Роздуми про двадцяте століття

6. Покоління розуміння: східноєвропейський ліберал

Із Каліфорнії я повернувся до краю Марґарет Тетчер, яка стала прем’єр-міністеркою 1979 року й обіймала посаду до 1990-го. Якщо в Берклі мене все ще поглинали незрілі, як мені здавалося, культурні зацікавлення постмарксистської наукової лівиці, то в Англії я раптом зіткнувся з політекономічною революцією, яку ініціювали праві.

Досягнення лівих, чи радше соціал-демократів, я звик сприймати як належне. У тетчерівській Британії 1980-х я швидко збагнув, як легко можна підважити і зруйнувати попередні здобутки. Великі досягнення соціал-демократичного консенсусу середини XX століття — меритократична шкільна освіта, безкоштовна вища освіта, субсидований громадський транспорт, дієва державна охорона здоров’я, державна підтримка мистецтв і багато іншого — усе це могло бути знищено. Логіка програми Тетчер як така була бездоганною: Британія, що переживає постімперський спад, уже не може підтримувати дотеперішній рівень соціальних видатків. Я противився цій логіці не лише тому, що інтуїтивно відчував високу соціальну ціну такої політики. Я ще й по-новому мислив про політику, завдяки чому розумів: будь-яка вказівна логіка такого штибу, імовірно, є помилковою.

Тепер я працював на факультеті політики в Оксфорді, що вимагало водночас аналітичного і прескриптивного мислення, тож я мав нагоду покращити обидві навички, а більш дистанційований погляд історика можна було відкласти, бодай почасти. Готуючись до лекцій, я читав (нерідко вперше) сучасних мислителів на зразок Джона Ролза, Роберта Нозіка й Рональда Дворкіна, а також класиків ліберальної та консервативної думки. Мабуть, мені вперше довелося міркувати в категоріях змагальних жанрів політичного тлумачення. Минули часи, коли мене цікавили передусім недоліки марксизму. Тепер усі політичні теорії здавалися мені за своєю природою частковими, неповними поясненнями складнощів людського існування... Та й на краще.

Я ставав плюралістом у специфічному сенсі, що вкладав у це слово Ісая Берлін. Праць Берліна я дістався саме в ті роки, хоча деякі відоміші есеї читав і раніше. (Самого Берліна в Оксфорді я майже не знав, ми лише кілька разів перетиналися. Моя відданість була суто інтелектуальною.)

Берлінів урок, найбільш застосовний до політичного аналізу й дискусій, — це нагадування, що всі політичні рішення мають реальну та неуникну ціну. Річ не в тім, що можна ухвалити правильне або хибне рішення, і навіть не в тім, що вибір «правильного» рішення може полягати в уникненні найгірших помилок. Будь-яке рішення — і будь-яке правильне рішення — означає відмову від якихось варіантів: відмову від можливості робити певні речі, коли деякі з них цілком вартувало б робити. Словом, є варіант, вибрати який буде правильним, але він передбачає відкидання інших варіантів, що мають явні переваги. У реальному світі політики, як і в більшості інших життєвих сфер, усі вартісні рішення тягнуть за собою справжні здобутки та втрати.

Якщо немає єдиного добра, то, вочевидь, немає і єдиної форми аналізу, що охоплює всі розмаїті форми добра, і немає єдиної політичної логіки, що може опанувати всі етичні аспекти. Такого висновку важко дійти, послуговуючись категоріями чи методами сучасної континентальної політичної думки. У цій традиції домінувала ідея абсолютної вигоди й нехтування ціною: згідно з такими політичними міркуваннями, ти завжди пан або пропав. Були добрі та погані системи і прагнення, правильні й хибні рішення, що виходять із не менш правильних чи хибних засновків. За такою логікою, яку підкріпив досвід тотальної війни в недавньому минулому, політику і справді розглядали і трактували як гру, де все або нічого, перемога або поразка, життя або смерть. Плюралізм за означенням був або категоріальною помилкою, або умисною брехнею, або трагічною оманою.

У ті ж роки я прочитав найкращу з будь-коли виданих критику марксизму. На момент публікації «Головних течій марксизму» 1979 року я ще мало знав про політичну чи інтелектуальну історію Польщі, хоча про Лєшека Колаковського чув у 1960-х, коли він іще був провідним польським марксистом-ревізіоністом. Він утратив посаду на кафедрі історії філософії Варшавського університету 1968 року, коли комуністична влада небезпідставно звинуватила його в духовному наставництві для покоління бунтівних студентів. Його виїзд із Польщі, цілком можливо, позначив момент кінця марксизму як серйозного інтелектуального руху в континентальній Європі. Зрештою Колаковський опинився в оксфордському коледжі Ол-Соулс, де ми й познайомилися невдовзі після появи англійського перекладу «Головних течій». Цей тритомник — монумент гуманітарної науки. Мене вразив уже сам масштаб задуму і, звісно, ретельність, із якою Колаковський підійшов до марксизму, навіть наміряючись знищити його політичну репутацію.

Погляд Колаковського — за яким марксизм, особливо у своєму розквіті, заслуговував на інтелектуальну увагу, але не мав політичних перспектив або моральної цінності — зрештою став і моїм. Колаковський вбачав у ленінізмі переконливе, хоч і не обов’язкове прочитання Маркса (у кожному разі — єдине політично успішне прочитання), і після ознайомлення з його позицією мені ставало дедалі складніше розрізняти марксистську думку і радянську дійсність, що насаджували з дитинства. Ми з Колаковським не надто близько знались. Я неабияк соромився (тим паче після прочитання його шедевра) і, мабуть, не наважився би просити про зустріч. Однак на знайомстві наполягла моя тодішня дружина, яка сором’язливою аж ніяк не була, і якось на початку 1980-х ми втрьох пообідали в Оксфорді. По тому я зустрічався з Лєшеком ще кілька разів, востаннє — незадовго до його смерті. Він назавжди лишився об’єктом мого безмежного захоплення й поваги.

У ті роки я познайомився з одним зі своїх найближчих друзів наступних десятиліть. Річард Міттен, із міссурійської родини нижчого середнього класу німецького походження, навчався в Університеті Південно-Східного Міссурі, а тоді, як затятий троцькіст, подався працювати на вантажні залізничні станції Чикаго. Потім — завдяки низці щасливих випадків — він продовжив навчання в Колумбійському університеті й у Кембриджі. Річард не закінчив кембриджської докторантури з історії — можливо, тому, що нерозважливо взявся досліджувати австромарксистів Відня початку XX століття. Ця тема, хоч яка важлива й захоплива, потребувала непростого мовно-інтелектуального вишколу: Річ таки здобув його з часом, зокрема завдяки тому, що осів і облаштував життя у Відні. Переїзд відрізав його від контексту рідного університету — так само люди мого покоління застрягали в Парижі: «локалізувались», як науковці чи інтелектуали глибоко занурювались у світ своїх досліджень, але тому й не могли закінчити проекти, що їх туди приводили. Однак Річ здобув докторський ступінь у Віденському університеті, викладав там і в Центральноєвропейському університеті в поблизькому Будапешті. Тепер він очолює програму міжнародних студій у Коледжі Баруха в Міському університеті Нью-Йорка.

Ще один мій близький друг того англійського періоду теж був американцем. Девід Тревіс — на якісь п’ять років молодший за мене, як і Річ, — навчався на моєму семінарі в Дейвісі 1975 року. Тоді я був відчутно молодшим за більшість американських викладачів, а Девід був суттєво старшим за більшість американських студентів. До того він працював у Департаменті мисливства та рибальства штату Каліфорнія, і ця обставина пришвидшила наше зближення. Я заохотив Девіда вступити в кембриджську докторантуру з італійської історії: коли я прибув до Оксфорда, він жив уже в Англії. Через два роки Девід отримав дослідницьку стипендію в Оксфорді — тепер ми могли разом насолоджуватися своєю американськістю і «неанглійськістю».

Одного разу, втомившись від університетської їжі, ми з Девідом пішли до Макдональдзу в Оксфорді, де я замовив роял-чизбургер. Ґречна молода жінка на касі відповіла: «Вибачте, у нас закінчився сир». Як таке можливо, щоб у Макдональдзі закінчився сир? Утім, то була правда: глобалізація ще чекала попереду. Іншим разом ми пішли в кіно на «Брата з іншої планети», фільм Джона Сейлза 1984 року, до маленького холоднючого кінотеатру у Східному Оксфорді з електрокаміном у проході. У фільмі темношкірий інопланетянин, тікаючи від арешту, випадково потрапляє до Нью-Йорка, де жителі Гарлему сприймають його як когось цілком нормального. Там є кумедний момент: герой із новим приятелем сідають у поїзд лінії А в північному напрямку. Приятель, житель Нью-Йорка, каже: «Я можу тобі довести, що маю магічні здібності, я можу зробити так, щоб білі люди зникли». Поїзд дістається 59-ї вулиці, звідки без зупинок мчить крізь серце чорного Гарлему до 125-ї вулиці, а той каже: «Коли відчиняться двері, я зроблю так, що всі білі зникнуть». Двері відчиняються, усі білі одразу виходять, на превеликий подив інопланетянина. Ми з Девідом конали зо сміху, а решта глядачів у кінотеатрі незворушно мовчали. Моє самолюбне відчуття культурної маргінальності отримало дотепну підживу.

Невдовзі після переїзду до Оксфорда моя дружина Патриція — як завжди, вірна собі — вирішила, що хоче повернутися до США. Вона подалася на вакансію в Університет Еморі в Атланті, отримала пропозицію і вступила на посаду в січні 1981 року. Щоб бути з нею, на наступний рік я влаштувався туди ж гостьовим професором. Атланта мені страшенно не сподобалася: сіра зона вогкості, нудьги, провінційності, ізоляції. Викладачі вважали Еморі оазою культури й витонченості в південній пустелі, а мені він видавався печальним і посереднім місцем: змінити це враження, хоч яке на позір несправедливе, у мене не було підстав. Найкращим моментом за весь той час був візит Еріка Гобсбавма, який брав участь у місцевій конференції. Думаю, нам обом було приємно кілька годин насолоджуватися взаємним товариством у непривітному оточенні безликого ділового району Атланти.

Найважливішим тривалим наслідком мого перебування в Атланті стало знайомство з польським політичним соціологом (нині істориком) Яном Ґроссом. Оскільки в Оксфорді я працював на кафедрі політики, в Еморі мене приписали до кафедри соціології — гостьовим професором політичної соціології. Декан хотів покращити припалий пилом факультет і скористався нагодою долучити мене до комісії, покликаної знайти заміну політичному соціологові, який виходив на пенсію. Більшість розглянутих кандидатур були пересічними клонами середньозахідної кількісної моделі в американській соціології.

Аж тут Ґросс. Ян був політичним емігрантом, змушеним виїхати з Польщі через антисемітську кампанію 1968 року. Докторський ступінь і свою першу академічну посаду він здобув у Єлі. Я згадав його книжку про німецьку владу в Польщі воєнного періоду й одразу подумав: ось він нам потрібен. Мені вдалося внести його в короткий список претендентів із трьома іншими шанованими, але взаємозамінними політичними соціологами. Яна запросили до Атланти, і він озвучив теми, які, певно, були для тамтешніх слухачів чимось геть незбагненним: Галичина! Волинь! Білорусь! Він покликався на матеріали, що згодом мали ввійти в його класичну розвідку про радянську анексію Східної Польщі під час війни: мабуть, остання тема, яка могла зацікавити соціологічний факультет Еморі.

Ми з Яном вечеряли й говорили про «Солідарність» — робітничий рух у комуністичній Польщі, якому у грудні 1981-го поклало край оголошення воєнного стану. «Солідарність» — справжній масовий рух, що зумів отримати інтелектуальну підтримку і правих, і лівих, — допомогла наново представити Польщу Заходові. Ян, як і багато інших із польського покоління 1968 року, підтримував зв’язки з інтелектуалами в Польщі й активно роз’яснював тамтешні події для західної аудиторії. Я захопився його особистістю і темою. Того вечора я вперше відчув, що мій час в Атланті не змарновано: я знову був не на планеті Зурґа, а в оточенні собі подібних.

Коли комісія у встановленому порядку (попри мій невирішальний голос) рекомендувала на посаду одного з клонів, я в обхід кафедри пішов до декана і сказав: якщо хочете, можете й далі відтворювати цю посередню соціологічну кафедру; але також ви можете запросити Яна Ґросса, справжнього європейського інтелектуала й видатного науковця, який знається на соціології та ще на багато чому і який принципово змінить рівень вашого відділу соціальних наук. Декан, який дурником не був, негайно найняв Яна. Кафедра соціології ніколи мені цього не пробачила.

Янова дружина Ірена Ґрудзинська-Ґросс теж була знаною науко-вицею (у порівняльному літературознавстві), вони мали двох малих дітей. Ірена, як і Ян, брала активну участь у варшавському студентському русі 1968 року, після чого так само мусила покинути країну. За роки, проведені в Еморі, Ян здобув міцну репутацію як провідний фахівець зі східноєвропейських студій і один із найпомітніших істориків Східної Європи. Згодом він перебрався в Університет Нью-Йорка, звідти — у Прінстон. Він нарешті видав монографію про радянську анексію Східної Польщі «Революція з-за кордону», рідкісний стовп на випаленому полі советологи — галузі, чий об’єкт досліджень самознищиться через кілька років. У подальші роки Ян опублікував дві контроверсійні розвідки про досвід євреїв у воєнній і повоєнній Польщі: «Сусіди» і «Страх». Перша з них блискавично отримала статус класичної праці, що докорінно змінила польську дискусію про Голокост і про участь у ньому поляків.

Східна Європа і східні європейці — великою мірою завдяки Янові та Ірені — почали формувати моє альтернативне коло спілкування, що, своєю чергою, як то властиво цьому регіону, оновило і скерувало в нове річище моє інтелектуальне життя. Якби не Ян з Іреною, мені було б іще важче, ніж доти, повертатися в Атланту гостьовим професором восени 1984 року На той час вони оселилися там усією сім’єю, я часто в них гостював. Здається, Патриції це дуже не подобалося. Ми з Яном та Іреною поділяли відчуття ізоляції на чужині. Ми почувалися європейцями в середовищі не просто американському, а в середовищі американського Півдня, подвійно чужому: ми курили, пили, пізно лягали спати, ділилися ідеями, для виразності переходили на французьку й італійську, обговорювали «Солідарність», обмінювалися культурними осяяннями і жартами. Патриція не могла підтримувати такі розмови і глибоко ображалася, опиняючись із них вилученою: понад усе вона воліла поїхати додому й читати в ліжку «Newsweek», жуючи гарбузове насіння.

На початку 1985 року ми з Патрицією розійшлись. Я відчув неабияке полегшення, хоча водночас зміна обставин гнітила мене й наганяла непевність. Ян, із яким ми тісно спілкувалися навіть після мого повернення в Оксфорд, запропонував розвіятись і знайти нових друзів. Він порадив налагодити контакти з кількома його польськими друзями і знайомими в Парижі — місті, яке підсвідомо вабило польських вигнанців 1968 року (і багатьох до них). Я слухняно записав імена: Войцех Карпінський, Александер Смоляр і Барбара Торуньчик[40], редакторка провідного польського літературного часопису «Zeszyty Literackie».

Наприкінці оксфордського весняного триместру 1985 року я вирушив у європейську відпустку: відвідав Девіда Тревіса в Римі, а повертався через Париж. Там мені раптом спало на думку знайти Барбару Торуньчик, яку всі називали польським зменшувальним «Бася». Вона запросила мене до страхітливо безладного помешкання, де я годин зо шість спостерігав, як вона редагує «Zeszyty». Тоді Барбара обернулася до мене: «А зараз я їду з друзями на лижі в Савойські Альпи, хочете з нами?». Хоч я прибув із Рима щойно вранці, на запрошення все-таки пристав і того ж вечора знову сів у поїзд на південь із групою енергійних, спраглих лиж поляків — розорених, але готових до пригод.

На лижах я не катався багато років, та й ніколи не мав до них особливого хисту. Сезон добігав кінця, схили були небезпечними: місцями сніг розтанув, треба було зважати на траву й каміння. Замість скористатися підйомником, ми мусили підніматися схилом гори неподалік Бріансона. Я дуже старався, почасти зі звичайного переляку, а почасти, певна річ, щоб вразити Басю, з якою ми лишилися сам на сам, коли інші повернулися додому.

Барбара Торуньчик — непересічна, захоплива жінка. Відважна й талановита: колись поліція викрила її як призвідницю бунту польських студентів, а тепер вона власноруч редагувала найяскравіший літературний часопис Східної Європи. Вона ще більше зблизила мене з Польщею. Як і Ян, Бася була моєю близькою сучасницею: я починав усвідомлювати духовний зв’язок, що єднав наше покоління поза всіма політичними кордонами.

Безперечно, мій 1968 рік неабияк відрізнявся від їхнього, і завдяки теперішній освіті я осягав ці відмінності. Як більшість західних європейців мого покоління, я лише туманно уявляв події того року за Залізною завісою. Я поїхав до Парижа, але недо Польщі, де студентів труїли сльозогінним газом, били, арештовували й відраховували з вишів у небачених на Заході кількостях. Я лише невиразно розумів, що влада комуністичної Польщі запевняла своїх громадян, буцім тамтешній студентський рух організували й очолили «сіоністи», і що ця влада видавала полякам єврейського походження проїзні документи, які дозволяли виїхати, але позбавляли права повернутися.

Мушу визнати, я соромився свого незнання європейського Сходу і дуже гостро відчував, як сильно мої 1960-ті відрізнялися від досвіду Яна, Басі та їхніх ровесників. Я справді був сіоністом, і та примха й розвага майже нічого мені не вартували — а тим часом їх (разом із тисячами інших) їхній же уряд звинувачував у «сіонізмі», щоб ізолювати від широкої громадськості, від співвітчизників. Усі ми пережили розчарування: я усвідомив хибність своїх сіоністських мрій, вони — решток свого реформістського марксизму. Проте мені власні ілюзії коштували тільки часу, тоді як мої польські сучасники дорого заплатили за свої: на вулицях, у тюрмах і, нарешті, у вимушеній еміграції.

Упродовж тих років я виявив, що помалу переміщаюся в інший світ і знаходжу місце в альтернативній хронології: мабуть, вона завжди була тут, ховалася під нагромадженням минулого, яке я усвідомлював лише наполовину. В тому минулому Східна Європа вже не була просто місцем, тепер її історія ставала для мене безпосередньою і дуже особистою системою координат.

Зрештою, Ян, Ірена, Бася та інші були не тільки моїми сучасниками: якби не малі примхи долі, ми всі могли народитися в одному місці. Адже батько мого батька походив із Варшави. Більшість його знайомих, старі чоловіки й жінки з мого дитинства, теж була десь ізвідти. Моя освіта відчутно відрізнялася від освіти моїх польських ровесників, однак у нас були численні спільні контексти й орієнтири. Моє покоління, хай де воно визрівало, скинуло окови марксистської догми більш-менш одночасно, хоч із різних причин і за різних обставин. Звісно, жителів Сходу Історія всадовила на особливі місця: той-таки Лєшек Колаковський, важливий і для моїх польських друзів, і для мене, влучно зауважив, що реформувати соціалізм — усе одно, що смажити сніжки. До Західної Європи це послання дійшло десь так на покоління пізніше.

Бася Торуньчик завдала собі великого клопоту, щоб пояснити мені значення втраченого світу польської культури, літератури та ідей: втраченого для Заходу, зрозуміло, але й для самих поляків — через руйнівний вплив радянської гегемонії. Для неї це явно багато важило, і дратівна необхідність послуговуватися третьою мовою (ми обоє спілкувались французькою), мабуть, додатково ускладнила завдання. Проте від нас, західних, ніколи особливо не чекали, що ми осягнемо таємницю. Якось Тімоті Ґартон Еш розповів історію. Його дружина Данута — полька, тож їхні сини двомовні. Одного разу, коли хлопці були малі, він пояснював старшому — тоді знаному як Алєк, зараз радше як Алек, — що мусить поїхати в Мічиган читати лекцію. «Татку, про що ти розповідатимеш?» — запитав хлопчик. «Я розповідатиму їм про Польщу», — відповів Тім. Запала тиша. А тоді малий Алєк, несвідомо перейшовши з англійської на польську, сказав: «Oni nic nie zrozumieją». Вони нічого не зрозуміють.

Тімоті Ґартон Еш — англієць, який розуміє Східну Європу. Хоча ми обидва жили в Оксфорді, познайомилися лише завдяки Басі. Я просто мушу познайомити тебе з Ґартоном Ешем, наполягала вона, on rozumie, il comprend, he understands: він розуміє. Тім тоді був зовсім молодим, не мав і тридцяти. Уже вийшла його прекрасна книжка про «Солідарність», і його сприймали як одинокого представника англомовного світу, спроможного писати про Польщу зі співчуттям і навіть розумінням, але не вдаряючись в апологетику Ми зустрілися втрьох на вечерю в моєму помешканні. З Тімом я негайно відчув природну спорідненість (ще до того, як по багатьох роках дізнався, що ми росли за кілька вулиць один від одного на південному заході Лондона).

Тімова книжка «Польська революція» — серйозна праця з політичного аналізу. Але водночас це глибоко ангажований текст, чий автор не претендує на дистанцію чи холодну об’єктивність. Польща була Тімовою Іспанією, його пасажі про Ґданськ можна порівняти з Орвелловим описом Барселони в роки громадянської війни. Пізніше, по десятьох роках блискучих есеїв про Центрально-Східну Європу, Тім став свідком того, як об’єкт його досліджень просто зник — у найкращому сенсі — в нього на очах. Він не помилився і взяв активну участь у демонтажі. За тією першою вечерею ми говорили про Тетчер, Оксфорд, Східну Європу, дражнили Басю з тим її «розумінням»: вечір удався напрочуд приємним. Тоді я навряд чи це усвідомлював, але «розуміти» ставало для мене дедалі важливішою метою: складнішою, глибшою, тривкішою, ніж просто «мати рацію».

Зустріч із Тімом дуже посприяла формуванню нового середовища: вона викрила моє невігластво щодо історії половини Європи, а водночас привела мене ближче до «дому». Цікаво, що багато моїх сучасників зі Східної Європи мали набагато вище походження, ніж я: переважно то були сини чи доньки комуністичної верхівки. Бася описувала їх як «бананову молодь», граючи на французько-польських уявленнях про «золоту молодь» — людей, яким пощастило зі світлою привілейованою юністю. Мені банани нагадували про соціалістично-сіоністські мрії, а для них були символом прихильної долі, адже в комуністичній Польщі банани можна було побачити здебільшого в спеціальних крамницях для партійної еліти.

Тепер я був своїм у спільноті чужих: нове і доволі приємне відчуття. Але навіть тут я тримався на певній відстані. Попри численних польських друзів, моя стежка до Східної Європи пролягла через Чехословаччину. І ступив я на неї в Оксфорді — завдяки щасливому збігові обставин. У 1981 році видатний англійський історик, лівий публіцист Едвард Палмер Томпсон написав винятково дурнувату статтю для «New Statesman». У ній він критикував анонімного чеського інтелектуала, який стверджував, що становище в його країні гірше, ніж на Заході, а схильність західноєвропейських лівих нарівні засуджувати обидві сторони (чи навіть звинувачувати свої уряди в міжнародній напрузі) — невиправдана. Я написав листа до «New Statesman», де сказав, якою провінційною вважаю реакцію Томпсона і якою характерною — його необізнаність із дійсністю східніше від Залізної завіси.

Під час розмови, що відбулася невдовзі по тому, оксфордський соціолог Стівен Люкс запитав, чи цікаво мені було би познайомитися з деякими його чеськими друзями та колегами. Це привело мене до Лондона, де я опинився в помешканні Яна Кавана[41]. Ян, один зі студентських активістів Празької весни 1968-го, утік до Британії 1969 року (його мати була англійкою). Тепер він переживав дуже важкий період: депресія, медикаменти, зневіра в майбутньому і своєму, і своєї батьківщини. Крім того, Ян щойно дав London Weekend Television довге й не позбавлене самовихваляння інтерв’ю про підпільне ввезення книжок до Чехословаччини. А потім вжахнувся, чи не виказав у запалі конфіденційної інформації, яка могла нашкодити його друзям.

Наша зустріч збіглася в часі з тією дилемою, і Ян Каван, дуже переоцінюючи вплив нікому не відомого оксфордського викладача, благав мене скористатись авторитетом і переконати телемережу не випускати програму в ефір. А я, майже нічого не тямлячи в темі, контексті й тій телепрограмі, заявився в London Weekend Television із клопотанням у справі Кавана. Журналісти, нюхом чуючи скандал, який я намагався відвернути, стали ще зацікавленішими випустити програму. Не думаю, що були якісь страшні наслідки, але той випадок явно додав Янові репутації ненадійного персонажа: після звільнення Чехословаччини він став міністром закордонних справ, але спершу мусив спростувати чутки, буцім колись він співпрацював із комуністичною владою як інформатор.

Отже, я повернувся до Оксфорда, усвідомлюючи сміховинність свого втручання і ганебність свого невігластва. Того ж дня я пішов до книгарні «Блеквеллс» і купив самовчитель чеської, а через кілька місяців записався на університетський курс чеської мови. Я вирішив, що з часом почну викладати східноєвропейську політику і сучасну історію на оксфордському факультеті політики. Далі був рік суцільного читання — класичні національні історії, політологічні часописи, первинні джерела, — зосередженого передусім на Чехословаччині, проте в широкому контексті всього регіону Центральної Європи.

Перша книжка, яку я прочитав чеською від палітурки до палітурки, — бесіди Карела Чапека із Томашем Масариком, низка дивовижно відвертих і чесних розмов між чеським письменником і президентом Чехословаччини. Утім, усе, що я читав у ті роки, здавалося нагальним, оригінальним і вкрай доречним. Контраст із французькою історією, що, як на мене, у 1980-х роках потопала в теорії культури та історичній маргінальності, просто-таки надихав. Я, певно, не усвідомлював, як знудився Францією за два десятиліття її вивчення. Східна Європа пропонувала мені почати наново.

Польські друзі дещо скептично поставилися до мого нового чеського зацікавлення. Мову вони вважали особливо не вартою серйозної уваги. Ян Ґросс показав мені сцену з «Отелло», де однойменний трагічний герой вигукує: «Śmierć!». Чеською це стиснулося до збігу приголосних: «Smrt». Як на моє англійське вухо, польська версія не надто відрізнялася, але для Яна різниця була принциповою: вона відокремлювала невеликий провінційний регіон слов’янського світу від країни й мови з гордою, гучною історією. Я, здається, відчував, що зможу вхопити чеську історію і мову значно швидше, ніж польську, — можливо, саме із причин, які навів Ян. Але щось мене приваблювало і в самопринизливому, самоіронічному, глузливому, вічно пригніченому характері чеської літературної та політичної культури.

Я не мав наміру починати писати про Східну Європу, доти доки мене не запросять, а не запрошували ще довго. Деніель Шіро, дослідник Румунії з Університету Вашингтону, з яким ми колись обмінювалися думками про соціологію відсталості, запропонував мені підготувати матеріал для симпозіуму у вашингтонському Центрі Вудро Вілсона. Так наступного року, 1988-го, з’явилися «Дилеми дисидентства», опубліковані в новому часописі «East European Politics and Societies». Я розглянув комуністичні країни Європи, відстежуючи, як тамтешні опозиціонери знаходили дрібні лазівки для політичної діяльності, і зазначив відмінності між різними країнами. Горбачов прийшов до влади в Радянському Союзі 1985-го, але у 1987–1988 роках ще не було явних ознак, що краіни-сателіти от-от отримають свободу. Тому це була не тріумфальна стаття, а скромна вправа з емпіричної соціології конкретних груп, про які на той час було мало відомо.

Можливо, я не цілком це усвідомлював, але мені йшлося про зв’язок між «життям у правді» та власне політикою. Стаття починалася цитатою із «Процесу» Кафки, де К. каже: якщо ми мусимо прийняти, що закон заснований лише на необхідності, то брехня стає універсальним принципом.[42] То був мій перший помітний внесок у дослідження Східної Європи — точнісінько напередодні революцій.

Східна Європа відкрила мені нову тему і нову Європу, а ще це збіглося з радикальною зміною мого кута зору і — вочевидь, якщо подумати, — з дорослішанням. Мої оксфордські роки, 1980–1987, і політична філософія, яку я там читав і викладав, схоже, спонукали мене до певної стриманості й рефлексії. Я дійшов до кінця свого тодішнього шляху. Стаття «Блазень у королівському пурпурі», як і «Соціалізм у Провансі», хоч у зовсім іншому річищі, стала логічним закінченням мого раннього вишколу. Подібно до інших моїх творів 1970–1980-х, вони демонстрували інтелектуальну вправність, таку собі спритність розуму, яку, озираючись назад, я асоціюю зі своїми роками в Кембриджі й Парижі; але також і певну слабкість до діалектичного ексгібіціонізму. Прагнучи показати, що соціальна історія зайшла в глухий кут, я, мабуть, мимоволі проілюстрував обмеження власного підходу тих років.

Я ріс, так би мовити, говорячи французькою (і, може, Марксом). Дуже близько знав свою тему, був тісно знайомий із Францією — географічно, історично, політично, культурно, мовно. У результаті це стало схожим на занадто довге спільне життя: те знайомство і близькість, що колись усе спрощували, можуть стати джерелами роздратування і зрештою зневаги. З іншого боку, вивчати чеську мову і чеський світ я почав, коли мені було вже за тридцять. Я нестерпно довго вникав у тему, не сподіваючись опанувати її до того рівня, як свого часу — французьку лівицю. Урешті-решт, як і належить, я змирився з усвідомленням своїх обмежень, що пішло мені тільки на користь.

Утім, саме завдяки Оксфорду і Східній Європі я ще повернуся до французької історії, свіжим і навіть натхненним: останньою моєю працею як французького інтелектуала стане «Минулий недоконаний»[43], свідомий порахунок із філокомунізмом повоєнної французької лівиці, написаний підо впливом знайомств і літератури моїх оксфордських років. Саме там я закінчив третю книжку «Марксизм і французька лівиця: розвідки про працю і політику у Франції, 1830–1982». Ця збірка раніше не опублікованих есеїв була, як тепер бачу, моїм особистим «на цім прощавай». Тоді я думав про неї зовсім інакше: як про неповний літопис кінця соціалізму в його особливій французькій формі.

«Марксизм і французька лівиця», як чимало моїх ранніх праць, мала більший вплив у Франції, ніж в англомовному середовищі істориків. Цього разу я завдячую розголосом Франсуа Фюре, історику та некрологісту Французької революції. Він люб’язно написав вступ до французького перекладу, що вийшов 1986 року. Дивовижна «Penser la Révolution française» самого Фюре, видана 1978 року, суттєво на мене вплинула. У напрочуд компактній серії есе Фюре успішно й остаточно історизував національну традицію історичного письма про Французьку революцію та блискуче проілюстрував, як політично її від початку інтерпретували і — водночас — якими шляхами двохсотрічна модель аналізу і привласнення дійшла до занепаду.

У 1986 році мені належала творча відпустка з Оксфорда. Я давно вирішив провести рік у Стенфорді: тамтешній Інститут Гувера мав неперевершені фонди зі східноєвропейської історії (і загалом з інтелектуальної історії Європи). Уже якийсь час я планував нове починання, книжку про французьких інтелектуалів і міраж комунізму, спираючись, зокрема, на нові джерела з історії Східної Європи. Я успішно подався на стипендію до Стенфордського центру гуманітаристики і поїхав туди на 1986/87 рік. Оскільки свого часу ми з Патрицією Гілден побралися в Каліфорнії, повернення мало додаткову перевагу: спростило початок і пришвидшило закінчення процесу розлучення.

У Каліфорнії я дуже близько потоваришував із Гелен Соланум, завідувачкою відділу Західної Європи в бібліотеці Інституту Гувера. Вона була подругою Яна та Ірени Ґроссів, які нас і познайомили. Ми з Гелен, як і з ними, мали багато спільних інтересів і світоглядних збігів. Вона народилася в Польщі 31 серпня 1939 року, за день до німецького вторгнення на її батьківщину, яке поклало початок Другій світовій війні. Родина Гелен утекла на схід — у регіон, який після 17 вересня 1939-го захопив і окупував Радянський Союз. А 1940 року Гелен та її рідних, як і десятки тисяч інших євреїв, депортували в Радянський Казахстан: у тих жахливих умовах померла її сестра. Після війни родина спершу повернулася до Польщі, у сілезький Валбжих. Там батьки настановляли Гелен забути російську — так само, як у Радянському Союзі застерігали, щоб забула рідний їдиш. Тоді дівчинці було шість років, вона жила на землі, яку передали Польщі після німецької поразки, — на землі, звідки виселили німців.

До того ж вона була єврейкою, яка жила в країні, де було зведено зі світу понад дев’яносто відсотків місцевих євреїв. Переживши війну в Казахстані, родина Гелен зіткнулася з упередженнями, переслідуваннями і ще гіршими речами від довколишнього населення. Вони розсудливо знялися з місця. Із Сілезії, куди польський уряд початково планував переселити євреїв, вони вирушили в німецький табір для переміщених осіб: як чимало вцілілих у ті місяці, вони безпечніше почувалися в переможеній Німеччині, ніж у визволених східніших краях. Після безуспішних спроб домогтися дозволу на в’їзд до Сполучених Штатів родина змирилася з Францією, де Гелен проживе ще десять років, перш ніж її нарешті пустять в Америку.

Соланум, звісно, — не справжнє її прізвище. Його утворено від латинського слова «картопля»: у спогадах про Казахстан найбільше було смерті й картоплі, і цією асоціацією Гелен вшанувала минуле. Вона була чудовою лінгвісткою: окрім опанованих у дитинстві польської, їдишу і російської, у неї був добрий іврит, майже «рідна» французька і, певна річ, досконала англійська; а в коледжі вона вивчала ще іспанську й португальську. Дружба з Гелен дала мені привілейований доступ до закритих зібрань у вежі Інституту Гувера — унікальної скарбниці забутих французьких видань і багато чого іншого. В Інституті Гувера є рідкісні й безцінні добірки журналів, провінційних газет, іншої періодики — матеріали, які важко знайти навіть у Франції, а тим паче за її межами.

За початковим задумом, книжка «Минулий недоконаний» мала стати історією лівого інтелектуального життя Парижа в роки після Другої світової — саме коли Центрально-Східна Європа переходила до комунізму. До кінця 1980-х у Франції стало загальноприйнятим відкидати Жана-Поля Сартра і його сучасників-однодумців — хоч які вони талановиті та впливові — як людей, бездумно поблажливих до комунізму. Однак мене не цікавили запізнілі порахунки. Я надумав щось амбітніше. Я взявся написати розвідку про національну ваду: дивовижну непослідовність, політичну й етичну, з якою французькі інтелектуали реагували на становлення тоталітаризму.

Ба більше, я завжди вважав, що цю тему можливо осягнути лише в ширшому контексті: від розчарування Народним фронтом, через роки колаборації й опору до гнітючого, розбратного політичного клімату повоєнного десятиліття. То була історія, з якою самим французам ще належало розібратися. Наприкінці 1980-х французькі науковці наздоганяли американських і британських колег, викриваючи Віші, міфи Опору і складну історію французької колаборації в «остаточному розв’язанні». Культ самодопитування стосовно «синдрому Віші» саме сягав апогею. Але зовсім мало поважних істориків писали про моральні дилеми й компроміси років Холодної війни. Укотре моя проблематика не потрапляла — поки що — у науковий мейнстрим. Книжку я закінчив 1991 року, коли розвалився Радянський Союз.

Перечитуючи «Минулий недоконаний», виразно бачу там центральноєвропейську перспективу. Наприклад, акцент на громадянському суспільстві та критика інтелектуалів, схильних підносити Історію і державу на п’єдестал, явно відображають мою залученість до дискусій довкола Центральної Європи, розпочатих наприкінці 1970-х, зокрема із заснуванням «Хартії 77».

Таке уявлення про суспільне життя, що виросло з ідеї незгоди з державоцентричним полісом, прямо суперечило французькому уявленню про громадянство з наголосом на ініціативі та визначальній ролі республіканської держави. Тому чимало французьких критиків трактували цю частину «Минулого недоконаного» як типово англійські нападки на французьку політичну традицію. На їхню думку, я, по суті, запитував, чому французи не достатньо схожі на англійців — ліберальніших, децентралізованіших. Словом, чому Сартр — не Джон Стюарт Мілль?

Однак це хибне прочитання мого задуму. Я доводив — принаймні намагався — щось зовсім інше. Книжка ілюструвала і критикувала типово французьке розуміння ролі держави — безперечно, не обмежене лише Францією, хоч і вкорінене у французькому XVIII столітті, — яке не раз серйозно нашкодило громадянській сфері. Ця критика закономірно й органічно випливала з досвіду державоцентричної політики у східній половині Європи. Але навіть 1992 року вона була ще майже невідомою для багатьох західних читачів, що вже казати про вразливих французьких критиків.

То була ліберальна критика, але, мабуть, лібералізм там був не таким упізнаваним, як мені хотілося б. Мене не цікавили давно відомі арґументи проти економічного планування, я анітрохи не співчував новому консенсусові з його критикою держави загального добробуту. Попри особливу увагу до конкретного часу й місця в історії, моя позиція була цілком концептуальною і навіть етичною: це інтелектуально невиправдано й політично нерозважливо — віддавати якійсь одній інституції, якомусь монопольному історичному наративу, якійсь єдиній політичній партії чи особі владу й ресурси, що регулюють і визначають усі норми та форми впорядкованого суспільного життя. Добре суспільство, як саме добро, неможливо звести до єдиного джерела, тож етичний плюралізм — необхідна умова відкритої демократії.

Так, Народний фронт — вихідна точка для розуміння політики кінця 1940-х років. У Східній Європі комуністи, які опинилися при владі чи у владній коаліції, шукають способу взяти під контроль деякі ключові міністерства, хоча високі державні посади спершу цікавлять їх значно менше. Звернення до ідеї Народного фронту, до уряду національної єдності слугувало прикриттям, під яким можна було, наприклад, поглинути місцеву соціалістичну партію. Непримиренних соціалістів-антикомуністів, яких годі переконати, треба відколоти від поступливіших, які прагнуть об’єднання лівих і вразливі до тиску комуністів чи просто налякані.

У результаті маєш велику ліву партію з комуністів і тих частин соціалістичної партії, які зумів зібрати. Тоді заохочуєш місцевий аналог французьких радикалів (або на Заході — повоєнних християнських демократів) рівнятися на прогресивний фронт: знову ж таки, тут їх часто треба відділити від прозорливіших і затятіших однопартійців, які зазвичай у меншості. Отак створюєш велику парасолькову партію, або фронт, або об’єднану коаліцію, а тоді можна нею виправдовувати репресивні заходи проти тих партій, які не вдалося поглинути. Можна сказати, у мініатюрі це відбулося в Іспанії 1938 року, особливо в Барселоні. У Франції в лютому 1948 року Леон Блюм у передовиці соціалістичної газети «Le Populaire» визнає, що помилявся, вважаючи, ніби соціалісти можуть співпрацювати з комуністами.

На глибшому рівні від середини 1930-х до середини 1950-х років є певна єдність, яка була очевидною тоді й гірше проглядається тепер. Це єдність чутливості, єдність соціального й культурного контексту, в якому так багато змінилося від середини 1950-х. Насправді Другу світову війну не вмістити в шість років. Немає сенсу вести відлік нашого розуміння Другої світової від дня, коли Британія оголошує війну Німеччині чи коли Німеччина вторгається в Польщу: все одно це довільні дати. Для східних європейців немає сенсу закінчувати ту історію травнем 1945 року. Обмежити картину 1939–1945 роками можна тільки в тих країнах, на які майже не вплинули народні фронти, окупація, масові вбивства, а також повторна ідеологічна й політична окупація в подальші роки. Тобто це застосовно лише до Англії.

Східноєвропейський досвід починається з окупації, з років масового знищення, з німецько-радянського зіткнення. Французька історія втратить сенс, якщо відокремити Віші від подальших подій: адже багато всього, що прийшло по тому, було роботою пам’яті чи хибної пам’яті про Віші. А Віші не матиме сенсу, якщо не розуміти, що у Франції з часів Народного фронту і до німецького нападу фактично тривала громадянська війна. І все це відтіняє громадянська війна в Іспанії, що закінчилась у квітні 1939 року, але насправді є визначальною для розуміння не тільки радянських намірів, а й реакцій Заходу. А ця історія має починатись, як історія французького Народного фронту, з перемоги лівих на виборах 1936-го. Також, у зовсім іншому річищі, віру в комунізм, ілюзії (умисні чи наївні) щодо сталінізму — як на Заході, так і на Сході — неможливо зрозуміти, якщо вести відлік із 1945 року чи продовжити його після 1956-го, коли обставини різко змінилися. Тому варто розглядати 1936–1956 роки як єдиний період європейської історії.

Проектування революції назовні має подвійне значення. По-перше, це емоційна проекція Франції як Серединного царства, французької моделі і бажаної, і природно вищої. У цьому сенсі, знаєш, французів легше зрозуміти, якщо згадати американців, цю нашу схильність вважати, ніби решта світу тільки й чекає, щоб стати такими, як ми. Але, крім того, є ще марксистське уявлення, що революції мають свою структуру, що існує певний наратив революцій, який є частиною наративу самої історії. Революція, яка відбувається в Росії, у якомусь сенсі має бути тамтешньою версією — з поправкою на різницю часу й обставин — того, що відбулося у Франції. Хай це не їхня республіканська революція, але принаймні антифеодальна. І mutatis mutandis кривавіша, бо Росія значно більша за Францію — і менш цивілізована.

Пригадаймо, що після Другої світової у французькому інтелектуальному письмі суттєво побільшало мачистського реалізму, особливо в авторок. Сімона де Бовуар заявляла, що єдиний хороший колаборант — мертвий колаборант, і так далі. Сартр описував окупацію як сексуальне насильство: німці «проникали» у французів. Так виражається позиція екзистенціалізму як крутого хлопця: тебе творить твій вибір, але вибір у тебе не безмежний — вибираєш із того, що пропонує історія.

Це такий французький виклад Марксового твердження з «Вісімнадцятого брюмера»: «Люди самі творять свою історію, але не в тих обставинах, які вони самі обрали, а в обставинах безпосередньо наявних, даних, принесених із минулого». Що ж, каже на це повоєнний екзистенціаліст, ось ми змушені творити власну історію, але ми не обирали обставин. І росіяни не обирали. Наш вибір — відмовитися від революції або змиритися з її вадами.

Віші був катастрофічним потрясінням, глибину якого я тоді, мабуть, не цілком усвідомлював. Ми, англо-американці, навіть близько не уявляємо, що означало для тогочасного покоління французів побачити не просто поразку, а кінець Республіки. Країна занепала не лише інституційно, а й морально, з усіх оглядів. Республіки більше не було, тільки люди в паніці. Були старі заслужені республіканські політики, які боялися перспективи не поразки перед німцями, а комуністичного повстання, у яке, вони вважали, така поразка виллється. Тож вони кинулися в обійми німців, чи Петена, чи будь-кого, хто їх від цього врятував би. Були воїни — Петен, Вейґан, усі решта з часів Першої світової, герої міжвоєнної Франції, — які шикувалися в чергу, щоб віддати німцям усе, чого ті попросять. І все це за якісь шість тижнів.

Кінець війни не надто зарадив. Для Франції Друга світова — це чотири роки окупації, потім кілька місяців визволення (що переважно означало американські бомбардування й артобстріли) і, як тоді здавалося, захоплення влади у Франції американцями. Аналізувати все це просто не було часу. Між війнами Франція вимушено перетворилася на велику державу. Америка самоізолювалася, Англія — напівізолювалася, Іспанія обвалилася зсередини, в Італії до влади прийшов Муссоліні, Німеччина вдарилася в нацизм: зі значних демократичних держав у Європі лишалася тільки Франція.

Після 1945 року цей наратив розсипався. Французам треба було відбудувати спільноту, осмислити свою розділеність, оновити спільні цінності. Якось треба було знайти не лише підстави для гордості, а й історію, довкола якої могла б об’єднатися країна. Однак цей сентимент, тісно споріднений із настроями спротиву й визволення, швидко витіснило розуміння, що відродження Франції залежить від реставрації Європи, а цього ніяк не досягти без американської протекції та підтримки. Але так вважала тільки нечисленна і добре поінформована управлінська еліта.

Інтелектуали залишалися рішуче антиєвропейськими — чи в кращому разі неєвропейськими. Більшість із них (найвідоміший виняток — Реймон Арон) розглядали плани європейського об’єднання чи інтеграції як капіталістичну змову. Не слабше вони трималися й антиамериканських настроїв, зневажаючи нову гегемонію США як звичайне імперське захоплення влади, або й гірше — як німецьку перемогу в іншій подобі. На їхнє переконання, Франція ще й мала нещастя опинитися не по той бік барикад у Холодній війні.

Тому у Франції так наголошували на нейтралітеті. Мало хто щиро вважав, що Франція зуміє зберегти нейтралітет у війні між Радянським Союзом і Сполученими Штатами чи Англією. Але, згідно з поширеними настроями, Франція мала по змозі бути нейтральною в конфліктах між великими державами — просто тому, що вони її не обходять. Британії зовсім не довіряли: через знищення французького флоту під час війни й повоєнні таємні домовленості Лондона з Вашингтоном — угоди, про існування яких Франція дізнавалася заднім числом. Отже, поміж ображеним усвідомленням, що Франція більше не може впоратися сама, і недовірою до нових «друзів» чимало лівих і правих інтелектуалів, по суті, винайшли повоєнний світ на свій лад: світ, який відповідав їхнім уявленням та ідеалам, але слабо співвідносився з міжнародною дійсністю.

Добре сказано й підсумовано. Гадаю, у повоєнні роки збіглося багато чинників. Латиноамериканське зацікавлення всім французьким сягає піку в 1940–1950-х роках. Америка, зокрема Нью-Йорк, на той час іще здається провінційною, принаймні у справах інтелектуальних: в Америці не з’являється нічого, порівнянного з європейською картиною. Більшість тогочасних американських інтелектуалів погодилося б: вони досі були в захваті від європейської цивілізації своїх батьків-дідів. А ще, пригадаймо, ось недавно в Америку виїхало ціле нове покоління європейських інтелектуалів, подякуймо комунізму й нацизму. З часом вони змінять й оновлять інтелектуальне життя Америки, а водночас потіснять Францію і великою мірою — всю Європу. Та наразі інтелектуальним центром залишається Європа, а в Європі — тільки Франція, без варіантів. Ба більше, французька досі була єдиною іноземною мовою, легкодоступною для більшості чужинців, а це означає доступність французької літератури й філософії. Укотре — і востаннє — Париж став столицею століття.

У 1936 році відбулося повторне зачарування марксизмом — поновлення віри в марксизм як народну політику у країнах, де масової політичної дії не було від початку 1920-х. Народний фронт означав більше, ніж просто виборчі перемоги в Іспанії та Франції: були ще страйки, демонстрації, блокування — відродження популярної лівої політики. Для більшості лівих спостерігачів громадянська війна в Іспанії мала той самий ефект. На кожного Кестлера, чи Орвелла, чи у Франції — Жоржа Бернаноса були десятки й десятки лівих журналістів, які з ентузіазмом писали про позитивну роль комуністів у захисті Іспанської республіки під час громадянської війни.

Потім, у серпні 1939-го, було підписано пакт Молотова-Ріббентропа, союз між Сталіним і Гітлером. Це стало розчаруванням для поміркованіших прибічників і для більшості комуністів старшого покоління, проте, здавалося, не послабило віри ревного молодшого покоління, залученого в 1930-х. Але тих, хто прийшли до комунізму через ненависть до фашизму, а не через віру в історію і революцію, пакт глибоко приголомшив.

Однак за якісь два роки ті підстави зневіри у Сталіні обернулися на причини знову до нього пристати. 22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз. Відтепер можна було стверджувати, що пакт Молотова-Ріббентропа свого часу був блискучим тактичним ходом. Радянський спільник не мав вибору: Німеччина була сильною, а Захід цинічно маневрував, аби полишити Сталіна й Гітлера один одному на поталу, — чого б то Сталін не мав себе захистити, бодай ненадовго, допоки стане здатним оборонити батьківщину революції?

Самі ж результати Другої світової війни теж, здавалося, підтвердили прозорливу мудрість Сталінових жорстоких розрахунків. Західні держави — союзниці СРСР — і чимало їхніх громадян цілком ладні були прийняти радянське трактування подій в обмін на участь Москви в перемозі над нацизмом. Наприклад, не тільки радянська пропаганда подавала масовий розстріл польських полонених у Катині як німецький, а не радянський воєнний злочин. На Заході більшість людей вважала цю версію цілком гідною довіри, а навіть якщо сумнівалася, то воліла тримати сумніви при собі.

Усе змінилося з комуністичними захопленнями влади й початком Холодної війни, що змусили багатьох інтелектуалів нарешті зробити те, чого їм вдавалося уникати ще з 1930-х: відмежувати інтереси демократичних країн Заходу від інтересів Радянського Союзу. З настанням 1950-х вже було дуже важко ухилитися від вибору: як можна водночас відстоювати республіканську, демократичну Францію і Радянський Союз Йосипа Сталіна — якщо не на такому рівні історичної абстракції, який не має нічого спільного з реальною політикою?

Після 1947-го у Франції чи Італії неможливо було підтримувати комуністичну партію і при цьому називатися захисником ліберальної демократії. Радянський Союз і сам не визнавав такого поєднання, тож прогресистам доводилося вибирати, хай як неохоче. Це засадниче питання стояло за вибором кожної людини, хоча сама мить вибору різнилася залежно від країни й обставин. Для когось переламним моментом стали явно сфальшовані польські вибори в січні 1947 року, для когось — переворот у Чехословаччині в лютому 1948-го, блокада Берліна, що почалася того червня і тривала майже рік, або північнокорейське вторгнення в Південну Корею в червні 1950-го.

Для багатьох, хто лишалися відданими комуністами на час смерті Сталіна в березні 1953 року, вирішальним моментом стала «закрита доповідь» Хрущова в лютому 1956-го. Хрущов намагався зберегти ленінське ядро, відкинувши сталіністські нашарування, що поставило у вельми незначне становище тих людей, які все життя виправдовували Сталіна, посилаючись на Леніна. А повстання в Угорщині, яке відбулося трохи згодом, гадаю, мало більше значення для зовнішніх друзів і прибічників комунізму. Воно показало, що навіть Радянський Союз Микити Хрущова, аби не дозволити іншій країні вийти з-під своєї влади, пришле танки і вбиватиме людей задля власної мети.

Тим часом на Заході виборці втрачали ідейність і схильність до конфронтації: тепер їхні інтереси були локальнішими, передусім економічними. Це означало, що марксизм як мова дедалі сильнішого політичного й соціального протистояння відійшов на маргінес політичної культури: відступив спершу до інтелігенції, а звідти — до академічних кіл, де врешті осів і остаточно змалів до 1970-х.

Тепер насильство відірване від ідей, принаймні від великих ідей. Угорський компроміс, що слідував за повстанням 1956 року, — промовистий, але свідчить більше про політику, ідеологію чи навіть економіку. Янош Кадар почасти реформує економіку, водночас заперечуючи, що він це робить чи що його дії хоч якось загрожують системі. Угорцям дозволено споживати, їм більш-менш дають спокій — за умови, що активно не виступатимуть проти системи. «Ви вдавайте, що працюєте, а ми вдаватимемо, що платимо вам». Хто не проти нас, той із нами. Погляд Москви з її сателітами і погляд Заходу аналогічні: ви вдавайте, що вірите, а ми вдаватимемо, що віримо вам.

Вторгнення в Угорщину послаблює інтелектуальну віру в Радянський Союз разом із наративом, що представляв його три попередні десятиліття. Через дванадцять років радянські танки вже у Празі придушують реформістський рух, тепер знаний як Празька весна. Це вже щось серйозніше. Вторгнення в Чехословаччину знищує віру в сам марксистський наратив: не лише в Радянський Союз, не лише в ленінізм, а в марксизм і його картину сучасного світу.

Між Будапештом 1956-го та Прагою 1968-го — велика доба ревізіонізму, як у Східній Європі, так і в Західній. На Сході ревізіонізм породив ілюзію, ніби можливо обережно домовитися про якийсь простір для інакодумства і це вартує зусиль. На Заході виникла ілюзія, ніби бути комуністом-інакодумцем — послідовна позиція, тоді як категорію «екс-комуніст» усе ще сприймали несхвально. На Сході марксизм приваблює ще одне, останнє, покоління — покоління Лєшека Колаковського, який був найцікавішим ревізіоністом 1960-х, перш ніж стати найглибшим критиком марксизму в 1970-х. У Західній Європі молодше покоління, якщо його вабить радикальна політика, тяжіє до версії марксизму, яка взагалі не переймається проблемами Радянського Союзу чи Східної Європи.

Точно. Було три способи залишатися затятим критиком усього радянського проекту і водночас крайнім лівим. Перший, найменш значущий, — те, що Перрі Андерсон назвав «західним марксизмом». Маловідомі інтелектуали німецької, італійської, французької, англійської марксистської лівиці зазнали поразки від офіційного комунізму, але далі проголошували себе речниками такого собі внутрішньо не-суперечливого радикального марксизму: це Карл Корш, Дьйордь Лукач, Люсьен Ґольдман, а насамперед і в дещо інший спосіб — Антоніо Ґрамші. Однак усі ці люди були схожі на Розу Люксембурґ, чий образ наново віднайдено в ті роки, і на Троцького: їхня прикметна чеснота полягала в тому, що вони програли. У 1917–1956 роках радянським козирем був статус переможців Історії, а по тому вже невдахи почали справляти краще враження. Принаймні в них були чисті руки. Завдяки окремим нововіднайденим відступникам — чи то офіційним, чи то прихованим, серед яких наймаргінальнішим був Карл Корш, а центральним — Ґрамші, — науковці й інтелектуали знайшли своє місце в лавах відступників від респектабельного марксизму. Але це мало свою ціну: вони відірвалися від історії XX століття.

Другий, дещо вагоміший спосіб вважати себе лівим, вищим за комунізм, — ототожнюватися з молодим Марксом. Це означало поділяти відроджене прочитання Маркса передусім як філософа, геґельянця, теоретика відчуження — і високо цінувати ці його іпостасі. Марксові твори до 1845 року, а особливо «Економічно-філософські рукописи» 1844-го, тепер лягли в основу канону.

Проти цього ополчилися партійні ідеологи на кшталт Луї Альтюссера, які доходили до абсурду, наполягаючи, буцім у марксизмі існує епістемологічний розрив, і все, що Карл Маркс написав до 1845 року, — насправді не марксизм. Однак у перевідкритті молодого Маркса була перевага: воно давало цілком новий словник. Марксизм як мова став придатнішим для поширення: доступний студентам, застосовний до нових, замінних революційних категорій, як-от жінки, геї, ті ж таки студенти тощо. Тепер таких людей можна легко ввести в наратив, хай вони напряму не пов’язані з «синьокомірцевим» пролетаріатом.

Третій і найважливіший шлях — звісно, Китайська революція та селянські революції, що саме відбувалися в Центральній Америці, Латинській Америці, Східній і Західній Африці, Південно-Східній Азії. Здавалося, центр тяжіння історії змістився із Заходу й навіть Радянського Союзу до суто аграрних суспільств. Ці революції збіглися з розквітом досліджень селянства і селянських революцій у Західній Європі та Сполучених Штатах. Аграрний комунізм Мао мав особливо вигідну властивість: у нього можна було вкласти будь-який сенс. Ба більше, Росія була Європою, а Китай — «третім світом». Це ставало дедалі важливішим для молодшого покоління, що вважало Європу і Північну Америку безнадійно втраченими для лівиці.

А тоді його повалити...

Радянський Союз в очах своїх критиків проходить шлях від жахливого до нудного, а в очах прихильників — від багатонадійного до безперспективного.

Ось той-таки Микита Хрущов. З одного боку, він приїжджає в Америку і сперечається з Ніксоном, хто виробляє кращі холодильники. З іншого боку, він повертається до Москви й дозволяє собі революційний запал стосовно Куби. Тож Радянський Союз постає в пога-ному світлі не раз, а двічі: така собі гірша копія Америки, що прагне побачити оновлену себе на Кубі.

Тим часом Мао і (після Мао) дрібніші мао деінде не мають таких подвійних амбіцій. Китайську культурну революцію, що насправді знавісніло відтворює деякі сторони сталінізму, мої сучасники в Кембриджі кінця 1960-х сприймають як свіжий прилив енергії, юнацький порив постійно оновлювати революцію — на противагу нудним старим чоловікам у Москві.

Сталінське нищення радянської інтелігенції було несистематичним. По суті, роздрібним. Мао вбивав оптом, Пол Пот був універсальним. Що робити, коли стикаєшся з ризиком, що інтелектуали, містяни чи буржуазія (те, що від неї лишилося) можуть сформувати невдоволену критичну опозицію, або із самим їхнім інакодумним опозиційним потенціалом, хай іще несформованим? Та просто усунути їх. Знищити. Доки логіка революційного екстермінізму сягнула Камбоджі, ідеологічні цілі комунізму переплелися з колективними категоріями нацизму.

Насправді Холодна війна на інтелектуально-культурному рівні, а в багатьох країнах — також на політичному, точилася не між лівими і правими, а всередині лівиці. Насправді політична розмежувальна лінія відокремлювала комуністів та їхніх попутників від соціал-демократів — з окремими винятками на зразок Італії, де соціалісти якийсь час були на боці комуністів. У культурному сенсі лінію розмежування провела успадкована культурна політика 1930-х.

Із цим розумінням стає зрозуміліше, ким були ліберали Холодної війни. Це такі люди, як Сідні Гук — єврей-марксист, який відійшов від марксизму, фахівець із Маркса, який навчався у нью-йоркському Сіті-коледжі. Він народився 1902 року в бруклінській громаді лівих євреїв-іммігрантів, яких приваблював комунізм як ідеологія. Гук не приймав посилення ролі Сталіна і певний час симпатизував Троцькому. Згодом він почав сприймати Троцького як особу заблукану або як носія такого ленінізму, що був не надто кращим за сталінізм. Гук став агресивно соціалістичним критиком комунізму.

Тут ключове — оце «агресивно соціалістичним». Сідні Гук зовсім не був реакціонером. Він зовсім не був і політично правим, хоча в деяких культурних смаках відзначався консервативністю, подібно до багатьох соціалістів. Як і Реймон Арон, зі студентами 1960-х він опинився по різні боки барикад. Гук із відразою кинув Нью-Йоркський університет, тому що цей виш нічого не міг удіяти проти сидячих страйків і блокувань, — така позиція дуже характерна для лібералів Холодної війни. Але у внутрішньополітичних питаннях Гук завжди тримався лівоцентристських поглядів — прямого спадку соціалістичної традиції XIX століття.

Реймон Арон, який прийшов у світ на три роки пізніше за Гука, мав із ним чимало спільного. Покоління лібералів Холодної війни — часто це люди, народжені в першому десятилітті XX століття, — було трохи старшим за пересічних прогресистів, чиїм визначальним досвідом стали не 1930-ті, а Друга світова війна. Як і Гук, Арон був євреєм, хоча в його поколінні французьких інтелектуалів це важило менше, і здобув елітну освіту в Еколь Нормаль, а не звичайну освіту в державному коледжі. Подібно до Гука, він став видним експертом із марксизму, хоча, на відміну від Гука, марксистом ніколи не був. Відраза до авторитаризму в Арона сформувалася радше під впливом безпосереднього спостереження за нацизмом: він чимало часу провів у Німеччині.

Після Другої світової Арон дійшов висновку, що для європейців вибір між Америкою і Радянським Союзом полягав не в тому, котру з цих держав вважати доброю, а в тому, котру вважати менш злою. Нерідко Арона помилково сприймають як такого собі правого консерватора, яким він ніколи не був. Насправді — за будь-якими загальноприйнятими критеріями — він був лівоцентристом. Однак на зневагу Арона здобувся не ідіотизм правих, у чий бік він і не встигав дивитися, а дурість попутницької лівиці, зокрема його ж колишніх друзів Жана-Поля Сартра, Сімони де Бовуар та інших.

Такі люди, як Гук чи Арон, були в більшості країн Європи: вони зналися на марксизмі та не мали особливих ілюзій щодо Сполучених Штатів. Їм неважко було визначити, що не так з Америкою — расизм, історія рабства, капіталізм у найбрутальнішій формі, — але йшлося вже не про те. Постав вибір між двома великими імперськими угрупованнями, коли жити було можливо — та й бажано — тільки при одному з них.

Звісно, з варіаціями. Деяких лібералів Холодної війни засмучували і ставили в глухий кут екстремальніші форми правого антикому-нізму. Інші, як-от Гук чи Артур Кестлер, зовсім цим не переймалися. Нічого не вдієш, коли, як казав Кестлер, люди мають рацію з хибних мотивів. Маккартизм в американській політиці ліберали сприймали не інакше ніж гидливо, але також вони стверджували, що Маккарті з Ніксоном і колегами таки збагнули головну істину. Комунізм справді був ворогом: треба було робити вибір, не вдаючи, ніби є третій шлях.

Ліберали Холодної війни керували організаціями на кшталт Конгресу за свободу культури, що видавали часописи на зразок «Encounter», «Preuves» тощо і влаштовували широко висвітлювані контрмітинги проти комуністичної пропаганди за мир.

Часописи й конгреси тих років фінансувало ЦРУ, передусім через Фундацію Форда. Можливо, я чогось недобачаю, але мій погляд на питання такий: значною мірою культурні війни 1950-х з обох боків вели організації-ширми. Хто ми такі, щоб казати, що за тогочасних умов соціал-демократи й ліберали мусили відмовитися від фінансових ресурсів у боротьбі з величезною пропагандистською машиною Радянського Союзу?

ЦРУ фінансувало пропагандистський План Маршалла. Але пригадаймо, чим було ЦРУ на початку 1950-х. Воно не було ФБР, і воно ще не стало незграбним, некомпетентним, послужливим ЦРУ пострейґанських років. У тодішньому ЦРУ було ще чимало розумних молодих людей, які прийшли туди через воєнне Управління стратегічних служб і мали свободу дій у роботі проти радянської підривної діяльності та пропаганди.

Реймон Арон чудово пише про це в мемуарах. Тобто він каже: нам слід було подумати, звідки беруться ці гроші. Ми про це не думали. Але якби нас приперли до стіни, ми, мабуть, визнали б, що ці гроші, ймовірно, походять із якогось джерела, про яке ми воліли б не знати. Арон правду каже, вони не мали особливого досвіду урядової роботи. Він сам у 1945-му лише півроку пропрацював у Міністерстві інформації, яке очолював Андре Мальро, — оце й увесь досвід в уряді. Кестлер ніколи нічим не керував. Гук був професором філософії.

Лібералів Холодної війни варто розглядати як наступників прогресизму і Нового курсу. Така була їхня formation у французькому сенсі: те, що їх викувало, інтелектуально сформувало. У державі загального добробуту, яка може привести до соціальної згуртованості, ліберали вбачали захист від екстремістської політики 1930-х. Це наповнювало і скеровувало їхню антикомуністичну позицію, яку зміцнювало ще й спільне для багатьох них минуле — антифашистська діяльність до 1939 року. Антифашистські організації, фронти, рухи, журнали, мітинги, промови 1930-х знайшли відображення в антикомуністичному лібералізмі 1950-х.

До 1939 року прогресисти й ліберали були насторожі, готові обороняти ідею золотої середини, затиснену між арґументами й закликами фашизму та комунізму. Як писав Марк Мазовер у «Темному континенті», якби ми зупинили годинник 1941 року, було б важко стверджувати, що історія однозначно на боці демократії. Але в 1950-х ситуація відрізнялася.

Оптимізм лібералів Холодної війни зумовила перемога в Другій світовій і несподівано успішне розв’язання повоєнної кризи. Після 1948 року — найпізніше 1949-го у Східній Німеччині — комунізм у Європі не просунувся далі, а тим часом американці показали свою здатність і готовність підтримувати ліберальні економічні системи та демократичні інституції в решті Європи. Ліберали Холодної війни вважали, що історія на їхньому боці: лібералізм був не лише можливим і виправданим способом життя, а й мав подолати своїх супротивників. Його слід було боронити не тому, що він був від природи вразливим, а тому, що він втратив звичку агресивно відстоювати свої чесноти.

У випадку Арона ідеться ще й про Шестиденну війну 1967 року. Його глибоко непокоїло, що де Ґолль публічно висловлює антипатію до Ізраїлю та євреїв. Арон, як то властиво секулярним євреям його покоління, міркував, чи не мали б єврейська ідентичність і зв’язок з Ізраїлем відігравати важливішу роль у його баченні політики і спільної справи, ніж він собі дозволяв доти.

1968 рік був вирішальним: з’являлося нове покоління, яке не надавало особливого значення старим урокам. Саме тому, що ліберали перемогли, їхні діти не усвідомлювали, якими високими були ставки. Арон у Франції, Гук в Америці, політичний мислитель Юрґен Габермас у Німеччині — усі вони мали дуже схоже бачення: головна цінність західного лібералізму — не в його інтелектуальній привабливості, а в інституційних структурах.

Словом, Захід робили кращим його форми врядування, права, дискусій, регулювання й освіти. З часом усе це сформувало негласний договір між суспільством і державою. Суспільство дозволяло державі певний рівень втручання, стримуваний правом і звичаєм, а держава, надавала суспільству широку автономію, обмежену повагою до державних інституцій.

У 1968 році багатьом здавалося, що ця негласна угода ось-ось лусне. Для Арона і Габермаса ворогами були, як і в 1930-х, ті, хто намагалися її порушити, тобто — сучасною мовою — розкрити правду з-під фальшу й ілюзій лібералізму. Не слід забувати, що деякі з тих тверджень були небезпідставними. У Франції через ґоллістську монополію на владу й посади політика здавалася «заблокованою». У Німеччині Соціал-демократична партія втратила ціле покоління на користь так званих позапарламентських лівих, які заявляли, що партія дискредитувала себе співпрацею з коаліційним урядом на чолі з канцлером від християнських демократів, колишнім членом нацистської партії.

Змінювалось іще щось, менш помітне, однак засадниче. Ліберали Холодної війни потерпали від того, що реформатори Нового курсу та їхні європейські колеги втратили інтелектуальну й політичну монополію, яку мали в 1930–1960-х роках. У західному світі, від Рузвельта до Ліндона Джонсона і навіть до Річарда Ніксона, панували прогресистська внутрішня політика і «всесильний уряд». У Західній Європі стали звичними компроміси між соціал-демократами і християнськими демократами, держави добробуту й деідеологізація громадського життя.

Однак цей консенсус надломився. У 1971 році США перестали підтримувати свій долар золотим резервом і так розвалили Бреттон-Вудську міжнародну валютну систему. За цим слідувала інфляція, пов’язана з цінами на нафту, і відповідні економічні спади того похмурого десятиліття. Більшість лібералів Холодної війни ніколи всерйоз не замислювалась про кейнсіанство: як база економічної політики воно було просто даністю. Безперечно, вони не думали про ширший сенс доброго врядування: це теж вважали самозрозумілим. Тож коли нове покоління інтелектуалів, схильних до консервативної політики, поставило ці й інші даності під сумнів, ліберали не мали чого запропонувати у відповідь.

Звідки-інде. Від людей, для яких лібералізм усе ще був недосягнутою метою. Людей, для яких логіка ліберальної держави різко контрастувала з логікою їхніх чинних правителів. Інтелектуалів, для яких лібералізм ніколи не був безсумнівним станом політики за умовчанням, а був радше радикальною метою, якої треба було досягати з відчутним особистим ризиком. У 1970-х найцікавіша ліберальна думка була у Східній Європі.

Попри їхні відмінності, Адам Міхнік у Польщі, Вацлав Гавел у Чехословаччині або угорські ліберали того ж покоління мали дещо спільне: досвід комунізму тривалістю в життя. У Східній Європі, принаймні у Варшаві і Празі, 1968 рік не був бунтом проти лібералізму батьків, а тим паче виступом за міраж політичної свободи. Натомість то було повстання проти сталінізму батьків, і часто воно відбувалося під стягом і в ім’я реформованого чи відновленого марксизму.

Проте мрія про марксистський «ревізіонізм» упала під поліційними кийками у Варшаві й під танками у Празі. Лібералів Центрально-Східної Європи єднала негативна точка відліку: переговори з авторитарними режимами ні до чого не приведуть. Те єдине, чого ти справді прагнеш, режим за означенням не може тобі відступити. За таких умов будь-які перемовини неминуче будуть вправлянням у нещирості з обох боків із наперед визначеним результатом. Або почнеться протистояння, у якому потенційні реформатори зазнають поразки, або піддатливіших їхніх представників поглине режим, а енергія розпорошиться.

Із цих простих спостережень нове покоління східноєвропейських мислителів дійшло оригінального висновку щодо метафізики авторитарної політики. В умовах режиму, який неможливо повалити — але з яким неможливо й вести переговори, — залишався третій варіант: діяти, але діяти «так, ніби».

Політика «так, ніби» могла набувати двох форм. Десь можна було поводитися так, ніби режим відкритий до перемовин, усерйоз сприймати його лицемірні закони і — принаймні — викривати наготу короля. Деінде, зокрема в державах на кшталт Чехословаччини, де було зруйновано навіть ілюзію політичного компромісу, стратегія полягала в тому, щоб на особистому рівні поводитися так, ніби ти вільний: провадити чи намагатися провадити життя, засноване на неполітичному баченні етики й чеснот.

Звісно, із таким підходом доводилося прийняти, що тебе вилучено з політики в розумінні режиму (і багатьох непосвячених). Це можна описувати як «силу безсилих» у Гавелових термінах або як «антиполітику» за Дьйордем Конрадом — у кожному разі в західних лібералів такого досвіду не було, і їм бракувало відповідної мови. Фактично дисиденти комуністичної Європи відстоювали ідею відновлення і переосмислення суспільства на суто риторичному й індивідуальному рівнях — поза досяжністю держави, яка постановила цілком умисно спустошити або поглинути суспільство в нашому розумінні.

Що робили дисиденти — створювали нову розмову. Можливо, з цієї перспективи найлегше збагнути їхні наміри, свідомо глухі до режиму і його реакцій. Ти просто поводився так, ніби сприймаєш закон, мову комунізму, конституції окремих держав і підписані ними міжнародні угоди як дійсні та гідні довіри.

Найважливішим з-поміж цих угод був так званий «третій кошик» Гельсінського заключного акту 1975 року: Радянський Союз і всі держави-сателіти зобов’язалися дотримуватися базових прав людини. Звісно, ці режими не мали наміру всерйоз виконувати ці умови, тільки тому й поставили свої підписи. Але критики від Москви до Праги вхопилися за можливість вказати режимові на його ж правові зобов’язання.

У цьому — або й лише в цьому — була хоч якась аналогія з тим, що робили, на власну думку, західні радикали 1968 року: змушували владу своєю ж поведінкою викрити правду про систему. І так, якщо пощастить, можна було просвітити співгромадян та іноземних спостерігачів щодо суперечностей і обманів комунізму.

Справді, то була оновлена мова лібералізму — і не тільки лібералізму, а й лівиці. Ми підсвідомо й слушно сприймаємо організації на зразок Human Rights Watch чи Amnesty International як ліві, і такими вони є. Лівиця вже не могла говорити як колись, з інституційною чи емоційною прив’язкою до мови марксизму. Вона потребувала цілковито нової мови.

Проте надто зачаровуватися теж не варто. Хоч як ми шануємо чехословацьку «Хартію 77» і сміливість різних її підписантів, фактом є те, що спершу її підписали тільки 243 людини, а впродовж наступного десятиліття — ще з тисячу, не більше. Правда в тім, що в Чехословаччині відмова від політики — приватизація думки — пройшла особливо довгий шлях від часів придушення Празької весни. «Нормалізація», тобто усунення тисяч чоловіків і жінок з будь-яких публічних чи видимих посад і робіт, відбулась успішно. Чехи та словаки облишили громадське життя, відступили в матеріальне споживацтво і формальний політичний конформізм.

У Польщі, звісно, зовсім інша історія, принаймні інша хронологія. Інтелектуали й колишні студенти-радикали зуміли вибудувати зв’язки зі сиравжнім робітничим рухом, передусім у суднобудівельних містах на узбережжі Балтійського моря. Після кількох фальстартів робітники й інтелектуали нарешті об’єднали зусилля під час великих страйків 1980-го: «Солідарність» стала масовим рухом на десять мільйонів учасників.

Але й «Солідарність», принаймні на початку, було подолано впровадженням воєнного стану в грудні 1981 року. Навіть у Польщі, пригадую, Адам Міхнік геть песимістично оцінював подальші перспективи. «Солідарність» пішла в підпілля, а режим готувався до чергового циклу позичання закордонних грошей на споживацькі товари: навіть 1987-го усе ще здавалося, що ніщо не припинить цього нескінченного жалюгідного тривання.

Саме так. Гавел, якщо взяти найочевидніший приклад, не є політичним мислителем у звичному західному сенсі. Там, де він відображає хоч якусь усталену традицію, то опирається на континентальну спадщину феноменологічної та неогайдеґґеріанської думки: ця течія була добре розвинена в його рідній Чехословаччині. Однак у певному сенсі позірний брак інтелектуальних витоків спрацював Гавелові на користь. Якби його сприймали просто як чергового центральноєвропейського мислителя, який адаптував німецьку метафізику до комуністичної політики, він міг би бути водночас і значно менш привабливим, і значно менш зрозумілим для західних читачів. З іншого боку, саме своєрідне феноменологічне протиставлення «автентичності» та «неавтентичності» дало нам його найсильніший образ: торговця овочами, який вивішує у вітрині транспарант із гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»[44].

Це образ самотньої людини. Але глибша суть у тому, що за соціалізму всі самотні: однак їхні дії, хоч які ізольовані, не позбавлені сенсу. Якби лише один торговець овочами зняв лише один транспарант і діяв би з власної моральної ініціативи, так він щось змінив би для себе й для всіх, хто приходять до нього в крамницю. Це міркування застосовне не тільки до комунізму. Але місцеві читачі могли прочитувати його саме так — і безпосередньо сприймати.

Отже, Гавел був зрозумілим як для своєї чеської аудиторії, так і для іноземної. Те саме, хоч і на інших підставах, стосувалося ще одного видатного дисидента-літератора з Чехословаччини, романіста Мілана Кундери. У мене є чеські друзі, які неабияк обурюються популярністю Кундери на Заході: чому, питають вони, інші чеські автори (часто миліші внутрішній аудиторії) за кордоном не читані? Але Кундера був стилістично дуже близький французьким читачам: наприклад, свої грайливі експерименти виписував у вельми паризькій манері, що було легко адаптувати до французького інтелектуального й літературного життя.

Особлива увага до Центральної Європи, що з’явилася в 1970-х, на ділі була дивовижно обмежена: то був образ Габсбурги, урізаний до її міського осердя. Коли весь наголос зосереджено на космополітичному й інтелектуальному спадкові Європи Відня, Будапешта та Праги, Центральна Європа вигідно звільняється від своєї проблематичної історії та внутрішніх конфліктів. Ще вона позбавлена більшості чужих елементів: релігії, селян, глушини європейського Сходу.

Така міфологічна Центральна Європа в західному баченні — це важливо — вилучає Польщу, принаймні більшу її частину. Ця країна давно створює незручні дилеми для західних спостерігачів — навіть коли наполягає на своїй визначальній ролі в їхній культурі. А головне, що від 1960-х західна уява плутає Центральну Європу з «єврейською Європою»: fin-de-siècle «Міттельойропою» Штефана Цвайґа, ностальгійною і милою. Але Польща сюди не вписується. Польща в сучасній західній уяві — не те місце, де живуть євреї: це те місце, де євреї гинуть. Тим часом власні втрати поляків наче сходять нанівець порівняно не лише з єврейськими стражданнями, а й із трагічною загибеллю витонченого світу Габсбурзької Австрії, яка й зі свого, і з нашого погляду є жертвою серійної жорстокості німців і росіян.

Поки усвідомлення Голокосту відігравало дедалі більшу роль у зацікавленні Заходу недавньою історією Європи, центральноєвропейська, а особливо німецькомовна думка з осібних причин звужувалася до тих історичних аспектів, що були недієво пов’язані з можливістю Голокосту. Так стає важче визнавати інші аспекти центральноєвропейської історії та думки — особливо ті, що викликають сталий інтерес чи мають позитивні наслідки на місцях.

Якщо вже заговорили про феноменологів, згадаймо Кароля Войтилу. Неймовірно, як Заходу складно сприйняти польського Папу в усіх його вимірах. Його католицькі риси зводять до національного культу Діви Марії. Критики зосереджуються на безкомпромісному універсалізмі його етичної позиції, а отже, розглядають Папу як представника реакційної східноєвропейської традиції — та й по всьому. Наче було б і необов’язковим, і надто люб’язним серйозно сприймати його інтелектуальний доробок чи інтелектуальну спадщину, на яку він опирався.

Думаю, проблема ось у чому: історія Центральної Європи у XX столітті така страшенно проблематична, що менш виразні інтелектуальні, соціальні й культурні течії майже невидимі для зовнішніх спостерігачів. У кожному разі, як давно зауважив Ларрі Вулф, це та частина світу, яку західна уява постійно переписує відповідно до вже наявного сценарію.

Насправді історія складніша. Чеслав Мілош говорить про нерозділену любов, про сльози, що мають текти не по одному обличчю. Східна Європа хоче не лише співчуття й підтримки, вона хоче, щоб її зрозуміли. І зрозуміли заради неї самої, а не в застосунку до якихось західних цілей. Мій досвід взаємодії з найрізноманітнішими центральноєвропейцями всіх політичних рівнів і поколінь, від 1960-х до 1990-х, незмінно супроводжувався їхнім відчуттям, що їх не розуміють.

Думаю, жоден достатньо чутливий західний спостерігач, який стикався з центральноєвропейцями у XX столітті, не уникнув цього досвіду нерозділеної любові. Ми особливі, кажуть тобі, а ти наших особливостей і осібності не бачиш. А ми проводимо час, то намагаючись тобі пояснити, то заламуючи руки з відчаю, що ти ніколи й нізащо не зрозумієш.

Мені здається критичним розрив між поколіннями. Центральна Європа Ніколаса Калдора, угорського економіста, з яким я знався в Кембриджі, усе ще була німецькомовною Центральною Європою. Ніхто нічого не перекладав, бо всі з усіма розмовляли німецькою, і публікуватися теж могли німецькою. А наступне покоління вже писало угорською. Єдина іноземна мова, яку воно обов’язково вивчало, — російська, двічі непридатна: вони не хотіли нею послуговуватися, а тому так і не вивчали як слід. Щоб дійти на Захід, усі твори потребували перекладу.

Ось Адам Міхнік — той рідкісний європеєць справді історичного значення, який не працює з англійською мовою. Його твори й виступи доводиться перекладати з французької (незвична для наших часів ситуація), і в результаті для американців він менш помітний, ніж був би помітний тридцять років тому, скажімо, для англійської чи французької аудиторії. Скажу навіть більше: ті інтелектуали зі Східної Європи, які добре приживаються в західних культурах і мовах, дедалі менш репрезентативні. Ті болгари, які опинилися в Парижі часів Холодної війни, — Цветан Тодоров, наприклад, або Юлія Кристева — досить вільно плавають у французькому інтелектуальному житті. Але вони пропонують нам дуже спотворений, викривлений образ культури, з якої вийшли.

Корисна неправда.

Коли я викладав «Поневолений розум», молодші студенти реагували надзвичайно жваво. Вони хочуть знати, що то за Мілошеві друзі від Альфи до Дельти й так далі, але понад усе їх підкорює арґументація і стиль. Але про цю книжку йшлося і на семінарах для магістрантів. Там була дещо інша реакція: це, звісно, річ маргінальна і нетипова? Цей інтелектуал розповідає про інших інтелектуалів у світі високого морального вибору й етичних компромісів, що не має нічого спільного з розмаїтими способами тиску й рішеннями, з якими стикалися поляки в ті роки.

Є два типи конформізму. Перший — це банальний конформізм, зумовлений особистим інтересом чи браком розуміння: конформізм комунізму в його останні роки. Другий тип — це конформізм танцівників Кундери, які ревно вірили в 1940–1950-х. Знаєш, коло людей, які бачать тільки обличчя одне одного, обертаючись спинами до світу, і вважають, що бачать усе.

Талановитих письменників, як-от Павел Когоут чи сам Кундера, поглинає ця віра, переконання і ширший колективний наратив, у якому їхня автономія й автономія інших людей відходить на другий план. Це небезпечніший із двох різновидів конформізму — бодай тому, що значно менш спроможний осягнути потенційний масштаб своїх злочинів. Химерність у тому, що із зовнішнього погляду — з перспективи спостерігача — витончений конформізм інтелектуала, який танцює в колі, набагато привабливіший, ніж егоїстичний вибір боягузливого суб’єкта.

З цієї ж позиції Марсі Шор в одному з есеїв цитує Когоутову піднесену оду Клементові Ґоттвальду, де той стоїть простоволосий на Староміській площі 1948 року. Оду комуністові, президенту Чехословаччини, який мав повести нас уперед, у новий прекрасний світ. І це той самий Павел Когоут, який згодом стане героєм літературно-культурного дисидентства 1960-х. Це той самий чоловік. Але не можна відшукувати в цьому новому Когоуті того давнішого.

Так закінчилась історія реформістського комунізму. Якщо тепер прочитати, наприклад, чеського економіста Ота Шика або угорського економіста Яноша Корнаї, ми побачимо, що навіть у 1960-х вони все ще намагалися врятувати основу соціалістичної економіки, додаючи в однопартійну командну економіку окремі ринкові чинники. Але навряд чи їхні ілюзії здавалися смішними через те, що Захід уже не був кейнсіанським. Думаю, Шик, Корнаї та інші почали усвідомлювати, що їхні пропозиції зовсім недієві.

До робочої версії реформованої комуністичної економіки найбільше наблизилася Югославія або Угорщина. Але Югославія — Югославія «робітничого контролю» і «самоуправління» — була міфом, і, гадаю, дехто з кращих економістів це вже усвідомлювали. Міф спирався на ідеалізацію місцевого виробництва й далеке відлуння ідеї фабричних колективів і локальної синдикалістської автономії.

Угорська система таки працювала. Але працювала саме й виключно завдяки своєму п’ятому колесові — приватному сектору. Йому дозволяли існувати ласкаві кадаристські принципи (ти вдавай, що ти X, а ми вдаватимемо, що тобі віримо). Поки приватний сектор угорської економіки не надто випинав своє існування перед владою, йому дозволяли виконувати неофіційну роль. Але ніхто не міг би без сміху назвати це соціалістичною економікою.

Я не вважаю, що навіть після розчарування всі комуністи-реформатори раптом стали ідеологами вільного ринку. Насправді майже ніхто не став. Навіть поляки, які у 1980-х, у період підпільної «Солідарності», різко перемикнулись на ідеї бюджетів, валют, реформ і на справжні макроекономічні критерії, не конче перетворилися на адептів Гаєка. Здебільшого в цьому керунку пішли історично неграмотні економісти молодшого покоління. Один із послідовників Гаєка старшого покоління, несосвітенний Вацлав Клаус, зрештою став президентом Чеської Республіки.

У вітрині торговця овочами на вільному ринку речі значно цікавіші, ніж у Гавелового торговця овочами.

Це бачення фіксує та ілюструє ілюзію, колись поширену й на Заході: найчистіша форма, морально найчистіша форма капіталізму — по суті, ремісниче виробництво. Тобто найважливіша ознака пивовара — те, що він варить добре пиво. Тоді як у капіталізмі, звісно, найважливіша ознака пивовара — те, що його пиво добре продається.

Позбавлені чарів властивості капіталізму — його середній рівень. На мікрорівні йдеться про товариша, який вільний робити добре пиво, чи продати кілька сорочок, чи ігнорувати державні плани з продуктивності і просто бути самому собі господарем. На верхньому рівні — чиста теорія Сміта або, у більш локіанській формі, теорія свободи як найвищого прагнення етично свідомих людських починань. Середина менш приваблива: це те, чим капіталізм мусить бути, щоб втриматися. Суто «смітівського» ринку ніколи не існувало, і з багатого досвіду ми знаємо, що благонамірені ремісники зазвичай не витримують конкуренції. Якщо зараз майстерні французькі пекарі тримаються на плаву, то це завдяки субсидіям. Держава, так би мовити, переробляє прибутки капіталізму в його менш приємних формах, щоб підтримати естетично привабливих маргінальних підприємців.

Думаю, це в жодному разі не варто засуджувати. Але це таки послаблює чари системи на рівні високої теорії. Якийсь час у Східній Європі принади моральної непохитності та відмови йти на компроміс цілком свідомо переносилися з політичного дисидентства на економічні закони: ніяких компромісів щодо капіталізму, його треба переймати від «а» до «я». Підозрюю, що нині — хіба за винятком більш доктринерських кіл Вацлава Клауса, Лєшека Бальцеровича і ще жменьки затятих — така ідеологічна негнучкість менш поширена.

Їх об’єднує Гаєк. Пам’ятаймо, його міркування на користь необмеженого ринку зовсім не були передусім економічними. То була політична позиція, що випливала з Гаєкового міжвоєнного досвіду авторитаризму в Австрії та неможливості розрізнити різновиди свободи. З його погляду, право А не вдасться зберегти, жертвуючи чи ризикуючи правом Б, хоч які вигоди ти при цьому отримаєш. Рано чи пізно ти втратиш обидва права.

У це бачення добре вписувалася ситуація комуністичної Центральної Європи: постійне нагадування, що, коли пожертвувати економічною свободою, втрата політичних прав не забариться. А це, своєю чергою, якраз доречно підкріплювало підхід Рейґана — Тетчер, за яким право заробити будь-яку суму грошей без перешкод із боку держави належить до того ж неподільного комплексу прав, що і свобода слова.

Мабуть, варто собі нагадати, що Адам Сміт думав інакше. Безперечно, інакше думала й більшість неокласичних економістів. Їм і на гадку не спало би припускати, що існує необхідний і постійний зв’язок між формами економічного життя й усіма іншими аспектами людського існування. Вони вважали, що для економіки корисні внутрішні правила й логіка людської вигоди, однак думка про те, що лише економіка може надати сенсу людському існуванню на землі, здалася б їм надзвичайно безпорадною.

Захист вільного ринку в XX столітті має цілком конкретні центральноєвропейські (австрійські) витоки, пов’язані з міжвоєнною кризою й особливою Гаєковою інтерпретацією кризи. У перебільшеній і дистильованій формі ця інтерпретація разом з її ймовірними наслідками повернулася через Чикаго й Вашингтон до Центральної Європи. Відповідальність за такі своєрідні переміщення — опосередкована, проте першочергова, — зрозуміло, лежить на комуністах.

Якби Горбачов пустив Східну Європу за течією в середині чи наприкінці 1970-х років, це викликало б серйозні дискусії про можливі наслідки. Лівиці довелося би повністю переосмислити гранд-наратив марксизму. Однак, думаю, тоді цілком міг би з’явитись і зустрічний наратив, що охоплював би і якусь версію ринку: звісно, це була б революція в категоріях радикальної політики, яка, втім, усе ще трималася б на відстані від консервативних чи класично ліберальних вихідних пунктів.

Проте до останньої декади XX століття опозицію у Східній Європі часто й небезпідставно представляли не лише як революцію в політиці, а також як революцію проти політики. Ця переміна дала шанс розумнішим із неолібералів: спосіб скинути за борт дисидентів, залишивши собі їхній одяг. Якщо на зміну звичній політиці прийшла «антиполітика», ми живемо в постполітичному світі. А що залишається в постполітичному світі, позбавленому етичного сенсу чи історичного наративу? Напевно не суспільство. Залишаються — як, ми знаємо, заявляла Марґарет Тетчер — тільки «родини й особистості». І їхня вигода, економічно визначена.