Роздуми про двадцяте століття

Післямова

Коли в грудні 2008 року Тім Снайдер вперше звернувся до мене, запропонувавши провести низку розмов, я сприйняв цю ідею скептично. Три місяці до того в мене виявили бічний аміотрофічний склероз, і я не був певен своїх планів на майбутнє. Доти я мав намір почати роботу над новою книжкою — інтелектуальною і культурною історією соціальної думки XX століття, яку обдумував уже кілька років. Але тепер необхідні для цього дослідження, а тим паче саме написання, могли виявитися непосильними. Книжка вже існувала в моїй голові, а чимала частина — навіть у нотатках. Та чи вдасться колись її закінчити, було незрозуміло.

Сама ідея тривалої розмови була для мене дивною. Як і більшості публічних авторів, мені випадало давати інтерв’ю медіа — але майже завжди йшлося про книжку, яка щойно вийшла, або про суспільно-політичні питання. Професор Снайдер пропонував щось зовсім інше: довгу серію розмов, записаних і опісля розшифрованих, які охоплять теми, що були головними в моїй роботі впродовж років, — зокрема й тему книжки, яку я хотів написати.

Певний час ми запально обговорювали ідею — і я піддався на переконування. По-перше, було зрозуміло, що моє неврологічне захворювання нікуди не дінеться, і якщо я прагну й далі працювати як історик, мушу навчитися «говорити» свої думки: бічний аміотрофічний склероз не впливає на свідомість і доволі безболісний, тож ти вільний думати. Але хвороба паралізує кінцівки: письмо стає у найкращому разі опосередкованим заняттям. Ти диктуєш комусь іншому. Цілком ефективно, але треба пристосуватися. Компромісом став аудіозапис розмов — практичне і навіть винахідливе рішення.

Проте були й інші причини, чому я погодився на цей проект. Інтерв’ю — це одна річ, розмови — інша. Навіть із найдурнішого запитання журналіста можна зробити щось розумне. Але годі провести варту запису розмову з кимось, хто не знає, про що говорить, і не розуміє, що ти кажеш йому.

Однак, як я вже знав, професор Снайдер не був типовим випадком. Ми належимо до різних поколінь: познайомилися, коли він іще вчився у Браунському університеті, куди я приїхав із лекцією. А ще ми походимо з дуже різних місць: я народився в Англії та перебрався до США у зрілому віці, а Тім родом із глибинки Огайо. Утім нас єднає широке коло спільних зацікавлень і турбот.

Тім Снайдер — зразковий представник того, за що я агітував із 1989 року: американського покоління дослідників східної частини Європи. Упродовж сорока років, від закінчення Другої світової війни і до падіння комунізму, Східну Європу й Радянський Союз в англомовному світі вивчали переважно біженці з того регіону. Це не було перешкодою для першорядної науки: завдяки Гітлеру і Сталіну деякі з найсвітліших голів нашої доби були вигнанцями чи емігрантами з Німеччини, Росії та країн, що між ними. Ці люди перемінили дослідження не лише своїх країн, а й економіки, політичної філософії та ще багатьох дисциплін. Якщо хтось вивчав історію чи політику величезної європейської території від Відня до Уралу, від Таллінна до Белграда, то майже напевно мав щастя працювати під керівництвом когось із цих чоловіків і жінок.

Але вони були вичерпним ресурсом: більшість із цих, здавалося, незамінних людей відійшла від справ до середини 1980-х. Мови у США викладали недостатньо (у Західній Європі трохи краще), поїхати в комуністичні країни було складно, а проводити там серйозні дослідження — неможливо; і чи не головне: західні університети не надто цікавилися Східною Європою (і надавали її дослідникам мало посад). Усе це знеохочувало зацікавлених істориків місцевого походження.

Тім, хоч і не мав родинних або емоційних зв’язків зі Східною Європою, подався в Оксфорд і взявся писати докторську дисертацію з польської історії — під керівництвом Тімоті Ґартона Еша та Єжи Єдліцького, з консультаціями Лєшека Колаковського. З роками він надзвичайно добре опанував мови Центрально-Східної Європи і запізнався з країнами й історією регіону так близько, як ніхто в його поколінні. Він видав унікальну серію книжок: найновіша, «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», з’явилася 2010 року. А завдяки своїй першій книжці 1998 року «Націоналізм, марксизм і сучасна Центральна Європа. Біографія Казімєжа Келлеса-Крауза (1872–1905)» Тім знається не тільки на соціальній і політичній історії, а й на історії політичної думки в Центральній Європі — ще ширша тема, досі маловідома більшості західних читачів.

Якщо я надумав «проговорити» XX століття, то мені, зрозуміло, потрібен був хтось, хто не тільки зуміє розпитати про сферу моєї спеціалізації, а й сам привнесе в нашу розмову порівнянне знання в тих царинах, з якими я ознайомлений лиш опосередковано. Я немало писав про Центральну та Східну Європу. Але не можу стверджувати, що хоч трохи знаю тамтешні мови, за винятком чеської (і німецької), а до того ж, попри часті мандри, я не проводив там первинних досліджень. Мої наукові розвідки спершу обмежувалися Францією, потім поширилися на більшість Західної Європи і на історію політичних ідей. Тож ми із професором Снайдером ідеально доповнювали один одного.

Нас об’єднують не тільки історичні інтереси, а й політичні міркування. Попри різницю поколінь, «роки сарани»[62] після 1989-го ми пережили зі спільною тривогою: спершу оптимізм і надія Оксамитової революції, потім нерадісна самовдоволеність часів Клінтона, і нарешті — катастрофічний політичний курс і практики доби Буша та Блера. З погляду і міжнародної, і внутрішньої політики десятиліття після падіння Берлінської стіни здалися нам витраченими намарно: 2009 року, попри оптимізм у зв’язку з обранням Барака Обами, нас обох гриз неспокій за майбутнє.

Куди ж поділися уроки, пам’ять і досягнення XX століття? Що збереглося і що можна зробити, щоб їх повернути? Усі довкола — і сучасники, і дослідники — вважали, що XX століття вже позаду: жалюгідна історія диктаторства, насильства, авторитарних зловживань владою й утисків особистих прав, яку ліпше забути. Казали, що у XXI столітті буде краще — бодай тому, що воно спиратиметься на мінімальну роль держави, «плаский світ» глобалізованих переваг для всіх і необмежену свободу ринку.

Під час наших бесід виокремились дві теми. Перша більш «фахова»: запис розмови про новітню історію двох істориків, які намагаються, озираючись назад, якось цю історію зрозуміти. Але постійно виринали інші питання: що ми втрачаємо, полишаючи XX століття позаду? Що з недавнього минулого краще облишити, а що можна сподіватися повернути й використати для побудови кращого майбутнього? Це вже суб’єктивніша дискусія, де академічний аналіз неминуче переплітається із сучасними проблемами й особистими переконаннями. Тобто це обговорення менш фахове, але від того не менш важливе. Результатом стала серія надзвичайно живих розмов — кращого годі й бажати.

Ця книжка «проговорює» XX століття. Але чому століття? Було би спокусливо відмовитися від такої концепції як зручного шаблона й осмислювати періоди за іншими критеріями: економічних інновацій, політичних змін, культурних зсувів. Але це було би своєрідним лукавством. Відлік часу десятиліттями чи століттями так важить у людських справах саме тому, що його придумали люди. Люди серйозно сприймають перехідні точки, чим надають їм значущості.

Інколи це діло випадку: свого часу англійці були дуже свідомими переходу з XVI у XVII століття, тому що він збігся зі смертю Єлизавети і сходженням на трон Якова І, а то був справді важливий момент у суспільно-політичному житті. Те саме й 1900 року. Насамперед для англійців: той рік безпосередньо передував року смерті Вікторії, яка правила шістдесят чотири роки й дала ім’я добі. Але також для французів, які гостро відчували культурні зсуви, що зрештою сформували цілу добу fin-de-siècle.

Та навіть коли не відбувається нічого особливого, у ретроспективі ці секулярні віхи майже завжди стають точками відліку. Говорячи про XIX століття, ми знаємо про що говоримо саме тому, що ця доба має виразний набір ознак, якого набула задовго до свого закінчення. Ніхто не думає, буцім «1800 року чи близько того» світ якось відчутно змінився. Але 1860 року сучасникам було цілком зрозуміло, що відрізняє їхню добу від доби їхніх предків XVIII століття, і ці відмінності набули значення в тому, як люди розуміли свої часи. Треба сприймати їх серйозно.

А що ж із XX століттям? Що ми можемо про нього сказати — чи, може, як начебто пожартував про Французьку революцію Чжоу Еньлай, ще зарано говорити? Відкласти відповідь ми не можемо, адже саме XX століття вже позначили, інтерпретували, згадали і зганили повніше, ніж будь-яке інше. У найвідомішому з недавніх трактувань Ерік Гобсбавм пише про «коротке XX століття» (від Російської революції 1917 року до падіння комунізму 1989-го)[63] і про «вік екстремізму». Це доволі похмуре — чи в кожному разі розчароване — прочитання подій відлунює у працях низки молодих істориків: характерний приклад — Марк Мазовер, який назвав свою оповідь про європейське XX століття «Темним континентом».

У таких підсумуваннях безжальної хроніки, поза тим гідних довіри, біда в тому, що вони надто міцно тримаються переживань сучасників описуваних подій. Ера почалася з катастрофічної світової війни і закінчилася розпадом більшості світоглядних систем доби: навряд чи хтось озиратиметься на неї з теплом. XX століття від вірменської різні до Боснії, від сходження Сталіна до падіння Гітлера, від Західного фронту до Кореї — це неперервна оповідь про людське нещастя і колективне страждання, з якої ми вийшли печальнішими, однак мудрішими.

А що, як не починати із жахливого наративу? Якщо поглянути з нашого часу — та й не лише в ретроспективі, — у XX столітті відбулися знакові покращення загального становища людства. Завдяки медичним відкриттям, політичним змінам, інституційним інноваціям більшість населення світу жила довше та здоровіше, ніж цього можна було очікувати 1900 року. Крім того, хоч як дивно це звучить після сказаного вище, їхні життя були безпечнішими, бодай здебільшого.

Можливо, це варто розглядати як парадоксальність доби: усередині багатьох держав життя надзвичайно покращилося. Проте через небачене поширення міждержавних конфліктів неймовірно зросли ризики, пов’язані з війною й окупацією. Тож, з одного боку, XX століття просто продовжило розвиток і поступ, якими відзначилося XIX століття. Але, з іншого боку, воно стало прикрим поверненням до міжнародної анархії та насильства XVII століття, коли ще не було підписано Вестфальського договору 1648-го, який стабілізував міжнародну систему на два з половиною століття.

У перебігу подій сучасники зовсім інакше сприймали їхнє значення, ніж тепер його бачимо ми. Це може здаватися очевидним, однак очевидним не є. Російська революція та подальша експансія комунізму на схід і захід створили переконливий наратив неминучості, за яким капіталізм був приречений на поразку — чи у близькому майбутньому, чи у якомусь невизначеному моменті, який іще не настав. Навіть ті, кого від такої перспективи охоплював відчай, не вважали її малоймовірною, і відповідні висновки надали обрисів добі.

Сьогодні нам доволі легко це зрозуміти: 1989 рік — ще не таке далеке минуле, щоб ми забули, якою ймовірною багатьом здавалася перспектива комунізму (принаймні доки вони самі її не досвідчили). Зате ми геть забули, що найпереконливішою альтернативою комунізмові в міжвоєнні роки був не ліберальний капіталістичний Захід, а фашизм — особливо в італійській версії, яка наголошувала на зв’язку між авторитарним правлінням і модерністю, водночас відкидаючи (до 1938 року) расизм нацистської версії. На початок Другої світової війни було набагато більше людей, ніж ми воліли би, для яких значущим був вибір між фашизмом і комунізмом — і фашизм усерйоз розглядали як альтернативу.

Позаяк обидві форми тоталітаризму вже відійшли (інституційно, якщо не інтелектуально), нам важко пригадати часи, коли вони були значно переконливішими за конституційні демократії, які спільно зневажали. Ніщо не віщувало, що конституційні демократії переможуть у битві за серця й уми, а тим паче виграють війни. Словом, хоча ми слушно вважаємо, що у XX столітті панувала загроза насильства й ідеологічного екстремізму, ми не зможемо осягнути доби, якщо не зрозуміємо: насильство й ідеологічний екстремізм промовляли до значно численнішої публіки, ніж нам хотілося би вважати. Те, що з часом лібералізм узяв гору — хоча великою мірою завдяки реконструкції на зовсім інших інституційних підвалинах, — один зі справді неочікуваних поворотів доби. Лібералізм, як і капіталізм, виявив дивовижну здатність до адаптації, а чому це так — одна з головних тем нашої книжки.

Неісторикам могло би здатися, що це перевага — пережити події, про які пишеш. Спливаючи, час розставляє пастки: матеріальних доказів може бути мало, світогляд протагоністів може бути для нас чужим, звичні категорії («Середньовіччя», «Темні віки», «Просвітництво») можуть більше заплутувати, ніж пояснювати. Відстань теж може бути перешкодою: необізнаність із мовами й культурами може збити зі шляху навіть найстаранніших. Можливо, перси Монтеск’є[64] бачать культуру глибше за місцевих, але й вони можуть помилятися.

Однак обізнаність породжує інші дилеми. Історик може допустити вплив життєвих вражень на аналітичну безсторонність. Нас вчать, що науковець має відсторонитися від власного письма, і загалом це мудро: погляньмо, які бувають наслідки, коли історик стає важливішим (принаймні у власних очах) за історію. Але всі ми — продукти історії, маємо свої життєві спогади й упередження, і в деяких випадках їм можна знайти доречне застосування.

Я, народжений 1948 року, — майже сучасник історії, про яку пишу останніми роками. Принаймні дещо з найцікавіших подій за минулі півстоліття спостерігав безпосередньо. Це не гарантує об’єктивності чи бодай надійнішої інформації, однак додає свіжості підходу. Але присутність зумовлює якусь міру залученості, чого немає в незаангажованих науковців: думаю, саме про це людям йдеться, коли називають мої тексти «категоричними».

А чом би й ні? Історик (чи будь-хто інший) без категоричних думок не надто цікавий, і було б дуже дивно, якби в книжку про авторові часи не втручалися його погляди на людей та ідеї, які в ті часи панували. Думаю, різниця між категоричною книжкою і книжкою, викривленою авторовими упередженнями, у тому, що перша визнає походження та природу поглядів автора, не претендуючи на абсолютну об’єктивність. Особисто я і в «По війні», і в новішій мемуаристиці подбав про те, щоб обґрунтувати своє бачення часом і місцем свого народження. Освіта, родина, клас, покоління. Ніщо з цього не слід розглядати як виправдання, а тим паче як перепрошення за своєрідні інтерпретації. Ці обставини згадано для того, щоб читач міг їх оцінити і пов’язати з контекстом.

Звісно, ніхто не є лише продуктом своїх часів. Моя кар’єра інколи накладається на інтелектуальні й академічні тенденції, а інколи проходить із ними по дотичній. Я виріс у марксистській родині, тому не піддавався на надмірний запал моїх сучасників — нових лівих. Провівши сумарно два роки в Ізраїлі та ознайомившись із сіонізмом, я зазнав лише непрямого впливу ентузіазму 1960-х у його шаленіших формах. Я вдячний Тіму за те, що він вивів ці коливання на світло: сам я погано їх бачив і, визнаю, досі не надто звертав на це увагу.

Вивчаючи французьку історію в Кембриджі — який був осередком нової науки для історії ідей і англійської історіографії, однак застійним середовищем для сучасної європейської історії, — я мав свободу йти власним шляхом. У результаті я так і не належав ні до якої «школи», на відміну від своїх однолітків, які працювали із сером Джоном Пламбом у Кембриджі чи з Річардом Коббом в Оксфорді. Так я остаточно став тим, до чого завжди тяжів: своєрідним чужинцем у світі професійної академічної історії.

У цьому є свої мінуси, як є мінуси й у тому, щоб чужинцем увійти в соціоакадемічну еліту Вічно якось із підозрою сприймаєш «своїх» із їхніми бібліографіями, методами і спадковими практиками. З цим було непросто в Америці, де професійний конформізм цінують вище, ніж (принаймні раніше) в Англії. Де-небудь у Берклі в мене часто запитували думки про ту чи ту книжку, яка викликала фурор серед молодших колег, на що я мусив зізнаватися, що ніколи про неї не чув: я ніколи не опрацьовував «галузевої літератури». Ті самі колеги, навпаки, були приголомшені, дізнавшись, що я читаю політичну філософію, хоча моя офіційна «нива» — соціальна історія. Це бентежило мене в молодості, зате стало предметом гордості у зрілі роки.

Тепер я дуже радий, що залишився з історією, відмовившись від спокуси (яку нав’язували вчителі й викладачі) досліджувати літературу чи політику. Щось в історії промовляло до мене тринадцятилітнього і промовляє досі: особлива увага до пояснення змін у часі, необмеженість предмета. Узявшись нарешті за написання наративної історії свого часу, я був переконаний, що лише так його можна зрозуміти, і це переконання анітрохи не ослабло.

Якось один із немолодих викладачів у Кембриджі дорікнув мені за те, що надто захоплююся фізичними й геологічними структурами (я працював над дослідженням соціалізму у Провансі й дуже зацікавився роллю ландшафту та погоди). «Географія,-сказав він мені, — працює з мапами. Історія працює з людьми». Це назавжди запало в пам’ять — як очевидна істина, адже ми творимо свою історію, і як явний обман: ситуацію, у якій ми творимо історію, не можна сприймати як даність, її потрібно описати, повно та прихильно, і мапи тут цілком можуть відіграти центральну роль.

Розрізнення між мапами й людьми, хоч явно правдиве, теж є оманливим. Усі ми — продукти справжніх і метафоричних мап. Географія мого дитинства — місця, де я бував, і те, що я бачив, — сформувала мою особистість не меншою мірою, ніж батьки або вчителі. Але «мапа» моїх підліткових років і юності теж важлива. Її виразно єврейські, але водночас дуже англійські прикмети; Південний Лондон 1950-х, усе ще повний едвардіанських звичаїв і стосунків, де місце було таким важливим (я був із Патні, а не із сусіднього Фулема): без цього контексту важко пояснити те, що відбулося потім. Кембридж 1960-х із його поєднанням noblesse oblige та меритократичного соціального ліфта; академічний світ 1970-х із його нестійкою сполу-кою марксизму в розпаді та персоналістським запалом — усе це наповнює моє письмо й визначає мій рух. Для тих, хто хоче зрозуміти ці речі, така мапа, певно, буде корисним путівником.

Якби я не написав із десяток книжок і сотень есеїв, у яких був свідомо відстороненим, то, можливо переймався би, що ці розмови й роздуми дещо соліптичні. Я не написав автобіографії, хоча останніми місяцями опублікував мемуарні нариси. Я не відступаю від переконання, що за умовчанням історик має залишатися в тексті невидимим. Однак, заохочений заглибитись у власне минуле, визнаю, що це допомагає мені зрозуміти свій внесок у дослідження минулого як такого. Сподіваюсь, інші поділятимуть це враження.

Нью-Йорк, 5 липня 2010