Родовичі

ЧЕРВОНИЙ МЕЧ ПЕРУНА

Войовничі вигуки огнищан дужчали, коли їхні погляди зверталися до дворища Воротила. І щоразу в них звучала неприхована погроза. Рухи воїнів ставали рвучкішими, а голоси зривалися на хрипіння, ніби в грудях кожного щось закипало.

Ще не встигло склепитись око сонця, як міцні дубові ворота посадникового дворища затріщали під ударами колод. Нетерпіння розпалювало огнищан і шал недавнього бойовиська ще не остудився в них, а тому натискали плечима, грудьми. Не хотіли чекати, поки їм відчинять чи хтось перебереться через огорожу.

— Помсти, помсти підступникові!.. Спалити!..

Увірвалися розлюченою юрбою, розбивали і нищили все, що траплялося на шляху. Чорними безтілесними тінями ховались по закутках служки і роби посадникові. Їх ніхто не зачіпав, тільки обпалювали поглядами і не знали, що з ними діяти. Аж поки хтось не вигукнув:

— Розходьтесь, розходьтесь!.. Ми вигнали нашого волостелина! Ви вільні!

І в різних кінцях дворища підхопили:

— Вільні, вільні!..

Росько теж підхопив це слово, і воно наливало його гнівом. Вимовляв пошепки і вголос, посилав поперед себе і кидав догори, зціплював зуби, і воно пробивалось крізь них. Воно було всесильне: підрубувало стовпи і розвалювало кліті, перекидало чани і розпорювало подушки. Хтось випустив посадникових собак, і вони, люто шматуючи один одного, смердючим клубком викотились за ворота, зникли в мороці ярів.

А потім враз над хоромами здійнялося високе полум’я, і вогонь жадібно забігав по стінах, покрівлі, зазирав у вузькі щілини вікон. Сухе дерево тріщало й прискало жаринами. Дим поповз низом, забиваючи клубками закутки, змушуючи відступати людей…

Гоготів вогонь на посадниковому дворищі, дражнив небо і жбурляв ледь не до води палаючі головешки. І раптом із того велетенського вогнища долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а пронизливе виття, моторошне, безугавне. Враз стихли сміх, вигуки, аж ніби навіть тріск дерева. «У-у-у-ай-й-й-е-е-е… у-у-у-ай-й-й-е-е-е!..» — тягнулося і тягнулося, обсипаючи морозом розпашілих огнищан. Усі заціпеніли, тільки важко дихали.

— Це духи посадникового дворища гніваються, — прошелестіло десь у сутінках. — Це духи… духи… швидше звідси… — загомоніли огнищани і, не повертаючись спинами до вогню, щоб духи не вчепилися ззаду, посунули з дворища.

Тільки Роська залишився стояти. Чому й сам не знає. Ні, він не злякався. Після того, як упокорив чорних коней, як побував у самій гущі січі, де над головою виблискували мечі, але жоден не впав на нього, упевнювався, що боги прихильні до нього. Недарма блукав з віщуном і вистежував жертву для них. То чому ось тепер повинен боятися чужих духів? Огнищани ж перемогли варягів, вигнали разом з ними і Воротила. Отже, боги були за них. Тож вони допоможуть вигнати йому і духів посадника, щоб він уже ніколи не повернувся на це дворище.

І хоч крик не стихав, у ньому вчувалися передсмертна туга і безсила лють. Росько, стиснувши короткого меча, спритно прослизнув у вікно.

Сторожко ступаючи і роззираючись ва усі боки, минув довгий і вузький хідник. Тут вогню що не було, тільки дихав димом та закидав у шпарини між дошками іскри, що відразу і гасли.

Йшов то в суцільній пітьмі, то звідкись вузьким променем пробивалося світло, здавалось, що це хтось вогненноокий пильнує за ним. Було відчуття, що ось-ось чиясь рука ляже на плече і хтось зазирне в обличчя… А то звідкись, може, з клубочення диму, прозирало обличчя Кара, вірніше, його очі, розширені й світлі. Біль, біль нестерпний у них… «Ну, чого вп’явся? Чого причепився до мене? — супив брови хлопець. — Забери своїх духів, забери!.. Не хочу, щоб навіть вони були на нашій землі. Згиньте!»

А крик пробивався аж із самих глибин землі, ніби теж наливався пекельним жаром вогню. Росько зрозумів, що то людське волання про порятунок. І пригадались розмови серед огнищан про те, що посадник чинить нещадну розправу з непокірними та зухвалими. Ніхто, говорилося, не відає, скільки тих бідолах гибіє у глибоких і смердючих порубах, де вода сягає колін і цятки світла не побачиш. Там чоловік втрачає людську подобу і забуває мову… То, може, це й голосить котрийсь із тих нещасних, про якого люди уже не пам’ятають, а боги, мабуть, так глибоко не можуть знайти?..

Збіг вузькими східцями, по яких уже лиськали синюваті полиски вогню. Мерехтливе світло виривало з пітьми товсті колоди, з яких стікала вода, мов довгі гадюки одна за одною повзли по них. Важка стеля притискала до долівки і хотілося швидше впасти, заплющити очі, затулити вуха. Він і справді мало не впав, спіткнувшись об ляду. «Так ось звідки долинає той голос! — відразу забув про свої страхи. — Ось куди його замурували! Треба підняти». Заходився підважувати мечем, і ляда трохи піддалася. Тоді наліг усім тілом, аж зуби зціпив, і набряклі дошки глухо грюкнулись об колоди, відкрили під ногами темну глибочінь…

Крик урвався.

Росько нахилився, в лице дихнуло затхлим повітрям, вологим і густим, як дим.

— Є тут хто? Озовись!.. — гукнув, але голос ніби набряк сирістю і розчинився, розсипався на водяні бризки, які не долетіли до ями. — Швидше, а то покину і згориш тут, — кинув погрозливо. Нетерпляче колупнув мечем ляду, і з неї посипалась мокра труха. Там щось заворушилась, і з чорного отвору висунулася худа рука. Довгі пальці ворушилися, шукаючи опори. Нічого не було видно, тільки рука… Вона тягнулася і тягнулася з мороку. Жах охопив хлопця, і він відсахнувся.

А в спину дихав гарячий дим, і вогонь повз уже по підлозі до ніг. Ось-ось усе тут спалахне, як у домниці, яку розпалює дядько Родь. І Росько наважився — вхопив ту руку, слизьку, холодну, потягнув до себе.

З-під кучми волосся блиснули на нього нажахані очі, але роздивлятися було ніколи, і він поволік порятованого східцями нагору. Чув, як билося його тіло об дошки, озираючись, бачив, як чіплявся вогонь за його одяг. Але тільки давкий стогін, схожий на схлипування, виривався з грудей в’язня.

Духи вогню, мабуть, розгнівалися на Роська. Але за віщо? Можливо, за те, що наважився вивільнити з порубу жертву, яку полишив їм посадник Воротило. Духи оскаженіло вимахували перед ним червоними віхтями, тицяли прямо в обличчя, напускали такого густого і їдучого диму, що доводилося зупинятись, щоб прийти до тями. Ось тоді й зринало в ньому майже непереборне бажання висмикнути свою руку з чіпких, тепер уже спітнілих пальців врятованого і, сильно, пружно відштовхуючись від східців, долівки, вистрибнути з вікна на тверду землю.

Але ж хіба покинеш оцього вимореного голодом і темрявою чоловіка? Хіба для того добивався крізь вогняну хурделицю до порубу, щоб загинув він тепер, коли так близько порятунок? Десь тут мусить бути вихід, двері, за порогом вечорова прохолода, трава в росі…

І він, низько пригинаючись, пробігав вузькими хідниками, налитими важким димом, плутав у клітях, де хрумтіло під ногами сухе зерно і їдко горіла в’ялена риба. З однієї з них вони ледве встигли вибігти, бо відразу ж, завалюючи вихід, обвалилася стеля. Довгий, сучкуватий сволок одним кінцем увігнався в землю, а другим вистромився в небо, мовби підпалюючи його. Росько ще встиг вхопити краєм ока іскорки зірок, а спину обвіяло пекучим вітром. Але тепер знав, що вихід десь близько, кинувся хідником в один бік, потім у інший. А там у розпашіле обличчя дихнуло свіжим струменем, і він, не приміряючись і не вибираючи, з розгону кинувся на дошки. Гострий біль пронизав плече, щось тріснуло, клацнула клямка — і вони на волі.

Ще спромоглися відповзти далі й знесилені впали на землю. А вона помалу гойднулась униз, потім убік, аж наче їхні тіла посунулися з неї. І Росько сперся на лікоть.

Хотів підвести голову, щоб глянути, куди ж вони котяться, а вона падала в солодкій втомі. Отак літали, аж поки не потвердішало під боками. Тоді Росько відчув, що змерз, аж зуби цокотіли, смикнув руку:

— Пусти… чуєш, — повернув голову до порятованого, силкуючись розгледіти його.

Той ворухнувся, сів і засміявся так дзвінко й чисто, що Росько аж рота розкрив від здивування.

— Зачекай хвильку, трохи відійду… Я в тебе вчепився, мов у материну сорочку. Треба ось так… — і заходився відгинати свої пальці на Роськовій руці.

А ще через якусь мить зірвався на ноги і почав виробляти щось несусвітнє. Підстрибував і падав на землю, перекочуючись зі спини на живіт, розмахував руками, лахміття віялось круг нього. Здавалося, що то кружляють чорні хижі птахи, а він розганяє їх.

— Воля!.. Я вільний!.. Хотіли згноїти мене у порубі, а не вийшло! — кричав до дерев, до вогню, до річки і до зірок. — Не вийшло! І не вийде! Мене б згноїли, а воля б залишилась…

Дивні то були слова, ніколи не чув їх Росько. «Що ж то за воля? Де вона? Яка вона? — билася думка. — І чому, коли людина гине, воля залишається?» Дивні були слова, і Роськові здавалося, що від них вищає вогонь над посадниковим дворищем, а вітер дужчає і зірки напливають на землю! Коли порятований вгамувався, повів його Росько до своєї хижі. І ніс у душі якусь розтривоженість. Не знав, звідки вона прийшла. А тому весь час озирався на темну постать того, кого витягнув з порубу.

Дотлівало дворище посадника Воротила. І якби хтось глянув на нього, то йому стало б моторошно. Нікого не було навкруг, тільки вогонь, вогонь… Не чути людського лементу, не перебігають тіні в мерехтливому світлі, не сплескує вода… Нічого не взято з його дворища, жодної зернини. Нехай згорить усе дотла, щоб і дух Воротилів згинув, щоб не було на чому йому відродитися. Розвівав вітер попіл з його дворища та цілу ніч вили навкруг згарища посадникові пси.

Тільки вранці роздивився Росько порятованого. Невисокий смаглявець, жвавий і меткий, з чіпкими очима. Росько й прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Та він не викликав ні збентеження, ні роздратування, був теплий і ласкавий. Давно ніхто так не дивився на нього, бо материні очі уже забував. Хіба що Літана…

— Я Брич[24]. А як тебе звуть? Росько? Ти, мабуть, народився тоді, коли було багато роси… — Росько нічого не відповів, тільки плечима здвигнув, мовляв, хіба я знаю.

А Брич засміявся:

— Хочеш, я тобі розповім. — Сів якось незвично для Роська, схрестивши і підігнувши під себе ноги, заплющив очі й, ледь погойдуючись, повів тихо:

— Сталося це літнього ранку, перед сходом сонця… Батько взяв тебе на руки, виніс надвір і високо підняв. Теплий вітер обвіяв твоє тіло, то він твій запах ухопив. І розніс його скрізь, щоб дерева і трави, звірі і птахи, річка і небо запам’ятали його. Нехай усі знають, що ти народився на цій землі.

А вона кругом була засіяна росою. Вночі, коли всі сплять, вона впала великими краплями з чистого, безхмарного неба і світилася… Батько довго дивився на неї і назвав тебе Росько…

— Немає батька… уже давно… — перехопило подих Роськові, і він ледь стримав схлипування. — Повів князь у те страшне дике поле, кажуть, аж десь у хозарські землі. А звідти не повернувся…

Попереджуючи розпитування, додав:

— Матір з сестричкою минулого літа теж забрали… Вийшли люди з лісів і повели з собою…

З Бричевого обличчя уже зітерся радісний усміх, очі широко розплющені, але не вгадати, що там у них, бо чорні-пречорні. Дивився у прочинені двері хижі, там прозирав клаптик неба, погойдувалась гілка і яблуко на ній, на подвір’ї вилискував боками камінь, об який гострили різну хатню кузнь[25] і зброю.

— Непосидючий наш князь, показує свою силу ворогам у далеких краях, а нас тут… Печеніги жити не дають, так і пильнуй, щоб не накинули зашморг на шию і не поволокли на продаж. А ці варязькі зайди… теж ладні обдерти. Збирають данину князю, боярам та воєводам, а потім ще й собі. А князь, мабуть, і не відає про це, — ї в голосі його був чи то осуд, чи то сумна покора.

Та, видно, такий він був вдачею, що не міг довго журитися і всидіти на одному місці. Бо в голосі уже не чулося й знаку туги, очі знову весело спалахнули:

— Не хлюпай носом, хлопче! Ти ж уже воїн, еге ж? І мене з якої ями витяг та від вогню порятував. Я теж сам-самісінький на світі. От і виходить, що ти один і я один, а разом удвох. Боги нас привели один до одного.

Росько не відводив від Брича очей. Що він за людина, звідки? Про себе нічого не розповідає, а про Роська та його батька отаке розповів. А може, він віщун? Еге ж, віщун. Зовсім не схожий. І чому тоді сидів у посадниковому порубі мало не до загину? Хіба не міг розтрощити його, відігнати вогонь?

Ні, не схожий Брич на віщуна. Глянеш йому в лице і відразу ж здогадуєшся, що в нього на думці. Слова висипаються з нього легко, мов рясний дощ торохтить по лопухах. І немає в них ні таємничості, ні загадковості… Ось вони, слухай тільки, і все тобі буде зрозуміло.

І слухає хлопець, жодного слова не проґавить. Ніби закидає дрібну сіть на рибу, заганяє туди її, підтягує та ще підтрушує, зазираючи: що ж упіймалося? Отож і Росько вбирав у себе слова смагляволицього Брича. Інколи вони здавалися йому і забарвленими по-різному. То червоне злетить, аж обпалить, мимоволі хочеться відсахнутись, то синє, мов небо погідної години, а буває чорне впаде, таке важке й тверде, що наче в землю провалюється. А найбільше білих, світлим струмком по камінчиках котяться, чуєш їх, і хочеться усміхатися.

Говорить наче й по-огнищанському, а Росько не все розуміє. Тоді береться розпитувати. Брич підсміюється, ще й трохи кепкує.

— Та ви тут, у цьому закутку, і мови людської не знаєте до пуття. З ведмедями та вовками перегукуєтесь тільки.

Набурмоситься Росько, витисне з себе:

— Нічого, зате мечами не згірш за інших рубаємось. Варягам дали прочухана та й тебе з порубу витягнули.

— Ого-о-о-о, — протягнув Брич. — Я бачу, тут люд серйозний, жартів не сприймає. А я полюбляю колючок у свою балачку насипати. За що й прізвище таке отримав…

Роськова насупленість, видно, його не дуже зачіпала, бо сміявся собі, тільки поплескав хлопця по плечу та заходився пояснювати, що ось так говорять співуче у новгородській землі, в Києві м’яко, а племена, які живуть у верхів’ях Оки та Ітиль-річки, прицокують… А ще казав, що оце слово печенізьке, а те греччинське. Хвалився, що мови й цих племен знає. Великі вони числом, огнищани супроти них, що листя з одного дерева в цілому лісі. Греччини живуть у хижах з каменю, ховаються за високими і неприступними мурами. Лодії мають такі, щогли яких врівні були б з їхнім крутим берегом…

Печеніги ж — плем’я кочове, не мають місця постійного. А тому нічого не сіють і не жнуть, тільки коней та худобу випасають. Ніхто не знає, скільки їх там, у тому Дикому полі[26]. Як потоки води після зливи заливають яруги, так і вони з’являються великою силою нізвідки, витоптують трави, нападають на весі руської землі, а потім зникають невідомо куди, наче пропадають безвісти…

Греччини тримають під своєю рукою багато люду, чимало племен і родів сплачують їм данину. Народ цей лукавий і підступний. І мова їхня така ж: говорять, то ніби кожне слово медом поливають, а ковтнеш, гірко стане. Печеніги ж мовлять, ніби стріли пускають, слова з горлянки викидають, шпурляють тобі в лице.

А потім уже й зовсім несподівано запитав:

— Хочеш навчитись по-печенізьки мовити?

Росько, наче заскочений зненацька заєць, крутнувся туди-сюди, ховаючи очі. А потім лише руками розвів, мовляв, не знаю, чого ти від мене хочеш і що воно таке — навчитись мовити по-іншому. Схоже було на те, що оці слова в Брича вихопились мимоволі, що він теж трішки розгубився. Мабуть, ще ніколи не брався когось навчати. «А може, — хотів взяти його на кпини Росько, — оті чужинські слова переплутались, що не в змозі тепер і сам розібратись? Застрягли в горлянці, жодне не хоче поступитися іншому… Отаке зі мною теж може статися». Але вголос нічого не сказав, бо ж цікаво. Це ж тільки кому обмовся, що знаєш по-печенізьки. А Літані й казати не треба, ото дивуватиметься та перед іншими дівчатами хвалитиметься. А сам він, коли стане дорослим воїном, піде з князівською дружиною в степи, зустрінеться з тими кочівниками й усе про них вивідає, бо ж знатиме по-їхньому…

Чомусь бачились ті дикі степи широкими і сліпучо-мерехтливими, мов річка під сонячним промінням. А трави високі й холодні від роси. І сонце просто по них котиться, а вночі зірки падають під ноги і треба ступати обережно, щоб не пороздушувати їх. Вони ж, мабуть, крихкі… А ще, напевне, дзвенять, дзвенять…

А Брич, Брич… Ох, не простий він чоловіки Примружився і все бачить у Роськових очах: його сумніви і вагання, підсміювання з нього і замріяність. Міг би нагадати йому про січу з варягами, які пливли на службу до князя, про згарище на посадниковому дворищі, про стару княгиню Ольгу, яка жорстоко карає непокірних. Хіба мало він зустрічав у своїх та чужинських землях людей у колодках, прив’язаних довгими ланцюгами до стовбурів зелених дерев і яких опускають у глибокі ями, де вони довбають день і ніч землю, або таких, що йдуть за плугом і на їхніх ногах бряжчать залізні пута? Запитай тих людей, хто вони, якого роду-племені, де їхня земля. Глянуть порожніми очима, і хіба що сльоза скотиться по щоці. Чи не така доля судилася й огнищанам? Може, споряджається уже в князівському граді дружина, вигострюють мечі варяги та Воротилові мечники, напинають вітрила на лодіях… Ще кілька днів пройде свій шлях через небо сонце, ще кілька ночей сипатиме місяць блискучу порошу. А потім? Прийдуть князівські дружинники і…

Сам міг би ще вночі, коли цей хлопчина спав, тихенько вислизнути з хижі й податися у свої степи. Уклонився б низенько йому за порятунок і до схід сонця був би вже ген-ген далеко. А як же Росько, огнищани? Тікати їм усім треба звідси!

Та ці думки до часу залишив Брич при собі, бо знав, що суворі закони забороняють чужинцеві втручатися у справи роду. Тільки підбадьорююче казав:

— Не страхайся, Росько, вивчу я тебе мовити по-іншому, вивчу…

А коли викупався Брич у річці, гострим уламком серпа підчикрижив йому Росько волосся і бороду та знайшов сяку-таку вдяганку, то побачив, що він зовсім не старий чоловік, як видавався, може, всього на якийсь десяток літ старший за нього. Та й від огнищан тепер майже нічим не відрізнявся, хіба що вузькими та гострими очима. Росько вже призвичаївся і думав, що то він просто мружиться, ховає очі від зблиску сонця над водою…

Три дні огнищанський рід справляв тризну над полеглими в січі з варягами. Коли надходила ніч і світ ховався у її чорноті, палили вогнища на крутому березі річки. Видовбували з дерева човни, останнє пристановище воїна, запалювали і пускали за водою. А вона текла тихо й спокійно, жодного сплеску. Тільки десь знизу, далеко-далеко, гримкотіло. Огнищани знали, що то боги розколювали дно річки. Тіла огнищанських воїнів вода понесе під землю, а дух їхній вернеться назад, до рідної весі. Сумні пісні супроводжували човни, заплітались у вітті дерев… Висока постать віщуна з’являлась то біля одного вогнища, то біля іншого, сива борода його наливалась кривавим відблиском вогню, а білий одяг закутувався димом. Він зупинявся над крутизною берега, простягав руки кудись у темінь ночі й закликав до помсти. Огнищани ставили на траву кухлі з питвом, хапалися за зброю і відгукувались:

— Гу-у-ра-а-а! Гу-у-ра-а-а!

Якась незбагненна сила водила Роська за віщуном. Він теж стискував до болю в пальцях руків’я свого меча і, намагаючись набрати в голос грізноти, підхоплював бойовий клич роду.

Віщун не здивувався, коли Росько з’явився біля його печери. Шкірилися черепи ведмедів та вовків, грізно намірялись рогами, тури та олені… Тремтів язичок світильника, жир переливався через край і падав палахтючими краплями на долівку і бризкав на босі ноги. У Роська руки, коли приносили жертву Перунові, зовсім не тремтіли. Не відчуваючи страху, торкнувся довгого й широкого меча, що лежав у бога на колінах, провів з обох боків по ньому жертовною кров’ю. Тільки боявся забутись і підняти погляд угору, до блискучих очей Перуна…

Дружинники з Києва наскочили зненацька. Ще коли боги піднімали на золотих ланцюгах сонце, коли духи світла в борінні з духами темряви шматували ніч, а туман стікався до річки, під його прикриттям підкралися лодії до берега. Заспані воїни, притримуючи зброю, стрибали у воду і, піднявши над головами щити, виходили на пісок. Він тільки порипував під їхніми ногавицями, і в ямки від їхніх слідів набігала вода…

Це були досвідчені вояки, вони звично вилаштувались у довгу шеренгу, задерши голови і виставивши мокрі бороди, дивилися на крутий берег. Один з них, гінкий і довгорукий, поклав на пісок щита, спритно подерся по ньому, хапаючись за кущі. А потім його сховав туман…

Дружинники мерзлякувато щулилися, стиха покашлювали, але не перемовились жодним словом. Тисяцький, кремезний, суворий воїн із шрамом через усе лице, походжав перед ними і грізно супив брови, коли котрийсь не витримував і бухикав.

Ось у селищі завалували собаки, і тисяцький теж обернувся до високого берега, скинув шолом і наставив велике волохате вухо. Але скоро собаки вгамувались, тільки над туманом ще довго летіли звуки, немов хтось невагомий перебіг по ньому в них над головами.

Нарешті з’явився вивідник, увесь зарошений і задиханий. Наблизився до тисяцького і щось зашепотів йому, пересмикуючи вузькими плечима. Той вислухав, кивком відіслав його в шеренгу. Глянув угору, туман розповзався, відкриваючи чисте небо, ледь помітною світлою цяткою виднілася ранкова зоряниця, мов якийсь велетень проколов притемнену синяву голкою. Від довгого видивляння набігла сльоза, і тисяцький, одвернувшись від дружинників, витер її твердою долонею. Потім грізно насупивсь, і шрам зробився червоним. Зронив два слова, ніби два мечі встромив у землю, і дружинники, збившись докупи, подались узвозом до селища.

Та пройти непоміченими їм не вдалося. Тільки-но виткнулись їхні шоломи та списи з туману, як ціла валка огнищанських собак кинулась їм навстріч і зчинила таку веремію, що аж у вухах заклало. Поки дружинники відбивались од собак, сторожа вдарила на сполох. Огнищани спросоння метушилися, не знали, звідки чекати небезпеки. Старійшина Родь вибіг із кузні, а незвані гості вже ледь не біля порога. Одним поглядом окинув лаву озброєних людей, схопив оберемок викуваних уночі мечів, закинув на плече і легко, сягнисто подався до селища.

Їх розбудило тривожне бемкання била. Вискочили на подвір’я, зором охопили і схід сонця, і зоряницю, білі вихори туману над річкою. Вулицею біг дядько Родь і біля кожного дворища кидав меч, громовим голосом гукав:

— Огнищани, до зброї! До зброї!

Брич пригнувся, мовби вже над ним летіли стріли, озирнувся на всі боки, і в Роська упало серце: «Тікатиме!..» Але Брич легко перестрибнув через тин, ухопив меча, і очі його спалахнули войовничим блиском. Коли ж у кінці вулиці з’явилися нападники, кинувся їм навстріч. За ним бігли вже воїни з інших дворищ.

Мов перепілка, ладна загинути в гострих пазурах кібця, але оборонити своє гніздо, так і огнищани налетіли на князівських дружинників. Брич в’юном крутився, вивертався з-під важких ударів, сам рубав коротко, різко.

Дивувалися неповороткі огнищани з такої спритності. Дивувались і завзятіше билися. Росько теж прибіг. Хотів пробратись до Брича, але де там. Той у самій гущі дружинників, тільки чорний чуб сторчма та білими зубами світить, аж моторошно. Отак потупцював Росько на місці, а потім витягнув з тину жердку і, розігнавшись, так штурхонув якогось здорованя з гачкуватим набряклим носом, що той заточився. І страх майнув у його очах. Але, вгледівши, що це всього-на-всього унот, розлютився не на жарт, замолотив мечем по жердині. Росько ж відступив трохи назад, а тоді знову штурхонув.

Ох, дорого могло йому це коштувати! То тільки так здавалося, що здоровань неповороткий тюхтій. Інший уже давно побачив би, що це бувалий воїн. З того, як, не зрушивши з місця, ухиляється від Роськової жердини, як холодно й вивчаюче стежить за рухами супротивника, як устигав кинути погляд навкруг, видно було, що з ним треба триматись насторожі.

Росько ж це зрозумів лише тоді, коли той перехопив залізною рукою жердину і так смикнув, що долоні у хлопця зайнялися вогнем, аж кора прикипіла до шкіри. А сам він, не втримавшись, полетів під ноги дружинника. Високо здійнявся над ним меч. І величезний він був, заступив усе небо. Повільно падав, ой як повільно. Росько встиг побачити свою хижу, вогонь у ній і освітлене лице неньки. А ще котився зрубаний варягом калиновий кущ, і червоні ягоди розсипалися по траві. Як їх багато і які вони червоні, аж очі випікають…

Брязнуло над головою залізо, і голос Брича, шалено-веселий, гукнув:

— Не лови гав, хлопче, а то сонця більше не видітимеш!

І Росько, підвівши голову, побачив, що здоровань, широко розкинувши руки, завалюється на спину.

Запеклі сутички спалахували то біля однієї хижі, то біля іншої, але це був уже опір приречених. Огнищани не встигли зійтися до гурту, і київська дружина погнала їх до лісу. Лише там пощастило їм вислизнути від погоні. Та їх довго й не переслідували.

Бродили огнищани по лісі, продиралися крізь тернові хащі, в пошматованому одязі, з кривавими ранами, і згукувались. Їхні розпачливі голоси були схожі на передсмертне ревіння звірів.

Чимало було жінок і дітей. Вони збилися докупи, тулилися одне до одного і лише зрідка перемовлялись. Та багато їх залишилось і в селищі. Їх, мабуть, захопили дружинники. Росько підійшов ближче до гурту, сподівався знайти там Літану. Але марно його очі вишукували перев’язане червоною стрічкою біле волосся. І серце його стислось у недоброму передчутті: «Вона не встигла втекти… Тепер заберуть її до Києва. Або поведуть кудись далі. І я ніколи більше не гляну в її зелені очі… Хіба ж можливе таке? Ні, ні, я знайду її, де б вона не була! Чуєш, Літано, я прийду за тобою, хоч ї на край світу!»

Усе це: несподіваний напад, загальне розгублення, волання чоловіків, безсилих захистити свої хижі, голосіння жінок та невідома доля Літани, накотилось на нього. Якийсь голос притишено, від чого жахом і криком наливалась душа, проказував: «Це загибель роду… Розбредуться огнищани по лісах і пущах, стануть дикими звірами. І опуститься ніч над місцем, де стояли їхні хижі. Не прилетять уже птахи сонця, не зронять свої жаркі пір’їни…» І не стримався Росько, схлипнув, притулившись до шорсткого стовбура дуба.

Крики і зойки ще довго перекочувались між деревами, і ніхто не знав, що робити й куди податися. Тільки Брич був спокійний. Уся його невелика постать була налита спритністю і рішучістю. Росько, позітхавши, з почервонілими очима, тримався тепер ближче до нього, бо з ним почував себе певніше. Вранці переконався, що цей смаглявець уміє не лише красно байками забавляти, а й має сміливе серце і тверду руку…

Врятуватися вдалося лише десь половині огнищан. І ось тепер Брич походжав серед них і зрідка, коли зустрічав озброєного чоловіка, щось вдоволено мугикав собі під ніс. Його розважливість заспокійливо діяла на огнищан, і багато поглядів тягнулося до нього.

Послали вивідувачів до селища. Вони повернулися і сказали, що дружинники, забравши добро, запалили хижі й отаборилися на березі, біля узвозу. Тоді всі вийшли з лісу, поставали над яром. Повними розпачу очима дивились на те, як горіли їхні дворища. Вітер тягнув дими в старе річище, що жовтіло глинищем. Клубки диму звалювались у нього, і здавалося, що якась потвора там роззявила пащеку і втягує його в себе. Між згарищами бродила худоба, під тинами вили собаки. Біль точив серце кожного огнищанина, але ніхто не прохопився і словом. Безнадія вповзала в них, і вони вже змирилися з лихом, що впало на їхні голови. Що тут вдієш, чим зарадиш?

Але ж рід не загинув, ось стоять чоловіки з мечами, жінки тулять до себе дітей, з яких виростуть воїни. З ними їхні боги, вони не дадуть загинути огнищанському роду. Отак думав кожен і хоча ні в кого в очах ще не спалахнула іскорка надії, але дух їхній уже зміцнів. Адже варто лише звернутися до богів, принести їм жертву, і вони прийдуть на поміч.

Та найстрашніше чатувало на них попереду. І якби знали, що станеться отут, на їхніх очах, то зірвалися б в одну мить і забігли в найдрі-мучіші хащі, де ніколи не видно сонця і день видається присмерком. Варто було одному глянути на той бік яру, за селище, де височів дуб Перуна, під яким жив у печері віщун, як погляди усіх огнищан звернулися туди. І те, що побачили там, змусило їх забути про полонених і загиблих родовичів, спалені хижі, витоптані ниви…

У чистому промінні вранішнього сонця зловісно зблискували сокири. Дружинники з усіх боків підрубували дуба. Біля них, підохочуючи, крутився Воротило. Це, мабуть, він виказав і навів дружинників на священне для огнищанського роду місце. А ті рубали дерево охоче, роздягнувшись до пояса, виказуючи один поперед одного завзяття та вигуляну силу. А Воротило плескає об поли руками та долоні потирає, ніби вони сверблять від нетерплячки і собі взятися за сокиру. Тільки сивоусий тисяцький тримався осторонь, спідлоба, несхвально дивився на молодцювання своїх дружинників. Багато доріг сходив він у різних краях, у багатьох січах брав участь, чимало пролив своєї крові. А ще за княжим волінням забив багато людей чи забрав у полон, спалив їхніх хиж, але завжди з шанобою ставився до богів у всіх землях. Ось і ці люди моляться своїм богам біля цього дуба, то і нехай собі, навіщо зрубувати? Але що міг вдіяти? Тут порядкує оцей посадник, приставлений до нього княгинею Ольгою. Його дворище спалено, роби розбіглися, отож він і лютує, ладен понищити тут усе, залишити пустку. Так повеліла княгиня. На власні вуха чув її слова. Сказала, дивлячись у вікно на далекий берег, щоб вигнали цей рід, нехай ідуть світ за очі. Їй навіть не потрібна їхня покора, не вірить вона їм.

І Воротило, мов приручений вовк, кинувся виконувати її волю. Полону набрав, пов’язав і в лодії повкидав. А люди ж свої, однієї крові, одного племені. І мова у нас схожа, одним богам жертви кладемо. Ще й досі чути зойки полонених з лодій. А як вони побиваються за рідним берегом! Тисяцькому чомусь особливо запав у душу погляд білокосої унотьки[27]. Як же її звати? Літана? Перепитати б у Воротила, але цур йому, не хочеться й глянути в оскаженілі очі.

Ні, та дівчинка не благала і не проклинала. Сиділа тихцем, поклавши зв’язані руки на коліна, і тільки невідривно дивилась на високий берег. Що могла бачити там? Адже ж круча перед нею, земля, з якої кущиками випинається трава та гнізда пташині видно. А який тужливий у неї погляд. Та й очі має зелені-зелені, глянеш у них, і здається — лугом ідеш… Узяв Воротило за підборіддя кліщуватими пальцями, наче колодку на шию наклав:

— Гарна унотька… Добра роба буде… добра, — розкрив вдоволено рота, мало слина не капає.

Згадав це старий воїн і похилив голову. Ніколи не носив він у серці сумнівів чи жалощів. А тут защеміло в грудях, уперше відчув, що літа тиснуть на плечі. Важко зіперся на довгий спис…

Зблискували і дзвеніли об тверде дерево сокири, випалений стовбур на кожен удар озивався глухо, немовби стогнав. Ці звуки долітали до огнищан, але вони мовчали. Хто знає, чому, може, викричались і не мали голосу, а може, не залишилось у них більше болю, вичахли їхні душі, спустіли від страждань? Тільки потривожений кібець ширяв над дубом, широко розкривав дзьоба, але теж не подав голосу…

І упав дуб, аж-земля задвигтіла під ногами огнищан. Дружинники постояли над ним, позаглядали у випалений стовбур, а потім, змахуючи піт і чомусь озираючись на всі боки, подалися до віщунової печери. Йшли спроквола, з кожним кроком ступаючи повільніше, ніби ноги приростали до землі. Толочили траву, обминали вузьку стежинку, втоптану босими ногами старого віщуна.

Важко було йти дружинникам, вони з радістю повернули б назад, але Воротило штурхав мало не в спини, і мусили коритись, виконувати його волю. Ось кілька з них, низько пригнувшись, зникло в печері. Що там діялось, огнищани не знали. Але заніміли з жаху, коли повільно, похитуючись, з печери виткнулася спочатку велика голова, потім товстий тулуб з набряклим животом, короткі обрубки рук і нарешті куці ноги, на яких лежав довгий меч.

«Перун… Перун!..» — прошелестіло серед огнищан. Вони збилися докупи і підійшли до самого краю яру.

Дружинники винесли бога з печери на рівне місце, високо підняли на руках, і сонце вдарило в його скляні очі й налило таким світлом, що воно ніби затьмарило білий світ.

— Перуне, глянь на дітей своїх… Прийди на поміч… Порятуй нас! — крикнув хтось, і огнищани заволали. — Ми діти твої… Порятуй нас!.. — Дехто упав навколішки, простягнув руки.

І бог почув. Повернувся до огнищан, але грізним був його погляд, пропалив наскрізь їхні душі. Перун гнівався на них, і огнищани, настрахані й розпачливі, подалися назад, затулилися від цього погляду руками. Не мали сили його витримати. Страшна була їхня вина, чавила до землі. Не кинулись на оборону бога, дозволили чужим рукам торкнутися його тіла, зрушити з місця. Заступити б, кинутися б з мечами…

Молодші воїни, відчайдухи і сміливці, уже готові були до цього, уже тіснив їхні груди бойовий клич роду. Але старійшина Родь підняв руку:

— Не гарячкуйте… Порубають… Накладете життям марно…

І віддали огнищани свого бога.

І знову дивувався Росько, намагаючись зрозуміти, чому дядько Родь не дав воїнам кинутись на захист Перуна. Нема ж сили вищої, ніж бог. Заберуть його, і залишиться рід беззахисним. Загинуть тоді всі. Без бога не буде їм життя. Але ж чому тоді дядько Родь сказав: «Накладете життям… марно…» Виходить, що воно цінується вище, ніж гнів бога. То що ж воно таке, оте життя?

Тим часом дружинники поклали на плечі списи, поставили на них Перуна і понесли до річки. Не меркло світло в його очах і двома чистими струменями спадало на плечі носильників. Здригався і тремтів червоний меч на його колінах, і огнищанам здавалося, що ось зараз він схопить свою грізну зброю і заходиться карати тих, хто посмів увійти до його святилища, виволокти під сонце і кудись забирати…

Та нічого не сталося. Тільки позаду, спотикаючись і падаючи, плентався віщун. Одяг на ньому брудний, пошматований, сивий чуб розкуйовджений. Видно, що лише в нього одного вистачило сміливості заступитись за свого бога. Часто зупинявся, озирався на зрубаний дуб, на печеру і беззвучно розтуляв рота, мов той кібець у небі.

Так той хоч літати вміє, а цей і по землі ноги ледве волочить. І побачили огнищани, що він уже зовсім старий і немічний.

Та коли дружинники вийшли на берег і стали перепочивати біля узвозу, віщун, дрібно перебираючи худими ногами, підбіг до Перуна і схопив з його колін меч. З несподіваного силою розмахнувся ним, дружинники відсахнулися, хитнули плечима, і Перун упав із списів, важко перекидаючись, покотився з крутого берега. І щоразу, коли перевертався на спину, очі його пронизували небо спопеляючим світлом. Упав на пісок горілиць, короткі руки простяг угору, мовби хотів учепитись за хмару, що сунула з степів.

Червоним вихором зметнувся над головою віщуна меч і теж полетів у воду. Ледь не до середини річки кинув його, де й сила взялась. Гострим лезом увійшов у воду і зник… А віщун вже біг узвозом. Ось ступив на пісок, хвиля припала до ніг. На якусь мить завмер, руки здійняв над собою. Отак і пішов туди, де упав меч. Вода сягнула по коліна, далі по груди, залила обличчя, тільки руки стриміли над річкою. А він усе йшов і йшов, щез раптово. Тільки сиве волосся біло сколихнулось на воді, а може, то хвиля піною провела над тим місцем…

А над яром зчинився такий галас, що бувалі дружинники сполотніли, насували глибше шоломи, ніби хотіли затулити вуха. Це вже не був крик розпуки і відчаю, де ще можна знайти хоч крихту надії. Не було в ньому й погрози чи благання пощади. Це був крик загину. Це був вітер, який не ніс ні прохолоди, ні спеки, якого не можна ні відчути, ні побачити, який не сколихне листя на деревах і не роздмухав полум’я у вогнищі. Це був крик, в якому не було звуку, бо він умирав у грудях кожного огнищанина.

І все ж його почули. Дружинників ударив так, що їм захотілося сісти в лодії, пустити їх за течією й опинитися далі від цього місця. Змоту-зовані полоненики теж подали голос, розгойдували лодії, які аж черпали бортами воду, загрожуючи потопити одна одну. Воротило з своїми мечниками заходився втихомирювати бранців, лупцюючи реміняччям направо й наліво. Бачачи, що це не допомагає, зістрибнув на берег і побіг до Перуна.

— Поганський бог… У воду тебе… у воду!.. Я не поклонюсь більше тобі. Ти дерев’яний і любиш кров. — Шкірив зуби і штурхав ногою Перуна, намагаючись зіштовхнути в річку.

Ніхто не наважився зупинити посадника.

— Не смій… не смій бога ногами! Ти… ти що — забув свій рід і закони своїх предків? Не смій, а то заплатиш своїм життям за таку наругу! — Тисяцький з мечем ішов на Воротила і пропікав його гнівним поглядом.

Посадник невідривно дивився на його меч, рукою потягнувся до свого, уже і взявся за руків’я, але не витяг і почав повільно задкувати. Тисяцький наступав, перекладаючи меча з руки в руку, мовби виважуючи його.

Зупинився тільки тоді, коли загнав Воротила на лодію. Воротило, і розлючений і знавіснілий, дер горлянку на своїх мечників, щоб відчалювали.

Згодом лодії з огнищанським добром і полонениками розпустили вітрила і вітер поніс їх униз, до Києва. Ось вони проминули острівець, випливли на широке плесо. Росько витягнув шию, немов хотів розглядіти ту, яка везла його Літану. Потрапить вона до града, слугуватиме там княгині, ніколи не повернеться сюди, не побачить ні його, ні своїх родовичів… Хотів пожаліти, але в душі ніщо не ворухнулося. Та й навіщо? Може, їй там буде краще? Бо хто знає, що тепер з ними буде… Вони ж беззахисні, й злі духи можуть зробити з ними все, що завгодно.

І подалися огнищани, мов сліпці, тримаючись один за одного, далі від своєї весі, де дим уже не лоскотав ніздрі обіцянням вечері й тепла рідного вогнища, а приносив задушливий запах згарищ. Пішли огнищани в лісові нетрі.

Дружинники на чолі з тисяцьким заходилися ставити намети. Поспішали, наче побоювалися залишитись просто неба. Вони були досвідчені воїни і робили усе швидко й справно. Тільки часто під ноги їм потрапляли сухі калинові гілки. Колючки на них затверділи, і не один необачний дружинник лаявся, стираючи з руки крапельки крові.

Нарешті котрийсь згріб сухе гілля калини докупи і кинув з кручі. Воно покотилось, чіпляючись за траву і кущі, впало біля Перуна, наче прихистило його. Тисяцький підійшов, глянув з берега, але нічого не сказав. Він уже шкодував, що з мечем кинувся на Воротила. Знав, що той наскаржиться на нього, а княгиня не любить, коли хтось іде супроти її волі. Звеліла, щоб це місце пусткою стало, так тому й бути. Нікому він не дозволить тут оселитись. І все ж обійшов князівську волю в одному. Але про це знав тільки він. Примушений був вирубати цей рід до кореня, щоб і ймення не залишилось. Але глянув униз на Перуна і зрозумів, що не зробить цього, не здійметься його меч. Нехай ідуть куди хочуть.

День був у повній силі, сонце ще і до середини неба не докотилося, а все навкруг сіріло в мерехтливому присмерку. Ніби десь далеко-далеко палахкотіла величезна пожежа і вітер підхоплював високо-високо і розсіював над світом прозорий дим… Тисяцький глянув на сонце і побачив, що до нього підбиралась чорна кошлата хмара. Вона притискала сонце до землі, а воно пронизувало її сліпучими блискавицями…

Відтепер не було в огнищан своєї предківської землі, відтепер не мали свого місця під сонцем. У птаха — гніздо і все небо, у риби — вода і глибока річка, у звіра нора чи барліг і вся земля. А в них — нічого. Ступають по землі і не відчувають, дивляться в небо — не бачать його. Здавалося, розпали велетенський вогонь, то підуть і згорять. Стала б перед ними стіна, то полізли б на неї. Розверзлося б провалля, то стрибали б у нього. Не було куди подітися, тому і йшли в дрімучі хащі.

Там і застала їх ніч. Страшна і спустошлива. Небувала раніше ніколи гроза впала на землю. Стемніло враз, і була така темінь, що огнищани не бачили один одного, хоч сиділи тісно.

Спочатку зникли всі звуки. Важка тиша, мов стояча вода, наливалась у вуха, витягувала з грудей душу. І кожному здавалось, що зараз він помре. Безшелесно розгойдувались чорні дерева, і хтось невидимий зв’язував їх між собою, плів павутиння, усе густіше й густіше. Обплутує тіло і стискає груди так міцно, що нічим дихнути.

Та ось хтось зітхнув ледь чутно, ніби спросоння. Потім ще і ще… і щоразу дужче. Дерева загули, залопотіли листям. А над лісом, над усією ніччю й справді, прокинувшись, зводився хтось великий і могутній. Його не було видно, але він вгадувався, від рухів цього велетня усе тремтіло, а від подиху вітер розвівав вихори. На мить у цій чорноті з’явився місяць, але розлючений велетень простяг руку і вирвав його з неба. Кинув на землю, і місяць, вдарившись об скелі, бризнув сяйвом блискавиць… Вони одна за одною пронизували темінь… А велетень зареготав, загрюкав залізним кулаком по хмарах, затупотів ногами. Потім він одним махом зніс усе: і гори, і ліси, нахилив землю — і річки потекли проти течії, ринули в яруги і провалля…

Земля тремтіла під ударами дерев, що падали, вивертаючись з корінням. Їхні верхівки обчухрувались об інші дерева, і листя засипало тремтячі від жаху тіла огнищан. А над головами котилося: «Гу-у-ра-а-а-а!.. Гу-у-ра-а-а-а!..» І огнищанам здавалось, що це боги вигукують бойовий клич їхнього роду. І надія виганяла з серця страх. Та вже наступної миті все накривав могутній рокіт: «Г-ах, г-ах… г-ах… гуп-гуп-гуп», — це йшли залізнорукі воїни, які викрешують з хмаровиськ блискавиці.

Вони пробивали небо, і звідти нескінченним струменем, із загрозливим шипінням спадала вода. Вона вишукувала виярки, будь-яку впадину і заливала їх. Було чути, як, підохочуючи один одного, дзюркотять ручаї, як, солодко причмокуючи і зітхаючи, всмоктує їх земля. Огнищани в низині вибрали місце для ночівлі, і десь зверху на них налетів бурхливий потік.

Довелося підводитись і майже навпомацки шукати собі спокійнішого пристановища. Довго брели глинищем, ледь витягуючи ноги з рідкого багна, потім дерлися, сповзаючи і чіпляючись за траву. Нарешті отаборились на пагорбі, далі від дерев, бо під ними було небезпечно шукати зараз захистку. Але тут вітер шалений виривав траву з-під тіла. У зблисках вогненних стріл шкірились білістю відчахнутих гілок дерева, а видавалось, що то залізнорукі вже зійшли на землю і йдуть на них, роздираючи роти в моторошному усміху. «Перуне, заступи… Боже, стань на захист», — може, це благання вихопилося з чиїхось грудей, а може, сама знесилена земля простогнала, аж усі огнищани підхопили:

— Перуне!.. Прийди, боже, стань над нами!.. Прийди, Перуне!..

Повторювали ці слова безліч разів, з надією і розпукою, притишено й з останніх сил. І вони, ці слова, ніби затримували пориви вітру, дощ, відводили удари блискавиць.

І хоча вітер зривав з їхніх тіл залишки одягу, дощ роз’ятрював рани, а їм здавалося, що бог став над ними і напнув темне шатро. І тоді огнищани закричали:

— Бог наш лежить на березі ріки… Ми покинули його… Порятуймо Перуна… Порятуймо! — Вони поривалися кудись іти, але скрізь натикались на стіну води і гостре віття дерев.

— Стійте! — закричав дужим голосом старійшина Родь, перекриваючи гук грози. — Стійте! Не ходіть, ми усі загинемо… Зі мною підуть воїни. Ми принесемо Перуна.

І старійшина повів огнищанських воїнів до річки. Росько і Брич теж ішли серед них. Важкий і небезпечний був їхній шлях… Ворожі духи з ревінням літали круг них, глушили їх пронизливим свистінням, кидали в очі пісок, перепиняли поваленими деревами, вогненними стрілами розбивали скелі.

Та ніщо не могло спинити огнищан. Старійшина вивів їх до річки. У спалаху блискавиць вони побачили намети, але жодного людського голосу не долинало звідти. Тоді спустились узвозом униз і пішли берегом. Річка наливалася водами і розгойдувалась між берегами. Пісок під ногами сповзав до річки. З її глибин пориви вітру приносили жалібне скімлення. «Це віщун… Він кличе нас до себе», — Росько вдивлявся в білі гриви хвиль, холонучи від жаху.

Перун лежав на спині, й вода добиралась уже до його голови. Ще трохи і віщун стягнув би його в річку… Дужі воїни взяли подобу бога на плечі й легко понесли до лісу.

Коли прокинувсь Даждьбог[28], злі духи забилися в найглухіші закутки, і добрі духи заходилися вимітати небо, підпирати його сонячними стовпами. Дерева випростували гілля, трава заворушилась, і якийсь птах уже пробував голос, чистий його звук спокоєм озвався в серцях змучених людей.

А навкруг них було усе потрощене й понищене. Здавалося, що не було дерева вцілілого, стеблинки незламаної, клаптика землі рівного. Скрізь лежали товстелезні стовбури, зламані навпіл, у землі зяяли глибокі вирви, куди стікала каламутна вода.

Довго сиділи огнищани, слабкі тілом і духом. Ховали один від одного очі, щоб не бачити в них приреченості й безнадії. Тоді підвівся старійшина Родь, оглянув кожного. Похитав зажурено головою, бо залишилось їх жменька.

— Родовичі…— Мова його була тиха й розважлива, — Страшне лихо впало на наші голови. Боги покарали нас, бо ми стали забувати їх. Злі духи привели до нас посадника Воротила. Іменем князя він чинив зло і насильство… Сміявся з наших богів, ми терпіли… Наче вороння на конаючого вовка, накинулись чужинці, яких звуть варяги, на нас… Ми хотіли залагодити з ними по-доброму, обіцяли нагодувати й напоїти їх, просили погрітись біля наших вогнищ. Але вони хотіли забрати в нас усе, і ми зустріли їх своїм бойовим кличем. Гу-р-ра-а-а-а! — несподівано вигукнув старійшина.

Ніхто не підтримав, але він бачив, як зблиснули очі у воїнів і як їхні руки мимоволі потягнулися до зброї.

— Ми вигнали Воротила і гадали, що він більше не повернеться. Та не забув той зрадник роду дороги до нас і прийшов з дружинниками… А ми не зуміли оборонити свої домашні вогнища. І тепер поневіряємось по нетрях, мов дикі звірі, в яких кожен ладен пустити стрілу… То яка буде ваша рада?

Наймудріші голови думали, сивобороді мужі прагли відшукати в темній невідомості ту щілину, крізь яку можна зазирнути в майбутнє роду. Але жодному з них не під силу було відсунути завісу, за якою ховався день прийдешній. Нічого не бачили старечі очі, а втомлений розум кволо вишукував світлячок надії. О, добре думати про будучину племені, коли навкруг тебе товпиться тьма воїнів, які сміливо заступлять дорогу ворогам. А хіба гірше радитись, коли мисливці приносять цілі купи звіриних шкур, рибалки трусять верші, повні блискучої риби, а над багаттям смажиться м’ясо вепра, і жир скапує у вогонь? А де знайти мудру пораду тепер?