Родовичі

ВОГНІ НА ПАГОРБАХ

Вирішив пробитися до чистої води, бо тільки звідти зможе побачити протилежний берег. Десь загухкав невидимий птах, потім ще і ще, мовби подаючи комусь знак. У Роська тривожно закалатало серце, і він поспішив на голос птаха. А той кликав і кликав, розкидаючи в ніч застережливі звуки.

Тільки коли пробився огнищанин до води, зрозумів, що то добрі духи не дали йому збитися з шляху, привели сюди, на цю місцину, звідки побачив далекі вогні…

Повірив у те, що вони існують, що вони запалені для нього, відразу. А ще зрозумів, що далі йти в нього не вистачило б снаги, що десь би й справді заблукав. Ця думка вжахнула його, наче відібрала останні сіли, і він сів у воду. «Я до вас так довго йшов… Тільки не зникайте, ось відпочину і попливу до вас… Тільки не зникайте…» Губи його ледве ворушились, але вірив, що його благання чують на тому березі ті, хто запалив вогнища. І вони уже підкидають хмизу, щоб полум’я шугало вище, висвітлюючись на півнеба.

Підвів голову, ніби й справді очікуючи побачити багрянець над собою, але темінь не зрушила з неба, не розворушив її жоден промінчик. Тільки місяць розгойдувався між хмарами, сповзаючи нижче й нижче за пагорби. Світло його не проникало до землі, і ніч збивалася тугими непроникними клубками. Здавалося, що котяться вони над річкою, наганяючи на берег хвилі. Хлюп-хлюп на Роська, хлюпають то на руки, то аж до лиця дістають. А то раптом під груди підходять і тягнуть за собою, глухо вуркочучи.

«Тягніть, несіть мене… Я й сам зараз ляжу на вас… — Росько знехотя відповзає вище, підганяє себе — Треба плисти, поки місяць у небі не розтанув, — силувано усміхається, — удень за сонце тримався, а оце доводиться і до місяця очима прив’язуватись».

Як тихо вода до ніг лащиться, лежати б отак нерухомо, закутаному в тишу. Нехай краще все повз нього проходить, не зачіпаючи, не торкаючись навіть подихом вітру. Плине річка, хмари, ніч… І знову дивне почуття охоплює огнищанина, ніби не він зараз лежить на піщаному березі, а хтось дуже знайомий, думки, бажання і наміри якого добре відомі йому. А сам Росько теж тут, біля нього, легкий, сповнений сил і жаги діяти. Співчуття роїться в його серці, але він пересилює себе і береться смикати того, хто скулився на піску: «Скільки можна спочивати!.. Долежишся, що вогні згаснуть. А там і ніч мине. Орда десь близько ходить, а ті у граді нічого не відають. Глянь, вода з-під тебе пісок вимиває, ніби у яму ховає».

Наче підкоряючись цьому голосу, Росько знехотя підводиться, з нього дзюркотять цівки води, а хвилі ще хапають за ноги. Відчуття присутності когось, хто вмовляє його збиратися в дорогу, зникає. Похитуючись, намагаючись ступати твердо, бреде берегом, вишукуючи не стільки зручну місцину, скільки приміряючись, щоб бистрина знесла його просто до вогнів. А вони то з’являються, то зникають, ніби той берег вихитується. «Ні, я вже вас не втрачу з очей… я вас примітив і доберуся… від мене не сховаєтесь. Річка мене не злякає…» — розпалював себе отаким похвалянням, наливаючись затягою і впертою силою.

Дивився тепер тільки на річку, настороженим слухом ловив її могутній поклик. Ще він звучав притишено, схлипуючи на мілководді. Хвилі хлюпали в драглистий берег і з-під нього хтось відгукувався м’яко, підступно. «Провалиться колись річка у ці драговиська, виб’є яму і поллється в землю…» — наче вчулося йому оте клекотання, з яким вода падала б у вирву, але страху не відчув. Забрів по груди, вітер застережливо свиснув, крутонувся навкруги нього, а потім, поплескуючи по воді, подався кудись у ніч. Росько, ніби побоюючись втратити його слід, сильно відштовхнувся од берега, і бистрина підхопила його.

Спочатку вона аж виштовхувала хлопця, ніби заважав її стрімкому плину, а потім заходилася шарпати з усіх боків, крутити ним туди-сюди. Холодні струмені били по ногах, і вони дерев’яніли. Росько бовтав ними з усієї сили, вигинався тілом, і течія трохи вгамовувалась. Тоді перевертався горілиць, розкидав руки і відпочивав. Вода відгороджувала його від світу, тільки хвилі терлися одна об одну з тихим шемранням.

Десь на середині натрапив на дерево, яке стриміло над водою лише гострими гілляками, ніби й справді росло на дні. Росько зрадів, схопився за нього, все ж легше буде. Але течія висмикнула дерево з його рук, з бульканням втягнула у вируючу глибочінь. У Роська залишилось лише кілька мокрих листочків, які мовби тремтіли в долоні. Бив руками й ногами, тільки виляски по воді розбігалися. Передихнув аж тоді, коли відчув, що з кожним помахом тіло його уже не розтинає хвилі, а ніби глибше й глибше занурюється. І нічим дихати. Вода тисне… тисне, затягуючи в вузьку щілину, стінки якої хисткі й звивисті.

Огнищанин розриває їх руками, а вони знову сходяться, з жахною невблаганністю твердішають. Руки вже лише ковзають по щілині…

— Пусти… пусти!.. — захлинаючись, кричить комусь Росько. — Найду… в граді требище Перуна… жертву принесу!.. Пус-ти-и-и, злий дух!

А далі вже не слова, а давке схлипування виривалося з грудей. І тоді йому видалося, що зовсім поруч випірнуло оте дерево, нависло над ним гіллям. Ось воно зовсім низько, лише простягнути руку. З усіх сил кинув тіло вгору і вхопився за дерево. Це тривало якусь мить, навіть не встиг відчути пальцями твердість гілки. Та й цього вистачило, щоб ухопити повітря, вгледіти місяць, який розповзався блідою плямою по небу.

А під ним ніч кошлатими лаписьками скрадається по землі, брьохає по річці, однією з них наступає на Роська, притоплює його. Та він опирається, вимахує руками. Витягує шию, хапається поглядом за вогні на березі. «Г-е-е-й! Пор-р-р-яту-йте!!.. Г-е-е-й!..» — здається, волає кожна його жилка, благає про порятунок, але вода ховає у собі всі звуки.

А ніч враз наповнилась якимсь шумовинням, шерхіт течії дужчав, і бистрина несла огнищанина, мов тріску. Виснажене довгою і небезпечною дорогою тіло не могло довго опиратися її стрімкості та нестримності. Очі злипалися, наче на нього ураз навалилися всі безсонні ночі. Марно шукав ногами опори, бо річка глибше й глибше провалювалась під ним. Та це тривало лише мить, бо торкнувся ногами піщаного дна. Дужо відштовхнувся — і ось вони, вогні…

Тільки чомусь вони стікали згори, ніби з неба, до річки. А вона підхоплювала їх і розкидала по хвилях, несла назустріч… Ось вони підпливли зовсім близько, аж жаром напнули в обличчя, задушливий гарячий дим забився аж у груди. І там теж зажеврів пекучий пломінь, який не могла загасити вода усієї річки.

Хотів зупинити ті вогні, гукнути до людей, голоси яких чулися зовсім поруч, щоб не пускали їх по хвилях. Вода ж рознесе їх в усі краї, тоді вогнем візьметься вся земля. І він закричав:

— Е-е-е-ге-е-й! По-ря-ту-у-у-йте!.. Лю-ди-и-и!

Течія крутила ним, водяні духи то хапали за ноги і притоплювали, то легко виштовхували. Росько майже нічого не відчував, не бачив ні місяця на небі, ні вогнів на березі. Та й чи були вони колись? Здавалося, що і його самого вже немає, а тільки голос іще живе, напинається струною в грудях, і він тягнеться, тягнеться. Вода заливає його, а він пробивається, волаючи не про поміч, а тільки мовби провіщаючи змертвілому, збитому в чорний клубок світові теж неминучу загибель. І світ справді провалювався в темну зяючу глибочінь… Тільки було дивно, що звідти йому назустріч сунувся палахтючий віхоть.

Розпачливі зойки, що долинали з річки, давно вже почули на березі. Бородаті носії, які розвантажували валку купця Крутія, зупинилися, вдивляючись у ніч. У світлі вогнищ бронзово блищали спітнілі лиця, високо здіймались широкі груди, пальці набряклих рук дрібно тремтіли. Якусь хвильку вдивлялися у непроникливість ночі, мовчки перезирнулись і, хоч ніхто й слова не зронив, зрозуміли один одного: «Людина на річці… Треба на поміч поспішати, довбанку взяти».

Та ніхто з носіїв не встиг і кроку ступити, бо налетів купецький наглядач Топтун, хитроокий черевань, замахав на носіїв пухкими ручками, забідкався, ніби вони намірилися його зіпхнути у воду.

— Куди це ви? Куди зібралися? Навіщо вам та халепа?.. Хтось репетує? — Топтун і собі наставив у бік річки вухо, аж навшпиньки звівся. — А може, то водяник заманює вас?.. Пливіть, мовляв, пливіть, дурненькі. А потім за ноги та шубовсть. Не подумали про це? Отож беріться краще до роботи, а то не встигнемо. Тоді не бачити вам обіцяного пригощення. У нас купець щедрий, але на дурничку в нього не розживешся. Вранці, коли тільки відчинять ворота в княжий град, наші підводи з товаром мусять першими переїхати міст. Швиденько, швиденько, нумо!.. — примовляв солоденьким голосом і ручками вимахував, припрошуючи.

Носії тупцювали на місці, нерішуче стенали дужими плечима і позирали на річку вже з побоюванням. Дехто таки піддався на ці умовляння, рушив до возів, але тут звідкись із темряви вивернувся в’юном Бігун. Невідомо, чого він крутився на пристані, бо плату з купця за те, що провів його валку через степи і ліси, уже одержав і міг би податися в будь-який бік. Але щось його утримувало біля купецьких возів, може, шкода було розлучатися з погоничами, чи не мав де заночувати і перечікував до ранку, але зараз з’явився перед Топтуном, невеличкий, меткий і якийсь наїжачений. Топтун дивився на нього згори вниз, здивований і розгублений.

Бігун підступив до нього, сухеньким кулачком тицьнув під бік: — Ти навіщо, купецький прихвостню, збиваєш їх з пантелику? Бач, що вигадав: водяник заманює… Там людина потопає, на поміч кличе. Мабуть, щось погнало її через річку такої пори… Може, вість якусь несе? Не слухайте його, кияни, цього череваня! Він, щоб догодити купцеві, батька рідного втопить у цій річці. Гайда!.. — І перший легко стрибнув з пристані вниз, де на воді погойдувались човни. За ним метнулося двоє молодих носіїв. Миттю одв’язали вузьку довбанку і дужо змахнули веслами. Бігун тільки встиг гукнути:

— Дайте чимось присвітити! — І хтось кинув йому смолоскип.

Молоді носії погнали човен у ніч. З-під весел виприскували бризки, зблискували у полум’ї смолоскипа, і здавалося, що й справді хтось причаївся під водою і розлючено відпльовується. Бігун, звісившись із човна й далеко відставивши руку, водив смолоскипом, з якого падали блискучі краплі, з шипінням дзьобаючи річку.

— Правуй на ліву руку більше! Ось, чуєте, знову кричить… Веселіше, хлопці, веселіше! — гукав Бігун, а вітер збивав його голос і лише уривки слів долітали до веслярів. Ті губилися і гребли врізнобій. Довбанка кружляла на місці, з усіх боків на неї наскакували хвилі. Тоді їхній керманич обертав до них маленьке зморшкувате обличчя, з болем і ніби образою звертався до них, затинаючись:

— Та куди ж ви правуєте, хлопці? Ех, ви!.. Він же отамечки десь кричить… Я його добре чую. Піддайте трошки, та тільки разом, улад. — Перекинув смолоскипа в другу руку, ще далі звісився за борт і радісно скрикнув:

— Та ось він! Зараз я його… ще трошки… Гребіть! — гукнув дужче:

— Тримайся, добрий чоловіче, тримайся!..

Керманич жбурнув смолоскип на днище човна, один з гребців підхопив його і став присвічувати. Бігун нахилився, напружуючись усім своїм маленьким тілом, перевалив Роська через борт, і той важко впав на дно човна горілиць, підвернувши одну руку під себе.

Бігун випростав її, нахилився над хлопцем, припав вухом до грудей:

— Живий… тільки води наковтався, аж булькотить увесь… Ану ж присвіти нижче, — звелів гребцеві. Оглянув змарніле обличчя хлопця, усього його. Наче щось знайоме видалося в ньому, але тільки скрушно мовив:

— Який же він виснажений… І як тільки наважився перебиратись вночі через річку, вітер зірвався… Видно, підганяла його неабияка справа… Га, хлопці?

Та, веслярі нічого на це не відповіли, а лише вертіли на всі боки головами. Нарешті один з них стривожено сказав:

— Треба швидше повертатись, а то туману нагонить. Водяник гнівається, що ми цього хлопця вирятували, не дали йому. Ану, хутчіш!.. — підганяв свого товариша.

Течія знесла їх далеченько, і тому назад вони довго пливли попід берегом, натикаючись на корчі і пробиваючись крізь струхнявілий хмиз, якого щовесни наносило з круч. На причалі, не бачачи їх, кричали підбадьорливо. А потім враз змовкли голоси. Мабуть, носії й погоничі вирішили, що справдились Топтунові слова і їх забрав водяник. Ондечки туману якого наслав, аж ніч білою стала.

І коли човен зненацька випірнув біля самої пристані, натовп зраділо загудів. Збилися тісною купою навколо врятованого, роздивлялися бліде обличчя, пошерхлі губи, дослухалися до хрипкого дихання.

— Гляньте, він же ще унот, літ мав небагато…

— А відчайдуха… — докинув хтось.

— Відчайдуха-то відчайдуха, але яка нетерплячка погнала його через річку оце зараз?.. — замислено промовив Бігун. Слова його прозвучали так тихо, а сам він, маленький і непоказний, загубився серед кремезних носіїв, що ніхто і не почув.

Один з гребців широкою долонею підтримував голову порятованого, а другою розплутував мокрі пасма волосся, що прилипли до щоки. Враз відсмикнув руку, глянув перелякано, а потім гукнув:

— Гей, люди! Поки ми його тут роздивляємось, він же зовсім задубіє. До нього торкнутись не можна, холодний, як крига…

— Треба до вогнища, до вогнища… — загомоніли всі разом, заметушилися. — Та вкутати чимось… Кожуха давайте!

— Стійте! — перебив цей гамір дужий голос, і Крутій, розсовуючи плечима людей, пробивався до порятованого. За ним, покивуючи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці, дибав Топтун.

Купець важкою брилою, заступаючи його від усіх, навис над порятованим.

— Топтуне, присвіти! — звелів.

Одного швидкого погляду йому було досить, щоб упізнати молодого огнищанина. Рвучко випростався, обвів поглядом своїх погоничів, носіїв, підозріло втупився в обличчя Бігуна: «А цей чого тут огинається? Упізнав чи ні? Щось треба зробити, але що? І як цей хлопець добився без коня в таку далеч? Пропав тепер Білогривий… Варяги добрячу ціну за нього дали б». Повернувся до Топтуна:

— Скажи, нехай до хижі, де я зупинився, несуть цього втопленика, — улесливо посміхнувся, надав голосові стурбованості: — Чого він буде просто неба коцюбнути? У мене тепло, харчів удосталь, одежину сяку-таку знайду, а то на ньому одне дрантя. Я його сам до тями приведу. Несіть!

Рушив попереду, впевнений, що його послухаються, Гребці, які врятували Роська, дужими руками підхопили його легке тіло, подалися за купцем. Довго плутали темними звивистими вуличками, аж поки добралися до його хижі. Занесли, поклали на широку лаву, мовчки вклонилися купцеві і вийшли.

Крутій умостився за грубезним дубовим столом, заставленим мисками з їжею, підпер обома руками голову і завмер, не зводячи погляду з огнищанина. А той тільки стогнав і час від часу зводив над собою руку і немічно змахував нею, наче гріб чи відштовхував когось.

Йому й справді здавалося, що його несе стрімка течія. Туга нестримна сила тримала його так цупко, що не мав сили ворухнутись, чув жебоніння води, але не бачив її. «То як же я пливу? Хіба може бути річка без води? Куди ж вона поділась? І як світло навкруг… І як чисто, неба зовсім не видно… Сонця теж… А де ж воно? Якісь вогненні смуги з усіх боків вгору тягнуться. Мов сліпучі струмені води. Це сонце народжується. Бо ж земля без сонця не може бути. Тільки не проґавити б ту мить, треба дивитись…»

Росько напружує вір, але на очі щось тисне, і вони наливаються болем. А тут ще й дим густий звідкись валує, заступає світло. Огнищанин жахається: «Як же тепер я знайду землю? Мені ж ні на що обіпертись». Раптом дерево перед ним з’явилось, безлисте і мокре. Тягнеться до нього Росько, хоче вхопити і розплющує очі.

Над ним стеля низька, задимлена, по ній миготять тільки тьмяні відблиски світильника. Росько не бачить його, мов десь з-під землі пробиваються смуги світла, червоного й тремтливого. Воно то спалахувало яскравіше, то кудись западало, і хижу враз заливала важка темінь. Щось було в цьому тривожне й загрозливе. Хлопець силкується підвестися, бо, розпростертий на цій твердій, вичовганій до блиску лаві, почувається беззахисним і немічним, нездатним навіть голос подати. Але проти кого боронитись?

І відразу ж відчув на собі чийсь пильний погляд. Тепер уже розрізняє велику нерухому тінь, що притисла долівку, упіймав стримуване дихання. Так ось чого його весь час не полишало відчуття тривоги! Тут хтось причаївся. Треба його знайти, хоч поглядом випитати, що йому треба, чому не озивається. Нарешті Росько сідає, його хилить уперед, але він тримається за лаву. Підводить голову і бачить перед собою чоловіка, який наліг важким тілом на стіл і незмигно дивиться на нього. «Та це ж Крутій!» — аж сахається огнищанин і відкидається назад, тулиться спиною до стіни. Йому хочеться знову заплющити очі й поринути в небуття, де його, підхопила б річка, закрутила течія. Нехай краще водяні духи чіпляються і виснуть на ногах, ніж зустрітися з цим купцем. Може, зв’язав його? Але ж ні, ось руками можна ворушити, ногами переступати. Тільки якісь вони неслухняні, мов не свої. «Яким побитом я тут опинився? Хто мене сюди приволік?» — Росько згадує, не помічаючи, що шепоче:

— Річка, слизький стовбур дерева… вогні на березі… Потім кудись вони поділися і пітьма огорнула… Довго так було… довго… Душа виривалася з мене, але нікуди їй було, кругом Вода…

Шепіт його то уривається, то дужчає і ледь не переходить у крик. Крутій, прислухаючись до його мови, випростувався, підставляючи бородате обличчя під світло. Широко розкрив рота, наче збирався зареготати, кущики брів поповзли вгору, і він гарикнув:

— Ти… ти, послухай!.. Зачекай! Що ти там белькочеш? Боги відібрали в тебе розум…

Росько вмовк. Важко дихав. Безтямним поглядом обвів хижу, натрапив на миски і вже не міг одірватись від них. Ще стримувався, але рука мимоволі тягнулася до коржа, що лежав скраю.

Крутій помітив голодний зблиск його очей, глипнув кілька разів на миски і на огнищанина, ніби ніяк не міг второпати, чого той тягнеться худою рукою до столу. Про щось розмірковував, хитнув раз-другий кудлатою головою, а потім глузлива посмішка викривила губи, і він присунув миску ближче до огнищанина.

Росько їв, низько нахилившись над столом, забувши і про цього купця, від якого стільки натерпівся, і про вість, яка гнала його через степи й ліси, кинула в річку, привела в цю напівтемну хижу. Тільки кілька разів глипнув гостро на купця, ніби застерігаючи від того, щоб не спробував відібрати.

Купець під цими поглядами спохмурнів, поклав руки на стіл перед собою, стиснув у кулаки. Вираз нетерпіння все частіше з’являвся на його обличчі. Нарешті не витримав:

— Чи не досить, уноте? Так ти всі мої харчі переведеш…

Молодий огнищанин з жалем відсунув миску, відкинувся назад, притулившись до стіни. Уже трохи оговтався, але його хилило на сон, і він ледве стримувався, щоб не склепити очі. Хотів заперечити Крутію, сказати, що він уже не унот, а молодий воїн і побував у січі з печенігами, та лише ковзнув по ньому збайдужілим поглядом.

Зненацька купець, стіл, миски на ньому крутнулися перед ним і кудись зникли. Широка лава, тверда й прохолодна, мов кінь скакнула під ним, потягнула за собою. Та це тривало лише мить, бо Росько жахнувся і розплющив очі, поглядом знайшов купця. Полегшено зітхнув, той сидів за столом: «Хоча б не розморило мене… Треба пильнувати, а то зв’яже сонного. Еге ж, він мене і при пам’яті зв’яже, ще й своїх посіпак гукне… А в мене під рукою нічого нема…» І ще подумав уже вкотре про те, що в найскрутніші хвилини опиняється беззахисний перед загрозою. «Боронитимусь… нігтями балухи йому видряпаю… Бучу зчиню, хтось, може, почує… Але ж і глухо навкруг, жоден звук не проб’ється… Тільки не виказати б страху». І Росько змусив себе сісти рівніше, ще й з якимсь зухвальством втупився на Крутія. Той мугикнув і запитав:

— Чого ти? Бачу, тримаєш супроти мене лихі думки. Гадаєш, що то я тебе в лісі залишив, еге ж? — притишив голос, нахилився нижче над столом, аж борода вмочилася в миску. — Топтун мене намовив. Мовляв, невідомий і підозрілий цей огнищанин, так він тебе кличе. Та ще й з бродниками водиться. Підіслали ті, щоб вивідати про наші товари. Богами клянусь, моєї вини немає…

Говорив, але очі відводив убік, твердими пальцями взяв коржа і заходився кришити, набрав повну жменю і кинув до рота. Кришки розсипались по бороді, і купець став трусити нею, мов віником.

Росько розвів руками:

— Навіщо про це гомоніти… я ж прийшов…

— Швидко бігаєш, — підхопив Крутій. — Я оце тільки з валкою до берега пристав, ще й на вози товар не переклав, а ти вже й з’явився… Може, коня десь роздобув?

— Добрі люди вивели з тих лісів, — з притиском відмовив молодий огнищанин. — Коротшу путь вказали. А про мого коня ти краще за мене відаєш, де він і хто його забрав.

— Люди вивели? З якими людьми ти спізнався? — стривожено підвівся з-за столу купець. — Кажи! Чому ж вони тебе без помочі в річці серед ночі кинули?

— Прийдуть вони, ще прийдуть, тоді декому непереливки буде, — якомога загадковіше відповів Росько, ще й до вуст палець приклав, ніби остерігаючись виказати зайве.

Крутієві ж не сиділося. Поторгав стіл, забрязкотіли миски, чаші. Відійшов трохи і одразу ж сховався у темному закутку, чимось грюкнув, аж у хлопця похололо в грудях. Потім щось там забурмотів, наче шептався з нічними духами. Аж ось з’явився, лихим вогнем очиць обпалив хлопця.

— То, кажеш, люди прийдуть?.. А які люди, чи не степовики? Чи не орду сюди ведеш, шлях їй показуєш, га? Ось дам знати княжим людям, візьмуть вони тебе і запитають…

— А я сам до них піду, — Росько теж підвівся. — Мені нічого боятись, я правдиву вість несу. А хто лжі твоїй повірить, то нехай на той берег перескочить, там руська застава побита лежить печенізькими стрілами. Піду до княгині, сам усе розповім, Ще й нагороду дасть, усі так мені казали. Уклонюся низько, попрошу — нехай вернуть усе, що забрали. І коня теж…

На обличчі Крутія знову з’явилась улеслива посмішка:

— Тепер бачу, що правду мовиш. Але навіщо тобі самому до княжого града на Гору йти? Ти зовсім кволий, ще десь заблукаєш. Та й сторожа вночі не пустить. Я сам схожу, мене там знають. А ти спочинь, я ось тобі кожуха під боки підмощу… — нахилився під стіл.

— Ні, ні, я не буду лягати! — крикнув молодий огнищанин, підозрюючи в кожному слові й рухові купця лихі наміри. Додав твердо: — Піду! Не затримуй мене силою! Я в княжий град вість несу! Княгиня огнівається…

— Що ж, вольному воля, — витиснув знехотя з себе Крутій.

І Росько, почувши ці слова, аж здригнувся. Здалося, що не купець їх вимовив, а Буркун. Навіть озирнувся на всі боки, мовби й справді сподіваючись узріти його білу постать з луком за плечима. «Тоді б цей купець не посмів нахвалятися, забився б у темний куток. Але чому одні й ті ж слова так по-різному звучать? Дивно якось… Дід мовив про волю, який звіра і птаха дарма не зобидить. І цей теж губами це слово теребить, а сам пантрує, щоб когось волі позбавити. Як же це так?»

Купець, гадаючи, що огнищанин вагається, знову взявся за своє:

— Не ходи, хлопче!.. Покладись на мене. Я все княгині переповім.

Та Росько, мовби й справді набравшись сили і впевненості від самої тільки згадки про діда Буркуна, заперечливо похитав головою:

— Ні, я сам… Випусти мене…

Купець ледь не спопеляв його поглядом, але скорився:

— Гаразд, не триматиму. Зараз провідника гукну, — прочинив важкі двері. Назустріч йому кинувся Топтун. Купець голосно до нього: — Проведеш нашого гостя на Гору, сторожі скажеш, що вість важливу несе!.. — І стиха на вухо, майже не розтуляючи губів: — Та веди через глинища. Там і вдень в’язи скрутиш, а зараз ніч. Десь звалиться в урвище чи яму, гончарі їх там глибочезних надовбали… А як ні, то сам допоможи йому туди впасти. Тільки щоб і не писнув. Второпав? — І вів далі, уже не стримуючи голосу: — А за це одержиш від мене братеницю[40] велику, в хозарській землі зроблену, золотом оздоблену…

Топтун стис великі кулаки, виразно покрутив ними перед собою.

Оце перешіптування, а найбільше незрозуміла щедрість купця видалися огнищанинові підозрілими. «Мені б тільки з цієї задушливої хижі вибратись, а то мов у порубі. А там я раду собі дам…» — заспокоїв себе.

Топтун не дав йому роздивитись, заступив собою півсвіту, міцно взяв за рукав сорочки і з похмурою загрозою звелів:

— Ходи за мною. І не патякай багато, а то я швидко втихомирю!

— А ти сорочку не шматуй. І не сип погрозами, не з лякливих, я ось… — Росько навмисне говорив голосно, сподіваючись, що хтось почує їхнє сперечання і нагодиться. Та закінчити не встиг свого обурення, бо Топтун так турнув його, що заледве язика не проковтнув. Зопалу намірився було відповісти тим же, але побачив майже під носом величезні кулаки купецького наглядача і постерігся. Зрозумів, що той тільки цього й чекає.

Зупинилися в якомусь закапелку між напівзруйнованими коморами, стежили один за одним, і очі в кожного палахкотіли ненавистю. Росько повів поглядом в один бік, у другий — хоч в око стрель. Вирватись із цупких лаписьк Топтуна і гайнути? Але куди, ще в яму звалишся чи на кілок втрапиш? Треба вичекати…

І Роська вдавано покірно поплентався за своїм провідником.

Ніч. Ні місяця, ні зірок. Суцільна непроникна стіна, яка весь час відсувається і яку не можна розвести руками чи роздмухати подихом. Здається, що темінню просякло все навкруги: хижі, дерева, сама земля

і круча, обриси якої пробиваються навіть крізь чорноту ночі.

Росько вдивляється і дивне відчуття несправдешності, що коїться з ним, що відбуваються цієї ночі, охоплює його. Там, угорі, пливуть світлі цятки. І полощеться над ними небо. Він не стримується і вигукує:

— Що то за вогні? Глянь, вони рухаються, ніби по небу…

Топтун зупиняється, дивиться теж на кручу і зневажливо гмикає:

— І чого б я ото репетував? Ніколи не бачив? Та це ж сторожа з похіднями[41] княжий град обходить, лиходіїв відгонить, щоб зло не вчинили.

«А сам ти не лиходій зі своїм Крутієм? Ледве вирвався од вас… — мало не спорснуло з Роськового язика. — Та нехай, ось потраплю до княгині, вона вам вигадає кару… А потім знайду коваля Дея, батька того дружинника…»

Безмовна, давка тиша. Вона ніби вигубила все навколо, залишились вони тільки удвох. Топтун веде огнищанина звивистими стежками, які то скочуються донизу, то видираються на крутосхили.

Росько весь час озирався, шукаючи світлі цятки. Довго не міг натрапити на них поглядом, а коли з’явилися, закляк на місці. Вогні були далеко, а вони з Топтуном чомусь опинилися до них спинами. «Він мене веде зовсім не до княжого града!..» — Гнів з, такою силою сплеснув у грудях молодого воїна, що він забув про обережність і про страшну силу купцевого наглядача.

— Куди ти мене завів? Княжий град ондечки!.. — Він, випнувши груди, стиснувши кулаки, пішов на Топтуна.

Не бачив очей свого супротивника, темінь виїла їх, заливши холодом, який плеснув на Роська безжальним струменем. Розсовуючи його плечима, віддмухуючись від крижаних голок гарячим диханням, наближався огнищанин до Топтуна. Той, широко розставивши руки, підминаючи ногами траву, рушив йому назустріч…

Вони вже майже зійшлися впритул, коли несподівано позаду почулося:

— Не смій! Не зачіпай його!

Росько обернувся на той голос, і в цей час брила криги впала на нього, розбилася на дрібні скалки, які вп’ялися в голову з дзвінким посвистом.

Опритомнів огнищанин уже пізнього ранку. Лежав у простій хижі. Не виказав ніякого здивування ні до сонячного світла, що широкою смугою падало на нього, мабуть, були відчинені двері, ні до людей, голоси яких чути було зовсім поруч. Не хотілося думати про все те, що сталося з ним учора. Вогні, річка, розлючений Крутій… Ось тільки брила криги… Звідки вона взялася серед літа і як потрапила до рук Топтуна? Ще й досі в голові дзвенять її скалки. Вони кружляють перед ним, засліплюють очі. Затуляє рукою очі, а гострі жала не зникають, поколюють, аж голова йде обертом.

Хтось нахиляється над ним, відводить його руку з обличчя:

— Оклигав трохи… Нічого, нічого… все буде гаразд…

Росько розплющує очі і бачить над собою знайоме обличчя: кошлаті брови, сива чуприна. Вдихає такий знайомий запах вогню і заліза.

— Дядьку Родь, це ви? — схопив за руку. — Ви живі? Я так і знав… — радісно засміявся. Поривався підвестися.

Та чоловік придержав його, похитав головою:

— То тобі, уноте, спросоння привиділось… Не так мене зовуть. Деєм кличуть. Оце моя кузня. Принесли тебе сюди непритомного. Той клятий Топтун…

— Це я відбив, я!.. — Невеличка постать мигнула серед сонячних променів і застигла посередині хижі.

«Та це ж Бігун! Так ось чий голос я чув уночі!»

— Я порятував цього хлопця. — Бігун гордовито пройшовся по кузні.

А далі заходився, уже, видно, не вперше, розповідати про те, як ішов назирці за Топтуном і оцим хлопчиною. І робив це так тихо, так обережно, що той купецький прихвостень навіть вухом не повів.

Бігун не міг устояти на місці, збуджено вимахував руками, пригинався і ледь не лягав на долівку, показуючи, як він вистежував, таївся. А потім кинувся на Топтуна, і хоч той тілом більший за нього, але не встояв на ногах і полетів сторчма в дерезу. Там його і зв’язав верейкою[42].

Він одверто хизувався умінням ступати безшелесно, не залишаючи ні сліду, ні запаху. А ноги має міцні, мов виковані з заліза…

Бігун пружно перестрибував через удавані ями в кузні, викликаючи схвальні вигуки людей, які юрмилися біля дверей, а за ним ганялися сонячні промені. Від цього мерехтіло в очах, і Росько знову затулився рукою. «Каже, що нікого в нього немає… Увесь світ його домівка. Піду з ним… Уклонюся низько за врятування і попрошу взяти і мене в ті світи. А вість? Перекажу княгині її, знайду Літану, заберу Білогривого… Але ж куди ми підемо, якщо печеніги кругом із степів сюди йдуть? Ні, спочатку нехай збере княгиня рать, проженемо їх, а потім можна йти далі від цих Крутіїв, Топтунів та Воротилів. Якби ж знати, де така земля є…

А Білогривого залишу, віддам цьому ковалеві, в кузні якого так тепло й гарно. Навіть дим зовсім не їдкий. Як він сказав його кличуть? Десь я вже ніби чув це ім’я… Серед бродників ніхто його не мовив. Дід Буркун? Ні, це вже було потім, коли, я вийшов з лісу… Застава… побиті дружинники…»

— Знаю… Я знаю вас, дядьку Дей! — вигукнув Росько.

Завмер на місці Бігун, урвавши свою скоромовку, стих гомін. І коли коваль нахилився над Роськом, той схопив його за руку:

— Я вість несу… з орди утік, печеніги наздогнали, вбили дядька Родя… А я оце прийшов… — аж схлипнув.

Коваль, не розуміючи його схвильованості, хитнув головою скрушно:

— Натерпівся ти, уноте… А про орду ми вже знаємо. Бігун усе розповів, та й ти всю ніч марив, воював зі степовиками, стріли пускав, ще й по-їхньому щось мовив… Та ти не побивайся так, — заспокійливо додав: — У моїй хижі з тобою нічого лихого не станеться. Тобі треба підхарчуватись, зараз я гукну, — хотів вивільнити руку, але Росько не відпускав і усе повторював:

— Я вість несу… я вість несу… Лиха вона і для твого роду…

Коваль пильно подивився на нього, і усміх зник з його очей:

— Мій рід увесь тут, ми слухаємо тебе, віснику…

— На тому березі я йшов степом, сонце перейшло вже все небо… Я поспішав, майже біг підтюпцем. Спочатку я почув запах диму, а потім побачив людей… Вони лежали всі на високому пагорбі. Стріли стриміли в їхніх тілах. Мені здавалося, що це очерет проріс на сухій землі.

Тільки на одного з тих людей я надибав далі, він повз до річки, але духи смерті йшли слідом за ним… Я бачив їх, бачив зблизька… — затнувся, широко розплющеними очима втупився кудись за двері, де за сонячною світлою стіною переливалась і жила річка, а далі за нею той степ. Під його безтямним поглядом люди розступилися, а він витягував шию і напружував тіло, мовби вже наближався до того страшного місця: — Вони всі були у білому, якісь хисткі й розпливчасті… То пласталися мов туман біля самісінької землі, то рвалися вгору і там полоскотіли під вітром, наче напнуте вітрило… Скажіть, хіба духи смерті за кожним ходять, зазирають у вічі кожній людині?

— Ти забув про того дружинника, — суворо нагадав коваль. — Хто він і чому загинув?

Росько швидко глянув на нього, затримав погляд, ніби приміряючись чи щось виважуючи в собі. Тривало це мить, але встиг побачити, як болем налилися очі могутнього чоловіка, який стояв над ним, і хтось наче вигукнув десь здалеку до Роська застережливо: «Мовчи, не відповідай!» — але слова уже мимоволі зривалися з його вуст:

— Їх побили печеніги… Заскочили зненацька. А цей дружинник помер теж. І назвався він твоїм сином… Коваля Дея з нижнього града…

І тоді побачив огнищанин взагалі щось дивне — наче високу постать огорнув чистий дим, і вона підвела обидві руки, махнула ними, ніби розганяючи його і задихаючись у ньому. Десь за тим димом скрикнула жінка. Тільки звідки цей дим узявся, чому зір Роськові затуманив?

А потім він розвіявся, і знову показався коваль Дей. Щось у ньому змінилося. Але що? Здавалося, вість ту страшну забрав з собою дим, бо коваль стояв перед людьми високий, ясноокий, могутні груди спокійно дихають. А біля них, ніби захищаючись чи погрожуючи комусь, тримав руки. І хлопець зрозумів, що саме вони в коваля якісь інші. Не тільки важкі й великі. Вони мовби жили окремо від нього, були гнівні й загрозливі, нещадні й сильні. І в той же час стражденні й безпорадні.

І всі присутні люди дивилися на руки коваля Дея. Дивилися з якимсь жалем і надією. Тоді він одвернувся від них, втомлено переступаючи, підійшов до горна, підкинув вугілля і взявся за міхи. Загуділо, залопотіло, жарко задихав горн. Обличчя коваля стало зосередженим і незворушним. Тільки очі волого блищали, але вогонь швидко висушував їх, випалював з них чорноту, і вони знову ясніли на засмаглому обличчі.

Аж ось він вихопив з вогню довгу залізну штибу, однією рукою кинув на ковадло, другою перехопив молоток і комусь кивнув головою. Легко розсуваючи крутими плечима людей, до нього підійшов хлопець, такий же статурний і ясноокий, як і він, закатав рукава вилинялої сорочки. Легко схопив молот і завигравав ним над плечем, прицілюючись і чекаючи знаку коваля. Дей ворухнув бровою.

Важкі удари пробудили землю, і вона, скинувши ранкову сонливість, ледь чутно, м’яко здригалася під ногами. Звуки туго оббігали по всіх закутках кузні, пробивалися до дверей і котились вузькими вуличками.

«Чого це я розлігся, ніби й справді немічний? — Росько підхопився, підійшов ближче до горна і побачив, що дядько Дей кує меча. — Так ось якої роботи жадали його руки!.. Ось чому вони страждали і гнівалися!..» Огнищанин невідривно дивився на вогонь, на розпечене залізне жало, яке від кожного удару молота витягувалось і гострішало.

Кожен удар, глухе зітхання заліза і дзенькіт молота відгукувались щоразу в ньому тремтливою радістю. Він уже не міг встояти на місці, переступав з ноги на ногу, підстрибував і нахилявся. Його руки теж тримали, молота і гупали ним по залізу. Звуки злітали розмірено, дужо, і Росько підставляв їм руки, ноги, плечі. А коли відірвав погляд од вогню і озирнувся, то побачив, що люди в кузні теж підкоряються цим звукам і рухаються їм у лад.

Та ось часто й дзвінко озвалося залізо під молотком самого коваля, і кремезні постаті мовби ледь піднялися над долівкою, рухались легко й спритно. Руки їхні уже ніби стискали мечі, а очі шукали ворога. Глянути йому гостро й загрозливо у вічі, побачити там страх і вдарити мечем. З одного боку, з другого, а потім пригнутись і затулилися щитом. І так безліч разів…

Зупинились лише тоді, коли Дей занурив потемнілого меча у діжку, і вода засичала, забулькотіла від його гарячого доторку.

Та ще не скоро вляглося збудження. І очі зблискували завзято, і груди високо здіймались, і руки стискалися загрозливо. Бігун легко ступав серед людей, зазирав пильно у вічі, ніби вивіряючи кожного. Зупинився біля Роська:

— Уноте, ти приніс нам вість, добивався з далеких країв, щоб попередити нас… І люд київський мовить тобі вдячне слово. Ти відбився од свого роду, живи у нас, матимеш питво та їжу. Але ми ніколи не чули про рід огнищан. Розкажи нам…

Довго не міг Росько здобутися на слово, бо враз згадалося все його життя і поневіряння, а сонце так липло до очей, що вони наливалися сльозами. Світ замерехтів перед ним і нічого вже не розібрати, все зрушилося в ньому і потекло безшелесно. Зникли в тій круговерті стіни, піднялася стеля і хмаркою стала. І розказував Росько сонцю і небу, вітрові та деревам про викрадену матір і напад варягів, безмежжя степів і лютих кочівників, про загибель роду й зрадливого Крутія…

А люди все йшли та йшли до хижі коваля Дея, і незабаром їх стало так багато, що заступили сонце, і сльози висохли на очах огнищанина. Тепер він уже міг дивитися на всіх сухими очима. І йому здавалося, що цих людей він знає давно, що вони чекали його, після довгих блукань він оце повернувся до своїх родовичів. І усіх він їх упізнає. Оті пахнуть залізом і вугіллям — це ковалі, а в тих руки у глині — то скудельники[43], а з м’язистими руками — кожум’яки. Біля дверей з сітями на плечах примостилися рибалки, а там далі біліють кучерики стружки в бородах та чубах теслів. Та найбільше ковалів, Сварогових дітей, зібралося в хижі Дея. Оточили Роська, мов охорона, неповороткі, закіптюжені, тіло в кожного аж ломить від сили, що застоялась у плечах, грудях, руках. Стоять мовчазні, але в очах тремтять вогники гніву й рішучості.

Слухає чорний київський люд молодого огнищанина, ловить кожне слово. Тільки перезирнуться кожум’яки чи рибалки та сумно зітхнуть, бо виходить, що лихо по всій землі бродить, ніякими перевесищами йому дорогу не заступиш, ні в які шкіряні міхи не зав’яжеш. Бо виходить, що не тільки над ними безборонно чинять скорий суд і розправу бояри, княжі посадники і тіуни, бо ніхто не відає, чи не чекає на кожного з них доля бродника, доля вигнанця, якому боги судили так і загибіти в плавнях, забути дорогу в рідний край, а може, забути і свою мову. Та бродник хоч волю має, хоч руки не закуті та й дихає вільно — ошийник роба не стискує.

Але що тут удієш, на те воля богів! То вони визначили кожному з них кувати залізо чи м’яти шкури, ралом землю орати чи вполювальником бути, а князям та боярам верховодити над ними. Вони наставлені богами, а тому мусять їх слухати, виконувати їхню волю. Мусять слухати і впокорюватись, бо живуть на одній землі, дихають одним повітрям і разом стають супроти ворогів. Ось і зараз насувається на їхні хижі лихо — темна орда з Дикого поля. Хіба вистоять вони проти неї? Отож і треба усім разом, сукупно. І загомоніли:

— На Гору! На Гору до княгині! Нехай готує дружину, нехай захистить наших жінок і дітей.

— Ходімо до княгині всі… на поклон. Нехай не дасть загинути нам із чадами від стріл печенізьких. Дозволить за стінами града сховатися… — долинало з іншого боку.

— Відсидитесь у граді, сподівайтесь! — докидали інші.— Орда оточить град, що й миша не прошмигне. Довго втримаємось… З голоду попухнемо. Треба, щоб бояри і купці свої кліті відчинили для усього люду. А не захочуть, то змусити…

— Змусити!.. Змусити!.. — луною прокотилось між яругами київського берега, між хижами і застрягло в глинищах, де зараз стриміли заступи гончарів та відмахувались куцими хвостами конячки, впряжені у візки. Цей крик докотився і до торговища біля Перунового требища. Хоч тут ніхто не знав, кого стосується «змусити», але були в цьому заклику оті розкутість та відчайдушність, які зривають з місця й кидають люд. Зрони хтось слова, щоб у річку стрибали — то й падатимуть у бистрінь течії.

Люд київський, роботящий і сумирний, не дуже охочий зчиняти бучу. Йому більше до серця горшки ліпити, різну кузнь кувати, звіра полювати чи сіно косити. Та вже якщо закипить у тих гончарів чи ковалів гнів, то обпалить не один боярський терем, спопелить не один сувій заморського сукна з купецької валки. І ніхто не дізнається, від чого спалахнув той вогонь: від сонячних променів, від полум’я біля Перунового требища чи від розпачливого голосіння жони бідаря, яка вибіжить на вулицю і проситиме милосердя у богів, у неба, бо ж забирають їх усіх у роби. Забирають серед ясного дня, бо нічим відкупитись, нічим позику сплатити — господар занедужав і жодної куниці не вполював, жодної риби не впіймав, жодного горшка не виліпив. А боярські слуги вже тягнуть жону за довгі коси, сирцем руки в’яжуть. Буває, що мовчки дивляться на це сусіди та перехожі. Тільки очі долу опускають та скрушно головами хитають. Що ж, буває. Тоді пусткою лишається хижа, заростає бур’яном і нічні птахи оселяються на горищі. І від кожного помаху їхніх крил осипається труха з покрівлі.

Що ж, буває. Люду внизу, під Горою, живе без ліку, хиж тулиться під кручами і в яругах безліч. Хтось із князем у похід пішов і там загинув, когось річка забрала, котрогось тур на роги підняв чи варяги на чужину завезли…

Хто за ними побиватиметься, крім жони та дітей? Для князів та бояр робів вистачить.

Та буває й по-іншому, коли прокльони і голосіння скривдженої гострою стрілою вжалять серце якогось відчайдуха, і він, зібравши ватагу, стане на її захист. О, тоді тріщать дубові ворота боярської садиби, розбиваються кліті, що пахнуть медовим духом, і язики полум’я жадібно облизують сухе дерево стін. Поки захеканий боярин доб’ється до княгині, впаде до її ніг, благаючи оборони від смердів, а та пошле своїх гриднів, на місці боярської садиби чадять лише головешки та обсмалені кури кудкудакають.

Отож і зараз, коли хтось докинув, що низовий люд наміряється розбивати боярські кліті, натовп з торговища тож посунув до хижі коваля Дея. Товпилися на вулиці, зчинивши галас і вимагаючи не баритись. Нехай тільки вкаже, на кого з бояр мусять іти. Тоді Дей, кивнувши й Роськові, вийшов з хижі…

— Тихше, тихше, не галасуйте, — втихомирював найбільш палких. — Якщо так сверблять руки, то скоро матимете об що їх почухати — печеніги йдуть на Київ! — гукнув ще, уже дужче. — Чули всі? Орда хоче спалити нас!

Ця страшна вість змусила всіх замовкнути. Ще ніколи кочові люди не заходили так далеко, ще ніколи їхні коні не іржали під стінами стольного града. Видно, велику силу зібрав хан Куря, коли наважився рушити походом на руські землі.

— То що ж нам діяти? — вихопився хтось із натовпу. І в голосі були сподівання й тривога.

— До княгині підемо, щоб дозволила подільським людям на Горі від лиха сховатись. А ще нехай нам дає мечі, станемо разом з її дружиною на заборолах супроти ворога. Згода?

— Згод-а-а-а! Згода-а-а! Треба до княгині йти! — заклекотіло в натовпі.— Ми теж візьмемо мечі! За землю Руську…

— Підемо ми ось, — Дей поклав руку на плече Роськові й кивнув на Бігуна. — А ви йдіть до своїх родів, нехай жінки збирають готовизну, та більше, бо ніхто не знає, скільки сидітимемо на Горі в облозі печенізькій… Ковалі!

— Ми тут! — виступили наперед його родовичі.

— Куйте й гартуйте мечі, та вигострюйте їх, щоб жодна печенізька кольчуга не витримала, навіть ханська, — пожартував їхній старійшина. — Теслі!

— Слухаємо тебе, Дей! — озвалися ті.

— Зрубуйте дерева й тешіть колоди. Поставимо окіллям, щоб коні нападників на них напоролися…

— Кожум’яки і дубильники!

— Ми готові! — Кремезні силачі збилися в гурт, загомоніли: — Багато шкур ми вичинили, усі віддамо.

— Міцні калантарі з них будуть.

— Жодна печенізька стріла не проб’є.

— Ото й гаразд, — похвалив їх Дей, потер чоло, — наче про все погомоніли. Тоді ми пішли до княгині…

Уже й рушив, а потім обернувся до киян, примружив око:

— Що хочу про боярські кліті слово вам сказати. Треба буде, то відчиняться вони для нас. Княгиня звелить боярам. Не дасть нам усім з голоду загибіти.

Повернувся й повів за собою Роська та Бігуна. Натовп постояв, потім рушив за ними. Тільки ті, кому він дав наказ, понесли по хижах низових людей тривогу.

День наливався світлом, і в ньому все вище здіймався княжий град. Його то заступали дерева, то нависав він своїми вежами, здавалось, над самісінькою головою. Ось білою хмаркою закружляли над ними голуби, кинулися було супроти вітру, потім збилися в клубок, злетіли високо-високо і вмить розтанули. Росько пошукав їх поглядом, але опустив очі. Поки піднімалися крутою дорогою, він устиг глянути і на річку, і на далекі ліси. Звідси добре було видно торговище, над яким підносилась подоба Перуна. Підходили до нього люди, вклонялись і клали дари. Палахкотів на требищі вогонь, і сивобородий жрець невідривно дивився на нього. Тільки зрідка змахував широким рукавом білої сорочки, наче щось кидав у вогонь, бо полум’я щоразу зривалося вгору, клубочачись у зеленому диму. «Може, то віщун нашого роду? — придивлявся Росько. — Річка взяла його і принесла сюди, щоб тут служив Перунові».

А далі, за требищем і торговищем, кривулясті вулички та хижі, хижі. «Ой, як багато люду в Києві! Це ж скільки родів тут живе! — Глянув на Гору: — А там, мабуть, ще більше». Наздогнав коваля, торкнув за руку:

— Скажи, дядьку Дей, багато люду живе на тій Горі?

— Та вже ж, — відказав той і собі підвів погляд на вежі.— Князі й бояри люблять мати біля себе багато людей.

— А ти всіх там знаєш?

— Звідки ж мені знати, — стенув плечима коваль. — Я в їхніх хоромах не часто буваю. А тобі, хлопче, нащо?

Росько одвів убік погляд, розмірковуючи: сказати чи ні про Літану. Вирішив змовчати, бо ще нагримає, мовляв, ось-ось орда наскочить, нищитиме і палитиме наші хижі, а тобі в голові якась там Літана. «Нічого не скажу. Розпитаю у людей згодом…» — заспокоїв сам себе. А Дей не дуже й розпитував, бо ось уже й ворота княжого града. Сторожа, забачивши натовп, закалатала в била, списами наїжачилась. Коваль махнув киянам, і ті зупинились віддалік. А сам попереду. Росько і Бігун за ним, підійшли до воріт.

— Хто за старшого?

Високий воїн, мідний щит якого червоно вигравав на сонці, озвався:

— Говори, чого прийшов і навіщо людей привів?

— До княгині йдемо, вість несемо… Ось отрок з поля прибіг, — поставив перед собою Роська. — Мовить, що орда не сьогодні-завтра тут буде. Дозволь, воїне, до княгині пройти, вість важлива…

Воїн кивнув:

— Ідіть за мною. А ви, — наказав сторожі,— зачиніть ворота і нікого не впускайте. Хіба що княжий гінець добиватиметься.

Повів їх вулицями княжого града. Та Росько видивлявся не на боярські хороми за високими огорожами, а шукав Літану. Здавалося, що ось зараз ступне ще крок, і вона з’явиться перед ним, зойкне від несподіванки, кинеться до нього, припаде до грудей, і її м’яка коса лоскотатиме йому щоку. Воїн, що вів їх, застував своїм щитом Роськові вулицю, і він нагнав його, пішов поруч. Той глянув здивовано на молодого огнищанина, тільки невдоволено гмикнув.

Росько ж раптом згадав, що одяг на ньому пошматований, ноги вбиті й чорні, а чуб розкуйовджений, і спаленів від сорому. Що ж це подумає про нього Літана? Нечупара якийсь. Став хапливо обтрушуватись, розчісувати п’ятірнею чуба. Воїн схвально плеснув його по плечу, озирнувся на Дея і Бігуна:

— Тямковитий отрок. Знає, що сувора стара княгиня, не полюбляє вона недбальства ні в одязі, ні в мові. Якщо в тебе і язик знає своє діло, то ще й заслужиш милостиню в неї.— Подумав, щитом проти сонця посвітив і засумнівався: — Хоча за таку лиху вість чи й варто… Воно як глянути… з якого боку…

— Лиха вість, лиха вість, — пробурмотів Дей. — Що б з вами було, якби він не попередив? Ох, ці княжі слуги, з усього зиск хочуть мати. Хоч земля у них під ногами гори, а вони думають про княжу ласку.

Воїн почув його слова. Метнув на коваля гострий погляд:

— Нам ласка князівська добре відома — підставляй голову під меч, а груди під стрілу, коцюбни на вітрі й стужі в сторожі. Так що, чоловіче, не солодша у нас служба, ніж у смердів доля. Меч у руках не легше тримати, ніж чепіги рала.

— Еге ж, не легше… — погодився Дей.

Воїн стримав ходу, пішов поруч з ним, зітхнув:

— Сам я з-під Вручая…[44] Ще безвусим із князем Ігорем, батьком нашого князя, пішов у похід, та оце й досі меча не випускаю з рук. Ним я княжу милість заслужив, а не так, як бояри та всілякі тіуни й посадники, що цілоденно в княжих сінях товпляться.

— Як кличуть тебе, княжий дружиннику?

— Страшком прозвали, бо лютість велику маю у битві…

— Лютість до ворогів, то добре, — засміявся коваль і з повагою подивився на Страшка.

Той, коли наблизився до князівського двору, посуворішав, знову вийшов наперед. Біля широких воріт кинув бородатому воїну:

— До княгині. Вість несемо.

Росько, входячи до княжого двору, озирнувся ще раз на вулицю: багато люду ходить по ній, навіть дівчата перебігають, але його погляд не знаходив Літани.

Потім Страшко довго вів їх через переходи і сіни, сходами, і вони рипіли під їхніми кроками. У передпокої посадив на широку лаву і звелів чекати, а сам, нахилившись, зник за низькими дверима. Згодом з’явився і махнув рукою. Бігун, коли входили, штовхнув Роська гострим ліктем у бік:

— Слова скажи і про Крутія та Білогривого. Нехай звелить віддати коня.

Не встиг відповісти, бо вже стояв посеред світлиці. Сонце вливалося крізь вузькі віконця і прикипало до чисто вимитої дощаної підлоги. Попід стінами лави, застелені килимами. Княгиня сиділа навпроти них у кріслі, худі руки лежали втомлено на колінах, промінь падав на непокриту голову і сріблив волосся, зморшки біля вуст. Тільки очі молодо зблискували, і в них таїлося щось незбагненне, притягувало зір, і острах водночас проймав. «Очі, наче в Перуна…» — подумалось Роськові. Він, як зайшов, так і завмер мов укопаний.

Не зводив очей з княгині. То оця стара, немічна жінка з тонкими руками, крізь шкіру яких просвічуються сині жилки, вигнала огнищан зі своєї землі? Але чому її слухаються відважні й сильні воїни, чому вклоняються бояри й купці, в яких повні кліті добра? Може, вона знає мову богів і вони дають їй дивну силу, якій ніхто не годен противитись? Але їхній віщун теж знався з богами, а річка забрала його. Запитати б її оце зараз, навіщо посадила Воротила до них, навіщо рід згубила його, Літану забрала. Нехай хоч її віддасть. Щось той Страшко мовив про ласку княжу за вість…

Княгиня відчула його погляд, повернула голову до нього і здивовано звела брови. Дей сприйняв це за знак говорити, схилився до підлоги довгим чубом:

— Прислали мене, коваля Дея, до тебе, наша княгине, люди з низового граду. Уклоняються тобі й просять захисту, — стримував голос, намагаючись надати йому покірливості, але лунав він у світлиці розкотисто, аж володарка відкинула сиву голову назад, мовби хотіла відсунутись. А коваль вів далі:— Отож і просимось зі своїми чадами всі перебути лиху годину на Горі. Та зроби ласку, звели нам мечі дати. А ми на стінах станемо проти печенігів…

— Відаю уже про всі ваші просьби. Тобі слід вести мову про це з моїми воєводами. Хто вість приніс? Ти? — дивилася на Роська.

Той, хоч досі вклонявся тільки Перунові, низько схилився. Коли ж випростався, то ледь помітно усміхнувся. Його вже не брав острах від погляду княгині: нічого в ньому немає страшного, просто погляд втомленої і старої жінки. Та й на обличчі лише заклопотаність.

— Ти звідки знаєш про орду?

— У полоні в кочових людей був. Мову їхню знаю, вої їхні хвалилися, що Київ збираються палити. До них ще з Греччини купці мали приплисти річкою з багатими дарами…

Княгиня Ольга звела очі на вікно, сонце вдарило в обличчя, і вона мляво піднесла руку, затулилася. Мовила, ні до кого не звертаючись:

— Виходить, підступні греччини печенізьких ханів намовляють іти на нас. Мій син Святослав їхні землі воює, а вони аж сюди руки простягають.

Сиділа замислена, щось шепотіла вже нечутно. Тільки рука, якою підпирала голову, злегка тремтіла. Потім знову глянула на Роська:

— Ти як у полон потрапив? Де твій рід сидить?

Росько озирнувся на Дея, той підбадьорююче кивнув.

— З роду я огнищанського, колись сиділи ми далеко вгорі по річці, але… але… — затнувся хлопець, — твої дружинники вигнали нас, і ми оселилися аж під Роднею[45]. А потім налетіла орда і забрала всіх з собою у Поле…

— За що ж твій рід вигнано було? — нахилилася Ольга.

— Дрібний ще був, не відаю, — схитрував хлопець, а сам очі в підлогу втупив.

Від пильного ока княгині не сховалось його хитрування, бо й сама лукаво примружила очі:

— Кажеш, дрібний був. А посадника у вашій весі я садила, як його прозивали, пам’ятаєш?

Бігун за широкою спиною коваля кахикнув раз-другий, але де там його почути молодому огнищанинові. Він дивився лише у вічі княгині й не помічав у них лукавих вогників, а наче співчуття й розраду. Прислухався тільки до слів, що їх зронювали сухі вуста старої жінки, і не шукав у них підступності, а щиру зацікавленість. Він їй усе скаже, махнув рукою:

— Та садовила… Краще б зовсім його не присилала, бо здирник великий був. Більше про себе дбав, ніж про князя. Навіщо тобі такі слуги?

Ольга опустила очі:

— Слуги мусять годуватися біля князя, бо тоді вони теж можуть сказати: «А навіщо нам князь, коли ми біля нього холодні й голодні?» Втямив? — наче хотіла всміхнутись, але вуста не слухались, тільки куточки їх смикалися, ніби самі на себе злостились. — Але ймення його ти скажеш нарешті?

— Воротило, — тихо відказав Росько, бо вже здогадався, навіщо княгиня так добивається в нього про посадника, але відступати було нікуди.

— А-а-а, — протягнула Ольга. — То це той рід, який пішов супроти моєї волі, підняв мечі на моїх слуг…

— Але ж послухай, княгине, — простягнув до неї руки молодий огнищанин.

— Вмовкни, отроче з роду непокірних! — І в голосі її були вже тільки суворість та безжальність. Сплеснула в долоні — відразу рипнули тихо двері позаду Роська, княгиня комусь наказала:

— Приведіть тисяцького Перегудю!

Двері знову рипнули. Почулась важка хода, і хтось густо проказав:

— Слухаю тебе, княгине!

Росько озирнувся і відразу ж упізнав воїна, який верховодив княжими дружинниками, котрі спалили огнищанську весь, а рід вигнали світ за очі. Уже й тоді сивина побила його голову, а це, коли зняв шолом і вклонився володарці, наче білим молоком облита.

Ольга грізно гукнула на тисяцького:

— То це так ти виконуєш мою волю?

— Не відаю своєї вини, княгине! Мої руки ще міцно тримають меча… — в голосі його були розгубленість і образа.

— Тримають, але не проти всіх. Я звеліла тобі покарати рід, який став з мечем проти варягів, що були на княжій службі,— худими руками вхопилась за поруччя крісла, притишила голос: — Я ж звеліла, щоб і кореня від них не залишилось. А оцей отрок, який приніс вість про печенігів, з того роду… То ти їх відпустив?

Перегудя випростався:

— Нема в тому моєї вини! Найгостріший меч не зможе всіх їх винищити, бо в них скрізь захисток. Кожне дерево, кожен листок і травинка ховають їх… То була воля богів. Та й, — глянув сміливо на княгиню, — якби цей отрок не лишився жити, то хто б тоді приніс вість у Київ? Заскочили б тоді нас печеніги зненацька…

Ольга дивилася на нього, переборюючи гнів. Суворість спала з її обличчя, і воно знову стало старим та зморшкуватим.

— Що ж, може, й справді на те була воля богів… Іди, готуйся до відсічі!

Але тут подав голос Бігун:

— Слово дозволь мовити, княгине! Я валку купця Крутія з хозарських земель привів. Цей отрок з нами йшов. І кінь у нього добрий був.

А той купець коня забрав, а самого отрока кинув. Негаразд учинив, звели покарати, — у синіх очах прохача — зухвалі вогники.

Ольга ледь ковзнула поглядом по худенькій постаті Бігуна, недбало відмахнулась:

— З тим купцем потім розберусь, зараз інші клопоти. — І до тисяцького: — А коня знайди і віддай хлопцеві, оце й буде йому наша ласка. Увечері мені скажеш. Ідіть усі!

Уклонились і вийшли. Тільки Росько подумав: «Хан забрав Білогривого, то я сам повернув, купець украв, то мені його княгиня велить віддати. А кінь-то мій…»

Та не вдалося йому увечері припасти до білої гриви свого коня, бо прибігла сторожа, яка стояла нижче по річці, й сказала, що печеніги обсіли Білгород[46] і сунуть великою силою сюди, на княжий град. Забемкали мідні била, загули сопелі та сурми, сіючи тривогу й полохаючи голубів, розлетілися на всі боки гінці, скликаючи люд до Києва, до старої княгині.

Завирувало біля її двору, бо людей стільки в град набилося, що відразу став він замалий. Де там Роськові було шукати в цій тісняві Літану чи Білогривого! Поткнувся було до якогось гридня, що видався йому привітним, запитав, чи не знає часом такої дівчини з русою косою і зеленкуватими очима на ймення Літана. Але гридень враз потемнів лицем і мало не стусонув ратищем у спину:

— Я тобі дам дівчину! Печеніги на носі, а він русу косу шукає… Бери меч і йди на стіну! Ану-у-у…

Добре, що нагодився Дей і заступився. Росько вже більше не розпитував про Літану і тримався ближче до Дея та його ковалів, які роздобули йому меча і лук із стрілами. Разом з ними забивав товсті палі у передградді, засипав землею.

Коли сховалось сонце, зачинили ворота. І вчасно, бо спочатку приглушено, а потім дужче й дужче накочувався на град грізний вал небезпеки. І ось безугавне ревище обгорнуло Гору. Люті вигуки, іржання коней, рипіння дерев’яних коліс. Здавалося, що десь прогримкотіла несусвітня гроза, небо нахилилось під вагою води і вилило її всю на землю, і оце зараз збаламучені потоки, ламаючи усе, зринули з крутих схилів, забираючи з собою все живе…

Ворогів було так багато, що темрява навкруг града ворушилася. З острахом вдивлялися кияни в ніч і не подавали голосу. Матері притискали до себе дітей і благали богів порятувати. Людям здавалося, що коли вони причаяться отут, за стінами, сидітимуть нерухомо й тихо, то ті руйнівні потоки отак з гуркотом стечуть у річку, не зачепивши їх. Тому й мовчали, здригалися від кожного вигуку і затуляли роти дітям, щоб котресь не писнуло.

Та ось ніч спалахнула вогнем — це печеніги підпалили хижі в низовому городищі. Потім нападники почали збирати хмиз, зносити дошки та всяке дерево, що траплялось під руки, складали купами під градом, і вони горіли, лижучи язиками стіни. Вітер ніс над обложеними червоні хмари.

Усю ніч вої київські стояли напоготові, стискаючи в руках зброю. Був серед них і Росько.

Багато днів одбивалися кияни від печенігів. Уже один раз духи ночі згризли місяць, від нього тільки окраєць залишився. Потім знову налився холодною силою і став молодим. А кочові люди не відходили. Кілька разів хан Куря підсилав своїх вершників під самі стіни, і ті пронизливими голосами страхали киян, кричали, щоб відчиняли ворота, бо однак вони їх розіб’ють. Відганяли їх стрілами.

Та настав донь, коли печенізькі коні заіржали під самісінькими стінами. Якби під ними не витоптали траву, то чужинці могли б їх спокійно випасати, бо нічого не в силах кияни їм заподіяти — не мали навіть стріл. Багато з них вбито, і віщуни на князівській Горі біля требища Перуна справляли по них тризну з рання до смеркання. Але убогі то були тризни, бо нічого дати загиблим з собою в дорогу, нічим умилостивити богів. Тут живим нічим голод і спрагу втамувати. Віщуни теж ледь тримаються на ногах, до Перуна старечими тілами туляться. Отож пробурмотить котрийсь імення вбитого воїна, щоб знали боги, і склепить стомлено повіки.

Отоді й зродилось серед голодного та спраглого люду:

— Бояри кліті нехай відчинять… кліті відчинять…

Посунули кияни до княжого двору. Та зачинилися перед ними ворота. Найзухваліші почали грюкати й ганьбити бояр, проклинаючи їхню зажерливість та скупість. І хоч удари їхні були негучні, бо що там можуть виморені люди, але почула їх княгиня, звеліла спитати, чого галас зчинили.

Коли ж почула відповідь, зібрала ліпших своїх мужів: бояр, воєвод та посадників у світлиці на раду. Паленіли вони гнівом, бо де ж це бачено, щоб смерди на їхнє добро зазіхали. Навперебій пхалися до Ольги, скаржачись, що ворог не тільки круг града стоїть, а и тут на них точить зуби. Найближче біля княжого крісла боярин Малюта усіх розштовхав. Тілом великий, а прозвали Малютою, бо все йому було мало: хоромів, землі, робів. Гукав дужо, перед обличчям княгині вимахував волохатими руками:

— Відчинимо свої кліті смердам, то скоро самі голодною смертю помремо. Краще до Курі слів[47] відправити з дарами, відкупитись!..

— Краще відчинити ворота ханові, ніж загинути від голоду. Відчинити ворота, відкупимось!.. — репетували ліпші люди[48].

— Звели, княгине, до печенігів збиратись…

Ольга звелась так рвучко, що аж хитнулася, за меч тисяцького Перегуді вхопилась. Мовби сили та рішучості від нього набралась, бо мовила дзвінко, владно, як колись за молодих літ:

— Замовкніть… Жодного слова не бажаю од вас чути! Легкі вони у вас, кидаєтесь ними, мов безвусі отроки… — Болем взялися її очі — Відчинити ворота! Ще ніколи за моєї пам’яті ворожі коні не ступали на вулиці Гори, ще ніколи руський князь не просив у нападників пощади! Ганьба впаде на наші голови…

Бояри і посадники, ніби й не чуючи цих болючих слів, уже не остерігаючись гніву її, товкли своє:

— До хана покірливо треба йти…

— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…

— Нікому на стінах стояти… Зовсім мало воїв лишилось…

Ольга глянула на тисяцького, той опустив сиву голову. Тоді вона втратила суворість і впевненість, підійшла до віконниці — далеко видно з світлиці володарки. Довго дивилася на той берег. Потім підкликала Перегудю:

— Глянь, там видніються коругви воєводи Претича. Уже кілька днів стоїть він з дружиною на тому боці… Чому він не переправиться, чому не йде на поміч? Треба послати до нього гінця, нехай скаже: «Коли не прийдеш до киян, то здамо град, відчинимо ворота печенігам. Але будеш і ти мати ганьбу від цього…»

Тисяцький теж подивився на білі коругви дружини Претича:

— Хто ж проб’ється до нього? Печеніги стіною стоять… Але можна спробувати поспитати серед киян охочого…

Вийшов на ґанок, махнув сторожі:

— Відчиняй ворота, нехай заходить увесь люд.

Коли княжий двір наповнився гомоном, коли тривога і безнадія збила всіх у один живий клубок, голодний блиск очей схрестився на ньому, а худі руки з розчепіреними пальцями потягнулися до нього, Перегудя не відступив, не схопився за меч. Він скинув шолома, сивий чуб упав на чоло.

— Люде київський! — гукнув, і тиша залягла на княжому дворі, замкнула кожному вуста й відкрила вуха, щоб міцно вбирали слова тисяцького, бо ще ніколи не чули смерди і роби в його голосі стільки шаноби та довіри, надії й віри. — Схилятимуть потомки голови перед твоїми славними подвигами, бо силу велику зумів зупинити, своїми грудьми захистити всю Руську землю. Не зганьбили ми свого роду, свого ймення. Та й богатиреві боги не дають вічної сили… Отож і ми обороняємось уже з останніх сил, а печеніги насідають, а лютість ворогів тільки зростає… І що ми можемо супроти їх поставити? — схилив голову. Натовп хитнувся, зітхнув єдиним духом, але ніхто не вихопився зі словом, бо що тут скажеш, бо правду мовить тисяцький Перегудя.

Але недовго стояв він, похиливши голову, простяг руку в бік річки:

— Та поміч є, люди!.. На тому березі стоїть руська дружина. Але нерішучість угніздилась у серцях її воїв. Вони гадають, що ми й самі вистоїмо супроти хана Курі. Якби вони дізналися, що б’ємося ми з останніх сил, то кинулись би через річку нам на поміч… Чуєте, люди київські, хто відважиться пробитись до руської дружини на той берег? — І на кого гляне, той опускає очі, намагається заховатися за спину інших. Матері хапали дітей за плечі, стримуючи їхню зухвалу відчаєність, жони тихою сльозою розмивали завзяття своїх чоловіків, бо йти крізь печенізькі лави — то означало шукати вірної смерті.

Вогонь надії повільно згасав у грудях старого Перегуді. Тільки видалося йому чомусь, що разом била вдарили і наче заволали людськими голосами.

— До хана покірливо треба йти…

— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…

Підвів голову, ніби у неба питаючи, що ж діяти їм усім? Хіба немає більше сміливців у Руській землі? Кияни теж слідом за ним глянули вгору, дивуючись, що шукає там старий Перегудя. І в цей час з покрівлі княжого ґанку зірвався голуб, піднявся над градом високо-високо і білою стрілою майнув у бік річки, пролетів безборонно над печенізькими улусами й зник. Мов занімілі, охоплені світлою надією, стежили за ним кияни. Хтось вигукнув:

— Боги подали нам знак! Це — добрий знак!

І усі загаласували:

— Боги почули наш голос! Вони допоможуть!

— Вони сказали, що сміливець у граді…

— Треба шукати його!

Тоді наказав тисяцький ходити по всіх вежах і вулицях, по боярських хоромах і хижах смердів, серед гриднів та іншого люду, викликаючи того, хто погодився б піти на той бік. Пішли оповісники по княжому граду, і голоси їхні пробивалися навіть крізь гук бойовиська.

Перегудя залишився на ґанку. Стояв на самоті, обіпершись на меч. Щось думалось йому. Але так, ніби уві сні. Що то сліпить очі: зблиск мечів чи сонця на воді? Чому пам’ять так чіпко тримає той далекий день, коли лодії зійшлися посеред річки і над ним, малим і наляканим, забряжчали мечі? Може, тому, що вперше тоді побачив смерть і червону від крові воду? Ще й досі його очі бачать розпачливо обличчя батька, його широко відкритий у передсмертному крику рот. Шолом батьків зник у воді, а той, хто убив його, стояв на краю лодії, і переможне волання його летіло над річкою. Ось тоді Перегудя підхопив батьків меч і вразив головника[49].

Відтоді й став він воїном, відтоді й полишив його назавжди страх. Не мав його і нині, бо знав, що ніколи не схилить голови перед чужинцями, що його останній бій настане при сході сонця. А град? А князівська родина і увесь люд? Хіба залишиться отут тільки, руїна?

Руїна… Пустка… Безлюддя… На мить зринуло в пам’яті уже не раз бачене: обгорілі колоди, мов чорні списи, стримлять на місці осель, біліють кістки, здичавілі собаки, напівзогнилий човен прив’язаний до берега… Невже і на цьому місці буде то ж саме? І аж серце защеміло, а думка бунтувала, не могла змиритися з безвихіддю.

Ех, розчинити б оце ворота, вийти в чисте поле з своїми дружинниками, пустити в хід гострі мечі! Сам попереду і пішов би, нехай би знайшовся серед тих вузькооких ординців хоч один, хто вистоїть супроти нього. Ще є сила, ще досить спритності та вміння… Але сам же й остуджував свій запал: «Не годиться мені, старому воїнові, кидатись зопалу на смерть і прирікати всіх. Поб’ють нас, а тоді місто залишиться зовсім беззахисне, на мурах нікому буде стати. Якби прийшов з того боку Претич, якби прийшов… Тоді б з двох боків ми… Не прийде, то буде завтра в мене останній день… Нехай викуп несуть ханові, тільки без мене. Скажу княгині, щоб зглянулася на мої рани, не ганьбила мою гордість русича, не змушувала меча віддати ворогові, а дозволила б викликати на герць печенізького богатиря. Загину, то з честю. А поб’ю його, то нехай виходить інший».

Від цих думок тисяцький повеселішав і заспокоївся. Що ж, свою долю він уже обрав, тепер треба було подумати про киян, про всіх, хто жив у нижньому граді, а тепер пухне від голоду тут, на Горі. І дивно тоді йому стало, що ось у нього, княжого тисяцького, стиснулося серце в грудях не від згадки про княгиню та бояр, а від того передчуття лиха, яке може впасти на оцих ковалів і гончарів, кожум’як і рибалок. А ще думалось про їхні лади та чада. Раніше лиш досадливо кривився, коли зустрічав гурт жінок та непосидючу дітлашню біля них. Які ж вони галасливі й дзвінкоголосі, аж у вухах лящить.

Вважав, що від них воїнові немає ніякої помочі, тільки розтоплюють серце його своїми слізьми та благаннями. Тільки журба і сум огортають дружинника, коли йде він з князем воювати далекі землі. Серце в такого воїна скімлить, мов голодний пес. Може, тому й не наважувався завести собі ладу, а руці звичайніше було стискати руків’я меча, ніж пестити дитячу голівку. Служив князям і тілом, і помислами.

А ось тепер щось зрушилось у звичному плині його життя войовника. І не передчуття близької смерті змушує гучніше битися серце. Ні, не страх смерті. Щось незрозуміле діється в його душі. Гляне вгору — зірка блищить, а йому видається, що хтось дивиться на нього суворо й докірливо. І такою невимовною тугою війне на нього, ніби стріла застряла в грудях.

Іде вулицями града, зустріне погляд якоїсь жінки і аж наче спіткнеться об нього, бо стільки благання й надії в її очах. А ще коли тулиться біля неї хлопченя переляканим птахом, то вже й зовсім знічувався. Хоче щось мовити, але побоюється, щоб гучним голосом ще дужче не налякати унота, простягне руку, але не торкнеться світловолосої голівки, тільки подивиться на долоню свою, широку й тверду.

Та найчастіше згадує молодого огнищанина, докори княгині. Гнівний блиск її очей, сухі старечі руки вп’ялися в поруччя крісла… «Ех, княгине, княгине, — похмуро дивиться на вікна хоромів, — уноша живота свого не жалів, вість таку приніс, а ти картаєш мене за то, що не винищив його рід до кореня…» І немилість повелительки вже не лякає його, вона мовби віддалилася од нього, од усіх, хто і пильнує на вежах і підставляє груди під ворожі стріли. «Це ж там десь і той огнищанин. Чи хоч шолом йому знайшли та є якийсь бехтерець[50]?» — занепокоєно озирнувся тисяцький.

— Гей, є тут хто? — гукнув.

З темряви висунулась постать воїна зі списом.

— Нехай приведуть огнищанина! Ну, того, що вість приніс… Та швидше його сюди, я тут чекатиму!..

Воїн хутко кинувся виконувати наказ, розмахуючи списом.

Перегудя ж усівся на приступку князівського ґанку, поставив меча перед собою, зіперся обіруч. Ніч. Гостроверхі вежі стримлять. Вогнища на вулицях, хиткі тіні воїнів, брязкіт зброї. Серце старого войовника втішається цими звуками і видивом. Звичність у них і передчуття близького бойовиська.

Тільки в небі, що нависло над градом чорним куполом, непевність. Холодний блиск зірок. Якась вкрадливість таїться в їхній застиглості. То затягує їх у глибочінь, у безодню, яку тільки й помітно вночі, то яскравим спалахом летять вони назустріч очам. А небо ось зсувається усе враз над головою, тягне за собою зірки. Перегудя міцніше стискає руків’я меча, бо здається, що крутий берег і град на ньому теж повертають за зірками, аж ніби земля здригнулася під ногами. І грім загуркотів притишено, але грізно. Довго збирався на силі, пробував свою міць то понад берегом, то в полі, за стінами града, то попід самісінькими кручами, відбиваючись рокітливо у проваллях. Аж згодом, вигулявшись і налившись лютою силою, загримкотів, мовби оскаженілі табуни коней примчали з степів і враз загарцювали попід стінами. Ось вони ближче і ближче, вдарились у ворота.

«Еге, та це ж не грім! — підхопився Перегудя. — Що ж це я дрімаю? А це орда на приступ іде». І в цей час загули била, скликаючи оборонців града. Купки воїнів, поспіхом одягаючи бойові обладунки й стривожено перегукуючись, поспішали на вежі. У спочивальні княгині запалили світильники, з вузьких віконниць лягли на широкі кам’яні брили, якими було вистелено двір, довгі смуги. Зблиснули краплі роси і згасли. Тисяцький нахилився, провів рукою по траві, що рідко пробивалася між брилами. Долоня стала вогкою, і він притулив її до обличчя, ніби відганяючи гіркі думи.

Коли зійшли кияни на стіни і стали на них, серця їхні сповнилися жахом. З усіх боків орда підступала до града. Печеніги йшли без вогнів. Десь там унизу товклася тьма людей, роз’ятрених жадобою руйнування і нищення. Здавалося, що то річка, витіснена з берегів ордою, бурунилась попід стінами, наливала захисні рови і піднімалася вище й вище. Ось-ось вона перехлюпне через вежі, потопить у собі все живе. Де взяти сили й мужності, щоб серце не здригнулося від страху? В якому вогні спалити легкодухість і розпач? Проти кого боронитись, коли найзіркіші очі безсилі побачити ворога, пробитися крізь пітьму?

Не розрізнити в ній ні голосів, ні тупоту ніг. Суцільне людське ревище, що захлинається у власній люті. І тільки, наче піна на гребенях темних хвиль, буруняться оголені мечі…

Київські воїни, зморені голодом і цілоденним сторожуванням, заціпеніло дивились на те, як з темряви витикаються драбини і гаками вгризаються у верхні краї зрубів. Стоять незворушно, ніби й не чують, як гатять оббиті залізом колоди, розбивають дубову браму. Удари зливаються в майже суцільний гуркіт, який чути у всьому граді і від якого нікуди було сховатись. А ще це безнастанне пронизливе галайкання під мурами, в якому не можна розрізнити жодного слова. Тому й здавалося, що то не люди обсіли їх з усіх боків, а якісь небачені істоти, дикі й несамовиті, які не знають, що таке смерть, а тому й не підвладні страхові. Тоді як від них боронитися? Чи й візьме їх меч? Де тисяцький, інші бояри та воєводи? Чому не видно варягів, хвацьких та запопадливих тоді, коли треба привести до покори якийсь рід русичів?

Може, зібралися всі оце зараз у князівських хоромах та й раду знову ведуть про те, щоб відкупитись від зажерливого хана? Дати йому золота, хутра, меду та зерна, всього, чого забажає, аби тільки повернувся в свої степи. А ще нехай візьме людей… І не в одного з тих, хто сидів за мурами, стиснулося серце від думки, що, може, і його поведуть ординці вв’язаного в далекі землі, де й доведеться згинути. Куди ж подітись, де знайти безпечне місце, щоб перечекати оцю лиху годину? Та кожен розумів, що нікуди сховатись, що єдиний вихід — боронитися мечем. Треба стояти на оцих вежах, які зводили їхні роди, звідки так далеко видно…

Чорна ніч тремтіла від войовничих криків та гупання таранів. Ці звуки проникали скрізь, чути їх і в боярських хоромах, і в оселях бідняків. Матері тулили до себе малих дітей, з несамовитою пристрастю обціловуючи і пестячи їх, наче це могло захистити любих чад від майбутніх нещасть. Купка згорблених, уже зовсім старезних дідів товпилася біля требища Перуна. Дивилася на вогнище незмигно, з покірливістю. На вицвілі очі накочувались сльози, але не було сили підняти руку й витерти їх.

Вогонь требища не зігрівав їхні тіла, лише в душі кожного гніздилися гіркота і сум, що судилося їм бачити загибель землі руської. А ще ятрив старечі серця жаль, що руки немічні мають і не годні тримати зброю. Але діди не нарікали на свою долю, бо така воля богів. Людина, як і всяка тварини чи дерево, росте від землі, наливається силою, щось робить: чи оре ниву, б’є звіра, чи ліпить горшки. Потім настає час, коли людина збивається з рівної ходи і підпирає тіло костуром, а воно все гнеться і гнеться до землі. Смерть за смертю йде, поживу шукає, а життя до життя тулиться. Нема на кого ремствувати і кого проклинати.

Вогонь біля требища кволо блимає, ось-ось згасне. Тільки вітер ще видуває червоні струмені з попелу. Витесана з дуба подоба Перуна важкою брилою нависла над вогнем, ніби вбирала скляними очима останні пломені. Приреченість у зігнутих постатях дідів…

Та ось один з них, мабуть, колись високий і дужий, підводить голову, і молодечий запал спалахує в очах, а голос набуває колишньої сили.

— Там духи смерті,— тицяє рукою у бік, де чути гупання та крики, — нехай візьмуть моє життя і вдовольняться… Тоді, може, хтось молодий залишиться, не вб’ють його… Одведіть мене на вежі!..

Двоє старих побратимів, що намагаються триматися рівно, підхоплюють його під руки, і вони повільно рушають вуличкою. З-за рогу в цей час вибігає Дей зі своїми ковалями і налітає на них.

Він гнівний і запальний, бо кияни стовбичать на вежах, наче й не готуючись до відсічі. То він зібрав своїх і кинувся оце до брами, щоб відігнати печенігів, бо грубезні дубові дошки уже тріскаються. Уздрівши дідів, які теж шкандибають до брами, кричить:

— Куди це вас духи ведуть?

Діди зупиняються, підсліпувато дивляться на воїнів, обмацують їхнє бойове спорядження. Мовчать, тільки схвально похитують головами та сухими вустами щось шепотять. Старійшина ковалів не на жарт гнівається за цю затримку, але мовчить, бо негоже підвищувати голос на старших за віком. Тому знову питає:

— Куди прямуєте в таку лиху годину?

— Йдемо туди, де смерть… Нехай нас візьме, а вас обмине… — здобувається на відповідь котрийсь з дідів.

Дей велить, і голос його лунає твердо:

— Нічого по смерть ходити! Краще йдіть назад до требища і паліть вогонь, а то ось-ось погасне. Паліть вогонь, щоб Перун бачив нас… А ми його. Чуєте?

Діди згідно кивають і рушають назад, до вогнища. Та чим підтримати в ньому життя? Жодної хмизини не знайти, бо все підбирають смоловари, які цілоденно палять вогонь на вежах під великими чанами. Самі чорні, закіптюжені й галасливі, вони вже розібрали тини, окілля навколо боярських садиб, а це взялися і до бретяниць[51].

Діди розбрелися по вуличках, вишукуючи поживу для вогнища Перуна, але нічого не знаходили. Тоді знову зійшлися біля требища і покидали у вогонь свої костури. Вогонь облизав їх, шугонув угору, і полиски заграли на зморшкуватих обличчях дідів. А вони стояли, міцно вхопившись один за одного, і дивилися на вогнище. Росько на мить затримав на них погляд, чомусь зітхнув і побіг навздогінці за ковалем.

І мовби вогонь Перунового требища, хоч і не всім був видний, кинув іскру завзяття в груди оборонців княжого града. Над вежами пролунав дужий голос Перегуді:

— Бийте їх стрілами, вони товпляться купами! Кидайте каміння! Смоловари, перекидайте чани! Не баріться! Хутчіш! Хутчіш!

Грізний і владний, з довгим оголеним мечем, тисяцький переходив від однієї бійниці до іншої. І голос його будив киян. Свиснули стріли. Полетіло каміння. З шипінням потекли чорні струмені смоли. Ще не досягли вони землі, ще внизу дихали чиїсь груди, очі пожадливо паслися по вежах, роти викидали погрози, а ніч уже тужавіла, стискувалась. І випускала зі своїх кліток чорних птахів смерті… Кинулися вони з пітьми на нападників.

Роськові ще ніколи не доводилось чути такого несамовитого волання, сплетеного з болю і люті багатьох людей. Мов залізний батіг шмагонув по небу, зачепив і огнищанина, пронизав болем. Але не встиг здивуватись, бо Дей гукнув:

— Гей, ковалі-молотобійці, стережіться! Ось вони, ординці, лізуть! Не беруть їх ні стріли, ні смола… Спробуємо тепер наші мечі… Скидайте їх з мурів!..

І покотилося по всіх вежах:

— Скидай-йте-е-е!.. Скидай-йте-е-е!..

Найстаріші діди не пам’ятають такого, щоб нога чужинця ступила на вежі київські, щоб пожадливе око нападника глянуло з них на град. Завжди він з високих круч споглядав за тим, що діялося навкруг. Ішли мимо угри, а ще раніше булгари, пливли рікою лодії варягів та греччинів, багато інших племен і родів товклося в степах поблизу, але ніхто ще це наважувався стукати мечем у браму слов’янського града…

І ось темної ночі ворог з’явився на його мурах. Приземкуваті й верткі степовики випірнали з пітьми й перевальцем розбігалися в обидва боки по вежах, вимахуючи кривими шаблюками. Розпашілі в своїх овечих кожухах, підохочені близькою здобиччю. Угледівши високий княжий терем, боярські садиби, кліті з добром, нападники залементували, засвітили очима, наганяючи жах на захисників.

Та кияни вже оговталися, скінчилася для них моторошна невідомість та виснажливе очікування, вони бачили перед собою ворога і перейнялися жаданням битви. І хоч, крім бувалих дружинників, мало кому з них доводилося схрещувати зброю з степовиками, вони сміливо кинулися в бій. Посунули стіною. Зійшлися на вежах грудьми, очі в очі…

Змигнули у відблисках вогнищ мечі й упали на криві шаблі. Ноги шукали міцної опори. Тіла вигинались у неймовірному напруженні протиборства і ламались, уражені блискавицями смерті. Нападники нічого не могли вдіяти проти довгих списів русичів. Вони крутилися вужами, плазували, намагаючись знизу дістати оборонців, але ті вибивали з їхніх рук зброю й скидали їх з мурів. Та замість скинутих з мурів з’являлися все нові й нові. Вимахуючи шаблюками, з тонким пронизливим верещанням, ніби в якомусь засліпленні, стрибали вони на гострі списи оборонців… А там унизу, на відстані польоту стріли, стояв хан Куря, вузькими очима стежив за боєм на вежах, сухими губами жував тонкий жорсткий вус. Коли з мурів руського града долітав розпачливий лемент його ординців, люто зблискував очима, цьвохкав нагаєм, і нова тисяча нападників, бігла на приступ…

Тисяцький звелів Деєві зібрати тих, хто мав лука, і поставити біля бійниць. Нехай збивають нападників, не дають їм вибиратися на вежі. І щоб кидали стріли вниз, бо десь там ховався в темряві хан.

— Може, котрийсь і вцілить… — зронив Перегудя. — Та пошли когось із молодших воїнів печенізькі стріли збирати, бо своїх обмаль… Ото заверещать, коли вгледять, що їхніми стрілами вціляємо.

Дей нагледів Роська і переказав слова тисяцького. Той почав було сперечатись, мовляв, не для того він прийшов сюди, щоб винюхувати печенізькі стріли в закапелках, нехай цим займаються ті, хто ще не має сили тримати меча. Але старійшина ковалів не дослухав його заперечень:

— Роби те, що звелено!..

Огнищанин, невдоволено бурмочучи щось, скорився, заходився вишукувати стріли, які прилетіли з-за мурів. Виявилось, що їх чималенько накидали печеніги: стриміли в колодах бійниць, стінах осель і навіть у стовбурах дерев. Спочатку здивувався силі, з якою їх було послано з-за меж града, а потім здогадався, що це стріляли вже ті, хто видерся по драбинах нагору. І відразу, нагадуючи про небезпеку, свиснула повз вухо стріла. Росько пригнув голову і закляк. Глянув уздовж вулиці і побачив дідів. А над ними Перуна, краплі роси набрякли на його товстих губах.

Усі вони дивилися на нього. Росько від сорому спаленів. Оце-то він — відчайдух! Що ж вони подумають про його рід? Але ж і свист цих печенізьких стріл моторошний. Голова сама у плечі втягується. Підвівся, перекинув оберемок стріл на плече і неквапом, виказуючи цілковиту зневагу до небезпеки, подався туди, де кипів бій.

Та розважливості йому вистачило ненадовго. Тільки вибіг східцями до бійниці, кинув біля Деєвих ковалів стріли, як із-за зрубу вихопився печеніг. Росько, замість того, щоб шмигнути до бійниці, під захист ковалів, розгубився, бо захищатися було нічим, лише одна стріла якимсь побитом залишилась у руці. Але без лука вона ні до чого, хіба що мух відгонити. Тут уже йому було не до роздумів про сором. Шабля у печеніга в руках так висвистувала, здавалась такою довгою, що огнищанин, не розбираючи дороги, сахаючись своїх і чужих, гайнув навтіки. Ординець, вишкіривши зуби і щось погрозливе вигукуючи, побіг слідом.

Серед гуку битви, серед зойків і волання Росько виразно чув його тупіт і хрипкий голос. Те, що сталося потім, огнищанин запам’ятав добре. Печеніг, захопившись погонею, віддалився од своїх. Коли ж опам’ятався, то було вже пізно, бо опинився перед гуртом людей, сивобородих і мовчазних. Тріпотів під вітром пломінь вогню, висвітлюючи в темряві грізне обличчя бога русичів.

Тепер уже ординець затремтів від страху, зрозумівши, що вскочив у пастку. Зупинився, розгублено озираючись на всі боки. Усе було чуже, незвичне: високі стіни осель, вузькі вулички, які поглинала темрява, навіть зірок не видно. А скільки їх у степу над головою! Затримав погляд на вежах і зовсім занепав духом, бо русичі перемагали. Звідси, знизу, у відблисках вогнищ вони здавалися велетнями. Поодинокі постаті нападників металися між ними і падали за мури. Затихло гупання біля брами. Пригасли на вежах вогнища.

Печенізький воїн вагався, не знав, куди податись. Побігти назад, але ж там тільки дружинники. Чи зуміє пробитися крізь їхні довгі мечі? Спробувати врятуватись у отих кривулястих вуличках? Лише від однієї думки про це йому стало моторошно, бо ворожість прозирала тут з кожної шпарини. Відчай охопив його, таке вже було і не раз. Уже ладен був кинути зброю і покірливо впасти на коліна, благаючи пощади.

Та в цей час знову угледів того молодого воїна, за яким гнався. Той тримав у руках зброю. Росько й справді вимахував мечем, якого він, пролетівши вихором повз дідів, ухопив біля Перуна. Його, мабуть, хтось із воїнів приніс у жертву грізному богові, випрохуючи собі удачу в бою. Тепер меч прислужився огнищанинові, який сміливо рушив назустріч оторопілому печенігу. Тільки досвідченість та вправність, здобуті в багатьох походах, допомогли йому відбити шалений напад огнищанина. Росько, хоч і поступався йому в силі та вмінні, був спритніший. Заходив то з одного боку, то з другого, намагався заскочити зненацька, але близько підходити остерігався.

В його вимахуванні мечем більше було погрози, ніж справжньої небезпеки. Та помалу завзяття двобою розпалювало його, і він заходився кресати мечем по чім утрапить.

Діди, почувши брязкіт зброї, заворушились, посунули ближче. Росько, зачувши їхнє човгання, так напосів на ординця, що в того злетіла бараняча шапка. Покотилася аж до Роська. Він примірився ногою, підчепив і пожбурив до Перунового вогнища, тільки іскри сипонули.

Діди зупинилися, простежили, куди впала шапка, схвально закивали, загомоніли.

— Отак йому, поганцю!

— Лупи його, уноте!

— Не давай йому дух перевести!

Підхочування надало сили Роськові, в нього мимоволі вихопилось по-печенізьки:

— Бач, яка поміч іде! Зараз ми з тебе і кожуха знімемо…

Ординець, зачувши рідну мову, на мить закляк, переводив збентежений погляд з хлопця на дідів. Опам’ятався, коли з брязкотом упала на бруківку шабля, вибита з його рук. Росько стояв навпроти, не наважуючись ударити беззбройну людину, хоч жалості до чужинця у серці не мав.

Волів кинути ворога на землю в рівному двобої. Хотів, щоб той боронився, щоб вкласти в, останній удар усю силу свого болю і розпуки за погублений огнищанський рід. При згадці про своїх родовичів відчув, як вогонь помсти підпалив в грудях серце, і Росько ступив уперед, виважуючи в руці меч.

Та печеніг не став чекати, крутнувся з-під удару і, відмахуючись руками, заволав:

— Візьміть кожуха! Візьміть кожуха!.. Я сам скину…

Вмить вивільнився з своєї вдяганки, мабуть, відчув полегшення, бо зірвався і побіг до веж. Хлопець кинувся навздогінці, ледь не сідаючи йому на плечі. Ніхто не встиг перепинити ординцеві шлях, він вихопився на вежу і, не вагаючись, стрибнув униз…

Росько перехилився і глянув туди. З темряви стриміли тільки поламані драбини. Кілька разів хряснув зопалу по них мечем:

— Більше не полізете!.. Знатимете, що вас тут гострі мечі чекають! Ось вам! Тріски з вас летітимуть…

Ще довго б отак нахвалявся та виказував свою зневагу до нападників, якби не зупинив його голос тисяцького:

— Хто це тут драбини січе? Прибережи свій запал, воїне! — упізнав і аж зрадів: — То це ти, огнищанине, нагониш страху на ординців? Не можу зрозуміти, де ти на свого печеніга натрапив? Усі вони з цього боку насідали, а ти його з града вигнав. Звідки він узявся? Може, котрийсь із купців разом з товаром завіз? — підсміювався Перегудя, і очі його весело зблискували.

Дружинники перезирались, бо тисяцький поводився незвично. Чимало літ водив їх у похід, але ніколи не помічали за ним схильності до жартів чи отакої уваги до молодого воїна, та ще й прибульця, роду-племені невідомого. Ніхто такого не пригадує! Куди й поділася в його голосі суворість, спала з обличчя похмурість. Усі бачили, що їхній тисяцький, хоч і в літах, але чоловік при силі й здоров’ї. Та ще більше здивувалися вони, коли Перегудя поплескав рукою по плечі огнищанина:

— І оце ти під стріли печенізькі підставляєш груди, навіть щита не маєш? Нікуди не годиться… Треба буде тобі знайти шолом, кольчугу. Та навіщо відкладати? Ходімо, огнищанине! Тим паче, я тебе шукав, щось хотів запитати…

Росько, збентежений піклуванням про себе суворого тисяцького, ледве витиснув:

— Я слухаю тебе, тисяцький… Що звелиш?

— Що звелю? Чекай, пригадаю… Ось що, хлопче… — помітив зацікавлені погляди дружинників, знову грізно нахмурився, гримнув:

— Гей, ви, досить байдикувати! Візьміться краще за бійниці, обгорілі колоди замініть! Де взяти міцніші? А де око нагледить, хоч і в княжому дворі… Та паліть вогнища. Нехай сторожа пильно дослухається. Хоч і не віриться, що хан Куря знову полізе на вежі града, та краще бути напоготові.

Вуличками града снували люди, ніби ніч і не ткала своє чорне полотно. Перегукувались, сходилися, про щось розпитували одне одного. Голоси лунали збуджено, виразно. Якась жінка з двома дітьми перепиняла воїнів і розпитувала про свого чоловіка; бився він біля самої брами, а там так гупало, так люто галасували ординці.

Росько теж придивлявся, і серце в грудях щораз завмирало, коли помічав дівочу постать. «Літана?» — мало не зривалося з вуст. Але в темряві годі було роздивитись, і він тільки зітхав. Чомусь був упевнений, що вона теж бродить вуличками, кидається назустріч кожному воїнові, як ота жінка, вишукуючи його. Гнав думку про те, що Літана не відає про його прихід до Києва. «Знайшов би, знайшов би… — повторював. — Якби тільки не тисяцький. Походив би між людьми, розпитав би. Тут же Дей з ковалями…»

Перегудя чув зітхання молодого огнищанина, помічав невпевненість у його поведінці, але гадав, що то від страху. «Авжеж, — розмірковував тисяцький, — побувати під печенізькою шаблею і випорснути — це неабияк… Боги над ним невидимий щит тримають. Треба було б до Перуна звернути, жертву принести…»

Не зупинився, тільки стримав крок. Біля требища, відтіснивши дідів, товпилися бояри. Не приховували свого роздратування і на веселощі киян дивилися з осудом:

— Нема чого радіти, тільки хана озлобили…

— Тепер орда не відступить…

— Загинемо всі… і наші чада…

— Княгині чолом бити треба! Нехай з ординцями замириться, усе добро віддамо…

— Це все тисяцький баламутить! Йому тільки б мечем вимахувати. Що йому? Нічого не набув: ні сім’ї, ні худоби.

— Тому для нього житія нічого не важить. До княгині треба йти…

Вони не помітили Перегуді, тому не остерігались, сипали прокльони на його голову, перекладали на нього вину за всі нещастя та лихо, яких зазнає ще Київ. Одверто, в очі йому вони не наважилися б мовити таких слів. Адже відають, що вся київська дружина під його рукою. Та й мусили б пам’ятати, що князь Святослав, ідучи в похід на ромейського імператора, повелів Перегуді стерегти мир і спокій у руських землях, чинити суд і справедливість… А хіба слова, що їх розкидали бояри, не вияв непокори? Хотів уже гукнути гриднів, щоб оскіпищами списів погнали їх до княгині на суд. Та одразу ж і вгамував свій запал. «Княгиня за ними руку тягне. Серцю її вони любі, дітьми своїми називає. Обсіли з усіх боків. А моя справа — меч та поле, град стерегти…»

Віддалік гуртом стояли варяги, гостроносі й мовчазні. Серед них вивищувався їхній конунг Кар. Рука стискає меч, обличчя закуто в панцир холодної пихи. В очах зневага до метушні на вулицях, до перешіптування бояр, до віщунів, які ніяк не можуть укоськати ягня, що належить Перунові. Воно мекає жалібно, дрібно креше ратичками по каменю, над яким віщун вивертав йому шию. Зростом віщун не поступався Карові, тільки худий та виморений.

Перегудя завжди дивувався з того, що всі Перунові слуги якісь висхлі, мов березова кора, яку вони нарекли берестою і на якій викладають лише їм відомі знаки. Таїну їхню хотілося розгадати тисяцькому. Загадковість приваблювала, але й відлякувала, бо не відав, як підступитись до віщунів. «Тепер уже не дізнаюся!» — ворухнувся жаль.

Другий віщун, маленький, жилавий, метушився над ягням, тицяючи йому в шию широким ножем. Довго б вони кректали біля нього, якби з натовпу не вихопився дебелий чоловік. Навалився усім тілом на ягня, притис до каменя, і воно затихло. «Такий і волові роги скрутить. Хто це? Я не бачив його з мечем на вежах, — придивлявся Перегудя. — Здається, купець, котрий з Хозарії привіз товар. Хвалився, що відкупиться від хана, бо коня має краси небаченої. Удатний купець. Люд київський з голоду пухне, а він коня для ординців вигулює. А що йому? Може з ними й торгівлю завести, ще й вигоду матиме. Ет, цур йому! Хіба такий стане боронити град до останнього подиху?»

Перегудя скрушно зітхнув і кивнув Роськові:

— Гайда, хутчіш! Боги допомогли сьогодні нам скинути печенігів з мурів. А чи захочуть вони зробити це завтра? Завтра… — Задумливо проказав: — Що ж чекає нас? Як мало залишилось, лише раз сонце перейде небо і все…

— Боги дають нам силу, але мечем мусимо махати ми самі. Так казав мені старійшина нашого роду дядько Родь.

Тисяцький хотів, було, прохопитись теж добрим словом про старого огнищанина, бо гаразд мовлено, ніби його думки висловив. Сам він завжди покладався на свій меч. Хотів сказати, та вчасно схаменувся, згадавши палаючі хижі огнищан, що їх підпалили його дружинники. «Гірка то була помста. Тепер її ніяким медом не підсолодити. — Придивлявся до Роська, ніби вишукуючи в його очах затаєну образу і осуд. Але той, здається, був далекий від таких думок, бо весь час озирався на купки людей біля Перунового требища. — А може, забув, може, розвіялась у блуканнях по степах та в лютій січі з печенігами туга за рідною вессю? Може, забув, хто вигнав його рід у світи? Мабуть, в серці нема гніву на мене та дружинників моїх, бо якби й досі палив він його, то не прийшов би до града з вістю. А зараз і не здогадується, до кого веду і які слова почує… Чи наважиться піти, може, на вірну смерть?»