Родовичі

КРИЛАТІ ПТАХИ СОНЦЯ

Відтоді Росько жив у якомусь постійному напруженні, але це не гнітило його, не втомлювало ні тіло, ні душу. Навпаки, часто воно охоплювало його всього, як вогонь сухе дерево, аж усе тіло тремтіло, і йому серед темної й похмурої ночі бачилися світлі, далекі простори, немов стояв на березі річки ясної пори. Це траплялося завжди несподівано. Темно, пітьма навкруг, ні краєчок місяця не визирне, жодна зірочка не мигне, а йому все видно, наче хтось зірвав чорне нічне покривало, в яке загорнулося сонце… А бувало й так, що в найлютіший мороз, коли річка стогне й тріщить від його обіймів, обгорне хлопця теплом, хоч бери і скидай кожушок. Росько знає, що то дихає на нього дух весни. І від цього йому робиться так весело, так гарно, що розженеться і котиться з найкрутішого пагорба. Морозяні духи навколо зіб’ються вкупу, повискують, підсвистують, підрегочують, у боки товчуть А йому зовсім і не боляче, і не образливо, нехай смикають за вуха, затискають у холодних долонях його носа — усе одно невдовзі тікатимуть, бо духи весни, коли Ярило вдень припече, зганяють морозяників з дахів хиж, з вершечків дерев, з боків пагорбів.

Отак минула зима. Зійшли сніги, спливла велика вода. Трави і квіти встелили землю, дерева загорнулись у зелену вдяганку. Світ зменшився, а небо піднялося, віддалилось від землі, і сонце теж потягнулося за ним вгору…

Коли вітри розвіяли з дерев білий цвіт, Росько став молодшим воїном. Дядько Родь виклепав йому короткий меч, якого він майже не випускав з рук. У будь-яку мить готовий був вихопити його з піхов і захищатись від уявного нападника. Та поки що доводилось йому, разом з такими ж, як і сам, унотами, сторожувати селище від нападу з боку лісу чи річки. Ходили гуртом і на лови, але найчастіше затівали грубійку з дерев’яними мечами на вигоні за селищем. Вони зчиняли тут таку бучу, що перетирали ногами землю на порох, і курява хмарою піднімалась над вигоном. Звідси лунали такі войовничі вигуки, так завзято вигупували в дощані щити, що забіяцькі вогники спалахували в очах старезних дідів. Якщо котромусь уже дуже перепадало і він ганебно тікав, вони штурхали його костурами й заганяли знову під удари тупих мечів. Від обурення і зневаги у них трусилися сухі руки й сиві бороди:

— Захищайся, захищайся, терпи… Не дозволимо ганьбити рід!.. — вигукували вони, розправляли плечі й випинали груди. І в такі хвилини у них вгадувались колишні воїни, які з князями топтали стежки по всьому Дикому полі, ходили за пороги, аж до греччинів, лякали їх своїм грізним виглядом та дужим криком. Може, й справді оце товписько, яке зчиняли молодші воїни, відгукувалось у їхніх серцях громами далеких бойовиськ, солодким щемом перемог. Мабуть, так, бо чому ж тоді погладжують на своїх немічних тілах старі шрами. Болять, мабуть…

Ігрища молодих воїнів закінчувалися жорстоко — лава переможців гнала переможених через усе селище до високого берега. Тут, на кручі, спалахували ще раз запеклі сутички, і слабші котилися вниз, тільки щити торохкотіли.

Потім їх заганяли у воду, і вони мусили човпіти в ній, поскидавши перед цим свою дерев’яну зброю на купу, поки переможці, покректуючи і перегукуючись, остуджували свій войовничий запал, змивали пил бійки.

Роськові не часто доводилося бути серед тих, кого збивали на землю. Заюшений кров’ю, затятий у своїй непоступливості, він міг відбиватися од цілого гурту, крутився на всі боки, мовчки терпів удари. А коли й скидали його у воду, то й тут не впокорювався, не стояв принижено, похнюпивши голову. Сил не стачало опиратися, борюкатись і відбиватися, тіло ставало мовби не своїм, хотів руку підняти, а всього-на-всього тільки пальцями поворушив, ноги тремтіли, підгиналися — і єдине бажання було: впасти на землю чи на воду і завмерти…

Та в цю останню мить, коли знесилене тіло ось-ось могло упасти, змиряючись з ганьбою і неславою, а разом з ним готові здатись на милість переможців мужність і гордість молодшого воїна, щось збурювалось у ньому, якась сила, що досі він ніяк її не відчував, наповнювала його. Болюче пронизувала усе тіло, аж судомило пальці, мов зашпори заходили.

Це було дивне відчуття, яке ні з чим не можна було порівняти, Хоча… хоча… Ні, все ж таки можна порівняти. Таке почуття охоплювало його тоді, коли влітку стрибали з високого стрімчака у воду. Отой миттєвий лет робив його легким і невагомим, варто лише змахнути руками, як птах крильми, і ніщо тебе не стримає, ніщо…

І видавалося йому, що це він кидається у річку, а світ летить на нього, щоб охопити і обгорнути в свої м’які шати. Тоді відчував нескінченність усього, що його оточувало, забував про все, що було до цієї миті.

Росько нікому не розповідав про це, ні про лет до води, ні про силу, що випручувалась із нього в загрозливу мить. Нікому, навіть дядькові Родю. Та й що міг розповісти, як передати свої відчуття, що виникали невідомо чому і так само зникали, залишаючи в душі збентеженість і неясні передчуття. Хіба можна старійшину відволікати від його клопотів про весь рід? Інколи, бувало, ворухнеться думка про віщуна, але відразу ж і згасне. Бо згадувались нічне вистежування жертви грозової ночі, тьмавий вогник у задушливій печері, червоні товсті губи дерев’яного бога і пронизливі вибалушені очі, в яких таїлася Погроза.

Росько завжди був упевнений і навіть передчував, що сила ця з’явиться у ньому, незалежно від його зусиль, вибухне від образливого слова супротивника чи від зневажливого штурхана. Відчуваючи її наближення, випростувався на весь зріст, з розмаху кидав свого меча не на купу, бо хоч і дерев’яний, не бойовий, все ж не хотів, щоб чиясь рука торкалася його, а в річку. Так чинили, розповідав дядько Родь, їхні предки, коли змушені були поступатись чужій силі — кидали зброю у глибочінь ріки. Багато мечів стриміло у її піщаному дні.

Роськів меч не тонув, тільки занурювався на мить, потім його викидало гостряком догори, і швидка вода забирала з собою. Росько кидався вслід, довго плив під водою, остерігаючись грудок переможців. Коли ж відчував сильний струмінь течії, випірнав недосяжний ні погрозам, ні глузуванню своїх супротивників. Та він навіть голови не повертав у той бік, навіть поглядом не ковзав по них…

Він уже забув про побоїсько, під’юджування дідів, свою неславу. Лягав горілиць, річка підхоплювала його і несла, поколихуючи і щось нашіптуючи. Небо над ним тужавіло, притискало птахів до землі, й вони літали низько-низько, швидко й сильно вимахуючи крилами. Вони пролітали і над Роськом, аж затуляли небо і віяли в обличчя сухим, теплим повітрям. Птахів він не боявся, навіть пробував схопити котрогось за ноги. Та то йому лише так видавалось, що можна схопити птаха, бо насправді літали вони високо й зовсім не помічали Роська. «Як далеко видно їм з такої висоти, — думав він. — Вони такі швидкі й невловимі. Що тримає їх там, куди навіть найвищі дерева не досягають, там же немає жодної гілки? А може, і є, та тільки мені невидимі? А може, відпочивають на хмарах, гострими дзьобами викльовують з них краплини води і тоді йде дощ? Вони літають так високо, що навіть тінь їхня не досягає землі».

Інколи йому здавалося, що він теж колись умів літати. Це відчуття найчастіше приходило до нього вві сні. Тоді безбоязно зривався з будь-якої кручі, з найвищого дерева й падав, падав кудись, а земля теж провалювалась, тікала від нього. Літав, але ніколи не вдавалося піднятись угору. Це, мабуть, тому, що не мав крил.

Як йому хотілося, щоб хоча на одну ніч виросли крила! Тоді полетів би над землею, відшукав би стійбище тих злих лісовиків, які викрали матір і сестричку… Посадив би їх на свої крила… Ніхто б тоді його не перепинив, ніщо б не завадило.

Ці думки виривають його з спокійного плину. Починає бовтати руками і ногами у воді, мовби прагне вивільнитись із неї. Темінь лягає на річку, і тільки бризки, що злітають над Роськом, білими нитками прошивають її тонке тремтливе полотно. Росько завертав де берега, продирався крізь верболози, полохаючи сонних качок. Скоцюрбившись, сідав на мокрий пісок.

Тихо. Ніч напинала над ним чорні шати, і він відчував усю її невидиму глибочінь, ніби сидів у величезній ямі, а земля і річка були її дном. Сплесне риба у затоці, шугне нічний птах, несподівано, враз скрикнуть жаби, аж виляски полетять над водою…

Росько сидить і слухав. І коли десь згори, мовби з самого неба, долине:

— Росько-о-о-о! Росько-о-о! — схоплюється, повертає голову в той бік. Це дядько Родь.

Росько ніколи не відгукується. Може, тому, що від холоду голос згасає, а може, хоче ще і ще чути його. І така тепла хвиля вдячності хлюпала в груди, що він аж притупував на піску. Це був танок радості, вигаданий ним на березі річки. Босі ноги товкли пісок, заносили його у воду, підкидали вище очерету та верболозу. У такі хвилини забував, що він одинак, що не має ні батька, ні неньки. Почувався сильним, бо у нього є дядько Родь, у нього є рід, який його годує і захищає…

Видирався на берег і на кручі, біля селища, бачив вогник, що кружляв на одному місці. Він знав, що це дядько Родь вимахував головешкою, яку взяв з вогнища своєї хижі. Не картав Роська за купання і сидіння над холодною річкою. Тільки гладив по голові, плечах, спині, і якимсь дивом його шорстка рука оминала усі синці, які чомусь враз починали боліти. Дядько вів його до хижі й промовляв:

— Зараз духи вогню зігріють тебе, нагодують і вкладуть… Бог сну наллє в чашу твого тіла сили, і завтра ти скинеш з кручі своїх супротивників…

І заради оцих його слів, оцього вимахування на високому березі головешкою Росько ладен був з рання до смеркання вправлятися з дерев’яним мечем на вигоні, вовком винюхувати сліди і запах чужинців біля селища, мертвим каменем залягти у засідці й вичикувати, вистежувати…

Як ось сьогодні. Цілий день перелився перед ним, від сходу до заходу. Росько бачив велике сонце, заткане вранішніми туманами. Простежив увесь його шлях через небо і дивувався, чому воно, таке палюче й жарке, не полишає вогнистого сліду по собі.

Жоден звір, що пробивався з пущі напитися води, жодна лодія, жодна людина на річці не могли сховатися від його очей. Шкурою звіра міг прикритись ворожий вивідувач, мирна лодія могла вишкіритись жалами списів, ударити у весла і полетіти до берега, де забавлялася малеча. Кинеться та з вереском врозтіч, але пізно, котрогось, що заціпеніє з ляку, вхоплять спритні руки з-за високого борту. Ударить лодія знову веслами, і уже не наздоженуть її ні спис, ні стріла… Отож мусить Росько стерегти пильно, щоб вчасно вдарити у залізне било, попередити про небезпеку. Ондечки воно висить на сухій груші. Його звуки далеко чути, аж на той бік, вони змусять воїна взятись за зброю, а жінок і дітей шукати захисту.

Нижче селища річка налітала на піщаний острівець, збурювалась круг нього, виминала круглі глибокі вирви, а далі розділялася навпіл, мов роздимала сердито щоки. Росько знає, що річка й острівець, який невідомо яким чином потрапив аж на її середину, мабуть, бог кинув у гніві грудку землі, ворогують давно. Ця ворожнеча то затихає, то збурюється, але триває постійно, бо річка в своєму могутньому плині звикла пробиватись крізь усілякі перепони, а тут всього-на-всього купа піску і декілька кущиків верболозу на ньому стримлять, мов гребінь у забіякуватого півня. Силу річки, її гнів знають усі. Ніхто з людей не наважиться змагатися з нею, особливо весняної пори, коли вона прокинеться після сну, розпростує затерпле тіло, підважує береги, мов дядьки валун. Тільки острівець стоїть, нічого з ним вдіяти вона не в змозі. Взимку кригу розбиває, коли йти круг нього бережком, то вона похрумує і ламається під ногами, а влітку птахи заселяють верболози, розвіюють сухий пісок.

Заливала річка острівець великою водою, зовсім ховала під собою, навіть кущика не було видно, тільки гнізда пташині прибивало до берега. І здавалося, що річка знесла його, розмила геть, ні сліду, ні знаку не залишиться, а вгамовувалася вода, і острівець знову випинався над нею. І знову вигойдувались на ньому верболози, і знову мостили птахи свої гнізда.

Не знати чому, але саме біля цього острівця найкраще ловилась риба. Може, зносило її звідусіль струмування води, а може, приваблювали ковбані, що їх серед верболозів вимивала течія, але збиралося там її безліч. Знали про це Роськові родовичі, знали і жителі сусідньої весі[2]. Отож і збивались на острівці, повернутися бувало ніяк, до бійки доходило.

Билася річка з острівцем, і ворогували сусіди, кралися один перед одним, щоб ухопити більше. Так тривало, аж поки дядько Родько не запропонував поділити острівець порівну. Гадали, що це вийде у них швидко й просто, що це тільки у їхній владі. У гніві, в запалі суперечок та бійок забули, що вони люди одного племені, що боги повеліли їм разом добувати вогонь і їжу, боронитись від чужинців. А вони ворогують… Про це говорив, Росько чув, дядько Родь, утихомирюючи своїх селищан.

— Нелегкі часи настали… Боги гніваються на нас, бо ми забули предківські покони. — І голос його звучав сумно, аж розпачливо. — Плем’я розпадається, рід постає на рід… А хіба землі мало? Уже брат з братом не хоче жити в одній хижі, син кидає немічних батьків і йде в далекі краї… А хіба там світить таке сонце, хіба птахи так співають, а трави так пахнуть?

Чужинському богові поклони б’ють, просить кари у нього. Христом-спасителем нарекли. А хіба може один бог усе бачити, кожну живу істоту, давати раду усім племенам і родам? Ні, кожне плем’я мусить мати своїх богів, кожен звір і птах теж.

Князь настановлює над нами посадників і тіунів…[3] Вони збирають дань для князя і для себе, судять судом скорим і несправедливим. Сміливі воїни, вільні ратаї і мисливці стають покірливими ягнятами. Ганьба! А ми не можемо домовитись, де кому рибалити… Ех, хіба поділиш небо чи річку? Давайте по-сусідськи…

Але ні, не послухали старійшини, затялися — тільки ділити острівець, верхній край одним присудити, а нижній — сусідам. Та, видно, боги й справді розгнівались на них. Ходять, вимірюють, ніби усе гаразд, виходить порівну… А тут річковий дух Водяник візьметься річку збурювать, от вона й заливає котрийсь краєчок острівця, підмиває так, що він на очах тане, мов сніг весняної пори. І виходить, що в одних є половина острівця, а в інших зникла вона в пащеці Водяника. Не могли ради дати і хто знає, чим би усе це закінчилось, може, ще одним побоїськом, аж поки не з’явився на березі віщун і не закричав через річку тим, що на острівці:

— Боги жертву хочуть! Жертву богам, жертву!..

І справді, зарізали вівцю, покропили жертовною кров’ю пісок. Запалили вогнище і залишили жертву на ніч для Водяника. На ранок на тому місці нічого не знайшли. Зраділи, бо це був знак, що боги прийняли жертву. Тепер річковий дух не заважатиме, не крутитиме річкою туди-сюди.

І поділили острівець, перегородили корчами. Тільки ще довго на піску червоніли плями та кружляли над острівцем двоє степових орлів. Чому вони над ним літали? Ніхто не знав. Одні казали, що то лихий знак. Мовляв, незчисленні орди кочівників заполонять руську землю, нічого не залишиться на ній, тільки попіл. І ніхто їх не зупинить, бо князя немає. Повів воїнів у болгарську землю воювати греччинів… Інші, навпаки, твердили, що ті орли — божі посланці, які стережуть небо від ворогів і вихорів, бо саме жита половіють, тож треба погожої години…

Росько, хоч нікому словом не обмовився, шкодував трішки, що з тим острівцем усе владналося. Тепер уже не треба поспішати на світанні, щоб захопити краще місце для риболовлі, не треба заводитись з унотами того селища і вигадувати їм образливі прізвиська…

Звідси йому добре видно острівець. Там нікого не видно. Зрання кілька рибалок з його селища побовтались біля свого краю, але недовго. Мабуть, нічого путнього не ловилось, тільки сіті намочили.

Рибалки і справді недовго ловили, обійшли раз-другий з сітями свого півострівця. Потім запалили вогнище, наламавши галуззя, усілися навколо тісним гуртом. Росько, хоч як напружував зір, не міг видивитись, до чого вони там маялися, чи затіяли вариво з тих кількох лящиків, що потрапили до сітей, чи, може, гріються, відганяючи вранішній холодок. А то й просто дослухаються до плескоту хвиль, дивляться на сонце, яке пробивається крізь туман до неба, виставивши перед собою широкі червоні мечі. Один з них падає на острівець, і спалахує роса на піску. Рибалки повертаються до сонця, кожен підставляє лице під його проміння. Це вважається добрим знаком. Той, чиї очі зустрінуть перший промінь сонця, матиме цілий день успіх в усіх справах.

Росько, збиваючи руками росу, підповз аж до краю кручі, теж став чекати, коли сонце кине свій червоний меч і на цей берег. Йому теж хочеться бути сьогодні удатливим. І не для себе він хоче удачі, а щоб вчасно помітити небезпеку для селищан, попередити їх, а то й самому відвести її. Тому з таким нетерпінням і надією вдивлявся туди, де пробивалось до нього сонце. Здавалося, що котиться по верхівках дерев, по траві, підпалюючи знизу туман. Ось один його промінь досяг берега, на якому лежав Росько, але обминув хлопця. А потім червоні мечі стали падати один за одним, та жоден не торкнувся хлопця, хоч як він не старався перепинити їх. Один з них, було, уже зовсім близенько присунувся, простягни руку і вхопиш. Та де там, тільки зробив рух у той бік, а він мигнув і розвіявся…

А далі сталося взагалі несподіване. Це тривало всього якусь невловиму мить. Росько не встиг зрозуміти, чи то сонце зникло, чи в нього зір пропав, але перед ним усе потемніло… Що це було? Майнуло, вдарило у вічі, застигло, і… враз світ спалахнув сліпучим сяйвом, немов річка розлилася від одного краю неба до іншого. І Росько побачив, що сонце вгорі, а вода тече в своїх берегах.

Рибалок уже не видно. Острівець знову пустельний. Тільки чайки шугали над ним, сердито й пронизливо скрикуючи, мовби десь далеко рипіли вози кочівників. Нікого немає на острівці. І все ж Росько раз у раз кидає погляд у той бік. Якщо довго й пильно дивитися на річку, на швидку течію, то здається, ніби острівець теж пливе, погойдуючись на хвилях…

Коли сонце випило росу, односельці двома великими човнами перебралися на той берег косити траву. Росько стежив за ними, аж поки вони не сховалися між верболозами. А пізніше здалеку долинуло тонке: дз-з-з-і-інь, дз-з-з-і-інь, то клепали за річкою великі серпи.

Ці звуки відбивалися, здається, від кожної травинки, кожного листка, перекочувались дрібними хвильками через річку. Росько міг би довго дослухатися до них, але ж не можна. Він мусить роззиратися на всі боки, усе примітити й почути. І відразу збагнути, чи що не загрожує спокою його односельців. О, Росько має зіркі очі, тонкий нюх, гострий слух, від нього нічого не сховається. Він може побачити далеко над темною смугою річки срібну нитку павутинки, прикласти вухо до землі й почути плескіт хвилі біля берега. Він буде добрим мисливцем і воїном роду огнищан.

Ось нехай тільки настане місяць зарев[4], його випробують старійшини роду, і дядько Родь скаже:

— Боги прихильні до тебе. Вони вселили в твоє тіло дух нашого роду, дали тобі сильні руки, прудкі ноги й сміливо серце. Ти будеш удачливим мисливцем і хоробрим воїном. Пам’ятай, що рід вигодував тебе, боронив, коли ти був малим і кволим. Настав час, коли ти мусиш захищати наших богів, своїх родовичів від ворога і злих духів…

Так завжди говорив дядько Родь хлопцям його роду, якщо вони тримали в руках меч так міцно, що його не міг вибити найсильніший воїн, уміли від удару захиститись щитом, влучити на льоту стрілою дику качку, приборкати норовистого коня, доплисти до середини річки і повернутись назад. Тоді дівчата зірвуть червоні кетяги з куща калини, що з давніх-давен росте над урвиськом берега, нанижуть на міцну нитку і чіплятимуть на шию кожному з них…

Коли настане місяць зарев і хмари дихатимуть холодом, Росько теж почує слова дядька Родя. І коли дозріє калина, Літана вибере найкращі кетяги, зробить намисто і почепить йому на шию. Їй доведеться стати навшпиньки, бо Росько вищий за неї на цілу голову. Вона високо підніме руки з намистом, покладе йому їх майже на плечі, а волосся у неї пахнутиме вітром і калиною.

А ввечері вони запалять високе вогнище, відблиски його лягатимуть на темну річку. Дивитимуться на збурену воду, дрібні хвилі мерехтітимуть у світлі, а їм здаватиметься, що то водяні духи вимахують мечами. Калинове намисто лоскотатиме шию, ягоди червонітимуть загадково і таємниче, як очі в Літани…

Червонітимуть, червонітимуть… Вітрила теж палахкотять, аж вода червоними бризками піниться під ними. Вони великі й широкі і зовсім прикривають лодії, людей у них, а тому Роськові здається, що то багрянокрилі птахи летять низько-низько над річкою. Помахи крил майже непомітні, вони занурюють у воду хижі дзьоби, виловлюючи поживу… Що то за птахи? Звідки вони летять, з яких країв? Може, це ті птахи, що про них оповідав йому дядько Родь?

…Давно те діялось, так давно, що й ліку літам ніхто не знає. Бо час, мов вітер, пролетів, потолочив жито, а далі й зник, затих, розвіявся… І знаку по ньому не залишилось, бо колоски знову ростуть, а вода тече спокійно.

Жили колись на цих пагорбах люди, які ще не називали себе огнищанами. І не було над ними ні князів, ні посадників, не відали вони страху й перед степами. І не вміли вони ні руду варити, ні залізо кувати, ні хиж будувати, грілися всі біля одного вогнища, яке запалило їм сонце. Воно палахкотіло день і ніч, влітку і взимку, його берегли від злих духів найсильніші воїни.

А потім з диких степів прийшли обри…[5] Вони були такі великі й люті, що усі люди ховалися від них у найглухіші пущі. І великий страх напав на них, і загубили вони один одного, і забули свій рід і плем’я. І настала ніч…

Так тривало довго, бо люди не бачили, куди йти, не могли боронитися від злих духів. Аж тоді з’явилися червонокрилі птахи, літали над пущами, звуки їхніх голосів були такі гучні й прекрасні, що серце в грудях билося дужче, руки наливалися силою, а душа прагла до битви. Птахи зронювали на землю пір’я, яке палало невгасимо, гріло без жару. Люди знаходили його, копали на тому місці руду, пекли її в домницях[6], кували мечі і рала. Вони прогнали диких обрів і стали називатись огнищанами. Людьми вогню.

На цьому місці дядько Родь уривав свою розповідь і надовго вмовкав.

Росько терпляче чекав, боявся навіть ворухнутися, руку до грудей прикладе, щоб дядько Родь не почув, як гупає в його грудях серце. І тільки тоді, коли йому здавалося, що той взагалі забув про нього, боязко, притишно запитував:

— А потім… потім, куди ті птахи поділись, куди полетіли?

Запитував, сподіваючись, що цього разу дядько Родь скаже йому, що сталося з тими дивними птахами, які засівали землю яскравим полум’ям пір’їн, робили людей дужими і вмілими.

Дядько ніяк не відгукувався на його голос, як і раніше, сидів нерухомо, бо здавалося, що старійшина роду не хоче відкрити йому таємницю, боїться, що він ще малий, десь бовкне, тоді лихо впаде на всіх огнищан… Але ж від нього ніхто нічого не вивідає, він богами клянеться, Перуном, Сварогом[7]…

Дядько Родь, мовби почувши його клятви, невдоволено супить брови, ворушить плечима — тінь його, велика й темна, посунулась по стіні, а хлопцеві здається, ніби від нього аж хижа піднімається. Голос старійшини звучить глухо, слова падають важко. І відповідь завжди однакова:

— В одну ніч, кажуть, зникли, мов і не було ніколи їх… У студені краї подалися, де й крила їм попримерзали. Чому, хочеш спитати, покинули нашу землю? Від князів та тіунів їхніх утекли, бо вони хотіли тих птахів собі змусити служити. Як нас, огнищан, упокорили.

Не стало для птахів волі, от вони й підлетіли… Зробили наостанок коло над лісами, пагорбами і річкою, розкидали свої пір’їни, але не світили вони людям — зникли у землі. Там і горять. Темної і тихої ночі буває видно, як пробивається з-під землі вогонь. Або й вище здійметься і попливе, полине над деревами, луками… Та не кожен може бачити ті вогні. Тільки той, у кого душа незлоблива, хто береже звичаї свого роду, до кого боги прихильні, хто не схилиться перед ворогами.

— А ви… ви бачили ті вогні? — вихоплювалося у Роська.

Дядько Родь лише загадково посміхався. Хлопець губився у здогадках, зазирав у вічі старійшини і дедалі більше переконувався, дядько немарно змовчує, не відповідає відверто навіть йому. Бо ж справді, то ж вогні не з простого вогнища, не з сухого гілля, його кожен може роздмухати. Бо ті пір’їни, що їх загубили сонячні птахи, то знаки колишньої могутності роду огнищан, вони нагадують про ті часи, коли в цих краях було вільно. Отож і треба їх берегти, хоронити від злих духів і зажерливих людей, бо вихоплять пір’їни, заберуть — і знову тьма настане. Хоча б посадник, як князь над ними поставив. Було колись, кажуть, у нього ім’я і забули люди, і звуть Воротило.

Роськові з кручі добре видно його двір, обгороджений висок стіною. Якби потрапили до нього ті пір’їни, сховав би за тією стіною, вибудував би її ще вищу. Палахкотіли б вони у нього і вночі, щоб смерди могли працювати без сну й спочину. Ніхто і не знає, скільки там їх він тримає і звідки привозить. Бувало, відчалить на своїй великій лодії темної ночі й зникне. А через якийсь час привозить бранців. Невідомо, де і як їх дістає, може, у варягів на щось вимінює, а може, заманює солоденькими обіцянками у якійсь глухій весі. Заманить на лодію, а там дужі слуги вже не випустять. А річка слід лодії на собі довго не тримає. Виводить їх з лодії мотуззям скручених, посмугованих, збайдужілих, з порожніми очима, мовби повиймали в них душі. Ніхто не запитає, звідки і як потрапили до рук Воротила. Огнищани зіб’ються біля узвозу до річки і перестрашено споглядають на тих бранців. Незвично їм, незрозуміло, яка лиха доля занесла, бо траплялися серед прибульців такі, котрі виглядом своїм, ні мовою не були схожі на них самих. І бачили, як гірко й бідно їм живеться, але хоч руки мають вільні, хоч можуть податись куди заманеться. Ніяка огорожа вітру не перепинить, ніякий поруб[8] небо не затулить. А були й такі, що і мова, і одяг такі як і в огнищан. Усе таке, тільки руки міцно зв’язані.

Стояли огнищани, зітхали співчутливо, стиха перемовлялись і допитувалися. Було в цьому здивуванні непорозуміння, як можна приневолити людину працювати? Але ж, виходить, можна. І відчували в цьому якусь пересторогу собі, острах перед тим світом, з якого колись з’явився посадник, з якого приходять уярмлені люди. Мовби в передгроззя, віяло звідти тривожною невідомістю.

Усе, що відбувалося в дворі посадника, ніби і не зачіпало їх. Хоча дедалі частіше огнищани брали в нього купу[9], а потім ходили на відробіток: рубали для нього дрова, орали ниву, жали жито, приносили хутро. Але, навіть узявши купу, почували себе вільно, бо в будь-який момент рід допоможе, захистить від загребущих посадникових рук. А в цих людей, мабуть, немає ні роду, ні племені. Або і є, та далеко, не звільнять, не викуплять…

Проходили бранці мимо, тільки котрийсь блимне на огнищан очима. І не знати, що в тому погляді, страх чи ненависть, покірливість чи виклик. І не підійдеш, не перемовишся й словом, не розпитаєш, бо мечники посадника стережуть, світять очима. Страшний вигляд мають, кремезні й довгорукі, кучми волосся вибиваються з-під шоломів. Невідомо, звідки привів їх посадник. Може, з тих лісових хащ, звідки вони нападають на селище. Певне, звідти, бо чому очі кожного з них спалахують, зустрівши огнищанина, диким вогнем люті. Здається, й мови людської не знають, бо підганяють бранців ратищем та вигуками, що нагадують гарчання. У них, мабуть, і душа вовча, шерстю поросла? Вони не знаються з селищанами. Тільки, коли посадник збирає князю дань, ходять з ним і гупають у ворота огнищан ратищами довгих списів. І тоді ліпше самому нести все, що звелено. А ні, то увірвуться в хижу, хапатимуть, що під руку потрапить…

Посадник стоїть між натовпом огнищан і бранцями, мовби нагадує їм, що він княжа рука, а виходить, що й володар. Вони повинні коритися князеві, а виходить, що і йому. Дивиться на них погрозливо, ніби хоче поглядом відсунути їх далі, розігнати по хижах. Маленькі очиці перебігають з одного огнищанина на іншого, мовби обмацують, приміряючись, а який би раб вийшов з нього. А кажуть — Росько чув це від сивобородих дідів, — що посадник теж їхнього, огнищанського роду. Тільки його давно, ще коли приходила в полянську землю княгиня Ольга, несучи помсту за вбивство зажерливого чоловіка князя Ігоря, було забрано для Києва. Жорстоко, вогнем і мечем, втовкмачувала княгиня в чубаті голови мисливців, ратаїв та кметів своїх верхніх земель шанобу та покору князівській волі й слову.

Її дружинники змусили скоритися древлян[10]. І коли їхні старійшини прийшли до неї і покірливо схилили сиві голови, не озвалася до них жодним словом. Древлянам здалося, що легенький усміх перебіг по її вустах і зник. Ало хіба може людина із схиленою головою це зауважити? А тим паче витлумачити собі, що означає той усміх — втіха їхньою покірливістю чи обіцяння нової кари? Одне відали, що усміх той недобрий.

А княгиня Ольга стояла над ними сувора, виструнчена й загадкова, мовби зійшла з тих пласких каменів, що бовваніють сторчма на високих могильниках. Невідомі давні племена розкидали їх від краю до краю в дикому степу, вирубавши з них жіночі подоби. Навіщо вони це зробили, що хотіли сказати, передати тим, хто живе тепер? І скільки літ пролетіло над ними і широкими степами? Невідомо, бо мовчать ті подоби, не розтулять рота, не здіймуть над собою рук, бо в камені їх затиснуто.

Мовчить і київська княгиня. І були в її мовчанні така погордливість і безжальність, що, здавалося, навіть вітер над річкою стих і хвиля не торкається берега.

Відмовчувалась, аж мовби й не дихала, лише поклала на древлянських старійшин твердий, незламний погляд і тисла, гнула їхні дебелі тіла донизу. А в них багровіли могутні шиї, вигиналися колесом широкі спини — не вміли і не звикли ось так низько схилятися перед будь-ким. Щодалі погляд ніби важчав, не відпускав, і ніхто з них не насмілився випростатись, кинути наперекір і свій вояцький погляд. Кожному запали слова княгині:

— Якщо не впокоритесь, то вигублю усе плем’я, від старого до малого! Чуєте, вигублю! Навіть ім’я ваше забудуть…

Вимовила ці слова тихо, по-буденному втомлено, аж ті, хто тримався віддалік, не все й почули. Перепитувати не наважились. Та й чи варто? Досить було лише мигцем глянути їй у вічі, щоб зрозуміти їх жорстокий зміст.

Більше княгиня нічого не сказала. І дивно було, що слова її уже зникли, їх розвіяв вітер, поніс і кинув у чисте поле, а вони все ще лунали у вухах старійшин і, здавалося, щоразу гучніше: «…Вигублю усе плем’я… Вигублю усе плем’я…»

Древлянські старійшини носили на своїх плечах чимало літ, час вибілив їхні бороди й чуби, посік обличчя і зробив їх мудрими, розсудливими мужами. І хоча їхня мудрість часто була гіркою, саме вона притлумила непокору, що бунтувала в грудях, заганяла в найглибші тайники гордість, застерігала від легковажності й поспіху. Вони на власному досвіді уже не раз переконувались, що володарі з не меншим завзяттям ходять походами у власні землі, ніж у чужинські. І чинять не менше зла, а може, й більше…

І ламали свої тіла старійшини у поклоні, схилялись дедалі нижче й подумки закликали своїх поганських богів, щоб дали їм сили стерпіти таку наругу. Не побоювання за власне життя змушувало їх коритись, зовсім ні. Там, далеко від Києва, в долинах і яругах, на пагорбах і біля озер чекають своєї долі чоловіки, жінки й діти їхнього племені…

Нехай відібрано волю, кинуто на поталу князівській волі свою гордість, але життя випрохано… А що може бути кращого за нього? Тільки той, хто не звідав волі, а весь час носив у собі покірливість, не знає йому ціни і не знатиме довіку, яке ж воно любе. Ондечки пташка заспівала, вітер торкнув листя на деревах, і воно залопотіло, зашемріло, сонечко обмацує, кожну стеблинку, обціловує кожну грудочку… Повернуться вони до свого племені, народяться нові ратаї і воїни… Було б життя, а волю потім… потім…

Княгиня мовби вгадала їхні думки, набрала ще суворішого вигляду, насупила тонкі брови, наче чорна нитка вп’ялася в чоло над очима: «Гадали, що, вбивши князя, здобудете волю?.. Що нікого над вами не буде?.. Не тіштеся, не бачити вам волі, міцно триматиму, міцно, хоч і жінка я… Міцно триматиму не тільки вас, а й інші землі…»

Ольга теж почула пташиний спів, але нічим не виказала, що він чомусь вразив її. Вона теж подумала про життя. Яке воно їй судилося далі, як складеться її князювання? А ще оці древлянські старійшини нагадали їй птахів, що їх ловлять під час пори перельотів у пущах край Києва перевісищами. Вишукують ловчі місцини, над якими вони завжди восени відлітають, натягують на високих тичках великі сіті, й птахи зграями потрапляють до них. Як вони рвуться на волю! Тріпотять крилами, кидаються грудьми на сіті, бо їм, мабуть, здається, що ще один помах, ще один скрик і вони — вільні. Бо ось воно, небо, поруч, таке синє й прозоре… Та тільки ще дужче заплутуються, поки не повисають живими грудочками… Лише вітер ще довго перегортатиме пір’я на тому місці, де стояли перевісища. Але тепер воно уже нікому не нагадувало про вільних птахів, що колись безборонно ширяли в небі.

Оці древлянські мужі теж гадають, що зможуть потім вирватись на волю. Та не знають того, що в київських князів перевісища є не тільки на птахів, а й на непокірних. Дружинники ось стоять за спинами древлян, аж пальці побіліли, так стискають руків’я мечів, стежать за кожним рухом, ладні коршаками накинутись на зухвальця.

Княгиня відвела погляд від древлян, бо знала, що вони уже впокорені, що кожен з них торкнеться чолом землі перед нею.

І вони торкнулися, лежали ниць, далеко викинувши руки, ледь не сягаючи її ніг. Цього разу княгиня не приховувала свій усміх. Вуста скривилися глузливо, і вона засміялась. Але відразу й затнулася, мовби хтось стиснув за горло. Широко розплющеними очима дивилася на мужів, які лежали біля її ніг. На якусь мить видалося, що це повалені дерева безшелесно впали на землю і тягнуться до неї могутнім покрученим корінням. І враз нею оволоділо нестримне бажання наступити на них, упевнитись, що їм боляче. Уже й ніби зробила рух уперед, та одразу й отямилась.

А лице її знову набрало суворого, аж погордливого вигляду: «Не годиться мені, великій княгині руської землі, піддаватись миттєвим примхам, не годиться…» І ніхто не знав, що за цією думкою володарка хотіла приховати свій страх. Бо вона злякалася, злякалася, мов проста людина, коли відчує свою несилу і безпорадність. Бо руки древлян були великі й могутні, могли задушити й ведмедя, не те що її, тендітну й слабку. І не встигли б вихопити її з цих рук ні дружинники, ні бояри та воєводи.

Отож краще вихлюпнути з душі оте кляте бажання, відігнати страх і думати, що ці сильні руки належать їй, що вони оратимуть і сіятимуть для неї, оборонятимуть її князівський стіл. Тільки треба змусити їх коритись і служити їй. І вона це зуміє зробити.

Ці думки приносили Ользі полегшення і заспокоєння, немов знімали з неї тягар, що його носила від дня смерті чоловіка. Зрозуміла, що час уже зупинитись, що чашу помсти за його смерть древляни випили до дна. І тоді вона сказала їм:

— Я прощаю вам… Йдіть у свою землю і служіть мені вірно… Я дам вам уроки і устави[11], які ви мусите виконувати. Для цього скрізь будуть мої тіуни і посадники. Вони стежитимуть за тим, щоб данину ви платили влітку, восени і взимку. Вони діятимуть моїм князівським словом, і ви будете коритись їм.

Древлянські старійшини слухали князівську волю мовчки, не підводячи голови і нічим не виказуючи свого невдоволення чи непокори. Ольга якусь хвилину мовчала, мовби вичікувала з їхнього боку якогось руху чи подумки виважуючи ще раз свої жорстокі слова. Чи, може, то вона втомилась і збиралася з силами. Вела далі:

— У лісах і річках, на луках я поставлю свій знак. Там ви не смієте ні звіра бити, ні бортничати[12], ні рибу ловити, ні худобу випасати… Ви чуєте? — майже вигукнула княгиня.

Та у відповідь ні звуку. Здавалося, що перед нею й справді лежали зрубані дерева. Гнівливий вогник спалахнув в очах княгині, бліді щоки вкрилися рожевими плямами, вона нахилилась над древлянами і крикнула:

— Та це ще не все!.. Ви порубали багатьох дружинників мого чоловіка. За це ви мусите мені сплатити. Я виберу серед ваших дітей найміцніших, заберу до Києва і зроблю своїми слугами і робами, робами і слугами…

Ще не встигла княгиня вимовити останнє слово, ще її вуста кривилися від крику, а древлянські мужі схопились як один. В очах зухвалість і завзяття, а руки шарпались до поясів, шукаючи зброї.

Та не знаходили її і в безсиллі опускалися. Вони безпорадно тупцювали на місці.

Княжі дружинники брязнули мечами, посунули ближче, але княгиня одним порухом брів зупинили їх. Сама ж стояла серед налитих гнівом та силою чоловіків і тремтіла. Але не від страху, а від захоплення своєю владою, силою своїх слів. «Тепер я стала справжньою княгинею. Я стою серед них, відчуваю їхню лють і не боюсь. Знаю, що вони упокоряться», — подумала вона. І ця думка втішила її і переважила сум за вбитим чоловіком.

Древляни збилися докупи, перемовлялися і блимали на неї вовками. Із гурту долинали обурливі вигуки. Голоси були хрипкі й погрозливі. Та вона зовсім не дослухалася до них, не розрізняла облич. Холодними очима дивилася на бородатих і дебелих чоловіків, які товклися на одному місці, скидали догори стиснуті кулаки, під’юджуючи один одного, а Ольга зневажливо думала: «Таж вони витовчуть усю траву… Залишиться латка… І чого вони товпляться на одному місці? Які ж безпорадні ці чоловіки, коли не мають у руках зброї. Вони зовсім не знають, що їм діяти. Ось я стою перед ними, беззбройна жінка, а знаю, що мені робити…»

Та це товписько, захриплі голоси, в яких уже чулося більше розпачу, ніж сили, стали дратувати княгиню. Забаглося нагримати на них, наказати дружинникам, щоб надавали штурханів під боки, може, це приведе їх швидше до тями.

Але й цього разу стрималась, не виказала свого роздратування: «Мені не личить, мов якійсь простій жінці, піддаватись першим порухам бажання. Я ж княгиня і мушу вміти вгамовувати свої пристрасті, мушу вчитися бути терплячою, вчитися вичікувати. Мій чоловік був нетерплячий, невгамовний, і це коштувало йому життя…» І враз схаменулася. Вона осуджує свого чоловіка, сміє судити про його вчинки. На якусь мить забула про древлян, про їхню непокірливість і побачила свого любого князя, ставного та ясночолого, русяві кучері вибиваються з-під шолома, а в очах жадоба бойовиськ і перемог. Він не боявся ворогів і шукав їх у близьких і далеких землях. А ще хотів звести усі землі докупи, усі племена, що звуть себе русами, з’єднати навкруг Києва. Та не вдалося, знайшов свою смерть у древлянській землі.

Ось стоять вони, може, теж котрийсь свій спис метав князеві у груди? Коли б дізналась, то відразу й покарала б. Вони ще й досі галасують, ніяк не вгамуються. Може, й справді гукнути до своїх воїнів? Ні, ні, тільки не це. Досить уже помсти.

«Древляни і так довго пам’ятатимуть мій гнів. Я спалила їхнє місто Іскростень[13], а коли сотворила тризну[14] на могильнику Ігоря, то заманила туди кращих древлянських воїнів і наказала побити їх. А перед цим припрошувала їх сама пити вино й співала жалобних пісень. Сумні то були співанки княгині-вдови, але гірким виявилось вино і для древлянських зухвальців; жоден не прокинувся після нього, усі склепили навіки очі. Не захотіли служити київському князеві при житті, то нехай їхні душі догоджають йому мертвому. Може, там він їм простить?»

Авжеж, простить, бо він воїн і помер у бою. А в кого їй прощення випросити за пролиту кров своїх одноплемінників, у кого? І аж серце стислось, бо відчула, що теж належить до цього племені, що й рід колись був у неї. Вона добре пам’ятає, хоча й згадує минуле дедалі рідше… Повіє вітер, і бачить себе малою під деревами, чує, як вони гудуть, бризне дощик, їй пригадується, як бігала босоніж по вимитій дощами траві. Або ж ясного дня у теремі привидиться, що сидить біля струмка і сонце в ньому переливається.

А потім натрапив на неї Ігор, забрав з собою до Києва… І ось що вийшло з її заміжжя — скрізь смерть, руїна. А ще звідусіль чути благання… благання… Одних побито, інших варяги з князівської дружини забирають у полон, щоб потім продати хозарам або у Візантію… Безжальні та загребущі ці варязькі зайди. Холодні мають серця, бо самі з холодного краю. Та за добру платню служать вірно.

Це їхніми руками вона вбивала й палила. То, може, на їхні душі перекласти вину за кров її одноплемінників? Вони ж не каратимуться, їм у богів не просити прощення… А їй? Їй теж не випросити, бо вони не знають милосердя, недарма греччинські купці, які вибудували в Києві свою церкву, називають їх поганськими. Вони навіюють не спокій і віру, а тільки страх. Вони дикі й жорстокі, як і люди, що їм поклоняються. А Христова віра зовсім інша. У ній знаходять втіху всі, хто страждає, вчить покірливості й шаноби до влади. І що б не вчинив на цій землі, Христос прийме тебе, якщо прийдеш до нього з чистою вірою в серці. Так кажуть греччини. І справді, у Візантії в Христа вірять і роб, і воїн, і купець, і василевс[15]… А на Русі ще не було, щоб хтось з князів перейшов до Христової віри. Страшно відійти від богів своїх предків і молитися чужинському…

А вона не боїться, бо що їй ті боги? Їх так багато, кожне плем’я має свого і називає його по-своєму. А це єдиний для всіх, тож і віра єдина.

От і на Русі зробити б так, щоб вірили в одного бога, йому молились і його слухалися. Тоді б і всі племена й землі злилися в одне…

Вона буде першою християнкою серед київських княгинь, нехай хоч що там кажуть. А насильства і зло, вчинені в древлянській землі за її повелінням, що їх християни називають гріхами, вона спокутує. Молитиметься ревно, битиме поклони до самої землі, будуватиме церкви, грошей не пошкодує, аби тільки чистою бути перед богом, виблагати прощення за свої гріхи. Ось тільки ще один візьме на свою душу, покаравши цих древлянських старійшин. І княгиня владно сказала:

— Ідіть! І чекайте мене з дружиною… — І ті, підштовхуючи один одного, подалися до берега, де чекали на них лодії.

Ольга дивилася їм услід і сумно посміхалася. Хотілося крикнути навздогін цим чоловікам: «Маєте сиві бороди, літа дали вам мудрість, а того й не втямите, що караю вас не тому, що маю злу вдачу. Хочу, щоб були покірливі князеві, щоб міцно були припнуті до Києва, бо в цьому сила руської землі. З усіх боків зирять і точать зуби вороги: хозари на Ітиль-річці[16], печеніги в диких степах за порогами, імператор з Царгорода…[17] А ви хочете жити самі по собі. От і мушу вас карати, привчати до покори. Правуватиму вами, аж поки увійде в літа мій син Святослав…»

І пройшла Ольга по всій древлянській землі, встановлюючи скрізь свої уроки та устави, призначаючи, кому і яку данину сплачувати…

Прийшла тоді ж і до огнищан. Зібралися ті на віче, вирішили — будемо боротися. Та не встигли, бо поки радились, Ольжині дружинники вже тут, грудкою кинь — долетить. Залізними лавами вилаштувались від річки до лісу, в щити поторохкують, списами наїжачились, високі шоломи погойдуються, мечами з найтвердішої криці виблискують. Так щільно стоять, що вітрові ніде пролетіти, здається, зайдуть у річку, перегородять її й потече вода назад, до своїх джерел у верхів’ях.

І скорилися огнищани. Покидали з стрімчака далеко у воду мечі й мовчки розійшлися по своїх хижах. Так само незворушно спостерігали за тим, як княжі люди накладають у великі долії зерно та хутро, сувої полотна і кадки з медом, носять оберемками в’ялену рибу, зазирають у кожну клітушу, у кожен закуток хижі. Що ж тут вдієш, така князівська воля. Та коли стали хапати ще й унотів, мов якісь дикі люди з степів, заплакали діти, залементували жінки, загомоніли чоловіки. Загрюкали двері, хвіртки ходуном туди-сюди, аж міцні тини тріщать, било забемкало, хоч ніхто до нього й не доторкнувся. Здавалося, що оскаженілий вітер закручує вихори й відчиняв навстіж двері, виламує хвіртки, розгойдує било. Ось-ось із ясного неба загуркоче грім і впадуть блискавиці, посічуть оцих залізоруких зайд разом з отією блідолицею жінкою, яка називає себе княгинею.

Та грім не гримнув, вогненні стріли не посипались на землю. Та й вітру не було зовсім, то в їхніх душах вирувало, а видавалося, ніби весь світ розгойдується і руйнується. Дехто з чоловіків, похапавши дрюччя, посунув усе ж таки на дружинників. Але ті затулилися щитами, рушили на них. Підганяючи списами, погнали до річки. Рятуючись, огнищани забрели у воду аж по саму шию.

Тоді їхні жінки кинулись до княгині, пробились крізь списи й щити, впали долі перед нею, благаючи не забирати від них любі чада. Та, видно, не зворушили сльози й благання серця Ольги, бо відказала: — На цих пагорбах занадто багато вільного вітру для ваших дітей. Він дурманить їм голови, і вони виростають непоступливі та зухвалі. На моїх горах у Києві теж віють вітри, але там вони розносять тільки князівське слово і всі його чують. Хочу, щоб і ваші діти щодня дослухалися до моїх слів. Я зроблю з них добрих воїнів і вірних слуг. А через багато літ повернуться вони сюди і будуть тут порядкувати й судити князівським словом…

А що жінки ніяк не могли втямити, навіщо ж забирають у той далекий столичний град їхніх дітей, то княгиня тупнула роздратовано ногою й крикнула:

— Замовкніть зараз же і не просіть! Буде так, бо це моя воля! Замовкніть!

Ці слова вигукнула вона так дзвінко й несамовито, що огнищанки враз замовкли. Вони оторопіло дивилися на княгиню, і жодна не розтулила навіть вуст. Але не від страху, а швидше від здивування, бо ще ніколи не чули, щоб жінка кричала так голосно й владно на цих пагорбах.

Не справдились обіцяння Ольги. Минуло чимало літ, а не поверталися огнищанські уноти. Ні, один усе ж повернувся. Та краще б залишився на тих київських пагорбах, у князівському граді. Це був Воротило. Вірніше, так пізніше назвали його огнищани, бо забули його справжнє ім’я, бо рід відцурався від нього.

Щоразу, коли Роськів погляд натрапляв на посадникове дворище, йому ввижалося, що ось-ось з-за гостряків дубових колод з’явиться кучмата голова Воротила, важко ворухне очицями, темними від незгаслої люті. Роськові тоді не сховатись від них навіть на цьому стрімчаку, у густющій траві. Чомусь йому посадник схожий був на віщуна, хоч зовні вони були такі різні. Коли думав про одного, то відразу ж згадував і про іншого. А бувало навіть, що поставали вони перед ним разом, поруч, ледь не торкаючись один одного плечима.

Вони не зачіпали Роська, не озивались до нього й словом, лише дивились обидва незмигно, і в погляді кожного була погроза. І сховатись ніде, втекти нікуди.

«І чого їм від мене треба, навіщо я їм здався? Багато унотів у нашому роду, а вони весь час дивляться тільки на мене. Так і вичікують, так і пильнують, коли залишусь сам, відразу з’являються й дивляться, дивляться, аж моторошно робиться…» Боявся обох, бо були загадкові й володарювали силами, які були непідвладні іншим людям. Росько не міг осягнути, чому мають таку силу, перед якою схиляються найвідважніші воїни. І була вона невидима, невідчутна, не можна її було вхопити руками, торкнутися чи й обминути… глянеш на посадника чи віщуна, нічого в них особливого, нічим не відрізняються від огнищан, а ніхто в суперечку з ними не встряне. Мовить один: «Така воля богів!» Процідить інший: «Така воля князя!» І цього досить, усі скоряються. Але ж богів ніхто з огнищан не бачив, бо у печері віщуна, казав дядько Родь, тільки його подоба. А князь далеко в Києві. Хіба він чує все і бачить? Він же не кує з огнищанами крицю, не ловить з ними рибу, не б’є звіра, не сіє жито, то навіщо його слухатись? Але ж коряться, загадає посадник звозити данину і зносять, складають біля дубових воріт його дворища. А він тільки сопе та вимацує кожне хутро, полотнину, пересипає зерно, мовби кожне хоче запам’ятати.

А навіщо князеві стільки добра, стільки худоби? Не може цього збагнути Росько, і стає йому так боязно, так самотньо. Стане просити віщуна, щоб не дивився на нього так пильно, бо ж нічим не прогнівив богів. І нехай не змушує ходити до требища Перуна, змазувати йому товсті губи жертовною кров’ю, бо не годен прислужувати богові, краще він родові мечем…

Якщо мав Росько при собі шматок коржа, то відламував крихту і клав десь на листок, якщо в баклазі була вода, то кропив траву, примовляючи: «Це духам Перуновим, духам Перуновим…»

Пригостивши їх, сміливішав, навіть страх перед посадником причахни, бо ж вважав, що духи Перуна сильніші князівської волі, а тим більше посадникового пильного й недоброго ока.

Посадник вторгся в життя роду непрохано, силоміць, і тому його треба не тільки остерігатися, а й опиратися його волі. Може, тому Росько чи не щовечора скрадливо никав біля його дворища, перестрибував через рів, припадав вухом до колод, вишукуючи в них шпарину, і дослуховувався, затамувавши дихання. Йому ввижалося, що за цією стіною посадник вигадує нові оброки для огнищан. А навкруг нього нетерпляче трясуть бородами та світять недобрими очима мечники. Підслухати б, вивідати б і гайда до селищан, вони придумали б, як позбутися посадника. Нехай їде до свого князя і добувне йому хутро, ловить рибу, сіє жито…

Такі думки часто обсідають Роська, і він їм не може дати ради. А може, таке діється з усіма молодими воїнами? Спробував якось розповісти їм про посадника і віщуна, про силу їхню таємничу, про князя, який сидить далеко, а слово його владарює по різних весях. А ще казав, що матір свою украдену бачить, сумний її вид і заплакані очі. І коли виросте, стане справжнім воїном, то проб’ється крізь усі пущі, знайде й приведе її додому.

Слухали його мовчки, але з кожними словом Росько відчував, як далі й далі відсуваються від нього молоді воїни, як здивовано й злякано дивляться на нього.

— Чого ви відсунулись? Куди ви? — запитав, але темрява мовчала. Тільки долинув шепіт: «На нього віщун своє око наклав, населив духами… Він теж стане віщуном».

Хотів зупинити, сказати, що не хоче бути віщуном, але нікого вже поруч не було.

Після цього з ним не перестали товаришувати, але позирали з острахом, Росько часто помічав, що піднята для штурхана рука застигала в повітрі, а глузливе слово завмирало на вустах, варто йому лише було глянути у вічі супротивникові.

Тоді він зрозумів, що ніхто з його однолітків не гризеться такими думками, як він, і не знав, до кого податися за порадою. Матері немає, а до дядька Родя соромився набиватись, ще кепкуватиме. Ото й шукав, куди себе подіти, й видереться на якийсь стрімчак, гляне навкруг і засміється. Світ такий великий відкривається, ніяким князівським словом його не перепинити. І такі далекі в ньому й віщун, і посадник, і такі нестрашні й маленькі. Ніщо не зупинить і не злякає його, відчував у собі таку силу, що хотілось якось її виказати, відчути свою причетність до цього світу. Міг би, мов молодий тур, накинутись на дерево і торсати його або впасти на траву й толочити її. Ступав на обніжок урвиська, зазирав донизу, і його заманювало туди. Безбоязно спускав ноги, вишукуючи найменшу ямку чи приступку, чіпляючись за коріння, кущики трави, сповзав усе нижче й нижче, аж поки стрибав на пісок. Потім ставав навпочіпки й тамував спрагу, занурюючи голову у воду. Хвиля накочувалась на нього, наливалась у вуха і щось шемрала, шепотіла…

Міг би оце і зараз вниз кинутись, але ж мусить стерегти селище. Згадав про тих сонячних птахів, про які розповідав дядько Родь. Глянув на сонце, мовби чекаючи, що ось-ось зірвуться вони з нього і пролетять над ним, розкидаючи свої сяючі пір’їни. Схопив би одну з них, побіг би до посадникового двору, підклав непомітно під дубові колоди. І уявив собі, як полум’я перебігало б по них червоними полисками, звиваючись і вихоплюючись вище дерев…

Але не видно птахів, тільки по річці пливуть лодії під червоними вітрилами. Вони усе ближче і ближче. Уже можна розглядіти, що на тих вітрилах посередині чорне сонце розіпнуто. Ось уже й людей видно в лодіях, сидять, поскидавши шоломи, вітер розвіває довге волосся. Та ще весла сторчма біліють, вихитуються над головами, мовби небо розгортають. Дядько Родь казав, що на таких лодіях варяги плавають. І чорне сонце з собою скрізь возять. Бо там, де вони живуть, воно зовсім не гріє. Не таке, як у нас, блискуче, а чорне, мовби сажею притрушене. Мабуть, до князя у Київ пливуть.

А лодії, розкрилившись і погойдуючись, пливуть попереду хвиль, тягнучи за собою широкий гладенький слід. Уже видно на кожній з них спереду якесь страховисько з роззявленою пащекою, хвіст волочиться по воді. На високій хвилі лодії підстрибують, плескаються широким днищем, занурюються в річку, і тоді біля пащек страховиськ булькоче піна. Здавалося, що у своїй несамовитій люті прагнуть вони вгризтися у самісіньке дно. Та кормчий могутньою рукою стримує їх, мов диких турів, і вони тільки вигинають бугристі шиї.

Росько у здивуванні звівся на рівні ноги, не криючись, підійшов до самого краєчка берега. Та й навіщо стелитися йому в траві, зирити їх зі схованки? Що вони йому, оті лодії, страховиська? Не лякався їх, бо сприймав відсторонено. Вони прийшли з іншого світу, пропливуть мимо, розтануть вдалині, й вода зітре їхній слід. Сприймав їх так, як оту зграю птахів, що збилася над далеким лісом. Покружляють, покружляють, потім і розсиплються між деревами, а то й вітер підхопить, занесе в дикі степи. Отак і ці лодії…

Дивується їм Росько, особливо отим потворам. Може, й справді вони живі? Поцілити б у них грудкою або ж стрілу пустити. Ото, мабуть, ревище здійнялося б, збіглися б усі селищани, і Літана теж задихана стала б біля нього, очі здивовано круглила б. Еге ж, так його і стрілою проб’єш, шкура ж у нього яка товстелезна. Росько мружить око, приміряється… Бачить у лодіях людей, сидять на лавах попід бортами, вода бризками кропить біляві чуприни. Оті довгі весла, що з обох боків кожної лодії стримлять догори, теж Роськові незвичні. Вимиті у воді, вичовгані об каміння та корчі, блищать проти сонця, ваблять зір. Товстенні ж, навіть звідси помітно. Тож які треба мати сильні руки, щоб гребти ними….

Які ж вони, ті варяги? Дядько Родь казав, що мають лютий вигляд і забіяцький норов. Живуть далеко в засніжених горах, біля холодного моря, де нічого не родиться і не плодиться. Отож збираються у ватаги і никають по світу, шукаючи поживу та здобич. Мов шуліки. А вже коли допадуться, то схожі на справжнісіньких здирників. Нічого їхніх рук не обмине, хапають усе. Та найгірше, що людей забирають і продають у такі світи, що ніхто їм і назви не знає. Не відають вони ні жалості, ні милосердя. Та й чого від них чекати? Народилися ж у таких краях, де все скуто крижаним холодом, от у них і душі поморозило… А може, й зовсім немає в них душі?

Князь же потурає в усьому, бо вої вони несхитні. Краще з ними не заводитися… Якщо уже дядько Родь, перед яким навіть здичавілі мечники посадника розступаються, так говорить, то цьому можна повірити.

«Це тому, що в них душі немає. А якби і я був без душі? — спадає на думку Роську. — Я б теж був безжальним і жадібним? В’язав би людей, палив би хижі? Ні, ні, не хочу… — притулив руку до грудей, серце билося гучно і злякано. — Є в мене душа, є… не захолола…» Хотілося гукнути до отих, що в лодіях, похвалитися. Нехай знають, що не в усіх поморожені душі. Може, й крикнув би, та не встиг, бо раптом з передньої лодії засурмили в ріг. З інших лодій відгукнулися, і покотилися над річкою, розбиваючись об крутий берег, грізні звуки, мов згукувались перед побоїщем дикі тури.

Це було так несподівано, що Росько пробіг поглядом понад берегом, сподіваючись і справді побачити круторогих звірів, що йдуть на водопій. А коли вгледів, що на лодіях вітрила уже згорнуто і на воду з плеском упали довгі весла, в кілька стрибків опинився коло била.

«Бем-бем-бем!» — потекло з кручі навперейми звукам, що, не, стихаючи, накочувалися і накочувалися з річки. Були такі важкі й густі, що аж наче падали на воду грудками, і хвилі виносили їх на берег, де вони терлися об пісок, розбивалися об корчі.

А Росько гамселив і гамселив по билу, і здавалося, що від нього й справді відколюються залізні скалки і рвуться навстріч тим грудомахам, перепиняючи їх лет.

Зупинився лише тоді, коли в грудях не вистачило повітря і не в змозі був підняти руку. Дзвеніло у вухах, в усьому тілі… Здавалося, що він сам увесь дзвенить, торкни себе рукою — і полинуть звуки: «Бем-бем-бем!» Дзвеніло все навкруг, мовби повнився тими звуками цілий світ.

Коли проясніло, то вже не було чути сурмачів з лодій, тільки розбурханий вітер висвистував у траві. Потім долинули жіночі голоси, дзвінкі й стривожені, вони скликали дітей. Вийшовши знову на берег, Росько чомусь глянув на острівець. Там з’явилися рибалки, він і не помітив їх раніше. І тепер вони, зачувши войовничий гук рогів і застережливі звуки била, збиваючи короткими веслами воду, спрямували човни вниз по річці. А в цей час десь з-поміж корчів вихопився ще один рибалка, застрибав, замахав руками…

Росько не став чекати, чи вернуться по нього, бо його увагу прикували до себе лодії. Гребці сильними помахами гнали їх до берега. На передній лодії, тримаючись за щоглу і наступивши ногою на голову потвори, стояв високий варяг. Вітер розвівав його руду чуприну, в руці він тримав довгого меча, і червоні полиски сонячних променів стікали з нього у збурену воду…