Роздуми про двадцяте століття

2. Лондон і мова: англійський письменник

Школа для мене не була ані домом, ані втечею з дому. В інших дітей, зокрема моїх друзів, дідусі й бабусі розмовляли без акценту. Мене це по-своєму бентежило, може, навіть дещо ізольовувало. У моєму світі всі дідусі й бабусі говорили з акцентом, вони були такими за означенням — кимось, кого не до кінця розумієш, бо вони мають звичку несподівано переходити на польську, російську чи їдиш. У початковій школі учитель у недоречному пориві філосемітизму вказав на мене як на приклад того, які євреї розумні, чим забезпечив мені заздрісну неприязнь половини однокласників. Ця неприязнь переслідувала мене решту шкільних років.

В одинадцять років мене прийняли до школи Емануель, місцевого навчального закладу зі змішаним фінансуванням, фактично безоплатної школи з конкурсним відбором, яку недолуга стандартизація британської освіти згодом витіснила в приватний сектор. У школі, де вчилася тисяча з лишком хлопців, не набралося б і десятка євреїв. Тут я чимало стикався з антисемітизмом — від учнів, чиї батьки, без сумніву, теж були антисемітами. У середовищі нижчого середнього й робітничого класів Південного Лондона, яке обслуговувала ця школа, антисемітизм у ті роки не був рідкістю й дивиною.

Ми забуваємо, скільки антисемітизму було в Англії, принаймні до радикальних змін 1960-х років і поступового усвідомлення Голокосту. Вінстон Черчилль явно не забував. Воєнна розвідка доповідала йому про широку недовіру до євреїв і неустанні ремствування, мовляв, війна точиться «за них». Тому під час війни він стримував розмови про Голокост і не допускав публічних дебатів про те, чи мають Королівські повітряні сили бомбити табори.

Я виріс в Англії, у якій євреї все ще належали до рідкісних помітних чужих: азійців тоді було мало, темношкірих іще менше. Якщо євреї були об’єктами недовіри, особливо в районі, закріпленому за школою Емануель, — це не тому, що нас вважали визначними науковцями чи бодай здібними до комерції або надто успішними людьми. Ми просто були чужими: тому що ми не вірили в Ісуса, а більшість людей у ті часи ще вірила, і тому що ми прибули — чи принаймні так про нас думали — із дивних далеких країв. Власне, відвертих антисемітів серед учнів було не так і багато, але вони були гучними й безсоромними.

І хоча мені, мабуть, трохи зарадило регбі, для таких дітей я завжди був типовим єврейським хлопчиком в окулярах. Раз чи двічі я вплутувався в бійки, спровоковані антиєврейськими кпинами. Атмосфера принагідної ворожості суттєво псувала чари мого середньошкільного періоду. Я ходив до школи, вчився, займався спортом, дорогою додому остерігався поганих хлопців; але поза тим я був цілком байдужим до всього того досвіду, майже нічого з тих років не згадую з приємністю.

Чого мені школа не дала — це хоч якогось відчуття колективної ідентичності. Я був і є одинаком. Сестра на вісім років молодша, тож ми небагато часу проводили разом. Від семи до п’ятнадцяти років я найбільше любив читати у своїй кімнаті, кататися на велосипеді й подорожувати поїздами. Наприкінці XIX століття Емануель перенесли на трикутну ділянку в Беттерсі, на південь від вокзалу Клепем-Джанкшн. Обабіч пролягали залізничні шляхи: з південного боку бігли колії від Вікторії на схід; із заходу школу оминала південно-західна гілка від Ватерлоо до атлантичних портів. Кожен урок, кожну розмову перемежали звуки поїздів. Школа, головне джерело моєї підліткової самотності, принаймні обіцяла шлях утечі.

Втім у школі я отримав таке саме виховання та впливи, як і будь-яка християнська дитина. Щонайменше я вдосконалив свою англійську завдяки знайомству з незрівнянною Біблією короля Якова. Але, гадаю, ці впливи сягають глибше. Якщо навіть сьогодні запитати, де мені затишніше — в ортодоксальній синагозі чи в сільській англіканській церкві, — я відповів би, що затишно мені і там, і там, але по-різному. Я міг би вмить визначити, розпізнати й долучитися до того, що відбувається в ортодоксальній синагозі, але я аж ніяк не відчував би належності до людей довкола. Натомість у просторі якої завгодно сільської англійської церкви та її громади я почувався б цілковито вільно, хоча не поділяю цієї віри і не відчуваю символічного зв’язку з її обрядами.

Школа зробила з мене англійця ще одним шляхом: ми читали добру англійську літературу. В Емануелі дотримувалися кембриджської програми для шкіл, яку слушно вважали найвимогливішою. Ми читали поезію: Чосера, Шекспіра, поетів-метафізиків XVII століття, августинських поетів XVIII століття. Читали і трохи прози: Теккерея, Дефо, Гарді, Вальтера Скотта, сестер Бронте, Джорджа Еліота. За успіхи у вивченні англійської літератури я отримав нагороду — цілком доречну книжку Метью Арнолда. У ті роки мої вчителі перебували підо впливом Френка Реймонда Лівіса, а отже, транслювали строго консервативне бачення англійської літературної культури.

Це бачення, тоді доволі поширене, означало, що дитина 1960-х усе ще могла здобути освіту, яка мало відрізнялася — можливо, й на краще — від освіти, яку пропонували для попередніх поколінь. Певно, завдяки цьому діапазонові традиційних культурних відсилань, цьому відчуттю належності до англійської мови, якщо не до самої Англії, такі як я в подальшому житті могли легко відмовлятися від радикальної молодої політики на користь ліберального мейнстриму.

Хай там як, школа дала мені любов до англійської мови й англійського письма, що залишилася зі мною попри всі іноземні інтереси та зв’язки. Багато моїх сучасників-істориків стали континентальними європейцями — з огляду на моду, особистий вибір і професійні зацікавлення. Мабуть, я теж. Але, гадаю, я сильніше за більшість із них почувався англійцем і в глибині душі ним залишився, хоч як дивно це звучить. Не знаю, чи в мене краща англійська, ніж в інших, але знаю, що від писання цією мовою отримую непідробну насолоду.

Характерний голос 1920-х років — «Мерзенна плоть» Івліна Во, де повоєнне безтурботне світосприйняття в дусі «радій життю тут і зараз» поєднується з класово-свідомою легковажністю до соціальних змін, що вже нависли темними хмарами. Привілейовані ще принаймні якийсь час насолоджувалися своїми привілеями: формами, коли не змістом, довоєнного життя й ресурсів. Згадаймо, що Стівен Спендер, типовий тогочасний лівий (і поет), озирається на 1930-ті як на політично визначальне десятиліття; натомість 1920-ті він, як і багато інших, оцінює як період дивовижної політичної бездіяльності. За якісь кілька років англійські мислителі, письменники та науковці раптом отямилися й узріли дійсність міжвоєнних політичних чвар; але в себе вони не надто мали на що спертися, щоб зорієнтуватись у новому світі ідейності й залученості.

Справді, в Англії Велика депресія не була останньою з низки криз, як у більшості Європи; вона була головною кризою. Економічний спад знищив політичну лівицю: 1931 року лейбористський уряд, обраний під фанфари лише два роки до того, безславно провалився перед викликами безробіття і дефляції. Лейбористська партія розкололася: значна частка, включно з більшістю проводу, ввійшла в коаліцію з консерваторами — так званий «Національний уряд». Від 1931 року до поразки Черчилля у виборах 1945 року Сполученим Королівством керували політичні консерватори з дрібкою відступників-лейбористів і вцілілих із колись впливової Ліберальної партії Ллойда Джорджа.

Тож у той період політична лівиця переважно була не при владі, ба більше — цілковито відсторонена від її здійснення. Усі внутрішні політичні дискусії лівих, та й будь-які розмови, що відступали від умовностей статус-кво, було витіснено поза традиційну парламентську політику. Якщо інтелектуали в міжвоєнній Англії стали важливішими, ніж будь-коли до того, — це не тому, що країна раптом оцінила їхню культурну значущість, і не тому, що всі вони нараз стали політично свідомішими, а отже, більш «європейськими»; а просто тому, що не було ніякого іншого публічного простору чи контексту, де можна формулювати й обговорювати радикально інакодумні погляди.

...саме в цьому...

Цікаво, що і географія Спендерових мандрівок, і висновки з них нагадують спостереження Реймона Арона — на той час молодого аспіранта, який викладав у Німеччині, саме коли Гітлер приходив до влади. Арон повернувся до Франції та відчайдушно намагався переконати колег і сучасників — зокрема Сартра, якого в ті роки це все анітрохи не цікавило, — у дійсності, яка вже наступає їм на п’яти. Певна річ, французький випадок був із різних оглядів особливим, але паралель із британським досвідом можна провести. У Франції 1920-ті теж були відносно деполітизованим десятиліттям, принаймні для інтелектуалів. Натомість 1930-ті, звісно, були добою бурхливої залученості.

При цьому синдром «замало, занадто» — коливання між політичною байдужістю і затятою самовідданістю — у Британії, можливо, був відчутнішим, ніж деінде. Саме тут у переламних 1934–1938 роках Комуністична партія спромоглася залучити ціле покоління вищого середнього класу, студентів Оксбриджа, до прихильності й виправдання, попутницького активізму або, траплялося, і відвертого шпигування на користь комунізму.

Безперечно, Німеччина поміж Отто Ваґнером і трансвеститами виглядала набагато цікавіше за Англію. Щиро кажучи, вона таки була цікавішою. І в Берліні, і у Відні справді відбувалося щось незвичне й цікаве. Молодих англійців, які просто з Оксфорда прибували в цю пишну культурну оранжерею, контраст мав би справді вражати. Однак те саме стосується і французів. Молодому Аронові було очевидно: якщо він хоче здобути філософську і соціологічну освіту, треба жити й навчатися в Німеччині; щонайменше в такому ракурсі це справедливо й для Сартра, який провів у Німеччині рік і вивчив німецьку (хоча нічого не зрозумів про німецьку політику). Як і багатьох інших людей, їх вабила й заряджала чиста енергія місця — зрозуміло, вкупі з негативною енергією, яка струменіла з охоплених чварами політичних сект.

Ваймар відлунює в десятиліттях. Згадаймо нашого колегу Еріка Гобсбавма, у контексті цієї розмови — транснаціонального англійського інтелектуала, який протягом 1930-х перемістився зі свого австро-німецького дитинства в середовище кембриджської інтелігенції. У роки згасання Ваймару Гобсбавм жив у Берліні й був достатньо дорослим — п’ятнадцятилітнім, — щоб зазнати сильного впливу тодішніх настроїв і подій. У мемуарах він зворушливо й цілком переконано згадує свої враження тих місяців, коли почувався живішим, залученішим, культурно й навіть сексуально зарядженішим, ніж будь-коли в його довгому житті. Значно пізніше Гобсбавм схвально, ба, і виправдально, писав у мемуарах про НДР і Східний Берлін: хоч яким сірим і негодящим було те місто, воно мало свій шарм, і авторові шкода його втрачати. Як тут не припустити, що він звів воєдино Східну Німеччину Еріха Гонеккера з Ваймаром своєї юності. Гобсбавм, як і Спендер та компанія, недвозначно прихильні до демократії, такої вабливої та пошарпаної, такої загроженої та неспроможної себе захистити, але ніколи не нудної. Цей досвід стане вирішальним у формуванні знакового, переламного покоління англійців і не одне десятиліття впливатиме на їхні політичні погляди.

Думка, що біда буржуазної демократії не в іменнику, а в прикметнику, була справді блискучою знахідкою марксистських речників. Якщо проблема західних демократичних держав у тому, що вони буржуазні (хай що це означає), то внутрішні критики, змушені жити в таких державах, можуть критикувати їх без усякого ризику: відмежування від буржуазної демократії майже нічого не вартує і фактично не загрожує самій системі. Тоді як критика демократії в Німеччині до 1933-го надто часто перетворювалася на активну боротьбу за її падіння. Словом, ваймарські інтелектуали, подобалось їм це чи ні, мусили прожити політичну логіку своїх дискурсивних симпатій. В Англії ніхто не стикався і не стикається з такого штибу вибором.

Ну, думаю, можна доволі легко перейти від інфантильних едіпальних міркувань до зрілої геґельянської інтерпретації логічної схеми, що поєднує тебе з історією людського роду. Однак чутлива, розумна доросла людина може дозволити собі такі думки, лише коли вони ніяк напряму не суперечать її інтересам. Але вони таки суперечать твоїм інтересам, якщо так склалося, що ти — дитина буржуазних батьків у країні, де буржуазія і справді загрожена чи радикально роздрібнена. Бо якщо так, то просто віддалитися від класу свого походження — замало: бути нащадком звинуваченого класу достатньо, щоб тебе засудили. У Радянському Союзі чи комуністичній Чехословаччині два покоління «буржуа» зазнали вельми прикрих наслідків — саме тоді, як їхні сучасники в Нью-Йорку чи Лондоні, Парижі чи Мілані підносилися до статусу речників Історії.

До 1930-х різні кола англійських письменників і мислителів, що почасти перетиналися, були об’єднані не спільними політичними поглядами, а спільним корінням і вибірковими схильностями та смаками. Блумсберська група, Фабіанське товариство, католицькі мережі довкола Честертона, Беллока і Во — усі вони були самодостатніми світами естетичного чи політичного дискурсу, залученими щонайбільше в малі самопроголошені підгрупи англійської інтелігенції.

Однак за американськими чи європейськими континентальними мірками освічена еліта Англії була і, мабуть, досі є зовсім нечисленною. Рано чи пізно більшість англійських інтелектуалів мусили запізнатися одне з одним. Ноеля Аннана[16], сучасника Еріка Гобсбавма в кембриджському Кінґс-коледжі, згодом обрали ректором цього коледжу, а потім — Університетського коледжу Лондона; упродовж багатьох років він був членом майже всіх значущих громадських комітетів в інституційному й культурному житті Англії. Спогади Аннана називаються «Наша доба». Зауважмо, не «їхня доба», а «наша»: усі свої. Ці назва й текст негласно стверджують: їхнє покоління колективно керує справами країни.

І то була правда. До кінця 1960-х в Англії частка школярів, які продовжували навчання у вишах, була найменшою з-поміж розвинених країн. У цій невеликій когорті добре освічених людей лише випускники Оксфорда чи Кембриджа (і значно менш імовірно — кількох лондонських коледжів) могли сподіватися ввійти у внутрішнє коло інтелектуальної та політичної верхівки. А якщо з цієї крихітної групи відфільтрувати ще й відчутну кількість не найрозумніших «спадкових» студентів — які вступили в Оксбридж завдяки класовій належності чи впливовим батькам, — стане зрозуміло, що соціогенетичний фонд, з якого живилися англійська культура й інтелектуальне середовище, справді мізерний.

Так і ні. З одного боку, згадаймо, що до кінця 1950-х можна було все життя прожити в Лондоні й жодного разу не побачити темношкірого обличчя. Якщо ти й зустрічав темношкіру людину, вона майже напевно походила з вузької індійської еліти, яку витягнули нагору, у британську освітню систему: або через індійські аналоги британських шкіл-пансіонів, або через англійські приватні школи, куди індійські аристократи традиційно відсилали синів, щоб забезпечити їм вступ в елітарні імперські університети. Тому так, в Оксфорді й Кембриджі від кінця XIX століття справді були індійці різного походження. Деякі з них згодом повели свою країну до незалежності від Великої Британії. Але не думаю, що їхню присутність можна вважати суттєвою, за винятком помітних індивідуальних випадків.

Але випадок Ісаї Берліна — унікальний: так, він був євреєм та іноземцем, але водночас — доконечно своїм. Британська культурна еліта сприймала його як особу екзотичну, однак саме тому він був зразковим доказом інтегративної функції та спроможності системи. Звісно, то було оманливе враження: без сумніву, Ісая Берлін винятково успішно інтегрувався, але саме екзотичність робила його якщо не прийнятнішим, то бодай зовсім незагрозливим. Критики Берліна віддавна заявляли, що своїм успіхом він неабияк завдячує відмові наполягати на власній позиції, небажанню бути «незручним». Ця примирлива здатність пристосовуватися зробила Берліна таким прийнятним для колег: як студент, як президент Британської академії та засновник оксфордського коледжу.

Натомість більшість чужинців — незручні за своєю суттю. Так само і свої, які бралися критикувати власну спільноту: тут найвідоміший приклад, мабуть, — Джордж Орвелл. Хай їхня незручність, вроджена чи набута з часом, це складні люди — з гострими кутами й непростими характерами. Берліна таких вад не мав. Безперечно, це теж була складова його шарму; але з роками така безпроблемність розвинула в ньому мовчазність щодо суперечливих питань, стриманість у висловлюваннях, які могли б колись послабити його репутацію.

«Система» завиграшки інтегрувала правильних людей. Вона могла прийняти Еріка Гобсбавма — народженого в Александрії, вихованого у Відні, осілого в Берліні німецькомовного єврея-комуніста. Не минуло й десяти років, відколи Гобсбавм прибув до Лондона як біженець із нацистської Німеччини, а його вже обрали секретарем «Кембриджських апостолів», самовиборного таємного товариства найрозумніших молодих чоловіків Кембриджа: навряд чи можливо стати більш «своїм».

З іншого боку, щоб стати своїм у Кембриджі чи Оксфорді, не конче відповідати конкретним стандартам — хіба що інтелектуальній моді; ця відповідність функціонує як певна здатність до інтелектуальної асиміляції. Зокрема, треба знати, як «бути» викладачем в Оксбриджі; інтуїтивно розуміти, як вести англійську бесіду, ніколи не агресивно політичну; уміти пом’якшити моральну серйозність, політичну ангажованість і етичну твердість за допомогою іронії, дотепності й чітко вивіреного враження безтурботності. Такі таланти було б непросто застосувати, скажімо, у повоєнному Парижі.

В Артура Кестлера і Сімони де Бовуар була одна ніч поганого сексу. Наскільки можна судити з листування і спогадів, це не стало ні причиною, ні перешкодою для їхнього політичного розриву. Де Бовуар, без сумніву, приваблював Альбер Камю, що може бути причиною Сартрових заздрощів до цього молодшого чоловіка. Утім ця обставина справді ніяк не важить у їхніх політичних розбіжностях.

Натомість, принаймні до 1970-х років, сексуальні зв’язки між британськими інтелектуалами — як гомо-, так і гетеросексуальні — явно стояли в центрі їхніх вибіркових соціальних взаємин. Я в жодному разі не натякаю, ніби сексуальне життя британських інтелектуалів було якимсь помітно цікавішим або активнішим, ніж у континентальних європейців. Та коли подумати, що в багатьох інших сферах вони більшість століття існували відносно спокійно та пасивно, їхні емоційні перипетії набувають певного впливу, хай навіть лиш у такому протиставленні.

Орвелл обіймав не високу, проте локально вагому адміністративну посаду в Бірманській імперській поліції у 1924–1927 роках. Його тексти не справляють враження, ніби його особливо цікавила Імперія як така. Тогочасні твори свідчать про формування набору морально-політичних критеріїв — виведених, зрозуміло, з його критики імперського режиму; настане час, коли вони поширяться й на спостереження за самою Англією. Орвеллове усвідомлення, що питання Бірми (чи Індії) ширше, ніж проблеми локальної несправедливості, і що йдеться передусім про неприпустимість і неможливість імперського панування, звісно, вплине на його політичні погляди після повернення додому.

Мабуть, варто додати, що Орвелл одним із перших збагнув і заявив: лівиця мусить порушувати питання справедливості й підпорядкування не менш активно, ніж звичні теми класу й політики, — і відтоді ці питання справді були частиною самої суті лівого руху. Ми забуваємо, що ще в міжвоєнний період цілком можливо було поєднувати внутрішній політичний радикалізм із ліберальним імперіалізмом. Ще донедавна можна було вважати, буцім ключ до соціальних покращень у Британії — у збереженні, обороні й навіть розширенні імперії. До 1930-х така позиція виглядала вже і етично, і політично недоладною: за цю зміну перспективи почасти відповідальний Орвелл.

Популярна література Імперії справді порушує моральні питання: хто хороший, хто поганий, хто має рацію (зазвичай ми) і хто її не має (зазвичай вони). Наприклад, твори тих років про шпигунів і німців побудовані дуже по-імперському. Те саме — у кінематографі 1930-х, зацикленому на шпигунах, зниклих леді й так далі. Але в мене склалося враження, що тлом для цих тем часто слугує «Центральна Європа»: така собі міфічна територія, край таємниць та інтриг, що сягає умовно від Альп до Карпат, і що далі на південь і на схід — то загадковіший. Химерно, що для британців кінця XIX століття екзотикою були Індія та Близький Схід, а в 1930-х екзотики можна було дістатися поїздом із Цюриха. Таке-от оновлення імперської літератури, де бірманців замінили болгари. Цікаво виходить, що британці в усьому світі почуваються як удома, а недалекі європейські країни — які ніколи не належали до Імперії — для них екзотичні.

Саме так. Бірма — дуже далека країна, про яку ми щось та й знаємо. Але, звісно, у відчуття віддаленості й загадковості Центральної Європи давнє коріння: згадаймо Шекспірове «узбережжя Богемії» в «Зимовій казці». Давнє й усталене англійське відчуття, ніби Європа (щойно минеш Кале) таємничіша за Імперію. Для англійців, принаймні як вони себе уявляють, ширший світ має значення як відсилання, а от надто близько пов’язувати себе з Європою ми не бажаємо. Можна податися до Бірми, Аргентини чи Південної Африки, говорити там англійською, керувати компанією англійських власників чи економікою, побудованою за англійськими стандартами; хоч як іронічно, у Словенії так не вийде, тому вона значно екзотичніша.

В імперській Індії, чи то Індіях, зустрічатимеш людей — хай це твої білі шкільні приятелі чи освічені темношкірі підлеглі, — які поділяють твою систему координат. Навіть сьогодні вражає, що чоловіки й жінки за п’ятдесят, які вчилися в університетах Карибів, Західної та Східної Африки чи Індії, мають точно такий освітній багаж, як їхні британські однолітки. Коли я зустрічаю людей свого покоління з Калькутти чи Ямайки, ми одразу знаходимо спільну мову, обмінюючись відсиланнями і спогадами про все, від літератури до крикету: з принагідними знайомими в Болоньї чи Брно не було б так комфортно.

Зауважмо, троє із п’ятьох комуністичних шпигунів того десятиліття були тісно пов’язані з двома елітними коледжами Кембриджа — Кінґс і Триніті. То була вкрай вибіркова підгрупа в уже й так привілейованій меншості англійської інтелігенції 1930-х.

Тоді було дві основні категорії британських симпатиків комунізму. Перша — той типаж англійця, зазвичай молодого представника вищого середнього класу, який їхав до Іспанії під час громадянської війни 1936–1939 років, щоб допомогти рятувати Республіку. Це чоловіки з прогресивними поглядами, які від початку усвідомлювали себе частиною європейської лівої родини й були обізнані в обставинах, що на них чекали. Більшість із них повернулася розчарованою, найкращі мали що сказати про своє розчарування, хоч і після певних вагань. Джордж Орвелл не вагався: повернувшись, він негайно виписав свої спогади про надію та втрачені ілюзії в «Данині Каталонії».

Друга група — це ті, хто стали на бік комунізму, відкрито проголошуючи свою ідеологічну належність. Мабуть, найвідоміший англійський приклад — молодий Ерік Гобсбавм і його майбутні колеги з Групи істориків Комуністичної партії.

Молоді чоловіки з Кембриджської п’ятірки не надто вписуються в якусь із цих категорій. Для Радянського Союзу вони були цінні тим, що ніяк не виказували своїх політичних уподобань. Їхня ідентичність була від початку неявною, і в радянські шпигуни їх завербували саме тому, що знаніші ліві інтелектуали та студенти очевидно не годилися на ці ролі.

Двоє кембриджських шпигунів, Кім Філбі та Ґай Берджес, попри вишукану вимову і прекрасну освіту, були в Англії англійськими чужинцями. Кім Філбі успадкував від батька — орієнталіста й інакодумця, розбудовника імперії Сен-Джона Філбі — гостру неприязнь до імперіалізму й добре приховане переконання, що імперська політика Британії є етично невиправданою та політично приреченою. Через багато років, змушений тікати з Англії й шукати прихистку в Москві (його от-от мали викрити), Філбі очевидно був людиною, яка не сумнівалася в чесності своїх рішень. Якщо в СРСР він не був цілком щасливим, то принаймні розумів, що це логічний наслідок його життєвого вибору.

Ґай Берджес, за свідченнями багатьох знайомих, був не більш ніж бандитом у вбранні джентльмена, вічно п’яним і сексуально хижим. Важко було б усерйоз вважати, ніби його політичні переконання випливали зі зваженого, раціонального осмислення. Звісно, тому він і був ідеальним шпигуном: класичний типаж у дусі Багряного Первоцвіта.[17] Але чому британська Таємна служба (яка завербувала його з Кембриджа) чи її радянські колеги (які контролювали його до втечі на початку 1950-х) вважали Берджеса гідним довіри в делікатних секретних завданнях, — залишається загадкою.

Третій із п’ятірки, видатний мистецтвознавець Ентоні Блант, чи не найкраще ілюструє, яке місце займали ці люди у британській еліті — і на якому лишалися б, якби їх більш чи менш випадково не викрили. Зрештою, Блант був концентрованим утіленням «свого»: естетом і науковцем, автором кураторської, естетичної мистецької критики найконсервативнішого штабу. Не забуваймо, що цей чоловік урешті став куратором Королівської колекції. А водночас упродовж трьох довгих десятиліть Блант відкрив і підтримував у собі непохитну відданість політичній системі — сталінізму, — яка (щонайменше в загальних рисах) представляла цінності, інтереси й завдання діаметрально протилежні тим, які він декларував у перебігу своєї кар’єри.

Однак, навіть коли 1979 року Бланта викрили як радянського шпигуна, статус у вищому світі й окремих колах цього світу далі його захищав. Після того, як королева позбавила його лицарського титулу, а Триніті-коледж — почесного звання, було ініційовано його виключення із Британської академії. На що чимало академіків погрожували відмовиться від членства. Серед них були не тільки ліві; дехто наполягав, що слід розрізняти інтелектуальні здібності та політичні переконання. Тож Бланта — шпигуна, комуніста, лицеміра і брехуна, який, можливо, активно доклався до викриття й загибелі британських агентів, — деякі його колеги попри все вважали не винним у жодному злочині, достатньо серйозному для виключення з Британської академії.

Кембриджських шпигунів не переслідувала та стигматизація, якої зазнали особи, визнані винними у шпигунстві на користь Москви в Америці. У Сполучених Штатах шпигуни були справжніми чужими: євреї, іноземці, «лузери»; чоловіки й жінки з незбагненними мотивами, якщо тільки не йшлося про банальну потребу в грошах. Таких людей — зразковим прикладом тут будуть Розенберґи — карали суворо: у параноїдальній атмосфері 1950-х їх страчували. Навряд чи хтось припускав такі думки стосовно будь-якого британського шпигуна, не кажучи вже про те, щоб так безжально з ним вчинити. Навпаки, діяльність шпигунів була романтизована в масовій уяві, а самі вони передусім були захищені належністю до панівного класу.

Іноземний спостерігач міг би припустити, що класове походження шпигунів — і зрада, закладена в їхньому злочині, — спричинить гучне обурення. Але на ділі ці чинники пом’якшили удар. Кембриджській п’ятірці пощастило: вони не могли подолати свого походження, хоч які політичні й життєві рішення приймали. Це ще виразніше доводить, як шпигунам пощастило народитися англійцями, принаймні у XX столітті; на відміну від майже всіх тогочасних країн, зраджувати чи критикувати Англію було безпечно. Інтелектуальний активізм, навіть доведений до шпигунства, тут, схоже, був значно менш ризикованим, ніж за Ла-Маншем чи Атлантичним океаном. Зрештою, важко уявити, щоб упродовж більшості XX століття хтось у континентальній Європі схвально цитував Едварда Морґана Форстера: мовляв, ліпше зрадити країну, ніж друга.

І якщо Маклін, Берджес, Філбі та навіть Блант серйозно й особисто поплатилися за свої вподобання, то вибір їхніх колег — британських інтелектуалів — у ті ж роки якщо й тягнув за собою хоч якісь наслідки, то переважно незначні. Ерік Гобсбавм — може, нетипово для британського науковця його покоління — цілу свою кар’єру був відкритим, декларованим комуністом, однак сплатив відносно невисоку ціну: виключення з кафедри економічної історії в Кембриджі. Змушений обійняти (цілком хорошу) професорську посаду в лондонському коледжі Біркбек, він чекав виходу на пенсію, щоб урешті пожати плоди успішного життя публічного інтелектуала. Не така й здирницька ціна.

Йому нічого не вартували переконання, які на половині земної кулі гарантували б не лише закінчення академічної кар’єри, а й вилучення із громадського життя в усіх формах. В іншій половині світу його публічна відданість комунізму могла би бути або перевагою, або перешкодою, однак, імовірно, і одним, і (невдовзі по тому) другим. Натомість в Англії членство в партії для більшості коментаторів — не більш ніж мимобіжний штрих до портрета Гобсбавма. Дещо меншою мірою це стосується і багатьох його сучасників.

Не обов’язково йти на схід: навіть у Франції є кривавий м’ясний гак Віші, на який ловиться ціле покоління французьких інтелектуалів. Та навіть в Англії 1930-х можна було грати в іще не надто ризиковані ігри з фашизмом і його перспективами. Але то тільки ігри. Фашизму було дуже далеко до того, щоб дістатися влади у Великій Британії. Тому й з лівого боку дехто бавився у співчутливу підтримку Іспанської республіки, і з-поміж крайніх правих немало англійських поетів і журналістів загравали з політичними друзями, від яких могли пізніше віддалитися, не наразившись на тривалий осуд чи соціальне вилучення. З нацизмом, певно, було трохи інакше, хоч і тут не бракувало англійських аристократів і колумністів, ладних навіть 1938 року відстоювати Гітлера як оборонця від комунізму чи безладу. Однак, хоч мало хто переймався долею євреїв Німеччини, підтримувати німецьку диктатуру було б занадто для англійця, коли й двох десятків років не минуло після Битви на Соммі. З Італією інше діло: підтримка Муссоліні — усупереч, а почасти, може, і завдяки його клоунським фіґлям — залишалася напрочуд високою.

Якщо фашистські симпатії в Англії в останній декаді перед Другою світовою мали щось спільне — то, гадаю, завдяки модерністській личині, якою фашизм обертався до іноземних спостерігачів. В Італії фашизм передусім був не так доктриною, як симптоматичним політичним стилем. Чимсь таким молодечим: завзятим, енергійним, скерованим на зміни, дії, новації. Словом, для несподіваної кількості прихильників фашизм утілював усе, чого їм бракувало у виснаженому, ностальгійному, сірому світі Малої Англії.

З цього огляду зрозуміло, що фашизм був аж ніяк не протилежністю комунізму, як тоді було прийнято вважати і в лівиці, і в правиці. Його привабливість можна пояснити насамперед контрастом із буржуазною демократією. Освальд Мослі, коли вийшов із лейбористського уряду 1929–1931 років, слушно закидаючи колегам злочинну нездатність діяти перед лицем безпрецедентної економічної кризи, створив «Нову партію», що з часом стала Британським союзом фашистів. Але пам’ятаймо: доки в англійській політиці не було жодної вагомої фашистської партії, вираження узагальнених симпатій до фашистського «стилю» не наражало на стигматизацію чи ризик. Та коли 1936 року фашисти Мослі почали провокувати громадянське насильство й кидати виклик державній владі, ці симпатії здиміли.

Це питання соціальних, а не політичних особливостей. Більшість інтелектуалів не була запрошена у світ крайньої консервативної політики, та й мало хто з них хотів би асоціюватися з цим світом. Уявімо провідників торі, які, засідаючи у віддалених заміських маєтках, проголошують привітальні тости Гітлерові, бо той навів лад у Німеччині, захоплюються нюрнберзькими з’їздами націонал-соціалістів або — уже серйозніше — розважають над можливістю союзу з нацистським спільником проти міжнародної комуністичної загрози. Такі розмови справді точилися в середовищі тих, кого Орвелл назвав би дурнішим різновидом британських консерваторів. Однак інтелектуали в таких колах були рідкістю і, мабуть, викликали би зневажливий насміх, навіть якби поділяли погляди господарів. То був, зрештою, світ Юніті Мітфорд — однієї із сестер Мітфорд, які шлюбно породичалися із самим Мослі. Але Мітфорди (хоча двоє сестер, Ненсі та Джессіка, досягли успіху в літературній кар’єрі) належали до найвищого класу. Вони цікавилися Гітлером зовсім не завдяки його соціальним програмам, реальним чи гаданим.

Для більшості таких людей важила передусім імперія. Саме прагнення зберегти Британську імперію приводило їх до думки про бажаність і можливість угоди з Гітлером, яка дала б німцям змогу панувати в континентальній Європі, а британцям розв’язала би руки в колоніях. Невипадково після 1945 року Освальд Мослі, який навряд чи міг відродити свою фашистську організацію у країні, що пишалася щойно здобутою перемогою в антифашистській війні, вирішив заснувати натомість Лігу імперських лоялістів. Сполучником тут було переконання, що лише імперія — надійні білі союзники Британії по цілому світу разом із благонадійними тубільними підданцями в Африці й деінде — може захистити Британію перед майбутнім протистоянням із дедалі міцнішими наддержавами. Зрештою, не єдиний Мослі вважав, що Лондону не слід покладатися на Америку (яка вже в 1920-х була його головною економічною конкуренткою) і не варто розраховувати на французів. Словом, найбільше обіцяла Німеччина. Хай вона була історичним ворогом із не надто приємною для декого політикою, особливого значення цим нюансам не надавали.

Тут ми знову повертаємося до пронімецької школи імперіалістської думки, яка процвітала в Англії на зламі століть і яку блискуче проаналізував Пол Кеннеді у книжці «Постання англо-німецької ворожнечі: 1860–1914». Перед Першою світовою війною були і торі, і ліберали, які бачили майбутнє Британії радше в союзі з імперською Німеччиною, ніж у створеній тоді Антанті з Францією і Росією. Якщо винести за дужки їхню часом жорстку промислову конкуренцію (легко контрольовану картелями і протекціонізмом), інтереси Німеччини і Британії були загалом симетричними й сумісними. Таке бачення побутувало аж до 1930-х, коли — адже Німеччина стала нацистською — набуло значно більш правого, антисемітського і, звісно, антикомуністичного виміру. Тож річ була не в романтичних модерністських симпатіях до фашизму, що час до часу виринали в сучасних Кембриджі або Лондоні.

З боку Сталіна було б іще розумнішим, якби він послухав своїх шпигунів і втямив, що німці планують напасти на Радянський Союз у червні 1941-го. Та безумовно, Пакт Молотова-Ріббентропа чудово спрацював: спантеличив Захід і на кілька місяців притупив німецьку агресію, не завдаючи очевидної шкоди Радянському Союзові. І не забуваймо: зі зростанням загрози німецького вторгнення в Польщу західні союзники нічим особливим Сталіну не помогли б, навіть якби хотіли запропонувати допомогу. На Заході ми трактуємо це як момент англо-французької безпорадності в ситуації зґвалтування Польщі; але з перспективи Москви безсилля західних союзників теж було чинником, на який мусила зважати радянська дипломатія.

У цьому аспекті, як і в дуже багатьох інших, Черчилль — незвичайний і цікавий випадок. Він походив із родини, яку за британськими мірками можна вважати великою аристократією (нащадки герцога Мальборо, героя битви під Бленгеймом[18]), хоча сам належав до її бічної гілки. Його батько, лорд Рендольф Черчилль, був важливою фігурою пізньовікторіанської політики, проте занапастився (через політичний прорахунок і сифіліс), лишивши синові у спадок зіпсовану репутацію. Ба більше, Черчилль, хоч і народився в одному з великих англійських палаців (Бленгеймському, поблизу Оксфорда) і міг відстежити своє коріння глибше за багатьох осіб британської королівської крові, був англійцем тільки наполовину: його мати була американкою.

Як і більшість юних аристократів, Черчилль навчався у знаменитій приватній школі (у його випадку Герров) — а тоді відступився. Як чимало синів лордів і дрібних дворян, він пішов у військо — але, замість прийняти офіцерський чин в елітному гвардійському полку, вирішив стати простим стрільцем і вступив на службу саме вчасно, щоб узяти участь в останній кавалерійській атаці Британської армії в битві під Омдурманом (Судан) 1898 року. Протягом політичної кар’єри Черчилль тричі перебігав між Консервативною і Ліберальною партіями, водночас просуваючись до високих урядових посад: він був міністром внутрішніх справ, канцлером держскарбниці і міністром флоту. Як міністр флоту він поніс відповідальність за катастрофічну поразку під Галліполі (1915). Словом, до 1940 року то була кар’єра надміру обдарованого чужого: надто талановитого, щоб ним нехтувати, але надто неординарного й «ненадійного», щоб претендувати на найвищий кабінет.

Нетипово для британського політика Черчилль — чиє фінансове становище завжди було доволі скрутним, аж доводилося заробляти на життя письмом — навіть під час своєї мінливої кар’єри коментував її з певної віддалі. Чи прямо, як у «Моїх молодих роках» або спогадах про Першу світову війну (які є не так мемуарами, як апологією тогочасної ролі самого автора), чи в суто журналістських матеріалах про Англо-бурську війну (в якій він брав участь, ненадовго потрапив у полон і втік із нього), Черчилль був водночас учасником і літописцем подій свого часу. Але також він багато писав про історію Британської імперії, став автором біографії свого яскравого пращура герцога Мальборо. Словом, Черчилль робив внесок в історію та літературу й одночасно був активно залучений у суспільно-політичне життя: таке поєднання набагато звичніше для Франції чи навіть США, ніж для Англії.

Та це не означає, що він — інтелектуал. Як на англійські стандарти, він стояв надто близько до осердя державної політики, щоб вважатися безстороннім коментатором; а як на континентальні стандарти, він був дивовижно байдужим до концептуального осмислення. Його праці — це довгі емпіричні оповіді з принагідними паузами, щоб переповісти ту ж історію в моральному ключі, от і все. А втім, він однозначно був найлітературнішою політичною постаттю в історії Британії від часів Вільяма Ґладстона. У кожному разі на свій час Черчилль був унікальним, і наступника йому не знайшлося.

Кожен, хто шукає «інтелектуалів у політиці» за подобою Леона Блюма у Франції чи Вальтера Ратенау в Німеччині, не матиме чим похвалитись, якщо обмежить пошуки Англією. Я не маю на увазі, буцім тут не було інтелектуально обдарованих політиків: проте знаменитими вони стали не завдяки інтелектуальним здібностям. Суто формально Гарольд Вілсон — лейбористський прем’єр-міністр у 1964–1970 та 1974–1976 роках, — безперечно, був інтелектуалом. Народився 1916-го, ще до тридцяти років почав викладати економіку в Оксфорді, де здобув неабияку повагу колег, а вже потім пішов у політику й доволі молодим, у сорок сім років, очолив Лейбористську партію.

Однак на цій посаді Вілсон став розчаруванням: однопартійці ставилися до нього дедалі скептичніше. До кінця кар’єри він зажив широкої слави як особа одіозна, підступна, лицемірна, непорядна, цинічна, відмежована, а найгірше — некомпетентна. Певна річ, більшість цих ознак пов’язували з належністю до інтелігенції, особливо в країні, де інтелектуалів прийнято зневажати як розумників-випинків. Так чи так, Вілсон примудрився провалитися між двох стільців: зазнати невдачі як політик і розчарувати колег-інтелектуалів.

Ще один інтелектуал в англійській політиці, геть іншої породи, — Герберт Генрі Асквіт, ліберальний прем’єр-міністр у 1908–1916 роках, якого посеред Першої світової скинули колега-ліберал Девід Ллойд Джордж і опозиціонери-консерватори. Асквіт був справжнім мислителем, ученим і самосвідомим: класичний ліберал XIX століття в англійському сенсі слова, дедалі загубленіший в обставинах незрозумілого йому XX століття, у яке він не вписувався за темпераментом. Як і Вілсона, нехай і поблажливіше, з часом його почали сприймати як політичного невдаху, хоча його ранні реформи та нововведення проклали шлях до держави загального добробуту.

Можливо, насправді знайти інтелектуалів на найвищих політичних рівнях Англії складно, тому що в Лондоні просто не було інтелектуального порядку денного на зразок того, який спонукав до дій ідеологічно забарвлені політичні рухи в континентальній Європі.

Для ранішого періоду Дізраелі, звісно, був би locus classicus. Але не можна сказати, ніби він колись просував інтелектуальний порядок денний або вповні реалізовував свої задуми в політичних починаннях. Він мав надзвичайно гостре політичне чуття і щодо можливого, і щодо необхідного: наскільки глибокі зміни потрібні, щоби при цьому не зрушити найважливішого. У цьому сенсі Дізраелі — живе втілення англійської історії у версії Едмунда Берка і Томаса Маколея: протягом століть країна поступово й успішно впроваджує незначні виправлення, щоб уникнути великих перетворень.

Звісно, усе це залежить від того, що вважати «незначним» і «великим». Дізраелі доклався до Другої парламентської реформи 1867 року, яка поповнила електоральні списки мільйонами виборців. Навіть якщо припустити, що то був розрахунок, аби відкрити політичний запобіжний клапан — відвернути гнів широких мас, які вимагали радикальніших реформ, — він усе одно свідчить про непересічний політичний інтелект. Дізраелі, перший політик-консерватор, який осягнув можливості масової електоральної підтримки і зрозумів, що демократія не завжди підриває засадничі повноваження владної еліти, з-поміж своїх сучасників середньої вікторіанської доби відзначився ще й тим, що доволі рано усвідомив: Британії доведеться дуже змінитись, якщо вона прагне залишитися наддержавою.

Знову ж таки, розуміння легше дається чужим. Дізраелі, не забуваймо, був євреєм. Як і Черчилль — може, не аж такий чужинець, але явно біла ворона, — він був талановитим спостерігачем не тільки своєї країни, а й своєї партії та свого соціального класу. Жодного з них не варто переоцінювати — Черчилль, скажімо, був сліпим і глухим до неминучості падіння імперії, — але кожен по-своєму тонко відчував особливості очолюваної країни. За наших часів таких чужинців було негусто; гадаю, більше ніхто не здобувся на таке звання — за винятком, звісно, Марґарет Тетчер.

Місіс Тетчер з кожного огляду була чужинкою в партії своїх, тобто консерваторів. По-перше, вона була жінкою. Походила з нижчого середнього класу, ще й провінційного: її батько мав продуктову крамницю в далекому Ґрентемі. Здобувши місце в Оксфорді, вона вибрала доволі нетипову спеціальність: хімікині були великою рідкістю. Їй вдалося побудувати успішну кар’єру в соціально ретрограднішій із-поміж двох головних політичних партій і перейняти провід від покоління впливових чоловіків, які прийшли до влади в повоєнні десятиліття.

Я не брався би стверджувати, що в місіс Тетчер був послідовний ідеологічний курс, але вона, без сумніву, плекала категоричні упередження, які задля вигоди й за нагоди можна було доповнити радикальною політикою. Хоча Марґарет Тетчер аж ніяк не була інтелектуалкою, її надзвичайно приваблювали інтелектуальні чоловіки, які допомогли б виправдати й пояснити її власні пориви — доки самі вони були чужинцями, не заплямованими традиційністю. На відміну від поміркованіших консерваторів, чиїй політиці й амбіціям вона так нищівно протистояла, місіс Тетчер була доволі неупередженою до євреїв, надаючи їм певну перевагу при виборі особистих радників. Нарешті, — так само на противагу консерваторам-попередникам — вона схвально сприймала праці економістів, однак тільки й виключно представників однієї-єдиної школи: Гаєка й австрійців.

У XVI столітті, коли тривала англійська Реформація і Генріх III захоплював католицькі землі та споруди, римо-католики Англії опинилися в темряві кромішній. А все одно країна пишається неминущим спадком винятково впливових і високошанованих католицьких діячів. Цим герцогам, лордам, дрібним дворянам неприховано католицького віровизнання давали певний простір і привілеї — розуміючи, що ті не зловживатимуть ними і не зазіхатимуть на офіційну (Англіканську) церкву або громадську сферу. Щонайменше до 1820-х років і актів про емансипацію католиків вони мусили бути обачними: англійські католики мали визначену територію, де могли практикувати свою віру, навчати або писати. Однак вони ніколи не були цілком інтегрованими і не почувалися вільно в національних питаннях — політичних та інтелектуальних.

Із цим усе складніше, ніж здається. Англіканство — це не протестантизм. Англіканська церква була і є химерним створінням: у найконсервативнішій формі вона значно пишніша і традиційніша, ніж її єпископальні сестри у США. По суті, високе англіканство — це католицизм без Папи (і без латини, доки католики й самі від неї не відмовилися). З іншого боку, низьке англіканство — представлене в сільських громадах, особливо в деяких частинах Східної Англії, де католицизм був найслабшим, — іноді скидається (за винятком літургії, яку давно формалізовано єпископською волею) на скандинавський протестантизм без зайвих прикрас. У ньому владу зосереджено в руках одного пастора, часто доволі похмурого, стриманого в моральних питаннях і в одязі, — цей типаж дуже поширений в англійській літературі кінця XIX — початку XX століття: за всіма ознаками протестант, окрім назви.

Ця химерна конфесія тримається купи завдяки давньому ототожненню із владою. Від церковці в норфолкському селі й до високоангліканського собору в Ліверпулі чи Йорку — все «церква Англії». Історично церква і держава в Англії надзвичайно тісно пов’язані: чи не вся керівна еліта — вихідці з англіканських родин, сама церква була поєднана пуповиною з політичною верхівкою — зокрема через великих єпископів, усуціль членів палати лордів, які в минулому мали серйозний вплив. Більшість єпископів і архієпископів походила з невеликої мережі родин, що невпинно відтворювала клас церковників-управлінців, яких годі було відрізнити від військових офіцерів, імперських губернаторів і королівських міністрів. Тож пов’язана з англіканством елітарна ідентичність важить значно більше, ніж туманні богословські нюанси. Це була насамперед англійська церква, а власне християнство часом ледь не відходило на другий план.

У 1930-х роках Еліот виконував ту саму функцію, що й Метью Арнольд за пізнього вікторіанства: він був голосом морального неспокою перед лицем модерності, пропущеного крізь літературне й дедалі релігійніше сприйняття. Однак не слід обходити увагою Еліотового антагоніста з Кембриджа — літературного критика Френка Реймонда Лівіса, якого однаково сильно любили і недолюблювали, залежно від смаку й чутливості. Попри численні відмінності, локальну роль Лівіса можна порівняти з роллю його заокеанського колеги Лайонела Тріллінга: впливовий тлумач і контролер літературного смаку, який поєднує високоестетичні судження з принагідними політичними виступами.

Подібно до лондонської Блумсберської групи: таке дуже англійське уявлення, що естетичні преференції лежать в основі політичних і (особливо) моральних поглядів. Певна річ, таку розкіш могли собі дозволити люди, які більшість життя прожили в Блумсбері чи Кембриджі. Щось від цього є і в Еліота, хоча його розуміння естетичного вибору було набагато ширшим, а моральна ангажованість — універсальнішою і, звісно, обмеженою дедалі релігійнішим сприйняттям.

Думаю, тут ми бачимо, як діють різні підходи до проблеми відновлення порядку і передбачуваності при моральному чи естетичному виборі. Одна з тривог, характерних для Англії 1930-х — і яка відлунюватиме аж до 1950-х, — це страх загрузнути в «релятивізмі», чи то інтелектуальному, чи політичному. Хоч як дивно звучатиме це порівняння, Еліот (і Лівіс, який суттєво вплинув на покоління моїх учителів), подібно до Сартра, виступав за необхідність робити вибір: байдужість уже не варіант, треба визначити й унормувати критерії для суджень, хоч і не завжди зрозуміло, звідки ці критерії черпати.

Важлива ознака англійської доби ідейності, як у літературі, так і в політиці, — зростання відчуття (у різних естетичних і літературних аспектах), що ти маєш казати, де правильне, де неправильне і чому все саме так. Часом це відчуття пробирається у віру — тогочасний чинник, який ми схильні недооцінювати зі своєї секулярної ретроспективи.