Родовичі

ДИКЕ ПОЛЕ

Настала ніч, холодна й волога. З острахом чекали огнищани, що ось загрімкотить у небі й гнів богів упаде на них… Минула ніч. І день відкрився знову перед ними, ще просторіший і світліший, ніж учора. Але ніхто з них не вітав радісною усмішкою сонце. Хіба що птахи замерзлими голосами пробували співати. Та й вони літали низько над деревами, ніби теж побоюючись неба. Коли ж тіні стали довшими, ніж дерева, підвівся Брич.

— Дозвольте, сивобороді мужі, мені мовити…

Старійшина Родь довго дивився на нього, а тоді кивнув:

— Ти прибився до нашого роду в скрутний час… Ти добре тримаєш у руках меча… Ми всі це бачили. Ти ходив з нами за Перуном. Говори!

— Далеко звідси, якщо йти, тримаючись лівою рукою за сонце, коли воно сходить, і правою рукою, коли воно тьмяніє, лежить земля мого роду. І якщо пустити човен від вашого берега, то через багато днів його приб’є до весі, де колись горіло й вогнище у моїй хижі… Та давно погасло воно, тільки в серці моєму жевріє… Усе сниться мені, що повернуся, припаду грудьми до землі на тому місці, й воно спалахне. Довго я вже поневіряюсь по різних усюдах. Полонили мене кочові люди, водили за собою по степах… Продали мене у Корсунську землю, там камінь ламав, прикутий за ноги довгим ланцюгом. Гірше звіра жив… Не посипав я там хліб сіллю, бо був він і так солоним від мого поту та сліз, Уже й людську мову став забувати… І забув би, та сточила іржа залізо, і я розірвав пута. Темної ночі пробрався на корабель, і він завіз мене аж у Греччину… Там теж робом мене зробили, тільки біля коней, бо я ж у степах народився. Згинув би в тому гною, лише б, може, коні по мені заіржали, але почув похваляння свого господаря, що купив у руських купців ледь не задарма хутра, і вирішив добитись до своїх родовичів…

Знайшов їх, на свою голову та печаль… Зголосився один з купців викупити мене. А за це я в нього мусив робом стати. А що мені робити? Краще вдома бути в неволі, ніж на чужині. Та я тоді так думав. Бо неволя гірка скрізь. Ні, дома вона набагато гіркіша. Зрозумів це, коли минали на лодіях мою весь… Як повіяв звідти вітер рідними запахами, то я думав, що душа випорсне з тіла і побіжить туди, де в небо дими струмують. Благав купця причалити, щоб хоч ступити на рідний берег, гукнути до роду свого.

А той купець сидить на ведмежій шкурі та й глузує: — Ти ж, — каже, — просився хоч одним оком глянути на рідну сторону. То й дивись, хіба тобі цього замало. Та й навіщо вона тобі? Я уже й забув, де моя сторона. Куди повезу товар, де гарно торгується, там і добре мені.

Так казав той купець, якого усі звали Крутієм. З вовком не зрівняєш його, бо звір рве слабшого тоді, коли зголодніє. А цей людину мучить заради втіхи. Зненавидів я його люто. Може, ця ненависть і тримала мене на білому світі. Крутій бачив це і боявся мене. Тому й продав вашому Воротилу. А цей виявився теж не кращий. Отак я опинився серед вашого роду…

І вже забули огнищани, що вони вигнанці, що сидять голодні й обдерті на побитій блискавицями й громами землі. Вже подаленіли згарища їхньої весі, мовби усе сталося не вчора, а давно. І сталося не з ними, вірніше, не тільки з ними, а з багатьма людьми, які живуть на цій великій і могутній річці. Що уявлялося їм? Може, дивувалися незміряності світу? Наче вітер носить птаха у безмежному небі, так і людина шукає свою долю в різних далеких і близьких краях… А може, їх вжахнула людська жорстокість, невситимість і загребущість? Виходить, не тільки в них сидів Воротило і світив завидющими очима на їхнє добро, а й по інших землях никають Крутії. Видивляються, де щось погано лежить, щоб прихопити та на воза кинути. Такий і людину, як пса, до колеса припне. І дивитиметься, як мотузок навкруг шиї у неї затягується.

Ні, страшний той світ, не хочуть пускатися в нього огнищани. А куди податися, де знайти і собі закуток у ньому? Не вніс заспокоєння своєю оповідкою Брич у душі огнищан, не роздмухав іскорку надії. Підвівся дід Копій, який у давні часи був найсміливішим і найвлучнішим мисливцем огнищанського роду. Боги зігнули його колись могутнє тіло, відібрали силу і спритність, але залишили очі. Ось і зараз вони пронизували прибульця вивчаюче й недовірливо. Інший не витримав би такого погляду, одвів би очі, а Брич, навпаки, випростався ще й чорний чуб відкинув із чола, ось я, весь тут перед вами, і думки мої чисті…

— Що хоче від нас цей чоловік, який назвався Бричем? Навіщо розповів про далекі землі, де ллється кров і стогнуть роби, де люди полюють один на одного, щоб змусити тяжко працювати? Я проник в його думки… — Дід Копій умовк, а тоді тицьнув костуром у бік Брича. — Він хоче завести наш рід у ті чужинські землі, де на нас чекає погибель чи полон… А куди нам іти звідси? Тут знайомі нам кожен ярок, кожна травинка… Тут наші очі вперше глянули на сонце, руки взяли зброю і запалили вогнище в хижі… Куди йти, діти мої? Така моя рада.

І вже погрозливі погляди схрестилися на обличчі прибульця. Де його рід, чому він не пішов до нього, а прибився до них? Уже підступними й ворожими видавались не лише його слова, а й увесь вигляд, незвична смаглявість і вузькі очі… Варто старійшині кивнути, і спис вразив би його на смерть.

Бричеві знітитися б, відступити з кола, а він тільки чубом стріпнув та очима якось сумно повів.

— Правду мовить цей мудрий огнищанин. Хочу повести в землі, де живе мій рід. Тільки думки мої чисті, бо люди живуть там не чужі вам. Говорять такою ж мовою, вірять теж у тих богів, що й ви… Орють і жнивують, полюють всякого звіра, як і ви. Приймуть вони вас, не стануть проти вас з мечем. Бо землі там безмір…

Так відповів прибулець, і його мова була до вподоби огнищанам. Навіть старійшина Родь роздумливо і вдоволено крутив довгого вуса. Роська ж заполонила тепла хвиля радості, вертів головою навсібіч і все намагався потрапити на очі Бричеві. Ледве стримувався, щоб не гукнути, що він ладен іти з ним у ті далекі степи.

— Землі там безмір… — повторив Брич.

— Гірка та земля… — сухими губами прошелестів дід Копій і підпер голову костуром.

— Гірка, — погодився прибулець. — Зате солодка там воля… Були б мечі гострі та стояти за неї усім разом, то нікому не відібрати б її, ні княжим посадникам, ні печенігам… — Брич підвів голову, глянув на небо. Росько ніколи не бачив його таким, наче світло круг нього віялося і ось-ось підніме. — Ніхто не відбере… Бо хто може перепинити вітер чи прихилити небо? Тож і питаю я вас, чи йдете зі мною по волю?

— Йдемо, — відповіли огнищани.

І тільки сивобородий Копій не підняв голови. Плечі його здригалися, а губи щось шепотіли. Росько прислухався.

— Простіть, діти мої, за те, що хотів затримати вас… простіть… Ідіть шукати собі волі.. Оріть і засівайте землю, мечами заступайте, і стане вона для вас рідною… А я залишусь, стерегтиму духи наших предків і сам ляжу в цю землю…

Росько нахилився до нього:

— Діду, діду, ходімте з нами. Посадимо вас на воза… Я охоронятиму. А на тих землях хижу вам поставимо, житимете собі…

Похитав головою старий Копій:

— Ні, у важку й небезпечну дорогу вирушають огнищани. В ній потрібні дужі руки й прудкі ноги. Я буду тягарем для вас… Відслужив я уже своєму родові, і душа моя спокійна… — схопив Роська за сорочку, притягнув ближче, рука в нього ще була міцна. — Тепер ти служи родові, життя не шкодуй, віру в своїх богів не втрачай. І пам’ятай, що червоний меч Перуна лежить біля берега, де ти народився… Пам’ятатимеш?

— Пам’ятатиму… І служитиму родові,— так само тихо відповів Росько, відчувши в душі таку віру й силу, що міг вирушити в найдальшу дорогу. А ще відчув, що оце обіцяння ніби невидимою ниткою зв’язало їх…

Наступного ранку повів Брич огнищан на землі свого роду. Йшли з надією, хоч і була вона, мов цвіт дерева. Облетить він, а що вродить потім — невідомо, може, приморозить зоряної ночі чи град поб’є…

Вночі пробралися на згарища своїх хиж, позбирали сякий-такий скарб, а худоба їх самих знайшла, по слідах та запахах набрела на їхнє лісове стійбище. Усі сприйняли це як добру прикмету, і тепер уже твердо намірилися йти з Бричем. Упевненіше почуватимуться в дорозі, заберуть воли, корівок попасом поженуть, а на нових землях буде що запрягати, щоб першу борозну прокласти…

Поклали на вози те, що вціліло після пожежі та не потрапило до рук дружинників, діток посадили й рушили.

Перуна теж примостили, і він погойдувався широким тулубом на возі, дивився блискітками очей уперед, ніби вказуючи подорожнім безпечний шлях. А тому видавався огнищанам ріднішим і ближчим. Кожному серце говорило, що це їхній бог, що з ними буде і в далекому краю… Росько теж примостився біля Перуна, хоч сам рветься туди, де в передовій сторожі з мечем і луком напоготові йде Брич.

На високому пагорбі огнищани зупинились, щоб кинути останній погляд на те місце, де з давніх-давен жили їхні предки. Та нічого не побачили вони: хижі спалено, сади вирубано, ниви витолочено, печеру віщуна розвалено. Пустка… І тільки видніється серед неї самотня згорблена постать. То старий Копій дивиться на свій рід, що рушив у далекі краї. Ніхто не бачить його сліз… На якусь мить йому здається, що руки наливаються силою і груди широко дихають, що він знову ставний і спритний. Рветься душа за своїми родовичами, а тіло не пускає. Ось вони махнули востаннє руками і сховалися за пагорбом. А може, то сльоза засліпила його старечі очі?..

Не раз будило огнищан сонце, і вони раділи, не раз ставали навколішки, проводжаючи його і благаючи зійти завтра знову. Втома і спека всідалися на плечі, гнучи тіло до землі, заковували ноги у важкі кайдани, але кожен ніс їх покірливо. І ніхто не відчував каяття, нікого не гризли сумніви, навіщо ятрити душу спогадами, коли і так сил не вистачає, коли звідусіль чигають небезпеки.

Хоч і сидів Перун на возі вище від усіх, хоч видно йому було далеко, але шлях вибирали люди. Пролягав він через яруги і пагорби, крізь чагарі й плавні, через спінені річки та провалля, де навіть у спеку була прохолода. Доводилося братися і за мечі. Якоїсь ночі невідомі люди напали на сонних огнищан, пробралися до возів, щоб там поживитись. Не відали ті нападники, що нічого там грабувати, що нікудишній скарб везуть із собою огнищани. Більше грів він своїм виглядом та запахами рідної домівки їхні душі, ніж тіло… Скрутно довелося б огнищанам, бо міцний сон після виснажливої дороги. Не встигли б приготуватися до відсічі, бо вороги перебили потомлену сторожу. Не встигли б, коли б не котрийсь із неї, який з останніх сил, уже вмираючи, послав їм засторогу — звук дуди… Відбили огнищани нападників. А потім знайшли побиту сторожу і того, хто порятував рід. Лежав горілиць у високій траві, і блиск далеких зірок відбивався у застиглих очах. Ще й досі тримав біля вуст дуду, наче ось набере в груди повітря й полинуть звуки.

— Ех, дударику, дударику… — зітхнув старійшина Родь.

На цьому місці й справили тризну, насипали високу могилу. Рушили далі хутчій, бо й так затримались. Тільки молода лада воїна усе оберталася, усе не могла відірвати очей від чорного горбика під деревом, а рука її стискала м’яку і запашну грудочку землі…

Іншого разу, коли валка вповзла в ущелину, з обох, боків, на прямовисних її стінах зненацька виросли воїни. Їх було так багато, що стояли впритул один до одного. Знизу видавалися великими і лютими. Над головами зблискували вістрями списи, і кожен тримав високий лук, що стояв одним кінцем на землі, а іншим сягав підборіддя. Ось воїни натягнули тятиви луків, і вітер затих, очікуючи смертоносного співу стріл.

Огнищани від несподіванки заціпеніли, а потім кинулись в один бік, в інший, але схованки ніде не знаходили… Порятував їх Росько. Він раптом зупинився, простяг руку туди, де над вузьким виходом з ущелини нависала скеля.

— Гляньте, там стоїть Перун!.. Еге-ге-е-е-й! — гукнув до воїнів на стінах. — Ми теж веземо Перуна!.. Ось він, гляньте…

«Гей-гей-ге-е-й…» — відгукнулися в ущелині духи Перуна. Воїни на горі розступились, і наперед вийшов молодик, вузькоплечий, волосся навкруг голови рівно підрізане. В руках не мав ніякої зброї, але одним помахом руки змусив воїнів опустити луки.

— Хто ви і куди прямуєте? Нехай усі залишаються на місці, а старці[29] піднімуться сюди, на гору. — Слова кидав дзвінко й сильно, наче кував їх із заліза. І огнишани зрозуміли, що баритися не слід.

Старійшини крутою стежкою, на яку вказав їм молодик, подерлися нагору. Там довго розповідали про свої поневіряння, що руїною стала їхня вітцівщина і тепер шукають собі притулку. Та не знайшли вони в синіх очах молодого ватажка жалю, а в серці співчуття. Холодно вислухав, коротко відповів:

— Ми не любимо, коли люди з інших родів ступають на наші землі…

Помовчав, ніби даючи огнищанам час обдумати ці слова, а потім додав, що вони дозволять їм пройти по їхній землі. Тільки мусять іти без упину, не п’ючи води, не полюючи звіра і не торкаючись плодів дерев.

— Мої воїни покажуть вам дорогу, — глянув униз на Перуна, на жінок з дітьми. — Не бійтеся мечів наших, вони не торкнуться вас… — Останні слова, здавалося, були вимовлені не до огнищан, а до своїх воїнів.

Аж до сутінків ішли огнищани в оточенні мовчазних воїнів. А коли стали на спочинок, ті непомітно зникли. Усю ніч не спали огнищани, остерігаючись нападу, але обійшлося. Тверде слово було молодого ватажка…

Місяць ревун[30] уже розправив свої могутні крила, ночами шалено розмахував ними і гнав над землею холодні вітри. Вимітав до чорного блиску небо і душі померлих, що яскравіли незчисленно зірками, могли дивитися на тих, кого залишили у рідних весях. Холодним світом ятрили душі живих, заливали їх тугою і почуттям своєї невиразної провини. Перед ким? Гризе печаль, і самі собою народжуються та зриваються з вуст слова журливих пісень… Чим далі відходили огнищани від свого краю, тим частіше заводили їх жінки та дівчата. Суворішали обличчя чоловіків і все частіше з надією вдивлялися в небокрай, чи не з’являться дими Бричевого селища…

Отак і йшли. Дощі полощуть землю, і залишають на ній сліди огнищан, віє вітер і розносить по білому світу їхні невеселі співи. Не стихали вони і того першого вечора на новій місцині. Ніхто з Бричевих родовичів не випитував у них, хто вони і яке лихо прибило до їхнього берега. Тільки обійшли навкруг воза, де височів Перун, перезирнулися мовчки, і їхній старійшина махнув рукою у бік степів:

— Землі тут неміряні, знаку ні княжого, ні боярського ніде не має. Широко тут, вільно. Скільки ралом виорете, оте й ваше. Засівайте, жніть, на звірину полюйте. А ми вам раді. Воїни ваші справні, мечі вигострені. Є від кого нам боронитись… Кочових людей голод та холод женуть до наших теплих хиж, варяги частенько проплисти мимо не можуть, а то й котрийсь із князівських бояр налетить з ватагою поласувати нашими медами та погрітися на наших хутрах… Не всім, ніде правди діти, на них м’яко спати буває, не в одного боки після цього болять… — хитрувато осміхнувся. — Отож і ставатимемо один одному на поміч.

Розбили огнищани свій стан нижче по річці, вибирали таку місцину, щоб видно було дими сусідів. А ще припало до серця, що тут, як і в рідному краї, високий берег і широка річка. Довго вдивлялись у її нестримний біг, мовби прагли відгадати, яка з цих хвиль котилася біля того берега, залишила кілька крапель на білому піску. Як упізнати, як випитати у річки?.. А вона наче й справді щось мовить, бо чому ж тоді, коли опустиш руку в воду, хвиля так ласкаво хлюпає на неї, ніби втішає… І гребінь високо підбиває, піниться. Наче білі птахи на воді, ось зараз спурхнуть…

Споночіло. Обставились огнищани возами. Розпалили високе вогнище, повсідалися навкруг, нехай тутешні духи роздивляються їх, звикають, бо їм жити тут разом. Тільки бог Позвізд[31] гнівається, гонить із степів на них вихори. З усіх боків насідають, хапаються за вогонь, силкуючись відірвати од землі, кинути на поталу мороку. Знемагає у борінні з вітриськом полум’я, стелиться нижче, шукаючи порятунку. І вповзає тривога в серце огнищан. Рознесуть, розкидають духи Позвізда вогнище цієї першої ночі. А як захистити? Зсунулись ще тісніше, плече до плеча, руками переплелись… Та де там, вихор зверху налітає, закручує в себе червоні пасма і вириває з вогнища…

— До Перуна… до Перуна… — не розібрати, чи то людський голос хтось зронив, чи хвиля хлюпнула, чи вітер приніс.

— До Перуна-а-а… до Перуна-а-а… — передавали один одному огнищани, і пішло по колу, круг вогнища — Вмилостивити… жертву принести, жертву…

Зняли дерев’яного бога з воза. Гурт чоловіків, груди до грудей, плече до плеча, спина до спини, мов одне тіло, топтався на місці, трамбуючи землю. Перун дивився на них непроникно, не подаючи ніякого знаку. Поставили його на тверду землю, лицем до сходу сонця. Тоді розступилися огнищани, і, підштовхуваний з усіх боків поглядами, вийшов до нього Росько. Вийшов і завмер, наче на краю глибокої прірви. Десь здалеку долинали людські голоси, жалібні й скорботні. Зараз не знав та й не вдумувався, чиї то голоси. І водночас вони мали до нього відношення, щось мусить зробити для них. Але що, чого вони хочуть під нього? Почувався так, ніби спросоння вискочив босоніж на засніжене дворище: голова йшла обертом, дух забило…

Мов хвилі розбурханої річки, які то налітали на берег, то відкочувались, щоб набратися руйнівної сили, так і голоси то дужчали, то даленіли. Росько вловлював у них нетерплячість розгублених людей. І те нетерпіння було спрямоване на нього… Тільки тепер зрозумів, як це страшно стояти перед богом, вимовити до нього слово. Озирнувся розгублено, і вітер війнув на нього іскрами, мов ошкірив губи. А очі родовичів вимагали: «Благай, благай!» Бричів погляд теж говорив: «Не бійся… Будь мужнім… Служи родові».

Зрадів, побачивши Брича. Хотів махнути йому рукою, довідатись, чи житиме він з ними завжди, але не наважився при усіх запитати. Але той, ніби вгадавши його запитання, ствердно кивнув головою. Тепер Росько знав, з якими словами звернутися до бога.

— Перуне, відкрий свої очі й поглянь на дітей своїх, відтули свої вуха і почуй наші голоси… — вимовив і відчув, що нетерпіння теж охоплює його, аж перехоплює дихання. І тому заквапився: — Ми покинули свої хижі, щоб оселитись тут. Не з своєї волі прийшли на цю землю. Та ми ні в кого не відбирали її силоміць, наші мечі не пролили на ній ні краплі нічиєї крові… Боги не повинні гніватися на нас. Ми оратимемо її, полюватимемо на ній, з усього, що добудемо в землі, воді і в небі, тобі принесемо жертву. Перун-е-е-е, — простяг руки до бога, і всі огнищани, теж простягаючи руки вперед, протяжно повторювали за ним:

— Перун-е-е-е, дозволь оселитися на цій землі… Помири духів вогню і вітру, нехай не чинять нам зла.

Не відводячи погляду від Перуна, Росько обійшов круг нього. І огнищани сунули за ним, метушливі й збуджені, мовби уникли якоїсь небезпеки. Чув позаду їхнє стримуване дихання, важкий тупіт ніг. Потім кинув угору супроти вітру пригорщу зерна, поклав у вогонь оберемок хмизу. Тремтячою рукою провів по товстих, шерхуватих губах бога жертовною кров’ю ягняти. Старійшина Родь узяв свого меча і передав Роськові. Той наблизився до Перуна.

— Червоним мечем захищав ти нас біля рідних хиж. Лежить він тепер на дні річковому. У цій землі стань на поміч нам з цим мечем… — і поклав його богові на коліна.

До сходу сонця вітер стих, вихори розлетілися по степах, і вогнище розпушилось, налилось червоним спокійним світлом. З нього сотався рівний струмінь диму, провіщаючи погожу днину. І тільки тепер лягли спочивати огнищани з вірою і надією в те, що житимуть віднині на цій землі довго й щасливо.

Течія розсував береги, вигинає широку лискучу спину посередині ріки, і водяні духи бігають по ній, полишаючи круглі впадинки своїх слідів. Якщо перехилитись із довбанки, зачерпнути в пригорщі з тієї впадинки і вмитися, то можна потім купатись, аж поки не замкне воду під собою крига. Так повчав Брич Роська. Той гребе коротким веслом і з кожним помахом занурює руку майже по лікоть у воду. І щоразу наче хтось м’яко і ніжно гладить її. На якусь мить йому стає і лячно, і лоскітно. Хочеться висмикнути руку, але бачить, що це трава вигойдується під водою, і тільки посміхається.

Берег похило відсувається від річки і тільки там, де на ньому стоять хижі огнищан, випинається горбом. Сухий вітер обмітав їхні стіни, несе з степу хмари куряви, ніби мчать по ньому до селища табуни диких коней…

Ні деревця, ні кущика, жодного зеленого листка не видно поміж хижами. Тільки ближче до берега стримить кущ калини. Це дядько Родь посадив його минулої весни. Коли повіяли з верхів’я річки вітри, а до берега ще прибивались подзьобані сонячними променями крижини, сів він у довбанку й поплив угору, проти течії. Ніхто не посмів запитати старійшину, куди він подався. Та чекали з нетерпінням. І ось уже й місяць сточився об темну кремінь неба, а його все не було. Росько потайки і жертву приніс Перунові, але ніякого знаку не подав бог. «Далеко, видно, заплив дядько Родь, коли і бог не знає, де він і що з ним…» І тільки раннього досвітку, коди трусив верші й в одній з них сильно забилася здоровенна рибина, хтось невидимий промовив: «Відпусти… відпусти її». І він послухався. Рибина шорстким боком ковзнула між пальцями, темною тінню майнула під водою і зникла в глибині.

А наступного дня приплив дядько Родь і привіз кущ калини. Посадив його ближче до берега, і навкруг знову щовечора збиралися молоді огнищани. Та чомусь скутими почувалися біля нього, не котився сміх берегом, аж до води, не зривалися спросоння птахи від веселих вигуків, не дзвеніли зірки від дівочих голосів. Трималися від куща якось осторонь, мовби побоювались доторку гілок. Підуть у танок, але так тихо, що чути сухий шелест трави, заведуть пісню, то так несміливо й сумно, ніби тризну справляють. А калину висушують вітри і серед літа вже листя опадає… Росько візьме листок, стисне — і нема нічого, лише порох на долоні. І пахне далеким і знайомим, наче коси в Літани…

Згадав і гребе рвучкіше, аж бризки кроплять груди, плечі. А йому вже не до переливів води, не до трави, що мовби потягується серед струменів. Не хочеться і в забавки гратися з духами водяними, нехай собі бігають по річці, нехай витоптують на ній круглі впадинки, хвилі злижуть, поженуть до берега і там надінуть на кожну очеретину. І буде в них навкруг стеблини ямка — то водяникові діти тримаються…

Ось уже третє літо жодної чутки про огнищан, яких забрав Воротило до Києва. Ніхто не знає про їхню долю. Може, на тих лодіях, що пливуть мимо селища в Греччину щовесни, як тільки скресне крига, везли і їх? І ловили їхні погляди крізь миготіння весел дими над хижами і зверталися в думках до своїх родовичів. Ні, не з благанням прийти на поміч, а прощаючись і прохаючи не забувати, що носить їх лиха доля по далеких і чужих світах. А може, благали своїх богів узяти їхні душі? Росько чув, що й таке буває. Це якщо когось силоміць забирають з отчого краю, то може він залишити богам свою душу. Тоді людина ніби порожніє всередині, байдужіє до всього. Вона не ридає і не сміється, не благає і не ремствує. В очах у неї пустка і холод. Не відчуває вона ні смаку їжі та питва, не наморочиться голова від запаху квітів та вишневого цвіту. Не боїться ні страждань, ні принижень, ні навіть смерті…

Та й не дивно, адже ж в неї душі немає. Залишилась вона в своєму дворищі. І холодної осінньої пори, коли сірий попіл засипає в небі зірки, а вітри зривають з дерев останні листки, душі полонеників жалібно стогнуть і скиглять біля дверей, благаючи пустити їх до домашнього вогнища. Але пускати не можна, бо духи вогню можуть схопити захололу душу і кинути в полум’я. Спалахне вона яскраво і вмить згорить. Тоді десь далеко помре і родович…

«А Літана?.. Може, вона теж свою душу залишила? Може, теж повезли її кудись і поневіряється вона на чужині?..» Роськові хочеться кинути веслувати, пустити довбанку по бистрині, нехай понесе, закрутить річка. А самому лягти горілиць і дивитися, як вогненним вихором кружляє в небі сонце. Але не можна, бо ж Брич з ним. Це ж він говорив, що Літану нікуди не повезуть, залишать у Києві на Горі[32], щоб служила старій княгині. Якби ж то було так! О-о-о, він тоді знає, що треба робити. В його хижі уже лежить у сухому і прохолодному закуті хутро куниці та зайців, є там і вовча шкура. А він вполює ще.

Візьме їх, сяде на Білогривого і помчить на княжий двір. Гарцюватиме перед хижою жорстокої й немилосердної княгині, а коли вона вийде на поріг, кине до її ніг свою здобич і промовить: «Ось візьми, це хутро зігріє тебе в найлютіший мороз. А мені віддай Літану… Якщо ж тобі й цього замало, то забери ще і коня. Я кличу його Біла Грива. Ти можеш називати ще Стріла, що летить над степом. Бо біг його такий стрімкий, що тільки стріла і може змагатися з ним у швидкості».

Стара княгиня прискіпливо огляне хутро, коня, ласо поплямкає губами, а тоді кивне своїм отрокам, щоб забирали. А він візьме Літану за руку, і зелені очі в неї наповняться радістю. Росько наостанок поплескає коня по шиї, занурить пальці в білу гриву. Голосне іржання буде йому відповіддю… Наче й справді долинуло…

Та ні, не почулося Роськові, бо ось Брич стрепенувся, приклав долоню до чола, вдивляючись у протилежний берег.

— Табун… табун в очеретах. Шукає мілини, щоб переправитись…

Та Росько вже не встиг побачити коней, тільки зеленими хвилями очерети вирували. Спрямував човен так, щоб течія зносила його якраз до того місця. Вони з Бричем зранку взялися розшукувати табун, сліди привели їх до річки, а далі зникли. Чи то злі духи застелили їхні очі, чи в коней виросли крила, але з річки коні не виходили. Довго вони нишпорили по березі, та все марно. Аж поки сторожа, яка стоїть заставою в Дикому полі, не розповіла, що нічна гроза загнала коней у річку, і вони, нажахані й осліплені блискавицями, перепливли на той бік. Росько і Брич не надто й переживали, бо Білогривий приведе табун. Тільки треба вивести його до мілини, де бистрина не так скаженіє. Білогривий перший кинеться в річку і поведе за собою коней. Білогривий нічого не боїться. Росько знав, бачив уже.

Це було минулої весни. Огнищан, звиклих до своїх переярків та лісових нетрів, Дике поле відлякувало й насторожувало. Не стільки своєю загадковістю, скільки одноманітністю і безмежжям. Щоразу, коли дивилися з свого пагорба в той бік, стелилася перед їхнім зором рівнина, на яку десь у мареві спадало небо. Але вони знали, що коли піти туди, то небо підніматиметься, даленітиме, а степ розкочуватиметься навсібіч, аж поки не загубишся в ньому.

Вітри… Вітри гуляють у дикому полі від краю до краю, хоч ніхто не знає, де його початок, а де край. Зриваються зненацька, мов табунець наполоханих сарн, і так само стихають, не розсіявши навіть насіння дозрілих трав. Від такого вітру ні радості, ні печалі. А буває задме, та ще й з такими закрутами та звихренням, що аж хижі піднімає, струшує. А огнищанина, коли заскочить на вулиці чи в дорозі, візьметься крутити-вертіти на всі боки й так заморочить голову, що той не знає, звідки йшов і куди добирається. А вітри без угаву гу-гу-гу, висвистують та вихльостують, вигладжують та пригинають трави.

І тоді Роськові здається, що це вода тече, то золотава, то зеленувата. По ній можна брести безборонно, брати в руки або лягти горілиць. І вона розступиться, буде щось нашіптувати, лоскотати і сама ж задихатиметься від стримуваного сміху. Та треба той сміх почути, бо ворухнешся чи голосно зітхнеш — і лише посвист вітру та шерхіт…

Брич каже, що трава теж жива, тільки душі не має, як у тих полонеників. Тому й мови ніякої їй боги не дали, тому й висушує її сонце, вимочують дощі, випалює вогонь, і вона зникає безслідно. І думає Росько, як багато на світі всього живого. І що кожному боги відвели місце, дали ноги чи дзьоб, сказали, скільки літ триватиме його вік… Рибам віддали воду, і вони тільки носи вистромлюють з неї. А яким їм світ видається звідти, з глибини, чи видно їм сонце? І як можна отак пливти туди, куди несе течія, тицятися в береги? У птахів — усеньке небо, махай крильми і лети куди заманеться. Але ж ні, не полетить. Високо здійметься — орлам пожива, до землі прибиватиметься — кібець накинеться. І чого воно так? Птахи закльовують менших, звір загризає слабшого, люди на вістрях мечів носять смерть. Ось і їхній рід вигнали… А навкруги ж скільки землі, лісів, річок…

Навіть гострий на слово Брич морщив чоло, довго відмовчувався, теж обвів поглядом степ, небо, прихистив долонею очі від зблиску річки:

— Людям не збагнути мудрості богів… Їм підвладне все видиме й невидиме. Вони захотіли так, щоб страх правував світом. Усі убояться когось: вівця вовка, вовк ведмедя, карась щуки, беззбройна людина воїна з мечем…

Росько не втерпів, перебив:

— А ми давай принесемо богам багату жертву. Тура заб’ємо. І попросимо, щоб інакше зробили…

— Еге-е-е, тепер уже не можна!

— А то ж чому?

Брич притишив голос, ніби хтось міг почути їх у степу:

— Чому? А тому, що боги поставили князів за простим людом наглядати. А в князя ж тільки двоє очей і дві руки. Отож і набрав собі дружинників, бояр та воєвод… Куди їх тоді боги подінуть?

— А нехай кожен іде до свого роду, хижу збудує, оратиме та полюватиме… — дивувався Росько.

— Еге ж, підуть. Воротило вже приходив до вас… Та вони свої роди геть позабували і зреклися. Для них рід — це князь. Та й де ти бачив, щоб бояри та воєводи на пожні[33] піт витирали або ж рибу ловили? Не знаєш, хлопче, ти князівських лакуз. Черева у них великі, а очі голодні.

— Хіба можуть бути голодні очі в ситої людини? — Росько дивився недовірливо на товариша.

— Можуть, можуть… — підтвердив той. — Вовка бачив? — і сам відповів: — Не тільки бачив, а й полював. Скільки овець не заріже, скільки не натовче в черево м’яса, а все мало. А все очима світить. — Це вже знову був колишній Брич, який умів завжди приправити їдким слівцем вечерю біля їхнього вогнища.

Але тепер його веселощі не зачіпали Роська. Похилив голову, сумно зітхнув:

— Виходить, що так буде завжди. І наш рід ніколи не повернеться до своєї весі. І Літана залишиться назавжди в Києві…

— Не журися, хлопче, — і Брич змовницьки підморгнув, а в очах була таємниця. Та він і не приховував її: — Хіба ти забув про сонячних птахів? Вони ж прилетять до тебе і твоїх родовичів. Тоді ніч стане днем і буде багато звіра й риби, а бджоли носитимуть багато меду. Станемо багатші від князя і бояр. Птахи вкажуть нам, де лежить руда, і дядько Родь викує зброю, об яку щербитимуться ворожі мечі. І княгиня поверне тобі Літану, бо ти будеш багатим і сильним. Чуєш?

— Чую… Добре бути багатим і сильним, ніхто не погрожуватиме… Тільки я, коли буду таким, то сам оратиму і жнивуватиму, полюватиму і рибалитиму теж сам. Не хочу бути таким, як Воротило чи твій Крутій. Не хочу нікого в поруб кидати. Коли ж ті птахи прилетять? — глянув у один бік, потім в інший, бо не звав, звідки їх виглядати.

— Прилетять… тільки треба вміти чекати, — твердо сказав Брич.

Він протяжно свиснув, і у відповідь почулося іржання. Гривастий коник, — ляже у траві, то й не видно, — зупинився біля нього. Короткі ноги, довгий тулуб і маленька суха голова — нічого не видавало в ньому силу і витривалість. Та Росько добре знав, ще коник може бігти хоч цілісінький день і боки його будуть сухі, в дихання рівне. На ньому Брич випасав табун. Хвалився, що ось нагуляють коні силу і пожене їх до Києва на продаж. Обіцяв і Роська взяти.

А тому цього тільки й треба. Отож і має Брич похапливого помічника, який ладен днювати і ночувати в степу, випасати табун аж до тих порогів, що десь перепиняють річку. Він теж навчився свистіти, ще й так хвацько, що мало трава не стелиться, але жоден кінь із табуна не відгукується на його посвист, не заірже віддано, хоча не одного об’їздив. Бричів коник Роська до себе не підпускав, не любить навіть, коли той близько до його господаря підходить. Відразу ж починає оком косувати та гарцювати. «От мені б такого коника знайти… — заздрив хлопець. — Я його так уже доглядав би, купав би часто, з рук годував би, від вогнища не відганяв».

Отоді й надибав на Білогривого. Він уже не боявся поля і частенько ходив сам, без Брича. Бо той вдавано гнівався, коли Росько зрання прилаштовувався до нього, щоб іти разом, і гнав від себе:

— Нема чого тобі біля мене тертися. Збирайся сам у степ, та води і готовизни[34] не бери. Там усе є, тільки зумій знайти… Хіба я тебе марно навчав?

Якось біля одного з джерел побачив він табун здичавілих коней. Водив його високоногий і довгошиїй кінь. Росько відразу й кличку йому дав — Білогривий. Грива у того й справді була така, ніби піна на чистому піску чи вранішній туманець круг куща верболозу. Стріпне гривою — вона переливається, повіє вітер — хмаркою над ним клубочиться.

Роськові здавалося, що свисни він зараз, подай про себе знак, і Білогривий відгукнеться, примчить і покірливо покладе голову на плече. Але не свиснув, не покликав, бо Брич не раз застерігав, щоб обходив, не ставав на дорозі здичавілих коней. Невідомо чому, але звір чи людина, які блукають степом самотиною, викликають у них таку знавіснілість і шаленство, що рідко кому поталанить утекти від них. Кидаються навздогінці за звіром чи людиною, налітають гуртом, збивають на землю і затоптують у траву. Потім якнайшвидше тікають від цього місця, ніби гонить їх каяття за вдіяне чи страх розплати. Але хто міг наздогнати їх у степу? Хіба що вітер…

Тому-то й принишк у травах хлопець, визирав обережно, щоб і бадилинка не ворухнулась. А придивившись, справді помітив, що кінь насторожений, нашорошено пряде вухами. Це було тим більш дивним, бо вітерець тягнув від джерела, прохолодою овівав лице. Росько уже розмірковував, чи не краще йому податися звідси, далі від небезпеки. Та ніяк не міг відірвати очей від Білогривого. «Ех, добрячий кінь, — зітхнув і пальцями перебирав стеблинки, а здавалося, що гладить гриву. — Треба намовити Брича, може, зуміємо впіймати. Такого укоськати нелегко, ой, нелегко…»

Хотілося примітити, куди з водопою подасться табун, де випасається і ночує. А кінь басував, ходив колами і збивав коней до гурту. Аж ось Росько почув спочатку невиразне, а тоді вже голосніше порохкування. «Так ось звідки настороженість Білогривого!.. Він уже давно почув ці звуки…» — Але в самого вони не викликали тривоги, лише цікавість, і тому підвів голову вище.

Заворушилась трава, і звідусіль, мов скаламучені й нестримні потічки, ринулись у видолинок дикі свині. Від запаху води в них паленіло усе всередині, й вони бігли, не розбираючи шляху, повискуючи тонко й пронизливо.

Заметались коні, здиблюючись і перестрибуючи через свиней, а ті, покусуючи їх за ноги, пробивалися до водопою. Табун кидався то в один бік, то в інший, шукаючи виходу. Тільки Білогривий не рухався, мовби приріс до місця, і тремтів усім тілом, скаженіючи від цього несподіваного. наскоку та зневаги до його сили. І коли опинився на шляху сікача, що вів стадо, не зійшов, не поступився. Копнув копитом землю, обсипав себе мокрою травою.

Сікач, ніби кам’яна брила, що їх Росько так часто бачив на високих горбах, рохнув і кинувся вперед. Та Білогривий легко перестрибнув через нього, хвицьнувши задніми ногами. Росько ледь не скрикнув від захвату, бо ніколи не гадав, що кінь здатен на таке. А далі почалося уже й зовсім щось несусвітне. Білогривий то мчав навстріч вепру і в останню мить ухилився, то ставав дибки, підставляючи черево під страшні ікла, а коли вони ось-ось мали торкнутися його, рвучко підкидав тулуб угору. І щоразу вціляв копитом нападникові в спину, в бік, аж всередині того щось глухо вигупувало. І щоразу чулося голосне іржання. Так сповіщав вожак табуну, що нападника буде подолано і він поведе їх на ночівлю в долину, куди стікаються нагріті за день сухі струмені повітря. Коні збилися на пригірку, схарапуджено тислися одне до одного, хвицалися. Їхні тіні падали у видолинок, металися туди-сюди. Від цього здавалося, що під ногами в Білогривого і вепра ворушиться земля.

Лють заливала очі сікача, а потрощені ребра пронизували болем усе тіло. Але це тільки додавало йому затятості й розпалювало жадобу ввігнати ікла в тіло супротивника. Та Білогривий не підпускав його близько, заманював у драговину біля джерела. Сікач розгадав його хитрість і тільки водив за ним маленькими очицями. Він вичікував. Коневі набридло вистоювати у воді, й він напружив своє сильне тіло, присів і вже відчував, що летить. Але не встиг, бо загрузли ноги. Зробив ще зусилля, а в цей час кабан усім своїм скам’янілим тілом ударив його… Білогривий заіржав голосно й розпачливо. Його табун на якусь мить застиг, бо ніколи не чув, щоб так колись він іржав. Потім зірвався і вмить зник у степу.

А вожак слабнув на очах. Ще пробував ухилитись від страшних ікол, але де й поділася спритність та легкість. Встигав лише пом’якшувати удари, бо кожен з них міг стати смертельним. Сікач же нападав знову й знову, хоч сила теж витікала з нього. І все ж її вистачило б, щоб добити супротивника. Але тут на його шляху виріс Росько. Міцно перехопивши ратище списа, гнівно вигукнув:

— Не руш мого коня! Це мій кінь, і ти перший напав на нього! Я прохромлю твоє черево наскрізь. Іди в свої ліси… — Відчував, як у передчутті сутички жаринками запекло в грудях.

Сікач постояв, приміряючись, рохнув кілька разів погрозливо, а потім повернувся і побіг до джерела. Довго там плямкав, щось гриз. Нарешті, заточуючись на коротких ніжках, подався геть.

Росько присів біля коня, поклав руку на гриву. Той сіпнувся, витягнув шию, пробуючи звестись. Хлопець притримав його і відчув, що кінь не в змозі опиратися навіть руці. Заспокійливо погладив:

— Не бійся. Я не заподію тобі зла… Я вилікую тебе, і ти знову станеш сильним. Твої ноги не знатимуть втоми. Ти відгукуватимешся на мій посвист…

Кінь важко зітхнув, аж щось булькнуло в горлянці, блимнув на хлопця великими, з золотим обідком очима. Немов докір був у цьому погляді, бо Росько заметушився:

— Водички, мабуть, хочеш. Палить тебе, я зараз принесу.

Поки напував, а потім оглядав і промивав рани, звечоріло. Востаннє виглянуло сонце, і духи ночі заступили його. Чорні потоки потекли на землю, заливаючи низини, клубочачись на пагорбах. Велетенськими темними стовпами підвели небо і на них всідалися зірки. Їхнє світло пробивало ніч, і Росько жадібно ловив його. Заспокоювався, бо ж душі померлих дивилися зверху. Коли він засне, вони спустяться на вогненних нитках на землю і обступлять, оберігатимуть сон. А Білогривий? Він же залишиться без захисту… Ні, він не спатиме.

Пронизливе виття змусило схопитись на ноги. Воно чулося ближче і ближче. Росько стискав у руці списа і думав, що коли вовки зачують запах крові, вгледять зраненого коня, йому не відбитись од них. Ех, якби оце поруч стояв Брич!

Кінь прокинувся, виття обпалило його одвічним страхом перед вовками. Хотів зірватися на ноги, але тільки тицьнувся мордою в траву.

Росько поклав йому руку на шию, боявся подати голос. Та все обійшлося, лише від джерела долинуло чиєсь передсмертне скімлення.

Три дні сторожував Росько біля Білогривого, аж поки той підвівся. Ноги в нього тремтіли, наче в лошати, яке тільки-но з’явилося на світ. Отак і подибали степом: кінь, посмугований іклами вепра, і хлопець, зголоднілий і вдоволений. Часто зупинялись, підпираючи один одного. Далеко було їх видно на рівнині, бо сонце випалювало трави, і вони уже не затіняли землі. А над ними гуляв вітер…

Так з’явився у Роська кінь, якого ніколи ще не бачили ні огнищани, ні Брич. У нього була біла грива, і він не знав втоми. А ще цей кінь голосно іржав, коли чув посвист Роська.