Родовичі

ОРДА

Хлопець застиг нерухомо на високому могильнику. Він мовби очікував чи вистежував когось, бо з таким нетерпінням, так пильно вдивлявся в далечінь. Щось невиразне і незбагненне виділося йому там. Інколи й справді ввижалося, що там, біля самого небокраю, де повилось марево, прокочуються якісь хвилі. Вгадати важко, що то за хвилі, а тому тривога й невпевненість бентежили душу. Та знав напевно, що то не вітер траву пригинає і не річка виплеснула з берегів на рівнину воду.

То людські потоки перекочувались від краю до краю Дикого поля, то пересувалися печенізькі улуси — люди, що ніколи не йдуть дорогою, якою уже раз пройшли. Росько часто натрапляв на їхні сліди. Це були широкі смуги витоптаної трави, що тягнулися невідомо звідки й куди. Бувало, хлопець наткнеться на місце де вони стояли, і довго, скрадливо бродить по ньому, роззирається, щомиті готовий вихопити меча чи пустити стрілу. Чужі сліди, запах викликали не страх і не ворожість, а бентежне і збудливе відчуття. Ніби колись він уже це бачив, вдихав ці запахи. Наче теж блукав степом серед високих трав, чув їхню мову й сам розмовляв, але нині не міг згадати жодного слова. Здавалося, якби хтось ось зараз заговорив до нього, то він усе зрозумів би. Ні, це була не печенізька мова, якої навчав його Брич, а інша. «Що то за люди і куди вони поділися? І чи то був я?» — озирався навкруг хлопець, наче сподіваючись, що з марева безшелесно випірнуть ті люди, яких відразу впізнає. Ало ж не міг він блукати цими рівнинами, бо жив завжди серед огнищан, у своїй весі. Може, то був його дух, який боги спіймали в степу і, коли він народився, вклали в його душу? І тепер він впізнає місця, де колись проходив?

І вірив, що таке могло статися, бо тільки богам дано знати, в кого яка душа і де вони її взяли, щоб оселити в тілі людини. Могли натрапити в степу, де її загубили тур чи вовк, могли потайки вихопити у ведмедя, поки той спить у барлозі, або силоміць забрати у зайця, вибити з шуліки. Дуже вже кортіло дізнатися Роськові, чия у нього душа? У кого ж дізнатися? Вибирав ночі, коли місяць плив по небу, збиваючи гострим краєм зірки. Хлопець сідав перед Перуном і запитував:

— Скажи, боже, чию душу вклав у моє тіло? Де ти знайшов її, в лісі чи в річці, а може, й справді отут, у степу?

Та Перун мовчав, тільки місячне світло липло до його очей.

— Може, трапилася душа зайця, і вона зробить мене боягузом, а може, — лиса, і буду я хитрим і облесливим. Ще гірше, коли в гадюки взяв, то судилося мені стати зрадником і відступником від звичаїв роду. Скажи, боже? — домагався Росько.

Але німують Перунові вуста. Тільки місяць вгорі сміється-глузує, аж заливається. Холодний той сміх блискучими нитками землю вишиває. Підставивши руку, глянеш на неї, а вона ніби і не твоя. І Білогривий стоїть, мов вкритий прозорим блискучим покривалом. Підійде до нього Росько, наміриться зірвати те покривало, а пальці в гриві заплутаються. Кінь голову поверне, дихне тепло у вухо, аж лоскітно. Це він так по-своєму проситься в степ, бо нудно йому на припоні біля хижі.

Тихо ступає Білогривий, заколисуючи вершника. Усе в степу не таке, як при світлі. Якісь звуки народжуються в ньому, то грізні й погрозливі, а то тихі й ласкаві. Вони заманюють, беруть з собою душу, і він, наляканий, щоб її не загубити, в забутті правує на ті звуки. Ось наче хтось ледь чутно вимовив його ім’я: «Росько-о-о… Росько-о-о!..» Придержить коня, озирнеться: звідки той голос, хто кличе його?

Аж поки здогадається, що то вітер об трави треться, не дає їм заснути, вишукує в темряві найпахучіші з них і затихає.

Росько чує, як вітер покректує й сопе, висотуючи з квітів запахи.

Йому теж доводилося натрапляти на такі місцини, де аж голова паморочилась від пахощів. Постоїть там, вдихне на повні груди і йде далі. Бо знає, що вітер однак не підпустить, клубком тугим під ноги кинеться, м’яко відштовхуватиме. Або ще й скрикне над вухом таким моторошним голосом, що страх іще довго гнатиметься услід…

А то відкриється раптово з пагорба долина, налита темінню, а в ній вогні. Нікого біля них немає. Здалеку ледь жевріють, а Роськові здається, що то сонце в надвечір’ї зронило кілька крапель і вони червонітимуть усю ніч… Це печенізьке кочовище, і вогонь вони возять з собою. Росько, бувало, підкрадеться якнайближче, щоб тільки собаки не винюхали, і видивляється, примічає. На великих возах усе своє добро складають, і хижі теж. Кожухи ніколи не скидають, ні взимку, ні влітку. По землі мало ходять, усе на конях. Коні в них, як і в Брича, маленькі, міцноногі й гривасті. А вже й злющі й непіддатливі, що поки всядеться котрийсь, то попобігає навкруг, нагаєм намахається. У кожного при боці крива шабля і лук за спиною, навіть малеча, ледве ногами перебирає, а вже пнеться тятиву натягнути. Зате ж і стрільці вони, жоден огнищанин з ними не зрівняється. І вцілять в усе, що не їхнє і що око бачить. Скільки вони тих птахів перебили! Усядеться ворона на верхівку хижі, гляди — вже лежить на землі, пробита стрілою. Загаласують дітлахи, схоплять і до вогнища, обсмалять — і вже їжа є.

Якось наскочив на молодих воїнів печенізького улусу, які викупували коней. Таку бучу зчинили, що риба в річці скидалась, а бризки летіли аж до неба. Здавалося, ніби це огнищанські хлопці затіяли купання, штовхають і притоплюють один одного, аж самому закортіло до них. А тут ще й Білогривий заіржав, до води тягнеться. Щось сколихнулося в душі Роська, і він торкнув коня ногами. Печеніги почули іржання і повернули голови до берега. На якусь мить застигли здивовано, а потім скрикнули і вже вмощувались на мокрих коней. І лише тоді жах пройняв Роська: «Злі духи задурманили мені голову… Вони послали мене на смерть. Перуне, допоможи!»

Повертати коня вже було пізно, і він вихопив меча і вдарив його по спині. Білогривий стрибнув уперед, грудьми збиваючи і розкидаючи низеньких печенізьких коней. А вони шкірили жовті зуби і намагалися вхопити його за боки. Росько, схопивши краєм ока, що печенізькі воїни не встигли озброїтись, розмахував своїм мечем з таким завзяттям, що вони, рятуючись, скочувалися з ковзких кінських спин.

Білогривому досить було кількох стрибків, щоб одірватись від переслідувачів. Вони ще тільки розверталися, а він уже був біля берега. Росько ще на скаку нахилився і вихопив з купи одягу чиюсь шаблю й баранячу шапку… Течія несла Білогривого, збоку за нього тримався Росько. Печеніги мчали берегом, щось верещали, вимахували шаблями і пускали стріли. Але тепер їхні погрози не лякали хлопця. Ось їм довелося об’їжджати широку затоку. Поки вони брьохалися у болоті, Росько вже був на березі. Випростався на коні, підняв на списі догори баранячу шапку, заходився крутити нею. Печеніги пронизливо закричали, лупцювали коней і аж підгецували від нетерпіння й безсилої люті.

Росько пожбурив шапку на землю, розмахнувся й шпурнув їм назустріч шаблю. Вихопив свій меч, помахав ним над головою:

— Гу-у-ра-а-а-а! Гу-у-ра-а-а-а!.. — кинув бойовий клич роду і, не озираючись, помчав у степ.

Печенізькі воїни збилися над шаблею і шапкою, наче бачили їх уперше, але жоден не нахилився і не підняв їх. Потім обернулися і довго стежили за русом, аж поки він не зник у променях призахідного сонця…

Чим далі в степ протоптував стежки Білогривий, тим частіше натрапляв Росько на кочових людей. З’являлися вони завжди перед ним несподівано, якусь мить вдивлялись, теж вражені його появою у цих місцях, а потім мовчки кидалися переслідувати. Летіли позаду нечутно, наче не торкалися землі чи були безтілесними тінями. Білогривий легко й нестримно розсував грудьми стіну трави, вибивав у землі могутніми копитами ямки і, вихопившись на пагорб, коротко іржав, ніби сповіщаючи усьому навколишньому світові про свою силу та спритність. Після себе залишав широкий слід. Зате під ногами печенізьких коней наче й жодна бадилина не ворухнеться, жодне стебельце не трісне, бо ні звуку не долине до втікача. Тому й видається йому інколи, що ніхто за ним не гнався, що це кінь, невідомо чому зірвався і мчить степом, гублячи з рота піну.

Та, озирнувшись, бачив за собою комонників, які з мовчазною впертістю підганяли коней. Було щось моторошне в цій їхній затятості. Роськова душа наливалась жахом і недобрими передчуттями, рука мимоволі сама підстьобувала Білогривого.

Печеніги, якщо не губили слід, переслідували його аж до селища. Зупинялись лише тоді, коли Білогривий зникав між хижами. Збивались докупи, збуджено перемовлялись, вимахували один до одного шаблями, ніби збирались битися між собою. Потім, бувало, й стріли пускали в бік селища, щось вигукували, аж поки огнищанська сторожа, виставивши довгі списи, не налітала на них. Кочівники сутичок уникали, вишкіряли дрібні зуби, насували на самі очі баранячі шапки і показували в Дике поле. Невідомо, чи то заманювали, чи погрожували, що прийдуть з більшою силою? Огнищани на них рішуче наступали, прихищалися від стріл щитами, але далеко за ними не гнались.

А Роська уже ніщо не могло відвернути од степу, тепер він манив його. І хіба зупинить думка про печенізьку стрілу чи волосяний аркан, що в будь-яку мить, наче гладенький полоз, стисне шию. Тепер уже вивідав, яка найстрашніша небезпека чекає на нього, тому й стережеться. Та це зовсім не остудило його потягу до блукань у Дикому полі. Навпаки, бажання звідати оте гостре відчуття загрози, впевнитись у своїй силі й удачливості штовхало шукати зустрічі з кочовими людьми…

За цим улусом він стежив ще з учорашнього ранку. За цей час нічого не сталося, тільки пси натрапили на його слід. Він заманив їх далі від кочів’я і там убив двох, інші повтікали. Ще довго вітер доносив їхній гавкіт та підвивання.

Тоді хлопець далеко об’їхав юрти і заліг неподалік від табуна, сподіваючись нишком відбити якогось коня і привести до Брича. Прошмигнув лис, худий і облізлий, голосно принюхуючись до запахів. Орел так високо в небі плив, що його тінь навіть не сягала землі. Від крайніх юрт вихопилась група комонників. Щось вигукували і над головами в них зблискували шаблі. Росько підхопився: невже помітили його і кинуться наздоганяти?

Уже налаштувався втікати, колі угледів, що один з вершників вибрався наперед, увесь час озирається і нещадно лупцює коня. Кілька стріл просвистіло мимо, змусивши його пригнутись аж до самісінької гриви. «Чого вони женуться за ним? Хто він? Утече?..» — Росько й собі нетерпляче стис лук.

Наляканий вигуками і брязкотом зброї, табун подався в один бік, потім у другий, перепинив шлях вершникові. Той хотів пробитися крізь тиснявину кінських тіл, але аркан, кинутий вправною рукою, оперезав його тулуб, зірвав з коня. Вершники, не зупиняючись, помчали в степ. Позаду біг, вимахуючи руками і спотикаючись, утікач. Ось він не втримався на ногах і упав, тільки густа трава лягла під вагою його тіла. Вершники прямували на сонце, мовби замислили вкинути свого полоненика в його розжарену пащеку.

Вони й справді невдовзі зникли там, де степ ярів у мареві. Росько перечекав трохи і подався слідом. Сонячне проміння різко й боляче било у вічі, ніби застерігаючи. Та він тільки підганяв Білогривого… Вершників помітив, коли вони вже верталися назад, до кочів’я, і зрозумів, що того з ними немає: «Може, принесли його в жертву сонцю?»

Та ні, лежав на високому кургані. Це був воїн могутньої статури, плескате обличчя, широкий ніс, рідкі вуса прикусив зубами. В останньому зусиллі охопив великими руками брилу каменю, що стриміла на кургані, наче хотів звестися і ще раз глянути на степ. Росько, легко ступаючи, наблизився до нього. Неподалік валялась бараняча шапка, забризкана кров’ю, в руці воїн ще тримав переламану навпіл шаблю.

«Печеніги вбили свого воїна… За що? Може, він одступив від законів свого улусу?» Обережно перевернув його горілиць. Тіло було важке, і Росько не втримав його, голова ударились об землю. Почувся стогін, аж Росько відсахнувся. Печеніг силкувався розімкнути повіки, впіймати світло, але духи смерті уже забрали його душу. Велика тінь промайнула над могильником. І Росько злякано глянув угору — могутній орел, змахуючи широкими крильми, віддалявся туди, де стояли юрти кочівників. «Цей печеніг, мабуть, неабиякий сміливець. Його душу забрав степовий орел. Тепер він завжди літатиме над улусом, — позаздрив хлопець. — Але ж родовичі печеніга проб’ють орла стрілами. Вони не захочуть, щоб душа скараного літала над ними. Або доведеться задобрювати її, щоб не переслідувала невідступно, щоб орел не крав у них ягнят і не лякав малих дітей». Птах і справді закружляв, мабуть, над отарою, бо курява здіймалася над пагорбом. Орел опускався нижче й нижче, і помахи дужих крил розривали спокійну нерухомість повітря.

На мить сховався у виярку і з’явився знову. Але в пазурах нічого не тримав, хоча й злетів важко, наче щось тримало чи тягнуло до землі. Пастухи відігнали, не дали взяти ягня… Росько напружив зір, бо видалось, що стріла стримить у птаха під крилом, тому й вимахує ним, намагаючись збити її.

Неподалік з нори вигулькнув байбак, звівся на задні лапки, тоненько посвистів, мовби заспокоюючи себе і усю навколишність. Росько ніяк не міг поєднати оце все: зарубаного своїми родовичами печеніга, орла, якого земля приманювала тремтячим тілом ягняти, байбака, що хоче захиститись від ворогів свистом. І чого стоїть серед них він? Подумав про це і відразу ж відчув, ніби сам зв’язаний з ними. «Це тому, що я бачу всіх їх… Треба швидше їхати звідси». А очі шукали в небі орла, мовби світ без нього став не таким, наче, випало щось із нього.

Птаха ніде не було.

Обернувся і аж відсахнувся. Печеніг дивився на нього і у вузьких щілинах очей закипало щось страшне й дике. Повільно підвів голову, виставив перед собою зламану шаблю, водив нею.

— Ти вбитий, лежи… Душу твою забрав орел і поніс далеко в степ. Ти вбитий… — Росько вихопив меча, вдарив ним по уламку шаблі, і той випав з печенігової руки.

— Я чую голос… Ільк… Ільк… це ти, ти? Підійди ближче, сину, не бійся, вони вже поїхали… — Печеніг підпирався руками, силкуючись звестись, і сльози заливали вузькі очі, текли по жовтих щоках, змиваючи кров і зволожуючи запечені губи. І було в його голосі, сльозах, у всьому великому тілі, яке тремтіло в пропасниці, стільки благання, що Росько мимоволі ступив до нього. Ні, не жалість штовхнула вперед, а оте невиразне і незбагненне почуття, що охоплює людину, коли вона натрапить у степу на згасаюче вогнище. Хто розпалив і грівся біля нього? Невідомо… То чому ж він мусить жаліти цього воїна з ворожого племені?

Та все ж підступив ближче, нахилився, і той схопив його за руку. Пальці були холодні й липкі від крові.

— Ільк… Ільк… сину, не проклинай мене. Яка в тебе міцна рука, яка широка долоня… Ти був би добрим ратаєм…

Хотів висмикнути руку і крикнути, що він і так ратай, що коли настане місяць березозоль[35], вони з родовичами виорють і засіють пожню. Це тільки кочові люди не вміють тримати в руках серпа і не обтесують дерево, а зазіхають на чуже…

Та поки добирав слова, щоб сказати все те по-печенізьки, воїн заплющив очі, голова знову впала на землю, потиск пальців ослабнув. Ще силкувався Щось вимовити, але тільки стогін зривався з вуст. Відпустив Роська, щось пошукав у себе на грудях, потім простягнув йому:

— Візьми… і пам’ятай… Я хотів… хотів… степ такий великий, а ми в ньому чужі…— Шепіт урвався, вуста затверділи.

Як не дослухався хлопець, нічого більше не почув, тільки в долоні залишилась кругла бляшка, стис її так, що краї боляче вп’ялися в шкіру. Хотів глянути, але накрила його тінь. Це орел знову з’явився над могильником і в пазурах ніс ягня. «Він несе його сюди, це жертва богам кочових людей…» — Росько стрибнув на коня і, не озираючись, чимдуж помчав геть. І ще довго вчувався над головою посвист могутніх крил.

Роздивився те, що дав йому вмираючий печеніг: це була оберега[36]. Тепер не боятиметься богів тих вузькооких степовиків, бо вони визнають його за свого, допомагатимуть і вказуватимуть прихисток… Мчить Росько, тільки вітер за плечі хапається, тільки рветься трава під копитами Білогривого. Розтулить долоню, а на ній оберега, легка, тонка, бо з бронзи. Глянуть звідти очі, продовгуваті, глибокі. Погляду не можна від них одвести. Ось степ у них вечоріє і губляться в ньому світлі смуги. Хтось легко, нечутно ступає в темряві, розводить руками. Що воно таке? Так бувало з ним, коли засинав на кургані: ніби хтось торкне його і він прокинеться, жахнеться, а навкруг нікого: ніч, зірки, трави пахнуть.

Стисне долоню Росько, і все зникає. Проїде трохи і знову хочеться глянути на оберегу печенізьку. Дивиться, а на ній уже полиски багряні виграють — сонце сходить… Гляне зблизька Росько на оберегу, нічого не видно, лише тонкі рисочки на ній. Одведе руку далі — знову очі на нього видивляються. «Це духи печенігів мене по Дикому полю водять, привчають». Думка радісною впевненістю наповнювала Роська, і він підганяв коня.

Та, видно, й справді боги одвернулися від огнищанського роду. Не дали вони їм грітися під сонцем Дикого поля, ні біля вогнища своїх хиж. У гніві великому й незбагненному одвернулись від дітей своїх, кинули зовсім напризволяще… Не прислали і сонячних птахів.

Нікому було стати на захист огнищан, кинули всі їх на поталу ворогові — приходь і бери в них усе, що вони наносили в кліті… І коли Даждьбог своїм вогненним мечем став обрубувати з обох кінців — увечорі й уранці — ніч, вони вкладалися на спочинок рано і спали міцно, солодко. Не було їм ніякого застереження, ніхто з богів не подав ніякого знаку…

І коли Даждьбог зробив ніч найкоротшою, а трави м’якими від роси, ординці хана Курі вирубали розімлілу сторожу і, закутавшись у туман, підкралися до огнищанських хиж. Трава приглушувала тупіт коней, їхній звук не могли почути навіть собаки. Вони проминули требище Перуна, і бог байдуже зирив на чужинців чорними прогалинами очей.

А коли спалахнули крайні хижі, дикі, пронизливі крики вирвали огнищан зі сну, вирвали і вжахнули. Та якщо бог не захотів перепинити ворогам шлях, то що могли вдіяти люди? Тільки Брич устиг схопити меча і вимахував ним біля порога з таким завзяттям, що з десяток печенігів не могли з ним впоратись. Росько, було, кинувся йому на поміч, але той відтурив хлопця:

— Тікай звідси, я їх затримаю… Швидше, швидше!.. Рід тобі наказує…

Росько від гніву й образи не міг вимовити й слова, лише заперечливо хитнув головою: «Ти ж не нашого роду. Чого тоді мені наказуєш? Хочу разом з родовичами проти ворога з мечем стати… Нехай і загину…» — І уже вивернувся з-під печенізької шаблі. Брич знову крикнув, та не грізно, а розпачливо:

— Швидше, Росько! Рід не повинен загинути весь, чуєш!.. Біжи за хижу і в яр. Я їх затримаю!..

І Росько послухався, бо вдарило його оте розпачливе: «Рід не повинен загинути весь». Від хижі падала в багряну ніч велика тінь, яка накрила його. За ним метнувся вслід печеніг, але Брич дотягнувся до нього мечем, і той упав навзнак. Та й Брич не встиг обернутися, і кілька печенізьких шабель зійшлося над його головою.

Росько прикрив голову руками, наче на нього падали ті шаблі, і покотився схилом у мокру темряву яру… Довго лежав, віддалений від того світу, де палахкотів вогонь, і ніч роздирали волання людей.

…Нічого не залишилось від весі його роду, навіть дим розвіявся. Світило сонце, але він його не бачив. Та й навіщо воно йому? Що шукатиме при його світлі? І все ж бродив селищем, наче сподівався щось надибати. Нема нікого і нічого, жодного звуку, жодного шерхоту… Нема і виходу звідси… То, може, він його шукає?

Коли ж побачив чорну смугу, що тягнулася від селища і роз’їдала степ, пішов нею. Пішов, бо тут пройшов його рід, бо нею повели в Дике поле його родовичів. Пішов, бо більше нікуди було йому податися. Знав, що всіх їх чекає жахлива доля, але краще він розділить її з ними… То був просто інстинкт крові, поклик роду. І він вів хлопця Диким полом. І вдень, і вночі…

Орда рухалась швидко, часто змінюючи напрям, недовго затримуючись лише біля річок та джерел. Часто натрапляв Росько на ще теплий попіл та бачив на пагорбах вершників. То печенізька сторожа оглядала небокрай, чи не видно русів, чи не спорядили погоню… Та нема кому поспішати на поміч огнищанам: боги забули про них, а князям та боярам навіщо вони, невпокорені й уперті. Не схотіли схилити голови, шукали волі, ото й мають її вдосталь. Широкі степи у них перед очима, гуляй поглядом по них, хоч захлебнися у тій волі — ніхто не заборонить. От лише підвестись та піти не вдасться, бо ж зв’язані… А там зупиняться улуси за порогами, де їх уже ніхто не досягне, й чекатимуть купців-греччинів або ж варягів, хозари теж охоче купують русів, бо міцні й ремеслом усяким володіють. А що непокірні, то пусте, нагайка та кайдани остудять найзавзятішого.

Хан Куря думає про це і вдоволено мружиться. Цього року він уперше повів свої улуси в руську землю і захопив багату здобич, спалив на цьому березі всі поселення русів, а полону узяв майже стільки, скільки воїнів має. Звідси, з високого могильника, добре їх видно, бредуть, зв’язані й налякані, а його воїни підганяють їх нагаями. «Так їх, так… — крізь зуби цідить хан. — Лупцюйте дужче, щоб їхній зойк не вмовкав, щоб лунав по всіх степах. Нехай знають вороги, який несамовитий і грізний хан Куря. Мої воїни, мов вогненний потік, промчать руськими землями, і вони стануть згарищем. Одне тільки ім’я наганятиме жах на ворогів, і вони падатимуть ниць. Я дійду і візьму княжий град, що зветься Києвом, спалю і його. Поки князь Святослав з грецьким імператором десь воює, я стану володарем у його землі…»

Куря змахує піт, що струмує з-під баранячої шапки, поляскує нагаєм по ногавиці, міцною рукою натягує повід і рве вудилами губи коневі. Той стає дибки, стріпує білою гривою. Кінь, якого він узяв в одному з поселень русів, ще ніяк не впокориться, намагається гризнути його за ноги. Та хан уміє об’їжджати диких коней, а цього й поготів. Щось брязнуло під копитами, і хан нахилився, помітив уламок шаблі.

Тепер шкірить зуби, мовби хоче когось гризонути. Очі його спалахують люттю, і він щось гортанно вигукує. Воїни, що гарцюють неподалік, завмирають, повертаються до нього. А він тицяє нагаєм у землю, і знову хрипкий вигук виривається з його горла. Котрийсь з воїнів, помітивши уламок, зістрибнув з коня, схилився в поклоні й перевальцем пішов до хана. Уже нахилився, щоб підняти ту переламану шаблю, але Куря відмахнувся, і воїн позадкував, підбираючи поли кожуха. Коли і втретє вигукнув щось здавлене хан, усі побачили, що то він сміється. Так, Куря сміявся, бо хіба це не добрий знак, що після удачливого нападу стоїть його кінь на тому самому місці, до скарав він того зухвальця.

Своєю рукою зарубав, бо насмілився відмовляти його від походу на русів. Той божевільний говорив голосно, і його чули найближчі воїни. Ще ніхто й ніколи в улусах не чув таких слів. Мабуть, руські боги взяли його душу, бо звідки міг він їх набратись? Бач, що вигадав:

— Ти, хане, послав мене з двома десятками найвідважніших воїнів, щоб ми вивідали усе в руській землі. Так знай же, що вони багаті й незмірні, а живуть там різні народи. І всі вони сміливі та завзяті, мечі гострі, а списи довгі…

Хане, нам треба забути дорогу туди, бо як вийдуть усі вони на нас, то не залишиться нам у степах місця. А якщо ми не нападатимемо на них, то вони нас і поготів не зачеплять. Вдачу мають войовничу, але не забіяцьку. Наймиліше для них, коли пожня зерном колоситься, бджоли над квітами гудуть і риба у вершах б’ється. Отак би й нам… А в нас дивись, хане, які степи широкі. Багатий був би ти… Міста не згірш за руські збудували б… Не ходи, хане, в похід, бо тільки лихо на всіх нас накличеш.

Куря ніколи не чув таких слів, навіть не знав, що вони існують, що їх можна вимовляти. Хіба не вмирають вони відразу на вустах того, хто наважився видобути їх із себе? То нехай він умре! Куря тільки знак подав, і його охоронці накинулися на зухвальця, стали в’язати. Але той виявився таким дужим і спритним, що випручався з їхніх рук, шаблею вимахував так, наче блискавиці літали, двом зніс голови. А сам на коня і навтьоки. Та хіба в степу від Курі сховаєшся? Наздогнали, збили з коня, і ось тут, на цьому високому могильнику, він сам зарубав його… Ніхто не бачив, тільки орли. Їм і залишив тіло зухвальця на здобич… І ось він повертається з походу, погромив руські поселення, а зухвальця немає, тільки переламана шабля залишилася… Нехай валяється як засторога усім. Тут умер він, тут умерли і його слова…

Ударив коня, і той поніс його слідом за ордою, за валкою полонеників… І не знав Куря, що зіркі очі Роська весь час стежили за ним, хоч бачив він лише коня.

«Білогривий… мій Білогривий… Забрав усе… дядька Родя… родовичів, спалив хижі. І коня теж полонив…» — шепотів хлопець, і невситимий жар помсти зажеврів у грудях. Підганяв Роська, навіть вночі не мав перепочинку. Отак і йшов він назирці за ордою…

Біля порогів улуси простояли тільки одну ніч. Трималися один одного, далеко не розходилися. Хан наказав пильно стерегти табун і виставити подвійну сторожу. Боявся нічного нападу бродників, що таїлися нижче, серед плавнів. Сходяться туди з усієї руської землі люди, хижі з очерету ладнають, коней на островах випасають. Ніхто їх там не знайде, нікого не бояться. Самі ж збиваються у ватаги, і тоді нехай бережеться купець, лодія якого відіб’ється від каравану. Вистежували і печенігів, які від орди осторонь трималися, підходили близько до плавнів.

Роськові теж цієї ночі мало не випало з ними спізнатися. Лежав на пригірку, сон напливав і відбирав у нього зір і слух. Вітер відганяв його, і тоді видно було ледь помітні цятки вогнищ кочівників, чути далекий безугавний гуркіт — то пороги розкидали воду. А потім зовсім близько, в темряві з’явилися безшелесні тіні, одна за одною подалися туди, де стояла орда. І зникли… Росько крутив головою на всі боки, але марно, нікого нема. Може, привиділось? Може, то вітер хмаринки притис до землі чи туманець перекотився через пагорб? Та ось ніч налилася таким могутнім свистом, що він заглушив ревіння порогів, а печенізькі табуни відгукнулися тривожним іржанням. Почулися пронизливі скрики, кінський тупіт, і знову все стихло.

Зрозумів, що якісь люди підкралися до печенізького табуна і поживилися там. Але хто ті відчайдухи? Як наважилися напасти в чистому полі на тих, хто володарює в ньому?

Ординці пізно кинулися в погоню. Тільки птахів побудили та росу з трав позбивали. Росько, щоб випадком не натрапили на нього, відповз у ярок. Звідти видивлявся на гарцювання кочівників. Отоді дізнався, що то були за нічні незнайомці, бо печеніги занепокоєно перегукувалися:

— Бродники, бродники!.. Люди з плавнів… У який бік вони подалися?.. Треба звідси відходити, бо й полон відіб’ють…

Хто вони, ті бродники? І чого чекати від них Роськові, коли потрапить їм на очі? Не наважився іти їх шукати.

Вранці орда знялася і рушила берегом річки, далі й далі відходячи од порогів.

Молодий печеніг Ільк уже давно примітив того руса, який скрадався за його улусом. І очі його спалахнули відвагою і завзяттям, а серце стріпонулось у радісному й тривожному чеканні. Так молодий вовк принишкне у засідці й лише клацає зубами у передчутті близької здобичі. Сон тікав від нього, їжа видавалася несмачною, а дим гірким, бо неподалік був ворог, безборонно видивлявся на отари і табуни улусу. І тільки він знав про це, тому й мусив сам вистежити й піймати його. Стискав кулаки, напружував м’язи, мовби уже настала та солодка мить, коли на шию руса впаде аркан і тіло корчитиметься на траві.

Ільк уперіщить його нагаєм кілька разів, і рус упокориться, тільки скімлитиме. Шах затьмарить йому очі, бо життя його належатиме Ільку.

Приведе полоненика до хана, штурхоне в потилицю, щоб упав на коліна. О, тоді всі славитимуть відвагу й жорстокість Ілька. Ніхто не посміє сказати, що має дівчаче серце, що в ньому гніздиться жаль до ворогів. Ніхто не дорікатиме батьком, який відступив од звичаїв улусу і десь зник у степах, може, й до русів подався.

Ільк нахиляється, змахує сльозу, зиркає на воїнів, які гріються біля вогнища, чи ніхто не помітив. Хіба давно і його батько сидів серед них, його місце було біля самого вогню, бо всі поважали і боялись його за силу і завзяття. Хіба ж наважився б хтось тоді гримнути на Ілька за те, що вмощувався біля самого вогнища. Батькові варто було лише грізно ворухнути бровами, і зухвалець принишкне. Жоден з них не годен стати супроти нього а шаблею чи луком, жоден не нагонив такого жаху на ворогів, як батько.

Мовби й тепер ще відчуває Ільк на плечі його важку руку, мовби оце зараз лоскочуть ніздрі його запахи, бо пропах димом вогнищ, кінським потом і баранячим салом. А коли сон склеплює очі воїнів, батько оповідає Ільку про далекі степи, з яких прийшли сюди їхні предки, про міста, обнесені мурами і наповнені різним добром, про великі лодії, що плавають по великій воді…

Колись давно, розказував, і сонця не було. Тільки місяць у небі перекочувався, а люди мали великі й круглі очі. Недобре жилося в ті часи їм. Тоді зібралися наймудріші воїни з усіх улусів і вирішили викувати велетенське золоте колесо й пустити його по небу. Але ніхто не вмів зробити таке колесо. Ходили мудреці по всіх землях, шукали таких умільців. Аж поки знайшли їх серед русів. Ті й викували. А вже воїни нашого племені розпалили на півстепу вогнище, розжарили на ньому колесо й пустили по небу. От воно і котиться, жаром палахкотить удень. А вночі в далеких краях знову на вогнищі його розпікають…

— То це руси сонце нам зробили? То колись ми не воювали з ними? — аж затинається від подиву Ільк.

Батько зиркає на сонних воїнів, притишує голос:

— Не відаю того, так говорять найстарші люди улусу. А воюємо з русами, бо вони хочуть назад сонце забрати, щоб ми в полі загубили всі стежки, щоб не знайшли більше своїх табунів і отар…

Ніхто з хлопців не міг похвалитися таким батьком. Та щось з ним скоїлося після того, як послав його хан вивідником у руські землі. Якимсь похмурим і задумливим став, на коня сідає знехотя, більше біля вогнища відлежується чи в юрту ховається, мовби ханська дружина, яка не дає сонячному промінчику сісти на ніжне лице, вітрові зазирнути у вологі очі. Або ж присяде, візьме до рук грудку землі і роздивляється її, розпорошує в пальцях, зіб’є на потилицю баранячу шапку й щось мугикає собі під ніс. Часто, коли сходило сонце, виходив з юрти і дивився в степ. Ільк боявся в такі хвилини батька, бо була в його погляді темна ніч…

А потім його не стало. Тільки хан з охороною примчав до юрти, конем затоптав їхнє вогнище, ганявся круг юрти за матір’ю і безжально шмагав її нагаєм, шаленіючи від люті:

— Ти мати дітей відступника! Він продався богам русів! Ти будеш покарана, і твої діти теж…

Того ж дня її та всіх Ількових сестричок і братиків пов’язали реміняччям і повели вниз по річці, щоб продати за море.

Ільк, коли почув ханові слова про батька, упав на землю, затулив долонями вуха, щоб не чути їх, бо вони, здавалося, пронизували його наскрізь. Лихо впало на його голову так несподівано, так навально, ніби чорна хмара враз, серед білого дня, опустилася над степом, твердо притисла тіло до землі. Відтулив вуха, і вдарив у них благаючий крик матері, погрозливі голоси воїнів, які сходилися до юрти. Хан зупинив над ним коня, наказав підвестись. Коли ж став на рівні ноги, вперіщив нагаєм по спині, але Ільк навіть не ворухнувся.

— Твій батько зганьбив нашу орду. Ти його син, і я повинен покарати тебе теж. Але я милую тебе, ти мусиш змити кров’ю своєю і ворогів цю ганьбу… — Обмацав поглядом його широкі плечі, сильні руки і додав: — Ти будеш добрим воїном.

Ільк вдячно поцілував краєчок поли ханового кожуха. Відтоді не було серед ординців найвідданішого і найзапопадливішого воїна. Здавалося, що навіть у сні очі були розкриті, щоб першим помітити ворогів. А може, шукав він серед них когось?

Ільк полонив руса сонного, підкрався у передранні, коли в того голова упала в трави, і накинув аркан. Зв’язав і повів туди, де стояв улус. Біля юрти хана зупинився, довго чекав, поки той прокинеться. Куря, товстий і розпашілий зо сну, вийшов з юрти, не виказав здивування, коли вгледів Ілька і полоненика. Тільки хижо посміхнувся:

— Ти добре служиш ханові. Ще нікому не вдавалося впіймати руса так далеко за пагорбами. Візьми його, я дарую тобі цього полоненика.

Ільк знову поцілував краєчок ханового кожуха і смикнув за аркан, потягнув руса до свого вогнища. Не мав юрти, бо батькову хан віддав своєму воїнові. Тому щоразу, коли улус зупинявся, викопував неглибоку ямку і йшов до сусідів випрохувати жару. Ота ямка і була його житлом. Але не ремствував. Бо й так добре, що хан не вигнав його, залишив серед своїх.

Ось і цього разу назбирав кізяків, трави, довго роздмухував, поки невеселі язики полум’я висунулися з-під них. Витягнув із шкіряної торби шмат в’яленого м’яса, сухого коржа і заходився снідати. Рус лежав неподалік і стиха зітхав. Ільк перестав їсти, прислухався до тих зітхань, якусь мить вагався, а потім відломив трохи коржа і кинув полоненикові. Той облизнув губи, ковтнув слину і одвернувся.

— У-У-У, собака! Ось я тебе нагаєм… — насварився Ільк, але в його голосі не було гніву. «Продам його. Поведу до моря і продам. Куплю коня у хана, зброю добру… — Роздирав міцними зубами м’ясо. — Його візьмуть залюбки… Рус сильний і великий, хоч не старший за мене. На лодії веслярем буде. Або молотом махатиме. Він, мабуть, кувати вміє. Може, це предки його роду викували для моєї орди колесо…»

І відразу ж згадався батько, наче його рука лягла на плечі, ще й поворушив ними, мовби й справді відчуваючи її вагу. Але згадав ханове шаленство, його слова, і гірким димом обпекло душу. «Навіщо йому ті руські боги? Вони живуть у хижах, де ніколи вітру не буває, а стеля заступає небо. А може, батько десь у полі заблукав, прийде, впаде ханові в ноги… — Зиркав скоса на свого полоненика. — Може, запитати в нього, які ж ті руські боги, чим привабили батька? Може, то вони зробили його сумним і неговірким, навчили брати грудку землі й розтирати в долонях?» Але не запитав, бо рус уже заплющив очі.

Росько лежав скулений, немічний і безпорадний. Сил вистачало лише на те, щоб здригатися усім тілом, виказуючи свій розпач. Хіба це він лежить, руками й ногами ворухнути не може? Хіба це його серце падає кудись, у найглибший закуток душі від страху, коли чути чиїсь кроки, пронизливий вигук? Ні, це не він… Не його кинуто біля цього смердючого вогнища, не його штурхав цей молодий печеніг, не навкруг нього зібралася зграя здичавілих собак, що принюхуються й гарчать на чужинський запах..

Примарилося, поганий сон наслали боги. Вони тепер і вдень, і вночі гніваються на цього. Треба звернутися до них з благанням, пообіцяти жертву, і все минеться. Ось зараз підведеться, накладе стрілу і вполює зайця чи перепела… Росько напружується, рвучко підводить голову, відриває від землі плечі, а далі тіло корчиться, хоче руками собі допомогти, впертися ногами. Злі духи легко, мов травинку, згинають його, завалюють набік, а потім ще й перевертають на спину.

В безсилій люті хлопець вигинає шию, дістає губами і гризе траву, ковтає гірку слину. Молодий печеніг погрозливо глянув на нього.

Сонце теплими пальцями обмацувало Роськове обличчя, зазирало під повіки, і він розплющив очі. Високо в небі світилися хмари, білі й легкі. Вони кружляли на одному місці, немов розмотується навколо сонця прозорий сувій полотна і оповиває його… Ось вітер вихопив з нього клапоть, поніс до землі. Застигла хмаринка над Роськом, сипонула краплями, великими й холодними, прибиваючи вогонь у ямці. Печеніг захапався, кожуха скидає, прихисток лаштує для вогню. «Погано без юрти… Взимку й зовсім загину… Ні, не купуватиму ні коня, ні зброї. Обміняю руса на юрту, нехай буде хоч і дірява, та своя. А там хтось з братів чи сестер повернеться… — І сам дивується, що оце згадав про них, бо досі жаль нітрохи не краяв за ними його серце. — А може, подарувати полоненика ханові, може, змінить гнів на милість?.. Тоді й попрошу, щоб викупив моїх родичів…» Сів і знову втупився у вогонь, роздумуючи, що ж йому робити з русом.

Росько ж знову мовби поринув у напівзабуття. Здалося, що хмарка накрила його, відгородили од світу. Ловив спрагло губами краплі. Отак давно, ще малим, лежав у житі, дощиком скроплений, а від хижі материн голос кличе, кличе… Закінчився дощик, і голос зник. Хіба горить для нього в якійсь хижі вогнище? Хіба в нього рід? Нікого немає… А обіцяв же діду Копію берегти рід, просити у богів для нього доброї долі… А хіба не благав, не приносив жертви, не зволожував кров’ю губи Перуна?

Ніхто не допоможе, усі забули про них, огнищан… Після них завжди залишається пустка. Але чому? Хіба не любили і не вміли будувати хижі, кувати залізо, садити дерева? То чому ж усе зроблене ними палиться і нищиться, а самі вони з мотузками на шиях ідуть у безвість?.. І тіла їхні здригаються під ударами нагаїв лютих кочівників… Жорстокість і здичавілість у них в усьому: у вузьких очах, у пронизливих голосах, у рухах, хапливих і різких, в іржанні коней. Жорстокі й немилосердні усі… І цей молодий печеніг теж. І як Росько, що вважав себе сильним і спритним, міг датися йому до рук без опору? Сором обпікає хлопця, лють роздирає груди. Притулитися б ними до росяної трави, але земля під ним тверда й гаряча. Не вбирає в себе звуки, а відбиває, мов бубон, і котяться вони кудись, довго не вмираючи. Пустити б і свій голос, щоб досяг рідної весі. Але що там знайде, хто відгукнеться на його крик? Увесь рід розпорошений по чужих весях і землях.

Коли вітер дме від ханського намету, він чує їхні голоси, розпачливі й страдницькі. Ось наче щось дядько Родь мовить, заспокоює родовичів… На якусь мить Роська боляче пронизує надія. Так птах у перевісищі тонко писне, коли майне над ним тінь вільної подруги. Видалося, що і він теж вільний. Перун уклав йому в руки страшну силу, а в груди сміливе серце, і оце йде степом, сягаючи головою хмаринок, і вони лоскочуть йому повіки. Росько ступає широко, сягнисто, бо дике поле незміряне, велике, а він мусить поспішати… Йде визволяти своїх родовичів… Знесе одним помахом меча оці юрти, оцих людей у кожухах, білий намет хана… Хтось боляче штурхає у бік.

— Вставай, підводься, клятий русе! — Печеніг смикає за мотузок, і біль пропікає затерплі руки.

Росько тамує стогін і поволі зводиться на ноги. Спідлоба дивиться на молодого воїна, палить вогнем ненависті. Той теж гостро втупив погляд в його очі, короткий спис наставив. Стояв над вогнищем, що затухало у ямці, і дим виповзав з-під його ніг. Якийсь воїн зупинив біля них коня, роздер рота в глумливій посмішці:

— Запитай у нього, чи не бачив твого батька… Він до русів збирався миритися і нас кликав…

Очі молодого печеніга зблиснули, але не посмів кинути погрозу тому, хто сміявся з нього. Замахнувся на Роська ратищем:

— Йди, клятий русе!.. — запалюючись люттю, вигукнув: — Йди, а то вихоплю шаблю і відрубаю вуха!.. Ти моя здобич, хан віддав тебе мені. Що заманеться, те й зроблю з тобою. Чуєш?

Росько підвів очі, зціпив зуби, стримуючи стогін, і рушив, похиливши голову. Бо куди йому дивитися, що знайде попереду? Тільки безнадію… Чомусь згадав хана, його хижу посмішку в ту мить, коли молодий печеніг похвалявся, що впіймав руса. Хан дивився не на Роська, а на свого воїна. Щось було в його погляді, посміху гадюче, затаєне… Але що і чому це зараз спало на думку?

Рухалася степом орда… Погойдувались на високих колесах вози, табуни коней здіймали над нею хмари куряви, і кричало над ними вгорі вороння, мовби задихалося…