Роздуми про двадцяте століття

9. Банальність добра: соціал-демократ

На середину двохтисячних я був професором Нью-Йоркського університету, здобув міжнародний авторитет і мав от-от видати велику книжку про історію повоєнної Європи. А дописавши її, зрозумів — як це часто буває постфактум, — що «По війні» виявилася книжкою, чиїми читачами я хотів би бачити своїх дітей. Тепер я думаю написати ще один текст, який вони зможуть прочитати, якщо матимуть натхнення: «Локомоція» — історія поїздів.

Настав час писати не лише про те, що розумієш; не менш (або й більш) важливо писати про те, чим переймаєшся. У мене вже були такі тексти, але тільки про людей та ідеї: теми, за розуміння яких мені, так би мовити, платять. Знадобилося трохи часу, щоб переконати себе, ніби когось може зацікавити те, що я здатен сказати про залізницю.

Ішлося про те, щоб написати розвідку про прихід модерного життя, поглянувши на нього крізь призму історії поїзда. І не лише на модерне життя, а й на долю сучасної соціабельності й колективного життя в наших надприватизованих суспільствах. Усе-таки залізниця спонукала соціалізацію. Її поява прискорила формування того, що ми називаємо громадським життям: громадського транспорту, громадських місць, громадського доступу, громадських будівель тощо. Сама думка, що люди, не змушені подорожувати в товаристві інших, однаково виберуть саме цей варіант — звісно, з урахуванням статусної чутливості й фізичного комфорту, — виявилася революційною. Наслідки для постання соціальних класів (і класових відмінностей), як і для відчуття спільноти попри відстань і час, були величезні. Мені здавалося, що оповідь про розвиток і занепад (а в Європі — ще й відродження) залізниці може стати повчальним міркуванням про те, що пішло не так у країнах на кшталт Америки і Великої Британії.

Громадська політика природно підводить до естетики громадського життя: містобудування, архітектури, використання громадських просторів тощо. Чому, зрештою, паризький Східний вокзал — транспортний вузол, побудований 1856 року, — досі чудесно функціонує і милує око, тоді як майже будь-який аеропорт (чи автозаправка), зведений на століття пізніше, уже цілковито непридатний до використання і гротескний на вигляд? Іншими словами, чому вокзали, побудовані в розквіт модерністської впевненості (лондонський Сент-Панкрас, міланський Центральний, празький Головний), досі тішать і формою, і функціональністю, натомість вокзал Монпарнас, Пенсильванський у Нью-Йорку чи Брюссельський Центральний — витвори деструктивного «оновлення» 1960-х — непридатні з обох цих оглядів? Щось у тривкості залізниці та її використання, залізничної інфраструктури й напівтемряви віддзеркалює і втілює найкращі, найупевненіші риси модерності.

Розмова про соціальне питання нагадує, що ми від нього не вільні. Для Томаса Карлайла, для ліберальних реформаторів кінця XIX століття, для англійських фабіанців чи американських прогресистів соціальне питання звучало так: що робити з людськими наслідками капіталізму? Як говорити не про закони економіки, а про її наслідки? Ті, хто про це запитували, могли виступати з позиції розсудливості або етики, а часто з обох водночас.

З погляду розсудливості йшлося про порятунок капіталізму від самого себе чи від ворогів, яких він породжує. Як завадити капіталізму сформувати розлючений, злиденний, ображений нижчий клас, який стане джерелом розділеності чи занепаду? Етичні ж міркування стосувались, як це колись називали, становища робітничого класу. Як допомогти робітникам та їхнім родинам жити гідно, не шкодячи індустрії, що дає їм засоби існування?

Якщо говорити про інтелектуальне тло вибору на користь планових економік після Другої світової, треба виходити з двох зовсім різних точок. Перша — це ліберальні прогресистські реформи 1890–1910-х років у Сполучених Штатах, Англії, Німеччині, у Франції особливо, а ще в Бельгії та менших країнах. Їх розпочали пізньовікторіанські ліберали на зразок Вільяма Беверіджа, який дійшов висновку, що єдиний порятунок вікторіанського суспільства від його ж успіху полягає у втручанні регулювальних систем згори. Друга — те, як відповіли на Велику депресію 1930-х економісти, зокрема молодші, переважно у Штатах і Франції, однак певною мірою і у Східній Європі. Вони вважали, що тільки держава може активно запобігати наслідкам економічного краху.

Іншими словами, планування — це ідея XIX століття, яку масштабно реалізували у XX столітті. Зрештою, багато чого у XX столітті було впровадженням, втіленням реакцій XIX століття на індустріальну революцію і кризу масового суспільства. Міста на більшості західних і північних теренів Європи розрослися в рази десь між 1830-ми та 1880-ми. Наприкінці XIX століття п’ятдесятилітні люди по всій Європі бачили такі міста, яких у своєму дитинстві не могли й уявити. Розмах урбанізації неабияк перевищив розмах державної дії. Тож ідея, що державі варто втрутитися у процеси виробництва й зайнятості, в останній третині XIX століття дуже швидко поширилася.

В Англії до цього питання спершу підходили з майже суто етичної позиції. Що робити з численним місцевим населенням, зубожілим і упослідженим, незмінно злиденним, яке перебралося в індустріальні міста й без чиєї праці годі уявити квітучий капіталізм доби? Часто це подавали як релігійну проблему: як Англіканській церкві (та іншим) реагувати на безмірну потребу благодійності й допомоги в індустріальних містах? Прикметно, що постаті, які на початку XX століття стали видатними планувальниками, експертами із соціальної політики й навіть міністрами лейбористських чи ліберальних урядів, часто починали в неохристиянських поселеннях і благодійних організаціях, що мали на меті полегшити бідність.

У Німеччині, ще одній великій індустріальній державі кінця XIX століття, проблему розглядали з позиції розсудливості. Як консервативній державі стримати розпалення соціального відчаю до політичного протесту? У вільгельмській Німеччині розсудливою відповіддю вважали систему соціальної підтримки: допомогу з безробіття, охорону праці на фабриках чи обмеження робочих годин.

Велика дискусія німецької соціал-демократії від смерті Маркса 1883-го й до початку Першої світової війни 1914-го, — це дискусія про те, яку роль капіталістична держава може і мусить відігравати в контролюванні, перегляданні й покращенні взаємин між працедавцями та працівниками. Суперечки щодо Готської й Ерфуртської програм Соціал-демократичної партії або суперечки між Карлом Каутським і Едуардом Бернштайном можна зрозуміти, як ми вже казали, у межах марксистської традиції. Але також їх можна розглядати як незв’язні й роздратовані відповіді соціалістів на ті самі виклики, якими в Німеччині переймалися Бісмарк і Партія католицького центру.

В Англії дискусія справді стосувалася політики. Тут — винятково — загроза бунтівного робітничого класу фактично відмер-ла в 1840-х. Чартистський рух того десятиліття був не початком британського робітничого радикалізму, а його кінцем. Пізніше, у тому-таки XIX столітті, Сполучене Королівство могло похвалитися масовим пролетаріатом, уже приборканим й організованим у профспілки, а згодом і політсилою на базі профспілок — Лейбористською партією. Думка, ніби цей великий робітничий рух може плекати революційні пориви, давно віджила своє. Розмови про державу і робітничий клас в Англії завжди тяжіли, скажімо так, до реформізму.

Беверідж, народжений 1879 року, — це плід реформістських прагнень пізньовікторіанської доби. Як і низка його сучасників, він навчався в Оксфорді і брав участь у дискусіях про дитячу працю, проституцію, безробіття, безпритульність тощо. Полишивши Оксфорд, Беверідж присвятив себе благодійності, щоб подолати ці патології індустріального суспільства; в організації, куди він і його друзі вкладали зусилля, часто звучало слово «християнський». Подібний шлях був у його майже сучасника Клемента Еттлі — майбутнього лейбористського прем’єр-міністра, який впровадить ідеї Беверіджа на практиці.

Щоб зрозуміти їхні дії, треба більш-менш уявляти історію того, що ми тепер називаємо соціальною політикою в Англії. Закон про бідних часів Єлизавети і Спінгемлендська система 1790-х років забезпечували теоретично необмежену благодійну підтримку для вбогих і нужденних, виплачувану з місцевих податків, поки отримувачі перебували в межах регіону, зобов’язаного їх підтримувати. Тож бідних не можна було загнати в робітний дім або змусити працювати: їм належало прямо надати засоби існування.

Закон про бідних 1834 року зобов’язував до праці. Щоб отримати допомогу, треба було піти в місцевий робітний дім і працювати там за нижчу платню, ніж на відкритому ринку праці. Це мало знеохотити людей зловживати допомогою для бідних і дуже виразно показати, що перебувати в такому становищі — ганебно. Отже, Закон про бідних розмежував так звану достойну і недостойну бідноту, створивши моральні категорії, які не відповідають економічній реальності. Ба більше, він заганяв людей у бідність, бо вони мусили вичерпати власні ресурси, перш ніж отримати право на державну чи місцеву допомогу. Він поглиблював ту проблему, яку начебто мав долати. Новий Закон про бідних від початку вважали ганебною плямою англійського суспільства. Він стигматизував людей, яких капіталізм не з їхньої провини тимчасово відкинув на узбіччя.

Беверіджа з Еттлі — а їх обох, зрештою, з реформаторами із зовсім інших середовищ — єднало нав’язливе прагнення реформувати Закон про бідних.

Більшість інтелектуальних обґрунтувань держави загального добробуту існували в якійсь базовій формі ще до Першої світової. Багато людей, які відіграли ключову роль у впровадженні цієї системи після Другої світової війни, були дорослими й навіть працювали в цій чи суміжних сферах іще до 1914 року. Це стосується не тільки Англії, а й Італії (Луїджі Ейнауді) чи Франції (Рауль Дотрі).

Німеччина й Англія, крім того, до Першої світової вже могли похвалитися значними інституційними досягненнями. Уряди Ллойда Джорджа й Асквіта 1908–1916 років розпочали низку реформ — по суті, пенсії та страхування від безробіття. Пенсії ще за моєї пам’яті називали «ллойдджорджами». Але ці реформи залежали від оподаткування: де ж іще брати кошти на такі виплати? До того ж у багатьох країнах тільки безпрецедентно дорога війна могла спричинитися до аналогу європейського прогресивного податку на доходи: оподаткування й інфляція воєнного часу створювали ресурси, що здешевлювали державу загального добробуту на тлі загальних державних видатків.

Перша світова значно збільшила державні видатки, а також розширила модель урядового контролю над економікою, управління працею, розподілу сировини, контролю експортованих та імпортованих товарів тощо. Французи намагалися стабілізувати свою валюту, яка різко обвалилася, і скоротити державні видатки; британці в середині 1920-х повернулися до золотого стандарту і працювали над дефляцією, щоб подолати повоєнну економічну кризу. Деякі країни — навіть ті, які доволі далеко зайшли в побудові держави соціального добробуту, — були змушені суворо контролювати соціальні виплати. Упродовж двох десятиліть не вдавалося перевершити рівня, якого швидко досягли після закінчення війни, — з кількома локальними винятками.

Кейнса й Беверіджа, «планування» й «нову економіку» зазвичай згадують поряд. Між ними є поколіннєва симетрія, їхні підходи перетинаються: повна зайнятість, ґрунтована на кейнсіанській фіскальній і монетарній політиці, поєднується з беверіджським плануванням. Але обережно з цим: Кейнс вийшов із зовсім іншої традиції. І не лише тому, що навчався в Кембриджі, а Беверідж — в Оксфорді.

Ну так, Кінґс-коледж у Кембриджі та Бейлліол-коледж в Оксфорді — у них-то й річ, це правда.

Перед Першою світовою Кейнс був молодим викладачем Кембриджа. Його особисті стосунки часто були гомосексуальними. Він мав тісні зв’язки з Блумсберською групою, яка зароджувалася в Лондоні. Ним беззастережно захоплювалися сестри Стівен — Ванесса Белл і Вірджинія Вулф, які свідомо виступали проти традицій. Звісно, блумсберські чоловіки здебільшого теж його любили: він не лише вирізнявся розумом, дотепністю і привабливістю, а й був публічною постаттю, чия слава стрімко злітала. Під час і після Першої світової Кейнс відігравав серйозну роль у державній скарбниці, де набував дедалі критичнішого погляду на фінансову систему Британії, а згодом його відправили до Версалю на переговори про повоєнний договір. Невдовзі після повернення він написав видатний критичний памфлет про договір і його ймовірні наслідки та здобув міжнародну славу. Отак до 1921-го, ще не маючи сорока років і не написавши основоположної «Загальної теорії», Кейнс уже став знаменитим.

А проте його, як і Беверіджа, очевидно сформувало XIX століття. По-перше, Кейнс — подібно до багатьох найкращих економістів попередніх поколінь, від Адама Сміта до Джона Стюарта Мілла, — був насамперед філософом, якому з волі випадку довелося працювати з економічними даними. Якби життєві обставини склалися інакше, він міг стати філософом: за роки в Кембриджі він написав низку філософських праць, хоч і з математичним ухилом.

Як економіст Кейнс завжди вважав себе тим, хто реагує на традицію економічного мислення XIX століття. Альфред Маршалл і послідовники Джона Стюарта Мілла виходили з припущення, що за умовчуванням станом ринків, а отже, і всієї капіталістичної економіки є стабільність. А нестабільність — чи економічна депресія, чи викривлення роботи ринків, чи державне втручання — може бути складником нормального економічного або політичного життя, однак немає потреби теоретично осмислювати нестабільність як складник самої природи економічної діяльності.

Кейнс почав заперечувати це припущення ще до Першої світової війни, а по війні майже тільки про це й писав. Поступово він дійшов протилежного висновку: базовий стан капіталістичної економіки неможливо зрозуміти без нестабільності й неминучої супутньої неефективності. Він перевернув із ніг на голову класичне економічне уявлення, що рівновага й раціональні результати є нормою, а нестабільність і непередбачуваність — винятками.

Ба більше, згідно з новою концепцією Кейнса, причини нестабільності неможливо було розглядати в межах теорії, неспроможної врахувати цю нестабільність. Засадниче нововведення тут можна порівняти з парадоксом Ґьоделя[58]: як ми сказали б нині, годі сподіватися, що системи врегулюються самі, без втручання. Ринки не лише не саморегулюються гіпотетично невидимою рукою, а навпаки, поступово накопичують саморуйнівні викривлення.

Кейнсів погляд вишукано симетричний до тези Адама Сміта з «Теорії моральних почуттів». Сміт писав, що капіталізм не сам створює цінності, які уможливлюють його успіх, — він успадковує їх від докапіталістичного чи некапіталістичного світу або, так би мовити, запозичує з мови релігії чи етики. Цінності на кшталт довіри, віри, покладання на надійність контрактів, припущення, що майбутнє не зрадить минулих зобов’язань, ніяк не стосуються самої логіки ринків, але необхідні для їхнього функціонування. Кейнс додав до цього, що капіталізм не породжує соціальних умов, яких потребує для існування.

Тож Кейнс і Беверідж — люди однієї доби з порівнянними, але різними шляхами, і вони розв’язують пов’язані, але різні проблеми. Беверідж почав із суспільства, а не з економіки: є соціальні блага, надати які (і гарантувати їх дотримання) може тільки держава — через законодавство, регулювання, посилену координацію. Кейнс починає із зовсім інших питань, але їхні підходи узгоджуються: тоді як Беверідж присвятив кар’єру пом’якшенню соціальних наслідків економічних відхилень, Кейнс провів значну частину життя, теоретизуючи економічні обставини, необхідні для оптимального втілення політики Беверіджа.

Не варто недооцінювати вплив 1920-х. Кейнс тоді доволі активно писав, і деякі праці, згодом переформатовані в «Загальну теорію», з’явилися ще до початку Депресії. Наприклад, він задовго до 1929 року переосмислив зв’язок між монетарною політикою й економікою. І, звісно, Кейнс нещадно критикував золотий стандарт ще до того, як різні країни почали від нього відмовлятися на Оттавській конференції. Він зрозумів, що прив’язка до золотого стандарту позбавляє держави можливості за потреби девальвувати валюту.

Ба більше, задовго до 1929 року Кейнс чітко усвідомлював, що неокласична економіка не має відповіді на проблему безробіття. Якщо узагальнити, у неокласичній економіці множина дрібних рішень, що їх приймають споживачі й виробники з огляду на власні інтереси, витворює ширшу раціональність на рівні самої економіки. Тобто попит і пропозиція перебувають у певній рівновазі, а ринки у своїй основі стабільні. Соціальні хвороби штабу безробіття — це насправді минущі цифри в економічних даних, які допускають загалом стале функціонування економіки.

Кейнсове переконання, що це неповний опис реальності, випливало насамперед зі спостережень за британською і німецькою кризами безробіття на початку 1920-х. Неокласичний консенсус відстоював бездіяльність уряду в економічно проблемній ситуації. Кейнс уже тоді бачив те, що інші побачать під час Великої депресії: звичні заходи — дефляція, обмежені бюджети й вичікування — уже не були прийнятними. Вони марнували забагато економічних і соціальних ресурсів, а до того ж могли призвести до глибоких політичних зрушень у новому повоєнному світі. Якщо безробіття — не обов’язкова плата за ефективні ринки капіталу, а просто патологія, властива ринковому капіталізмові, то навіщо з ним миритися? Кейнс порушив це питання задовго до 1929 року.

«Загальна теорія» 1936 року ставить державні, фіскальні й монетарні повноваження в центр економічної думки — замість вважати їх неприємними наростами на тілі класичної економічної теорії. Така ревізія двох століть економічної думки стає підсумком праці самого Кейнса від 1920-х років разом із внесками його учнів, зокрема Річарда Кана з Кембриджа, автора концепції «мультиплікатора». Кап та інші підштовхнули Кейнса до думки, що держава таки може втручатися в економіку контрциклічно і з тривалими наслідками. Ніякий закон не вимагав примирятися з економічними негараздами.

Кейнсів magnum opus 1936 року цілковито змінив макроеко-номічний підхід до урядової політики. І важить саме ця зміна, а не просто теорія. Тепер нове покоління владної верхівки мало в розпорядженні відповідну мову й логіку, щоб обґрунтувати втручання держави в економічне життя. Як гранд-наратив роботи капіталізму праця Кейнса не поступалася амбітністю і впливовістю знаковим працям XIX століття, з якими дискутувала.

Так, якщо замість високої теорії обмежитися практикою і реальними програмами, виявиться, що чимало позірно неокейнсіанських практик 1930-х років начебто випереджають Кейнсові праці.

У міжвоєнні роки більшість хоч трохи серйозних молодих людей шукала альтернативних відповідей на економічну неефективність — а не опускала рук, як це робили і ліві, і праві в XIX столітті: мовляв, неефективність — або вада капіталізму, тут нічого не вдієш, або ж неминуча ціна переваг капіталізму, тут нічого не вдієш. До 1932 року то були дві головні загальноприйняті позиції і в економічних, і в політичних реакціях на депресію. Але в Польщі, Бельгії, Франції тощо молоді люди, яких дратували ліві підходи, організовували власні партії чи групи, що підтримували ідею державних видатків і втручання.

Переконання про користь планування і втручання згори стали такими поширеними, що й контрарґументи вже були напохваті. Фрідріх Гаєк уже тоді працював над арґументацією, яку найповніше виклав у книжці «Шлях до кріпацтва» 1945 року. Він доводив, що будь-які спроби втрутитись у природний ринковий процес загрожують політичним авторитаризмом, а в одному з формулювань — навіть гарантують його. Для Гаєка системою координат завжди є німецькомовна Центральна Європа. Він стверджує, що з політичного огляду лейбористська держава загального добробуту чи кейнсіанська економіка врешті-решт призведуть до тоталітаризму. Річ не в тому, що планування може не спрацювати в економічній сфері, а в тому, що його політична ціна зависока.

Розумію. У «Шляху до кріпацтва» годі знайти цьому пояснення. Та якщо порівняти Гаєкові праці із працями Карла Поппера того ж періоду, можна помітити, як вони перегукуються. Тут зливаються дві нехоті: нелюбов до надто впевненого соціал-демократичного містопланування у Відні початку 1920-х і відраза до християнсько-соціалістичних корпоратистських моделей, які прийшли на зміну на державному рівні після реакційного перевороту 1934 року.

В Австрії соціал-демократи і християнські соціалісти, на той час об’єднані в панівному Вітчизняному фронті, репрезентували дуже різні електорати й цілі. Тому будь-які начебто спільні риси в їхній риториці чи програмах здаються радше теоретичними, ніж історичними. Але для Гаєка — тут він погоджується з Поппером і багатьма іншими австрійськими сучасниками — обидві ці партії, кожна по-своєму, були винні, що 1938 року Австрія впала в обійми нацистського авторитаризму.

У цьому питанні Гаек доволі відвертий: якщо починати з будь-яких методів політики соціального захисту — вказівок для індивідуумів, оподаткування на соціальні потреби, маніпуляцій із результатами ринкових відносин, — то закінчиться Гітлером. Не просто соціал-демократичним житловим будівництвом чи правими субсидіями для «простих» виноробів, а Гітлером. Тож, аби не ризикувати, демократичним країнам варто уникати будь-якого втручання: воно викривляє належно аполітичні механізми ринкової економіки.

Набій за набоєм...

Це і є політичний аутизм Гаєка — неспроможність розрізняти різні політичні позиції, які йому не до вподоби. Ця початкова плутанина, що докотилася до 1980-х і 1990-х, дещо пояснює економічну політику, з якою ми живемо останні двадцять п’ять років. «Виправданий історією» Гаєк знову входить у моду, хоча його історичне обґрунтування аполітичної ринкової економіки було цілком хибним.

Зростання зрілих економік завжди вважали відносно повільним. Класичні й неокласичні економісти розуміли, що стрімке економічне зростання властиве відсталим суспільствам, які переживають різкі перетворення. Тому були підстави сподіватися на стрімке економічне зростання в Англії кінця XVIII століття, яка переходила із сільськогосподарської на індустріальну базу, — так само, як його можна було очікувати в Румунії 1950-х із дещо (але не занадто) форсованим переходом від відсталого сільського до високопродуктивного — принаймні на початку — примітивно індустріального суспільства.

У суспільствах, які переходили до індустріалізації, рівень зростання зазвичай становив 7% або навіть 9% — саме стільки, як у сьогоднішньому Китаї. Тобто високий рівень економічного зростання зазвичай не свідчить про добробут, стабільність або сучасність. Його довго вважали ознакою перехідної економіки. Типовий темп зростання у Західній Європі наприкінці XIX — на початку XX століття став доволі розміреним, а відсоткові ставки як були невисокими, так і залишилися. У 1950-х темпи економічного зростання були такими стрімкими — а економісти так покладалися на них, як на мірило успіху та стабільності — через економічну катастрофу, що їм передувала.

Утім, варто згадати, що Кейнсова «Загальна теорія» була теорією «зайнятості, відсотків і грошей». Безробіття непокоїло американців і британців, у континентальній Європі — бельгійців. Але у французьких чи німецьких теоретичних працях вихідною точкою була не зайнятість: економістів значно більше турбувала інфляція. Для європейської політичної верхівки Кейнс важливий з огляду не так на саму зайнятість, як на теоретизування про роль уряду у стабілізації економік — через контрциклічні заходи на кшталт бюджетного дефіциту під час рецесії. Ці заходи спрямовані не тільки на збереження робочих місць, а й на стабільність валюти та забезпечення відсоткових ставок, які не надто коливатимуться і не знищать заощаджень. На континенті не одержимі зайнятістю, такою фундаментальною для англійської й американської думки. Там одержимі стабільністю.

Фашисти й нацисти виходили з припущення, що можна поєднати капіталізм на основі власності з державним втручанням. Промисловці, власники нерухомості, великі землевласники, окремі виробники, крамарі могли бути цілком автономними, але уряд міг втручатися в їхні взаємини з працівниками, планувати, які товари їм слід виробляти, і встановлювати ціни цього виробництва. Тут уряд міг долучатися, втручатися і діяти, не викликаючи ніяких сумнівів у засадничій капіталістичній природі економічної системи. Ідеологічно зрозуміти таку суміш було складно. Тому політика нацистів або фашистів могла скидатися на прокапіталістичну, антикапіталістичну чи неокейнсіанську, а насправді йшлося просто про масові державні надвидатки — «над» у сенсі перевищення ресурсів, — щоб відтягнути політичні й соціальні кризи коштом майбутньої стабільності чи майбутнього доходу, якщо тільки його не вдасться отримати деінде. І Кейнс зрозумів це доволі рано.

Для Кейнса рівновага була не тільки метою, а й чеснотою. Так, почасти з теоретичних міркувань, але я сказав би, що також із міркувань психологічних. Втрата рівноваги, яку Кейнс і його покоління пережили з Першою світовою війною та занепадом едвардіанських (а отже, і вікторіанських) певностей і безпеки, — провідна тема його теоретичних праць. Те саме стосується повоєнної держави загального добробуту, ідею якої він підтримував не з економічних — а тим паче ідеологічних — причин, а через те, що називав усепереборною потребою певності, властивою людям після Другої світової війни.

Рівновага була для Кейнса чеснотою. У державному втручанні він вбачав насамперед спосіб відновлення економічної рівноваги. Нацистська думка таким анітрохи не переймається: тут рівновагу раз і назавжди знищують. Тебе не цікавить, так би мовити, зведення балансу у складному суспільстві; ти просто досягаєш конкретних цілей — за потреби жертвуючи якимись частинами суспільства, аби інші його частини були вдячні за твої старання.

Саме так. Тобто Кейнс навіть уявити не міг, що можна прагнути унеможливлення гідного життя. Він хотів урятувати ліберальну Англію від наслідків її економічної ідеології. А от Гітлера не цікавив порятунок ліберальної Німеччини від будь-чого.

Треба позбутися уявлень, ніби повоєнне планування в державах загального добробуту бодай чимось завдячує радянському досвідові. Щонайбільше можна сказати, що деякі люди, яких — як інтелектуалів, а не політиків — приваблювало планування, вважали його принадним зокрема тому, що побачене в Радянському Союзі здавалося їм добрим — а добрим воно було, на їхню думку, завдяки Сталіновим планам.

Історія планування — це історія того, як різні європейські суспільства по-різному вирішували, де та як варто досягати етичних і прагматичних цілей силами держави. Саме це розмаїття показує, що радянський досвід насправді несуттєвий: була тільки одна радянська модель, у Союзі заперечували цінність плюралізму, і ніхто з європейських політиків не наслідував планування радянського зразка, якщо не мусив — а це вже історія повоєнної Східної Європи, зовсім інша розмова.

Британська держава загального добробуту, по суті, ніколи до планування не вдавалася. Є доповідь Беверіджа 1942 року, були дискусії про планування. Але на практиці з цього постала низка інституцій, здебільшого націоналізаційних, що їх згодом почали вважати необхідними й достатніми умовами для покращення взаємин між державою і суспільством. Планування, так би мовити, ніхто не планував, як і його деталей. У Британії не було такого, щоби хтось сів і визначив, скільки має інвестувати залізниця, де треба виготовляти вагони, якою мірою варто знеохотити робочу силу до діяльності в оцій галузі й навпаки, заохотити чи навчити працювати в отій галузі.

Таке планування більш властиве континентальній Європі. Скандинавське економічне планування було значно індикативнішим і менш регулятивним, ніж англійське, зосередженішим на скеруванні приватних інтересів у певних напрямах. Французьке планування, централізоване й індикативне, передбачало досягнення певних результатів без прямого до них примусу. Західнонімецька соціоекономічна політика в повоєнні роки набагато більше враховувала місцеву специфіку — або ж заохочення виходило з локальних ініціатив. У Західній Німеччині націоналізація мала менше значення, ніж у Британії. Італійці через величезні парасолькові групи (IRI, ENI тощо) або фонд «Cassa del Mezzogiorno» скеровували державні кошти на конкретні регіональні потреби. Тож «планування» мало багато значень. Однак чого воно ніколи не означало — то це наслідування радянської моделі з декларованими результатами, масштабними й обов’язковими.

Щоб зрозуміти підставову різницю між радянською та іншими ситуаціями, треба подивитись, як творилися політичні курси і якою була політика. У всіх західноєвропейських країнах плани були компромісами між виявленою технічною потребою інвестувати в довготермінову інфраструктуру й негайним політичним бажанням відкупитися від невдоволених споживачів. У Східній Європі, де комунізм насаджували згори, відкуповуватися від невдоволених споживачів зазвичай не було потреби. Це давало змогу зосередитися на побудові того, що вимагала примножувати твоя теорія, — а що це потягне за собою величезне невдоволення споживачів, у закритій політичній системі нікого не обходило.

У Західній Європі політичної прийнятності компромісам надавала американська повоєнна допомога — так званий План Маршалла. Без нього деяким європейським країнам, зокрема Британії, було б дуже нелегко досягти певних цілей державної політики, не спровокувавши масових протестів. Це доводять бодай французькі страйки 1947 року.

Джордж Маршалл під час війни був начальником штабу Армії США, а 1947 року став держсекретарем. Їдучи до Москви в березні 1947 року, дорогою він зупинявся в європейських столицях. Він знав, що британську Лейбористську партію виснажили два роки відчайдушної законотворчості. У Франції кожен новий уряд був слабшим за попередній, а кульмінацією став розпад лівої коаліції навесні 1947 року. В Італії комуністи могли б навіть перемогти в чесних виборах (вибори 1948 року сильно перекосила на користь християнських демократів підтримка Папи й Америки), а в Чехословаччині таки перемогли. Комуністам дуже добре велось у країнах на кшталт Бельгії, а недовго — навіть у Норвегії.

Не було ніяких гарантій, що Західна Європа підніметься на, цитуючи Черчилля, «сонячні нагір’я» 1950–1960-х. Невеличкий повоєнний бум тоді вже вщух, економічні системи потерпали від браку товарів та іноземної валюти. Якщо вони самі не виробляли необхідного — а мало хто виробляв, — то не мали коштів на його закупівлю. Вони не могли позичати в доларах, а долар тим часом зміцнював свій статус міжнародної валюти. Навіть економіки, які вже починали відроджуватися, — наприклад, західнонімецька чи бельгійська — задихалися від браку валютних резервів.

Алан Мілвард стверджує, що Європа потерпала від наслідків власного успіху: початковий повоєнний економічний злет — особливо індустріальне відродження в Західній Німеччині, Нідерландах і Бельгії — призводив до виникнення «вузьких місць», що поновлювали безробіття. Це, звісно, був наслідок збідніння Європи. Вона не могла живити своє економічне відродження навіть на таких низьких рівнях і цілковито залежала від іноземної валюти й імпортної сировини.

План Маршалла просто відкрив забитий клапан. Але це не применшує його важливості. Насамперед — і ми про це забуваємо — він був політичним, а не економічним кроком. У Вашингтоні вважали, що Європі так бракує політичної впевненості в собі, що коли вона не спроможеться відновитись економічно, то або стане жертвою комуністичного підриву, або повернеться до фашизму. Наголошую на останньому: особливо спостерігачі побоювалися ностальгійного відродження нацистських симпатій у Німеччині.

У думці, що Європу треба рятувати економічно, аби вона не впала політично, не було нічого приголомшливого. Новою була ідея, що країни Західної та Центральної Європи можна врятувати, поклавши на них відповідальність за власне відродження й надавши для нього засоби. Чи був то вияв освіченого егоїзму з боку Америки — окреме питання. Імовірно, так: і в короткотривалій перспективі — бо чимало грошей Плану Маршалла повернулося до Штатів у формі витрат, закупівель тощо, — так і в довготривалій, бо План стабілізував Європу та забезпечив Сполученим Штатам важливу союзницю на Заході.

А може, це не так і важить. Чи був, чи не був План виявом егоїзму, освіченого або ні, він, безумовно, мав вирішальне значення. За словами одного американського радника, він дав хребет Бідо — прем’єр-міністрові Франції, який доти наче безпорадно хитався під напором комуністичних страйків.

Ухвалювати закони, які ми пов’язуємо з початком держав добробуту, в більшості країн почали 1944 чи 1945 року, тож Маршалл тут ні до чого (хоч адміністрація Трумена здебільшого підтримувала реформи у сфері соціального захисту як стабілізатори демократичного ладу). Цей ідеал — плід Руху опору, повоєнних лівих партій або навіть християнських демократів. Держава загального добробуту, крім скандинавських зразків, не була досягненням насамперед соціал-демократів.

Але хочу ще раз наголосити на тому, що вже казав про планування: було багато варіацій однієї загальної тенденції. Підходи окремих країн різнились, як і методи фінансування. Певна річ, План Маршалла після запуску допоміг покрити початкові витрати на ці держави добробуту, але варто пам’ятати, що він діяв лише чотири роки, а його кошти переважно витрачали не на соціальне забезпечення.

План Маршалла передбачав систему міжнародних виплат, розроблену так, щоб країни-бенефіціари не могли просто хапати свою частку, лишаючи сусідів у злиднях. Існував суто умовний фонд, де можна було взяти позику через банк, який не мав власних платіжних засобів, а потім повернути її з доходу від торгівлі з іншою країною. Система була дуже проста, але вимагала торговельної співпраці й не сприяла субвенціям і протекціонізмові.

Цей зв’язок складно показати — ми ж не можемо переграти повоєнної історії, щоб подивитися, що могло трапитися без нього. Але, думаю, зрозуміло, що сам факт співпраці на такому технічному рівні, хай і нав’язаної з боку Вашингтона, довів, що жителі континенту, які ще недавно винищували одне одного, здатні співпрацювати. І не лише співпрацювати, а й конкурувати і взаємодіяти згідно з погодженими правилами й нормами. Ще в 1930-х роках це було б немислимим.

Які вже думали про це...

Хороша новина: були. Погана новина: чимало з них уже заплямували традицію економічної співпраці, радо приймаючи умови, що їх накидали нацистські та фашистські теоретики «європейського» об’єднання.

Деякі спільники вішистської Франції після війни стали видатними планувальниками Франції де Ґолля і республіканської Франції. Деякі обдаровані молоді економісти, активно залучені в управління західнонімецькою економікою в повоєнні роки, раніше були економічними управлінцями середнього рівня в нацистській Німеччині. Багато молодих чоловіків з оточення П’єра Мендеса-Франса, або Поля-Анрі Спаака в Бельгії, або Луїджі Ейнауді в Італії були аполітичними економічними радниками — з торгівлі, інвестицій, промисловості, сільського господарства — при фашистських чи окупаційних урядах воєнного часу.

Об’єднав цих новаторів-реформаторів культ європейського планування, який у міжвоєнні роки приваблював стількох бюрократів молодшого покоління. Саме слово «Європа» — об’єднана Європа, європейський план, європейська економічна єдність тощо — у перше повоєнне десятиліття сприймали з підозрою через асоціації з нацистською риторикою про раціональнішу Європу, покликану замінити неефективну демократичну Європу міжвоєнного минулого. Піком цієї риторики стала Гітлерова «нова Європа», запропонована 1942 року як офіційна база для колаборації в усіх окупованих країнах.

Це одна з причин, чому скандинави і — особливо — англійці насторожено ставилися до красномовних балачок про європейську єдність одразу після поразки Гітлера. Ще одним джерелом скептицизму було те, що «об’єднана Європа», «європейська єдність» і подібні формулювання асоціювалися насамперед із католицькою Європою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали угоду про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі, засадничу для інституціалізованої економічної співпраці в Європі, були католиками: з Італії, Франції, переважно католицької Західної Німеччини та країн Бенілюксу. Це можна було подавати — так часто й робили — як підступну спробу європейських католиків відбудувати свої країни довкола такої собі неокорпоратистської моделі економічної співпраці.

У Франції планування остаточно не дискредитували. І його не довелося дискредитувати в Німеччині, бо там ніколи не було «планування» в нашому розумінні. Рейнську економічну модель і французьку модель індикативного планування в їхніх країнах вважали успішними носії зовсім різних політичних поглядів. Я сказав би, що їх досі так сприймають — цьому не шкодить і англосаксонський чи англо-американський досвід останніх тридцяти років. За більшістю міжнародних критеріїв, стандарти життя у Франції й Німеччині (не кажучи про інші країни зі схожою структурою економіки, як-от Нідерланди чи Данія) значно перевищують американські або британські. Просто повоєнні моделі не скрізь були дискредитовані, а навіть якщо в них частково розчарувалися, вони все одно відлунюють у різних реакціях на фінансову кризу, яку ми спостерігаємо нині.

Не варто забувати, що тільки нове покоління економічних теоретиків і політиків з англо-американським ухилом стверджувало, що планування як таке було провальним. Планування — як ми з’ясували, воно могло означати будь-що чи й узагалі нічого — втратило монополію на прихильність в Англії, США і — з геть інших причин — в Італії та посткомуністичній Європі. Деінде суперечка залишається щонайменше відкритою.

Англійська зневіра у плануванні стала побічним ефектом (не зовсім виправданим) розчарування від націоналізації та державного контролю над економікою. А воно, своєю чергою, було — якщо трохи гіперболізувати загалом слушну, як на мене, тезу — наслідком фактичного вичерпання до кінця 1960-х років досягнень повоєнного буму. У 1970-х люди вже не пам’ятали, звідки взагалі взялися планування і держави загального добробуту.

Плин часу відіграв тут іще одну роль. Логіку транспоколіннєвих держав добробуту було складно побачити наперед. Одна річ — сказати, що ми гарантуємо всім роботу. Зовсім інша — сказати, що ми гарантуємо всім пенсії. Ця різниця увиразнюється саме в 1970-х. Зайнятість зменшувалася, податкові надходження знижувались, тому особливо непокоїло зростання видатків на соціальне забезпечення: дедалі більше людей досягали віку, коли їм належали довгоочікувані пенсійні виплати. Так держави добробуту зіткнулися з кінцем повоєнного буму, до якого колись доклалися, — і результатом стало невдоволення 1970-х.

Не менш важливою була проблема інфляції. Повоєнних кейнсіанців здебільшого не цікавила інфляція з її ризиком постійного зростання державного боргу. Вони погодилися, що метою є повна зайнятість, а засобом — державні видатки, не зовсім усвідомлюючи, що контрциклічна політика працює в обидва боки: у ситі роки видатки треба зменшувати. Але зменшити державні видатки дуже складно. Тому інфляція зростала.

Звісно, не все так просто. Про витоки інфляції 1970-х років досі сперечаються: певна річ, були й зовнішні чинники — наприклад, зростання цін на нафту. Однак поєднання рецесії й інфляції було гнітючим і доволі-таки несподіваним. Здавалося, що уряди витрачають дедалі більше грошей із дедалі меншим результатом.

Якщо поглянути ширше, невдача радянського планування дискредитувала західноєвропейські спроби в очах нового покоління критиків. Байдуже, що між ними не було хоч якогось історичного чи логічного зв’язку, а західноєвропейське планування, за задумом і фактично, було протилежністю комуністичної політики. У 1970–1980-х на зміну міжвоєнному міфові про успіх радянського планування прийшло загальне визнання провальності соціалістичного планування. Наслідки були значні: поразка й розпад Радянського Союзу підірвали не лише комунізм, а й весь прогресивний наратив поступу та колективізації, який — принаймні в очах його прихильників — об’єднував радянське планування із західним.

Зірвавшись із якоря, ця історія ще багато чого потягла за собою.

Саме так. А навіть якщо не можна, то це неважливо, бо головна умова колективного успіху — це економічна продуктивність, економічна стабільність, економічне зростання; а їхні наслідки, випадкові чи неминучі, не від нас залежать.

Відгомін тих творів є у текстах XX століття: у «Джунглях» Ептона Сінклера, «Тяжких часах» Стадса Теркела, «Гронах гніву» Джона Стейнбека тощо. Зауваж спорідненість підходу й тематики: Теркел навіть позичив Діккенсову назву.

Ми досі відчуваємо естетичну відразу до бідності, несправедливості, хвороб, але сьогодні ці відчуття часто обмежені тим, що колись називали «третім світом». Ми свідомі бідності й економічної несправедливості — непристойності несправедливого розподілу — в таких місцях, як Індія, нетрі Сан-Пауло чи Африка. Але нам значно складніше перейнятися несправедливістю розподілу ресурсів і життєвих можливостей у нетрях Чикаго, Маямі, Детройта, Лос-Анджелеса чи, зрештою, Нового Орлеана.

Коли, наприклад, Діккенс писав залізничні сцени «Крихітки Дорріт», а Ґаскелл — «Північ і Південь», обоє свідомо нагадували читачам про соціальну катастрофу, яку ті успішно оминали увагою, хоча вона розгорталась у них перед очима.

Так і нам потрібно по-новому поглянути на те, що в нас під носом. Нині багато з нас живуть у закритих спільнотах, фізичних анклавах, які одну соціальну реальність усувають із поля зору, а іншу захищають від втручань. Ці відгороджені мікросуспільства запевняють мешканців, що достатньо платити за послуги в межах своєї спільноти, а витрати й вимоги суспільства по інший бік паркана — уже не їхня відповідальність. Люди знеохочуються платити за послуги та блага, з яких не мають негайного особистого зиску.

У відразі до загального оподаткування тьмяніє й гине сама ідея суспільства як простору спільних обов’язків. Звісно, це чисте лукавство: вийшовши за межі закритого мікрорайону, опиняєшся, скажімо, на державній автомагістралі, яку можна збудувати тільки коштом загального оподаткування. А поліція, яка, зрештою, забезпечує саму можливість отаких бульбашок багатства, існує з місцевих податків.

Занепад міста тут вирішальний, правду кажеш. Формування сучасного — а не середньовічного — міста чітко збіглося з виникненням соціального питання. Французький географ Луї Шевальє зауважив це років п’ятдесят тому у книжці «Робітничі класи і небезпечні класи»: пишучи про Париж початку XIX століття, він блискуче показав, що відбувається, коли середньовічне місто з його громадою стає сучасним мегаполісом робітничого класу.

Там, де колись уся спільнота була пронизана зв’язками, з’являється індустріальний центр із класовим поділом. Торговельна буржуазія, що домінує у громадському житті міста, з дедалі більшим острахом сприймає робітників, від яких залежить, але з якими вже не взаємодіє у повсякденних, людських ситуаціях. Робітниче населення виявляється водночас джерелом багатства та постійною йому загрозою. Місто розколюється, тримається купи хіба що завдяки спільній потребі, а ще — взаємному страхові й дедалі більшій територіальній розмежованості.

Страх і розмежованість нас досі не покинули — але відчуття спільної потреби та спільних інтересів швидко сходить нанівець. Винятки є: Нью-Йорк доволі винятковий. Але класичних міст із вищим класом, середнім класом, робітничим класом і мережею географічних зв’язків, накладених на соціальні, у цій країні майже не залишилося.

Жоден посушливий західний штат США й року не протримався би без американського відповідника того, що європейці називають регіональними субсидіями. Та й, звісно, європейці не кращі. Ситуація Арізони чи Вайомінгу, які вважають себе вільними від державного втручання, хоча цілковито від нього залежать, схожа на парадокс Ірландії та Словаччини. Ці дві країни належать до найбільших бенефіціарів регіональних субсидій від Брюсселя (профінансованих із планових чи керованих економік Франції, Німеччини і Нідерландів), але там оспівують принади вільного ринку й мінімального регулювання.

І вже доволі давно. Уяви собі фермера, який вирощує кукурудзу в Небрасці: звісно, йому дуже вигідні велетенські субсидії на все, від кукурудзи й соєвих бобів до виробництва, а також дешева вода, дешевий бензин і побудовані державним коштом автомагістралі. Однак без такої державної щедрості фермерство (передусім сімейне) загинуло б, а сімейне фермерство — це визначальний складник американської національної ідентичності (практики й міфологія французьких субсидій дуже схожі, але французи це принаймні визнають).

Уявлення про індивідуальну самодостатність — складова міфу американського фронтиру. Якщо знищити його, а точніше, якщо дозволити його знищити, ми втратимо частину свого коріння. Це прийнятний, навіть резонний політичний арґумент: загалом американці не мають підстав не платити за збереження тих сторін своєї спадщини, що їх вважають найбільш американськими. Але цей арґумент ніяк не пов’язаний із капіталізмом, індивідуалізмом або вільним ринком. Навпаки, це арґумент на користь держави загального добробуту — зокрема тому, що, за цією логікою, немає сумнівів: такий стійкий індивідуалізм потребує чималої державної підтримки.

Ця спроможність занепала у два етапи. Перший, як на мене, почався наприкінці 1950-х і полягав у тому, що інтелектуали перестали цікавитись очевидною, видимою несправедливістю економічного життя. Скидалося на те, що цю видиму несправедливість — бодай там, де жили інтелектуали, — поступово вдається подолати. Акцент на, так би мовити, «злиднях Парижа і Лондона» здавався майже наївним — знаєш, «так, звісно, так, але справжня несправедливість усе-таки складніша», а далі зміна теми. Або «справжнє пригноблення в головах, а не в несправедливому розподілі прибутку» чи чого там іще. Ліві інтелектуали стали вправнішими шукачами несправедливості — і втратили звичайне моральне обурення економічною несправедливістю та злиднями, типовіше для 1930-х або (у випадку людей із розвиненішою історичною свідомістю) для 1890-х.

Згодом, від кінця 1970-х років, гадаю, ми справді стали жертвами дискурсивного зсуву в бік економіки. Тепер інтелектуали порушують питання не про справедливість чи несправедливість, а про ефективність чи неефективність політики. Їх цікавить не те, чи щось добре, а чи погане, а те, чи воно підвищує продуктивність. І не завжди річ у тому, що суспільство їх не обходить; просто вони доволі некритично припускають, що економічна політика покликана генерувати ресурси. Доки не згенеруєш ресурсів, твердять вони, немає сенсу говорити про їхній розподіл.

Як на мене, це межує з легким шантажем: ви ж не такі відірвані від реальності, несвідомі ідеалісти, щоб ставити цілі понад засобами? Нам, отже, повідомляють, що все починається з економіки. Але це перетворює інтелектуалів — не менше, ніж робітників, про яких вони говорять, — на мух в окропі. Якщо йдеться про збільшення продуктивності чи ресурсів, звідки нам знати, коли зупинитися? Коли ресурсів уже вдосталь, щоб подумати про розподіл благ? Як дізнатися, що настав час обговорювати заслуги й потреби, а не результати й ефективність?

Домінування мови економіки в інтелектуальній культурі, яка завжди була вразливою до авторитету «експертів», гальмує морально свідоміші соціальні дискусії.

Це біда будь-якої ринкової економіки. Маркс зауважив фетишизацію товарів ще в XIX столітті, і не він перший: Карлайл теж її помічав.

Але я таки вважаю це ще й побічним продуктом сучасного культу приватизації: відчуття, буцім приватне, те, за що ми заплатили, саме тому є кращим. Це інверсія уявлення, поширеного в перші дві третини XX століття, а особливо в його середині, від 1930-х до 1980-х: що певні блага можливо належно надати тільки на колективних або громадських засадах, і тим вони кращі.

У такої зміни ставлення були найрізноманітніші побічні ефекти. Коли люди кажуть, що радше купуватимуть приватний продукт замість платити за громадський, стає складніше збирати податки на загальні блага. А від цього втрачають усі, навіть дуже багаті, бо держава просто може робити певні речі краще й дешевше, ніж будь-хто інший. Родина в закритій спільноті, може, і п’є пляшкову воду, але готує, миє й купається таки у громадській воді з крана, якої жодна приватна компанія не могла б постачати з вигодою для себе, якби не мала державних гарантій і субсидій.

Це підводить нас до проблеми, про яку замислювалися політичні економісти й соціальні теоретики початку XX століття. Коли уряд може легітимно заявити, що певний товар чи послугу краще надавати на громадських засадах? Коли справедливо створювати природну державну монополію? Але десь від 1980 року питання ставлять по-іншому: навіщо взагалі потрібні державні монополії? Що заважає зробити все комерційним? З такою підсвідомою підозрою до державної монополії в усьому, що тільки можна приватизувати, ми живемо останні двадцять п’ять років. Сумніваюся, що тут щось зміниться через нещодавню роздмухану кризу капіталізму. Імовірно, зросте прихильність до регулятивної ролі уряду, але ми не побачимо державної монополізації окремих товарів і послуг.

Так само з іншими, новішими цивілізаційними здобутками, які до останньої чверті XX століття теж сприймались як належне. Американці вже не пам’ятають якісного громадського транспорту, хоча колись він був поширений. У Британії видно, як приватизація транспорту змінює суспільство. Автобуси «Ґрінлайн» зробили з мене лондонця, англійського хлопця — вплинули, мабуть, не менше за школу.

Для сучасних хлопчаків у Лондоні нічого такого немає. У дитинстві я їздив ґрінлайновими автобусами до школи. Вони були доглянуті, приємні, а їхні маршрути визначали місто. Нинішня власниця й операторка ґрінлайнових автобусів, «Арріва», — найгірша з приватних компаній, які відповідають за автобусні й залізничні послуги для британських пасажирів. Здається, головна її мета — сполучати ізольовані передмістя з величезними торговельними центрами, часто без найменшої уваги до логіки міської географії. Маршрутів через весь Лондон немає взагалі.

До речі, варто наголосити, що коли сюди додати ще чималу частку, яка припадає на так звану індустрію охорони здоров’я — де, звісно, значно більше адміністрування, ніж оздоровлення людей, — а цю суму відняти від економічних показників Америки за останню чверть століття, то виявиться, що США значно відстає від більшості розвинених країн світу. Тож наше уявлення про себе як про розвинене й багате суспільство неабияк завдячує саме тому викривленню, яке ти описав.

Це підводить до дискусії про ризик. Суспільство виплачує незаслужені винагороди людям, які не роблять для нього нічого, крім створення багатства на папері. Це виправдовують тим, буцім таке багатство — формальне «мастило» для коліс реального сектору економіки. І, запевняють нас, єдина причина, яка спонукає людей іти на ризики, пов’язані зі створенням (або втратою) величезних обсягів багатства на папері, — у справді значних винагородах. Є і складніші версії цієї арґументації, але базова форма така.

Тепер перекладімо її на логіку казино, яким, зрештою, і є капіталізм на рівні фінансів. Хтось робить ставку на певний результат: або тому, що має надійні підстави в нього вірити, або тому, що хоче в нього вірити, або тому, що бачив, як такі ставки робили ті, кому він довіряє. Він серйозно ризикує. Але що більший імовірний ризик, то більша винагорода, яку можна отримати.

Уявімо, що хтось підійшов до гравця і сказав: «Ти завеликий для програшу». Або: «Ми гарантуємо, що поглинемо X відсотків ваших втрат, адже нам, казино, важливо, щоб ви й надалі грали. Тож, будь ласка, грайте, а ми забезпечимо зменшення ваших втрат». Гравець уже не мусив би ризикувати — і таке казино невдовзі закрилося б.

Повернімося до ринків капіталу. За нинішніми правилами, втрати найбільших гравців покрито достатньо, щоб гарантувати: люди й надалі ризикуватимуть, але без негативних наслідків. А це означає, що ризики, на які вони йдуть, будуть дедалі менш виправданими. Якщо ти не мусиш перейматися, що зробиш неправильний вибір, то ймовірність таки зробити неправильний вибір зростає.

Принаймні в цьому я погоджуюся з ультраринковим підходом: занадто великі урядові гарантії — справжня загроза для непорушності капіталізму. Ми з досвіду знаємо, що державна власність у промисловому виробництві може бути неефективною, бо ніхто особливо не турбується про втрати. У фінансовому секторі ця проблема точно не менша.

На жаль, не можу погодитися про кореляцію між неспроможністю математичної освіти в американських школах і економічними ілюзіями. Думаю, насправді це свідчення того, що сьогодні більшість людей просто некомпетентні в захисті власних інтересів. Цікаво, що в XIX столітті було зовсім не так. Ті помилки, яких люди могли припуститися собі на шкоду, були зрозумілішими, а тому їх було легше уникнути. Якщо людині вистачало здорового глузду, щоб сторонитися шарлатанів і відвертих шахраїв, то через драконівське (бодай на релігійному ґрунті) регулювання позик чимало нинішніх примх були їй просто недоступні.

Так ми підходимо до азартних ігор. Як і борги, їх не схвалювали й переважно забороняли. Було поширеним слушне уявлення, що азартні ігри спонукають до злочинів, а тому це соціальна патологія, якої треба уникати. Але давня християнська традиція, звісно, теж розглядала їх як зло в самій суті: гроші не мають породжувати гроші.

Можливо, повернення до таких поглядів пішло б нам на користь. Незалежно від того, чи ми вважаємо азартні ігри гріхом, це незаперечний крок назад у соціальній політиці: азартні ігри є регресивним, вибірковим, непрямим оподаткуванням. Вони, по суті, заохочують бідних витрачати гроші, сподіваючись на багатство, тоді як багаті, поставивши такі самі суми, не відчули би втрати.

Найгірша форма азартної гри — державні лотереї, які нині офіційно діють у низці країн (Британія, Іспанія) і в багатьох американських штатах. Замість визнати потребу в певних громадських об’єктах — мистецьких, спортивних, транспортних, — ми уникаємо непопулярного оподаткування, покриваючи такі витрати з лотерей, у які грає непропорційно більше людей із менш освічених і бідніших верств суспільства.

Іншими словами, британські робітники, які, можливо, ніколи й не бачили театральної вистави, опери чи балету, тепер своєю схильністю до азартних ігор субсидують культурну діяльність крихітної еліти, чий податковий тягар, відповідно, зменшено. Але ще за живої пам’яті було навпаки: у соціал-демократичних 1940–1950-х саме багатих і середній клас оподатковували, щоб удоступнити бібліотеки й музеї для загалу.

Це регрес у всіх сенсах слова. Його заохочує безпорадний уряд, який страшенно боїться підвищити податки, неохоче обмежує надання послуг й експлуатує найнижчі інстинкти, а не найвищий потенціал тих, хто за нього голосує. Я добре усвідомлюю, що зовсім заборонити азартні ігри було б і нерозумно, і неефективно: досвід з алкоголем та наркотиками навчив нас, що тотальні заборони можуть призвести до потворних наслідків. Але одна річ — визнавати людську недосконалість, а геть інша — немилосердно експлуатувати її, замість розвивати соціальну політику.

Так, я однозначно поділяю цю думку. А ще вважаю, що, беручи ширше, соціальна політика має полягати у формуванні якомога освіенішого електорату — саме тому, що сучасні громадяни водночас менш захищені від зловживань і мають більше влади зловживати самими собою, ніж будь-коли доти.

Але навіть добре освічених громадян замало, щоб захиститися від зловмисної політичної економії. Тут, окрім громадянина й економіки, необхідний іще третій діяч — уряд. І він мусить бути легітимним, тобто, по-перше, відповідати суспільному розумінню підстав обрання очільників, а по-друге, узгоджувати свої дії зі своїми ж словами.

Такий легітимний уряд не лише мусить, а й спроможний сказати людям: якби ви порахували, то побачили б, що вас пошили у дурні. Але навіть якщо ви не здатні порахувати, ми вам про це скажемо й заборонимо певні види фінансових транзакцій — так само, як заборонимо їхати на північ нью-йоркською П’ятою авеню: у ваших же інтересах і задля спільного блага.

Тут підходимо до арґументів проти можливості соціальної демократії. Вони є двох типів: один, назвімо його так, структурний, другий — ситуаційний. Структурні арґументи полягають у тому, що відчуття легітимності складно — а навіть неможливо — досягти у великій і розмаїтій країні штибу Сполучених Штатів. Колективна довіра, яка об’єднує покоління, професії, можливості й ресурси, нелегко дається величезному, складному суспільству. Тож невипадково найуспішнішими соціал-демократичними країнами стали Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, якоюсь мірою — Нідерланди, Нова Зеландія та інші: малі, однорідні суспільства.

Ситуаційні арґументи твердять, що історично соціальна демократія була можливою, але тільки в ситуаціях, яких ми не можемо відтворити. Пам’ять про Велику депресію, досвід фашизму, страх комунізму й повоєнний бум — усе разом уможливило соціальну демократію навіть у доволі великих суспільствах на кшталт Франції, Західної Німеччини, Великої Британії чи Канади — якщо не соціально, то фізично великого суспільства. Не можу сказати, що повністю згоден із такими арґументами — історія була складнішою, а мотивація тривалішою, — але визнаю їх.

Від 1930-х до 1960-х років соціально-політичні міркування в Америці схилялися в протилежний бік. За умовчанням припускали, що коли Америка може собі дозволити стати хорошим суспільством, то мусить цього хотіти. Навіть опоненти та критики чималих соціальних інвестицій за Джонсона опиралися їм переважно, так би мовити, на підставах локалізованої особистої вигоди. Коли щось було занадто добрим для темношкірого населення, цього не хотіли на Півдні. Коли йшлося про серйозний перерозподіл, цього не хотіли інституції, яким довелося би переосмислити підходи до працевлаштування, тощо.

Але радикальним соціальним інноваціям чинили опір зазвичай не з апріорних гаєківських міркувань, як буває нині. А ті, хто противилися змінам безладно, як Баррі Ґолдвотер, платили велику політичну ціну. Минуло двадцять років, перш ніж вдалося інтегрувати новий консервативний підхід у «рейґанізм» і надати йому мейнстримного вигляду. Це один із багатьох прикладів американської забудькуватості щодо навіть зовсім недавнього американського минулого.

Думаю, ліві тут винні не менше за правих. Джонсонівську риторику спільної соціальної мети, закорінену в американській версії вікторіанського й едвардіанського ліберального реформізму, важко сприймали нові ліві. Їх значно більше цікавили самозаявлені інтереси окремих верств суспільства. Мені здається слушною сучасна критика Демократичної партії часів Макґоверна: не тому, що ця партія начебто намагалася підтримати інтереси всіх груп зі складними ідентичностями, які тільки можна було вигадати (багато з них справді потребували нагальної підтримки), а тому, що такими діями підірвала власну риторичну традицію і забула, як говорити про суспільство загалом.

Клінтонівські реформи соціального захисту 1990-х років радикально суперечили всім традиціям державоцентричних реформ від 1890-х до 1970-х — і англо-американським, і європейським ліволіберальним. Вони повернули ранньоіндустріальні уявлення про поділ населення: є громадяни, які працюють, і менш вартісні громадяни, які не працюють. Зайнятість повернулась у соціальну політику як мірило участі у громадських справах: без роботи ти не зовсім громадянин. Від цього силкувалися відійти три покоління економічних і соціальних реформаторів від 1910-х до 1960-х років. А Клінтон це повернув.

Американська суспільна думка цілковито уникає проблеми економічно зумовлених соціальних поділів, бо американцям комфортніше (і політично менш суперечливо) зосереджуватися на інших, зручніших поділах.

Але твій приклад про догляд за дітьми вдалий. Зупинімося трохи на ньому. Догляд за дітьми й загалом соціальні послуги, скеровані на створення рівних можливостей для матерів, дуже складно забезпечувати несистемно, у кожному підприємстві окремо. Будь-який роботодавець, який надає працівницям такі умови, може непокоїтися, що ставить себе в економічно невигідне становище порівняно з тими, хто їх не надає. А той, хто цих послуг не забезпечує, може або заробити більше грошей, адже не витрачає зайвого, або більше платити працівницям, адже має більший зарплатний фонд: так він дає їм змогу — якщо вдасться — приватно знайти необхідний догляд за дітьми, а водночас віднаджує від конкурента, який платить менше, хоч і сам надає цю послугу.

У більшості країн Європи проблему розв’язують так: уряд пропонує універсальний догляд за дітьми, оплачуваний із податків. Це створює додаткове податкове навантаження на всіх, але забезпечує конкретну послугу, за яку певним бенефіціарам не потрібно платити.

Ми добре знаємо, що завжди будуть ті, кого обурює сама ідея загального оподаткування на користь частини суспільства. Але саме ця ідея лежить в основі сучасної держави. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати освіту частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати пенсії частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб забезпечити поліцію чи пожежників, із чиєї роботи в кожен конкретний момент користає лише частина населення. У нас є (чи було) залізничне сполучення з віддаленими пунктами, корисне начебто тільки для тамтешніх жителів, але загалом воно долучає всі далекі громади до суспільства й так покращує суспільство для кожного.

Проте ідеї оподаткування всіх на користь декого — чи, зрештою, декого на користь усіх — немає в базових розрахунках американських вершителів соціальної політики. Наслідки бачимо в недоладних міркуваннях навіть найбільш благонамірених реформаторів. Візьмімо, наприклад, феміністичну лінію стосовно догляду за дітьми й інших програм, які можуть знадобитися жінкам. Замість припустити, що ширший сенс затії — переглянути оподаткування й соціальний захист так, щоб обернути їх на користь усім, мейнстримний фемінізм воліє домагатися законів, які створять переваги суто для жінок.

У 1970-х роках радикали від складних ідентичностей помилялися, вважаючи, ніби власні інтереси можна вдовольнити без наслідків для інтересів усієї спільноти. Вони, що доволі іронічно, несвідомо повторювали вимоги своїх політичних опонентів, сприяючи приватизації політики та приватизації особистої вигоди.

Якщо шукаєш старомодних тез, є така: те, що багато феміністок вийшли з вищого середнього класу — де єдиною невигодою для них (часто не більш ніж малозначущим обмеженням) була їхня стать, — пояснює, чому вони не здатні зрозуміти, що є ширше коло осіб, для яких жіноча стать — аж ніяк не головна проблема.

Згадка про приватизацію тут вкрай важлива. Що означає «приватизація»? Вона відбирає в держави здатність і обов’язок долати проблеми в житті людей, а також звільняє від цих зобов’язань сумління співгромадян, які вже не відчувають на плечах тягаря спільних дилем. Залишається тільки благодійний порив до стражденних індивідуумів, що походить з особистого відчуття провини.

У нас є всі підстави припускати, що цей благодійний порив стає дедалі неадекватнішою реакцією на проблему нерівного розподілу ресурсів у багатих суспільствах. Тому навіть якби приватизація була тим економічним успіхом, яким її вважають (а це в жодному разі не так), загроза моральної катастрофи нікуди не ділася б.

У цьому й інших аспектах США відхиляється від загального західного досвіду. В інших розвинених країнах Заходу ранньомодерні й модерні держави війни перетворилися на держави сталого добробуту. Державні видатки, немислимі в мирний час, в умовах війни стали неуникними: спочатку під час Першої світової, а потім, остаточно — після 1939 року. Те, що уряди, як виявилося, були спроможні зробити в умовах війни, їм довелося й далі відтворювати заради мирних цілей. Вони раптом зрозуміли, що це напрочуд дієвий спосіб досягати мети, попри ідеологічний спротив.

В Америці, як ти кажеш, дещо інша ситуація. Упродовж майже неперервної низки «малих воєн», що тягнеться від початку 1950-х років, уряд США позичав гроші, щоби брати участь у конфліктах, яких воліє не афішувати. Витрати на ці війни покриватимуть майбутні покоління — інфляція, стягнення й обмеження інших статей державних видатків, насамперед соціального захисту та соціальних послуг.

Якщо американські консерватори вважають підтримання державою війни прийнятною причиною, щоб не розвивати соціального захисту, то це тому, що в цій країні війну досі не сприймають як катастрофу. За В’єтнам, певна річ, довелося заплатити: сам політичний клас розділився, з’явилися глибокі міжпоколіннєві розколи, і ці внутрішні чинники на певний час пригальмували міжнародну політику. Але ніхто, наскільки я знаю, не доводив, що це має підштовхнути до переосмислення засад урядування й ролі уряду в суспільстві, як Друга світова війна підштовхнула до соціальної революції у Британії.

Складно уявити, як могло би бути інакше. Навіть у розпал іракського безглуздя більшість американців схвалювала величезні державні видатки на погано сформульовані або відверто оманливі військові цілі, водночас стверджуючи, що підтримують зниження податків загалом — вочевидь, разом із тими, які мали оплатити війну. Американці не цікавилися збільшенням ролі уряду у своєму житті, не розуміючи, що самі щойно з ентузіазмом посприяли йому в найважливішій зі сфер, де уряд може втручатися в життя громадян, — участі у війні. Що викриває колективний когнітивний дисонанс американців, який дуже складно подолати політично. Якщо є якась культурна причина, чому Сполучені Штати не наслідуватимуть найкращих прикладів інших західних суспільств, то це вона.

Що ж, погляньмо на ці форми національної ідентифікації. У другій мене вражає те, що вона спрацьовує або не спрацьовує з огляду на культурні, а не політичні чинники. Є нюанси американських культурних уявлень про сенс американськості, про небезпідставні очікування, які може плекати американець, і так далі. Вони разюче відрізняються від уявлень про те, що означає бути голландцем. І так було б, навіть якби закони, інституції, економічне життя тощо в цих країнах були геть схожі (а так і є).

Культурна різниця між Європою й Америкою та магія націоналізму, яка єднає багатих і бідних американців, — це американська мрія. Континентальні європейці зазвичай можуть точно оцінити свої доходи порівняно з чужими й не очікують нічого особливого від пенсії. У Сполучених Штатах значно більше людей бачать себе на вершині, ніж їх там є насправді; а інша велика група вважає, що буде на вершині, коли дочекається пенсії. Тож американці, дивлячись на людину дуже багату чи привілейовану, менш схильні помічати несправедливість: вони просто оптимістично бачать себе в майбутньому.

Американці думають: залишмо систему більш-менш такою, якою вона є, бо я не хочу страждати від високих податків, коли розбагатію. Такий культурний контекст почасти пояснює ставлення до державних видатків: я не проти нести податковий тягар задля оплати залізниці, якою послуговуюся лише принагідно, — якщо відчуваю, що мене оподатковують нарівні з іншими заради блага, з якого користаємо ми всі. Але я платитиму з більшою нехіттю, якщо сподіваюся одного дня стати тим, хто ніколи не користується цією громадською послугою.

Однак розбудова держав загального добробуту чудова тим, що їхнім головним бенефіціаром був середній клас (у європейському сенсі, який охоплює професійну та кваліфіковану еліту). Це його доходи зненацька звільнилися завдяки доступу до безоплатної освіти й охорони здоров’я. Це він отримав справжній персональний захист завдяки державному страхуванню, пенсіям і так далі. Держава добробуту в цьому сенсі створила середній клас, а він захищає державу добробуту. Навіть Марґарет Тетчер відчула це, коли вперше заговорила про приватизацію охорони здоров’я і стикнулася з найбільшим спротивом з боку своїх же виборців середнього класу.

Тут може критися навіть глибша істина. Є ризик, що ми запрошуємо в американське життя своєрідний китайський капіталізм. На базовому рівні це часто зауважують: Китай позичає уряду гроші, тримає економіку на плаву, вкладає долари в кишені американців, щоб ті могли споживати товари китайського виробництва.

Але є і додатковий вимір. Нині китайський уряд самоусувається з економічного життя, крім стратегічних рівнів, тому що максимальна економічна активність певного типу в короткотерміновій перспективі очевидно йде на користь Китаю, а регулювати її з якоюсь метою, крім хіба що стримування конкурентів, нікому не вигідно. З іншого боку, Китай — авторитарна держава, що вдається до засуджень і репресій. Це невільне капіталістичне суспільство. Сполучені Штати не є невільним капіталістичним суспільством, але поширені серед американців ідеї про те, що варто дозволити, а що заборонити, вказують кудись у той самий бік.

Американці ладні дозволити державі неймовірний ступінь втручання задля захисту від «тероризму» чи запобігання загрозам. Останніми роками (утім, не тільки останніми: згадай 1950-ті, 1920-ті чи Акти про іноземців і підривну діяльність 1790-х) американські громадяни виказують, як на мене, страхітливу байдужість до зловживань конституцією і порушення прав з боку уряду, доти це не зачіпає їх особисто.

Але ті самі американці всім єством противляться будь-якій участі уряду в економіці чи у своєму житті. Хоча, звісно, як ми казали, держава вже в десятки різних способів втручається в економічне життя на їхню користь — або на чиюсь користь. Тобто в певному сенсі американці, принаймні за логікою своїх дій, значно більше схиляються до капіталізму по-китайськи, ніж до ідеї ринкової соціал-демократії у європейському стилі. Чи я задалеко зайшов?

Це повертає нас назад, у часи до соціал-демократичної середини XX століття і в XIX століття, коли праві й ліві доходили згоди в питаннях ринку. Панувало уявлення, що ринок усе-таки не треба чіпати: або тому, що найкращі результати він покаже у тривалій перспективі, або тому, що ринок має спершу сам себе занапастити, щоб йому на зміну прийшло щось ліпше. Але нині ця дихотомія така сама фальшива, як і в попередні десятиліття, коли вона звучала в суперечці «комунізм versus капіталізм».

Безкомпромісний підхід до глобальних ринкових сил хибує в тому, що не дає окремим державам змоги самостійно обирати соціальну політику: звісно, дехто саме цього прагне й навіть домагається. Ми так звикли до такого бачення, що перший арґумент проти соціальної демократії (чи і просто економічного регулювання) — мовляв, вона неможлива в умовах глобальної конкуренції та боротьби за ринки.

За цією логікою, якби Бельгія — візьмімо перший-ліпший приклад — вирішила встановити такі економічні й соціальні норми, щоб її робітникам велося краще, ніж робітникам у Румунії чи на Шрі-Ланці, вона просто втратила б робочі місця на користь Румунії та Шрі-Ланки. І, подобається нам це чи ні, європейський соціалізм, як колись сказав несосвітенний Том Фрідман, програв би азійському капіталізмові. Фрідмана, справжнього детермініста, така перспектива тішила, але якби вона справдилася, всім сторонам було б непереливки. Утім, для мене ця теза не очевидна. Вона явно суперечить нещодавньому досвіду.

Згадаймо, що сталося після 1989 року. Тоді доводили, що західноєвропейська соціальна демократія загине під натиском східноєвропейського вільноринкового капіталізму. Кваліфіковані робітники будь-якої галузі з Чехії, Угорщини та Польщі будуть дешевші за західних, яким потрібні високі зарплати й інші переваги: усі робочі місця перемістяться на схід.

Насправді цей процес тривав щонайбільше десять років. А потім у тих самих робочих місць Угорщини й Чехії з’явилися ще дешевші конкуренти в Україні, Молдові тощо. Прибічники ринку мали б розуміти причину: за відкритої міжнародної економіки з її вільним обговоренням колективних договорів і свободою переміщення навіть дешевшим виробникам зрештою доведеться витрачати кошти, порівнянні з витратами дорожчих західних конкурентів.

Більшість цих країн нині стоїть перед вибором: або узгоджено регулювати зарплати, робочий час і умови й так далі, або ж погодитися на фактичний протекціонізм. Альтернативою була б політика «розори сусіда» з безжальною конкуренцією і девальвацією.

Якби Бельгія почала тонути, бо Шрі-Ланка забирала б її робочі місця, ніякий бельгійський уряд не міг би просто сказати: у нас немає вибору, мусимо знизити зарплати до шрі-ланкійського рівня чи скасувати всі наші чудові соцпослуги й виплати, бо інакше не витримаємо конкуренції зі Шрі-Ланкою. Чому? Тому що політика б’є економіку. Будь-який уряд, такий покірний «неуникним вимогам» глобалізації, у наступних же виборах програв би партії, яка зобов’язалася б ці вимоги відкинути. Тож політика особистої вигоди в розвинених країнах щоразу виграватиме перед гаданою економічною логікою глобального ринку.

Зауваж, як цікаво політика може впливати на економіку. Стандарти життя в більшості країн Західної Європи, крім Британії, від 1969 року тільки зростали, і то значно. Звісно, стандарти життя в Східній Європі теж зросли.

Оксфордський економіст Авнер Оффер нещодавно написав дуже цікаву книжку, де показав такий зв’язок і в багатьох інших галузях. Добре врегульованій, стабільній капіталістичній системі насправді вигідно стримувати наслідки власного успіху. Підприємства можуть працювати ефективно тільки тому, що загальнодоступна охорона здоров’я таки є. Вони можуть, хай там як, навіть скорочувати робочі місця, не позбавляючи людей гідного рівня медичного забезпечення — бо жодне суспільство не має миритися з фактичним безробіттям без доступу до охорони здоров’я.

Також на нових і нових прикладах доведено, що в суспільствах, яким властиві крайні викривлення в розподілі доходів або ресурсів, порушення соціальної рівноваги зрештою стає загрозою для економіки. Тому йдеться не тільки про благо для економіки чи для робітників: навіть абстракції, яку називають капіталізмом, корисно не помножувати своїх перекосів. Доволі довго в Америці з цим погоджувалися. У 1970-х роках розрив між багатими й бідними тут не надто перевищував показники заможніших країн Західної Європи.

Тепер перевищує. У Сполучених Штатах дедалі зростає прірва між жменькою багатих і сонмами збіднілих або малозабезпечених; між можливостями та їх нестачею, між привілеями та злиднями й так далі. Упродовж усієї історії це було ознакою відсталих і зубожілих суспільств. Щойно сказане про США влучно описало б, скажімо, сучасну Бразилію чи Нігерію (або, ближче до нашої теми, Китай). Але такого немає в жодному європейському суспільстві західніше Будапешта.

Гроші роблять блага вимірними, розмиваючи будь-яку дискусію про їхнє відносне місце в етичному чи нормативному підході до соціальних цілей. Думаю, було б корисно «повбивати всіх економістів» (перефразовуючи Шекспіра[60]): дуже мало з них щось додають до суми соціального чи наукового знання, зате відчутна більшість збиває співгромадян із пантелику щодо мислення соціальними категоріями. Винятки ми добре знаємо, їх, мабуть, можна помилувати.

Однак твоя теза про соціальні блага цікава. Тут виникають питання. Передусім, звісно, це проблема самого визначення «соціальних благ». Але коли суть соціального блага визначено, постає питання, як це благо найкраще надати. У принципі, можна цілком послідовно дійти думки, що охорону здоров’я, хоча вона потрібна всім, краще забезпечувати приватно, у межах комерційного ринку. Я зовсім не погоджуюся з цією тезою, однак вона логічно коректна, а її слушність можна перевірити.

Але як найзразковіше надати щось, аби наголосити, що це соціальне благо? Після приватизації британські поїзди, колись однаково пофарбовані, вкрилися строкатими логотипами й рекламою. Це виразно показало, що транспорт не є громадською послугою. Хай навіть поїзди ходять за розкладом, а форма власності, приватна чи державна, не впливає на ефективність і безпеку, ми все одно втратили відчуття, що залізниця належить усім нам колективно, і всі ми можемо скористатися її перевагами. На це теж треба зважати, міркуючи про способи надання послуг.

Як на мене, переконати людей у необхідності державного надання послуг здатна тільки криза — криза, спричинена тим, що держава послуг не надає. Загалом люди ніколи не повірять, що послугу, потрібну їм лише принагідно, необхідно надавати весь час. Тільки коли їм незручно, бо цієї послуги немає, можна доводити, що її треба надавати постійно.

Сучасні соціально-демократичні держави належать до найбагатших суспільств світу, і жодна навіть не хилиться в бік повернення до авторитаризму німецького типу — а Гаєк вважав його ціною делегування ініціативи державі. Отже, два найсильніші арґументи проти участі держави в побудові доброго суспільства — мовляв, це не спрацює з економічного погляду або неминуче призведе до диктатури — просто хибні.

Суто теоретично я визнав би, що суспільства, які все-таки стали жертвами авторитаризму, часто дуже залежали від державної ініціативи. Тому не можна просто відкинути Гаєкову позицію. Так само треба визнати реальність економічних обмежень. Соціально-демократичні держави не здатні лише завдяки видаткам побудувати утопію, як не здатна жодна інша політична форма. Але це не підстава нехтувати ними, а тільки доказ, що їх треба залучати в будь-яку ґрунтовну дискусію про майбутнє ринкових економік.

Безпека — це те, що мають європейці й чого давно бракує американцям: економічна безпека, фізична безпека, культурна безпека. У нинішньому дедалі відкритішому світі, де ні уряди, ні особи не можуть захиститися від конкуренції чи загрози, безпека як така швидко стає соціальним благом. Головне питання нового століття полягатиме в тому, як її можна надати і яким коштом для наших свобод. Європа у відповідь зосереджується на тому, що ми тепер називаємо «соціальним захистом»; англо-американська відповідь воліє обмежитись обшуками й вилученнями. Ще побачимо, що буде ефективнішим у тривалій перспективі.

Фізичний вимір. Гадаю, так і є. Почалася нова доба страху. Вже немає відчуття, що вміння, з якими ти приходиш у професію чи на роботу, залишаться актуальними впродовж усіх твоїх років праці. Зникла впевненість, що після успішної трудової кар’єри можна сподіватися на комфортну пенсію. Усі ті демографічно, економічно, статистично виправдані очікування, що були типовими для американського та європейського життя повоєнних десятиліть, стерто на порох.

У нинішню добу страху ми боїмося незнаного майбутнього, а також чужинців, які можуть з’явитись і скинути бомби. Боїмося, що уряд уже не здатен контролювати обставини наших життів. Він не може відгородити нас від світу. Він утратив контроль. Думаю, американці дуже глибоко це переживають, їх паралізувало страхом, а страх підсилений усвідомленням, що зник єдиний вимір безпеки, який вони начебто мали. Саме тому багато американців були готові на вісім років стати на бік Буша й підтримати уряд, який може запропонувати хіба що мобілізацію і демагогічну експлуатацію страху.

Як на мене, повернення страху й відповідні політичні наслідки дають найсильніший із можливих арґумент на користь соціальної демократії, яка передбачає і захист індивідуумів від реальних чи уявних загроз їхній безпеці, і захист суспільства від дуже ймовірних загроз його цілісності й демократії.

Згадаймо, що — насамперед у Європі — такі страхи перед чужинцями, іммігрантами, економічною непевністю чи насильством найкраще вдавалося мобілізувати традиційним, старомодним політикам, які були демагогами, націоналістами, ксенофобами. В Америці громадсько-політична діяльність влаштована так, що ускладнює таким людям доступ до урядових посад, — це одна з унікальних історичних переваг США. Але останнім часом Республіканська партія звертається саме до таких страхів і цілком може знову виїхати на них до влади.

XX століття не було точно таким, яким нас привчили його бачити. То не був — чи бодай був не тільки — час великого змагання між демократією і фашизмом, або комунізмом і фашизмом, або лівими і правими, або свободою і тоталітаризмом. Таке враження, що впродовж чималої частини століття ми прямо чи непрямо дискутували про зміцнення держави. Якої держави прагнуть вільні люди? Що вони готові за неї платити? Які завдання, на їхню думку, вона має виконувати?

З цього погляду головними переможцями XX століття були ліберали XIX століття, чиї наступники створили державу добробуту в усіх її мінливих формах. Вони досягли того, що навіть у 1930-х здавалося майже неймовірним: створили сильні держави з високими податками й активним урядовим втручанням, демократичні та конституційні, спроможні охопити складні масові суспільства, не вдаючись до насильства чи утисків. Бездумно відкинути цей спадок було б немудро з нашого боку.

Наступному поколінню доведеться вибирати не між капіталізмом і комунізмом або кінцем історії та її поверненням, а між політикою соціальної єдності довкола спільної мети — і руйнуванням суспільства через політику страху.

Без двох світових воєн.

Це не привід не спробувати. Це привід створити історичний прецедент.

Уся історія Сполучених Штатів сповнена зрозумілого, хоч і недоречного оптимізму. Але підстави для цього оптимізму — для виняткової удачі, яка надихнула Ґете на знамените спостереження про американське щастя[61], — здебільшого лишилися позаду.

Країни, імперії, навіть американська імперія, мають історії, а ці історії мають конкретні форми. Те, що люди довго вважали глибокими істинами про Сполучені Штати, почасти виявилося історичною випадковістю: збігом простору, часу, сприятливої демографічної ситуації та подій у світі. Розквіт американського індустріального суспільства тривав лише кількадесят років; а тепер виявляється, що так було й зі споживацьким суспільством повоєнної Америки. Останні два десятиліття ми бачимо щось зовсім інше: історію американського соціологічного й економічного застою, що його маскують неймовірні можливості крихітної меншості. Відповідно, середнім показником стає подоба подальшого зростання.

Сполучені Штати змінилися, і важливо сприймати ці зміни як щось, що уможливлює, а не зупиняє дискусії та покращення. Колись оптимізм і надмірна впевненість були нам вигідними, але тепер вони заважають. Ми занепадаємо, але далі несемо тягар риторики безмежних можливостей: це поєднання небезпечне, бо заохочує інертність.

Як я вже казав, США не пощастило пережити справді очисну кризу. Ані війна в Іраку 2003 року, ані фінансовий крах 2008-го не виконали цієї функції. Американці збентежені й розгнівані, бо їх багато чого не влаштовує, але досі не настільки налякані, аби щось із цим робити — або зростити політичного спільника, здатного урухомлювати їх у той бік. Кумедно, що неспроможність подолати ці перешкоди можна пояснити давністю нашої країни: наші Конституція та інституційні структури — одні з найбільш застарілих у розвинених суспільствах.

Жоден інтелектуал, який бере участь в американських суспільних дискусіях, далеко не зайде, якщо обмежиться європейськими прикладами чи європейськими проблемами. Тож якби я просив американців подумати про принади соціальної демократії для них, то почав би з американських міркувань. Cui bono? Кому це вигідно? Питання ризику, чесності і справедливості, до яких в Америці так часто апелюють, щоб виправдати регресивну соціальну політику, треба використати для прогресивної соціальної політики.

Замало сказати, що в Америці погана транспортна політика і це недобре, або що треба більше інвестувати в загальнодоступну систему охорони здоров’я: у цій країні ніщо не є добрим як таке, навіть здоров’я чи транспорт. Має бути наратив, і наратив цей має бути американським. Нам треба переконувати своїх співгромадян у перевагах громадського транспорту, загальнодоступної охорони здоров’я чи навіть справедливішого (тобто вищого) оподаткування. Потрібно переосмислити дискусію про суть суспільного блага.

Шлях буде довгим. Проте вдавати, ніби є якась серйозна альтернатива, було би безвідповідальним.