядом, набрав у груди повітря і далеко розлігся його дужий голос:

— Люде київський, братове дружинники мої, в боях гартовані, дозвольте на бій із зайдою степовим стати, за землю Руську меча оголити! Я чимало літ служив їй вірою і правдою… а це, може, востаннє… Тільки ви не сумнівайтесь у мені. Поки ноги мої стоять на рідній землі, не здолає мене ординець! — Зняв шолом і уклонився своїй дружині, градові на високому березі, людям, які стояли на його вежах, швидкоплинній річці.

І здалося йому, що на мить усе завмерло, стихло в напруженому вичікуванні. Тільки серце його гупало, бо лише воно жило в цілому світі… Та це відчуття швидко минуло, і звуки, барви знову поновились: схвальний гомін воїнів, ледь чутні зойки киян на далеких вежах, зелена хвиля дерев, що її вітер котив і котив зі схилів на берег і ніяк не міг зрушити з місця. Охопив поглядом усе, що дзвеніло, переливалось і пахло. Вбирав його в себе і відчував, як наливається силою, час його вже настав.

Повільно рушив, надів шолом, зупинився перед печенігом, тінь від якого сховала його. «Що ж, прохолодніше буде махати мечем», — усміхнувся Перегудя.

І ясно стало перед очима Перегуді, розвіявся кривавий туман, а печеніг усе ще водив по небу безтямним поглядом, ніби вишукуючи там степового орла — покровителя орди.

— Не буде його, згинув він, як згинеш і ти! — гукнув Перегудя і змахнув мечем.

Ударив лише впівсили, випробовуючи і себе, й супротивника. Ординець сахнувся, заточуючись, виставив перед собою шаблю. Русич тільки цього й чекав, бо присів і кресонув знизу, забиваючи йому дихання. З широко розкритим, ротом, зі схлипуванням хапаючи повітря, велетень ледве встигав відбивати удари, що сипалися на нього, здавалося, зусібіч. Навіть зверху, з неба, хоч він і підпирав його головою.

Трохи оговтавшись, теж заходився вимахувати шаблюкою, але вся його сила висвистувала марно, бо тисяцький то спритно ухилявся, то підставляв свого меча.

А Перегудя ще й на кпини брав:

— Гони на мене вітер, гони, а то мені дуже спекотно! Молоти шаблею, ординцю, вибивай із землі куряву… Тобі б траву нею косити, пів-степу копицями встелив би…

У напруженому чеканні стежили обидва війська за битвою своїх богатирів. Спочатку бій споглядали мовчки, а згодом почулися вигуки, галасливі й збуджені. Та якщо голоси русичів лунали з кожним разом радісніше й гучніше, то з-поміж кочівників вихоплювалися лише зрідка пронизливі скрики. То один, то другий зривали коней з місця, вихором кружляли навколо супротивників, щось вигукуючи та вимахуючи нагаями. Здиблювали коней, наче наміряючись кинути їх на київського тисяцького. Тоді Росько злякано озирався на Торкайла. А той лише кивав і напинав тугого лука, готовий будь-якої миті стрілою збити з коня нападника.

Та побоювання їхні були даремні, бо до богатирів ніхто не смів підступити. Рубалися так завзято, що й скелі порозбивали б, перетовкли б на порох. Якби небо пригнулося до землі, то і його пошматували б.

Росько аж злякано глянув на небо, чи є воно там, чи тримає на своїх невидимих ланцюгах денне світло?

Нікуди воно не поділося, синіло над ним у високості. Сонце сяяло й гріло, лише іноді мовби виплескувались з нього сліпучі хвилі. Від цього по воді, крутих схилах берега, грізних лицях войовників перебігали плями. І все навколо то світлішало, то розпливалось у хисткому мареві…

У смертельному поєдинку змагалися русич і печеніг. І не видно йому кінця, бо не могли здолати один одного. Дивувався Росько, скільки сили й завзятості мали ці двоє чоловіків, що ставало аж моторошно. Клаптик берега, на якому звела їх доля, густо скропили своєю кров’ю, перемішували її з землею, і кожен витоптував у траві свою червону стежку.

Вони примірялись один до одного, лякали несамовитістю бойових вигуків, вибирали місце, куди б найвразливіше ударити. Вистежували, нападали, ухилялися і не відали того, що за кожним з них скрадалася смерть, хижо шкірила зуби, дихала в обличчя.

Перший відчув її подих печенізький богатир, бо на мить застиг у засліпленні. Невидющими очима втупився перед собою. Що виділося йому? Пітьма, чорна безодня без кінця і краю? Ще встиг помітити сліпучий промінь, що летів із свистінням йому просто в очі, але ухилитися не встиг. Меч русича упав йому на голову, кидаючи в забуття.

Ординець схитнувся, смерть схопила його могутнє тіло, вигинала, скручувала, і він борсався, намагаючись вирватися з її чіпких обіймів. Кілька разів вона звалювала його в траву, і Росько аж очі заплющував, бо це ж дуже страшно, коли такий дужий чоловік лежить на землі, мов зрубане дерево. Та коли глянув на нього знову, здивувався, бо той уже стояв, широко розставивши ноги. Потім посунув на русича, страшний, закривавлений, і смерть угніздилася на вістрі його меча…

Перегудя теж сторопів, угледівши напасника перед собою, дивуючись тій силі, яку знову зібрав він у собі. Мусив боронитися, тому теж рушив назустріч. Водночас зблиснули мечі, потім схрестилися, брязнули і… навпіл. Тоді схопилися богатирі голіруч, ламаючи один одного. Не втрималися на ногах і покотились у траву. Вони шматували одяг, гнули кольчуги, які так скреготіли на них, мовби точив об камінь зуби страхітливий звір. Сплелися у великий клубок, стогнали й гупали тілами об землю, аж вона стогнала.

Потім враз вони затихли, стискаючи один одного в дужих обіймах. Лежали нерухомою купою, і ніхто не наважувався наблизитись до них. Тільки столочена трава випростувалась і червоні краплі скочувалися з стеблин…

Та ось ворухнувся хтось, повільно підвівся — це був Перегудя. Обвів очима місце поєдинку, знайшов уламок свого меча, довго йшов до нього, потім підняв, стиснув у руці й підняв над головою.

І радісним криком вітали його перемогу руська дружина, київський люд на вежах града.

А Перегудя дивиться на хана. Втома гне його донизу, рани вогнем печуть, але він тримається рівно, в очах іще жевріє завзяття:

— Не збороти, степовий хане, нашої сили! То що, триматимеш своє слово чи будемо битися? Чого мовчиш?.. — Обернувся до Роська: — Гей, отроче, втлумач його по-їхньому!..

Молодий огнищанин умить опинився поруч з тисяцьким і переказав його слова ханові. А сам аж пританцьовує, обпікає степовика поглядом.

Почувши слова руського воєводи, Куря ледь утримався на коні. Схопився за свою криву шаблю. Та щось ніби під руку штовхнуло, бо зірвав її з пояса і кинув у траву.

— Відступлю од Києва!.. Піду в степи, не буду більше воювати Руської землі…

Від цих слів присмиріли печеніги, їх ніби і менше стало, бо збилися докупи. Тільки очима поблискують, а в них і невдоволена жадібність, і затаєний острах перед гострими мечами русичів. Росько теж дивився на кочівників, переводив погляд з одного на іншого, сподіваючись натрапити на знайоме обличчя. Але хіба ж відшукаєш у такому товпись-ку того молодого степовика, з яким звела його лиха доля у ковиловому Дикому полі? Усі вони були однакові: вилицюваті, вузькоокі, з плескатими носами. Хотів покликати, уже й слова зібрав. Були вони не злі, а швидше гіркі й докірливі: «Де ти, Ільк? Навіщо приходив на мою землю? Чому не послухав свого батька? Я ж переказував тобі його волю в нічному степу, біля згасаючого вогнища. Бачиш, яка навколо мене сила. Не здужати вам нас, бо стоїмо на своїй землі! Озовися, Ільк! Я не хочу, щоб розійшлися ми ворогами, щоб затаєна лють гризла наші серця і носили ми на вістрях мечів смерть один одному».

Може, й покликав би, але Куря здибив коня, розриваючи йому вудилами губи, аж рожева піна впала на траву, загорланив щось гнівливе й погрозливе. Печеніги у відповідь загалайкали, але врізнобій і зовсім не грізно, ударили коней, зірвали їх з місця і зникли згодом, мов крізь землю провалились. Тільки ще довго там, де починався битий шлях, клубочилась хмара куряви, нагадуючи про грізну небезпеку, якої уникли кияни.

А з града назустріч княжій дружині вже йшли люди, сміялись і плакали, обіймали воїнів. Княгиня Ольга, хоч і квола, теж вийшла аж до брами. Стояла, обіпершись на палицю, оздоблену коштовним камінням, в оточенні бояр і челяді. В очах задума і тривожне очікування. Тільки одна вона дивилася у той бік, до попід обрієм ще диміла хмара куряви. Стара володарка ніби передчувала, що Руській землі ще доведеться зазнати багато лиха. Ще не раз топтатимуть пожні копита диких кочівників, палатимуть у пітьмі нічній хижі русичів, мов велетенські смолоскипи, кропитимуть невтішними слізьми степові шляхи бранці. Але бачила вона і руські полки, що стіною стають на захист свого краю…

Воїни побачили княгиню і рушили до неї. А біля брами — вир людський. Гамірно, голоси сплітаються, і радісний сміх перекочується у натовпі, Росько йде поруч з тисяцьким. Той тримає руку на його плечі, інколи спотикається і важко навалюється на хлопця.

Кияни вклоняються Перегуді, величають його богатирем усіх руських земель. Про хлопця, який крокує поруч з ним, перепитують один одного. Хтось упізнає огнищанина і голосно сповіщає:

— Це той отрок, що пробіг уночі печенізьке кочовище і привів дружину Претича нам на поміч!..

— Він порятував нас від загину…

— Нехай княгиня обдарує його!..

Росько схоплює ці слова, і гордість переповнює його груди. Ніяковів і поглядав спідлоба. Зустрічав вдячні погляди, а сам так хотів відшукати у натовпі знайоме обличчя. Щоразу, коли дівочий погляд падав на нього, серце шалено вигупувало в грудях…

Тисяцький зупинився перед володаркою, мовчки схилив голову.

Тихо промовила княгиня:

— Дяка і шана тобі, Перегудя, від мене і мого сина, князя київського Святослава, за те, що порятував чада його, а моїх онуків… І тобі, дружино вірна, і тобі, отроче з огнищанського роду, моє ласкаве слово…

Кинула погляд знову туди, де була хмара куряви, але вітер уже розвіяв її. Ольга вдоволено кивнула своїм думкам, повернулася й пішла в град. Слідом вливалися широким гомінливим потоком київський люд, дружинники. Росько теж подався за ними, похнюплений і засмучений, бо ніде не міг знайти своєї Літани. Розпач і туга охоплювали його від думки, що, може, її у граді зовсім немає, що уже ніколи не зустрінеться з нею. Не знатиме навіть, куди йти і де її шукати. Якою ж стежкою пішла вона у світи? І куди тепер проляже його стежина? Невже ніколи вони не зійдуться?

І раптом він зупинився, бо йому вчулося… Ні, ні, не вчулося! Справді його кликав голос, наймиліший у світі:

— Роськ-о-о-о!.. Роськ-о-о-о!..

Літана бігла до нього, і люди розступалися перед нею. А для Роська в цю мить увесь світ: сонце, небо, річка, дерева і град — умістилися в її зеленкуватих очах. Схопили одне одного за руки так міцно, що ніякій силі було не роз’єднати їх.

— Ти дужо змарнів, Роську! І ти так довго йшов до мене!.. — сказала вона.

— Бо неблизька була дорога… — відповів він. — Я пройшов усі наші землі. Але я подолав би ще стільки ж і однак знайшов би тебе. Тепер ніщо не розлучить нас. Ми збудуємо хижу над річкою…

— Збудуємо… — відгукнулась Літана, щасливо усміхаючись. — І щоранку над нею сходитиме велике й тепле сонце…

— Дивіться!.. Дивіться!.. — почулися голоси. — Як їх багато! Тільки звідки вони дізналися, що небезпека минула?

Усі підвели голови — у небі летіла зграя птахів. Це поверталися до людських осель голуби, які полетіли з града, налякані вогнями пожеж і стрілами кочівників. Десь перечекали лиху годину й потягнулися додому. Тепер вони, як і люди, моститимуть знову свої гнізда…

А голуби кружляли і кружляли над градом, ніби викупуючись у сонячному сяйві.