Родовичі

БОЙОВИЙ КЛИЧ РОДУ ОГНИЩАН

Селище зустріло Роська сторожкою тишею. Інколи увірветься в неї тупіт копит, промчить на запаленому коні котрийсь із огнищан, здибить його біля свого дворища, сам теж задиханий і стривожений. Та забіжить до хижі, вхопить щита й списа — і уже хода тверда, впевнена, а вигляд рішучий. Ще озирнеться, махне рукою своїй ладі, яка стоїть на порозі й пригортає до себе малих чад, і подасться до річки…

Роськові теж поспішати б туди, а він зупиниться раптом посеред дороги, закине догори голову і вдивляється в небо, мовби чогось очікуючи або ж вишукуючи в ньому… Птахи літають там, і крила їхні зблискують у сонячному мерехтінні. Шугають вгору-вниз, ніби викупуються в сяючому мареві. Жаринки вогню осідають на пір’їнах, а вони своїм стрімким летом роздмухують їх. Ось-ось, здається, спалахнуть і гарячими грудками впадуть у трави, випалюючи їх. От якби й справді ті птахи стали жаринками, впали на тих варягів, пропекли б наскрізь шоломи та лодії, щоб тільки попіл залишився. Та й той змила, забрала б з собою вода…

Або засісти у верболозах на березі, взяти клоччя, намотати на стріли і — в ті лодії, одна за другою, щоб тільки свистіло й палахкотіло… Несла б їх річка темної ночі, а вони горіли б, мов купальські вогні. І виходили б люди, які живуть у весях на її берегах, дивувалися і раділи. А ще казали б: «Нехай не бродять ці варяги по чужих землях, не гострять зуби на людське добро. Забаглося їм наших медів посмакувати, а тепер воду п’ють, ніяк не нап’ються…» Хтось згадає і його, Роська з огнищанського роду, і дівчата складуть про нього веселу співанку. І заводитимуть її в час вечірньої зорі, погідної пори. І їхні голоси кудись заманюватимуть, заманюватимуть… Вестимуть понад берегом, у заросяні луки… Літана теж співатиме, і в дзвінкому її голосі вчуватиметься сум. Потім вона притишено розказувала б про те, як острах проймав її, коли він пускав стріли і палив оті варязькі лодії, як серце рвалося до нього, і ледь не вистрибнуло з грудей. Може, й мати почула б про нього, бо ж пісні літають скрізь, мов вітер…

Усе це привиділось Роськові так виразно, що він увесь напружився, перехопив до рук лука, натягнув тятиву, і вона відгукнулася тонким дзвенінням. Спробував сильніше, потім ще і ще, аж пучки пальців затерпли. І щоразу з тятиви зривалися різкі звуки, мовби лук і справді перейнявся його нетерпінням і постогнував, тремтів…

Звуки падали попереду, аж наче вибивали лунки в теплій пилюці, і хлопець біг за ними навздогінці. Перестрибнув через струмок у виярку, видерся на косогір і завмер у здивуванні та жахному передчутті… Від лісу, десь з-під самого червоного світла, котилася хмара. Здавалося, що то сонце, торкаючись землі, дерев, перепалює їх на попіл і вітер жене його до берега. З цього мороку, збиваючись і викручуючись, тягнулися догори довгі віхті. Сонячні промені торкалися їх і самі ставали чорними.

Від цього споглядання в душі молодого воїна наростало тремтіння, як ота напнута тятива. І були в цьому тремтінні радість і захоплення: «Це віщун вмилостивив Перуна, і він наслав на варягів своїх духів у подобі чорної хмари… Це добрий знак…»

Придивлявся пильніше, ніби й справді міг угледіти білу постать у цьому вируванні. Та сталося зовсім несподіване і негадане, бо з темних потоків вихопились схарапуджені коні. Вилетіли, мов чорні блискавиці… Позаду них торохкотів і підстрибував на високих колесах широкий віз. Гриміла під копитами суха земля, розліталися з-під кованих залізом коліс грудки і каміння, а Роськові видавалося, що це коні тягнуть за собою громовиці й розкидають на всі боки, змушуючи тремтіти землю і небо. Хтось невидимий могутньою рукою натягував білі віжки, безжально роздираючи до крові їм щелепи, аж червона піна кипіла на губах. «Це віщун послав мені таких грімкотливих коней… Боги подають мені знак, — радістю відгукнулося у серці.— Я мушу їх спіймати, спіймати…»

Стрімкість бігу коней, уся їхня шаленість мовби переливались у душу хлопця і наповнювали її відвагою й передчуттям близької небезпеки. А коні летіли прямо на нього, і довгі гриви, мов чорні полиски ночі, палахкотіли над спинами. І здавалося, що вони ось-ось зірвуться над косогором.

Хтось підхопив Роська дужими руками, яким не мав сили опиратися, і штовхнув їм навперейми… Та він і не опирався, бо не було в і ньому ні крихти страху. Біг, ледь торкаючись пальцями теплої землі, й жорстка трава обнімала ноги. Тримав у простягнутій уперед руці лука, і тятива дзвеніла дивним звуком.

Та не встиг перепинити коней. Промчали мимо, обдавши гарячим духом, вдарили тугим вітром. Над яром вони різко зупинились, ставши ледь не сторчма, і голосно заіржали…

І була в цьому іржанні приреченість. Затріщало дишло, віз поповз боком, нахиляючись над крутизною, колеса викрешували з каменю іскри.

На якусь мить і коней, і воза сховала за собою хмара куряви. Аж Росько подумав, що все це йому примарилось. Як і з тими сонячними птахами на річці. Але ж ні, ось знову почулося іржання, коротке й хрипле. Роздумувати не було часу, і він стрімголов кинувся туди, де коні з останніх сил боролися із злою силою, що штовхала їх униз. Стоячи дибки, вони дрібно перебирали передніми ногами. Високо задирали до неба голови, ніби вишукували там собі порятунку.

Росько пригинці прошмигнув під цими страшними копитами, удар яких міг стати для нього смертельним, одним поглядом знайшов віжки, намотав їх на руку і вихопився з-під коней. А потім, відкидаючись усім тілом назад, натягнув їх. Висковзувала з-під його ніг земля, червоний туман застеляв білий світ, а він тримав віжки. Нездоланна сила викручувала руки, згинала тіло, і серце розросталося в грудях, наливаючи їх пекучим вогнем. І тоді він виштовхнув із себе:

— Боги, допоможіть! Перун, допоможи, ти ж подав мені знак! Боги, прийдіть на поміч!

І вони відгукнулись на його благання. Бо послали вітер, він так туго вдарив йому в груди, заплів у віжки свої невидимі пальці й потягнув їх до нього. І коні, аж завалюючись на боки, стали на ноги, рвонули разом і винесли воза на рівне місце.

Росько поволі підійшов до них, сміливо простягнув руку і поплескав по шиї одного, а потім другого, примовляючи:

— Кось, кось, мої коники… Боги допомогли мені врятувати вас Будете тепер моїми. — Коні ж водили мокрими боками, щулили вуха і голосно форкали.

Потім хлопець розплутав віжки, стрибнув на воза і, перш ніж вйокнути на них, озирнувся назад. Чорної хмари уже не було. Сонце світило з чистого неба і ніщо не могло сховатись від його променів. Росько зовсім не дивувався, бо це ж боги пригнали ту чорну хмару, щоб з неї народилися ось такі нестримні коні, які вже знову рвуть з рук віжки.

Тепер Росько вже й зовсім був упевнений, що йому дісталися справді незвичайні коні. Вони ніяк не могли встояти на місці й увесь час перебирали тонкими ногами, від голови до ніг їх проймало тремтіння. Могутні груди, довгі гриви, широкі спини… Відчував, як наростає в них рвучкість, як сильніше натягуються в його руках білі віжки. І коли він ляснув ними по гладенькій шкірі, коні рвонули з місця так легко, мовби не було позаду ні воза, ні хлопця на ньому.

І летів Росько, висвистуючи та правуючи дивними кіньми. Звивалися перед ним чорні гриви, немов два вихори, світ розбігався вусібіч, кидаючи між кінські копита вузьку смужку зеленої трави.

Гримкотять копита, вітер студить груди, тятива лука вп’ялася в тіло… А віжки теж мов дві напнуті тятиви. Ніби й не правував кіньми, а вони винесли на крутий берег.

Огнищани зустріли його мовчки, ніхто не здивувався появі коней тут, біля кузні старійшини роду. Тільки дехто перезирнувся і покивав вдоволено головою, мовляв, усе гаразд, хлопче, ти прибув вчасно. Роськові чомусь здалось, що огнищанські воїни чекали на його приїзд. Але звідки? Хіба й вони спостерігали ту чорну хмару? Вона ж не підіймалася високо, повзла крутояром, вимітаючи сухе листя з вибалків та втягуючи в себе чисту воду, з струмків. А може, боги їм теж сповістили, якийсь знак подали?

Росько розправив плечі, випнув груди і, набравши погрозливого вигляду, напустився на коней:

— Куди ви, оглашенні? Тпр-у-у, стійте, ось я вам…

Коні, вигинаючи шиї і косуючи налитими шалом очима на нього, подалися спочатку назад, а потім смикнули вперед, вириваючи копитами траву. Та Росько хоча б що, тільки переступив з ноги на ногу, ще й чубом стріпнув хвацько. Ще мить — і він уже на землі, підбіг до коней, схопив за вуздечку. Відвів далі, аж ва кущ калини.

Коли повертався, торкнувся його, і гілки важко хитнулися. Підпалені сонцем ягоди розсували дрібне листя… Ось-ось дозріють. Тоді огнищанські хлопці та дівчата ходитимуть сюди щовечора, гасатимуть одне за одним навкруг калини з палаючими головешками, а ягоди спалахуватимуть загрозливо і вабливо, мовби там сидітиме хтось багатоокий. Спробуй назбирай тих ягід… Отож і доводиться хитрувати, скрадатися тихцем, непомітно, затамувавши подих. Духам, що охороняли калину, дуже до вподоби вогонь. Як стануть з ним бавитись, то забувають про все. Що вони тільки з ним витворяють! Хіба Росько не бачив? Підкидають, роздмухують полум’я, вистелюють його по землі, витягують тонкими язичками догори і змушують злизувати темінь або затискують у долонях, і вогонь крутиться тоді клубком.

Ох, полюбляють бавитись калинові духи з вогнем. Та й що в цьому дивного, цілий день сидять нерухомо, нікого не підпускають. Тільки хтось спробує простягнути руку до ягоди, а вони відразу ж кігтиками дряп-дряп — гніваються… Ось і треба їх виманити з куща. Зробити це можна тільки ввечері, коли сонце зайде. Росько не раз бачив, як це вдається хлопцям. Вихоплять із вогнища головешки і заходяться вимахувати ними, виманюючи духів, а дівчата в цей час з другого боку заходять до калини і одна поперед одної вихоплюють ягоди.

Цього літа і Роськові дозволятиметься виманювати духів з калини. А Літана потайки зриватиме ягоди. Потім вони доганятимуть одне одного, і їхній сміх котитиметься аж до води. Дядько Родь теж вийде з кузні, слухатиме. Може, він і поставив її тут, біля калини, щоб вечорами бачити вогнище, чути сміх молодих огнищан. А може, йому під цей сміх веселіше кувалось? Мабуть, бо чого ж увесь час, бувало, дослуховується? А часто, коли Росько засиджувався в кузні, виводив і його з собою до калини. Підохочував хлопців розпалювати ще вище вогнище і стрибати через нього. А ті й раденькі, що старійшина роду серед них, і розпалять такий вогонь, що дістає верхівок дерев. От і починають сміливці один перед одним хизуватися. Розженеться котрийсь, і… полум’я охопить усього, закипить круг нього, здається, не випустить… Та де там, огнищанських хлопців ні вогонь не вхопить, ні вода не змиє, ні вітер не звалить.

А бувало, що декому доводилось і до річки чимдуж бігти, бо вогонь до сорочки прилип. Шубовсне у воду і тільки пустить виляски над водою. Але там теж треба бути обережним, бо водяник не любить, коли його будять уночі.

Росько аж тремтить від нетерпіння, йому теж кортить стрибнути через вогонь. Він навіть відчуває гарячі руки, що хапають його за ноги, а він летить, летить… Дядько Родь поплескував у такі хвилини по плечу і стримував:

— Ач який палкий… теж стрибати… Скоро, скоро настане і твій час. Будеш ратаєм, викую я тобі і меча… Гарного меча, з двох боків гострого. Та ще й такого, щоб не щербився.

Росько киває у відповідь, вірить, що ці слова збудуться. Дядько Родь уміє кувати такі мечі, так їх гартувати, що по них приходять люди з обох берегів річки… Кажуть, що коли темної ночі зриваються над водою шалені вихори, він виходить з розпеченими мечами на кручу і вимахує ними супроти вітру. Роськові жодного разу не вдалося підгледіти, як це робить дядько Родь. Та він і так уявляє його на високому березі серед круговерті мокрого вихору з двома розпеченими мечами в руках. Вітер лютіє, б’є з усіх боків крилами, а він січе його гарячими мечами, тільки свистить та дим валує…

Мабуть, і його меча так гартуватиме. Росько попросить, щоб і його взяв, він не злякається лютих вітровіїв.

А може, уже викував меча для нього і стоїть він серед інших під стіною кузні? Росько підходить ближче, чомусь упевнений, що впізнає його, або меч подасть йому якийсь знак. Та усі вони однакові, великі й важкі, сягають йому аж до підборіддя. Вилаштувались один біля одного, вістрям догори, чимось схожі на огнищан. Ті теж стоять щільно, тулячись плечима, насторожені й суворі. І дивно стало Роськові, бо були вони усі на одне лице. І наче зростом усі зрівнялися. І в очах теж було одне: очікування й нетерпіння…

А ще здалося Роськові, що й сам стоїть між ними у кольчузі, меч при поясі, щит на землю поставив… І так це уявилось йому виразно, що аж плечима ворухнув, пробуючи, чи не затісна кольчуга, рука потягнулася до пояса, щоб узятися за руків’я меча. Та гірке розчарування чекало його, бо там висів усього-на-всього короткий меч, якого аж ніяк не можна було порівняти з тими, що стояли попід почорнілою стіною кузні.

Важко зітхнув, і це, мабуть, був єдиний звук, що порушив тишу. Хоча ні, з кузні долинало гупання і передзвін: «Бам-бум, бам-бум, дзінь-дзень, дзінь-дзень…» Котяться, розбігаються звуки, то погрозливо, то весело й легко. Так, мовби ралом б’є землю, витолочує жита, а то ніби дощик пробіжить і осліпне проти сонця…

Старійшина роду кує мечі… Кожен огнищанин це бачив і переймався впевненістю. Десь там, унизу, були прибульці. Їхні лодії гострими носами врізалися у піщаний берег… Хто вони і який вітер заніс до їхнього селища?

Про це думав кожен, але ніхто не озвався жодним словом. Навіщо витрачати слова, коли в руці меч, його мова сильніша за будь-які погрози і волання. Нехай приходять чужинці, огнищани твердо стоять ногами на своїй землі, мають мечі, гострі з обох боків, гартовані на вітровіях…

На високому березі стояли воїни огнищанського роду. Завмерли з мовчазному чеканні. З-під їхніх ніг спадав до берега широкий узвіз, посипаний білим піском. Хто залишить сьогодні на ньому слід? Роськові так нетерпеливиться, так хочеться збігти по узвозу, глянути, що діється на березі. Згадав про коней і повернув у той бік голову. Коні стояли за калиною і дивилися на людей. «І чому це вони не пасуться? Трава така ж густа і зелена…» — ще встиг сдивуватися, бо відразу ж на узвозі брязнула зброя і почулися владні голоси.

Спочатку виткнулися гостряки списів, потім шоломи, а вже далі врозбрід подерлися на берег прибульці. Вони перегукувались, підштовхували один одного, вимахували мечами і люто позирали на огнищан. Але ті ні кроку по ступили їм назустріч. Мовчки дивилися і тільки міцніше кожен перехопив зброю та виставив перед собою щита… І якось виходило так, що заступали вони собою не дорогу до селища, не хижі, не дворище посадника, а оцю низьку, почорнілу і перехняблену кузню, з відчинених дверей якої тонкою цівкою курів димок та стогнало під ударами молотів ковадло.

Росько і не помітив, як опинився біля самих дверей, вдихаючи гіркий запах спаленого дерева і розпеченого заліза. Та не відчув у ньому ніякої гіркоти, а навпаки, видався йому таким знайомим і солодким, що аж серце защеміло. І раптом, притлумлюючи відчуття небезпеки, прийшов спомин: палахкотить вогнище, горнятко клекотить на ньому. Мати, низько нахилившись, дмухає на вогонь. Полум’я вихоплюється з-під горнятка, і обличчя, волосся у матері стають червоними, немов спалахують. І Росько злякано скрикує. Мати підходить до нього, заспокійливо гладить по голівці. Ось відтоді і чує він цей запах, бо руки у неї пахнуть димом, гірким і солодким…

«Може, і для них, — подумав про огнищанських чоловіків, — дим із кузні дядька Родя нагадує запах домашнього вогнища. Тому так і туляться до неї, з обох боків обступили…» Глянув на своїх родовичів, і цього разу вони не видалися йому на одне лице, бо кожен поводився по-своєму. І відразу ж впадало в око, що одні трималися твердо, навіть з недбалою впевненістю людей, яким доводилося потрапляти в різні бувальці і яких не налякає зблиск ворожих мечів, а інші в хвилюванні переступали з ноги на ногу, поправляли на собі обладунок, виважували зброю і спідлоба зиркали на супротивника.

Таких огнищан було поставлено поміж досвідчених воїнів, і ті одним своїм виглядом заспокоювали їх…

Тим часом чужинці якусь хвилину вагалися, чи відразу кинутись усім на отих ратаїв, які безладною юрбою обступили кузню і наважилися стати супроти їхньої сили, чи вичекати, вдатися до воєнних хитрощів…

А поки що наперед виступив один із чужинців. Росько відразу впізнав його, це він стояв на лодії з оголеним мечем і показував на селище. І зараз тримав його у руці, нетерпляче вимахував ним.

І вигляд мав цей воїн грізний. Мало хто з огнищан міг зрівнятися з ним зростом, хіба що старійшина Родь. Але ж того не було видно, тільки молот його вигупує та чути, як шкварчить розпечене залізо, занурюючись у воду. Кує собі, мовби нічого не сталось, мовби грізний вітер небезпеки не повіяв над селищем, не вдарив у почорнілі від диму колоди його кузні…

Високий варяг пробіг очима по огнищанах, обернувся до своїх і щось вигукнув, зневажливо скрививши губи. Потім сміливо рушив уперед. Він нічого й нікого не боявся на цім світі: ні богів, ні людей, ні найлютіших порогів. Бо сам був наповнений люттю і несхитністю, бо все його дужо тіло жадало тільки одного — руйнування, а очі лише тоді зблискували радістю, коли ворог падав, вражений його мечем. Він ніколи не чув співу птахів, не знав і того, як пахнуть весною дерева в цвіту. Наймилішою музикою для нього були посвист стріл та благання переможених, а найсолодшим запахом дим пожеж.

Чи хиталася під ногами палуба і зяяла під ним крижана водяна глибочінь, чи стриміли вище хмар стіни города, ніколи страх не заповзав у його серце, не робив його тіло млявим і безсилим. Тому й зараз ішов упевнено, рішуче, бо що йому оті ратаї, які не вміють до ладу й зброї тримати в руках. Позатулялись щитами, обтягнутими волячою шкурою, і гадають, що це вбереже їх від варязьких мечів…

Йшов і мечем вимахував, зі свистом розсікав перед, собою повітря, мовби відрубував землю, щоб не повертатися назад… Роськові здалося, що й справді земля брилами осідає позаду нього і на них залишаються блискучі сліди ударів. А ще чомусь подумав, що варяг іде на нього і що він зовсім один перед ним, тому мимоволі подався назад, аж поки не притулився до стіни. І побачив, що стоїть між мечами. Це заспокоїло його.

Чужинець зупинився за кілька кроків від огнищан і владно запитав:

— Хто ви такі? Чиї це землі?

Він зовсім не кричав, та ці слова почули всі, бо голос мав дужий і гучний. Але ніхто й не відповів йому. Тільки роздивлялися його, похитували головами та перезирались, ще й губами прицмокували. І була в поглядах огнищан неприхована лукавинка.

Вона перестрибувала, мов вогник, від одних очей до інших, викликала вдоволений усміх, розпогоджувала затверділі в суворості бородаті обличчя.

Тепер Росько уже не дивився на грізного варяга, хоча той височів ось поруч і в нетерпінні ворушив плечима. Що це коїться з його односельцями, чого так хитро посміхаються і переморгуються? Мечами над їхніми головами розмахують, а вони мов на торговищі. А воно й справді схоже. Бувало, водою припливе чи крізь яруги і пущі доб’ється до них якийсь купець-міняйло, розкладе свій товар, аж ряботить в очах… А він ходить, мов півень, вихваляє прозорі тканини, горщики та кухлі, серпи і чобітки… Та повертається на всі боки, та кличе-припрошує нести йому хутра, меди та рибу. Зійдуться огнищани, ще й діди пришкандибають, бо ж дивина такий чоловік для їхніх країв, візьмуться перебирати товар, помнуть якусь блискучу бляшку в руках і заходяться переморгуваться за спиною у купця, ховаючи хитрий усміх у бороді. Нічого гудити, добре вроблена річ, але навіщо вона на дворищі. А купець хоче за неї аж дві білки. Мабуть, гадає, що тут у них вони на кожному дереві, мов яблука, висять. Або ж самі до рук стрибають. Якщо ж узяти полотно, то їхні жінки вибілять його не гірше. Та й серни мають теж залізні… Старійшина Роді, шукає руду в болотах, випалює її, варить у домницях крицю і кує не тільки серпи, а й мечі… Бог Сварог дав йому те вміння і хист. Отож і хитро мружаться огнищани на того міняйла.

На варязького зайду теж дивилися, прискаливши око, мовби прицінюючись. Мовляв, добрячої статури чоловік і голос має неабиякий, аж вороння злякано з дерев зірвалось.

Гай-гай, неабиякий товар має прибулець, але ж, з усього видно, і ціну високу вимагатиме.

Отак і вийшло, що замість похмурої рішучості та заціпеніння перед лицем негаданої небезпеки юрба огнищан розгойдувалась, бо ж стояли тісно, аж стіни кузні тріщали. Варто одному було пустити смішинку, як уже гомін прокотився від одного краю до іншого.

А тут ще котрийсь докинув ущипливо:

— Гляньте, та він же геть сивий!..

І хоч брати на кпини літа чоловіка вважалося в огнищан справою ганебною, цього разу вони поступилися своїм звичаям і уже не приховували своїх веселощів. Якийсь сивовусий воїн похитав головою і докірливо кинув:

— Бач, в які літа вибився чоловік, а ніяк не знайде собі пристановища…

Інший гостро глянув на чужинця і додав:

— П’ять ліктів[18] землі відміряти б, ото й було б йому найкраще пристановище!

Та не було в цих пересміхах легкості й відкритості, які роблять душу чистою і висвітленою, вивітрюючи з неї нудьгу та приховані наміри. Швидше в них можна було вловити осудливість і загрозу, а то й похваляння. Росько дивився на розкриті роти, примружені очі, руки, що хапали повітря, і відчув що і його тіло теж стрясає сміх. І разом з тим рвався він не з грудей, а ніби прилипав дрібними бульбашками до губів. І мусив ковтати їх, ковтати… А потім виштовхувати… Сміх обсідав губи, аж було лоскітно, і хотілося витерти їх… Помітив, що й огнищанські воїни, то один, то другий, проводять рукою по вусах, бороді, мовби щось струшують…

Високий чужинець, здається, зовсім не звертав уваги на те відверте кепкування. Стояв, як і раніше, рівно, незворушно. Сиві кучми цупкого волосся вибивалися з-під шолома, і вітер важко скидав їх йому на плечі. На чистому і білому обличчі, ніби витесаному з криги, жоден м’яз не ворухнувся. Тільки переводив погляд з одного огнищанина на іншого, наче вишукуючи того, хто сміявся найголосніше. І застигла в його очах холодна погорда…

Усім своїм виглядом показував цій юрбі, що дошкулити йому важко, що не вважає за потрібне боятися ані їхнього сміху, ані їхніх списів. Ось стоїть він перед ними один на пригірку, на видноті, але хто відважиться пустити в нього стрілу чи махнути супроти мечем… Тож чому мусить зважати на попирхування та покахикування цих нерозважливих людей, які, може, через хвилину впадуть під його мечем?

І тільки один звук дратував сивого варяга. Долинав він з відчинених дверей кузні і ніс у собі впевненість та рішучість. Оте вигупування немов заохочувало огнищан до кепкування і висміювання. Не міг зрозуміти, чому дратує його дзвін молота, запах розігрітого заліза. Тільки інстинкт досвідченого й хитрого вояки підказував, що там, у присмерку задимленої кузні, затаїлась якась сила, небезпечна для нього. Бо хіба може звичайна людина вигупувати молотом і кувати крицю в той час, коли на його порозі стоїть варязька дружина? Хіба ці люди не чули про них? Тож треба назватися, щоб самим тільки грізним звучанням свого імені позбавити їх бажання до опору, до захисту, треба виманити ту загадкову силу з кузні. Він навіть глянув кілька разів у бік дверей, і щоразу його погляд потрапляв на Роська, затримувався на якусь мить на ньому без здивування і цікавості. Той щулився і тулився щільніше до стіни.

Але не на нього дивився сивий варяг. Мечі біля дверей привернули його увагу. І чомусь викликали збентеження. Росько це помітив відразу. Дивно, мечі в руках огнищан його зовсім не турбували, а ці змусили його нахмурити брови й міцніше стиснути губи. Озирнувся на своїх, щось гукнув їм, а потім різким рухом викинув руку з мечем догори. Мов блискавиця мигнула в чистому небі перед огнищанами, аж передні відсахнулися… І, підкоряючись цьому рухові, шеренги чужинців рушили вперед.

Огнищани захапались, заштовхались, щільно збили поперед себе щити, далеко виставили списи. І враз серед них запала мовчанка, куди й сміх подівся.

Та варяги не дійшли до них, бо сивий велетень так само рвучко опустив свого меча і крикнув, цього разу вже не стримуючи роздратування і зневаги:

— Ще ніхто не сміявся над моїми воїнами безкарно, чуєте! Ми розтрощимо вас, спалимо ваші хижі, заберемо ваше добро. Тільки землю залишимо. Але нікому на ній буде ходити! — І він засміявся. І сміх його був схожий на клекіт чи гарчання.

Ще сміх кривив йому рота, коли почувся голос:

— Навіщо громи пускати голосом, чоловіче? Глянь, від його звуку птахи знялися в небо. Але ж ми не птахи і не вміємо літати. То що ж ти хочеш від нас? Навчити нас того, чого й боги не можуть дати, бо вони зробили так, щоб ми ходили по землі, плавали у воді, а літали тільки у сні… А ти літаєш у сні? — Дядько Родь стояв на порозі кузні, на ньому був калантар[19], оголений меч тримав на плечі, мов серп чи ціп, ще й погойдував ним легенько. Говорив спокійно, ніби сам до себе, бо й дивився під ноги, на поріг, і ніяк не міг відірвати очей від вичовганої ногами та поцюканої сокирою колоди. Так пильно розглядав її, аж огнищани та чужинці й собі теж витягували шиї та зирили туди, йому під ноги, вишукуючи, що ж його там так зацікавило.

І нічого не було в його постаті войовничого, загрозливого. Хіба ж зрівняєш з тим прибульцем? І Росько вперше відчув занепокоєння. Сивий варяг рвучко обернувся на голос старійшини і вп’явся в нього очима. І з них уже зникла холодна погорда, вони наливались такою несамовитою люттю, ніби дядько Родь був його найзаклятішим ворогом і він усе життя очікував цієї зустрічі. Пригнувся, ширше розставляв ноги, ще й погойдався на них туди-сюди.

Старійшина Родь рушив до нього, виграючи посмішкою на вустах, наче вона залишилась в нього від отих огнищанських пересміхів. Але ж він не знав, що вони так розлютили прибульців і ледь не призвели до сутички. Тому й простував так безпечно, не відчуваючи небезпеки. Росько, застерігаючи його, вигукнув:

— Дядьку Родь, а шолом? Я принесу, зачекайте!..

Старійшина стишив крок, повільно, знехотя обернувся в той бік, де падало сонце, і, прикривши долонею очі, якусь мить видивлявся на нього. Потім втомлено відмахнувся:

— Та нехай… Воно уже заходить… не пектиме в голову…

Сивий варяг мимоволі теж потягнувся за його поглядом, теж глянув на сонце, але нічим не захищався, дивився відкрито, незмигно. Коли ж старійшина наблизився до нього на відстань двох мечів, промовив, не приховуючи погрози:

— Я чув, що твоє ім’я Родь… А ти знаєш, хто я?

З цього місця старійшині було видно далекі ліси, над якими білими хмарками легко перелітав вечірній туман, скоро він заросить трави на луках, бачив річку, на яку від високого берега падала чорна тінь. І було таке відчуття, ніби там річка провалювалась унив, нахиляла землю і від цього берег уповільнено, але з жахливою нестриманістю зводиться сторчма… Тоді усіх, хто оце зараз стоїть на ньому, поглине прірва. І настане пітьма.

Старійшину раптом охопило передчуття, що він востаннє споглядає з цього берега. Він був мужнім воїном, прожиті літа дали йому мудрість, і тому серце його не наповнилось жахом, а лише сумом. Скільки разів вистоював на цьому березі, біля калинового куща, вслухався в співи й перегуки молодих огнищан, які веселилися круг нього! Тоді дух життя витав скрізь, і здавалося, що рід їхній міцний і ніщо йому не загрожує.

То чому і звідки прийшло відчуття загибелі? Може, вигляд чужинців спонукав його так думати? Ні, не вони… Бо й справді не боявся їх, знав, що меч не здригнеться в руці, якщо перед ним стоятиме людина, а не дух.

Не міг знайти причини і пояснення, звідки виникло передчуття лиха і руйнування роду, а тому й відмовчувався, нічого не відповідав сивому чужинцю. Відшукав поглядом Роська, вхопився за нього, мовби відшукуючи в його постаті підтримки. А той зрозумів його погляд, як заохочення, бо в одну мить прослизнув у двері кузні й вихопився звідти з шоломом. Ніс його перед собою на витягнутих руках і гордо позирав на огнищан. Старійшина ступив назустріч, узяв шолом, потримав у руках, а потім надів йому на голову. Намірився щось сказати, та тільки нахиливсь і глянув у очі. А в них синє небо ніяк не хотіло братися присмерком, а в них — надія й довіра…

Тоді глянув на сивого варяга твердо й гостро, стримуючи гнів, що клекотав у грудях:

— Річка вільна й широка… Нема на ній нічиїх застав… Багато люду пропливає мимо нашого берега. Ми не питаємо ні роду, ні племені в них…

— Так знай, що я конунг[20] Кар! Це ім’я відоме не тільки варягам, а й людям, які живуть на берегах багатьох морів. — Варяг говорив і усе глипав на огнищан, очікуючи, що зараз затопить їх хвиля страху і розгублення.

Та нічого такого не сталося, навіть ніхто й голосу не подав. Тільки старійшина задумливо посмикав себе за вус, а погляду з варяга не зводив. Ніби зважувався на щось чи прислухався до чогось в собі:

— Нам твоє ім’я невідоме. Але якщо твої воїни притомились, то нехай відпочинуть, трави у нас м’які. Якщо ж вас морить голод, то маємо хліб духмяний і ол[21] п’янкий.

— Ми не звикли збирати милостиню. Беремо все, що захочемо! — не дав йому чужинець скінчити і заходився вимахувати знову мечем. Родь відступив крок назад і теж виставив перед собою меча. З-під руки в нього визивно світив очима Росько і раз по раз поправляв шолома, що сповзав йому на чоло.

Отак і стояли навпроти варяги і огнищани, дихаючи один на одного люттю і запальністю, чекаючи знаку від своїх ватажків. А ті зволікали, мимоволі відтягували ту мить, бо знали, що першими у двобої зійдуться вони. І буде він смертельним.

Хто знає, може, оцим і закінчилося б, пострахали б, повимахували б один перед одним мечами, та й розійшлися: конунг Кар не помітив в очах старійшини ні страху, ні поступливості. Та й огнищан весь час більшало — то на звук родового била поспішали до селища ратаї, мисливці та рибалки. Та й яку поживу візьмуть вони тут? Краще відступити, поки його воїни не розпалилися люттю, не засліпила очей вояцька запальність…

Може, так і сталося б, та в цей час різко, з підвиванням долинули звуки сурми, розчинилися дубові ворота посадникового дворища, і з’явився він сам на чолі своїх здичавілих мечників. Йшли попарно, поклавши один одному на плечі ратища списів і трималися за них руками. Роськові вони видалися сліпцями, які бояться будь-якої миті втратити з-під ніг землю, а тому вигупують по ній ногами і тримаються за переднього.

Воротило прямував попереду, виставивши чорну бороду, і за кожним кроком поправляв пояс з мечем, який сповзав на великий живіт і бив по ногах. Ішов просто на огнищан, і ті знехотя сторонились, щось невиразно бурмочучи.

Воротило пробився до варяга і став перед ним:

— Що тут діється? Я княжий посадник, прозваний цими людьми Воротилом. А ти хто і чиїм іменем ступив на цю землю?

Посадник говорив так рішуче і впевнено, що варязький конунг не знайшовся відразу на відповідь і тільки кілька разів оглянувся на свою дружину. Та збилася ще тісніше.

Родь, зачувши посадникову мову, кивнув ствердно й заохочуюче. Теж перезирнувся з своїми огнищанами, і Роськові здалось, що в їхніх поглядах було схвалення. Мовляв, кров нашого роду озвалася в ньому, рука потягнулася до меча, коли чужинська нога ступила на землю, що її називає рідною.

Старійшина наблизився до посадника, став з ним поруч, і огнищани здивовано загомоніли — такі схожі вони були. І сприйняли це як добрий знак…

Сивий варяг теж перевів погляд з одного на другого, але зрозумів тільки, що перед ним людина, яка владарює у цій місцевості волею князя, і полегшено зітхнув:

— Якщо ти княжий посадник, то мусиш допомогти мені. Київський князь найняв мою дружину собі на службу, і я пливу до його града… Позаминулої ночі якісь люди, мов таті[22], напали на нас зненацька і покрали у нас зброю, данину, яку ми по праву княжих дружинників збирали в підвладних землях. Ті люди зникли в лісових нетрях, і ми не змогли їх покарати. Мої воїни ремствують і будуть скаржитись князеві. Тому я хочу взяти данину тут.

Воротило непоступливо насупився, важко повернув голову в один бік — там огнищани не зводили очей з нього, темною юрбою збилися, глянув у другий — старійшина їхній веселими очима грав і підморгував. Не знав посадник, що відповісти грізному зайді. Бач, княжим словом вимагав, з усього видно, не хоче відступитись. Як тут бути? Скажи, щоб ішов собі, то може й з мечем накинутись… До його клітей добереться, усе добро візьме. А він же його роками складав. Скажи — бери з цих огнищан, то вони стіною стануть. І звідки цього варяга лиха година принесла? І раптом вдарив руками по полах:

— А як же ти, варяже, князю будеш скаржитись, коли його тепер немає в Києві, ну? Далеченько доведеться тобі добиратися до нього, аж у Греччину. Наш князь — войовник, удома не сидить… — І засміявся тоненько, дрібно. Здригався дебелим тілом і, здавалося, витрушував сміх з бороди, з товстого живота, з чоботиськ. Ще й руками широко розводив, мовби припрошуючи усіх приєднатись до нього.

Та ніхто не підтримав його. Огнищани, почувши про данину, вже й зовсім потемніли, їх у цю хвилину й десяток блазнів та скоморохів не розсмішили б. Варязький воєвода теж дивився на посадника холодно й роздратовано, бо зрозумів, що його хочуть позбутися, так нічого і не давши. Тому набрав непоступливого вигляду:

— Ти забув, посаднику, що в Києві сидить княгиня Ольга, його мати… Це ж вона, я чув, приходила в ці краї колись після смерті свого чоловіка. Я бачу, що дим від згарищ уже давно розвіявся над цією землею… — Далі в нього не вистачало сили стримуватись і зірвався на крик: — Я хочу взяти тут данину! Чуєш, княжий посаднику!

Воротилова борода заходила на всі боки, а сам він наче поменшав і втратив усю свою силу й пишноту. Низько зігнувся перед варягом, і в голосі була лише улесливість:

— Що ж ти хочеш узяти, воєводо Кар?

Той глянув на селище, на висохле річище, дерева і пташині гнізда на них, мовби прицінюючись, а тоді спроквола почав:

— Від кожного дому хутро куниці, меду треба, а ще вотоли[23] на вітрила… — далі поплямкав губами, наче уже смакував огнищанські меди та пиво. — А ще хочу взяти… оті мечі.— І тицьнув рукою у бік кузні.

А Роськові видалося, що то на нього варяг замірився, що його хоче взяти. Здалося, що рука чужинця, зашкарубла й пітна, простягнулась аж до нього і ось-ось упаде на плече. «Та як же це так? Дядьку Родь, воїни, обороніть!..» — хотів вигукнути, але тільки облизав пошерхлі губи. Забився поміж мечів, вони гострими і холодними лезами заступили його.

— А навіщо тобі мечі, своїх не маєш вдосталь? — запитав Воротило.

— Мої пощербилися, бо довго я йшов сюди, багато земель минув. Без мечів я не піду звідси, — затявся Кар.

— Що ж, воля твоя… Даю усе, що хочеш. — Обернувся до старійшини: — Ти чуєш, Родь, княжим словом цей воїн вимагав…

Чи чув їхні перемовляння старійшина роду огнищан? А може, пролетіли їхні слова повз вуха, хоч вдивлявся пильно і вслухався чутко? Він і сам тепер не міг сказати напевне. Та для нього слова варяга і посадника уже нічого не важили, бо знав, що йому треба робити далі.

І це принесло не лише впевненість, а й полегшення. Ось тільки ще дихне на повні груди вітром, що його жене сонце над землею, гляне на затуманену річку, на хижі в долині, з очеретяних стріх яких скоро падатиме роса, на Перунів дуб… І в душі його, наче не він, а хтось інший, проказав: «Стань на поміч дітям своїм, боже».

І враз усе зникло, немов річка виплеснулась велетенською хвилею на берег і застигла, поховавши в собі селище, ліси й небо. Тільки ось на цьому місці розверзлася над ними, щоб дихали і бачили сонце.

— Люди мого роду, женіть їх… мечами, списами! Гу-у-ра-а-а! — Старійшина уже вимахував над головою мечем.

— Гу-у-у-ра-а-а-а! — підхопили огнищани родовий клич. — Гу-у-ра-а-а-а! — І він громом упав на чужинців.

На цей гук із хиж бігли жінки, діти. Вони зібралися на тому боці яру, і звідти різноголосо теж вирвалося:

— Гу-уу-ра-а-аа! Гу-у-ра-а-а-а!

Волали ще щось, але огнищанським воїнам уже було не розібрати, бо у вуха тиснулися власний крик, тупіт. Сунули хмарою, у войовничому запалі налетіли на варягів, кресонули по шоломах, кольчугах. Били з розмаху, з усієї сили. Але ті закрилися щитами і стали мовби залізний кулак. А потім повернулися одним боком, ніби піддаючись навальній огнищанській силі, аж вони скрикнули зраділо. І не помітили, що частина їх опинилася спиною до ворога. Варяги відразу ж, виставивши списи, вдарили на них…

Отоді й злетів до неба зойк, який долинув крутояру і луною відбився там. Знову упав на огнищанських воїнів. І якби не він, то хто знає, чи змогли б вони встояти під цим ударом. А тут ще й старійшина Родь громовим голосом крикнув:

— Розступіться, розступіться, дайте їм пройти і бийте ззаду…

І огнищани розійшлися на два боки, розділившись на дві частини, і варяги тепер не знали, на яку з них нападати. Кар щось теж гукнув своїм воїнам, але цього разу по-варязьки, бо огнищани нічого не розібрали, і з їхнього гурту вихопився різкий високий звук. Тричі пролунала сурма. Знизу, від лодій, теж відгукнулись раз, другий, третій. А потім звідти вітер доніс вигуки, і там ударили мечами по щитах.

«Мабуть, підмога до варягів іде», — Росько аж навшпиньки звівся, очікуючи, що ось-ось виткнуться знизу варязькі списи. Самого його, коли тут, біля кузні, сколотилось, ніхто не зачепив. Але наче вітер звихрений закрутився над берегом від замахів мечів, списів, зойків і лютування людських пристрастей, відкинув хлопця від товповиська. Здавалось, світ завертівся навкруг нього і звуки злилися в один звук. Навіть не звук, а шумовиння, мовби пірнув і набрав у вуха води. Потім його підхопило, і він ішов, торкаючись пальцями землі і відчуваючи, як вона виривається з-під ніг.

Так опинився знову біля кузні. Кинув погляд вусібіч, руки дрібно затремтіли. Здавалося, що зараз з цієї тісняви видереться хтось розлючений, закривавлений і дикоокий, побачить його, малого, й кинеться до нього. Спочатку взявся за лук, але стріла ніяк не лягала рівно, ще й тятива чомусь ослабла, тому вихопив свого короткого меча, стис його в руці й застиг у чеканні.

Знову тулився біля купи мечів і здавалося, що вартує їх. Чорний отвір дверей поруч, звідти віяло теплом. І в горнилі зненацька спалахнув вогонь, високо викинув червоний пломінь, висвітлив ковадло, велику діжку з водою, молоти і товсті закіптюжені сволоки. Вогонь заповнив усю кузню. Росько навіть рукою захистився, так сильно і боляче бив у очі. Здавалось, за мить він проб’ється крізь шпарини між колодами, крізь очеретяні снопи покрівлі й потече під ноги войовників…

Та сили великої вогонь не мав, і духи взялися втягувати його назад. Тільки наостанок зачепив найдовшим язиком в’язанку трави під сволоками, і вони теж упали на горнило, сховавши під собою жар. Відразу ж стемніло, а потім звідти повалував зелений дим. Тягнув до дверей товсту кривулясту руку, мовби намацуючи дорогу. І потім вона вистромилась з-за дверей, вітер смикнув її за собою, зеленими віхтями бив і огнищан, і варягів, зв’язував докупи. Вони одмахувались від диму, кашляли і чхали, терли кулаками очі, але не розходились… Дихали один на одного люттю, витоптували траву, падали і силкувалися підвестись…

Тільки дядька Родя не знаходив поміж них Росько. І серце стискалося від недоброго передчуття. Вдивлявся в кожну постать, дослухався до дужих голосів. Де він, може, впав уже під мечем грізного Кара? А може, сам погнав того до води, розбиваючи на ньому залізну кольчугу?

Думка урвалася, бо з жахом усвідомив, що на ньому лежить тяжка провина. І вона тисне дужче, ніж шолом дядька Родя. Він порушив закони роду, який велить кожному воїнові оберігати свого вождя, заступати своїм тілом. Він забув про звичаї племені. А ще готується стати воїном. Спокутати провину, швидше… швидше!..

Кинувся шукати старійшину і вгледів його біля калинового куща. Дядько Родь і сивий варяг кресалися мечами, то сходилися майже впритул, груди до грудей, аж дзвеніли доспіхи, то розходилися, і кущ розділяв їх. Важко дихали, піт зрошував бороди, і обидва пирхали солоними краплями на щити, на дрібне калинове листя… У дядька Родя була розрубана кольчуга на плечі, а в Кара відтято півшолома. Стежили за кожним рухом один одного, і коли один ступав крок уперед, другий змахував мечем і з страшною силою схрещували зброю…

Сила поволі витікала з них, і вони частіше заточувались, хапалися за калинові гілки. Росько подався до них, але близько не підходив, кружляв навкруг. Мимоволі повторював рухи супротивників. То присідав, прикриваючись мечем, а то високо здіймав його над головою, вичікуючи слушного моменту для удару, то стрімко кидався вперед…

Це його кружляння не було безцільним, щоразу він опинявся за спиною Кара. Той помітив хлопця, кілька разів озирнувся, хижо блиснув зубами і махнув мечем, аж запорошило очі. А Роськові мовби тільки цього й треба, бо небезпека не відлякувала, а навпаки — притягувала, загострювала зір і слух, робила тіло гнучким та слухняним, а руки спритними й різкими. Свист меча не сприйняв як пересторогу загибелі… За своє коротке життя він бачив, як умирають звірі, дерева й люди. І якою б не була страшною смерть, думка про неї не наповнювала душу жахом і розпачем, бо знав, що дух його залишиться жити, буде завжди з своїм родом…

Кар, розлючений тим, що навіть діти уже заміряються на нього, і тим, що ніяк не переможе цього огнищанина, кинувся вперед, і грізне хрипіння вирвалося з його грудей. Та старійшина відбив його удари щитом і відступив за кущ. Тоді варяг розмахнувся, і меч зніс калину під самий корінь. Сипонули ягоди, мов червоний град упав на землю, покотились під ноги супротивникам. Вони топтали їх, і червоний сік калини бризками падав на зелену траву, мов кров воїнів…

Чужинський воєвода відкинув кущ ногою, і він покотився з пагорба туди, де паслися чорні коні. Вони злякано схропнули, смикнули воза, але віжки заплутались десь під колесами і. не пускали. Тоді застигли, вигнувши шиї, косували на калиновий кущ, який клубком гілок тицявся їм у боки. Від цього темні брижі перебігали в коней по широких спинах… Кар глянув на них і відчув, що лють розриває йому груди. Усе було ненависне тут: і той кущ калини, і нажахані коні, і земля під ногами, і гайвороння, що заплутало небо, мов сіть, і той натовп на косогорі, звідки летів невгаваючий крик. Здалося, що птахи і люди перегукуються між собою, накликаючи на нього погибель.

І йому стало моторошно. Щоб позбутися цього відчуття, кинувся на Родя, вкладаючи в удари усю свою несамовитість. І той подався під ними, крок за кроком відступав до берега, ледь устигаючи прикриватися щитом і ніби вгрузаючи в землю. Радісно скрикнули чужинці і вдарили на огнищан. Ті не схитнулися, але й багато їх упало під варязькі ноги… З останніх сил відбивався і старійшина, відчуваючи спиною крутизну берега, схлипування хвилі унизу…

Ніхто не звертав уваги на Роська, навіть грізний Кар. Тим часом хлопець скрадався за ним, повторюючи усі його рухи, наче прив’язаний до нього. І ось у ту мить, коли з грудей чужинського воєводи уже ладен був вихопитися переможний гук, Росько стрімголов кинувся вперед і, розпластавши над землею тіло, вдарив його нижче коліна. І відразу ж, перекотившись по столоченій траві, ягодах калини, відстрибнув. А душу холодом пройняло, і тільки несамовито гупало серце. Здавалося, що ось зараз варязький конунг так крикне, що небо здригнеться і берег зрушить з місця. І гнів упаде на голову Роська. Не знав, яким він буде, тому жахався. Світ теж зіщулився і зібрався увесь в очах Кара, непереможного й грізного Кара…

Але що це? Ні стогону, ні зойку, жодного слова не зірвалося з вуст його, тільки в погляді були таке здивування і нестерпний біль, ніби в його тіло увійшла блискавиця і тепер гаснула у світлих очах. Йому боляче, йому так боляче, що забило дух, запаморочило голову. Це неймовірно, адже зовсім недавно Кар похвалявся своєю нещадністю і зухвалістю, виказував зневагу до будь-якого ворога. То виходить, що біль сильніший за слова і бажання людей? Ось зараз не може вимовити і слова, навіть дихання стримує.

І це змусив його зробити він, Росько! Але ні переможного крику не вирвалося з його грудей, ні в радісному збудженні не забилося серце. Бо світлі очі усе стояли перед ним, і біль… біль у них..

Бачив, що сили залишають сивого варяга, і він усе дужче припадає на поранену ногу. Млявішими ставали рухи і в помахах меча уже не відчувалось загрози, а в ударах — смерті. Старійшина Родь це відчув і наступав, відгонив чужинця далі від берега, туди, де над яром паслися чорні коні… В очах його знову спалахнули вогники життя і надії.

Ось він ударив, і щит варяга розлетівся на друзки, які з хурчанням упали на спини коней. Вони спочатку подалися, звелися на задні ноги, стріпуючи гривами, мовби струшуючи з себе уламки заліза, а потім упали на калиновий кущ. Дике іржання розітнуло повітря, приглушило людські зойки і волання. Коні чорними блискавицями майнули туди, де нуртувало бойовисько.

Ніхто не встиг схоронитись, відступити чи перепинити їх, і коні проломились крізь лави, змітаючи на своєму шляху і чужинців, і огнищан. Ще на мить з’явилися на білому піску узвозу, тільки одне дишло велетенським списом стриміло над ними, вивертаючи їм шиї, а далі лише плескіт води та іржання захлинулося в річці…

Першими отямилися огнищанські воїни:

— Гу-у-у-ра-а-а-а! — Збилися тісніше і налягли на чужинців.

Росько теж якимсь побитом опинився в тій тісняві, теж з його рота вилітав родовий клич, але не чув свого голосу, таке ревище вчинилось на березі.

Варяги ще пробували оборонятись, а потім не витримали і спочатку помалу, а потім дедалі швидше стали задкувати. Коли ж їх відтіснили на самісінький краєчок берега, вони, збиваючи один одного, покотилися донизу. Тільки Кар та Воротило із своїми мечниками, прикриваючись щитами, відступали узвозом. Після них на білому піску залишались червоні плями…

Огнищани лупцювали чужинців зверху не стільки мечами і списами, скільки камінням та дрюччям. А тут іще набігли жінки та діти й заходилися допомагати. З палаючими очима, тонко повискуючи, вони назбирували каміння і засипали ним войовничих зайд. Кожен вдалий кидок зустрічався радісними скриками.

Варяги всідалися на лодії, хапливо били по воді веслами і раз по раз блимали на берег. І в очах їхніх світився голодний блиск помсти і непотамованої люті. Десь там, серед чужинців, загубився і Воротило з своїми здичавілими мечниками.

Коли відпливла остання лодія, Росько збіг до самої води, туго натягнув тятиву і послав навздогінці стрілу. Пустив з такою силою, що вона вп’ялася ледь не до половини в пащеку чудовиська і дрібне тремтіла на її кінчику тверда пір’їна яструба…

Тільки тепер огнищани зрозуміли, що вони перемогли, відігнали від свого порога нещадних ворогів. І нестримна радість охопила їх. Покидавши зброю і поклавши один одному руки на плечі, воїни утворили велетенське коло. Ходили навколо кузні туди й назад. А біля дверей, зіпершись на плече Роська, стояв старійшина Родь. Втомлена усмішка блукала по його обличчю, від очей до вуст, розгладжувала зморшки.

Воїни погойдувались, раз у раз скрикували, не даючи всістися воронню. Кричали щось нерозбірливе, несамовите, мов грім розбивав дерева чи вода падала з круч. Але щоразу серце Роська рвалося з грудей. Небо над берегом, річкою і селищем відкрилося вузькою чистою смугою, сонце зібрало увесь жар з нього і від цього стало велике і нестерпно червоне.