Родовичі

ВТЕЧА

Наступного дня орда розділилася на дві частини. Одна з юртами, табунами, жінками й дітьми пішла шукати броду, а друга стала готуватись до переправи. Та подалася вниз за течією і над нею стояло ревище, лемент і рипіння коліс. У цій же панувала тиша і зібраність. Зрідка лише кінь коротко заірже, вихопиться чийсь приглушений вигук. Тут переправлялися тільки воїни. Полон залишили теж, але всістися не дали. Загнали у річку й заходилися у дикому реготі. Знесилені й спраглі огнищани падали навколішки і пили воду невситимо, занурюючи лиця. І кожен розтягував на шиї мотузок, щоб випити більше. Печеніги тіснили їх кіньми, і ті збивали полонеників широкими грудьми…

Переправилися аж надвечір. На тому березі до них приєдналося багато вершників, як зрозумів Росько, з іншої орди. Трималися вони осторонь, купчилися біля високого намету, що жовтів неподалік. Ось до нього помчав хан Куря, і чвакала під ним вода, стікала з Білогривого. Росько провів коня сумним поглядом.

Воїни пустили пастися коней, запалювали вогнища, обсушувались. Від їхніх кожухів валувала кисла пара і забивала собою запахи нагрітої води, трави, що набиралася вечірньої прохолоди, гіркоти рідких верболозів. А печеніги вдихали пару і їхні очі зблискували дико й войовничо. Вона поєднувала їх в один гурт, тісно збитий, мов отара овець. Народжувала в душі бажання стрибнути на коня, вихопити шаблі й гнатися, когось рубати й нищити. І щоб вороги від одного цього духу падали ницьма. Він збуджує душу лінивого, робить твердим серце боягуза, роз’ятрює бажання у невситимого…

Гострий промінець тягнеться від найяскравішої зірки через усе небо, через темінь до Роськових очей. Срібляста тонюсінька ниточка тремтить і переливається блиском. Звідки на ній світло? Його нема піде, ніч навкруг, навіть вогнища згасли. То де ж набирає та нитка його?

Мабуть, з далекої зорі висотує… То чому вона тоді не тане, не зменшується? Видно, багато у тій зорі світла… Заплющить очі, але й крізь повіки пробивається воно. Не палить, не поколює, а відчуває…

Від цього доторку Роськові й лячно і добре, наче хтось гладить і стиха говорить до нього. Слів не розібрати, але віє від них спокоєм і лагідністю. Нічого йому вже на цьому світі не треба, бо це ж душа його вгору рветься, до тієї зірки. Мине ніч, і сховається вона, сонце затьмарить її. А душі у нього вже не буде. На хвильку острах проймає, а потім і його присипає байдужістю. Бо навіщо та душа йому? Бо вона, кажуть, тільки болить та завдає страждань. І дивиться Росько на зірку невідривно, віддає їй свою душу…

Ільк теж водить поглядом по небу, але нічого не бачить. Тільки зірки блискітками в очах мерехтять, і від цього йому стає ще сумніше. Щільніше закутується в мокрий кожушок. Воїни не пустили обігрітись до свого вогнища і не дозволили вигребти приску[37], ще й стусанів надавали. Сказали, щоб до русів-полонеників ішов, нехай вони зігріють, як і його батька… Воїн, який за повелінням хана став господарем у його юрті, пожбурив у нього каменюкою, мов у собаку, і крикнув:

— Ільк, слухай! Ти, сину відступника і боягуза, слухай! Ми пустимо тебе погрітися, якщо віддаси нам свого руса.

Воїни біля вогнища засміялись і підхопили:

— Ільк, сину відступника, віддай свого полоненика. Ми продамо його греччинським купцям. Вони пливуть до нас, вони скоро причалять до цього берега і вивантажать міхи з солодким вином. Купці дадуть два повні міхи за цього хлопця. Скоро хан збере велику орду і поведе вгору по річці в руські землі… Ми нападемо на їхній найбільший град, де сидить стара княгиня, і спалимо його. Тоді повернемо тобі руса, такого ж великого і біловолосого, як кінь у нашого хана… — Воїни пугукнули, схопились на ноги, взяли один одного за ремені, що ними були підперезані кожухи, і великими стрибками закрутилися навколо вогнища. Земля двигтіла під їхніми ногами, повискувала жорстка трава. Злякано дивився на цей дикий танок огнищанин.

Ільк, принижений і налитий образою, відійшов убік, сів неподалік від Роська. За віщо вони так повелися з ним, чому гонять звідусіль? І батька ганьблять. Ось він повернеться, і тоді вони тремтітимуть перед ним. Це вони намовили хана, щоб юрту забрати, матір продати. За все з них спитає батькова шабля…

А зараз було йому сумно, холодно і самітно. Як і отому русові.

Про що він думає? Чого дивиться в небо? Може, шукає дорогу до своєї юрти, де живуть його батько, мати, брати і сестри? Але ж її немає, мої одноплемінники спалили усі юрти на їхній землі, а самих забрали в полон. У примарному світлі, біли ханського намету темніє їхній гурт. Пустив би оце свого руса туди, вони, хоч і пов’язані, пригріли б його, погомоніли б з ним. То виходить, що рус не самітний. Чому ж тоді його, Ілька, цураються одноплемінники? І так запекло під серцем від образи, так захотілося, щоб хтось заговорив до нього, що стиха застогнав. І раптом почув:

— Тебе кличуть Ільк! Скажи, твоє ім’я Ільк?

Молодий печеніг від несподіванки здригнувся, радісно сяйнув очима: «Добрі духи почули мене, прийшли розрадити мене. Але хто вимовив моє ім’я?» Глянув в один бік — річка в очеретах плюскотить, кинув погляд в інший — воїни хропуть біля теплої купи попелу. Хто ж мовить до нього? Нікого немає, тільки рус скоцюрблений на нього дивиться. Хотів гримнути, щоб у своє небо дивився, а то добрих духів налякає. А голос знову:

— Тебе Ільк кличуть… я чув… — І він наче ближчає, той голос.

Ільк різко обернувся і побачив руса, який повз до нього:

— Це… це ти говорив? Твої губи торкнулися мого імені… Як ти смів? А може, тебе послали духи? Я просив їх… Але не знав, що це будеш ти… — В його очах перебігли злякані вогники. Виставив руку: — Не підходь!.. Я не знаю, що мені робити… Хіба наші духи можуть послати руса?..

— Мене послали духи твого батька… Вони назвали твоє ім’я… Молодий печеніг схопився на ноги, розгублено озирався на всі боки. Нерішуче переступав на місці, ніби вагаючись. Ще ніколи не зустрічав чужинця, який заговорив би мовою орди, ще ніколи не приходила до нього людина, яку послали духи. Темінь навалюється на нього, тисне задухою, мовби всі воїни улусу накинули свої зіпрілі кожухи. Від річки зграя птахів налетіла, стрімких і вертких. Наче камені, пущені з пращі, літали над головою Ілька, падали біля згаслого вогнища і вихоплювали щось із попелу. Щоразу пригинав голову, коли чув посвист їхніх крил, і відчував, наче стає маленьким і безпомічним. Брав острах, що оті птахи налетять на нього і, тонко, жадібно попискуючи, гострими дзьобиками довбатимуть тіло. Вони носять попіл у ріку. Але навіщо?

Рус не зводив з нього погляду. І були в ньому очікування й затаєність. Ілька здивувало і вразило те, що той зовсім не боявся зловісних птахів, навіть не помічав. «А може, це він їх накликав? Може, це духи, які прилетіли охороняти його, може, й батька мого отак заманили?..» Ця думка викресала в грудях іскорки гніву. Повільно, намагаючись не виказати себе, різким рухом витягнув шаблю: «Треба підкрастися до руса непомітно, накинутись зненацька, щоб не встиг покликати на поміч своїх духів… А тоді він буде мертвий.

Коли вони прилетять по його душу, то не дам. Відганятиму шаблею, поки батька не приведуть, не відпустять в орду».

Та Росько помітив зблиск зброї в його руках і заквапився:

— Зачекай, Ільк, зачекай… Зарубати мене ще встигнеш. Краще послухай мою мову. Часто в степах я натрапляв на сліди твого улусу. — Ільк погрозливо насунувся на нього. — Тоді я йшов за ним, немов духи твого племені вели мене. Багато я дізнався про вас, підходив так близько, що чув вашу мову, мої ніздрі лоскотав запах коржів, які випікали ваші жінки на вогнищі. Якогось дня, коли сонце покотилося з неба, з улусу вихопився гурт вершників з оголеними шаблями. У одного з них був добрий кінь, бо він далеко випередив усіх. Вони ж, побачивши це, разом закричали і стали пускати в нього стріли. Табун перепинив втікачеві шлях, і аркан скинув його з коня. Воїни поволокли його навздогінці за сонячним колесом. Я теж, тримаючись віддалік, подався за ними. Довго скрадався, втрачав і знову знаходив слід. А тоді помітив вершників на високому могильнику. Їхні великі тіні лягли на увесь степ, і я міг торкатися їх руками. Довгі й вузькі смуги падали і від шабель. Вони тремтіли на землі, й навіть мій кінь відступив від вих.

На мить вершники збились докупи, зблиснули шаблі і стали червоними… Спочатку я думав, що то сонце їх забарвило, але коли вони розступилися, побачив, що втікач лежить на землі. Воїн з золотою тамгою[38] на грудях від’їхав останнім… І вклав свою шаблю у піхви…

— То був хан… Це він убив мого батька?.. — здавлено скрикнув Ільк.

— Еге ж, то лежав твій батько… — підтвердив Росько.

— Ти брешеш, русе!.. Хан сказав, що мій батько утік… Як же він може бути мертвим? Ти брешеш, і моя шабля відітне твій язик! — Ступив ще крок до Роська.

Той відчув, як різкий вітер з річки вдарив у обличчя, заповз під сорочку й холодними пальцями заходився обмацувати тіло. І землі вже наче не було під ним. Намагаючись за щось ухопитись і втриматись, глянув угору, на небі зірка велика сяяла, затьмарила місяць, котилася до нього, мовби поспішала на поміч. Надія і жадоба життя спалахнули в ньому. Прикриваючи голову зв’язаними руками, вигукнув:

— Це хан тобі збрехав!.. Звільни мені руки, і ти побачиш, що я не лукавлю… А зарубаєш, то нічого не дізнаєшся. І… і тоді ніхто мене, мертвого, не купить…

Ільк недовірливо дивився на нього, але шаблю опустив, хоча дихав збуджено і увесь був мов напнута тятива: «Що хоче цей рус? Може, правду мовить? Але ні, не може бути, щоб батько вмер, бо що ж тоді я робитиму?.. Нікого в мене не буде тепер, жодної живої душі, навіть коня… Який темний і страхітливий степ уночі… Куди сховатись, у кого знайти захист і притулок? Чого хоче цей рус? Розв’язати руки? А якщо втече або накинеться на мене? Нехай спробує, тоді вже вмре… Та й воїни ж кругом. Що він хоче мені показати, що може ховати?» Нахилився до Роська, глянув пильно в очі, мовби намагаючись впіймати в них облуду. Та не побачив нічого, навіть страху, бо — ніч, жодного вогника. Темно скрізь, і в його душі теж. Одним рухом розрізав аркан, яким сам же і обплутав руса.

Росько близько-близько підніс руки до обличчя, наче вперше бачив їх, поворушив легенько пальцями і… засміявся. Склав руки на грудях і став погойдувати їх, подмухувати на них так, як виганяють біль. Ільк нетерпляче тупнув ногою:

— Ти з глузду з’їхав від радості, русе! Забув про свою обіцянку? Може, ти гадаєш, що мої вуха не почули твоїх слів?

Росько кивав головою, хотів сказати, що ось зараз він покаже йому обіцяне, але ні руки, ні язик не слухались. І тільки, коли провів пальцями по траві, витягнув з пазухи оберегу.

Ільк випустив шаблю, схопив оберегу, перекинув її, мов це була жарина, з однієї долоні в другу.

— Батькова оберега… Він і справді загинув. Хан зарубав його. О-о-о!.. — застогнав, притулив її до грудей і упав на землю.

Росько не дивився на нього, а прикипів поглядом до шаблі. Ледве стримався, щоб не кинутись з криком, відштовхнути печеніга і заволодіти нею, аж руки тремтіли. Підсунувся ближче, потім іще, а тоді одним рухом схопив шаблю. Зірвався на ноги й обернувся до Ілька, стежачи за кожним його рухом. І якби той хоч розтулив рота, то тут і зарубав би.

Але печеніг не звертав на Роська уваги. Сидів, натягнувши на голову кожуха, ніби відгородившись від усього світу, й похитувався…

Росько відвернувся і одразу ж забув про нього. Кочовище спало, глибокий сон після втомливої переправи зборов і міцних, загартованих на степових вітрах кочівників, і безвусих воїнів, які й уві сні гарцювали на конях та вимахували шаблями. Юрти бовваніють, місячне сяйво росу на них визбирує. Їх багато, оточили Роська, що не може відразу і второпати, куди йти, де непомітніше прослизнути. Шукають очі найближчої і найбезпечнішої дороги в степ, а навколо печеніги сплять. Може, до річки краще податись, шубовснути у воду, нехай спробують спіймати. Перебереться на той берег, а там боги вкажуть дорогу в свою землю. Ні, пропаде в Дикому полі… Ех, якби кінь, якби Білогривий! Сів би оце на нього, і вітер не наздогнав би…

Ханська юрта найвище стоїть, півнеба затулила. Сидять біля неї навпочіпки охоронці, дрімають. Сон шаблею не побореш, не зарубаєш, підкрадається він непомітно, м’яку і теплу руку на очі покладе, і вони злипаються. Зморив сон і огнищан. Та вони й не боролися з ним, бо хоч у ньому побудуть на волі, вільно руками змахнуть.

Неподалік тупцюють вигуляні коні. Повернув Росько голову в той бік. І Білогривий там, припнутий до кілка. Може, оце він копитами землю б’є і тихим іржанням подає йому знак. Спробувати підповзти і свиснути? Конюхи ж ханські сплять, вважаючи, що ніхто не наважиться зазіхнути на добро грізного Курі.

І Росько поповз, звиваючись і розсуваючи шаблею траву. Ніколи ще тіло не було таким спритним, а дихання легким. Очі пильно вдивлялися в темряву, а слух ловив з надією кожен звук. Тупіт дужчав, а іржання голоснішало… Він упізнає, це справді Білогривий. Хіба в усій орді знайдеться кінь, копита якого так гримотіли б по землі, хіба має котрийсь таку довгу шию, з якої вилітали б такі звуки…

Хлопцеві навіть не довелося свистом полохати тишу і виказувати себе. Тільки підвівся з трави, простягнув руку, а Білогривий боком ходить, спину підставляє. Махнув Росько шаблею, і вже він вільний, залишилось тільки стрибнути на нього і полетіти в поле. Та стогін зупиняє, робить враз усе тіло важким і незграбним. Склепив сон огнищанам очі, а душі закрити не міг, ото вони й стогнуть, скаржаться місяцю, зіркам, а може, й богам, якщо ті покинули пущі й пожні та прийшли за ними в Дике поле. Роська цей стогін у самісіньке серце вразив, бо виходить, що забув родовичів, коли шабля печенізька над головою зблиснула. Кинувся чимдуж сам рятуватись, а вони нехай пропадають. Кара богів упаде на нього за такий намір, за слабкодухість, за те, що знехтував звичаями племені.

Білогривий повід натягує, у поле рветься, Роська заохочує. Чим довше стоїть серед сонного кочовища, тим нетерпеливішим стає кінь. Ось він заіржав, високо піднявши голову, затанцював на місці, мовби пробуючи силу своїх ніг. Один з ханських охоронців підняв голову, безтямним поглядом довго вдивлявся у ніч, а потім знову прихилився до списа. Росько сховався за коня і, заспокоюючи його, гладив по шиї.

Коли небезпека минула, тихцем повів його туди, де спали полоненики.

Зупинився над ними, гострий жаль і туга витіснили з душі страх за власне життя. Навіть сон не міг стерти з їхніх облич страждання і безнадію. Болісно скривлені вуста, глибоко запалі очі, судомно стиснуті руки. Чомусь нагадали вони Роськові руки Брича, які він тягнув з порубу. А хіба зараз огнищани не в порубі? Тільки дуже великий він, небо в нього — стеля, а стіни від краю до краю розступилися… Зіркам вільно тільки тут, зірветься якась, спалахне на півнеба, висвітлить лиця полонеників і зникне. І тоді ще темніше стає і безжально б’є в груди відчай.

Як порятувати родовичів, чим допомогти?

Ішов, а сам щомиті очікував, що в спину вдарить розпачливий крик Ілька, який втратив не тільки батька, а й полоненика і зброю. Тоді схопляться ханські охоронці, воїни кинуться звідусіль на Роська, тоді уже неминуча смерть.

— Дядьку Родь, дядьку Родь!.. — тихо окликав і зазирав в обличчя сонних огнищан. А вони тулилися один до одного, припадали до землі й ладні були б ніколи не прокидатись. Ходив між ними, аж поки старійшина не відгукнувся. Лише по голосу й упізнав, бо дуже схуд, широкі плечі ледь прикривала пошматована сорочка. Підвівся назустріч і захитався. Наче примара, а не колись могутній чоловік, стояла перед хлопцем.

— Росько… ти… з Білогривим… — Виставив наперед руки і, шиєю крутонув, видихнувши. — Рубай швидше мотузок, бо зараз прокинуться кляті вовки! Буди людей, тільки тихцем! Чуєш, тихцем, щоб не полякались, шум не зчинили!..

Та де там тихо! Огнищани, спросоння нічого не втямивши і гадаючи, що прийшла воля, радісно загомоніли. І мовчазний степ ожив голосами, вітер підхопив їх, розніс по кочовищу. Декому ввижалося, що то не юрти лихих кочівників навкруг, а копи жита, що самі вони на пожні лягли спочити. І очі туманились сльозами полегшення й шукали стежину до рідної хижі. Та де її знайдеш, коли кругом налита темінню ніч, а зранені ноги шмагає колюча, жорстка трава? А біля ханської юрти заворушилась охорона, уже біжать печеніги, відганяючи сон погрозливими вигуками.

— Розбігайтесь, огнищани!.. Розбігайтесь!.. — гукнув старійшина, уже не криючись: — До річки тікайте, там плавні!.. Я поведу вас! Ось я! Гайда!

Посунули гуртом, штовхаючись і спотикаючися, боячись втратити голос старійшини. Підхоплений єдиним поривом, подався за ними і Росько, тягнучи за повід коня. Той злякано хропів й високо задирав голову. Надія на врятування гнала огнищан нестримно. І ось уже очі впіймали зблиск води, місячну стежину аж на той бік. Швидше туди, ступити на неї, таку тверду й блискучу. Перебіжать по ній один за одним, а потім вона обломиться під ногами переслідувачів, і духи водяника затягнуть їх на дно…

Біжать… Аж дух забиває і уже дихати нічим. Здається, що вітер змотав у клубки все повітря і покотив кудись. А в груди вливається темрява. Та не вдалося добігти до ріки, бо враз шлях перетяла несамовите і пожадливе:

— А-а-а!.. А-а-а.. — І чорні тіні метнулися навперейми, збиваючи і топчучи огнищан.

Вони, мов наткнувшись на стіну, зупинились, а потім кинулися врозтіч. У цій метушні Росько загубив дядька Родя. Вистрибнув на коня і аж тоді побачив зовсім близько його високу постать. Приземкуватий печеніг гнав його назад, до ханської юрти. Вигукував щось дике і вимахував над головою арканом. Ось мотнув його, і старійшина звалився в траву. Ще зопалу схопився, але печеніг, відкинувшись тілом назад, знову збив його. Росько відчув, як поважчала шабля в руці, вдарив коня. Печеніг не чекав нападу і не встиг навіть голови повернути. Випустив з ослаблених рук аркан і упав навзнак. А старійшина вже виплутував тіло із зашморгу.

— Швидше… дядьку Родь, підводьтесь, бо біжать уже! — нахилився з коня, за руку вхопив: — Сідайте на Білогривого!

— А витримає мене? — на мить завагався старійшина і додав: — Хоча що там від мене залишилось. — Говорив так спокійно, так неквапливо всідався, наче й не свиснула стріла біля вуха, наче то не на них шаблюками вимахували печеніги.

Білогривого не треба було підганяти. Розпачливе волання полонеників, дике виття кочівників підхльостувало і вказувало шлях — в ніч. За ними ще спробували гнатись, але темінь сховала втікачів. Ще якийсь час печеніги могли чути, як під могутніми копитами Білогривого дзвенить земля; але згодом усе вщухло.

Наступного дня і ще одну ніч Росько і старійшина, хоч як вдивлялись і вслухалися, але нічого не помічали позаду. І уже тоді, коли гадали, що уникнули погоні, збили з сліду переслідувачів, далеко в долині з’явилися темні цятки. У сонячному мареві очі не могли розрізнити, де вони пливуть: у небі чи на землі. Спочатку втішали себе, що, може, й справді то зграя птахів летить небокраєм. Бо хто може безборонно блукати у цьому безмежжі, де панують лише сонце і вітер. Тільки їх лиха доля закинула сюди, але боги допомогли втекти з полону, оборонять і від усілякої напасті.

Білогривий міряє підтюпки степ, то пірнає у трави, мов у річку, то виносить їх на пагорби, облизані вітровіями, ніби злітає під самісіньке небо. Сонце ближчало, обгортало духмяною і спекотною хвилею. У такі хвилини Росько придержував коня, бо здавалося, що пагорб сам пливе нечутно, несучи їх на собі. Та коли повертався назад, то це відчуття відразу ж зникало. Цятки невпинно наближались, і тепер уже не було сумніву, що то погоня.

— Печеніги! Вони наздоганяють нас, — неголосно сказав Росько.

— Все ж таки винюхали, поганці,— обернувся назад дядько Родь. — Тепер їх не так просто позбутися… Хоча б швидше ніч…

Росько глянув на сонце, похитав головою, але нічого не відповів. А сам подумав, що, може, натраплять на якесь поселення руських людей. Там перечекали б. Покрутилися б печеніги та й подалися б назад. А вони попередили б про те, що хан Куря збирає велику орду, щоб війною на Київ іти, та й подалися б самі до своєї весі. Бо рід огнищанський ще не загинув, коли є старійшина. Тільки в котру весь їхати, не знав Росько.

Але ніде жодного димка не видно. Куди не глянь, пустка на всі боки, навіть байбаки в нори поховалися, тільки гадюччя скручене то тут, то там виблискує. Непривітно скрізь, ворожнечею віє звідусіль. Від цього тиша ніби стискає і серце давкою грудкою колотиться в грудях.

Річка зблиснула між зеленими травами. Перезирнулися Росько і старійшина, а Білогривий потягнув ніздрями повітря і сам у той бік повернув… Річка виплеснула перед ними свою широчінь, гребені хвиль перегородили її від краю до краю. Може, духи допоможуть, і котрась із них підхопить, перенесе їх на той бік. Рідні ж вони, плинуть біля їхніх весей, землі їхньої торкаються. І аж ось куди добігли, в чужі степи, й пороги їх не порозбивали.

Припали до води, п’ють і ніяк не можуть напитися. Солодка вона їм, така, що, здається, п’ють не воду, а воля вливається у груди. Та підвели очі, глянули перед собою, і річка кригою взялася, холодом скувало ноги й поворухнуться ніяк — на протилежному березі вершники в баранячих шапках гарцюють. Щось вигукують, арканами вимахують. Здалеку везли вони їх, щоб русів пов’язати міцно, щоб уже більше не випорснули з самих рук. Хан наказав не випустити їх з поля, щоб не попередили київську княгиню про близьку небезпеку.

Аж не повірив очам своїм Росько, коли печеніги стали спускатися крутим берегом до води. «Згинь, маро!.. Згинь, клятий злий дух!..» — шепотіли вуста, а погляд блукав по річці вгору-вниз, мовби запитуючи: «Як же це вона, така могутня і стрімка, не може взяти під свій захист нас двох, зморених і гнаних». А може, водяник спить о цій порі, бо ж сонце палить немилосердно? Заліг на глибині, де джерело холодне б’є і струмінь вимиває з-під скель чистий пісок. Треба крикнути гучно, вкласти в голос усю силу, щоб воду сколихнув, вирвав зі сну водяника. Нагадати йому, що це він, Росько, кличе, просить захисту. Хіба забув, як змалечку виколисував його на своїх хвилях, лоскотав білою піною? А ще сказати б, що це Росько взимку пробивав лунки для його духів і завжди приносив жертву. Треба про все нагадати. От тільки відшукати б те місце, де він спить. Кажуть, що там вода бурунами клекоче і роями бульбашки злітають.

Провів ще раз поглядом по річці, але нічого не помітив, навпаки, вона зовсім заспокоїлась і навіть зникли хвилі, лише одна до берега прибилася, схопилася за траву. Тягне її за собою, у воду. Росько розгублено глянув на дядька Родя, невпевнено спитав:

— Попливемо?..

— Куди?.. Прямо під копита печенізьких коней? Виловлять арканами, краще вже до водяника в роби… Гайда у степ!..

Та степ уже не розступався перед ними, і земля не лягала рівно під копита Білогривого, а він сам шукав її. І дедалі частіше не знаходив, спотикався, здригався усім своїм могутнім тілом. Трава вже не стелилась під ним, а збивалась цупкими жмутами, і копита важко виривалися з них. Росько невідривно дивився вперед і щоразу, коли кінь спотикався, в ньому наростав розпачливий зойк. Але він міцно зціплював зуби і тільки важко дихав. Його молода душа рвалася до небокраю, усе в ній волало: «Швидше, швидше!» А ще благала духів землі, щоб позаду них розкололи вони твердь чи проорали своїм невидимим ралом глибоку борозну, в яку з розгону упали б оті безжальні й затяті кочові люди. До духів вітру зверталась душа, щоб вихорів наслали на ворогів, нехай би закрутили, кучугурами піску завалили. Духи неба, наймогутніші й наймилосердніші, наженіть на землю чорних хмар, щоб вони в печенігів зір забрали, стіною непроникною стали перед ними. Росько вірив, що так станеться, що боги почують його благання і відгукнуться. Помітять їх серед цього безмежного степу й одвернуть смертельну небезпеку.

Старійшина Родь не звертався ні до богів, ні до духів, і не було в нього віри на порятунок. Але душа його не металась у розпачі й відчаї і нікого не кликала на поміч. Єдине гризло його серце, що прийме смерть далеко від рідної весі, далеко від могил своїх предків. Передчуття неминучої загибелі туманило його очі.

І невимовно гірко стає старійшині від того, що нікому буде сотворити над ним тризни, що не попливе в свою останню путь по річці в човні, видовбаному з сосни родовичами. Зла сила зігнала огнищан з рідної землі, розвіяла по білому світу. Загинув рід, нема вороття… А Росько? Хіба й на нього чекає смерть? Він же вміє з богами говорити, на нього ж Перун свій знак поклав. Старійшина гладить поглядом біляве волосся, засмаглу міцну шию, широкі плечі… Ні, він не повинен загинути, не повинен… Останній вільний огнищанин на цій землі.

Як уберегти його? Якби Білогривий ніс лише одного Роська, то печенізьким коням нізащо не наздогнати б його. Їхні коні теж устеляють степ піною. Обертається назад — погоня вже близько. І у вузьких очах кочівників бачить нещадний вогонь смерті.

Душа його твердіє і упокорюється неминучості. Тільки хоча б на мить відчути під ногами ту землю, яку змалечку сходив босоніж, вийти на крутий берег біля кузні, глянути на річку, далекі луки, по яких зараз бродять бусли. Підставити обличчя вітрові, вдихнути його для останнього войовничого крику. І коли побачив на високому пагорбі дерево, спрямував коня до нього. Колись це була могутня сосна, кора якої палахкотіла на сонці чистим вогнем, немов полум’я вихоплювалось із глибини землі. Орли гніздилися на ній, і молоді птахи падали вниз, пробуючи ще слабкі крила. Та хіба вистояти сосні проти степових вітрів — висушили і зломили вони її. Залишився від неї лише стовбур. Стояв білий і рівний, як бойовий спис. Старійшина зістрибнув з коня і підійшов до нього, провів рукою по дереву. Стовбур був гладенький і теплий. «Сонце часто зупиняє на ньому свій погляд… Отож і мене бачитиме завжди, душу мою не залишить напризволяще, а поведе за собою в мою рідну землю», — глянув під ноги, підібрав і відкинув кілька сухих гілок, ніби розчищаючи для себе місце.

— Дядьку Родь, ви чого? — запитав Росько, і раптом страшний здогад промайнув у його очах: — Ні, ні, не треба! Не залишайтеся!.. Білогривий сильний, ми втечемо від погоні. Гляньте, уже вечір надходить! А то я теж з вами… — голос Роська урвався.

Старійшина похитав головою:

— Боги визначили під цим деревом кінець мого життя. Я чую голоси своїх предків, вони кличуть мене до себе…

Росько хотів заперечити, але дядько Родь зупинив його владним помахом руки:

— Я ще можу трохи прожити, але тоді я вкраду життя в тебе. З нас двох може врятуватися лише один. Я, старійшина Родь, велю тобі їхати по руських землях і попереджувати про небезпеку!.. Нехай готуються до брані з кочовими людьми!

Росько впав на кінську шию, занурив обличчя в білу гриву. Старійшина підійшов до нього, легенько доторкнувся:

— Не побивайся за мною, така воля богів… Нема більше на світі огнищан, але багато родів на нашій землі, вони приймуть тебе… Бо всі ми — один великий рід, ім’я якому Русь. Їдь до них, попередь! — І він плазом шаблі вдарив коня.

Кінь злякано захропів і пустився чвалом через видолинок. Росько ще міцніше вчепився в гриву, плечі його здригалися. Білогривий. Оце й усе, що в нього залишилося від минулого…

Старійшина залишився наодинці з світом. Випростався, глянув з пагорба — і далеч відкрилася перед ним незмірна. Річка переорала степ, і він уклонився їй:

— Пропустиш мою душу в рідну весь… — Мовив до трав: — Ростіть густі й високі, щоб звір усілякий водився серед вас. А ще прошу, коли руські люди з полону втікатимуть, то щоб схоронили…

Глянув у небо і ледь не застогнав старий воїн, бо воно було високе і синє-синє. Та відігнав гіркоту, тільки подумав: «Добре буде там моїй душі». Найнижче уклонився землі:

— Щоб була ти завжди плодюча й квітуча, щоб ворогів поглинула… А ще хочу, щоб топтали тебе ноги Роськових дітей і внуків… Врятуй його, вистели рівну дорогу. А моє тіло прийми до себе.

Попрощався старійшина огнищан із річкою й травами, небом та землею, і вони почули його голос, бо налили такою силою, що тіло його аж дзвеніло. Махнув шаблею — погнав вітер, тупнув ногою — пагорб захилитався. А тут уже й печеніги насідають звідусіль. Та підходити близько остерігаються, бо страшний і лютий був у свої останні хвилини старійшина Родь. А він гукав їм:

— Налітайте, поганці, налітайте! Я стою руською заставою у Дикому полі! І вам її не обійти, не скуштувавши моєї шаблі. Підходьте, підходьте… Гу-у-ра-а-а-а!..

Довго бився з кочовими людьми старий огнищанин. Розвівався на сухому вітрі сивий чуб, очі зблискували завзяттям і відвагою, шабля блискавицею злітала над головами ворогів. І нічого не могли вдіяти проти нього вони. І в чорних печенізьких серцях оселився острах, бо гадали, що це не людина б’ється з ними, а сам дух. Накинули на нього аркан, але і його встиг розрубати огнищанин. Тоді воїн, дикого вигляду якого жахалися самі печеніги, під’їхав і замахнувся на нього ззаду. Старійшина Родь не встиг відбити цього удару. Він тільки побачив, що сонце зірвалося з неба, розкололось на безліч дрібних вогненних скалок, і вони болюче впали йому в очі…

Мов невидима стріла вдарила в груди Роськові, він скрикнув і оглянувся. Суха сосна пробила небо, і на самій її верхівці побачив він зелену гілку.

Аж до заходу сонця гналися за молодим огнищанином печеніги. Білогривий припадав до самісінької землі, і звук його копит захлинався в тупоті коней переслідувачів. Росько вже не підганяв Білогривого і не відчував руху. Тільки люті погляди пропікали спину, і йому хотілося впасти на землю й заплющити очі міцно-міцно. Та раптом тупіт позаду урвався. Це сталося так несподівано, що боявся повірити. Обережно озирнувся — печеніги справді зупинилися, збуджено перемовлялись і тицяли руками в бік річки.

Росько й собі глянув туди. Від річки, що відгородилася од степу очеретами, швидко наближався гурт людей. Ішли мовчазні й грізні, наче виросли із зелених присмерків, що вже виповзали на берег.

— Бродники… бродники… Люди з плавнів… Злі духи наслали їх!.. — загаласували печеніги й заходились шмагати коней, але вперед їх не пускали, крутилися на місці.

Молодий огнищанин нерішуче роззирався навсібіч, аж поки чийсь голос не гримнув на нього:

— Чого шию, мов гусак; витягуєш, навіщо під стрілу підставляєш? Ану ж, швидко з коня, ховайся у траву!..

Росько вмить опинився на землі, над ним засвистіли стріли. Два печеніги відразу ж були збиті, а інші, розпачливо верескнувши і підхопивши повіддя убитих коней, кинулися навтьоки.

Тільки широкий слід залишився після них.

Довго вели бродники Роська драглистими стежками. Йшли слід у слід виважуючи кожен крок, і лише високі тички вказували безпечний шлях. Та їх теж треба було вміти розрізняти, бо бродники ставили й такі, котрі могли завести непроханих гостей у трясовини, звідки ще ніхто не повертався. Там болотяні духи хапають кожного, хто з’являється в їхніх володіннях. Страшні, незвідані це були місця. То спокійна гладінь чистої води раптом збуриться пухирцями, щось клекотить там, мов духи вечерю собі готують, то купина закружляє на місці й зникне, тільки наче хтось чавкав й сопе.

Іншим разом Росько вжахнувся б, а це йшов, байдужо ступаючи за худим високим бродником, який весь час оглядався на нього, і в очах його прозирала недовіра. Душа молодого огнищанина рвалася назад, під ту суху сосну з зеленою гілкою, де лежав старійшина його роду. «Добре вітрові, в усіх усюдах він буває, безборонно віє над пагорбами. А мене ведуть кудись силою… І Білогривого забрали, може, теж ніколи більше не побачу…». Задумавшись, ступив крок убік й одразу провалився аж під пахви. Худий бродник схопив його обома руками за плечі, захрипів у самісіньке вухо:

— Куди тебе злі духи несуть, утопишся, й знаку не буде… Тримайся за мене, міцніше… ось так. — Він напружився, аж на тонкій шиї набрякли жили, і витягнув хлопця з трясовини.

Мешкали люди плавнів на острівці, зарослому м’якою травою, крізь яку проступала вода. Півколом тулилися одна біля одної кілька хиж з очерету. Посередині на широких пласких каменях палахкотіло вогнище. Біля нього навпочіпки сидів чоловік. Очі мав темні й глибокі, глянув на прибулих і мовчки кивнув. Роськові захотілося сховатися від його погляду.

Наперед виступив худий бродник, поклав на плече Роськові чіпку руку:

— Ось, Смілко, хлопця в печенігів відбили…

— То й що з того? — кинув чоловік біля вогнища.

— Каже, що до Києва прямує… Що з ним будемо робити?

— До Києва? — протягнув аж наче весело чоловік і підвівся. Був невисокий на зріст, але такий кремезний, що заступив собою вогнище і його тінь упала на Роська. — До Києва? — перепитав, підходячи ближче. — А до кого ж ти там добиваєшся? Може, боярський син?

— Гех, теж скажеш, — коротко реготнув худий бродник, — та в нього руки порепані від рала та меча…

Смілко гостро глянув на нього:

— А ти, Уше, придерж язика! Коли дозволять, тоді й скажеш. Завжди гарячкуєш…

— Та я що, я нічого, — взявся виправдуватись Уш. — Тільки хлопець розповідав, що орда випалила всі поселення на тому високому березі, багато родів у полон повела…

— І твій рід забрала? — запитав Смілко. Росько тільки кивнув головою. Хотів сказати, що й старійшину під сосною в Дикому полі, зовсім звідси неподалік, убито, але ніяк не міг розціпити зуби.

— Та його всього тіпає,— підійшов ближче ватаг бродників. — Ану накиньте на нього кожуха, хлопці! — Вмостив Роська біля вогнища, сів поруч. — То, кажеш, орда велику силу збирає, готується на Київ рушати? А ти їхав попередити? — Підкинув галуззя у вогонь. — Чули? — звернувся до своїх товаришів. — Яка буде ваша рада? Орда на стольний град іде…

— То нехай собі йде. А нам яке до цього діло? — вихопився знову Уш. — Кого попереджувати, князів та бояр? Вони мені залили сала за шкіру, вік пам’ятатиму. Через них тут гибію. Та нехай печеніги їх усіх спалять, щоб вгоріли без диму! — скреготнув зубами і аж схлипнув від люті. Щось зашепотів сам до себе, сипав прокльони.

Смілко слухав його, опустивши голову. Запала тиша. Усі чекали, яке слово вимовить ватаг. Він підвівся, оглянув бродників:

— Ми теж не по своїй волі тут опинились, кожного сюди пригнало лихо… Та не про це нині мовиться. Ти забув, Уш, що, окрім князів, бояр та купців, у Києві ще багато людей є, роби зі своїми жонами та унотами… Боярам що, вони і відкупитись можуть. А ці чим відкупляться, своїм життям? Налетить орда зненацька — одних порубає, інших у полон забере. Нікому буде й оплакувати руську землю. Чуєш? — Але той не відгукнувся. Тоді Смілко владно сказав: — Ось що, треба вивести хлопця на гостинець[39], може, валка купецька трапиться. А ні, то сам нехай добивається, дорогу покажете. Коня має добрячого, перепочине ніч і гайда… Уше, ти поведеш!

Худий бродник зірвався з місця:

— Не поведу! Не поведу, хоч киньте у найглибшу трясовину болотяним духам! Про мене, то нехай увесь світ візьметься вогнем, так мені гірко. — Очі Уша палали ненавистю.

Ватаг бродників зупинив на ньому важкий погляд, і вся його постать наливалася гнівом. Усі притихли, бо знали, що в такі хвилини Смілко стає нещадним. Але той вгамував свій гнів і тихо промовив:

— Хіба ти забув свій рід, Уше? Хіба відступив від віри богів предків? Руська земля — це не тільки бояри та князі, а й простий люд… Чуєш, Уше?

— Чую… — стиха відповів худий бродник.

Ще тільки займався день, а Уш уже вів молодого огнищанина. З ними йшло півсотні заспаних і похмурих бродників. Росько на Білогривому то далеко обганяв їх, з високих могильників роззирався навкруг, щоб вчасно помітити небезпеку, то плентався позаду, випасаючи коня. Наступного дня почали траплятися гайки, а далі йшли бори, що темними смугами перепиняли Дике поле. Серед дерев звуки і голоси лунали приглушено й затаєно.

Нарешті Уш показав на сліди коліс, що виднілися на пригірку, а далі зникали в лісі. Залягли неподалік. Бродники відразу ж уклалися перепочити, навіть, не виставивши сторожі. Росько, здивований такою безтурботністю, сам став набиватись у вивідники. Та Уш тільки відмахнувся:

— Ет, краще відлежуйся, бо дорога на тебе чекає нелегка. А тут нам остерігатись нікого. Це нас нехай бояться і обходять, — вуста його скривились у посмішці, а в очах — виклик і погорда, ніби перед ним стояв не хлопець, а котрийсь із тих, хто завдав йому страждань, загнав у похмурі плавні. — Орда ще далеко, а княжі люди сюди не заходять. Тут, хлопче, межа Дикого поля, далі вже руська земля…

Прокинулися від натужного рипіння возів, погейкування погоничів, ревіння худоби та іржання коней. Купецька валка котилася з пригірка. Бродники наче й не спали, підхопили зброю і перегородили дорогу. Уш з-під руки хвилю видивлявся на валку, потім вдоволено гмикнув:

— Київський купець додому добивається… З Хозарії повертається, багато худоби набрав і табун коней гонить.

Передні вози, наштовхнувшись на лаву бродників, зупинились. Над валкою заклубилась хмара куряви. Ось з неї вихопився вершник. Угледівши бродників, рвучко зупинив коня.

— Що за одні? Чого заступили шлях? Я київський гість Крутій. Торгував у хозарських землях, додому повертаюсь. Маю від князя дозвіл на проїзд у його землях.

Уш виступив наперед, махнув своїм товаришам, щоб опустили списи й луки.

— А тут землі не княжі.— Подумав і додав: — І не боярські… Тут ми владарюємо, бродники. Чув про таких, а може, й зустрічався колись?

Купець при цих словах схопився за меч, заволав:

— Люди, люди! Сторожа, до мене! Ось ці голодранці князя гудять, добро намірились забрати! Ми будемо оборонятись. Чуєте, ви? — І замахав на бродників мечем. — Ми вас порубаємо, кляті здирники. Свого добра не нажили, то на чуже зазіхаєте?.. — погрожував, а в самого очі злякано бігали.

— Не пащекуй, київський купець! — урвав його мову Уш. — Не кляни нас марно, бо огніваюсь — тоді ніщо тобі не допоможе. Слухай уважно, щоб утямив усе добряче. Цього разу ми не зачепимо тебе, хоч у моїх хлопців руки так і сверблять розв’язати твої міхи. — Обернувся і весело, заохочуюче підморгнув бродникам. Але ті дивилися похмуро й погрозливо. — Не зачепимо цього разу, — повторив, — бо така воля нашого ватага. Велів він оцього отрока, — показав на Роська, — до Києва взяти з собою. Вість везе він у руські землі. Орда йде незліченною силою, попередити треба князя, люд у весях, щоб готувалися до бойовиська…

— Печеніги йдуть… печеніги йдуть… Треба вість нести до Києва швидше, швидше… — загомоніли слуги та сторожові воїни купця. Роззиралися, гуртувались ближче до возів, ніби печеніги вже чатували на них у ліску. Тільки Крутій полегшено зітхнув, витер спітніле чоло. Видно, звістка про ординців його не дуже стурбувала. Чіпко оглянув Роська, руки, плечі, наче збирався на них клунок докласти, затримав погляд на Білогривому.

— А кінь чий?

— Тепер його, у хана викрав… — відповів Уш.

— О-о-о, сам Куря їздив? Добрячого товару вартий цей кінь, — заздрісно прискалив око купець.

Росько обійняв за шию коня, немов заступаючи собою, спідлоба кинув гострий погляд на Крутія. Той улесливо посміхнувся до нього:

— Тримайся ближче до мене, отроче. Я доведу тебе до Києва… — ще раз глипнув на Білогривого, не стримався: — Однак доброго коня маєш, князям на ньому тільки їздити, — і, зриваючись на крик, скомандував: — Рушай, рушай!

Ще довго виднілися на пригірку бродники. Стояли нерухомо, і Роськові здавалося, що то молоді дерева вибігли на крутизну і дивляться йому вслід.

Купець вказав огнищанинові місце біля себе, і той слухняно їхав поруч. Чим далі вони від’їжджали від того місця, де його перестріли бродники, тим більшою пихою наливався він. Тепер уже неприховано милувався Білогривим, а Роська ніби й не помічав. Хлопець з ненавистю поглядав на його широку спину, гачкуватий, ніби в коршака, ніс: «Це той жорстокий і підступний купець, який у порубі тримав Брича… Багато робів у нього, біжать за возами, підпирають їх у рівчаках та яругах. А Крутій ще й нагаєм шмагає. Спробував би мене…»

Валка рухалася швидко. Худобу і коней погнали іншою дорогою, де були добрі випаси, залишились тільки вози з поклажею. Тому навіть уночі не зупинялися. Провідник якимсь дивом тримався дороги, мабуть, боги вели його. Це був невисокий чоловік, засмаглий і наче висушений на сонці. Обличчя дрібне, тільки з-під густих брів пильно дивилися сині очі. Йшов попереду і ступав так легко й невтомно, що валка ледь устигала за ним. Це була, мабуть, єдина людина, до якої купець ставився з запопадливістю. Прозивали його Бігун. Молодий огнищанин часто ловив на собі його погляд, і тоді, мовби крізь синяву неба, падав на нього сонячний промінчик. Коли ж Росько якось опинився поруч, запитав:

— Ти й справді вість несеш у Київ? Сам орду бачив?

— Мене печеніги в полон вели, а я утік, — гордо відказав хлопець. А тоді занепокоївся: — А ми встигнемо попередити, не забаримось?

— Устигнемо, звірся на мене… Мене жоден печеніг не дожене… — засміявся Бігун, і дрібні зморшки всіяли його обличчя.

Степова гроза наздогнала валку перед самісіньким ранком. Червоний диск сонця тільки виткнувся з-за обрію, як його затулило чорними хмарами. Сонце ворушилось під ними, кидало сліпучі стріли, які з гуркотом і шипінням пролітали над подорожніми, падали серед дерев, підпалюючи зелене листя. Вода вирувала під ногами, під нею губилась дорога, але Крутій підганяв Бігуна, і той вів валку крізь грозу.

Сам же купець з кількома слугами зупинився під розлогим дубом. Завернув з собою І Роська:

— Нехай вози їдуть далі. Ми на конях швидко їх наздоженемо. А поки що спочинь, хлопче, а то ще звалишся під копита коня, змарнів зовсім… Лягай спочинь, ми тебе збудимо…

Говорив улесливо, аж в рухах з’явилась незвична поспішність. Він метушився перед хлопцем, а сам усе заступав йому дорогу, відтіснював далі, у ліс. Сторожа мовчки стежила за припрохуванням хазяїна, списи тримала напоготові. «Чого це вони на мене вовками дивляться? — зиркав на Крутієвих слуг Росько. — Їхній купець так солодко мовить, так піклується, а вони ладні накинутись на мене». Вибрав під дубом суху місцину, скоцюрбився, зігріваючись.

І відразу ж заснув, мов пірнув у темну воду. Понесла вона його повз береги, високі й зелені. Розгойдувалось гілля дуба над ним, а йому здавалось, що це вимахують крилами сонячні птахи. І жевріє, розростається в ньому нетерпіння, бо знає напевне, що вони зараз скидатимуть на землю своє сяюче пір’я. Від цього чекання серце б’ється гучно-гучно. Ось зблиснуло світло, впало на лице. Йому б руки простягнути, схопити ту пір’їну, а не має сил… «Що ж мені діяти? Пір’я мимо летить, у землю вгрузає. Боги, допоможіть спіймати! Рід свій порятувати! Допоможіть…» — схлипнув Росько і прокинувся.

Сторопіло озирнувся навколо. Де це він? Якийсь ліс, птахи виспівують чисто й дзвінко, дерева обступили, сонце крізь листя пробивається, мерехтить сліпучими цятками по траві, йому повіки лоскоче… Потім згадав купецьку валку, Крутія, його сторожу. Але куди вони всі поділися?

— Еге-е-й… — спочатку тихо, а потім дужче гукнув: — Еге-е-е-й!..

Та голос його загубився серед дерев, навіть птахи не примовкли.

Росько схопився, вибіг на дорогу — на мокрій землі залишилися тільки сліди кінських копит.

— Покинули… забрали коня і втекли… Перуне, покарай того клятого Крутія, покарай!.. — упав на дорогу, загамселив кулаками по слідах, сльози розпачу й відчаю закапали з очей.

Довго лежав, аж поки сонце не зупинилось над ним. Теж завмерло нерухомо, упершись палючими променями в мокру землю. Вони підповзали під Роська і легесенько підштовхували, дихали спекотно в лице.

Тоді він підвівся й пішов дорогою. А сонце гналося за ним і все підштовхувало. Спочатку ніяк не міг зрозуміти, що воно від нього хоче. А потім вжахнувся від думки: «А моя вість? А якщо той підступний Крутій не попередить киян? Орда ж, мабуть, уже зібралася, може, уже й рушила… Я й так забарився… Треба поспішати».

Прискорив ходу, і тепер уже сонце котилося попереду, висушувало дорогу, висвітлювало баюри та рівчаки, щоб не спіткнувся. Скрадався темним лісом, перебігав широкі долини, перебродив ручаї. Ноги його так стомились, що якоїсь ночі загубили дорогу. Тоді він вийшов до річки й подався берегом, проти течії.

І весь час поглядав на той бік, до круті лісисті схили тіснили річку. Десь на них, на високій горі, стоїть Київ. Який він? Кажуть, хижі там великі, кліті в князя та бояр просторі, ніяк добром не наповняться. Круг града вежі високі стоять, і сторожа на них день і ніч чатує. Грізно блищать їхні списи, гострі мечі мають, відлякують вони ворогів. Але ж печеніги задумали напасти. Бо хочуть заскочити зненацька, та й силу велику зібрали. Озирався і назад. Коли траплявся пригірок чи гінке дерево, видирався на них і пильно вдивлявся у той бік, де залишився степ. Кожна хмара, яку вітер гнав від небокраю, сповнювала серце острахом, бо ввижалося, що це курява стоїть над ордою.

Війне вітерець, пробіжить між листям, застрягне десь у дуплі, щоб зі свистом потім вихопитись звідти, а Роськові здавалося, ніби лунають голоси печенізьких воїнів, їхні несамовиті посвисти. Стадо оленів, нажахане ведмежим духом, кинеться крізь ліщину, промчить з тріском крізь її хащі, а там по висхлому болоту, і воно загуде під копитами, мов дерев’яний міст. А хлопця ці звуки підганяють, і він уже не йде, а підтюпцем біжить. Хоч і треба під ноги дивитись, адже берег — не дорога вкочена, а все ж мигцем на річку встигав глянути. Нею наввипередки з ним бігли сонячні промені, залишаючи на хвилях зблиски своїх слідів. Широка й рівна дорога була перед ними, тому й витанцьовували, перебігали по білих косах.

Часто на заваді ставали кущі, що теж забродили далеко у воду, і вона вимивала вирви біля їхнього коріння. Росько остерігався підходити до них близько, бо там щось схлипувало й сичало. На цьому боці ліс зовсім інший, ніж на протилежному березі. Там, на крутих схилах, дерева були низькі й тулилися одне до одного, мов м’які купи зеленого листя. Роськові ж шлях перепиняли високі похмурі дерева, які гули, не здригаючись віттям, темніли стовбурами. Кора на них порепалась, висіла віхтями, оголюючи білу деревину, наче її хтось нещадно порубав шаблями.

З-під них віяв сухий вітер, обпалював тіло, Тоді хлопець заходив у воду, хлюпався в ній. Ногами відчував її нестримний біг і дивувався, що ніде нема їй зупину ні на мить. Мабуть, не має вона ні початку, ні краю. Отак і йтиме він супроти неї день-ніч, ніч-день, аж поки забуде, куди й навіщо прямує. Вечорами, коли зелене листя дерев на протилежному боці загортало в свої купи сонце, з лісів виливалися сутінки, ховали під собою річку. Небо світлішало і аж наче зривалося з місця, пливло кудись, згрібаючи до великих сяючих куп дрібні горошини зірок…