Родовичі

ЗНАК БОГІВ

Вони з’явилися зненацька. У зблисках призахідного сонця вітрила видавалися лиховісно багряними і безжально грізними. Ще якусь мить тому річка спокійно і упокорено несла свої води між зеленими берегами, усе навкруг було таке знайоме, вигріте у сяйві згасаючого дня: піщана коса, вузька й сліпучо-біла, мов покинутий довгий меч; лелеки, що вбрід повагом переходили заплаву, раз у раз закидали догори дзьоби, поклацували ними, роздували шиї, і давкий клекіт вилітав з них; корч унизу, під кручею, уже затінений, випручував над водою покручене коріння…

І враз усе змінилося, мовби з-під тих ще далеких вітрил вирвались тугі клубки вітру, звихрились над водою, збурили її, прошелестіли в деревах і травах… Лелеки зірвалися летіти, а вітер заламував крила, не пускав у небо. Хвиля перехлюпнула через косу, злизала її чисту білість, і вже зник, потонув у річці меч, а залишилась тільки вузька смуга мокрого ріску. Корч захитався у воді, знесилено відбиваючись від хвиль, а вони все накочувались, накочувались… Вітер… Вітер… А може, то тільки видалося Роськові? Хотів упевнитись, бо звівся на коліна, широко розкинув руки, щоб і його зачепив отой розгонистий струмінь, зрушив з місця. Але ні, нічого не відчув, навіть легкого поруху.

То що ж то була за сила, яка збурювала річку, розгойдувала дерева, заламувала крила лелек?

Не вітер, ні. Бо хіба ж міг він минути оцю високу кручу, пробігти лише низом, між берегами, і в безсиллі зачахнути десь у хащах верболозів та очеретів? А може, й справді усе це йому привиділось від довгого і пильного вичікування та вистежування?

Ще вдосвіта заліг він на високому березі, що стрімчаком навис над водою, серед густих, ніким не потолочених трав. Затаївся, виважував кожен рух, щоб жодна травинка не здригнулася, щоб чужинський вивідувач не помітив його. Тільки очі мовби жили окремо, самі по собі, чіпко й прискіпливо видивлялись на навколишність, а найпильніше у верхів’я річки.

Щоразу, коли його погляд наштовхувався на далеку смугу лісів, куди вгонилася гострим жалом річка, жаринка тривоги спалахувала в грудях і рука мимоволі стискала руків’я короткого меча… Саме звідти, з верхів’я ріки, можна було чекати небезпеки, несподіваної і навальної. Десь у тих далеких лісах, серед боліт, жили племена, які вміли скрадатися нечутно, мов духи. Час від часу вони виходили до води. Захмелілі від простору й роздолля, розкладали вогнища, стрибали навколо них і гуртом скрикували щось. Ці їхні крики линули над річкою, билися об круті береги, долітали до селища. Тоді його жителі залишали всі свої справи, брали до рук зброю, виходили на кручу і мовчки дивилися на далекі вогні…

Бувало, що лісові пришельці помічали їх, теж підходили до води і знову кричали усі одним гуком, але тепер уже щось погрозливе, й вимахували замашними палицями, націлювалися з луків. Дехто з них у нетерплячці войовничого запалу випускав стріли, але вони не долітали навіть до середини річки, і вода поглинала їх без сліду.

Найчастіше все і закінчувалось погрозами та викрикуванням. Мовби впевнившись у незворушності й нелякливості селищан, лісові люди ще якийсь день чи два освітлювали вогнями річку, хлюпались у її водах, а потім, ніби втішивши свою дику вдачу погрозами та шумом хвиль, зникали в хащах і трясовинах. Тільки залишались після них на зелених луках чорні пропалини від вогнищ. Наче темні очі мороку, вп’ялися вони у землю, сонце випалює — не випалить, дощі вимивають — не вимиють.

Аж поки не запорошить їх снігом, а потім весняна вода не викрутить, не забере з собою.

Та не завжди ті вихідці з хащ зникали безслідно. Під прихистком ночі підкрадались до самого селища. Без жодного звуку з’являлися вони біля хиж, хапали дітей і жінок, вражали стрілами чоловіків. Тоді зчинялися то в одному кінці, то в іншому запеклі січі, мов чорні вихори закручувались у ночі. Селищани боронилися люто й відважно, і нападники не витримували ударів їхніх залізних мечів та довгих списів, перегукуючись пронизливими голосами, тікали до лісу. Тільки тріск гілок та волання полонеників виказували шлях їхньої втечі. Переслідували викрадачів затято, але іноді такі погоні закінчувалися нічим. Лісові люди знали усі стежки й схованки, там були їхні боги і духи, які боронили їх, заводили переслідувачів у такі хащі, що вони могли загинути. Боги лісових людей перегороджували їм шлях то купою колод, то проваллям або драговиною, попереджували моторошним виттям, висікали на верхів’ях дерев синій вогонь…

Якщо ж знаходився сміливець, який не зважав на всі ці застереження і мечем розчищав дорогу, вогонь падав донизу, і в його спалахах згоряли всі… Ніхто не наважувався кидати виклик чужинським богам. Тому, мабуть, марність переслідування і не викликала розпачу, бо ж що вони могли вдіяти супроти невідомої сили, яка таїться в кожному дереві, в кожному болоті й урвищі.

Суворість життя селищан, постійне очікування небезпеки не залишали місця для розпачу й зневіри, тільки щоразу після такого нападу гризла воїнів невідомість, бо ніхто не знав, чия хижа залишилася порожньою, чию милу ладу чи дитину поглинули хащі.

Після січі й погоні воїни ніколи не поверталися відразу. На краю селища, не від річки, а від лісу, ріс Перунів дуб. Так називали його, бо грізний бог залишив на ньому свій жорстокий знак. Ударом вогненної стріли пробив він його стовбур зверху донизу. Сталося то давно, не за пам’яті тих, хто нині живе.

Давно Перун кидав свої стріли, так давно, що ніхто й не знав, що це за знак. Може, гнівався він на людей, може, од ворогів боронив, а може, змагався з чужинськими богами? Може, про це щось відомо віщунові, який не знати й відколи живе у печері під дубом. Але хто наважиться випитувати у нього про наміри богів? Про це навіть подумати ніхто не насмілиться.

Віщун має велику силу, він здатний зупинити вітер, скрутити усі його довгі невидимі віхті в один клубок і кинути так, що він валитиме дерева, зриватиме з хиж дахи, виб’є до самого дна яму в річці, й вода крутитиметься по краях з шаленою швидкістю, аж поки не вирветься, зіпнеться стовпом і, закручуючись внизу білим вихором, витікатиме через заплави, луки та ліси кудись у безвість…

Росько навіть подумки боявся наблизитись до Перунового дуба, не кажучи вже про печеру віщуна.

Це був підсвідомий страх. Навіть не страх, а тривога, що охоплювала його щоразу, коли він сам чи з хлопчаками опинявся неподалік від житла віщуна.

Тривога виникала нізвідки, може, виростала з нього самого чи з хмар, дерев, трави. Але відчуття це було таке сильне, таке непереборне і незрозуміле, що він зупинявся, тільки уздрівши пробитий блискавицею дуб, і мимоволі задкував, водночас шукаючи захистку. Росько помічав, що таке відчуття охоплює не лише його, не лише таких, як він, а й дорослих чоловіків. І кожного стримував не тільки страх перед невідомою карою, не тільки зустріч з віщуном, а щось інше, щось сильніше. Але що може бути сильніше за страх?

Росько тоді не дошукувався відповіді на це запитання. Та й зріло воно в ньому без слів, то душа його жадала знати… Уже потім дізнався, потім… Дізнався, що то кожного зупиняв страх не за себе, а кожен боявся своїм приходом, несподіваною появою порушити святість місця, стати просто так перед богом і завадити віщунові, який у цей час, може, благає милосердя в нього для всього роду. А його закони забороняли наближатися до цього місця, звертатися першим до того, хто приносить їм жертви, хто віщує їхніми вустами про те, що чекає родовичів завтра…

Росько порушив цей закон. Порушив і був покараний. Вороги забрали неньку і сестричку…

— Куди ти… там смерть!.. Зупинись, не гніви богів!

Це був віщун. Тільки тепер Росько помітив, що стоїть біля Перунового дуба, у володінні грізного віщуна. При згадці про гнів богів він випустив з рук палицю і впав ниць на землю. Вона була вогка й холодна, але хлопець не відчував того, бо розпач краяв серце, бо страх перед богами і тим, хто приносить їм жертви, відібрав усі сили.

Повз нього до лісу, важко дихаючи, пробігли воїни їхнього роду. Вигупування їхніх кроків ще довго чув Росько. Земля гула від тупоту людських ніг, немовби під ними була порожнеча. Здавалося, обіпреться зараз руками, натисне, і земля провалиться під ним…

Здалеку, приглушені деревами, долинули бойові вигуки, розпачливі жіночі зойки. Росько стрепенувся, підвів голову, та відразу ж і опустив, бо віщун глянув на нього й щось промовив уривчасто й погрозливо.

Воїни повернулися не скоро. Уже прибилася донизу нічна темінь, розповзлася попід кущі та у виярки, уже і вітер стих, погнав важкі хмари з дощем туди, де мало сходити сонце, мовби перегороджуючи йому шлях.

Росько почув ходу воїнів, які поверталися, і уже ніяка сила, ніякі заборони віщуна не могли змусити його сидіти непорушно на землі. Підхопився, протер долонями очі, мовби від того вони мали б стати зіркішими, ступив раз, ще і ще назустріч.

Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.

Йшли тісним гуртом, але Росько помітив, що це були самі чоловіки, жодної жіночої постаті, жодної, тільки озброєні чоловіки. На схрещених списах несли поранених чи порубаних. Обличчя у них були темні, мовби накрила їх нічна чорнота.

Матері не було, її не відбили у тих лихих людей, і вона вже ніколи не повернеться з лісів. Звідти ніхто ніколи не повертався. І від усвідомлення цього в Роськових грудях наростав такий важкий і розпачливий крик, що він аж похитнувся. Очі його зустрілися з поглядом віщуна, твердим, владним і водночас якимсь жалібним, хлопець крізь зціплені зуби лише тихо вимовив:

— Мамо… мамо!..

Віщун повернувся до воїнів, помахом руки зупинив їх і показав:

— До дуба… до дуба!..

Воїни сходились до Перунового дуба, тісно всідалися круг нього. Тільки віщун і Росько стояли віддалік, але на них ніхто не зважав.

Ось воїни оточили Перунів дуб, усілися пліч-о-пліч, лише списи та мечі стриміли над ними. Усе це діялось у настороженому мовчанні. Росько не впізнавав чоловіків, яких щодня зустрічав у селищі і які брали його з собою на полювання, на риболовлю, вчили ставити сильця на звіра і птаха, ступати нечутно, скрадатися непомітно. Хотіли зробити його добрим воїном роду. А стати ним дуже важко: треба бути сильним і витривалим, битися мечем, кидати списа і влучно стріляти з лука.

І нехай поки що Росько б’ється дерев’яним мечем, кидає замість списа довгу тичку і стріляє не з бойового лука, жоден з його ровесників не зрівняється з ним у цьому. Не раз ловив він схвальні погляди дорослих. Він і справді переважав своїх ровесників силою й спритністю. Росько — добрий вивідувач, уміє розрізняти звірині сліди, помітити ледь видний відбиток людської ноги. Навіть може сказати, яка та людина на зріст, поспішала вона чи йшла спокійно, втомлена чи сповнена сил. У нього міцні ноги, і він може йти від сходу сонця до заходу. Йтиме без спочинку, тільки треба двічі напитись води. Ось і зараз, коли б його послали, він вистежив би тих викрадачів, може поклястися богами, що вистежить. Нехай тільки накажуть…

Та на нього ніхто не звертав уваги. В усіх такі відчужені й непривітні обличчя, якби не оцей дуб і віщун, то Роськові здалося б, що він потрапив до зовсім незнайомих людей.

Нарешті з-поміж воїнів підводиться старійшина Родь. Він повертається до віщуна і здіймає над собою спис. З його широких грудей вихоплюється хриплий крик, не погрозливий і войовничий, а мовби благаючий.

Віщун простягає перед собою руки і йде до дуба. Воїни розступаються перед ним, збиваються ще тісніше. Віщун опускається на коліна, притуляє губи до стовбура, і десь угорі з чорної обсмаленої розколини дуба вилітає сильний і чистий звук.

Почувши його, воїни заворушилися, легенький схвальний гул прокотився між ними. Той звук був добрим знаком, його сила і дзвінкість свідчили, що боги не гніваються на їхній рід, що жахлива ніч минула і більше не повернеться. Тож хіба можна стримати радість, тож хіба не вимовлять вуста подяку богам, милостивим до їхнього роду?

Тільки Росько стояв самотній і забутий. Той божий знак мовби не досяг його слуху, нічого не зворушив у його душі, не було там ні вдячності, ні полегшення. Хоча й жевріло в ній невиразне сподівання, що ось зараз воїни побачать його, кволого і нещасного, схоплять зброю й підуть у лісові нетрі, знайдуть і відіб’ють матір та сестричку…

Він би віддячив їм усім, день і ніч полював би на звіра, ніщо його не зупинило б, ні дощ, ні вітер. Багато б приніс дичини, наловив би і риби, а мати підсмажила б у хижі, на вогнищі. А може, розпалили б і надворі, біля хижі, щоб шугало вище дерев, щоб у всіх пожадливо тремтіли ніздрі від запаху смаженої дичини. Чоловіки, жінки й діти, навіть немічні діди сиділи б круг вогнища й чекали на пригощення. Нехай би всі бачили, який Росько вдачливий мисливець… Мати роздавала б кожному великий шмат м’яса… Богам він теж приніс би жертву… Та не посмів уголос вимовити ці думки Росько.

Біля дуба знову все затихло. Старійшина поклав руку на плече воїну, який сидів біля нього, той своєму сусідові. Так клали воїни руки на плечі один одному, аж поки тому, який сидів скраю, уже не було кому покласти руку. Тоді він посидів якусь мить нерухомо, заплющивши очі, мовби дослухаючись до чогось у собі. Легенько хитнувся в один бік, у другий, а потім підвівся, залишив на землі меч і, широко, легко ступаючи, подався до селища. Росько знав навіщо: воїни роду послали його дізнатись, кого цієї ночі не стало в хижах. Його було послано по лихі вісті, і ніхто не відав, на кого вони впадуть, чиї плечі зігнуться від горя. Але хтось мусив піти, і вибір випав на того воїна.

Коли він повернувся, усі опустили голови, щоб передчасно не побачити гіркого присуду. Посланець нахилився до найближчого воїна й тихо вимовив слова. Коли вони дійшли до старійшини, той підвівсь і подивився туди, де стояв Росько. Тоді всі воїни теж звелися на ноги й звернули погляди на хлопця.

Старійшина міцніше стис списа, навіщось махнув ним вгору-вниз і рушив до Роська. Йшов повільно, важко переставляючи ноги. Росько дивився на нього зляканими очима, і йому дуже хотілося, щоб той не дійшов до нього. Відчував, що тремтять губи, але нічого не міг вдіяти і притулив руку до рота. Сльоза скотилася по щоці, й земля гойднулася під ногами. Це вже був вияв слабості.

Старійшина невдоволено супив густі брови. Прискорив кроки. Наблизивсь і поклав на плече йому руку. Росько всім тілом припав до неї. І йому здалося, ніби рука старійшини легенько стисла його плече.

Справді, то йому тільки здалось, бо голос старійшини звучав твердо, суворо:

— Рід не забуде тебе… Кожен з цих чоловіків буде тобі батьком… У кожній хижі ти знайдеш кусень коржа, ковток води і тепло вогнища…

Старійшина говорив неголосно, повільно й чітко вимовляючи кожне слово. І звертався тільки до Роська, не питаючи згоди у воїнів, не шукаючи у них підтримки чи підтвердження своїх слів. Його вустами промовляв давній покон[1] племені. З давніх часів так велося, що рід брав під свій захист того, хто залишався одинаком, хто ще не ввійшов у силу, щоб прогодувати себе. Так велося здавна, і ніхто не міг відступити від цього покону: ні старійшина, ні віщун, ні жоден з чоловіків роду.

Старійшина подумав і додав:

— Ти можеш називати мене дядько Родь… Я сам учитиму тебе… Ти станеш воїном і мисливцем… Двері моєї хижі відчинені для тебе завжди…

Серед воїнів слова старійшини викликали схвальні вигуки, вони підійшли ближче, кожен хотів поплескати по плечу того, кого взяв під свій захист старійшина роду. Це була велика честь, і серце Роська сповнилось гордістю. На якусь мить забулися жахи сьогоднішньої ночі, і він усміхнувся. Не знаючи, як виказати свою пошану і вдячність, нахилився і подолом сорочки витер піхви меча, що висів на поясі старійшини. Меч був великий і важкий, діставав мало не до самісінької землі. Він попросить, щоб старійшина і йому викував такого ж…

Тепер ніхто не посміє образити Роська, тепер ловитиме рибу і полюватиме в найкращих місцях, скрізь, де йому заманеться, і ніхто, навіть княжий посадник, не заборонить.

Віщун теж чув слова старійшини, але не підійшов до гурту, тільки дивився на хлопця незмигно. Не було в тому погляді ні схвалення, ні жалю, лише загадковість. А може, дивився і не на нього, але все ж його погляд бентежив Роська.

Уже коли старійшина намірився рушити до селища, віщун знову нахилився до дуба, припав губами до його стовбура, і дзвінкий звук полинув догори. Торкнувся одним краєм Роськової душі, і йому здалося, ніби той звук народився в ньому. Він навіть притулив руку до грудей, мовби сподіваючись відчути його напружене тремтіння.

А віщун усе видмухував звуки, обличчя і шия у нього почервоніли. Розбуджений цими звуками, десь з верхів’я дуба вихопився кібець, закружляв над людьми, широко розпростерши крила.

— Це боги подали знак, — віщун підвівся і обернувсь до гурту. — Це добрий знак! Боги схвалюють твої слова, старійшино Родь. Вони помітили цього хлопця і подали знак. Дивіться і пам’ятайте усі,— віщун простяг руку й показав на хижого птаха. — Це воля богів…

Росько стежив за кібцем наляканими очима, йому хотілося, щоб птах швидше полетів. Нехай летить, поки віщун не викликав ще якихось духів. Роськові незрозумілими були слова віщуна, і він ніяк не міг второпати, чому всі так захоплено дивляться на нього. І того кібця хлопець сприймав не як живого птаха, що його можна й поцілити стрілою, а як породження духа. І створив його віщун з чистих звуків, які невідомо звідки виникали.

Птах кружляв над ними, то піднімаючись високо в небо, то падаючи так низько, що Росько бачив кругле око, в якому клекотіла темна лють. Зник кібець так само раптово, як і з’явився, — грудкою впав у гущавину дуба, тільки сухий торішній листок зірвався з дерева, погойдався-погойдався і ліг біля Роськових ніг. Той аж відсахнувся: «А може, це кібець став уже сухим і жовтим листком? Може, так зробив віщун?..»

Глянув на дядька Родя і помітив, що той теж збентежено дивиться на дубовий листок. Росько мимоволі притулився до нього. Старійшина перевів погляд на хлопця, упівголоса промовив::

— Велику силу має віщун нашого роду… Ходімо, ходімо, хлопче, нехай розмовляє з богами…

За річкою, далекими лісами вистромив довгі червоні списи бог сонця. Він піднімав ними небо все вище й вище. І в сині розколини звідти на землю лилося світло. Річка, дерева, листя, трави вбирали його в себе

— і навкруг відразу виднішало. Світло наближалося і до них. Роськові хотілося підставити під нього долоні, відчути ту мить, коли воно вдариться об них і розіб’ється на сяючі бризки.

Дядько Родь поклав йому на плече руку, легенько підштовхнув, і він слухняно пішов до селища. Віщун щось вигукнув їм услід, але страх у Роська вже минув, відчував позаду дихання старійшини… І все ж мимоволі прискорював ходу.

Від цього дня він майже не відходив од дядька Родя. Ніч, коли лісові люди забрали з собою матір і сестричку, потроху забувалась, її заступали собою інші дні й ночі. Інколи хлопцеві здавалося, що тієї ночі й зовсім не було, що все те сталося не з ним. Та й ніхто не нагадував йому про ту ніч. Тільки віщун… Ні, він не промовив до Роська жодного слова, навіть не наближався до хлопця, але його погляд дедалі частіше зупинявся на ньому. Він був прискіпливий і мовби оцінюючий. І сховатись від нього не було куди, переслідував скрізь. І наче притягував до себе, кудись кликав і манив. Але куди, Росько не знав. Це викликало в душі хлопця неспокій і збентеження.

Інколи його охоплювало відчуття, що поруч з ним хтось є, невидимий, легкий, з нечутною ходою. Коли він різко зупинявся, той невидимий налітав на нього і дихав у потилицю тепло й часто. «Може, віщун приставив до мене якогось духа?» — жахався хлопець. І позбутися його ніяк не вдавалося. Росько уже пробував. Цього його навчала ще мати, він знав, що треба йти берегом, йти, ні на що не зважаючи, а потім стрибнути у річку. Дух за тобою не поженеться, у воду не пірне, бо ж легкий, от і сидітиме, чекатиме на суші. А ти собі під водою пливи-пливи, потім тихесенько виберись на берег і чимдуж тікай від того місця, де залишився дух. А найкраще — взяти очеретину, залізти у воду, виставити її й дихати. Дух, хоч і примітить твою схованку, але довго не витримає, бо страшенно не любить залишатися самотнім. Пройде мимо людина, птах пролетить, звір пробіжить, дух і подасться за кимось. Йому ж однаково, тільки аби жива душа була…

Якщо хлопцеві вдавалося позбутися свого невидимого супутника, то почував себе таким хитруном і сміливцем, що не міг стримати усмішки. Але хвалив себе подумки, бо духи не люблять, коли над ними глузують. У такі дні він особливо стерігся, щоб не потрапити на очі віщуна. Коли той з’являвся у селищі, то боявся навіть глянути в його бік. Від усієї високої худої постаті, довгих кістлявих рук, якогось всевидющого погляду віяло загадковістю й відлюдькуватістю. Був не схожий на жителів селища ні з вигляду, ні мовою. Коли змагався із злими духами чи справляв тризну, то з його грудей вилітали слова, яких майже ніхто не розумів. Нічого не вимагав від жителів, навіть полотна собі на вдяганку. Це було тим більш дивно, що з’являвся перед людьми у довгій чистій сорочці.

Віщун нічого не мав від них, але служив родові віддано й покірливо, нікому не відмовляв у проханні вигнати з хижі злих духів, випросити у богів прихильності та ласки у своїх справах, а може, й кари відступникові від звичаїв свого племені.

Мало кому випадала нагода побувати в житлі віщуна, де під землею хоронив він бога. Але усі, хто хоч раз заглянув у його житло, виповзали звідти нажахані й безмовні. Та, видно, не могли довго відмовчуватись, носити в собі страшні видива тієї печери. Якась сила нуртувала в них, бо оповідали родичам, сусідам, що вигляд Перун має грізний і войовничий. І вгруз він нібито по пояс у землю, а погляд його очей такий іскрометний, що видається, наче ось-ось з них полетять блискавиці. Тільки ворухнись, тільки не схили покірливо голову — враз вдарить у груди і спопелить. Ніхто не міг витримати того страхітливого погляду, не народився ще в їхньому роду такий зухвалець.

Хоч бачити нікому не випадало, але дехто наважувався твердити, що в ніч, коли боги розбивають небо і кидають його уламки на землю, віщун, щоб вони не впали на селище, йде на річку, щоб ублагати Перуна, напуває його кров’ю тварин… Як він на них полює, чим приманює, невідомо, але вхід до печери перепиняли величезні оленячі роги, а всередині вся долівка була вистелена вовчими та ведмежими шкурами. І дух там від цього такий важкий, що голова наморочиться і ноги не тримають зайшлу людину.

Кожен із селищан знав, що бог сам вибирає собі жертву й поживу, а віщун тільки виконавець його волі. Рід поклав на нього всі свої надії, всі свої сподівання, звірявся в усьому. Тільки йому одному було відомо, яку жертву вимагають боги, тож нехай здобуває її будь-яким способом, у будь-якому місці, в небі чи на землі, на волі чи в лісі… І тому, коли в селищі раптом зникав собака, то всі вдавали, що його взагалі не було, ніхто навіть натяком не насмілювався запідозрити в чомусь віщуна. У грімкотливі ночі собаки тулилися до людського житла й стиха скавучали. Не вили, не гарчали загрозливо, а тільки скиглили приречено й тихо, відчуваючи незрозумілу тривогу та невідворотну небезпеку.

Роськові теж у такі ночі було лячно. Його порожня хижка наповнювалась шемранням, нерозбірливими звуками, що перекочувалися по долівці, залягали в темних кутках, скупчувалися під дошками, на яких він скоцюрблювався. Міцно заплющував очі, гадаючи, що так стане непомітним, але звуки повнішали, ставали мовби довгими м’якими пальцями, які обмацували усе в хижці, непомітно підбиралися до нього, тицяли в боки, в очі. Його починало дрібно, нестримно тіпати. Не витримував, схоплювався, видирався з тих чіпких пальців, відмахувався від тих доторків, бурмотів тремтячими губами: «Цур вам… цур вам!.. Не чіпайте мене!..» Кидався до вогнища, що блимало жаринками, і, хапаючи ротом повітря, роздмухував їх. Добрий дух вогню прокидався, зводився на весь свій великий зріст, вимахував сильними руками, помічав нажаханого Роська і накидав на нього своє світле корзно. Воно було невагоме й тепле.

Злі духи відразу одступали, ховалися, бо вогонь обпікав їм руки. Росько, підібравши ноги, присувався до нього близько-близько, дивився невідривно, благаючи доброго духа не засинати, бо йому так лячно й самотньо. І з тремтливого пломеня вогню йому всміхнулися ледь видимі добрі очі…

Серце Роськове забилося дужче, а вуста здивовано розкрилися і тихий радісний скрик зірвався з них… Ті очі були такі знайомі, такі рідні, що він не стримався й покликав:

— Мамо, мамо… ідіть сюди, до мене!.. Це я, Росько… Виходьте з того вогню… там же вам пече… А мені так холодно без… — Він не закінчив, бо двері легко розчинилися, і вологий вітер наповнив хижку.

Вогонь пригас, немов хтось накрив його великою долонею. Разом з вогнем зникли і очі.

— Мамо… — хотів покликати Росько, але крик завмер у грудях, бо на порозі нечутно з’явилася висока біла постать. За спиною у неї спалахували блискавиці і з шипінням згасали в струменях води.

«Він шукає жертву богам!..» — Росько з жахом дивився на віщуна. Йому хотілося кричати, благати про помилування, але не міг ворухнути язиком, не знаходив слів, наче позабував їх. Не відриваючи од віщуна погляду, позадкував, аж поки не притиснувся до лави біля віконця. Охопив руками ніжку, заторгав, сам не знав навіщо, може, гадав, що дерево оживе і оборонить його.

У хижі знов потемніло, вогонь зовсім заплющив очі, і тому біла постать виднілася особливо виразно й чітко. Ось вона хитнулась і рушила до Роська. Віщун ішов легко, невагомо, немовби не ступав, а тільки торкався ногами долівки. Хлопець хотів відсунутися ще далі, але намацав рукою стіну, щілину між колодами, затопкану мохом. Пальцями, якими ще тільки й міг ворушити, висмикнув жмут, із шпарини з зловісним посвистом вихопився вітер, подзьобав лице дрібними краплями дощу. І в ту ж мить відчув на своїй голові руку. Сахнувся, хотів скинути, але його зупинив голос;

— Це ти кликав матір? Я почув тебе, бо твій голос був наповнений болем і розпачем… Підведись, не бійся мене! Іди за мною!.. — Слова звучали тихо й лагідно, мов дзюркотів струмок у літню спеку. Росько відштовхнувся од стіни хижі, легко звівся і, обережно ступаючи, пішов за віщуном.

Той підвів його до вогнища, в якому теплів тільки попіл, змахнув над ним широкими рукавами, щось кинув туди, і полум’я з тріскотнявою, загорнуте у зелений дим, шугонуло вгору. Різкий запах густо вдарив у обличчя, але Росько навіть не відхилився, не заплющив очі.

Від його скутості й страху не залишилося і знаку. Інше почуття заволоділо ним, охопило так владно, що приглушило грізний гук буревію за стінами, моторошність від появи віщуна. Він був здивований і вражений. І здивування це було викликане не тим, що віщун оживив помахом руки вогонь. Зовсім ні, до цього Росько був підготований, бо ніколи не сумнівався у всесиллі того, хто знається з богами. І не на вогонь дивився, а його увагу привернув одяг віщуна. Росько міг поклястися усіма богами, що надворі шмагає землю крутий вітер, а трави й дерева полоще дощ, ось іще його обличчя холодять краплини, що впали крізь шпарину в стіні, а сорочка на віщунові зовсім суха. Це було так неправдоподібно, навіть неймовірно, що Росько не стримався й легенько доторкнувся до неї.

Сорочка справді була суха й тепла, немов віщун довго стояв і вигрівався біля вогнища. І хоч як непомітно Росько намагався перевірити це, віщун помітив його рух і трохи відхилився, пересмикнув плечима. Хлопцеві здалося, що він посміхнувся. Але якщо це була й справді посмішка, то вона не дуже пом’якшила його різкі, загострені риси обличчя. Майже не розтуляючи губи, він промовив:

— Боги захищають моє тіло од вогню й води, бо я шукаю їм жертву…

Дивно, але ці страшні слова, які підтверджували Роськові здогади, зовсім не злякали його. Навіть насмілився кивнути головою на знак згоди, аякже, мовляв, боги полюбляють жертви і хтось мусить їх шукати. Якщо ж жертви не буде, то Перун розгнівається на їхній рід…

Віщун нахилився і вп’явся у його очі пронизливим поглядом:

— Ти пам’ятаєш знак богів? Ти мусиш теж шукати їм жертву, — він шепотів, а Роськові здавалося, що слова лунають громом. Дивився невідривно на віщуна, не мав сили одвести погляду. — Ти принесеш богам жертву… Вони вказали мені на тебе… Пішли хутчій, хутчій!..

Він схопив Роська за руку і майже силоміць виволік з хижі. Повів кудись у ніч, крізь блискавиці й громи. Від кожного спалаху й удару хлопець здригався усім тілом, але покірливо ступав за віщуном. У того в руках звідкись з’явилися лук і стріла. Росько відзначив це зовсім байдуже, його уже ніщо не дивувало.

Важко було зрозуміти, як вдається віщунові вибирати шлях у збуренні вітру, води, клубків чорної пітьми… Якісь слова, нерозбірливі й уривчасті, долітали до Роська. Не міг визначити, звідки вони долітають, хто їх народжує, чи губи віщуна, чи, може, земля й усе, що на ній у цю мить б’ється і вирує. То дерево розчахнеться, біло, оголено зблисне у темряві, німий зойк вчується хлопцеві, зіщулиться він у чеканні удару. Або вода підмиє крутий схил, і поповзе він кудись вниз, у невидиме провалля, яке, може, й утворилося цієї ночі…

І утихомирити, умилостивити гнів богів під силу тільки віщунові. А ще й Роську… Недарма ж віщун прийшов до нього в таку грізну пору, взяв із собою шукати жертву… І хлопець глянув на себе мовби збоку, здалося, ніби хтось сторонній, безтілесний стежить за ним. Це відчуття було дивним, але страху не ночував. Здогадувався, що це боги дивляться на нього і подають добрий знак, заохочують до пошуків… І це надало йому впевненості, вселило в серце мужність і поривання.

Росько наздогнав віщуна, який увійшов у ліс. Але це тільки так видалося йому, бо віщун занурився у темну хвилюючу воду, яка не текла вниз, не розплескувалась навсібіч, а вирувала на одному місці, вбираючи в себе дощові струмені. Якби не білий одяг, то Росько загубив би віщуна серед дерев і гущавини. Наздогнав його, йшов близько, майже наступаючи йому на п’яти. Віщун кілька разів глянув на нього підбадьорююче. Та уже наступної миті погляд його наливався такою гостротою, що, здавалося, пронизував наскрізь дерева. Росько переймався цією затятістю, відчував, як усе тіло наповнюється невситимою жадобою швидше, швидше знайти жертву. І якщо в його малій душі підсвідомо ще жевріли крихти жалю до живої істоти, смерть якої була на вістрі віщунової стріли, то тепер вони розвіялись.

Грізно й застережливо гудів ліс, повнився низьким та густим посвистом. Він наливався у вуха, відгороджував од світу, застеляв шлях колючками. Інколи вітер налітав з такою силою, що вони зупинялися, віщун обертався до Роська, біла борода кошлатилась, обліплювала лице, тільки палахкотіли вогники очей. Змахуючи луком, він гукав:

— Це злі духи нас не пускають!.. Вони бояться нашої жертви. Хутчій, хутчій, Росько-о-о!

Його голос підбадьорював хлопця, він плечем підтримував худе тіло віщуна, чуючи над вухом його хрипке дихання. Отак відпочиваючи, тримаючись один за одного, вони добралися до Оленячої галявини. Тут були звірі, багато звірів. Їхні ніздрі відразу це визначили…

Перун недарма вивів їх сюди. Він хотів жертву з цієї галявини. Ось його могутня рука метнула стрілу, яка спалила темряву, і вони побачили сарну.

Віщун і Росько впали в траву, не відводячи погляду від того місця, де стояла тварина. Блискавиця згасла, і вони мусили б повзти до неї, повзти й відшукувати місце на її тілі, щоб вразити. А вони застигли на місці. Ні, не страх зупинив їх, і не жаль скупав їхні рухи. Що ж могло стримати їх у жаданні здобути грізному богові жертву? Може, котрийсь із них помітив підступний зблиск ворожого меча? Це б їх менше здивувало, ніж те, що вони побачили. Сарна паслася. Вона не звертала ніякої уваги ні на громовиння, від якого тремтіла під нею земля, ні на сліпучі сяйва, що палили листя на деревах. Ні на воду, якій не було зупину ні в небі, ні на землі.

Кожна жива істота шукає захисту від грому та блискавиць, прагне стати непомітною для богів, щоб уникнути їхнього гніву, не потрапити під удар їхніх стріл. Але ж ось, перед їхніми очима, серед грімотливої ночі пасеться сарна… Це — дивина, розгадка якої була не під силу сивобородому віщунові. Це внесло розлад і непевність у звичайний плин його думок та вчинків. Не вперше, виконуючи волю богів, бродив нетрями у пошуках жертви. Ох, скільки довелося йому виходити, скільки натерпітись у холод та задуху… Ніхто не знає, як болять у негоду старі кістки, ніхто, навіть Перун. Бо й стогін приглушений не проб’ється з вуст. Хіба що подумки поскаржиться сам собі, щоб і бог не почув. Нікому поскаржитись, уже давно серце вигупує в грудях рівно, спокійно. Ніхто не змусить битися швидше… Ніщо, навіть спогади про білоголове хлопча… Воно бігло назустріч, тулилося до грудей і тепло дихало йому в шию… Ні, не було того, димом пожеж і далеких літ заткалося. То було не з ним, він — божа людина, він служить вищим силам, і нема в його серці місця жалю й сльозам, нема місця спогадам…

Тільки іноді прокинеться серед ночі від тоненького крику: «Неньо-о-о-о!» Прокидався і не знав, що робити, звертатися за розрадою до бога чи й самому крикнути. В такі миті йому здавалося, що він увесь вік кудись ішов, ішов, а ось тепер зупинився й не знав, куди далі прямувати. Може, й цієї ночі покликав його той зболений скрик, привів у селище, відчинив двері хижі, де й побачив нажахане білоголове хлопченя?

Ось воно лежить поруч, беззахисні душа і тіло його… Віщун мимоволі поклав руку хлопцеві на плече, хотів прикрити від дощу та вітру. Росько ворухнувся, здивовано глянув на нього:

— Стріляйте!.. Вона йде до нас, стріляйте!..

Віщун заперечливо похитав головою. Не знав, пускати стрілу чи стримати руку. Його дивувала поведінка тварини, яка ходила по галявині, переступаючи тоненькими ніжками, інколи вона витягувала шию і зривала з кущів мокрі листки. Жертва не передчуває своєї смерті, то чи буде вона угодна богам, чи приймуть вони її. Може, боги самі оберігають її? Тим більше, що блискавиці подаленіли, темінь напливла на галявину, і тільки легкою тінню на ній гарцювала безтурботна сарна…

Росько знову ворухнувся, подививсь на віщуна нерозуміюче. «Може, в нього ослабли руки і йому носила натягнути тятиву?» Торкнувся стріли, краплі дощу впали на руку, чомусь видалися холодними і злими. Вгамовуючи його нетерпіння, віщун промовив:

— Я не чую голосу богів. — Повернув голову в один бік, потім в інший. — Мій слух ловить тільки громи, стогін дерев, мої ніздрі чують тільки запах розмитої землі, відчахнутих гілок та чистої трави…

А де запах крові жертви? Боги мовчать…

Його суворий голос нагадав Роськові, що вони не прості мисливці, що привела їх сюди воля богів. І що з ними може вести мову тільки оцей сивобородий чоловік. А він ще унот безжурний, рід від нього ніякої користі не має.

Віщун раптом здригнувся всім тілом, звівся на коліна, простяг догори руки і щось забурмотів. Голос його то глухнув, аж клекотіло в горлі, мовби хапав розкритим ротом дощову воду, то уривався від пронизливих вигуків. А очі незмигно вп’ялися у сарну. Здавалося, і Роськові уже того хотілося, що від цих скриків вона насторожиться і майне в гущавину, втікаючи від смерті. Але ні, кружляла й кружляла по галявині, поїдала траву, мовби гроза налила її таким смаком, що ніяка небезпека не могла відігнати.

Сарна то віддалялася від них, губилась у темряві, і щоразу Роськові здавалося, що вона зникла, то підходила зовсім близько, і він бачив у коротких спалахах блискавиць, як стікає з її губів зелена піна… Дрібно перебирала ногами, притупувала копитцями, мовби підганяючи сама себе. Та була в цій поспішливості приреченість, неминучість загибелі… Це відкрилося Роську враз, передчуття визріло в ньому так раптово й сильно, що, забувши про страх перед віщуном, він шарпнув того за сорочку і, стримуючи тремтіння, видихнув:

— Пускай стрілу… боги велять!

І в цей час блискавиця вдарила зовсім поруч, розітнула чорноту ночі. Росько побачив віщуна. Стояв, відхилившись назад, натягував лук. Рукав сорочки закотився аж до плеча, і на худій довгій руці напнулись товсті м’язи…

— Швидше, швидше! Нехай швидше вона вмре… Вона жертва богам!.. — ледь чутно шепотів, і дощові краплі вмивали його лице, відпирхувався, ковтав їх, відчуваючи солоний присмак. Свиснула стріла…

А потім, що було потім?.. Запам’яталося нетривко, уривками. Коли згадував, то почувався, мов біг через весняну річку по крижинах. Ступає по них, а вони випорскують з-під ніг, і страх проймає все тіло. Вернутися б на твердь, але щось штовхає далі й далі, кудись хочеться добігти…

Отак і з тією ніччю жертвоприношення… Тремтить вогник світильника, вихоплює з пітьми товсті червоні губи, вишкірені у німій погрозі зуби, вибалушені у невситимому гніві очі… Забути б, забути б їх, а не може. Страшні очі, якась незбагненна сила таїться в них, приманює і щось обіцяє. Бони підкоряють і водночас наповнюють упевненістю. А ще здається, що ось зараз вони оживуть… Але що тоді станеться, Росько не знає.