Роздуми про двадцяте століття

Передмова

Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом. Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть. Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці.

На мою думку, Тоні Джадт — єдиний, хто здатен написати такий широкий трактат про політику ідей. На 2008 рік Тоні був автором сильних полемічних розвідок із французької історії, есеїв про інтелектуалів та їхню заангажованість і неперевершено! історії Європи після 1945 року під назвою «По війні». Свій хист до моралізування й історіографії він вправно реалізовував у стислих рецензіях та розлогіших наукових дослідженнях, і обидві форми впритул наблизив до досконалості. Однак ця книжка з’явилася тому, що того листопада я зрозумів: Тоні вже ніколи не зможе писати, принаймні у звичний спосіб. Я запропонував Тоні написати книжку разом — день по тому, як дізнався, що руки його більше не слухаються. Тоні захворів на бічний аміотрофічний склероз, дегенеративний неврологічний розлад, який призводить до прогресивного паралічу й невідворотної та зазвичай швидкої смерті.

Ця книжка набула форми довгої розмови між нами з Тоні. Упродовж зими, весни й літа 2009 року щочетверга о 8:50 я сідав у потяг, що вирушав із Нью-Гейвена до нью-йоркської Ґранд-Сентрал-Стейшн, а тоді на метро діставався центрального району, де Тоні жив із дружиною Дженніфер Гоманс та синами Деніелом і Ніком. Зустрічі ми призначали на одинадцяту ранку, і зазвичай я мав зо десять хвилин у кав’ярні, щоб зібратися з думками на заплановану тему і дещо занотувати. Я мив руки якомога гарячішою водою, — спершу в кав’ярні, потім іще раз у помешканні; принести яку-небудь застуду означало б завдати Тоні жахливих страждань, а я хотів усе-таки потиснути йому руку.

Ми розпочали розмову в січні 2009 року, коли Тоні ще ходив. Він не міг повернути ручки, щоб відчинити мені двері, але міг стояти за ними, щоб привітатися. Невдовзі він вітав мене з крісла у вітальні. До весни його ніс і більшу частину голови приховував дихальний апарат, що виконував роботу вже неспроможних легенів. Улітку ми зустрічалися в його кабінеті, де Тоні, оточений книжками, дивився на мене згори з імпозантного інвалідного електрокрісла. Інколи я натискав кнопки керування, бо Тоні, звісно, сам не міг. На той час він узагалі майже не рухався — за винятком голови, очей і голосових зв’язок. Для нашої книжки цього було досить.

Спостерігати перебіг нищівної хвороби було невимовно сумно, особливо в моменти різкого погіршення. У квітні 2009 року я бачив, як за кілька тижнів Тоні втратив контроль над ногами, а тоді й над легенями, і подумав було, що йому лишились якісь тижні (здавалося, його лікарі теж так вважали). Я дуже вдячний Дженні та хлопцям за те, що тоді вони були поруч. Однак наша розмова була й щедрим джерелом інтелектуальної поживи, даруючи насолоду зосередженості, гармонію спілкування й утіху від добре виконаної роботи. Занурюватися в наші теми та встигати за думкою Тоні було захопливою і радісною працею.

Я досліджую історію Східної Європи, де є сильна традиція таких книжок-розмов. Найзнаменитіший зразок жанру — серія інтерв’ю чеського письменника Карела Чапека із Томашем Масариком, президентом-філософом міжвоєнної Чехословаччини. Саме ця книжка була першою, яку Тоні прочитав чеською мовою від початку до кінця. Можливо, найкраща книжка-розмова — «Моє століття», чудова автобіографія польсько-єврейського поета Александра Вата, яку Чеслав Мілош записав на плівки в Каліфорнії. Уперше я прочитав її в поїзді з Варшави до Праги, на початку своєї докторантури з історії. Я не те щоб думав про ці приклади, коли пропонував Тоні створити книжку-розмову, і не прирівнюю себе до Чапека чи Мілоша. Як дослідник Східної Європи, який прочитав не один такий твір, я просто знав, що з розмови може постати щось варте збереження.

Мої питання до Тоні походили з трьох джерел. Початково й доволі абстрактно я планував проговорити книжки Тоні від «а» до «я», від історичних монографій про французьку лівицю до «По війні», у пошуках засадничих ідей щодо ролі політичних інтелектуалів і ремесла істориків. Мене цікавили теми, які зрештою стали головними в нашій книжці, як-от невловність єврейського питання в доробку Тоні, універсальний характер французької історії, вплив і межі марксизму. Я відчував, що Східна Європа розширила етичний та інтелектуальний кругозір Тоні, але й гадки не мав, що аж такою мірою. Про східноєвропейські зв’язки Тоні й не лише про них я дізнався завдяки тому, що Тімоті Ґартон Еш і Марсі Шор порадили (а Тоні погодився) присвятити частину наших зустрічей життєпису Тоні, а не тільки його працям. Врешті, Тоні зізнався мені, що до хвороби планував написати історію інтелектуального життя у XX столітті. Її силабус я взяв за основу для третього кола запитань.

Розмовна природа цієї книжки вимагала від авторів ознайомлення з тисячами інших книжок. Оскільки ми з Тоні розмовляли віч-на-віч, часу перевіряти покликання не було. Тоні не знав, про що його я питатиму, а я не знав, якими будуть його відповіді. Те, що зрештою бачить читацтво, відображає спонтанність, непередбачуваність, а інколи бешкетність двох умів, які цілеспрямовано шукають зв’язку через мовлення. Але всюди, особливо в історичних частинах, важать наші ментальні бібліотеки, а надто — надзвичайно містка й добре каталогізована бібліотека Тоні. Ця книжка свідчить на користь розмови, але, можливо, ще більше — на користь читання. Я не був Тоніним студентом, але його ментальна бібліотечна картотека суттєво перетинається з моєю. Наше попереднє читання створило спільний простір, у якому ми з Тоні могли подорожувати разом, впізнаючи орієнтири та краєвиди, і це був єдиний доступний нам спосіб руху.

Утім, одна річ — говорити, а інша — публікувати. Як саме та розмова стала цією книжкою? Кожну бесіду я записував і зберігав у цифровому форматі. Потім молода історикиня Едіда Канфер їх розшифровувала. Це було інтелектуально вимогливе завдання: із нечітких записів розібрати, що ж ми кажемо, Едіда мала знати предмети розмов. Без її самовідданості і знань закінчити цю книжку було би значно важче. Від літа 2009 до весни 2010 року я впорядкував розшифровки в дев’ять розділів, згідно із планом, який схвалив Тоні. У жовтні та грудні 2009 року я літав з Відня до Нью-Йорка, де провів 2009/2010 академічний рік, щоб обговорити з Тоні процес роботи. З Відня я надсилав е-поштою чернетки текстів, Тоні їх переглядав і повертав.

Кожен розділ містить біографічну й історичну частини. Так книжка мандрує життям Тоні та деякими з найважливіших локусів політичної думки XX століття: Голокост як єврейське і німецьке питання; сіонізм і його європейське походження; англійська виключність і французький універсалізм; марксизм і його спокуси; фашизм і антифашизм; відродження лібералізму як етики у Східній Європі; а також соціальне планування в Європі та Сполучених Штатах. В історичних частинах розділів слова Тоні наведено прямим накресленням, а мої — курсивом. У біографічних частинах, хоча вони теж постали з розмови, я прибрав свої репліки. Тож кожен розділ починається з автобіографічної оповіді Тоні, поданої прямим накресленням. У якийсь момент я вступаю з питанням, позначеним курсивом, і далі розгортається історична частина.

Біографію та історію тут поєднано, звісно, не тому, що зацікавлення та досягнення Тоні можна так просто витягти з його життя, ніби відро води з криниці. Усі ми подібні радше на заплутані підземні печери, незвідані навіть для себе самих, ніж на прямі свердловини вглиб землі. Схильність до переконання, буцім за складним лише ховається просте, була однією із хвороб XX століття. Розпитуючи Тоні про його життя, я не намагався вдовольнити цікавість простими поясненнями, а простукував стіни, шукаючи ходи між підземними камерами, про існування яких я міг хіба що невиразно здогадуватися.

Наприклад, неправда, ніби Тоні писав єврейську історію, бо сам він єврей. Він ніколи не писав безпосередньо про єврейську історію. Як і багато науковців єврейського походження з його покоління, він уникав проголошувати Голокост центральною з-поміж своїх тем, хоча його знання про цю трагедію у певному сенсі обумовлювали напрям досліджень. Так само Тоні пише про англійців не тому, що він англієць. За низкою винятків, він дуже мало писав про Велику Британію. Англійськість, а радше конкретна англійська освіта, дала Тоні чуття літературної форми і список джерел, що став для нього (як я це розумію) путівником крізь безлад інтелектуальних уподобань і політик його покоління — покоління 1968 року. Сильний зв’язок із Францією пояснюється не так походженням, як (на мою думку) прагненням знайти єдиний ключ до універсальних чи принаймні європейських проблем, знайти революційну традицію, яка, прийнята чи відкинута, може привести до істини. Тоні є східноєвропейцем передусім через близькість зі східноєвропейцями. Саме ці дружні зв’язки відкрили йому континент. Тоні — американець за вибором і громадянством; схоже, він ідентифікується з цією країною як із великою землею, що потребує невпинної критики.

Сподіваюся, завдяки цій своєрідній формі, де біографія підводить до питань інтелектуальної історії, читацтво побачить розум у дії в перебігу життя чи, може, навіть розум у його розвитку й удосконаленні. У певному сенсі інтелектуальна історія міститься всередині Тоні: упродовж щотижневих розмов я осягав цей факт просто-таки на фізичному рівні. Усе, що лягло на ці сторінки, початково було в його (чи моїй) голові. Як історія вмістилася в цій людині та як знову з неї вийшла — ось питання, що, ймовірно, постануть із такої книжки.

Колись Тоні сказав, щоб відплатити йому за багаторічну допомогу, я маю допомагати молоді, коли настане час. (Тоні на двадцять один рік старший за мене.) Спершу мені видавалося, що завдяки цій книжці я зможу знехтувати (не вперше) його порадою і віддячити йому безпосередньо. Але розмова давала таку насолоду, була такою плідною, що я ніяк не можу вважати роботу над книжкою якоюсь відплатою. Зрештою, кому саме я відплачую? Чи як читач, чи як колега, я знав Тоні в усіх подобах, яких він тут набуває. Упродовж нашої розмови мене цікавило (хоч я ніколи не ставив цього запитання прямо), як Тоні ставав дедалі кращим мислителем, письменником, істориком. Загалом його улюблена відповідь на питання такого штибу полягала в тому, що в усіх своїх розмаїтих ідентичностях та історичних методах він завжди був чужим, аутсайдером.

Справді? Колишній ідейний сіоніст — це свій чи чужий серед євреїв? Колишній марксист — свій чи чужий серед інтелектуалів? Студент-стипендіат кембриджського Кінґс-коледжу — свій чи чужий в Англії? Докторантура в École Normale Supérieure робить людину своєю чи чужою на Європейському континенті? Дружба з польськими інтелектуалами — ознака свого чи чужого у Східній Європі? Очільник нью-йоркського Інституту досліджень Європи стає своїм чи чужим для інших європейців? Бичування колег-істориків у «The New York Review of Books» надає статусу свого чи чужого в науковому середовищі? Смертельна дегенеративна хвороба без доступу до загальної охорони здоров’я робить Тоні своїм чи чужим серед американців? На кожне з цих питань можливі обидві відповіді.

Правда, гадаю, цікавіша. Вочевидь, мудрість приходить і з інсайдерства, і з аутсайдерства: коли проживаєш ізсередини, розглядаючи і дослухаючись, і коли повертаєшся назовні, щоб міркувати й писати. Як свідчить життєпис Тоні, цю вправу можна виконувати скільки завгодно разів. Вважаючи себе чужинцем, Тоні показував прекрасний результат. Аутсайдер імпліцитно приймає умови певної суперечки, а тоді всіляко намагається виявитися тим, хто має рацію: скинути стару гвардію і проникнути у святині інсайдерів. Тоні багато разів мав слушність (на власних умовах), однак, на мою думку, ще цікавіше, як він дедалі більше набував здатності того, що великий французький історик Марк Блок назвав розумінням. Щоб зрозуміти подію, історик мусить відмовитися від будь-яких єдиних рамок і прийняти чинність кількох різних рамок водночас. Це дає значно менше негайного задоволення, зате більше тривалих здобутків. Саме з прийняття такого плюралізму постала найкраща робота Тоні, «По війні».

Також саме тут, довкола питання плюралізму, особистий інтелектуальний шлях Тоні зустрівся з інтелектуальною історією XX століття. Часова траєкторія двох складових цієї книжки, біографічної та історичної, сходиться на 1989-му, році революцій у Східній Європі й остаточного падіння марксистських основ, році, коли Тоні задумався про написання своєї незрівнянної, або й неперевершеної, історії повоєнної Європи.

Також приблизно тоді ми з Тоні запізналися. Навесні 1990 року в межах курсу східноєвропейської історії, що його викладав Томас Сімонс-молодший у Браунському університеті, я прочитав довгу чернетку Тоніної статті про дилеми східноєвропейських дисидентів. Невдовзі з ініціативи Мері Ґлюк ми з Тоні познайомились особисто. Великою мірою саме завдяки професорам Ґлюк і Сімонсу я зацікавився східноєвропейською історією, яку взявся серйозно вивчати в Оксфорді. Так почалися два десятиліття читання та писання, які зрештою уможливили цю нашу розмову. У 1989 році (як мені здається сьогодні) Тоні наближався до визначального повороту. Після останньої полеміки з іще одним великим полемістом (Жаном-Полем Сартром у «Минулому недоконаному») і попри принагідні односторонні есеї, які ще буде написано, він звертався до лагіднішого та пліднішого уявлення про правду.

Інтелектуали, які зробили внесок у східноєвропейські революції 1989 року, як-от Адам Міхнік і Вацлав Гавел, переймалися життям у правді. Що це означає? Чимала частина цієї книжки як історії інтелектуалів і політик присвячена відмінності між великими істинами, вірою у великі справи та кінцеві цілі, що нібито час до часу вимагають брехні й жертвоприношень, — і малими правдами, тобто фактами, які можливо встановити. Прикладом великої істини може бути впевненість у прийдешній революції, як у деяких марксистів, або позірний національний інтерес, як у французького уряду щодо справи Дрейфуса чи в адміністрації Буша під час війни в Іраку. Та навіть якщо ми виберемо малі правди, як це зробив Золя щодо справи Дрейфуса і як це зробив Тоні під час війни в Іраку, все одно немає певності, у чому саме полягає правда.

Інтелектуальний виклик XXI століття може звучати так: підтримувати правду як таку, водночас приймаючи розмаїття її форм і засад. Арґументація на користь соціальної демократії, яку Тоні виклав наприкінці книжки, ілюструє, як це могло би бути. Тоні народився одразу після катастрофи, спричиненої націонал-соціалізмом, і пережив поступову дискредитацію марксизму. Його доросле життя припало на низку спроб відродити лібералізм, жодна з яких не дістала загального схвалення. Серед руїн континенту і його ідей соціальна демократія вціліла як концепція і була втілена як проект. Протягом Тоніного життя соціальну демократію будували, а потім іноді демонтовували. Його арґументацію за її відбудову оперто на низку різних доказів, які звертаються до різних спостережень про різного штибу правди. Найсильніший арґумент, користуючись улюбленим висловом Ісаї Берліна, полягає у тому, що соціальна демократія уможливлює гідне життя.

Деякі з цих різного штибу правд снують по сторінках нашої книжки. Скажімо, правда історика — не те саме, що правда есеїста. Історик може й мусить знати про момент минулого більше, ніж есеїст спроможний знати про сьогоднішні події. Есеїст значно серйозніше, ніж історик, зобов’язаний зважати на упередження своєї доби, а отже, перебільшувати для переконливості. Правда щирості відрізняється від правди чесності. Бути щирим — означає жити так, як хотів би, щоб жили інші; бути чесним — означає визнати, що це неможливо. Подібно правда милосердя відрізняється від правди критики. Щоб збудити найкраще в собі та інших, потрібні обидві ці правди, але їх не вдасться практикувати одночасно. Звести будь-яку з названих пар до якоїсь засадничої правди — а тим паче їх усі до якоїсь остаточної форми істини — неможливо. Це плюралізм: не синонім, а радше антонім релятивізму. Плюралізм приймає моральну дійсність різних видів правди, але відкидає думку, буцім їх можна помістити на одну шкалу, виміряти єдиною мірою.

Є одна істина, яка шукає нас, а не навпаки; одна істина, яка не має пари: усі ми скінченні. Інші істини обертаються довкола неї, як зірки довкола чорної діри — світліші, новіші, легші. Ця остаточна істина допомогла мені надати книжці остаточної форми. Наша книжка не могла з’явитися без певного зусилля в певний час — зусилля, що з мого боку було просто дружнім жестом, а з боку Тоні — величезним фізичним звершенням. Але ця книжка не про напругу сил. Це книжка про життя розуму й життя з розумом.

Прага, 5 липня 2010 року