Родовичі

УЗДОВЖ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ

Звиклий до мандрів та блукань, молодий огнищанин ішов швидко й легко. Далека дорога, здається, не виточувала з нього силу, а навпаки, наливала тіло ще більшою, непогамовною, рвучкою, аж тіснилася вона в грудях, лоскітливим болем стискала плечі. Кудись мусив її подіти. Обводив навкруг задерикуватим, чіпким поглядом, вишукуючи когось чи щось, до чого можна було б присікатись, на чому зміг би виказати свою кмітливість та непоступливість.

Але ніщо не заступало шлях, не кидало виклик, жодної живої душі. Навіть річка застигла у берегах, розсунула їх широким плесом і упокорилась. Сонце розгладило на ній найтонші брижі, лише де-не-де сліпучо зблискувало, ніби падали з нього у річку золоті краплі сліз, розбиваючи нерухомість води.

Росько не стишує ходи, тільки раз у раз поглядає вгору, чи й справді сонце не зменшується. Ні, наче ще більшає. Здогадливо усміхається, воно ж холодної ночі остудиться, ковалі в далеких землях наклепають нові обручі — й завтра воно знову викотиться велике й чисте.

А по праву руку теж наче вода, тільки зелена й пахуча, у ній пташки купаються, лише сплеску не чути, а легке шарудіння, вдоволене вуркотіння чи сполоханий писк і знову тихо. Ближче до берега трави зовсім мало, зрідка жмутики з-під піску випручуються, а далі густішає так, що й поглядом не проб’єшся. Пора квітування уже минула. Хоч подекуди ще можна було примітити на стеблах білу цятку пелюстки, але й вона вже була напівобгоріла. Вона скручувалась, наче від болю, і Росько знав, що то жар сонця входить у неї, випиває всю її чисту білість.

Жухне, осипається останній цвіт, висихає і порохом вкриває зелену землю. Ніби ніколи й не було його. Та все ж щось залишилось від нього, коли так медвяно й густо пахнуть трави. Пахощі пливуть до річки, і Росько йде крізь них, мов крізь невидимий дим, який обкурює його і змушує стримувати дихання. Щось нагадують вони йому невиразне, але солодке й сумне. І вже не лише пахощі обгортають його, а примішується до них щось схоже на шепіт чи шемрання, ніби хтось іде травами, збираючи насіння, і воно розприскується, дрібне й тверде, крапельками прозорого дощику. А то вчуваються далекі крики, але ні слів не розібрати, ні звуку не впіймати слухом, лише відлуння…

То степи згадались, то вони його манять, свої звуки й пахощі на всі боки розкидають, розвіюють, щоб знайти його, нагадати про себе Але навіщо вони йому? Хіба ж простелиться колись туди до них його дорога? Ці думки позбавляють його душу спокою і врівноваженості, а від цього зникають упевненість та завзятість, які тільки що давали йому снагу стати хоч проти всього світу.

Ось він збиває ноги, зголоднілий, дихає, мов запалений кінь, бо квапиться. Не дав собі спочинку, а куди поспішав? Орда надійде? То й що з того, хіба він не знайде собі безпечної місцини? Заб’ється десь у байрак чи під деревом ямку вигребе і затихне там. Хай там хоч що колотиться навколо, а він виживе, знову для нього світитиме сонце, вітер студитиме розпашіле обличчя, а дощ обмиватиме тіло. Як добре стояти під літньою зливою, скинути сорочку і підставляти під теплі струмені груди, плечі, підвести голову й захлинатись у воді, відпирхуючись і ковтаючи її! Небесна вода чиста й прозора, поки не впаде на землю. Якщо набрати її в пригорщі, то здається, ніби тримаєш у долонях крихітку неба. Вона не має смаку, а тому очищає тіло, вимиває всі хвороби, збігають вони разом з нею і стікають глибоко під землю.

Тож чому не прагнути жити, щоб викупатись під теплими дощами? Хіба це не краще, ніж поспішати, прямуючи до небаченого ніколи Києва? Та й ще невідомо, чим для нього скінчиться оця подорож. І раніше сумніви й невпевненість охоплювали Роська, коли він думав про княжий град, намагався подумки уявити зустріч з княгинею Ольгою. Найчастіше бачилася пишною і гамірливою. Ось він іде, навкруг палахкотять вогнища, гарячим вітром тягне від них, стіною дружинники стоять у кольчугах та блискучих шоломах, кожен з мечем оголеним на плечі. Уздрівши його, вдарили вони мечами по щитах, і все навкруг задзвеніло, загримотіло, аж гайвороння сполохано знялося в небо і закружляло над градом, гадаючи, що то земля розкололась. А біля дворища княжого дівчата у вікнах стрічають його, серед них і Літану вглядів, щось силкується вона йому сказати, навіть губами ворушить, а вголос вимовити не сміє, бо на ґанку стара княгиня вивищується. А Роськові здається, що стоїть вона на дівочих плечах. Їх багато, тих дівчат. І хоч убрані вони, мов на Купала, їм зовсім не весело, в очах кожної туга й затаєне благання. Він розуміє чому, бо зібрано їх з усіх підвладних земель, степових і лісових, щоб слугували та догоджали княгині безмовно. Не відпустить вона вже нікого з них, звікують на її дворищі, за високою стіною града. Тож хіба не журитимешся, не побиватимешся за рідною стороною десь у закутку? І хіба замінить її вбрання та князівська ласка?

Шкода Роськові стає тих підневільних заквітчаних дівчат, і він уриває думку. Не треба йому такої зустрічі в княгинею. Нехай краще проведуть його до неї потайки, щоб ніхто й не примітив. Отак буде краще, бо несе він вість лиху, від якої не одне серце здригнеться від страху.

Лиха вість… лиха вість… А що, коли княгині вже відома? Може, уже той Крутій із своєю валкою досяг Києва? Купець не зволікатиме, поспішить на князівське дворище. Може, уже й побував там, усе переповів, заслужив ласки старої володарки. Ще й на Роська різні намови звів, він, мовляв, з роду огнищанського, який став супроти її дружини, посадника вигнав і його садибу з димом по вітру пустив. Або ще й гірше може вигадати лихий купецький язик: хоча б таке, що Росько посланий печенігами для вивідування. Хотів його купець із собою взяти, на віз посадити, але той не дався, утік темної ночі, навіть коня свого покинув напризволяще. Ще й виведе перед княжі очі Білогривого. Скаже: «Дивіться на цього коня, степовий, норов має шалений. Хіба у ваших стайнях є такі? Це тому огнищанину в орді подарували, щоб швидше повертався». Довіриться княгиня Крутію, нагодує, напоїть, дозволить жити на своєму дворищі. А коли Росько з’явиться, звелить схопити його, кинути у поруб, де темінь очі виїдає, а вогкість руки та ноги скручує. Старечі очі княгині сльозяться, висхлі губи тремтять від люті, сухим пальцем вона тицяє Роськові ледь не в груди й репетує: «У поруб вивідника, у поруб! Зачиніть міцно, ще й ляду зверху колодою прикладіть… Нехай знає, як чужинців на нашу землю приводити…»

І так виразно усе це видиться Роськові, що острах проймає його, він стискав кулаки:

— Лжа це… Лжа… Не вірте купцеві… То він сам мене сонного обікрав!.. — шепоче, ледь розтуляючи губи.

Їх мовби судома зводить, важко ворушити ними, бо клекочуть у грудях образливі слова. Та тільки й того, бо палять йому груди, бо кому їх викажеш, кого вдариш ними? Тому гайворонню, що чорною хмарою полетіло у бік сонця? Хоч би стріла була, то вцілив би, може, вгамував би свою гнівливість. А ще над ким позбиткуватись? Сонце не дістанеш, небо не вхопиш, річку не перепиниш. Усе більше від нього, сильніше чи меткіше. А менше теж вивертається, вислизає чи на безпечну відстань відлітає. Спробуй ось рибу спіймати голими руками, хоч вона біля самого берега скидається, тільки Кружальця по воді розходяться. Комарів хмарка над ним в’ється, дзвенить тонюсінько.

Росько пішов далі, а комарі за ним. Уже не відмахувався, нехай в’ються. Обсідають неспокійні думки. Кепсько, ніг не чує під собою. Комарикам добре, виспівуй та крильцями тріпочи. І як вони один одного обминають, бо ж таким клубком літають? Бач, клубком, поодинці не хочуть.

І люди так, збираються до гурту завжди. Один хижу ладнає, а другий теж поблизу свою тулить, а там і третій, ще хтось, і дивись — уже й весь ціла виросла. Мабуть, їхня огнищанська колись так згуртувалась. То тільки віщуни оселяються віддалік. Та це й зрозуміло, бо їм треба з богами свою мову вести, щоб ніхто не заважав, не втручався і не накликав біди на весь рід. А посадник Воротило? Чому ж тоді він відгородився високою стіною од людей та ще й лютооких охоронців тримав? Багатство мав велике, ходив увесь час похмурий і недовірливий, щовечора обходив своє дворище, кожну шпарину між колодами затуляв, перевіряв, обмацував волохатими руками кожну клямку, кожен засув, чи міцно зачинені, чи не пробереться якийсь крадій.

Що йому треба було, чому не жилося в мирі й спокою? Данину огнищани несли справно, князя не хулили і мечі супроти нього не гострили, з дружиною його ходили, куди б не покликав. А Воротилові все замало, заздрісно, мабуть, що в огнищанських хижах вогонь горить, що вони пісень співають вечорами. А може, це й згубило рід? Бо не знайшли в собі огнищани ні загребущості, ні лихих намірів, ні зневаги до інших родів, не зазіхали на їхні землі й хижі. Мали землю під ногами, небо над головою, воду до їжі й гадали, що досить для спокійного життя, що ніхто не відбере цього у них.

А вийшло, що не лише відібрали землю, воду, а й небо зав’язали неволею, бо хто відає, де, в яких краях терплять муки. «Муки-ки-ки-ки-ки…» Росько аж здригнувся, почувши цей пронизливий скрик. «Хто це так повторив мої думки?..» — озирнувся, вишукуючи того невідомого. Але нікого, навіть жодної тіні, лише чайка стрілою мигнула над водою і зникла, мовби й справді від гніву Роська втікаючи. Сонце сховало її за блискучою непроникною стіною, що перегородила річку. Ще долинуло: «Ки-ги, ки-ги, ки-ги…», а хлопцеві почулося: «До-га-няй-й-й! До-га-няй-й-й!..» А потім враз урвалося, мов чайка під воду пірнула, і він зрозумів, що то духи з ним перегукуються, дають про себе знати. Його не схвилювало таке відкриття, навіть не намагався впіймати поглядом їхні тіні. Добрі вони чи злі, допомагають йому чи всідаються на плечі, щоб стомити якнайшвидше, його не дуже й непокоїло. Що йому з того? Хіба духи винні в тому, що на його рід упало лихо? Хіба вони вимахували мечами, рубаючи огнищан, підсовували палаючі віхті під стріхи їхніх хиж чи в’язали сирцем руки? Ні, не вони, бо самі безтілесні, не можуть ні стріл пускать, ні мечами кресать.

Росько знає: то були люди, які мали руки й ноги, мали хижацький норов і завидющі очі. Ех, якби напитись десь сили страшенної, то він би і сам посік варягів, не дозволив княжим дружинникам над своїми родовичами збиткуватись, а печенігів розсіяв би в степах. Жили б тоді огнищани у спокої й злагоді, ніхто не посмів би ступити на їхню землю.

А того Крутія втопив би у цій річці, ще й зверху його товаром прикидав, щоб не виплив.

Ото була б кара ворогам! Тільки б сили йому, сили… А супроти сили ніхто не вистоїть, навіть духи. Раніше така думка вжахнула б Роська, наповнила серце острахом і каяттям. Але не тепер, бо вже нічого йому боятися. Нічого в нього більше не залишилось: ні роду, ні хижі, жодної рідної душі. Залишився наодинці зі світом, то мусить або боронитись, або загибіти. Втратити життя? Хіба воно вже нічого не важить для нього? Душа ж у нього живе, ось він прикладе руку до грудей і відчуває — б’ється, неспокійна, гаряча. То твердне — груди розпирає, то м’якне — вогнем палить. Як же без неї тілу? Зринув чомусь перед очима степ, високий могильник і на ньому хан Куря зі своїми ординцями. І батько Ілька під копитами їхніх коней у передсмертній судомі чіпляється пальцями за жорстку степову траву. Виточили з нього душу шаблі його ж родовичів. І помститися нікому. Рідний син прокляв батька, у хана ласки запобігає.

Росько й досі не втямить, як йому вдалося молодого печеніга обдурити, вислизнути від нього і врятуватись. Та чи врятуватись? Позаду орда суне, а попереду, в Києві, може, й справді поруб чекає. То куди подітися?

Назад вороття немає, там неминуча смерть або гіркий полон. А попереду? Княжий град, а в ньому купець Крутій, посадник Воротило, варяг Кар, не дадуть і слово мовити, і близько до княгині не підпустять. Але ж там, у Києві, й Літана, його Літана. Вона вже не одне літо чекає на нього, очі, мабуть, усі видивилась. Вірить, що він прийде, порятує. Вважає сильним, сміливим, який по лезу меча пройде.

А хіба це не так? Чи не він схарапуджених коней укоськав, коли варяги вийшли на їхній берег? Він. Ще й пустив їх на пришельців, і вони збивали їх копитами, твердими копитами толочили, мов вітер снопи на ножні. Хіба не привів разом з Бричем огнищан на вільні землі? Привів, хоча й не стали вони їм рідними. Чи не він утік з печенізького полону?

Не взяли його ні мечі, ні стріла, ні вода, ні вогонь. То хіба не зуміє пробратися нишком у княжий град, поминути сторожу, вона ж не стоока? Хіба стіни граду такі високі, а колоди так щільно збиті, що не знайдеться й шпаринки, щоб протиснутись Роськові? Відшукає… А ні, то в якусь хуру забереться і з нею пройде в град. А там знайде Літану, виведе її за стіни. І підуть вони удвох вільні, нікому не підвладні… Сонце світитиме їм назустріч, хвилі набігатимуть на чистий пісок. А позаду залишатимуться сліди їхніх ніг, його великі, Літанині — маленькі…

Від цих думок Росько веселішав, хоча невиразне відчуття, що не все може й скластися саме так, гніздиться в серці. Видається йому, що дужий, але уявити, що стане з мечем супроти варязького ватажка чи Воротила, не може. Навіть подумки не наважується. Та й де роздобуде собі меча? Нічого й гадати, що силою їх переборе. То, може, вдатись до вигадки? І одразу ж мусив визнати, що і в цьому поступиться хоча б тому Крутію. Того купця не перехитруєш, він будь-кого кругом пальця обведе, сухим з води випірне.

Росько це на собі спізнав, коня забрав, тільки сліди на грузькій дорозі залишились. Та й ті давно сонце висушило. Дякувати богам, що хоч життя не взяв.

А день поволі згасав. Сонце збирало з неба, землі, річки світло і втягувало його в себе, наливалось ним і аж пашіло жаром. «Кра-кра-кр-р-а-а!.. Кра-кра-кр-р-а-а!» Вороння зірвалося з верб, що тіснилися на піщаному пригірку, купою шугонуло вгору, і там, у високому небі, розсипалося, всіявши його ледь видними цятками. Роськові здалося, що зараз сипне звідти чорний дощ. І від передчуття, що ось-ось по ньому уперіщать холодні й болючі краплі, зіщулився. Наче й справді шукаючи захистку, звернув до верб, тим паче, що туди вела крізь верболози й трави кривуляста стежка. «Звірі протоптали, на водопій ходять. Мабуть, в озерцях вода застояна». Придивився пильніше, але розібрати щось у сутінках було важко, тільки вирізнялися на стежині кабанячі сліди, бо земля була м’яка, грузька. «Хоча б не наскочити на них», — подумав, але остраху не відчував. Навпаки, зажеврів войовничий запал, хотілося з кимось змагатися у силі й спритності, щоб хоч так розігнати невеселі думки. Нехай хоча п’ятеро сікачів страховидних поженеться за ним, гайне через трави, тільки пісок з-під ніг летітиме. Перечекає на дереві, хай сікачі точать іклами стовбур, землю навкруг риють. А він теж зверху ребра почухає котромусь.

Тільки треба вибрати добру палицю. Довго ходив між деревами, поки не відчахнув товстеньку гілляку. З неї вийшла нічогенька палиця. Кілька разів уперіщив нею по дуплястій вербі, яка озвалася глухим зітханням і обсипала його сухою порохнявою. «Чого пирхаєшся? — Росько зазирнув у дупло. — Бач яка, теж не любиш, коли лупцюють ні за що. Болить? А мені, гадаєш, ні? Та ти хоч душі не маєш…»

Обійшов навкруг верби, постукав ще, але вже легенько, ніби й справді, щоб не завдати їй болю. Не має душі? А може, має? Бо чому ж тоді весною зеленіє листям, бризкає соками? Зимою від морозу потріскує, під вітром гуде на різні голоси, віттям відмахується.

Коли дуб віщуна біля їхньої весі дружинники підтяли сокирами, то як він стогнав і віттям чіплявся за небо. «Не впаду-у-у!.. Не впа-ду-у-у!..» — мовби чує Росько. Та впав, лише відлуння землею покотилось, лише вітер у листі закипів. Мабуть, досі трухлявий стовбур залишився, птах дзьобом ударить — проб’є. Отак і їхній огнищанський рід згинув. Тільки він іще тиняється по світу. Та чи довго? Сам же поспішає, підставляє голову і руки, щоб забили в колодки. Не піти? Повернути назад? А куди? Та й Літана ж там, чекає на нього. Кричала ж тоді з варязької лодії крізь ніч, щоб порятував її. А він пообіцяв, що знайде скрізь, у які б краї не завезли його Літану.

Пусте його обіцяння, мов вітер. Пролетів і стих. А що він сам вдіє? Ех, був би з ним відчайдух Брич. Той не залишив би його у біді, пішов би поруч з ним, обминув би всі перешкоди. Ще й витівкою розвеселив би. Та не доведеться йому нікого веселити, бо сміх і слова з вуст мертвого не зриваються. Востаннє бачив Росько свого побратима в ту страшну годину, коли здригнулися хижі від вогню і весь охопила з усіх країв вогневиця. Брич відбивається від степовиків, які з усіх боків оточили його і у відблисках вогню хижо світяться їхні очі. Мов у вовків, що зграєю зненацька заскочили тура.

Тепер Брич видається Роськові велетнем, неймовірно дужим, хоробрим і з добрим усміхом. Молодий огнищанин уже забув, що вирятував його з порубу знесиленого й здичавілого. Ні. Брич сам вийшов звідти. Бо що йому ті колоди, та ляда, варто йому тільки випростатись, ворухнути плечима, і рознесе на друзки найміцніший поруб, відчинить найтовщу браму. Згинули б огнищани уже давно, якби не вивів їх Брич у вільне поле. Не здолати б його і печенігам, якби не підкралися потайки, не навалилися гуртом. У чистому полі розметав би їх усіх Брич, усю орду.

Росько вірить, що саме так і сталося б, що тільки ніч та раптовість нападу завадили Бричу побити ворогів. Душа такого воїна після його загину мусить жити на найяскравішій зірці, щоб їй було добре видно рідну сторону, щоб допомагати тим, кого захищав і залишив на землі. І аж тепер хлопець зрозумів, що це душа його побратима добрим духом охороняла і вказувала йому безпечний шлях. Це вона застелила очі Ільку, нагнала сон на інших охоронців, пригнала до його рук Білогривого. Може, це вона відвела меча Крутія, коли Росько заснув у лісі?

То виходить, що Брич і зараз допомагає Роську? Може, десь його душа поблизу? Треба до неї заговорити, попросити поради. Але яка вона і де її шукати, він не знав. Залишився на місці, біля верби. Обіпершись однією рукою на палицю, другу простягнув перед собою.

— Бриче… Бриче, якщо твоя душа і справді біля мене, то нехай якось озветься, може, травами прошелестить або гілкою стріпне. Нехай це зробить, бо мені так самотньо і лячно на цьому світі…— несподівано для себе схлипнув і, соромлячись своїх сліз, в безпорадності притис руку до горла, намагаючись стримати ридання, що розривало груди: — Смійся наді мною, Бриче, смійся, візьми мене на кпини. Бо іншого я… не вартий… Глузуй над воїном, що має серце, мов віск… — кривив губи у посмішці, ховаючи за нею ніяковість і розгубленість.

Справді, такого від себе не чекав. Гадав, що в грудях носить замість серця твердий камінь, з якого ніколи не вичавити й сльозини ніякому горю, нічиїм збиткуванням. Хіба не повчав його Брич, що воїн мусить бути, мов кремінь, мати душу тверду й нежалісливу, навіть перед смертю не зморгнув. Але хіба він страхопуд? Смерті Росько не боїться, не благатиме пощади. Ні в кого… І плакав не тому, що відчув страх перед кимось. Йому було жаль Брича, дядька Родя, Літану, усіх огнищан. Не міг тільки збагнути, чия зла воля згнівилась на них, прирекла на загибель і страждання. Звідки взялась і де зараз? І чи вдовольнилась тим, що накоїла, чи ще і його десь підстерігає? І чи годен хтось опиратися їй кулаками, мечем чи ось цією палицею?

Якби ж була вона видима, набрала людської подоби, мала якесь прізвисько чи імення, почувався б тоді не таким безпорадним і приреченим. Бо людей з мечами чи без них огнищани ніколи не боялися, це відомо всім, у близькій і далекій стороні. Варягів не злякались, хоча лютість мають велику. Не послухали навіть погроз і умовлянь Воротила, не поступилися ні честю, ні п’яддю своєї землі. Хто знав, чи вдалося б княжим дружинникам загнати огнищан у лісові нетрі, якби не зрадливий посадник, що привів їх потаємними стежками аж до самих хиж роду. То, може, в усьому винен посадник?

Росько уявив його заросле темне обличчя, маленькі очі, сльозаві й неспокійні, які він ховає під острішками брів, наче боїться, що сонце випалить їх. І хоч який мав грізний вигляд, але ніде гостринець страху не вколов хлопця. Ні, Воротило не владний ні над огнищанами, ні над їхнім життям та землями. То, може, княжа воля не знає меж, і для неї людська доля, мов пір’їна для вітру? Нікого не боїться, ні в кого захистку і помочі не просить, може, тільки в богів? Тоді навіщо град вежами високими обносить, дружину з мечами гострими круг себе гуртує? Когось теж, виходить, остерігається, з кимось не може словом тихим домовитись. Печеніги ось зле замислили супроти Києва, навалою з степів посунуть, завиють по-вовчому, арканами вимахуючи над головами. Берегтися муситиме і князь, бо для тих степовиків однаково, чия шия, боярина чи роба, зашморгують спритно.

Ото краще б нехай Воротила та Кара з його невситимими зайдами ті степовики вполювали, а огнищан відпустили. І хоч напевне знав, що цього не може статися, тепло розради зігріло душу. Та ненадовго вистачило того тепла, бо притрусили його відразу смуток і непевність. Чому так ясно видиться йому те, що минуло, і темний морок огортає день завтрашній? Мов стіна стоїть перед ним, темна й непроникна, непривітна й загадкова.

Як проникнути крізь неї, якою стежкою піти? Аби хоч зазирнути краєчком ока, щоб дізнатись — радість чекає там на нього чи зашморг лихо накине? Б’ється, б’ється думкою, а просвітку немає, ніде не прозирне рятівний, обнадійливий промінчик. І тоді прийшло розуміння, що дізнатися про все очікуване він зможе тоді, коли прямуватиме до того Києва.

Отак і завів сам себе у безвихідь, проклав вузесенький шлях до невідомого дня. Йтиме і йтиме берегом, толочитиме трави, на піску залишаючи сліди, харчуючись то рибиною, то корінцями, тамуючи спрагу з річки. І незримо ступатимуть поруч його родовичі, стріпуватиме чубом і сипатиме жартами Брич. А десь між іншим обмовиться хоч словом співчутливим, підбадьорюючим.

Він же якого тільки світу не бачив, стільки натерпівся від лихих людей, що його уже ні вогонь не пече, ні холод не студить. «Коли я був ще безсловесним немовлям, то скотився з ліжка у вогнище… Та не впав на розпечений вугіль, бо нагодився котрийсь із богів — дмухнув на вогонь і загасив. Нічого зі мною не скоїлось, тільки три знаки відтоді ношу на тілі», — Брич не лінувався зняти сорочку. Крижинка остраху повільно танула в Роськових грудях, коли він роздивлявся великі темні плями родимців на тілі побратима. Їх було три: на обох плечах і біля самої шиї.

І така була в них загадковість і визивна невідомість, що хлопець не міг одірвати від них погляду: «Віщун говорив, що боги прихильні до мене… Але ж вони не залишили мені ось таких відмітин. Виходить, що Брич бажаніший їм. Але навіщо прирекли вони його на такі страждання?»

Брич ще підігрівав жагучу цікавість Роська, примовляючи: «Я тепер вихоплений з полум’я і тому не маю ні перед ким страху. Боги мусять потурбуватись про мою душу після смерті, коли не хочуть звеселити мої дні на цій землі,— набирав задерикуватого вигляду. — Я і коло богів свою душу влаштую. Якщо вже вони не дали згинути їй маленькою, то нехай зглянуться на неї, стражденну, після всіх земних поневірянь. Вимиватиму та чиститиму її так, щоб блищала найяскравіше. Ото побачиш зірочку, котра сяє найдужче, знай — моя. Небо вимітатиму, щоб хмари сонце не заступали, щоб добрим людям тепло було завжди…»

Та, видно, не під силу було Бричеві вимести небо, бо дуже часто воно хмурилось, а зірок була така незліченна кількість і так вони яскравіли, що годі знайти серед них Бричеву.

Росько після його загибелі часто дивився на них. Ось і тепер сів під вербою, притулився спиною. Крізь сорочку відчуває твердість і тепло стовбура, набрав за день сонця. Блискітки зірок, дрібні й більші, то розсіюються, то стікаються докупи так щільно, що викрешуються іскорки. На котрійсь з них, може, оце сидить і Бричева душа, подає Роськові знаки. Може, щось і мовить. Напевне, бо був такий говіркий, то хіба душа застигне безмовно.

Скільки оповідок і повчань наслухався від нього Росько! Про краї, де землі простої майже немає, а тільки кам’яні брили одна на одну наповзають, аж до хмар дістають. Кригою вершини їхні закуті, струмки студеної і чистої води збігають звідти, мов саме небо ллється. Племена там живуть нікому не підвладні, бо до шаленства відважні. Тіло і дух їхні неволі не сприймають. Котрий з них і потрапить у полон, то ліпше смерть собі заподіє, кинувшись на гострі скелі, ніж дасть ярмо накинути на шию.

Та найбільше вражала завжди Роська розповідь про людей, в яких шкіра чорна-пречорна. Привозять їх з країв, де ніколи не випадає сніг, тому й ходять вони без одягу. Ніколи не посміхаються, ні з ким не розмовляють, тільки коли уже зовсім нестерпним стає біль, беззвучно плачуть. «А сльози… сльози які в них?» — запитував із завмиранням Росько. «Сльози?.. — Брич заплющував очі, мовби пригадуючи. А потім тихо відказував: — Сльози такі ж, як і в нас… Бідний люд однаково плаче в усіх країнах, на всіх мовах. Кажуть, що від сліз серце м’якшав. Мабуть, так. Хоча багач теж буває, що плаче, але тільки тоді, коли багатство розгубить. І сльози у нього чорні течуть від зненависті до світу… Бідняк же від страждань і кривди стогне, до подібного собі серцем горнеться. Дивно все ж… Здається, мусить від багатства людина щедрішати, а від злиднів навісніти. А виходить навпаки… Чому?»

Росько не знав, що відповісти. Тільки тяжко ставало йому на душі, ніби слова, запитання Брича влягалися там, а не розсівалися за вітром. Брич присувався ближче, запалювався: «Я знаю напевне, і ти теж затям, біля дверей боярина чи купця від голоду спухнеш, від холоду сконаєш, а й сухої скоринки ніхто тобі не кине. А бідар завжди на поміч стане, біля свого вогнища місце знайде… Завжди, в усіх краях…»

Аж ось коли обізвалися в Роськові слова побратима, немарно складав їх у собі, повторив: «Бідар завжди на поміч стане…» А в Києві ж теж чорний люд живе. Князь і бояри без нього обійтися не можуть. Собі град звели на високій кручі, а інших внизу тримають, біля річки. Так казав Брич.

Тепер Росько знає, куди прямувати, кому вість нести, у кого помочі просити. Приб’ється до хижі якогось кожум’яки чи скудельника, там нагодують і зігріють, порадять, що далі діяти. Літану знайдуть, слово від нього передадуть. Ніякий Крутій і Воротило із своїми мечниками не встережуть її, не заступлять Роськові шлях, бо він буде не сам.

Ніч. Місяць через річку бреде широкою сяючою стежиною. Десь у вербах птах стріпонувся. Росько по траві рукою проводить. М’яка, тепла і запашна, мов грива у коня, теж вітром напоєна. І ввижається, що пестить свого Білогривого, що це його шкіра здригається під його долонею. У всіх коней, коли вони збуджені чи нажахані, перебігають під шкірою брижі. Стрибнеш на такого коня, і наче вогнем тебе обпече.

Росько любив об’їжджати диких коней. Цього теж навчив його Брич. Скільки з них приборкали вони. І кожен мав свій норов, і кожен боронив свою непогамовану волю. їм, мабуть, здавалося, що вони непіддатливі, що впокорить їх тільки смерть. Вони ладні були розтоптати Роська, роздерти міцними зубами. А з якою ненавистю стежили за його рухами. Хлопець лише тепер зрозумів їх силу. То була ненависть безнадії.

Та в ту мить приборкування огнищанин не помічав її або ж переймався нею. І від цього сам шаленів. З усієї сили стискав ногами боки коня, і відразу світ йшов перекидьки, а сам він немов розлітався теж навсібіч. Здавалося, що це він силкується відштовхнути від себе усю землю, а вона, маленька й важка, гупає то по спині, то в груди. Але страху не було, бо для нього-просто не залишалось місця.

А потім налітав вітер, засліплював, хапав в обійми, гнув його тіло, і Росько судомно чіплявся за гриву або лягав і обіймав обіруч кінську шию. Припадав так тісно, що відчував, як напружено тремтять м’язи здичавілої тварини і поштовхами переливається кров. Спрямовував коня до річки, гнав берегом, і бризки обсипали його. Копита розбивали воду і звуки залишалися далеко позаду. Доганяли уже потім… хлюп-хлюп-хлюп…

Звуки долітали так виразно, що Росько підвів голову й здивовано став роздивлятися: «Хіба й справді вчулося? А може, річка зберегла їх десь у своїх глибинних вирвах і відгукнулась на його спомини?..»

Прислухався, сподіваючись почути ще й кінське запалене хропіння, але замість цього біля самого берега весло зачепило за борт човна і чийсь голос заходився вичитувати комусь. Слова зливалися у невиразне невдоволене бурмотіння. Від цього нічна тиша і спокій, серед яких спочивав Росько, зникли, злякано розсипались. І відразу ж скрадливо, нечутно накотилася настороженість. Ще нічого не міг помітити, а кров уже шугонула до скронь і терпко обсипало іскорками тривожної невідомості.

Тільки тепер відчув, що з річки вітер наганяє холодну вологість, підхоплює її і вихлюпує на дерева. Стріпується важко листя. Знову все завмерло. Провів рукою по траві, але вона тепер не нагадувала гриву розшаленілого коня. Була шорстка і непіддатлива, ніби теж настовбурчилась від тих незрозумілих звуків. Ось знову вони виринули з тиші, уже біля самого берега.

Росько тісніше припав до стовбура дерева, наче шукаючи в нього захистку. Пригнувся, щоб краще бачити. Справді, це був човен. Якісь тіні метушилися біля нього, витягували на берег, лише зрідка зронювали слово, підохочуючи одне одного. А потім враз вони зникли, мов розтанули. «Принишкли… мабуть, вистежують. Тікати чи зачекати?» — позадкував, не відриваючи погляду від темної плями човна, під ногою хруснула гілка, і він завмер на місці, присів. «Почули… зараз кинуться на мене», — стиснув палицю і озирнувся, остерігаючись, щоб не заскочили зненацька.

Але невідомі нічим не виказали себе. Тоді хлопець, виважуючи кожен крок, повернувся до верби. Тут його не так просто помітити. Та й заскочити несподівано тож важко. Потім розміркував, що їх не може бути багато, адже довбанка зовсім утла, така витримає не більше двох-трьох дорослих чоловіків. А що це воїни, був певен. Бо хто наважиться серед ночі, отак покрадьки, причалювати на березі? Лише з лихим умислом отак ховаються, вилежуються у травах, на когось чигаючи. Але на кого?

Росько ще за дня роздивився добряче, ніде не було й знаку людського житла. Вороння тоді б звило гнізда не на цих прибережних вербах, а біля людських осель. Ось тільки ще раніше видалось йому, що стежина до верб протоптана. Ще тоді зринула підозра, але ж сам себе заспокоїв, що це звірина на водопій ходить. Тепер і має, потрапив у засідку. Бо кого ще тут можуть вистежувати, крім нього?

Це той купець запопався його зі світу зжити. Мабуть, спохватився, що залишив у лісі живого. То й послав оце своїх здирників, щоб спіймали і… Не встиг і додумати, бо дві постаті безшелесно з’явилися майже поруч, і він від здивування й несподіванки втупився у них широко розкритими очима. Тіні зупинилися і теж ніби дивилися на нього. Одна з них намірилась іти до верби, Росько уже й палицею замірився: «Уперіщу, а там гайну щодуху. Поки оговтаються… далеко буду».

Та друга тінь нетерпляче махнула рукою, і невідомі розтанули в темряві.

Росько перевів дух. Страх відпустив його, але почувався таким кволим, що, тримаючись руками за дерево, зсунувся донизу. «Зовсім я знесилився… Далеко б не втік. Треба передихнути і далі від цього місця…» Та влежати спокійно не давала думка про невідомих. Хто вони? Чого нишпорять тихцем серед ночі, на кого полюють? А якщо це ординські вивідувачі? Авжеж, це вони, більше нікому никати в цих краях.

Страх підганяв хутчіше тікати від небезпеки, але цікавість дізнатись про невідомих стримувала, нагострювала слух, немов підштовхувала: «Не барися, вистеж їх, дізнайся про їхні умисли, підслухай». Може, він і не наважився б податися за невідомими, бо де там їх вишукувати в темряві, мабуть, уже далеко встигли відійти, якби з того боку не долинув плескіт, притишений скрик і потім роздратований голос. «Котрийсь упав!.. Збочив із стежини і в озерце, — здогадався Росько. — А його супутник знову накинувся з докорами».

Це його розвеселило, він зовсім заспокоївся і, вже не вагаючись, подався назирці за невідомими. Ні, він не йшов за ними, а мов перелітав з місця на місце, від куща до куща, в той же час відчуваючи під ногами кожну купину, гілочку й травину.

Входила в нього легка й нещадна сила, яка робила тіло слухняним і спритним, виганяла з душі страх та сумніви. Знав, що тепер уже не відступиться, пильнуватиме за тими, що пробивалися попереду.

А ті й зовсім не остерігались, збивали з кущів росу, і звідти, перелякано скрикуючи, випурхували сонні птахи. «Ху-у-р-р-р… ху-у-р-р-р!..» — линуло над Роськом, і темні грудки знову падали в трави. Птахи спросоння в нічній пітьмі не знали, куди летіти, і шукали порятунку на землі.

Біля місяця притулилася хмаринка. Вона то обгортала його, і тоді враз усе навкруг поглинала темінь, то розповзалася, немов набухаючи його світлом, і донизу котилася тремтлива хвиля.

На узліссі невідомі на якусь хвильку загаялися, ніби остерігаючись заглибитись у непроникливу стіну дерев. Потім узяли трохи праворуч і ярком рушили далі в ліс. Росько перечекав якийсь час, залігши під дикою грушею, згодом подався за ними.

Здалеку ліс видавався темним і неприступним, а насправді дерева росли купами, тісно переплітаючись віттям і тулячись стовбурами. Вони бовваніли на галявинах, затаєно, мов таємничі городища. Здавалося, що якась невідома і нещадна сила виганяє з них людей на ніч. Вони гасять свої вогнища, забирають худобу, свій скарб і йдуть кудись у безпечну місцину. А городища остигають, вітер вивіює з них дух житла. А вранці, коли сонце розгорне ніч і висвітлить кожну травинку, знову гамірно стане біля цих городищ, рипітимуть вози, мукатимуть корови, гратимуться діти…

Росько так замріявся, що мало не наткнувся на тих, кого вистежував. Вони сиділи навпочіпки на галявині, щось розплутуючи. Довго вовтузились на одному місці, аж у молодого огнищанина затерпли ноги, бо присів раптово і тепер лежав під деревом якось боком, незручно, аж забивало дихання. Але влягтися зручніше навіть не намагався, бо увага його була прикута до невідомих, до того, що діялося на галявині.

«Що вони лаштують, то розплутують, то зв’язують? І все навпомацки, переступають, високо піднімаючи ноги, наче чаплі. Смішно, особливо отой менший…» — Росько не змигне, кожен рух невідомих стереже. Та видно зовсім кепсько, бо ось так навпочіпки відсуваються вони далі і далі, аж до купи дерев. Ось-ось сховаються під нею. «Хіба що поповзти за ними? Помітять… І де той місяць… Чого та хмаринка до нього причепилася?» — Росько дивиться вгору, набирає в груди повітря, ніби наміряється дмухнути на ту хмаринку. «Швидше, швидше, місяцю, скидай з себе її!..» — підганяв, аж нетерпляче кулаком по стовбурові погупував.

Може, й допомогло, бо хмаринка сповзла з місяця і стало світліше. Росько глянув на галявину і не стримався — ойкнув. Отой менший виявився зовсім не грізним воїном, як гадав молодий огнищанин, а… тендітним дівчам. До того ж іще й лякливим та безпомічним, бо це ж він весь час спотикався заточувався і озирався навсібіч, накликаючи на себе гнів свого супутника. То був міцний хлопець, може, на одне-друге літо старший за Роська. Саме він, хоч, здається, був поглинутий своєю справою, почув Роськів вигук. Враз випроставсь і з-під сорочки вихопив широкого ножа. Виставив його перед собою і напружено вдивлявся в той бік, звідки полинув підозрілий звук. Біля його ніг, зіщулившись, принишкла дівчинка. З усього було видно, що хлопець готовий зустріти невідому загрозу сміливо.

Та Роськові було не до цього. Він, стримуючись, давився сміхом. Треба ж такого страху на нього нагнати! Гадав, що це печенізькі вивідувачі чи посіпаки купця Крутія полюють на нього. А виявляється, що стільки натерпівся від оцих, які самі нажахані. Скрадався за ними, уявляв себе сильним і спритним, замість того, щоб спати, притулившись до теплого стовбура верби. «Ну, постривайте!.. Я вам віддячу, нажену такого страху…» Він підвівся, покректуючи, бо ноги підгиналися, а в боку добряче-таки боліло, і вдарив палицею по кущах, затупотів.

Дівчинка метнулася до хлопця, притулилась до нього, той аж заточився. Завмерли обоє. Місяць висвітив їхні зіщулені постаті, бліді обличчя і широко розкриті очі. А Росько заходився ще дужче гарцювати в кущах, зчісував палицею з них листя, ламав гілки і при цьому гухкав, стогнав і тонко повискував. Але не випускав з поля зору хлопця і дівчинку. Страх скував їм руки і ноги, тільки зирили в той бік, звідки долинали незрозумілі звуки…

Як боронитися, хлопець не знав, а тому вирішив податися якнайдалі від цього небезпечного місця. Став задкувати, дівчинку йому довелося нести мало не на руках. Та лезо ножа, широке і гостре, спрямоване було в той бік, звідки чулася загроза.

Може, саме це й стримувало бажання Роська показатися їм. Хто відає, чим це може закінчитися для нього. Хлопець дужий і сміливець неабиякий, очима так і зблискує, ножаку виставив наперед, стиснув його з такою силою, що аж сорочка нап’ялася від м’язів. Треба подати їм людський голос, заспокоїти, з’явитися перед ними.

Та дуже вже тішив Роська їхній переляк. Притулив човником долоні до рота: «Гу-гу-у-у-у!.. Гу-гу-у-у-у!» Ніколи не сподівався, що його крик так вплине на хлопця та дівчину. Вони так рвучко зірвалися з місця, що аж місячне світло клубком збилося круг них. Потім ще кілька разів майнули їхні постаті і зникли. Росько вистрибом погнався за ними, вимахуючи палицею над головою: «Держи їх, лови!.. Гу-гу-у-у-у!.. Переймай!»

Пробіг трохи, зупинився захеканий. Якийсь час ще чути було тупотіння ніг, тріск кущів, а потім стихло. Хоч як дослухався огнищанин, але більше не долинуло жодного звуку. Тільки тепер зрозумів, що настрахав їх добряче. «Втекли… Але куди? Може, десь затаїлися», — подався в той бік, куди побігли хлопець з дівчиною. Спробував гукнути:

— Егей, де ви? Не бійтеся, я вам нічого злого не зроблю! Егей! — Та у відповіді, ніхто не відгукнувся.

Кинувся в один бік, в інший. Та де там, хіба щось видивишся у цих хащах. З усіх боків насуваються дерева, а попід ними гущавина гороїжиться. Тепер бачить Росько, що купи дерев зовсім не схожі на городища, а людським духом тут і не пахне.

Потинявся огнищанин сюди-туди, потім, боячись заблукати, вернувся назад, на галявину. А вона теж ніби змінилась, бо раніше видавалась просторою, рівною, вистеленою травами в пояс. А тепер корчі якісь під ноги лізли, глибокі вирви підступно зяяли чорними ротами. Обережно обходив їх, картаючи себе за свої невдалі виграшки: «Ну навіщо було мені таке здіймати? Хіба не ліпше з ними по-людському зійтися, поговорити?.. Вони ж, мабуть, тутешні, допомогли б мені, нагодували, шлях на Київ указали… Я б їм теж став у пригоді, про орду попередив би… Але що їх сюди, привело?»

Росько присів і заходився нишпорити руками в траві. Відразу натрапив на волячі жили: «Ага, ось чого вони сюди внадилися, сильця розставили… Зайців та птахів ловлять… Що ж, нехай залишаються, не займатиму». Ще подумалося, що, може, повернуться, тоді й порозуміються.

Та сподівання його, мабуть, були марні. Навкруг тільки настороженість і затаєність. Вітер налітав зверху, кружляв по галявині, підхоплював біля пеньків віхті сухої трави і вимахував ними, а Роськові здавалося, що це сваряться на нього лісові духи, аж моторошно стало.